Передумови створення науково-природничих товариств в Україні у другій половині ХІХ - початку ХХ ст.: витоки та етапи становлення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Передумови створення науково-природничих товариств в Україні у другій половині ХІХ - початку ХХ ст.: витоки та етапи становлення

Левченко І.М. кандидат історичних наук, доцент кафедри філософії, докторант, Переяслав-Хмельницький ДПУ імені Григорія Сковороди (Україна, Переяслав-Хмельницький)

Анотація

Висвітлено соціально--політичні та економічні передумови становлення науково-природничих товариств в України у другій половині ХІХ -- початку ХХ ст. Окреслено причини, які спонукали наукову інтелігенцію об'єднатися для розвитку природничої науки, яка сприяла укріпленню та становленню національної освіти.

Розвиток науки є однією з найголовніших умов зміцнення Української держави, виходу її з кризового стану. Український народ має величезні здобутки в галузі педагогіки, теорії і практики виховання наступних поколінь, однак вони ще недостатньо використовуються. Причини такого становища полягають у недостатньому дослідженні вітчизняного просвітництва на попередніх етапах її розвитку.

Це вимагає знань досвіду роботи наших попередників, зокрема творців і активних учасників наукових природничих товариств України, які виникали і активно працювали у другій половині ХІХ - початку ХХ ст.

Історії створення, відкриття та діяльності товариств дослідників природи присвячена низка досліджень відомих вітчизняних вчених. Ю. В. Павленко, С. П. Руда, Ю. О. Храмов досліджували природознавство в Україні в історичному, культурному та освітньому контекстах [8]. Природничо-наукові товариства Російської імперії досліджуваного періоду були проаналізовані В. С. Савчуком [11]. Вагомими дослідженнями можна назвати праці А. В. Риженко [9; 10], Б. Л. Лічкова [7] та інших. Важливу джерельну базу дослідження становлять наукові звіти, устави, наукові записки, які надають достовірну інформацію про етапи становлення та діяльність членів Київського, Новоросійського та Харківського Товариств дослідників природи [5; 6; 12; 14].

Незважаючи на ту увагу сучасних вчених щодо окремих питань, пов'язаних з історією функціонування природничих товариств в Україні у другій половині ХІХ - початку ХХ ст., малодослідженими залишаються соціально-економічні та політичні передумови їх відкриття.

Метою нашого дослідження є соціально-економічні та політичні чинники, які впливали на становлення науково-природничих товариств України.

Історія освіти свідчить про те, що бувають певні періоди, коли питання її реформування постає особливо гостро і потребує нового вирішення та більш глибокого обґрунтування. Ці періоди, як правило, характеризуються кризовими явищами в освіті, які, в свою чергу, обумовлені невідповідністю між існуючим змістом освіти і новими досягненнями людського досвіду або новими завданнями, які виникають перед суспільством і людиною на певному етапі їх історичного розвитку [4, с. 3]. Саме зараз виникає необхідність знову звернутися до історичного досвіду розвитку національної освіти, без якого будь-які спроби реформування можуть мати лише неповний і випадковий характер.

Період ХІХ ст. виявився ключовим в історії природничої освіти, тому що це був час активних педагогічних ініціатив діячів природничої сфери, які були спричинені та супроводжувалися активним розвитком суспільно-політичних, соціально-економічних, національних та культурно-освітніх процесів, що відбувалися на українських землях.

У досліджуваний період територія України була поділена та входила до складу двох імперій: Російської та Австро-Угорської. До складу Російської імперії, якій належало 80% українських земель, входила територія Наддніпрянської України (Правобережна, Лівобережна, Південна і Слобожанщина) [1, с. 137]. Формування національної системи освіти, зокрема, природничої, здійснювалося в умовах панування великодержавної імперської ідеології шляхом нав'язування російської мови, культури, звичаїв [2, с. 184].

Прикметною рисою сучасної західно-європейської цивілізації є надзвичайні успіхи в царині природознавства, які надали сучасній людині чималу владу над природою, що нас оточує. Відомий науковець ХІХ ст. Б. Л. Личков звертав увагу на занепад національної науки і з цього приводу писав: “В Західній Європі, як відомо, нова держава й нова справжня наука утворилися незалежно одна від одної і вони - приблизно однолітки. В Росії навпаки, наука значно молодша від держави і остання не без підстав дивиться на науку як на свій утвір. Цікаво, що і потім зв'язок науки з державою в Росії не тільки не порвався, а немов би зміцнився навіть. Держава може допомагати матеріальними коштами, утворенням нових установ наукового характеру. Всі ці способи для держави можливі і вона має змогу вжити їх всі заразом” [7, с. 5].

Епоха кардинальних політичних, соціально-економічних та культурних реформ, що охопила російське суспільство, не обминула й свідомих українців, які з оптимізмом сприйняли підготовку до скасування кріпацтва.

Реформа 1861 р. законодавчо сформувала той корінний перелом, який назрівав у Російській імперії. Одним із факторів, які мали важливе значення для розвитку природознавства в Росії, стала популяризація освіти, яка отримала велике розповсюдження серед населення. К. А. Тимирязєв зазначав: “важным фактором, могущим служить связующим звеном между учеными одной какой-нибудь или соприкасающихся между собой специальностей, а также между учеными и обществом на Западе, уже служили многочисленные ученые общества, периодические съезды и т.д. У нас в дореформенную эпоху их число и круг деятельности были ничтожны” [13, с. 148].

Прагнення багатьох верств суспільства до підвищення рівня загальної освіти не задовольнялось, бо викладання природознавства було виключено з курсу середніх учбових закладів і залишалося лише у програмах нечисленних реальних училищ. Необхідний обсяг природничих знань можна було одержати лише в університетах. Викладачі університетів, прагнучи до якомога активнішого поширення знань про Природу і людину між усіма верствами населення, не обмежувалися читанням обов'язкових курсів, а виступали з публічними загальнодоступними лекціями, науковим читаннями, залучаючи до своїх гуртків викладачів гімназій, училищ, приймали жінок, що було на той час прогресивним.

Потреби життя, що ускладнились на ґрунті розвитку сучасної культури, вимагали від держави утворення великих кадрів спеціалістів і це спонукало державу, часто просто через практичні міркування, ближче підійти до питання розвитку системи народної освіти, зокрема, природничої сфери. Природознавству надавалась провідна роль у цьому напрямку. З цього питання науковці того часу висловлювались так: “значно підсилити викладання природознавства в шкільних установах всіх типів і ступенів. При цьому вивчення природничих наук повинно мати характер не тільки книжного навчання, але дійсного вивчення живої природи, а для цього на всіх ступенях необхідно як можна більше розширення екскурсійно-лабораторних занять. У середній школі викладання природознавства повинно бути заведено по всіх класах од першого і до останнього, при чім програма викладання природознавства в середній школі повинна мати закінчений характер і разом з тим служити підготовкою до дальшого вивчення предмета в вищій школі” [7, с. 12].

Було декілька факторів, які негативно впливали на розвиток науки в Російській імперії. По-перше, хибна наукова політика уряду полягала не в результативності роботи наукових установ, а у її відповідності завданням “охорони порядку”. По-друге, мережа наукових установ нерівномірно розташовувалась. Про це говорять наступні факти: на кінець ХІХ ст. більшість вищих навчальних і наукових закладів зосереджувались у Петербурзі. З 52 вищих навчальних закладів 25 налічувалося саме в зазначеній столиці, з трьох науково-дослідних інститутів два було там же і також близько 70 наукових товариств [8, с. 375]. По-третє, недооцінювання важливості впровадження наукових досліджень призводило до відсутності належної фінансової підтримки з боку держави. Так, на підготовку професорів та на відрядження вчених з державної скарбниці у 1862-1865 рр. щороку надавалося близько 100 тис. крб., а у 1883 р. тільки 50 тис. крб. [8, с. 375]. Всі ці обставини негативно позначались на розвитку освіти та науки в зазначений період і спонукали вітчизняних вчених проводити дослідження за межами державних установ, які менше контролювалися з боку держави.

Життя вимагало цілеспрямованих, ефективніших форм науково-просвітницької діяльності. Саме тому такого широкого розмаху набула популяризація наукових знань у товариствах природознавців, які відіграли виняткову роль у формуванні наукового світогляду, піднесенні культури в Україні в другій половині ХІХ - поч. ХХ століть.

Однією з форм організації науки в природничій сфері досліджуваного періоду були з'їзди природознавців. Відомий науковець, зоолог К. Ф. Кеслер неодноразово намагався провести зібрання науковців у Києві. І лише в 1861 р. завдяки підтримці видатного хірурга Н. І. Пирогова Кеслеру вдалося провести перший з'їзд природознавців та викладачів природничих наук у гімназіях. В ньому приймало участь 44 делегати, 14 із яких були природознавці лише з Київського університету, хоча запрошення були розіслані в інші вищі навчальні заклади. Науковці Харківського університету приєднались до участі у з'їзді природознавців у 1862 р. [12, с. 15-22].

Важливу роль в історії становлення наукових товариств відіграв І Всеросійський з'їзд природознавців, який відбувся в Петербурзі 28 грудня 1867 року [9, с. 5]. По своїм організаційно-науковим результатам з'їзд мав надзвичайне значення у справі консолідації вчених і організації науки в Російській імперії. Було прийнято два важливих рішення, одне з яких полягало у заснуванні при кожному університеті товариства природодослідників, з метою різностороннього дослідження Росії в зоологічному, біологічному та геологічному відношеннях. Друге рішення стосувалося щорічного проведення всеросійських з'їздів природознавців [3, с. 178].

Завдяки ініціативі професора К. Ф. Кеслера спільне зібрання з'їзду одноголосно постановило звернутися до міністра народної освіти графу Толстому з проханням про надання природничим товариствам матеріальної допомоги в розмірі 4000-5000 тис. крб. щороку [5, с. 5]. Вітчизняні натуралісти визнавали необхідність створення природничих товариств і з цього приводу вони висловились в докладній записці графу Толстому: “Естественные произведения России не только Азиатской, но и Европейской чрезвычайно мало исследованы, что сведения наши относительно многих местностей, особенно животных и растений, ограничиваются и поныне только теми данными, которые были собраны 100 лет тому назад экспедициями Палласа, Гмелина, Гюльденштедта и Лепехина; что дело дошло до того, что часто для получения русских коллекций животных и растений приходится обращаться к различным иностранным коллекторам”. Міністр народної освіти погодився з клопотанням, яке йому надійшло і зробив все можливе для того, щоб кожне засноване природниче товариство отримувало асигнувань від держави по 2500 крб. щороку [3, с. 179].

Товариства природознавців почали утворюватися при університетах згідно з постановою Першого з'їзду російських природознавців і лікарів. Одними з перших були засновані товариства у Києві (1869), Харкові (1869) та Одесі (1870) [9, с. 22], які мали за мету не лише вивчати природу краю, сприяти природознавчим дослідженням, популяризувати наукові знання серед населення, але й реформувати освіту, міняти зміст освіти, навчати молодь у гуманістичному світогляді. У кожного товариства сформувалася певна система просвітницьких заходів, яка включала підготовку й організацію публічних лекцій, читання спеціальних курсів з природознавства в середніх і недільних школах, училищах тощо. Кожне з товариств мало свою мету, що й спонукало деяких членів бути одночасно членами декількох товариств.

Структура статуту і його зміст були стандартними для всіх товариств природодослідників, створених при університетах. Статут містив у собі п' ять основних розділів, в яких детально розглядались цілі та права товариства; склад, права та обов'язки членів товариства; положення про Раду товариства, про зібрання, джерела формування матеріальних коштів. В якості цілей діяльності ставились наступні завдання: дослідження органічної і неорганічної природи; сприяння розвиткові природознавства і техніки; поширення знань серед широких верств населення; оновлення навчальних програм і написання підручників; поширення лабораторних і практичних робіт; розробка інтегрованих навчальних курсів в галузі природознавства; створення бібліотек та музеїв [10, с. 5].

Варто зазначити, що відкриття природничих товариств відбувалося не настільки швидко, як того бажали самі засновники. Так, Новоросійське товариство природознавців чекало свого відкриття майже два місяці, доки друкувалось 300 екземплярів статуту та приймались заяви від бажаючих вступити до лав природознавців. Потім ще був згаяний час на те, щоб уладнати непорозуміння співзасновників відповідно процедури обрання президента товариства. Декан фізико-математичного факультету В. І. Лапшин зазначав, що “...общество состоит пока из одних учредителей, поэтому президент и должен быть из их среды ”. На таку заяву швидко зреагував майбутній член товариства, фізик А. А. Веріго: “.следовало бы избрать новых членов в факультетском заседании, а президента в общем собрании всех членов” [11, с. 27]. Питання обрання президента зайшло в глухий кут і на екстраординарному засіданні було обрано тимчасового президента. Ним став декан фізико-математичного факультету, професор фізики В. І. Лапшин. Чому так прискіпливо ставились до посади президента товариства сказати складно, але одне зрозуміло, що науковці вбачали ефективність роботи та досягнення поставлених завдань у правильно підібраній кандидатурі.

2 січня 1870 р. відбулись збори Новоросійського товариства природознавців, на яких члени - засновники та дійсні члени товариства обрали президентом відомого вченого, ботаніка Л. С. Ценковського, віце- президентами - Н. Соколова, В. Лапшина [11, с. 28].

Зазначимо, що Харківське товариство дослідників природи розпочало свою роботу на чотири місяці раніше за Новоросійське. Суперечок стосовно обрання президента у товариства не виникало. Членами - засновниками товариства були професори-натуралісти фізико-математичного факультету: зоологи О. В. Чернай та П. Т. Степанов, ботанік А. С. Пітра, геологи І. Ф. Леваковський та О. С. Бріо. На посаду голови товариства було обрано О. В. Черная. До кінця 1869 р. у Харківське товариство дослідників природи входило 16 дійсних членів і один почесний. Всі вони були відомими своїми науковими працями з природознавства, і в тому ж році негайно приступили до наукової діяльності [3, с. 180].

Метою створення наукового товариства члени вважали головним чином дослідження Харківського навчального округу в природничо-науковому аспекті. Адже до виникнення товариства відомості про фауну, флору Харківського навчального округу були надзвичайно обмеженими. Тому діяльність перших членів товариства була направлена виключно на дослідження місцевої фауни і флори, складались плани експедицій для дослідження невідомих місцевостей. Початок діяльності товариства співпало з появою комах, які приносили багато шкоди не тільки сільському господарству, але й місцевому населенню. Члени товариства командирували своїх науковців, які досліджували розвиток, життя та міри боротьби з ними [3, с. 173].

Київське товариство природознавців в перші роки свого існування зростало доволі швидко. Про це свідчить чисельність дійсних членів товариства, яких у 1884 р. нараховувалось 106. За п'ятнадцять років свого існування головами товариства були І. Г. Борщов, Н. А. Хржонщевський, А. О. Ковалевський, М. П. Авенаріус, Н. А. Бунге і К. М. Феофілактов [6, с. 2]. Статут товариства визначав основні напрями діяльності науковців, саме: досліджувати органічну і неорганічну природу; сприяти розвитку природничих наук; розповсюджувати природничо-історичні знання в Росії; впроваджувати екскурсійну та експедиційну діяльність; проводити зібрання для наукових повідомлень; друкувати свої праці у вигляді періодичних видань; відкривати лекції; видавати матеріальну допомогу нужденним членам товариства тощо [14, с. 1-2].

Становлення науково-природничих товариств України другої половини ХІХ початок ХХ ст. визначалося багатьма суб'єктивними і об'єктивними умовами - існуючими соціально-економічними відносинами, політичним ладом, культурними надбаннями тогочасного суспільства, національними традиціями і звичаями, рівнем розвитку науки.

В умовах, коли природознавство було виключене з програми багатьох середніх навчальних закладів, члени природничих товариств досліджували актуальні проблеми своїх наук і різноманітними шляхами поширювали їх серед різних верств населення.

Члени природничих товариств розуміли важливість дослідження рідного краю, його рослинного і тваринного світу, зміцнення наукових основ природознавства, і завдяки досягненню цих завдань об'єднувались у наукові зібрання.

науковий природничий товариство історичний

Список використаних джерел

1. Алексеев Ю. М., Вертегел А. Г., Даниленко В. М. Історія України: Навч. посібн. Для абітурієнтів та студентів вищих навчальних закладів освіти / Ю. М. Алєксєєв, А. Г. Вертегел, В. М. Даниленко. - К. : Каравела, 2004. - 255 с.

2. Алексюк А. М. Педагогіка вищої освіти України. Історія. Теорія: Підручник для студентів / А. М. Алексюк. - К. : “Либідь”, 1998. - 558 с.

3. Багалей Д. И., Осипов И. П. Ученые общества и учебновспомогательные учреждения Харьковского университета (1805-1905) / Д. И. Багалей, И. П. Осипов. - Харьков, 1911. - 280 с.

4. Высшая школа СССР за 50 лет (1917-1967) / под ред. П. Елютина. - М. : “Высшая школа”, 1967. - 272 с.

5. Историческая записка об учреждении общества испытателей природы в трудах первого съезда русских естествоиспытателей. - СПб., 1868. - 27 с.

6. Киевское общество естествоиспытателей. - К., 1884. - 14 с.

7. Лічков Б. Л. Про заходи для розвитку природознавства на Україні // Вісник фізико-сатематичного відділу Української Академії наук у Києві. - К., 1919. - 15 с.

8. Павленко Ю. П., Руда С. П., Хорошева С. А., Храмов Ю. О. Природознавство в Україні до початку ХХ ст. в історичному та освітньому контекстах / Ю. П. Павленко, С. П. Руда, А. Хорошева, Ю. В. Храмов. - К. : Видавничий дім “Академперіодика”, 2001. - 420 с.

9. Риженко А. В. Науково-природничі товариства (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.) / Риженко А. В. - К. : Науковий світ, 2002. - 25 с.

10. Риженко А. В. Просвітницький і педагогічний досвід природничих товариств України (друга половина ХІХ - початок ХХ століть): Навчальний посібник / А. В. Риженко. - К. : Науковий світ, 2004. - 105 с.

11. Савчук В. С. Природничо-наукові товариства Півдня Російської імперії: друга половина ХІХ - початок ХХ ст. // В. С. Савчук. - Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1994. - 232 с.

12. Съезд в Киеве естествоиспытателей. - К., 1861. - 32 с.

13. Тимирязев К. Л. Развитие естествознания в России в эпоху 60-х годов // Сочинения в 9 томах. - ЮМ., 1939. - Т.8. - 470 с.

14. Устав Киевского общества естествоиспытателей. - 1863. - 7 с.

Размещено на Allbest.ru