Інформаційні ресурси, як компонент російсько-українського протистояння ХХІ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Хмельницька гуманітарно-педагогічна академія

Інформаційні ресурси, як компонент російсько-українського протистояння ХХІ століття

Красносілецький Д. П., кандидат історичних наук, доцент кафедри суспільних дисциплін

Анотація

Висвітлено дослідження проблеми інформаційних ресурсів у контексті російсько-українського протистояння у ХХІ ст. Визначено актуальні загрози та виклики національним інтересам України в інформаційній сфері нашої держави, спричинені цим процесом. Також увага приділена і його становленню та еволюції, ролі засобів масової інформації у процесах українського державотворення тощо. Запропоновано напрями вдосконалення державної політики у сфері забезпечення інформаційної безпеки. Все це лежить в основі елементів дослідження.

Наукова стаття побудована з використанням методів моделювання, індукції і дедукції, конфліктно-дискурсивного аналізу, витоки якого знаходяться в діалектичному методі.

Ключові слова: інформаційна війна, інформаційна безпека, загрози національній безпеці, пропаганда, Україна, Росія.

Проблема інформаційних ресурсів як компонент російсько-українського протистояння сьогодення все більше набуває особливої гостроти й актуальності в умовах суттєвої ескалації, що спричинене політичними технологіями боротьби за суверенну територію України. До того ж все це є компонентом зміни геополітичної ситуації в усьому світі, яка залежить від позиції Української держави.

Крім того, практикується використання щойно сформованих стереотипів, які вказують, що причинами і передумовами інформаційної війни є соціально-політичні події в Україні з кінця 2013 р., побутують у вжитку визначення “драматизм Євромайдану”, “революція гідності”, “гібридна війна”, що ще заслуговує на окреме наукове дослідження.

Інформаційна війна федеративної Росії з незалежною Україною набрала обертів на початку ХХІ століття, що вже доведено низкою фахівців. Інформаційна безпека української нації потребує особливо пильної уваги, а її наукове осмислення й конструктивне вирішення диктується нагальними потребами Української держави сьогодення.

Проблему інформаційної війни розглядали Г. Сасин, І. Костюк, Є. Магда, О. Саприкін, П. Шпига, Н. Гуріна, Т. Жовтенко, В. Яблонський, В. Криська, Г. Почепцова, О. Литвиненко, А. Манойло, Є. Макаренко, М. Рижков, М. Ожеван, О. Запорожець, В. Конах, Д. Кіслов, О. Волович, В. Карпенко та інші. Серед досліджень різних питань, що стосуються будь-яких аспектів державного регулювання у засобах масової інформації, виділяємо роботи Т. Корнієнко, О. Баранова, О. Баєва, О. Голубицької, О. Скибуна, Д. Корнілова, О. Руснак, В. Конах, О. Лазоренкота інших дослідників. Однак нині залишається чимало прогалин у дослідженні феномену інформаційного російсько-українського протистояння. Таким чином, мета статті полягає в дослідженні проблеми інформаційних ресурсів як компоненту російсько-українського інформаційного протистояння у ХХІ ст. та засобів реалізації зміцнення національної безпеки України і ведення інформаційної війни.

Російська пропаганда активно почала розвиватися з 2001 р. в українському просторі й реконструювалася в інформаційно-психологічну війну проти української нації. Це довела дослідницька група Центру українознавства КНУ імені Тараса Шевченка, яка протягом 2001-2010 рр. відстежувала деструктивний вплив українських ЗМІ на формування спільної ідентичності наших громадян.

На жаль, в умовах інформаційної війни українські націєтворчі процеси істотно гальмуються. Головний удар інформаційних технологів спрямований: 1) на послаблення української етнічної нації (яка є “ядром” політичної); 2) на деструкцію української національної культури; 3) на нівеляцію громадянського суспільства; 4) на руйнування українського інформаційного простору; 5) на послаблення української держави (за допомогою регіоналізації та федералізації) [2, с.65]. На цьому наголошували й інші дослідники: О. Цуканова [14], Р. Чирва [15, с. 8], Г. Сасин [13, с. 20] та інші.

Є. Магда вважає, що російсько-українська інформаційна війна загрожує не лише розхитуванням ситуації всередині держави, але і формуванням негативного іміджу України у світі. Цей процес стартував у 2005 р. під час першої газової кризи. Тоді Україну успішно представили в якості нечесного, а щонайменше сумнівного транзит ера газу, незважаючи на те, що протягом десятиліть Україна ніколи не допускала зриву поставок природного газу до Європи через свою територію. Водночас Росія наголошувала на необхідності будівництва газопроводів, альтернативних українській системі (Північноєвропейський газопровід у Балтійському морі, друга нитка "Блакитного потоку” в Чорному морі та розширення газотранспортної системи в Білорусі). До того ж звинувачення у крадіжках газу не підкріплювалися конкретними фактами [10, с. 140].

Перелік тем, що загострювали увагу громадськості постійно змінювався чи доповнювався проблемами

Чорноморського флоту, Криму і кримських татар, діяльністю екстремістських політичних організацій і партій тощо [14]. Деякі з них, а також проблема ядерного роззброєння України, були порушені наприкінці ХХ ст. На нашу думку, це період зондування Росією ситуації в Україні. Події політичного змісту останнього часу, що у Росії, що в Україні призвели до російської атаки, через що відбулося збільшення масштабу війни.

І. Костюк вважає, що війна стала відкритою [8, с. 58]. В. Карпенко прийшов до думки, що Росія проводить по відношенню до України інформаційну експансію [5].

Нині Росія здійснює щодо України спецоперацію, у якій домінують три ключових імперативи:

протидія інтеграційній політиці України в західному напрямку, оскільки її членство в НАТО та ЄС роблять саму ідею відродження російської неоімперії нездійсненною;

викорінення всього українського в межах і поза межами Росії, оскільки лише знищення української ідентичності може стати передумовою створення та запорукою існування такої імперії;

постійне підтримання в Україні стану керованого хаосу та провокування сепаратистських рухів, спрямованих на послаблення державних інституцій, розчленування країни та руйнацію її державності.

Реалізація цих імперативів відбувається в тісній співпраці російської дипломатії і спецслужб з використанням радянських традицій. Головними методами в їхньому арсеналі є підривна діяльність агентури та агентів впливу, дезінформація і шантаж, погрози й тиск, підкуп і залучення до спецоперацій кримінальних елементів.

Важливим фактором, що впливає на зміст, методи і способи здійснення української політики Росії, є В. Путін, який претендує на роль пожиттєвого “національного лідера” й демонструє параноїдальну ненависть і зневагу до українців та України [1, с. 6-8].

В умовах загострення внутрішньополітичної ситуації в Україні на початку 2014 р., бойові інформаційні ресурси РФ стали активно використовуватися у південно-східній Україні і Криму. Злісні, по-відношенню до всього українського, чутки і плітки із жорстокими звинуваченнями внесли у інформаційний простір хаос. Все це було частиною сценарію по втручанню у Крим (згодом на Донбас) російських спецпідрозділів, які пройшли гарну психологічну підготовку. Російські війська без знаків розпізнавання залишають можливість для маневрувань, для брехні та пасток, завдяки чому у випадку провалу воєнної авантюри можливий відступ без будь-яких наслідків [11].

Водночас Росія, як держава-агресор, перекладає всю відповідальність за “брудну роботу” на недержавні формування (у тому числі і збройні) [12, с. 38]. Для приховування участі російських військ у війні на Сході України на російських телеекранах постійно демонструють фейкових польових командирів, які нібито стоять на чолі озброєних формувань сепаратистів. У ролі таких ватажків виступають учорашні паркувальники та працівники автомийки, які мають переконливий вигляд “командирів із народу”. А насправді бандформуваннями керують, звісно ж, військові спеціалісти з РФ, частину з яких вже викрито [4].

Бойові дії на Донбасі носять ще агресивнішу ніж у Криму інформаційно-психологічну підтримку, щоб деморалізувати українців, пригнітити їхню волю. І цей фактор у 2014 р. став для перебігу конфлікту вирішальним, бо ж саме від нього залежав успіх початкової стадії агресії. Без інформаційної підготовки загін російських диверсантів Ігоря Стрєлкова навряд чи досягнув би успіху та розпочав справжню війну. Саме масова істерія, яку розпалили навесні минулого року провокатори у східних областях, стала добрим ґрунтом для антиукраїнського путчу й подальшого насильства. Україна, на жаль, не змогла роз'яснити своїм громадянам, особливо на Донбасі, усю небезпеку масових заворушень та їх наслідків.

Війна довела не тільки потужність російської пропаганди, а й узагалі виявила тотальну засміченість українського інформаційного простору та безпорадність громадян. З'ясувалося, що багато вельми освічених та цілком адекватних людей часто користуються дуже сумнівними джерелами інформації і посилаються на ресурси, створені спеціально, щоб поширювати в мережі фейки - свідомо вигадану інформацію, яку проросійські сили використовують для провокацій та збурення паніки. Інколи такі фальшивки не містять відвертих антиукраїнських висловлювань, тому їх тиражують навіть авторитетні вітчизняні ЗМІ. Але насправді вони також грають на руку агресору і є різновидом інформаційної зброї, бо псують репутацію наших медіа, породжують зневіру й відчай серед споживачів, роздмухують конфлікт усередині суспільства, заважаючи об'єднанню громади перед загрозою іноземної агресії. інформаційний український російський

В умовах інформаційної війни слід дотримуватися правил інформаційної гігієни. З метою уникнення тиражування фейків слід користуватися тільки тими джерелами, що визнані за авторитетні й не розміщують неперевірених новин, змагаючись у швидкості; не захоплюватися конспірологічними теоріями, хоч би якими правдоподібними вони здавалися на перший погляд; треба перевіряти інформацію, зважати на альтернативні джерела [3, с. 40], не довіряти

маловідомим ЗМІ, відділяти факти від аналітики, не довіряти сенсаціям; слід довіряти інформації почутій особисто від надійних джерел тощо [9, с. 38]. Також слід принаймні урівняти кількість відеоматеріалу знятого на передовій, оскільки відеоролики із зони бойових дій, зняті сепаратистами, кількісно в десятки разів переважають. Для цього потрібно забезпечити українські підрозділи примітивними цифровими камерами. Будь-яке повідомлення, підкріплене відеороликом, значною мірою зменшує сумніви в достовірності інформації, вибиваючи ґрунт із-під ніг у тих, хто продукує фейки [6].

Соціологічні дослідження в Україні свідчать, що російська пропагандистська машина є плодоносною у поширенні дестабілізації, а вжитих українською владою заходів недостатньо. Так, головними чинниками, що можуть роз'єднати українців, є дії Росії спрямовані на роз'єднання України (25%), маніпуляція інформацією через ЗМІ (24%), розділення українців методом політичної агітації (20%) [17].

Українські ЗМІ мають висвітлювати виключно правдиву інформацію, яка лише у такому випадку спроможна протистояти російській брехні [3, с. 41]. Водночас, інформація, що має антиукраїнський зміст, принижує національні почуття і гідність українського народу має блокуватися. Російські ЗМІ, які стали рупором антиукраїнської пропаганди мають вчасно отримати професійну відповідь від українських. Слід законодавчо врегулювати процес використання фінансово-політичними групами потужного ресурсу ЗМІ, убезпечивши громадян України від деструктивного впливу ангажованих ЗМІ, які транслюють антиукраїнські, асоціальні й аморальні уявлення, ідеї, думки, поширюють українофобські настрої, нагнітають страх, тривожність, апатію тощо [2, с. 66]. Потребує удосконалення національний інформаційний продукт в українському та міжнародному інформаційному просторі, а також система захисту інформаційного простору та інформаційних ресурсів (передусім тих, доступ до яких здійснюється з використанням мережі Інтернет). Як для іноземних, так і вітчизняних суб'єктів інформаційних відносин за здійснення інформаційно-психологічних впливів має визначатися реальна відповідальність [7, с. 77-78].

Однією з форм використання інформації є технології створення іміджу. Так, звісно переважають негативні риси іміджу України. Зокрема, наявність бюрократії, корумпованість, корупційні скандали, відсталий сервіс, конфлікти в газовій сфері тощо. Але є і позитивні - орієнтація України на демократичні зміни, ментальні та поведінкові характеристики суспільства тощо. Для збільшення переліку останніх, як вважає П. Шевчук, слід вдатися до дозованої інформації про події в зоні АТО. Натомість потрібна більша демонстрація владою шляхів і напрямів державного будівництва, проявів солідарності різних регіонів України, що вплинули б на формування нової політичної нації [16].

Г. Сасин вважає, що для захисту інформаційного простору та національної безпеки України необхідним є:

зміна інформаційної політики (як зовнішньої, так і внутрішньої) з доповненням законодавчої та нормативно-правової бази, яка відповідала б нормам міжнародного права;

здійснення захисту національної інформаційної сфери;

просування української інформації на територію агресора, використовуючи при цьому сучасні технології;

проведення люстрації серед власників українських медіа-ресурсів;

зменшення впливу олігархів на ЗМІ;

формування та захист сприятливого образу України за допомогою сучасних технологій;

створення та підтримка національного бренду, розвиток конкурентоспроможності на міжнародній арені;

здійснення політики для збереження єдиної української політичної нації, на зближення політичних поглядів населення Сходу та Заходу України;

здійснення обмеження російської інформації, яка впливає на населення Півдня та Сходу України;

контроль іноземних ЗМІ, які акредитовані та функціонують на території України;

сприяння розвитку вітчизняних інтернет-ресурсів, які просувають іномовлення;

збільшення якості та кількості українського продукту (цікаві телепрограми, друкована продукція тощо);

здійснення діяльності в інформаційному та віртуальному просторі у національних інтересах нашої держави, поширення позитивної інформації про Україну;

участь у світових інформаційних процесах;

організація та проведення розвідувальної діяльності, пов'язаної з проникненням в органи влади інших країн з метою просування наших національних інтересів;

контроль донесення правдивої інформації до споживача; заклики “вироблено в Росії”, “не купуй російське” тощо, доцільніше було б замінити на “купуй українське”, адже воно рідне, якісне та перевірене;

блокування інтернет-ресурсів, які є загрозливими для інформаційної безпеки держави;

стимулювання наукових досліджень щодо державної інформаційної політики та безпеки;

вдосконалення рівня підготовки фахівців у галузі інформаційної безпеки.

Тобто влада має вдатися не тільки до захисту, але й до контрнаступу у діях, спрямованих на перемогу у інформаційній війні з Росією. Запорукою успіху стане вироблення стратегії та тактики ведення боротьби в інформаційному полі та утворення структури, яка буде займатися аналізом та збором необхідної інформації для боротьби на “випередження супротивника” [13, с. 21-22].

Враховуючи викладене, необхідно констатувати, що для формування сучасного, відповідного наявним загрозам і викликам, у вигляді ворожих інформаційних ресурсів, національного інформаційного простору України необхідно вжити низку системних заходів на концептуальному, інституційному та нормативно-правовому напрямах. Це сприятиме переходу Україною від оборони до наступу у інформаційному протистоянні з Росією. В сучасних умовах, це чи не найвагоміший і альтернативний метод боротьби Української держави за свої національні інтереси. Ґрунтовне дослідження цієї проблеми є перспективою подальших наукових розвідок у заданому напрямку.

Список використаних джерел

1. Василенко В. Агресія Росії: ґенеза, мета, способи протидії та правові наслідки [Текст] / В. Василенко // Український тиждень. - 2014. - №12 (332) 2і - 27 березня. - С.6-10.

2. Воропаєва Т. Формування спільної ідентичності громадян України в контексті інформаційної безпеки [Текст] / Т. Воропаєва // Культурологічна думка: щорічник наукових праць. - К.: Інститут культурології Національної академії мистецтв України, 2011. - №3. - С.58-66.

3. Казанський Д. Інформаційне сміття [Текст] / Д. Казанський // Український тиждень. - 2014-2015. - №52(372) 26 грудня - 15 січня. - С.40-41.

4. Казанський Д. Війна як реаліті-шоу / Д. Казанський // Український тиждень. - 2015. - №5(377) 29 січня - 5 лютого [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://tyzhden.ua

5. Карпенко В. Інформаційний простір як чинник національної безпеки України / В. Карпенко // Українознавство [Текст]: науковий громадсько-політичний культурно-мистецький релігійно-філософський педагогічний журнал. - 2005. - №3. - С.182-192.

6. Крапивенко Д. Сироватка правди [Текст] / Д. Крапивенко // Український тиждень. - 2015. - №6 (378) 5 лютого - 12 лютого [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://tyzhden.ua/Columns/50/129687

7. Конах В.К. Загрози та виклики національним інтересам України в інформаційній сфері в умовах глобалізації [Текст] / В.К. Конах, О.А. Лазоренко // Стратегічні пріоритети. - 2014. - №2 (31). - С.73-78.

8. Костюк І.А. Інформаційні війни в контексті революційних подій в Україні [Текст] / Ірина Анатоліївна Костюк // Актуальні проблеми соціальних комунікацій: матеріали студентської наукової конференції, 22 травня 2014 р. - Київ, 2014. - С.57-60.

9. Лелич М. Территория лжи [Текст] / М. Лелич // Фокус. - №10 (373). - С.36-39.

10. Магда Є. Виклики гібридної війни: інформаційний вимір [Текст] / Євген Магда // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. - 2014. - №5. -С.138-142.

11. Простаков Г. 7 вопросов Валентину Бадраку[Текст] / Г. Простаков // Вести. Репортер. - 2014. - №8(26) 7 - 13 марта. - С.12.

12. Радковець Ю.І. Ознаки технологій “гібридної війни” в агресивних діях Росії проти України [Текст] / Ю.І. Радковець // Наука і оборона. - 2014. - №3. - С.36-42.

13. Сасин Г. Інформаційна війна: сутність, засоби реалізації, результати та можливості протидії (на прикладі російської експансії в український простір) [Текст] / Г. Сасин // Грані. - №3 (119) березень. - С.18-23.

14. ЦукановаО.В. Інформаційні війни: вплив на суспільство [Електронний ресурс] / О.В. Цуканова. - Режим доступу: http://www.sworld.com.ua/konfer34/800.pdf. -Назва з екрана.

15. Чирва Р. Інформаційна війна - зброя, страшніша за ядерну [Текст] / Раїса Чирва // Профспілкові вісті. - 2014. - № 13. - С .8-9.

16. Шевчук П. Інформаційно-психологічна війна Росії проти України: як їй протидіяти [Текст] / П. Шевчук // Демократичне врядування. - 2014. - Вип.13.[Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://lvivacademy.com/visnikl3/zmist. html. - Назва з екрана.

17. Що об'єднує та роз'єднує українців [Електронний ресурс].

18. Режим доступу: http://www.dif.org.ua/ua/publications/press- relizy/sho-obednue-ta-rozednue-ukrainciv.htm

Размещено на Allbest.ru