Східна політика Апостольської Столиці

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київська Русь відігравала значну роль серед слов'янських народів. Візантія, хоча й зберігала формально церковне верховенство, значно поступалася перед Руссю у співвідношенні сил. Князь Ярослав намагався утворити незалежну від Константинопольського патріарха церкву. Безумовно, що все це було відомо Апостольській Столиці, котра ніколи не залишала думки про утвердження католицизму на цих обширних руських землях. християнство візантія галицький папство

Усередині XI ст. протистояння Візантії Риму переросло у відкриту боротьбу. Після переговорів папських легатів у Константинополі, які не дали позитивних результатів, 16 червня 1054 р. стався остаточний розкол. Представники папи під час богослужіння в храмі св. Софії поклали на престол акт відлучення від церкви патріарха М.Керулларія та його ієрархів і швидко покинули Константинополь. У свою чергу, патріарх скликав собор і оголосив анафему папським легатам та заборонив будь-які стосунки з Римом.

Побутує розповідь про зв'язок між цими подіями й Руссю. Папські легати вирушили із Константинополя спочатку в Русь, а потім повернулися до Риму. Такий незвичний маршрут було складено для того, щоб привернути на свою сторону київських правителів та ієрархів. Так багато важила Київська Русь для Римського престолу.

Князь Ярослав Мудрий підтримував дипломатичні й родинні зв'язки з багатьма західноєвропейськими країнами. Найчастіше в історії Ярославової доби згадується його дочка Анна, одружена з королем Франції Генріхом І. За Анною приїздило в 1048 р. велике посольство з трьома католицькими єпископами. Після смерті чоловіка Анна була регенткою сина Філіпа, майбутнього короля Франції. Високоосвічена королева українського походження стала видатною постаттю в Європі. До неї шанобливо ставилися папи римські -- Миколай II і Григорій VII. На привезеній з Києва Євангелії присягали під час коронування всі наступні королі Франції.

Тісні зв'язки православної родини Ярослава Мудрого з європейськими володарями, котрі були в католицькій вірі, підкреслюють думку про толерантність Русі до західного християнства.

Прагнучи унезалежнення православної церкви в Русі від Константинопольського патріарха, Ярослав Мудрий наказав обрати в 1051 р. митрополитом Київським місцевого церковного діяча Іларіона -- видатного вченого, промовця й філософа. Як зауважують дослідники історії католицької церкви в Україні, при розриві з Царгородом на свого батька князя Ярослава могла вплинути королева Франції, котра була в добрих стосунках з Римським престолом.

Західна орієнтація київських князів часто викликала невдоволення в багатьох видатних осіб того часу. Так, ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій у своєму творі "Слово про віру християнську і про латинську" виступив проти католицької церкви, звинувачуючи її у відході від загальних християнських традицій. Одночасно з Феодосієм виступив проти католицизму Київський митрополит Георгій (1062-- 1079 рр,). У творі "Змагання з латиною" він критикує латинські обряди й догматику. З полемічним твором проти латинської віри виступив митрополит Іоанн II. Немає сумніву, що поява підряд трьох великих творів проти католицької церкви мала певне підґрунтя: зі сторони Апостольської Столиці посилилася увага до Русі, а поширення католицьких ідей сприймалося в Київській Русі як політична акція, насадження латинського обряду, як замах на східний обряд -- складову києво-руської духовності та культури.

Подальші історичні події в Київській Русі розкрили сутність східної політики Риму. Папа Григорій VII весною 1075 р. прийняв сина вигнаного князя Ізяслава Ярополка, котрий від імені батька просив у папи допомоги, обіцяючи визнати зверхність Апостольської Столиці після повернення Київського княжого престолу. Зацікавлений у цій справі папа 20 квітня 1075 р. в посланні до польського короля Болеслава просив його допомогти руському князю.

Не обминув своєю увагою Київську Русь і антипапа Климент ПІ. "Східна політика" цього ієрарха полягала в тому, що в 1088--1089 рр. він посилав до Києва кардинала Григорія для переговорів про возз'єднання руської православної і католицької церков. У відповідь Климент III одержав Послання митрополита Іоанна до папи римського Климента, в якому митрополит спокійно зауважує, що питання про єднання церков, треба вирішувати в Константинополі.

За часів князювання Всеволода відбулася подія, яка ще раз підкреслила шанобливе ставлення руського народу та його князів до католицької церкви. Сталося це 1084 р., коли до Італії в м. Бар перевезли з Мир Лікійських мощі св. Миколая. У 1090--1093 рр. в Києві поширилося "Сказання", яке детально описувало цю урочисту церемонію. Незабаром було складено спеціальну службу з нагоди перенесення мощей та акафіст, в якому описувалися чудеса в Барі і в Україні.

Аналізуючи історію взаємовідносин Риму і Києва, можна сказати, що завдяки хрещенню в 988 р. Київської Русі Київ став місцем, де зустрілися різні культури. Київ став своєрідними воротами, через які проникали й західні духовні традиції, що засвідчують поклоніння деяким латинським святим, особливо шанованих руською церквою. Зміцнювалися дипломатичні та родинні зв'язки Київських володарів з європейськими королями, тривав обмін посольствами з Апостольською Столицею.

У XII ст. Київська Русь стає справжнім перехрестям, в якому сходилися як торгові шляхи, так і культури й релігії різних народів. Іноземці, котрі поселялися в Києві, мали свої церкви. Відомо, що в XII ст. в Києві був костьол св. Марії та Домініканський монастир. У Новгороді католики заснували церкву св. Петра і св. Миколая.

Однак події, які розгорнулися в Європі, не дали можливості католицизму в Київській Русі продовжити співжиття на толерантній основі з православ'ям. Внаслідок політичного протистояння папи римського і німецького імператора на північному сході Європи появилися самостійні католицькі ієрархи. Маючи підтримку від німецьких імператорів, церковні владики почувалися як незалежні феодальні магнати. Тому спроби Риму посилити свій вплив на Схід не мали успіху через їхній опір, хоча була велика спокуса розширити через католицьку віру свій вплив на східнослов'янських землях. Утвердження латинської віри могло бути засобом залагодження політичних та ідейних протистоянь. У таких випадках інтереси імператорської влади збігалися з намірами Риму. Організовані упродовж XII ст. хрестові походи на Схід мали благословення римських понтифіків.

Стосунки Апостольської Столиці з Візантією водночас визначалися і ставленням до Русі. В листопаді 1122 р. папа Пасхалій II відправив до візантійського імператора Олексія Комнена легатів на чолі з єпископом Мавром. У посланні Пасхалій II пропонує об'єднати церкви на умові підпорядкування Константинопольського патріарха папській владі, визнання вищості Апостольського престолу. Римська курія розраховувала на кризові умови, що склалися у Візантії після першого хрестового походу, та бажаного результату не досягла. Папа Пасхалій II не зумів знайти відповідних аргументів, щоб схилити на свою сторону патріарха.

Відлуння папського послання до візантійського імператора з пропозицією поєднати церкви дійшло й до Русі. Київський князь Володимир Мономах сподівався, що подібне послання прийде з Риму до Києва, і вважав за потрібне відповідно на нього відреагувати. Київський митрополит Никифор спеціально склав Послання до великого князя Володимира сина Всеволода, сина Ярослава, в якому детально розкрив причини розколу християнської церкви в 1054 р. Князь вважав за потрібне мати необхідну інформацію про церковні події в Європі. Та послання з Риму до Київського князя не було.

Про посилену увагу Апостольської Столиці до Київської Русі засвідчує написаний наприкінці першої половини XII ст. лист Краківського єпископа Матвія до відомого захисника інтересів Апостольського Престолу абата Клервоського монастиря Бернардо під заголовком "1130 рік. Послання Матвія, єпископа Краківського до св. Бернарда, абата Клервоського, з пропозицією навернення руських". У "Посланні" автор писав: "Народ руський незліченний за кількістю своєю подібно зіркам, віри він православної і настанов істинної релігії (римо-католицької) не дотримується". Краківський єпископ закликає до рішучих дій, щоб "викорінити нечестиві звичаї" серед східних слов'ян.

У 1146 р. Київським князем став Ізяслав Мстиславович, який вдруге, після Ярослава Мудрого, домігся обрання Київським митрополитом місцевого "книжника і філософа" Клима Смолятича. Коли ж виникло питання про правомірність висвяти митрополита без дозволу Константинопольського патріарха, вирішили провести церемонію висвяти мощами св. Климента Римського. Це підкреслює, що в тяжку годину Руська церква зверталася до католицьких святинь. У цей же час на території Русі почали активно діяти римські місіонери.

Апостольська Столиця, тримаючи в полі зору соціально-історичні переміни, які відбувалися в Київській Русі, одночасно звертала увагу на західноукраїнські землі. Торгові шляхи до Києва пролягали на заході через багаті землі Галицької Русі. З часом міцнішали зв'язки Галичини з Угорщиною, Чехією й Німеччиною. Розміщене на географічному перехресті Галицько-Волинське князівство поступово збагачувало не тільки економічну, а й політичну могутність. За наявності католицького кліру та віруючих утворилися сприятливі умови для поширення на галицько-волинських землях латинської віри.

Розвиток відносин Апостольської Столиці з Галицько-Волинською державою розпочався за князювання Романа Мстиславовича. Йому вдалося в 1200--1201 рр. захопити київські землі й прийняти титул Великого князя. Князь Роман зумів створити могутню державу, з якою рахувалися не тільки інші руські князі, а й західноєвропейські володарі.

Папа римський Інокентій III звернув увагу на зміцніле князівство Романа. В 1204 р. він прислав своїх послів до князя з пропозицією прийняти латинський обряд. При позитивному вирішенні цього питання папа Інокентій III обіцяв затвердити за князем титул короля і "віддати під його владу всю Русь". Літопис описує звертання Інокентія III до Романа так: "... почувши, як Роман переміг угорців і поляків і підкорив собі всю Русь, послав до нього своїх послів, пропонуючи йому прийняти латинську віру, обіцяючи йому міста й королівський титул на Русі. Роман відхилив послання, але вони наполягали перед ним, не соромлячись ласкавих слів".

Наступну спробу прихилити Русь до Апостольської Столиці підтверджує послання папи Інокентія III від 7 жовтня 1207 р., яке він адресує "духовенству й мирянам у Русі". Там він наполегливо просить "відвернутися від своїх оман і стати на шлях істини, від якого вони так вперто відпихаються". Для цього він послав на Русь свого спеціального легата, кардинала Віталіса. Кардиналу доручалося "навернути Русь до католицької церкви і Святого престолу".

Сприятливі умови для поширення католицизму на західноукраїнських землях склалися в 1214 р., коли Галичину захопили угорський король Андрій II і польський король Лешко. На їхнє прохання в цей край було прислано чимало католицького духовенства.

З 20-х років XII ст. в "східній політиці" Апостольської Столиці робиться акцент на пропагандистській роботі серед населення. Для цього було залучено католицькі чернечі ордени. Перші монахи-домініканці появилися на Русі в 1220 р. за часів Володимира Рюриковича. Одночасно в політиці Риму розвивається концепція "з'єднання церков". Знаменний у цьому плані є скликаний у Римі 1215 року Латеранський собор, на якому папа Інокентій III оголосив про підпорядкування Римському престолу тих греків, котрі мешкають на візантійській території, де уже діють латинські єпархії. Цей пала заявив, що він не тільки в духовних справах має вищу владу, а й у світських, бо ця влада від самого Ісуса Христа. Отже, всі країни, де поширено християнство, мають визнати верховним владикою римського понтифіка.

Татаро-монгольська навала. Східна політика папства за князювання Данила Галицького

Для Русі в XIII ст. характерним було роздроблення й міжусобиці між князями, внаслідок чого держава втратила свою колишню могутність. її підкорили татаро-монгольські завойовники. Загроза нависла над усією Європою.

Зв'язки київських митрополитів з Апостольською Столицею перед і після Флорентійської унії

Початок XIV ст. ознаменувався розширенням могутньої Литовської держави в період князювання Гедиміна (1316-- 1341). Використовуючи ослаблення Русі, Гедимін захопив спочатку Білорусію, а пізніше Київські землі, досягнувши лівобережжя Дніпра. Внаслідок цього Гедимін одержав титул Короля Литви й Русі.

15 листопада 1415 р. з ініціативи Гедиміна в Новгородку скликано єпископський собор, на якому було висвячено Григорія Цамблака за прикладом висвячення Клима Смолятича. Не маючи ніякої підтримки від Константинопольського патріарха, митрополит Григорій почав орієнтуватися на Апостольську Столицю. У 1418 р. Григорія запрошено на собор у Констанцу. З погляду на важливість цієї події, посольство нараховувало 300 посланців. Під час зустрічі в лютому 1418 р. митрополита Григорія з папою Мартином V київський владика виголосив велику промову латинською мовою. Основна ідея цієї промови зводилася до пропозиції скликати собор з приводу об'єднання двох гілок християнства, адже, як підкреслив Григорій, на Русі "є багато з тих, що бажають святої церковної унії".

Проте питання унії так і залишилося відкритим: Русь ще не була готова до єднання з Римом, а наступні спроби пап Бенедикта ХІІ та Климента VI не мали успіху.

Аналіз цих історичних подій показує, що Візантійська церква майже залишила без опіки православ'я на території Литви, Білорусії й України, не виявляла належного піклування про існування Київської митрополії. Орієнтація Константинопольського патріарха на Москву змушувала литовсько-руських князів, православне духовенство та мирян шукати захисту в Апостольській Столиці, а це, в свою чергу, живило ідею унії з латинською церквою.

Римська курія пильно стежила за подіями, які розвивалися в Східній Європі та на руських землях. Так, за папи Іоанна XXII було призначено генеральними вікаріями Новгорода й Пскова князів Ягайла та Вітовта. Згодом це призначення підтвердив папа Мартин V. Зусиллями призначених вікаріїв було збудовано католицький костьол у м. Новгороді.

Значні події в історії взаємовідносин між римо-католицькою і православною церквами відбулися в першій половині XV ст. У 1431 р. на Базельському соборі в порядку денному знов стояло питання про єднання двох християнських напрямків. Собор запропонував палі звернутися до польського короля та литовського князя, щоб вони сприяли наверненню православних у своїх країнах до унії й відправили послів на наступний собор.

Православні владики, врахувавши реальну ситуацію, схилялися до ідеї єднання церков. Так, митрополит Герасим у 1433 р. вислав посольство до пали Євгенія VI, яке повідомило папській курії про готовність митрополита прийняти унію.

Велику роль у реалізації унійної справи відіграв Флорен-ський собор, прийнявши в 1439 р. Акт про поєднання східної і західної церков. На соборі виступив митрополит Київський і всієї Русі Ісидор, палко підтримавши ідею унії.

Після гострих дискусій собор прийшов до висновків, які задовольняли обидві сторони:

-- Дух Святий походить від Отця й Сина (можна говорити від Отця через Сина, як це пояснювали отці церкви, або просто від Отця, як це прийнято в східних церквах);

-- існує чистилище для душ, які ще не покаялися за свої гріхи на цьому світі (чистилище існує як стан душі, а не як місце перебування померлих);

-- папа є видимим головою Вселенської Церкви, намісником на Землі і спадкоємцем Апостола Петра. Примат папи римського в церковній ієрархії стає абсолютним. Папа є начальником усіх соборів і першим з усіх патріархів.

Постанову собору оголосили 6 червня 1439 р. в кафедральному храмі Санта Марія дель Фіоре, там же урочисто було прийнято Акт єднання між Сходом і Заходом, який виголосив Євгеній IV. Цікаво, що на оригіналі Акту, поряд з грецькими й латинськими підписами, є руський: "смиренний єпископ Авраамій Суздальський".

Після завершення собору Ісидор мав доручення провадити справу на утвердження унії в Русі. Із Флоренції митрополит повертався як вікарій патріарха антіохійського та кардинал римо-католицької церкви.

Однак завдання виявилося надмірно важким: Ісидору чинили опір місцеві православні владики, священики й миряни. Так, у Львові, коли митрополит спробував відправити в православному храмі службу Божу за латинським обрядом, то це обурило населення, і він змушений був покинути місто. Не знайшов Ісидор спільної мови і з киянами.

До Москви митрополит Ісидор прибув весною 1441 р. з наміром оголосити Флорентійську унію. Він представлявся як митрополит "всея Русі" і "легат Апостольського престолу". Під час літургії в Успенському соборі Ісидор згадав ім'я папи Євгенія IV замість вселенського патріарха, що було несподіваним для присутніх. Після служби Ісидор оголосив послання папи Римського про унію двох церков і сам текст угоди, прийнятої у Флоренції. Московський князь Василій Васильович обурився з приводу тієї акції і звелів ув'язнити владику. Після вдалої втечі Ісидор з пригодами добрався до Риму і ще більше зблизився з папою.

Зусилля митрополита-кардинала Ісидора дали й певні результати: унія закріпилася в деяких частинах південно-західної Русі, які належали до Польсько-Литовської держави. 21 червня 1453 р. Апостольський престол призначив на ці єпархії архієпископа Київського, Литовського і усієї Малої Русі Григорія. Разом з тим папа Римський домагався визнання Григорія як митрополита всієї Русі.

Значним досягненням Апостольської Столиці стала передача в 1458 р. литовсько-руських єпархій від митрополита Іони уніатському митрополиту Григорію II. Усе це вказує на те, що ідеї Флорентійської унії знайшли втілення в Білорусії й Україні, щоб згодом, у нових історичних обставинах, остаточно утвердитися.

Размещено на Allbest.ru