Соціально-економічний і політичний розвиток Російської імперії наприкінці XIX - на початку XX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Соціально-економічний і політичний розвиток Російської імперії наприкінці XIX - на початку XX ст.

У пореформений період (з 1861 р.) внаслідок економічного розвитку, насамперед у промисловості, остаточно сформувалася система російського капіталізму. На межі XIX-XX ст. Росія з відсталої аграрної держави стала аграрно-індустріальною, а за обсягом промислової продукції ввійшла в п'ятірку наймогутніших .держав (Англія, Франція, США і Німеччина) і дедалі більше втягувалася в світову систему господарства.

Порівняно з більшістю європейських країн, де утверджувалися принципи парламентаризму, багатопартійності, підвищувалася роль виборних органів, Російська імперія залишалась останнім оплотом абсолютизму. На початку XX ст. у політико-правовій системі Росії не було демократичних принципів поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Абсолютна влада належала імператорові, який в управлінні державою спирався на централізований і розгалужений бюрократичний апарат. Оскільки Росія не була ізольована від перетворень у Європі, то проблема політичної трансформації- обмеження влади самодержавства конституційними установами, участь в управлінні державою широких кіл громадськості через виборні органи, демократичні свободи тощо - протягом усього XIX - початку XX ст. була в центрі уваги суспільства, що впливало на рівень розвитку суспільно-політичного руху.

Позбавлена представницьких органів громадськість виявляла політичну активність у нелегальних, опозиційних уряду групах і організаціях. Селянство страждало від безземелля, високих податків, влади поміщиків і дріб'язкової опіки з боку селянської общини.

Робітників нещадно експлуатували, внаслідок чого робітничий клас став благодатним ґрунтом для пропаганди революційних ідей. Держава підтримувала розвиток окремих галузей промисловості, проводила політику протекціонізму, чим забезпечувала лояльність буржуазії до абсолютистського режиму. Ці суперечливі тенденції політичного та соціального розвитку дестабілізували внутрішньополітичну ситуацію й зумовили три революції, які призвели до краху Російської держави.

Протягом двох минулих століть основним завданням російського царизму було зміцнення необмеженої самодержавної влади. Політичні реформи 60-70-х років XIX ст. (створення земств і міських дум) були лише передумовою розвитку парламентаризму. Однак уже у 80-х роках у період "контрреформ" Олександра III (1881-1894) роль цих органів була зведена нанівець. Корінння революційних виступів "народників" уряд та імператор бачили у ліберальних реформах 60--70-х років XIX ст. У 1882 р. посилили цензуру, 1884 р. прийняли новий університетський статут, який значно обмежив автономію університетів і поставив професорську та студентську корпорації під суворий урядовий контроль. Такі самі заходи застосували і до середньої школи, а спеціальним циркуляром 1887 р. обмежили доступ до середньої освіти вихідцям із нижчих станів. Початкові школи було передано у підпорядкування Святійшого синоду. На початку 90-х років було значно обмежено права земств та міських органів самоврядування. Централізація влади досягла апогею і розгалужений бюрократичний апарат став повновладним господарем становища. Державна рада і Сенат були лише вищими дорадчими органами, а всі рішення приймалися одноособово імператором.

В умовах патріотичного піднесення після переможної російсько-турецької війни 1877-1878 pp. активізувалась шовіністична політика щодо національних окраїн імперії. Її головними складовими були посилення ролі православної церкви, русифікація та обмежувальні заходи. Утвердження "російського національного духу" супроводжувалось обмеженням свободи неправославних релігійних конфесій та діяльності сект у 1883 р. Тоді ж почали застосовувати численні заходи, спрямовані на русифікацію захоплених районів Середньої Азії, заборону викладання польської мови в західних регіонах імперії та Прибалтиці, заборону іноземцям купувати земельну власність, обмеження автономних прав Фінляндії тощо. 31881 р. запровадили обмежувальні заходи щодо євреїв - встановили для них так звану межу осілості, 1887 р. ввели 3-відсоткову квоту для вступу до університетів (щоправда, вона ніколи сурово не дотримувалась), їх не приймали на державну службу і навіть вислали 20 тис. з Москви.

Микола II (1894-1917) не тільки не прагнув привести політичну систему країни у відповідність до вимог часу, а й вбачав головне політичне завдання у збереженні та зміцненні самодержавної форми правління. На численні земські петиції про включення виборних органів у систему державного управління й обмеження свавілля чиновницької бюрократії він відповів у тронній промові: "Я буду охороняти основи самодержавства так само твердо і невпинно, як охороняв мій покійний батько".

Першим свідченням такого курсу було святкування коронації нового імператора, під час якого на полі у Ходинці (під Москвою) у гонитві за копійчаними царськими "дарами" натовп затоптав до смерті 1389 осіб, а 1300 зазнали тяжких ушкоджень. За 23 роки правління Микола II втягнув Росію у дві програні нею війни і три революції, які коштували мільйони людських життів і спричинили страшні потрясіння.

З різних причин незадоволення охопило майже всі верстви суспільства і наприкінці існування імперії до незадоволених належало майже все її політично свідоме населення. Суспільство чекало політичних змін.

У російському суспільстві, вихованому на традиціях обожнення царської влади, не було правової культури, поваги до прав і свобод особистості. Принципи парламентаризму, обстоювані представниками прогресивної інтелігенції, були відомі лише в теорії, а не на практиці.

Ліберальний опозиційний рух започаткували земські діячі. У 1899 р. земці створили нелегальний гурток "Бесіда". Як прихильники еволюційного розвитку Росії ліберали виступали за послідовне проведення реформ і легальні методи боротьби. їх поміркована програма навіть не передбачала обмеження законодавчої влади імператора, а пропонувала розширити права земств, встановити рівність громадян, надати свободу пресі, ввести загальну освіту тощо. Ці вимоги підтримувала більшість інтелігенції, яка на початку століття створювала професійні об'єднання і спілки. Поширювався "конституційний" рух, започаткований партією "Союз визволення" (1904), яка намагалася легальними засобами організувати боротьбу за створення парламентської системи, проведення широких соціальних і політичних реформ.

У 1904 р. відбувся загальноземський з'їзд, який прийняв резолюцію з 11 пунктів. У ній ішлося про неправильне державне управління, наголошувалося на необхідності введення в країні політичних свобод, створення при уряді виборного представницького органу, розширення прав місцевого самоврядування тощо. У тому ж році за ініціативою "Союзу визволення" було проведено так звану банкетну кампанію (банкети влаштовувалися з нагоди 40-річчя прогресивної судової реформи). На банкетах збирались люди однорідних професій (адвокати, журналісти, лікарі, професори), які вимагали запровадження в країні конституції з законодавчими зборами, політичними свободами і всіма атрибутами правової держави. У 34 містах Росії відбулося більше 120 банкетів, у яких взяло участь майже 50 тис. осіб.

Необхідність політичних реформ усвідомлювали і прогресивні державні діячі. Міністр внутрішніх справ П. Святополк-Мирський подав царю доповідну записку про необхідність зміцнити законність, розширити політичні права народу, ввести до складу Державної ради виборних від губерній, де були земства, тощо. Особлива нарада всупереч імператору і відвертому консерватору К. Побєдоносцеву підтримала пропозиції міністра. Микола П відповів указом, в якому ігнорувалася думка не тільки лібералів, а й міністрів. У ньому наголошувалось на необхідності збереження самодержавства і незмінності законів. Імператор відхиляв можливість мирної політичної трансформації Росії, штовхаючи Росію в обійми революціонерів, які найкращим засобом виходу з політичної кризи вважали докорінний злам суспільства.

Наприкінці XIX ст. у Росії виникли радикальні революційні партії. У1888 р. Г. Плеханов і деякі колишні "народники" створили групу "Визволення праці", завданням якої було поширення марксистської літератури, пропаганда в російському суспільстві ідей про необхідність повалення самодержавства революційним шляхом і встановлення диктатури пролетаріату.

Восени 1895 р. В. Ульянов (Ленін) створив підпільну організацію "Союз боротьби за визволення робітничого класу", а в 1903 р. революціонери об'єднались у Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП). Закладені Леніним організаційні принципи нової партії (жорстка централізація, дисципліна" сувора ієрархія, безумовне виконання її членами рішень центрального органу) перетворили її на партію змовників, які нехтували загальнолюдськими цінностями заради досягнення політичної мети - знищення самодержавства і захоплення влади.

Активну боротьбу із самодержавством вела й партія соціалістів-революціонерів (есерів), яка виникла у 1902 р. й успадкувала окремі елементи народницької ідеології та тактику індивідуального терору. Мета партії полягала у досягненні політичної свободи конституційним шляхом, а в перспективі - у завоюванні влади. Есери проводили пропаганду серед селян і робітників, а їх "бойова організація" успішно вчинила кілька терористичних актів проти родичів імператора і вищих сановників.

Есери - представники партії соціалістів-революціонерів. Партія есерів виникла в 1901р., до 1917р. перебувала у нелегальному становищі. За характером неонародницька,ультрареволюційна, терористична. Відображала передусім інтереси селянських мас. Основні вимоги: демократична республіка, політичні свободи, соціалізація землі. Після Лютневої революції 1917 р. найвпливовіша і найчислені-ша партія в Росії (влітку 1917р. нараховувала майже 1 млн членів). Лідери есерів: Чернов, Гоц,Авксентьев, Спиридонова та ін. Прагнучи до широкого об'єднання всіх прогресивних сил, співробітничали з меншовиками і кадетами. Есери переважали в місцевих органах самоврядування і в більшості громадських організацій, входили до Тимчасового уряду. Відмовлялися від захоплення влади, планували здобути більшість в Установчих зборах і мирним демократичним шляхом реалізувати свою програму, стрижнем якої було аграрне питання. Пропонували скасувати приватну власність на землю і передати їі в загальнонародне користування без викупу. їх зовнішньополітичний курс визначало гасло "Демократичний мир усьому світу", водночас заперечувалася можливість сепаратного миру з державами Четверного союзу. Жовтневий переворот праві есери сприйняли як "злочин перед батьківщиною і революцією", а ліві підтримали більшовиків, створили Партію лівих соціалістів-револю-ціонерів (інтернаціоналістів) і деякий час співробітничали з більшовиками (листопад 1917 - липень 1918). На виборах до Установчих зборів есери загалом отримали 58 % голосів. Постановою ВЦВК від 14 червня 1918 р. правих есерів було виключено зі складу ВЦВК і рад усіх рівнів. У липні більшовики відлучили від влади лівих есерів. У роки громадянської війни в Росії есерів переслідувала більшовицька влада. Після арешту в 1925р. останнього складу Центрального бюро партії соціалістів-революціонерів остання фактично припинила існування в Росії (СРСР). Есерівська еміграція з центрами в Парижі, Берліні та Празі продовжувала діяти. Остання емігрантська група есерів у Нью-Йорку припинила існування в середині 60-х років XX ст.

Опозиційні партії знаходили підтримку серед селяи і робітників. Демографічний вибух початку століття привів до збільшення чисельності селянського населення і гостро поставив проблему забезпечення його землею. Порівняно з пореформеними роками селянські наділи зменшилися майже втричі. Уряд намагався переселити частину селян з Європейської Росії в Казахстан, Сибір і на Далекий Схід, але робив це бездарно і неорганізовано, чим ще більше загострив соціальну напруженість на селі. Брак сільськогосподарської техніки, тяглової сили, ефективної агрономічної і ветеринарної служби зумовлювали низькі врожаї. Зростали податки, ціна на землю, орендна плата за одночасного падіння цін на сільгосппродукцію. Посуха та неврожаї періодично спричиняли голод. Селяни розуміли, що вирішити земельну проблему можна шляхом перерозподілу поміщицьких земель. У 1902 р. прокотилася хвиля селянських заколотів в Україні й Середньому Поволжі. Селяни громили поміщицькі маєтки, захоплювали поля, худобу і сільськогосподарський реманент.

Наслідком динамічного економічного розвитку Росії стала поява промислового пролетаріату. Його чисельність постійно зростала, посилювалася концентрація на великих промислових підприємствах, відбувалося розшарування на кваліфікованих і високооплачуваних (робітнича еліта) й малограмотних, некваліфікованих вихідців із села. Саме останні були найкращим об'єктом для більшовицької й есерівської пропаганди. Тривалий робочий день (до 14 годин), низька платня, численні штрафи, відсутність техніки безпеки, антисанітарні умови життя, заборона професійних об'єднань перетворювали робітниче середовище на джерело соціальної напруженості. В Росії не було робітничого законодавства, лише окремі закони забороняли використання праці жінок і дітей у нічний час, скорочували тривалість робочого дня до 11 год, регламентували накладання штрафів. Однак підприємці їх усіляко обходили. У 1903 р. південь Росії охопив загальний страйк робітників. Одночасно з економічними вимогами (підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня, поліпшення умов праці тощо) робітники вперше висунули політичні гасла (політичні свободи, право на створення професійних об'єднань, на страйки тощо).

На початку 90-х років економічне становище Росії ускладнювалося світовою економічною кризою, голодом у Поволжі та на півдні країни, який був спричинений холодами та засухою. Виникла реальна небезпека відставання від великих європейських країн, що в умовах напружених міжнародних відносин і англо-німецького військового протистояння загрожувало державній безпеці. Необхідно було розвивати важку промисловість і здійснити технічне переоснащення армії та флоту. Перешкодою на цьому шляху став дефіцит державного бюджету. Вирішення складного завдання було покладено на міністра фінансів - графа С. Вітте, який протягом 10 років послідовно проводив політику прискореного розвитку російської промисловості на основі рішучих фінансових заходів. Жорстка фінансова дисципліна, нові податки та акцизи на спиртні напої, тютюн, цукор, сірники та ін. забезпечили фінансову стабільність і дали можливість у 1897 р. провести фінансову реформу, встановивши золотий еквівалент рубля. Промислове виробництво зросло майже втричі, а видобуток вугілля та виплавка заліза - майже в чотири рази. Протяжність залізниць на початку століття досягла 58 тис. км. У повсякденне життя жителів великих міст входили новітні досягнення техніки: електричне освітлення, телефон, електричний трамвай, водопровід і каналізація, фотографія. Армія отримала нові види озброєння, у тому числі кулемети. Флот поповнився новими військовими кораблями, а його основу становили броненосці.

Досить високою була частка іноземного капіталу в модернізації Росії: за новітніми підрахунками, у важкій промисловості у 1900-1913 рр. він становив 48-52%. Серед іноземних інвесторів французи і бельгійці становили більшість (58 %), далі - німці й англійці. Близько 2/8 усіх машин, які використовувалися у промисловості, були іноземного виробництва. Разом з тим зростала і зовнішня заборгованість країни, яка у 1913 р. досягла 4 млрд дол., або 35-37 % валового національного продукту.

Економічне піднесення тривало до світової економічної кризи 1900-1903 pp. Приплив іноземних інвестицій різко скоротився, уряд не мав змоги скористатися іноземними позиками, що призвело до скорочення державних замовлень у важкій промисловості й закриття декількох тисяч промислових підприємств та масових звільнень робітників.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. Росія проводила активну зовнішню політику на Далекому Сході. Вона вигідно торгувала з Монголією, Маньчжурією, Тувою і Китаєм. У 1891 р. почалося будівництво стратегічно важливої Транссибірської залізничної магістралі від Челябінська до Владивостока. Росія, скориставшись поразкою Китаю в японсько-китайській війні 1894- 1895 рр., у 1895 р. надала йому кредит для виплати контрибуції Японії, створила Російсько-китайський банк і в 1897 р. почала будівництво Китайської східної залізниці. У 1898 р. Росія отримала в оренду Порт-Арту р і перетворила його на військово-морську базу.

Китайська східна залізниця (Китайсько-Чанчунська залізниця)'- залізнична магістраль у Південно-Східному Китаї. Збудована Росією в 1897-1903рр. Після російсько-японської війни 1904- 1905 рр. південний напрямок магістралі відійшов до Японії і був названий Південноманьчжурською залізницею. З 1924 р. перебувала у спільному управлінні СРСР і Китаю, в 1935 р. - продана Маньчжоу-Го, з серпня 1945р. - у спільному управлінні СРСР і Китаю з назвою Китайсько-Чанчунська залізниця. У 1952р. радянський уряд безплатно передав уряду Китаю права на магістраль.

Порт-Артур (Люйшунь) - місто і порт у Китаї в затоці Бо-хайвань Жовтого моря. За конвенцією 1898р. отриманий Росією у тимчасову оренду. Наприкінці XIX - на початку XX ст. тут була створена російська військово-морська база. В 1904-1945рр. - окупований Японією. Звільнений Радянською армією у 1945р. Військово-морська база спільно використовувалася СРСР і Китаєм. У1955 р. СРСР вивів війська з Порт-Артура і безкоштовно передав уряду Китаю споруди в районі бази.

На початку XX ст. Росія активно долучилась до боротьби за Китай, яку вели США, Велика Британія та Японія. С. Вітте наполягав на проведенні мирної політики на Далекому Сході, пропонував продовжувати торговельно-промислове проникнення у цей регіон. Однак перемогла "політика сили". У 1900 р. в Китаї спалахнуло "боксерське повстання". Під приводом охорони персоналу Китайської східної залізниці Росія ввела війська в Маньчжурію, висунула перед Китаєм жорстку вимогу - не надавати концесій у Маньчжурії іншим державам без попередньої їх пропозиції Російсько-китайському банку. Під тиском інших держав Китай не погодився, проте це загострило відносини Росії та Японії. У січні 1902 р. було підписано англо-японський договір, який підштовхував Японію до війни з Росією.

Микола II зневажливо ставився до японської армії, а російські військові переконували іноземців у тому, що "Японію в Європі занадто переоцінили у плані її військової могутності після її перемоги над Китаєм. Японці ще жодного разу не мали справи з європейськими військами". Очевидно, що таке ставлення до могутнього східного сусіда провокувало його до війни й не давало змоги російській армії провести відповідну підготовку до війни. Події розгорталися дуже швидко. Наприкінці грудня 1908 р. Японія поставила Росії ультиматум з вимогою вивести російські війська з Маньчжурії, який Петербург залишив без відповіді. У січні 1904 р. Токіо повідомив про розрив дипломатичних відносин з Росією. Замість того, щоб привести свою далекосхідну армію до бойової готовності, Петербург обмінювався з японським урядом дипломатичними нотами. С. Вітте писав у спогадах про причини війни: "Нам мало поляків, фінляндців, німців, латишів, грузин, вірмен, татар та ін., ми захотіли ще приєднати територію з монголами, китайцями, корейцями. Тому і виникла війна, яка потрясла Російську імперію".

Бойові дії почалися 27 січня 1904 р. несподіваним нападом японської ескадри на російські кораблі в Порт-Артурі. Японські міноносці підірвали два панцерники й один крейсер. Наступного дня головні сили японського флоту обстріляли Порт-Артур і заблокували російський флот у його бухті. Героїчну сторінку в історію війни вписали крейсер "Варяг" і канонерський човен "Кореєць", які в корейському порту Чемульпо вступили в нерівний бій з японськими міноносцями. Тільки окремі російські крейсери й міноносці, що базувались у Владивостоці, мали вихід в оперативний океанський простір. Таким чином, Японія виконала першу частину свого стратегічного плану - встановила панування на морі.

Росія вступила у війну неготовою. Бойова підготовка військ і флоту, резерви і комунікації для маневру не відповідали тогочасним умовам. На чолі армії стояли бездарні воєначальники. Давалася взнаки і міжнародна ізоляція - Англія і США відкрито підтримували Японію, союзниця Росії Франція оголосила нейтралітет, Німеччина підштовхувала царизм до активних дій, не беручи на себе жодних зобов'язань. Внутрішнє становище Росії було нестабільним - наростала хвиля антиурядових виступів робітників, селян, студентів.

У березні 1904 р. зазнала поразки спроба Тихоокеанської ескадри вийти з Порт-Артура назустріч японському флоту. Було потоплено флагманський панцерник "Петропавловск", на якому загинув командувач флоту адмірал С. Макаров. Стратегічну ініціативу повністю перехопила японська армія, яка заблокувала Порт-Артур і почала його облогу.

18 квітня після битви на р. Ялу японська армія змусила російські війська відступити до Ляояна. За декілька днів японці захопили залізницю між Порт-Артуром і Маньчжурією, що дало їм змогу остаточно заблокувати Порт-Артур. Унаслідок помилок командування російський флот не зміг прорвати блокади.

Оборона Порт-Артура від 17 липня 1904 р. тривала 157 днів. Перший штурм почався 6 серпня і завершився невдачею для японців. Понад 6 тис. солдатів і офіцерів втратила японська армія під час вересневого штурму. Лише у вересні - листопаді 1904 р. японці здійснили три загальні штурми. У серпні 1904 р. російські війська, незважаючи на подвійну кількісну перевагу, зазнали поразки в Маньчжурії під Ляояном. Завершилася невдачею і спроба російської армії почати наступ у вересні 1904 р. на р. Махе, після чого вона перейшли до оборони. У листопаді японці захопили гору Високу, з якої обстрілювали Порт-Артур і російську ескадру, що стояла на внутрішньому рейді порту. 20 грудня 1904 р. комендант укріпленого району генерал А. Стессель підписав акт про капітуляцію ще достатньо боєздатної фортеці.

Падіння Порт-Артура означало для Росії безперспективність подальшого ведення війни. Це підтвердила і битва під Мукденом у березні 1905 р., в якій бездарний генерал А. Куропаткін практично віддав перемогу японцям, залишивши на полі бою вбитими майже 90 тис. російських солдатів.

Завершальним етапом війни стала морська битва у Цусімсь-кій протоці 14-15 травня 1905 р. Ще в жовтні 1904 р. на Далекий Схід була відправлена 2-га Тихоокеанська ескадра. Зібрана нашвидкуруч із застарілих і різнотипних кораблів, вона з великими труднощами, обігнувши Африку, дісталася до Далекого Сходу. Однак падіння Порт-Артура залишило її без сухопутної бази. Швидкий і добре озброєний японський флот, багато кораблів якого було збудовано на верфях Англії, майже повністю знищив російську ескадру - із 38 суден 19 було потоплено, 7 взято в полон і лише деяким вдалося дійти до Владивостока.

28 серпня 1905 р. Росія та Японія підписали Портсмутську мирну угоду у яка засвідчила крах далекосхідної політики царизму. Корея визнавалася сферою економічних, політичних і воєнних інтересів Японії. Росія віддавала Японії Порт-Артур, південну частину Східнокитайської залізниці (до станції Чанчунь), південну частину (до 50-ї паралелі) острова Сахалін, надавала японцям право риболовства вздовж російських берегів в Японському, Охотському і Берінговому морях. Росія фактично втратила вільний вихід у Тихий океан.

Війна не зупинила хвилі антиурядових виступів. Улітку 1904 р. члени "бойової організації" партії есерів вбили міністра внутрішніх справ В. Плеве, який застосовував жорсткі заходи проти революціонерів та лібералів. У грудні того ж року "Союз визволення" організував "банкетну кампанію" з приводу річниці повстання декабристів, де лунали заклики негайного скликання Установчих зборів. У січні 1905 р. петербурзькі робітники почали масовий страйк. Революція 1905-1907 рр. у Росїі розвивалася у двох напрямах: ліберальному та революційному. Інтелігенція і буржуазія намагалися мирним шляхом вирішити проблеми демократизації Росії (ввести парламентську систему); селянство домагалося справедливого вирішення аграрного питання; робітники висували гасла поліпшення свого економічного становища і проведення політичних реформ. Революційні організації (більшовики та есери) пропагували ідею збройної боротьби з самодержавством й організовували стихійні виступи селян і робітників.

Більшовики- представники спочатку фракції Російської соціал-демократичної робітничої партії (1903-1917), пізніше - самостійної партії. Назва "більшовики" відобразила підсумки виборів керівних органів РСДРП(б) на II з'їзді (1903), на якому стався розкол серед російських соціал-демократів. Його причиною була жорстка позиція В. Леніна та його прихильників щодо обстоювання кон цепції партії як нелегальної організації професійних революціонерів, здатної до конспіративної роботи і захоплення влади. Програмні вимоги (до 1917р.): ліквідація самодержавства і заміна його демократичною республікою шляхом скликання Установчих зборів; створення однопалатних законодавчих зборів; загальне, рівне і пряме виборче право; недоторканність особистості та житла; свобода слова, друку, зібрань, страйків, союзів; право націй на самовизначення; право кожної особи переслідувати за судом будь-якого чиновника; вибірність суддів народом; заміна постійного війська загальним озброєнням народу; відокремлення церкви від держави; загальна безкоштовна освіта тощо. Переважна більшість програмних вимог виявилася декларативною і була проігнорована більшовиками після їх приходу до влади. 31917р. вони почали встановлювати "диктатуру пролетаріату", розігнали Установчі збори, розв'язали громадянську війну, прагнули до здійснення "пролетарської" революції в усьому світі. Перемога більшовиків у громадянській війні 1917-1920 рр. остаточно утвердила комуністичний тоталітарний режим і продовжила більшовицький експеримент фактично до 1991 р. Вождь та ідеолог більшовизму - В. Ульянов (Ленін). Інші видатні діячі більшовицької партії - М. Бухарін, Л. Троцький, Й. Сталін та ін. Прагнення відмежуватися від РСДРП (меншовиків) привело до використання (з березня 1918 р. по жовтень 1952р.) подвійної назви партії ("більшовицька" і "комуністична"). Слово "більшовики" входило до офіційної назви комуністичної партії-РСДРП (б) (1917-1918), РКП(б) (1918-1925),ВКП(б) (1925-1952). XIX з'їзд партії (жовтень 1952р.) ухвалив рішення про перейменування ВКП(б) у Комуністичну партію Радянського Союзу - КПРС.

Намагання самодержавства шляхом незначних поступок громадськості зберегти політичну систему країни, розкол у таборі демократичних сил, відмова радикальних партій від мирного вирішення проблем не дали змоги політично реорганізувати Росію - обмежити самодержавство, запровадити парламентську систему, здійснити політичні й соціальні реформи.

Для тиску на уряд було організовано страйк робітників Пути-ловського заводу в Петербурзі. З січня 1905 р. 12 тис. робітників припинили роботу на знак протесту проти звільнення чотирьох товаришів. Страйк миттєво поширився на всі підприємства губернії. 8 січня вже налічувалося більше 200 тис. страйкуючих. Зібрання російських фабрично-заводських робітників під керівництвом популярного серед робітників попа Г. Гапона б січня підготувало петицію до царя з економічними і досить поміркованими політичними вимогами. її підписало понад 150 тис. робітників.

9 січня 1905 р. понад 100 тис. робітників вирушили до Зимового палацу, щоб вручити петицію царю, але були зустрінуті вогнем армійських підрозділів і поліції. Декілька сотень осіб загинуло і кілька тисяч було поранено. "Кривава неділя" розвіяла віру робітників у доброго і справедливого царя та стала початком масового страйкового руху" який у першій половині року охопив більшість промислових міст і районів країни - Петербург, Москву" Прибалтику" Польщу, Україну, Південь Росії тощо. Страйкуючі висували вимоги демократизації країни.

Щоб зняти напруженість у суспільстві і заспокоїти страйкуючих, 18 лютого 1905 р. Микола II видав рескрипт про створення представницького органу і проведення політичних реформ. Останні пропонувалось проводити поступово зі збереженням основ монархічного устрою. Одночасно було підписано указ, який дозволяв приватним особам і громадським органам подавати петиції і пропозиції щодо поліпшення державного управління. Проте царизм знову запізнився і громадськість вимагала не консультативного органу, а повноцінних Установчих зборів.

Професійні організації інтелігенції (вчителів, адвокатів, лікарів та ін.) об'єдналися у "Союз союзів" на чолі з істориком П. Мілюковим. Вони домагалися введення представницького правління і багатопартійності. Водночас більшовики на III з'їзді в Лондоні (квітень 1905 р.) закликали до організації збройного повстання проти самодержавства. У травні застрайкували тисячі робітників. Часто доходило до збройних сутичок з поліцією.

В Іваново-Вознесенську робітники створили першу Раду робітничих депутатів, яка керувала страйком, підтримувала дисципліну і допомагала страйкуючим матеріально. Більшовики відводили радам роль організаторів повстання.

Навесні почалися селянські заворушення в Україні й основних сільськогосподарських районах країни. Селяни засівали поміщицькі землі, захоплювали зерно, сільськогосподарський інвентар.

Щоб організовувати стихійні виступи селян, інтелігенція створила Всеросійський селянський союз, який підтримав програму "Союзу союзів". Влітку відбувся І Всеросійський селянський з'їзд, який висунув перед урядом вимоги: наділити селян землею за рахунок експропріації поміщицького землеволодіння, зменшити податки, провести вибори до Установчих зборів тощо.

Влітку 1905 р. страйк робітників Лодзі переріс у збройне повстання, очолюване більшовицьким комітетом. Барикадні бої в місті тривали до 25 червня. Одночасно з подіями в Лодзі почалося повстання моряків панцерника "Князь Потьомкін-Таврійський" в Одесі, що було спровоковано грубим поводженням офіцерів, поганим харчуванням і більшовицькою агітацією. Через кілька тижнів панцерник здався румунській владі порту Констанца.

Події весни - літа 1905 р. свідчили про те, що зволікати з проведенням політичних реформ небезпечно для самодержавства. 6 серпня 1905 р. Микола II видав указ про скликання Державної думи, але з обмеженими повноваженнями і позбавленої законодавчої ініціативи. Опозиційний рух розколовся на прихильників і противників бойкоту виборів у Думу. Помірковані ліберали пропонували використати Думу для боротьби за демократизацію країни. Радикальні ліберали із "Союзу союзів" і соціал-демократи закликали бойкотувати вибори і вдатися до загального політичного страйку.

Страйк почався в жовтні 1905 р. У Москві й Петербурзі було створено Ради робітничих депутатів. 17 жовтня 1905 р. цар видав Маніфест, в якому обіцяв дарувати народу громадські свободи (слова, друку, зборів, створення організацій, недоторканності особи), забезпечити вибори в Думу всім верствам населення, виробити закон про загальні вибори, передати Думі законодавчі функції. Ліберальна опозиція зустріла Маніфест хоча й насторожено, але з надією, оскільки він відкривав перспективи для реального парламентаризму і легальних шляхів політичної реорганізації країни. Було створено партії октябристів (партія "17 жовтня"), кадетів (конституційних демократів), "Союзросійського народу", який займав праві позиції.

Більшовики й есери не пішли на співробітництво з самодержавством й активізували підготовку до збройного повстання. Створювались озброєні "бойові дружини", закуповувалася зброя і боєприпаси, активізувалась агітаційна робота серед робітників, солдатів і матросів. Наприкінці жовтня 1905 р. вибухнули повстання моряків у Кронштадті й Севастополі, почалися хвилювання у військах, які поверталися додому після закінчення війни з Японією; селянські виступи охопили Чернігівську, Курську, Саратовську й Симбірську губернії. Кульмінацією революційних виступів стало повстання робітників Москви, яке почалося 7 грудня 1905 р. Понад тиждень тривали барикадні бої, але погане озброєння повсталих, відсутність керівництва, масової підтримки в інших регіонах країни призвели до поразки повстання. Понад тисячу осіб вбили козаки й регулярні армійські частини.

Поразка повстанців у Москві та інших регіонах країни дала змогу царизмові перейти у контрнаступ. Знову було обмежено свободу преси, заборонено страйки, введено новий закон про вибори, який перетворював їх на багатоступінчасті і нерівноправні. Дума втрачала право законодавчої ініціативи. Закон про вибори був дуже складним і заплутаним, забезпечував переваги поміщикам і селянам. Але на виборах, проведених навіть за цими законами і в атмосфері репресій, перемогли кандидати від опозиції - кадети, октябристи, безпартійні депутати, які домагалися політичних й економічних реформ. Більшовики та есери бойкотували вибори.

На перших засіданнях нового законодавчого органу було прийнято звернення до уряду з вимогою відновити загальні вибори, скасувати всі обмеження на законодавчу діяльність Думи. У зверненні наголошувалося на особистій відповідальності міністрів, гарантіях громадянських свобод, скасуванні смертної кари тощо. Уряд категорично відмовився прийняти запропоновані положення. Ще більше загострило відносини уряду з Думою аграрне питання, яке стало головним на засіданнях Думи. Ігнорування з боку уряду всіх законопроектів, розроблених Думою, призвело до прийняття нею вотуму недовіри уряду і вимоги його повної відставки. Натомість 9 липня 1906 р. імператор розпустив саму Думу.

Новий прем'єр-міністр П. Столипін запровадив надзвичайний стан в окремих регіонах країни: робітничі й селянські заворушення придушувалися каральними загонами, військово-польові суди виносили тисячі смертних вироків, призупинилось видання опозиційних уряду періодичних видань.

Петро Аркадійович Столипін (1862-1911) - потомствений російський дворянин, видатний російський діяч, останній реформатор царської Росії. Службову кар'єру розпочав після закінчення у 1884 р. Петербурзького університету зі скромної посади в Міністерстві землеробства і державного майна. Висока освіченість, порядність, цілеспрямованість, ґрунтовне знання адміністративно-господарської роботи, природний ораторський талант сприяли його просуванню по службі: ковенський повітовий, губернський предводи-тель дворянства (1889-1902); гродненський (1902-1903), саратовський (1903-1905) губернатор; міністр внутрішніх справ і голова Ради міністрів (1906-1911). Переконаний монархіст, прихильник правової держави та сильної виконавчої влади. Розробив широкий пакет реформ мирного оновлення Росії, що передбачав введення законів про свободу совісті, недоторканності особи, загальну початкову освіту та ін. Особливе значення надавав аграрному питанню. Аграрна ("столипінська" ) реформа мала вирішити застарілу проблему землеволодіння та землекористування в Росії та сприяти розвитку продуктивних сил на селі. Основу їі становив Указ 9 листопада 1906 р" що надавав селянам-общинникам право виходу з общини з одночасним закріпленням в особисту власність тієї частини общинної землі, якою вони користувались. У земельних перетвореннях орієнтувався на прогресивні та здорові сили селянства. Вбитий у Києві. Похований на території Києво-Печерської лаври.

"Спершу - заспокоєння, а потім - реформи", - стверджував П. Столипін. Однак і в такій ситуації нова Дума, яка почала роботу 20 лютого 1907 р., була опозиційною до уряду. Крім лібералів, до її складу увійшли представники соціал-демократів, народних соціалістів і есерів. Центральним залишилось аграрне питання, в обговоренні якого виявилися розбіжності між кадетами і лівими партіями. Однак Дума одноголосно засудила продовження репресій і відмовилася позбавити парламентської недоторканності депутатів від соціал-демократичних партій. З червня 1907 р. Микола II видав маніфест про розпуск Думи і нові зміни до виборчого законодавства, який утверджував нерівність у правах різних соціальних груп. Ця подія одержала назву "третьочервневого перевороту" й означала завершення революції 1905-1907 рр.

Репресії проти революціонерів і розпуск опозиційної до уряду Думи дав змогу П. Столипіну упродовж чотирьох років (1907- 1911) продовжити курс С. Вітте на модернізацію країни. Концепція П. Столипіна передбачала перетворення селян на повновладних господарів землі шляхом звільнення від опіки общини; прискорений розвиток індустрії за рахунок розширення внутрішнього ринку і формування національних кадрів промисловців; розвиток широкої мережі шкільної освіти шляхом введення обов'язкового чотирикласного навчання.

Аграрні перетворення були головною складовою реформ П. Столипіна. Необхідність здійснення чергової реформи в сільському господарстві боула пов'язана з глибокими об'єктивними змінами, що давно підготували передумови для радикальних перетворень у сфері соціально-економічних відносин:

o по-перше, економіка Росії, особливо сільське господарство, наприкінці XIX - на початку XX ст. опинилася у стані затяжної депресії, що поставило під загрозу існування самої держави;

o по-друге, головні завдання, визначені царським урядом під час проведення аграрної реформи 1861 р., не були повною мірою реалізовані, що поглибило зубожіння значної частини населення, викликало могутній антипоміщицький, антимонархічний рух;

o по-третє, економічне відставання Росії від західноєвропейських країн призводило до дедалі більшої залежності держави від іноземного капіталу, що створювало небезпеку втрати цілісності та національної незалежності Російської імперії;

o по-четверте, революційні події 1905-1907 рр. показали, що у державі немає стабільної соціальної сили, здатної стати провідником урядової аграрної політики. російський імперія патріотичний політичний

Голова уряду П. Столипін, з іменем якого уособлювалась аграрна реформа, розумів, що основна маса селянства без ентузіазму зустріне запропоновані ним радикальні зміни (сам реформатор неодноразово і відверто заявляв, що його реформа - "не для слабких і немічних, котрих у Росії більшість, а для заможних і сильних господарів").

Стосовно поміщиків, то цей клас виявився помітно ослабленим і спиратися лише на нього було ризиковано.

Ненадійним союзником поставала й промислова буржуазія. По-перше, вона була нечисленною, по-друге, її інтереси не завжди збігалися з інтересами поміщиків.

Отже, потрібно було шукати нову соціальну силу, зацікавлену в радикальних перетвореннях. Така сила, щоправда, нечисленна й організаційно слабка, вже була - вільні селяни-власники, найзаможніша їх верства, що сформувалась після скасування кріпосного права і вела новий, капіталістичний спосіб господарювання.

Заслугою П. Столипіна було те, що він одним із перших розгледів у цій верстві стабільного і перспективного союзника уряду. Саме вона була найбільше зацікавленою у створенні економічних умов для вільного господарювання, здатною захистити свою земельну власність та й увесь інститут приватної власності. В економічному аспекті вона була стабільнішою і перспективнішою за інші верстви сільського населення. Тому стратегічний хід П. Столипіна - розширити приватновласницький лад держави за рахунок збільшення чисельності заможних селян-власників - був не тільки всебічно обґрунтованим, а й вчасним.

Центральна ідея столипінської аграрної реформи полягала у тому, щоб:

o по-перше, насильно зруйнувати селянську земельну общину і на її руїнах створити нову, хутірсько-відрубну систему землеволодіння;

o по-друге, на основі утвердження приватної земельної власності сформувати клас земельних власників із найзаможнішої частини селянства.

Проведення реформи уряд П. Столипіна розпочав зі створення необхідних технічних передумов регулювання поземельних відносин.

4 березня 1906 р. спеціальним указом було започатковано створення системи землевпорядних комісій, які стали провідниками нового земельного законодавства і землевлаштування. Водночас у столиці було створено Комітет у земельних справах, який виконував функцію координаційного центру. Згідно з названим указом землевпорядні комісії мали розпочати діяльність насамперед у тих губерніях і повітах, де було найбільше безземельних селян.

Водночас уряд П. Столипіна підготував низку правових заходів, які сприяли проведенню аграрної реформи.

Першим актом аграрного законодавства став указ від 9 листопада 1906 р., згідно з яким:

o по-перше, у селах, де протягом тривалого періоду не було загальних переділів, общинний порядок землеволодіння вважався ліквідованим і селяни переходили до подвірного землекористування;

o по-друге, кожен домогосподар, котрий володів землею на основі общинного права, міг у будь-який час вимагати закріплення за собою в приватну власність належної йому частини землі;

o по-третє, домогосподар мав право вимагати натомість закріплених за ним черезсмужних ділянок, виділення "відрубу" або "хутора", тобто зведення всіх окремих наділів в одне місце ("відруб") і перенесення туди садиби ("хутора"), що забезпечувало створення незалежних від общинних порядків, ізольованих міцних селянських господарств;

o по-четверте, обмежувався принцип сімейної власності: відтепер власником землі, закріпленої за двором, ставав одноособово "домогосподар", тобто глава сім'ї, а не двір загалом, як було раніше.

Зауважимо, що уряд П. Столипіна не мав юридичного права видавати подібні законодавчі акти без схвалення їх Державною думою. Однак він виявив виняткову рішучість і наполегливість, опублікувавши їх у вигляді тимчасових указів, які стали легітимними через певний час, коли в основному вже були реалізовані.

Закон про землевлаштування, схвалений третьою Державною думою, було прийнято 29 травня 1911 р. У ньому, зокрема, підкреслювалось, що кожен селянин мав право вийти з общини і розпочати господарювання на компактній частині колишньої колективної власності, зведеній до окремої ділянки, навіть за умови, що проти цього виступить сільський сход.

Поряд із люмпенізованими селянами, котрих влаштовували общинні порядки з круговою порукою, гарантованими мінімальними можливостями матеріального достатку, було чимало селян, причому не обов'язково найзаможніших, які розуміли необхідність реформування поземельних відносин і підтримували намагання уряду створити в селі клас економічно незалежних селян.

Губернські та повітові землевпорядні комісії тримали під контролем вихід селянських господарств з общини, купівлю ними додаткових земельних наділів, проводили обстеження їх економічного становища.

Уряд П. Столипіна турбувався не тільки про технічну, а й про фінансову сторону реалізації аграрної реформи. Головним важелем її здійснення був Селянський поземельний банк, заснований ще 1882 р. 12 серпня 1906 р. цей банк розпочав продаж селянам значної частини удільних земель, причому на досить вигідних для них умовах. Було визначено такі терміни погашення позички: 18, 18, 28, 41 і 55,5 років. Виплата процентів залежала від терміну, на який бралася позичка. Якщо до 1906 р. ці проценти коливалися від 11,5 (за мінімального терміну) до 6 (за максимального), то за столипінським законодавством - відповідно від 9,5 до 4,5.

Складовою Столипінської аграрної реформи була також переселенська політика. Діставши землю у власність і продавши її, селяни масово переселялися до Азії. Тільки з України, де панувало аграрне перенаселення, протягом 1906-1912 рр. виїхало майже 1 млн осіб. Щоправда, багато селян поверталося, не знайшовши відповідних умов для життя.

Отже, на початку XX ст. селянське господарство не тільки вистояло, а й перемогло у важкій конкуренції з поміщицьким господарством. Воно могло ще більше його потіснити, якби столи-пінська аграрна реформа була рядикальнішою і не проголошувала недоторканним дворянське землеволодіння.

Несприятливим був і час, коли проводилась реформа: країна не могла винести подвійного тягаря - фінансування глибоких соціально-економічних перетворень і відшкодування воєнних витрат.

"Нового власника" було залишено практично без допомоги держави, оскільки не можна вважати ефективною допомогу в 32 млн крб, запропоновану як позичку для хуторян, порівняно з 8,5млрдкрб, викачаних із землеробства державою та поміщиками.

Водночас столипінська аграрна реформа, незважаючи на її непослідовність і незавершеність, була одним із найрішучіших кроків лібералізму в усій російській історії. Вона сприяла перетворенню середньовічної колективістської системи праці селян на індивідуальну, формуванню господарств фермерського типу. Вже в той історичний період ці господарства виявили великі потенційні можливості. Аграрна реформа сприяла розширенню посівних площ, підвищенню продуктивності сільського господарства, врожайності зернових культур. Росія розпочала масовий експорт продовольчих товарів, що дало змогу вкладати нові інвестиції у промисловість. Усі її провідні галузі - металургія, виробництво сталі, видобуток нафти, сільськогосподарське машинобудування тощо - інтенсивно розвивалися. Посилилася концентрація виробництва, створювалися картелі, трести, концерни. Банківський капітал зосереджувався у шістьох найбільших банках столиці. Формувалася власна національна промислова еліта, яка намагалася позбутися іноземної залежності й мала плани економічного проникнення не тільки на Схід - традиційний напрям російської колоніальної політики, а й у Європу та Азію.

У травні 1908 р. було затверджено закон про обов'язкове початкове безплатне навчання дітей з 8 років. Збільшення асигнувань на народну освіту дало змогу відкрити 50 тис. нових шкіл. Однак їх загальна кількість була удвічі меншою за реальні потреби населення.

Реформи здійснювалися в умовах жорстокого переслідування будь-якого опозиційного руху, нехтування соціальним законодавством, розгулу шовіністичних настроїв, відвертого консерватизму. Безумовно, такий курс не міг зняти соціальної напруженості в суспільстві. Напередодні Першої світової війни опозиційний і революційний рух знову почав наростати.

Третю Думу обрали за виборчим законом 3 червня 1907 р., більшість у ній отримали представники правлячих класів (репрезентуючи 1 % населення країни, вони мали 67 % місць). Першість мали октябристи і націоналісти. В опозиції були кадети, соціал-демократи й "трудовики" - незалежні депутати, які представляли інтереси переважно селян. Від національних окраїн було обрано 26 депутатів, які створювали фракції за національною ознакою і різко виступали проти шовіністичного курсу уряду П. Столипіна.

Прем'єр-міністр спирався на октябристів і російських націоналістів, які утворили Партію російських націоналістів, що підтримувала вимоги національної буржуазії та утворила опору для проведення шовіністичного курсу П. Столипіна. Русифікація "інородців" стала його політичним кредо. П. Столипін намагався обмежити повноваження фінського сейму, автономію Польщі, де закрив усі школи з польською мовою викладання. Українські національно-культурні товариства "Просвіта" також було закрито, обмежено вживання української мови. Така політика обурювала інтелігенцію, посилювався її опір правлячому режиму, зростала національна свідомість, створювалися національні організації (Союз визволення України, Партія "Мусават" в Азербайджані та ін.), у яких лунали заклики не тільки до культурно-національної автономії у складі Росії, а й до відокремлення від імперії.

Революційні партії були послаблені арештами, а їх лідери мусили емігрувати. За кордоном вони намагалися переосмислити уроки революції та виробити нову тактику боротьби з режимом. У таборі соціал-демократів поглиблювався розкол, започаткований III з'їздом. Меншовики відмовилися від активної боротьби з урядом шляхом страйків і збройних виступів, запропонувавши вступити в союз з буржуазією і допомогти їй легальними засобами боротися за соціальні реформи. Під їх впливом робітники створювали легальні організації, які передусім ставили за мету проведення широких соціальних реформ. Таку тактику піддали критиці більшовики, які відмовилися від союзу з "реакційною" буржуазією і зробили ставку на диктатуру пролетаріату, розробляючи стратегію майбутньої революційної боротьби. Особливу увагу більшовики приділяли актам експропріації - грабуванню банків. І хоча награбовані кошти нібито йшли на утримання партії та підготовку до революції, така діяльність перетворювала їх на кримінальних злочинців і відштовхувала від них інтелектуальну еліту.

Проте більшовики завойовували все більшу прихильність люмпенізованих робітників. Кількість страйкуючих протягом столипінського правління знизилася до 50 тис. Але в робітничому середовищі зріло незадоволення відсутністю жодних спроб уряду вирішити соціальні питання. Закон 1906 р. про 10-годинний робочий день майже не виконувався, соціальне страхування робітників не проводилося, профспілки перебували під жорстким контролем уряду.

Відверте нехтування урядом законодавчим органом, шовіністична політика, відсутність соціального законодавства, консерватизм правління позбавили самодержавство опори й ізолювали від російського суспільства. Непередбачливий імператор швидко охолов до реформатора Столипіна. У вересні 1911 р. Столипіна було вбито в Києві терористом за загадкової пасивності охоронних органів.

З 1910 р. починається нове піднесення революційного руху, зумовлене розстрілом страйкуючих робітників на Ленських золотих копальнях (понад 200 осіб було вбитоі 170 поранено). У1912 р. кількість страйкуючих перевищила 200 тис. осіб, а у 1913 р. - 250 тис. осіб. Країна знову опинилася на порозі революції. Уряд ще більше загострив ситуацію пропозицією розпуску Думи і запровадженням у столиці надзвичайного стану. В Москві та Петербурзі спостерігалася значна радикалізація політичного життя, посилювався вплив більшовиків, які остаточно розійшлися з меншовиками, утворили власний Центральний комітет, численні регіональні підпільні комітети, проводили активну пропагандистську роботу через газету "Правда", разовий наклад якої досяг 40 тис. примірників.

Інтелектуальне середовище російського суспільства перебувало в стані "переоцінки цінностей" - розчарування в буржуазній ідеології індивідуалізму, в активній політичній діяльності, намагання протиставити соціалізму й марксизму націоналізм і містицизм. Усе більше прихильників завойовувала релігійна філософія В. Соловйова. Політична апатія інтелігенції втілювалася в естетиці "чистого мистецтва", яке стало підґрунтям для розвитку російського авангарду в живописі, літературі, театральному мистецтві. Твори російських митців цього періоду увійшли в золоту скарбницю світової культури. Широкий відгук у суспільстві мали збірники статей "Віхи" (1909) і "Про інтелігенцію" (1910), в яких виступили відомі філософи, публіцисти, юристи, громадські діячі (М. Бердяев, С. Булгаков, С. Франк, Б. Кістяківський, П. Мілюков). Головною ідеєю збірників була проблема відповідальності інтелігенції за сучасне політичне становище. В суспільстві панувала духовна нестабільність і виявлялися ознаки наближення великого лиха.