Поняття структури історичного джерелознавства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток джерелознавства має системний характер і тісно пов'язаний з розвитком усіх підсистем історичної науки. Як уже зазначалося вище, перші спроби вивчення і критики джерел трапляються у працях античних істориків Греції та Риму -- Геродота, Фукідіда, Полібія, Тіта Лівія, Тацита, Флавія та ін. В епоху Відродження у цій галузі працювали історики-гуманісти, зокрема Флавіо Бьондо і Лоренцо Валла. Саме Л. Балла виявив, що так званий "Дар Костянтина" -- документ, у якому обґрунтовувалося право папи Римського на верховну світську владу над західною частиною колишніх володінь Римської імперії є підробкою¹. Учений довів, що цей документ складений не в IV ст., як вважалося раніше, а набагато пізніше, в папській канцелярії.

Системного характеру джерелознавство почало набувати у XVIII--XIX ст., коли воно виділилося в самостійну науку з власним предметом і спеціальними дослідницькими прийомами. Дослідження Б. Нібура, Л. Ранке, Т. Момзена, І. Дройзена, Ш. Ланглуа, Ш. Сеньобоса та інших учених, спрямовані на поглиблення і розширення методів опрацювання джерел, започаткували розробку окремих джерелознавчих дисциплін, метою яких було вивчення певних груп джерел. Перші джерелознавчі праці І. Дройзена та Е. Бернгейма в Німеччині, Е. Фрімана в Англії, Ш. Ланглуа і Ш. Сеньобоса у Франції заклали основи методології джерелознавчої науки та її критичного методу. джерелознавство історичний наука

В російській та українській історіографії системний підхід до джерелознавства простежується з середини і другої половини XIX ст. Він пов'язаний з іменами С. Соловйова, К. Бестужева-Рюміна, М. Костомарова та В. Антоновича, які значно розширили джерельну базу історичної науки, заклали підґрунтя для вирішення ряду проблем теорії джерелознавства, зокрема визначення поняття історичного джерела, зовнішньої та внутрішньої критики джерел, принципів їх класифікації тощо. Покоління істориків 80 -- 90-х років (М. Коялович, В. Ключевський, Д. Багалій, Ф. Фортинський, В. Іконников, М. Грушевський та ін.) закріпили здобутки своїх попередників, збагативши теоретичний розділ джерелознавства новими дослідами та ґрунтовними розробками, присвяченими методиці роботи з джерелами, що наближали учених до осмислення структури історичного джерелознавства.

Своєрідна методологічна революція у підходах до історичного джерелознавства як системи знань відбулася у другій половині XX ст. Вона репрезентується науковим доробком представників провідних джерелознавчих шкіл Москви, Києва, Санкт-Петербурга, Мінська, Ростова-на-Дону. В цей період з'являється значна кількість праць з проблем теоретичного та практичного джерелознавства, удосконалюються методи наукового використання джерел, їх критики, аналізу тощо.

Проблеми структури джерелознавчої науки та інші її теоретичні проблеми ґрунтовно досліджувалися у працях М. Варшавчика, І. Ковальченка, О. Медушевської, О. Пронштейна, Л. Пушкарьова, В. Стрельського, В. Фарсобіна та багатьох інших істориків-джерелознавців².

Тогочасні здобутки у цій сфері не втратили свого значення й сьогодні для розуміння проблеми структури джерелознавства. Проте навіть з урахуванням новітніх теоретико-джерелознавчих розробок можна стверджувати, що цьому питанню й досі приділяється недостатня увага. У більшості навчальних посібників лише побіжно висвітлюється структура джерелознавства як складної системи джерелознавчого комплексу. Це повною мірою стосується й недавно виданого в Росії загалом досить солідного підручника з джерелознавства³.

Зважаючи на те, що саме аналіз структури всього комплексу визначає межі будь-якої системи, проливає світло на зміст усіх її складових, виокремлює дану систему із сукупності інших систем, вважаємо доцільним застосовувати ці загальні підходи до структури джерелознавства. Прийняте в сучасній науці трактування історичного джерелознавства як системи теоретичних і практичних знань, що застосовуються для пошуку, виявлення, дослідження і використання джерел, дає ключ до з'ясування внутрішньої структури цієї системи, визначення місця і ролі кожного її компонента, виявлення їхніх внутрішніх та зовнішніх зв'язків.

На сучасному етапі осмислення структури джерелознавства науковці дотримуються різних поглядів щодо складу, статусу та функцій його компонентів. Доречним буде розглянути зміст поняття "структура" в історичній науці взагалі і в джерелознавстві зокрема. В даному випадку поняття "структура" виступає як один із засобів визначення форми (тобто форма розуміється як структура, внутрішня упорядкованість, погодженість взаємодії між частинами цілого). У сучасній історичній науці поняття "структура" найчастіше співвідноситься з поняттями "система" та "організація". Вони, як правило, характеризуються виявом усього арсеналу зв'язків, елементів, їхніх функцій тощо. Структура відбиває лише те, що залишається усталеним, відносно незмінним за різноманітних перетворень системи. Таким чином, під поняттям "структура" (упорядкованість) у джерелознавстві розуміють сукупність усталених зв'язків компонентів об'єкта, що забезпечують його цілісність, а також основні властивості, які виявляються в умовах різноманітних зовнішніх та внутрішніх змін.

Розглядаючи загалом джерелознавство як галузь історичних знань, складову історичної науки, важливо визначити Його макроструктуру (зв'язки джерелознавства з іншими науками, Його місце серед наукових знань) та мікроструктуру (внутрішня побудова самого джерелознавства, його системні якості).

Як предмет аналізу історичне джерелознавство може виступати в різних аспектах. Системний підхід до його дослідження полягає в тому, що історичне джерелознавство виступає в цілому як комплексна система, яка складається з підсистем, пов'язаних між собою багатьма внутрішніми зв'язками. Вони забезпечують функціонування цих підсистем як одного цілого.

Звернемося до поняття "система".

Система -- це сукупність компонентів, взаємодія яких породжує нові інтегративні (об'єднуючі) якості, яких не має жоден з окремих компонентів системи.

Характерна системна якість джерелознавства -- узагальнення складових компонуючих поняття джерела, логічно впорядкованих поглядів на теорію джерела, закономірності їх виникнення і функціонування. Саме джерелознавству властиві ці системні якості, що об'єднують навколо нього всю систему джерелознавчих знань.

Таким чином, джерелознавство як галузь історичної науки виступає в даному випадку і як система окремих історичних дисциплін спеціального призначення. Звідси й загальні завдання джерелознавства розглядаються в комплексі завдань самої історичної науки. Історичне джерелознавство як підсистема історичної науки спирається на її теорію, методологію, розвивається на основі дослідницького досвіду, накопиченого протягом віків. З огляду на це структуризація джерелознавства нерозривно пов'язана зі структурою історичної науки, видозмінюється разом із нею, доповнюється й розширюється. Розділи історичної науки по суті лежать в основі розділів джерелознавства⁴.

Вузловим питанням при визначенні змісту і структури джерелознавства є співвідношення двох головних його розділів: теорії джерелознавства і джерелознавчої практики, окреслення структурних меж джерелознавства та його місця в системі історичної науки. Для з'ясування цих проблем необхідно визначити зв'язки джерелознавства з іншими спорідненими галузями історичної науки: історіографією, архівознавством, археографією тощо.

Розумінню місця джерелознавства в структурі історичних знань сприяє встановлення його зв'язків з іншими підсистемами історичної науки: всесвітньою історією, історією окремих регіонів, країн, епох, різних сфер суспільного розвитку, а також із суміжними галузями. Найтісніше воно пов'язане з історіографією (історією історичної науки), предмет якої складають закономірності формування й розвитку наукових історичних знань та їхнє функціонування в системі соціально-пізнавальної інформації.

Зв'язки джерелознавства та історіографії багатосторонні. Джерелознавство як галузь історичних знань має власну історіографію, що вивчає історію свого розвитку. Ця історія -- невід'ємна частина розвитку історичної науки в цілому. Історіографія джерелознавства вирішує триєдине завдання, відповідаючи на такі питання: які джерелознавчі проблеми вивчені з достатньою повнотою відповідно до сучасного рівня розвитку науки; які проблеми досліджені частково або неповно; які аспекти не вивчалися зовсім, хоча в їх розробці є нагальна потреба.

Водночас джерелознавство дає багато відомостей для історіографії, оскільки вона, як наука історична, спирається на свої джерела -- історіографічні. Незважаючи на їхню специфіку, джерела з історіографії вивчаються на тих самих методологічних засадах, що й інші комплекси джерел. Щоб дослідити стан історичної науки на певному етапі її розвитку, оцінити роботу того чи іншого історика історіограф застосовує джерелознавчі засоби перевірки повноти, достовірності використаних у працях історика джерел, тобто встановлює наукову цінність цих праць.

Чимало спільного у джерелознавства з архівознавством. Джерелознавчі методи в архівознавстві застосовуються з метою упорядкування архівних документів (визначення оригінальності джерела, часу й місця його створення тощо), експертизи їхньої наукової цінності, класифікації і т. ін. Поряд з цим історики користуються розробленими архівознавством методами пошуку та виявлення історичних джерел. Надзвичайно важливою для історичної науки в цілому та джерелознавства зокрема є практика діяльності архівістів щодо збирання, упорядкування та використання документальної бази архівів.

Тісно пов'язане джерелознавство і з археографією,-- наукою, що розробляє теорію та методику публікації джерел. Вся текстологічна робота археографа (атрибуція та коментування тексту, необхідні для його правильного тлумачення тощо) має джерелознавчий характер. Водночас дослідникові, який використовує опубліковані джерела, необхідно знати принципи археографії, оскільки, використовуючи джерела, цитуючи їх, посилаючись на них, формуючи науково-довідковий апарат, він виступає як археограф. Джерелознавці та археографи плідно співпрацюють над підготовкою документальних матеріалів до видання, розробкою типології публікацій та визначенням чітких критеріїв їх відбору й оцінки.

Введення до наукового обігу фактів, зафіксованих в історичних джерелах, часто залежить від рівня та масштабів археографічних досліджень, що надає особливого значення археографії як галузі історичних знань. Нарешті, археографія забезпечує повноцінне видання джерел, що їх досліджують історики-документознавці, джерелознавці та спеціалісти інших галузей історичної науки.

Джерелознавство взаємодіє також з історичною географією, що вивчає історичні аспекти фізичної, економічної, політичної географії, історичну географію народонаселення, історичний взаємозв'язок природи і людини в минулому. Історична географія -- галузь знань, що межує з історією та географією. Там, де вона виступає як галузь історичних знань, використовуються історичні джерела та джерелознавчі методи. Водночас застосування історико-географічного підходу дає змогу джерелознавцям встановити топологічну та ононімічну (історико-географічну) приналежність джерел, регіональні кордони їх функціонування, місце й умови їх виникнення.

Джерелознавство тісно співпрацює з археологією, етнографією, документознавством, музеєзнавством, кодикологією, бібліографією, іншими спеціальними галузями історичної науки, які використовують джерелознавчі методи, вивчаючи власні комплекси джерел (археологічні, етнографічні, музейні). Водночас практичні знання, нагромаджені цими галузями, використовуються джерелознавством у процесі розробки загальних методів дослідження різних видів джерел.

Таким чином, джерелознавство тісно взаємодіє з багатьма напрямами науки, на міждисциплінарному рівні, зокрема з бібліотекознавством, бібліографією, кодикологією, інформатикою тощо. Останнім часом вчені дедалі частіше використовують в історичних дослідженнях інтеграційні методики роботи з різними видами джерел, що взаємно збагачує методи як джерелознавства, так і інших галузей наук. Водночас у джерелознавстві відбувається і процес диференціації: з'являються нові методи досліджень історичних джерел з проблем історії окремих країн, народів, регіонів. Усе це свідчить про необхідність застосування системного підходу в джерелознавстві з метою встановлення його структурних компонентів та їхнього функціонування.

Початковим етапом структуризації джерелознавства був поділ його на теоретичне (загальне) і практичне (конкретне). Ці дві складові тривалий час були основними і мало не єдиними структурними одиницями. Проте з розвитком джерелознавства як окремої галузі історичної науки, вивченням поняття "історичне джерело", яке є наріжним у джерелознавстві, його функцій та завдань змінилося ставлення й до структурних частин джерелознавства. Вчені дійшли висновку, що, по-перше, ці дві категорії ("теоретичне" і "практичне") тісно пов'язані між собою. Якщо підходити до "практичного" як до "конкретного", то слід мати на увазі, що "конкретне", як логічна форма, включає як теоретичну, так і практичну частини; по-друге, структура джерелознавства набагато складніша і вимагає системного підходу до виділення структурних компонентів.

Одним із перших, хто спробував подати обґрунтовану структуру джерелознавства, був російський історик С. Шмідт. І хоча він також поділяв джерелознавство на теоретичне і конкретне, проте зміст конкретного джерелознавства розкрив так, що традиційною залишилася тільки назва. На думку вченого, теоретичне джерелознавство складається з теорії джерела та теорії пізнання джерела. А конкретне джерелознавство включає в себе розробку питань різних галузей історичної науки, різних типів і видів джерел; джерел окремого регіону, країни, періоду або окремої проблеми. Крім того, конкретне джерелознавство включає в себе джерелознавство окремих класів джерел, описове та емпіричне (прикладне) джерелознавство. При цьому загальне джерелознавство окремих класів джерел наближається до теоретичного джерелознавства і навіть може виступати самостійно як складова загальнотеоретичного джерелознавства⁷.

Оригінальну структурну схему джерелознавства запропонував російський історик І. Ковальченко. Він звернув увагу на наявність взаємозв'язку методології, методики і техніки дослідження. Вчений вживав як синоніми поняття теоретичного (загального) та конкретного (прикладного), що традиційно відповідає структуризації джерелознавства. У його схемі виділяються три напрями джерелознавчих досліджень. Перший напрям -- теоретико-методологічний -- пов'язаний з дослідженням історичних джерел у руслі аналізу відображально-інформативних процесів у суспільстві, тобто відбиває загально філософський аспект джерелознавства. Другий -- загально-джерелознавчий, або суто дисциплінарний, його завданням є вивчення історичних джерел окремої епохи, або окремих їх видів, як явищ історичної дійсності. Третій напрям -- прикладний, є основою для аналізу тих чи інших історичних явищ та процесів⁸. Така структурна схема джерелознавства повніше охоплює основні напрями джерелознавчих досліджень, глибше відбиває структуру джерелознавства як комплексної науки й водночас відкриває можливості для подальшої конкретизації цієї проблеми.

Найбільш обґрунтовану структуру джерелознавства розробив у докторській дисертації, а згодом і в ряді підручників український дослідник М. Варшавчик⁹. Його концепція структури джерелознавства базується на певній відмінності наукової теорії від практики. Вчений дійшов висновку про доцільність розмежування теоретичного джерелознавства і джерелознавчої практики. В укладеній ним схемі структура джерелознавства розглядається у чотирьох аспектах: логічному, предметному, функціональному та субдисциплінарному. Виходячи з цієї схеми структури історичного джерелознавства й ураховуючи сучасні теоретико-методологічні розробки в даній галузі, кафедра архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Київського національного університету ім. Тараса Шевченка працює над виробленням такого варіанту схеми, в якому органічно поєднувалися б основні структурні компоненти джерелознавства як комплексної науки.

Пропонований логічний аспект структури історичного джерелознавства включає чотири основні компоненти, які органічно пов'язані між собою: теорію, методологію, методику та практику джерелознавства.

Теорія джерелознавства (система знань про інформативні властивості історичного джерела, що розкриває його соціальну та гносеологічну природу) тісно пов'язана з методологією (системою теоретичних знань, на основі яких формуються метод і методика джерелознавства) і базується на загальноісторичних принципах пізнання. Саме методологія джерелознавства (принципи та правила дослідження джерела) лежить в основі його методики -- системи прийомів і методів, які використовує історик при виявленні та критиці конкретних джерел. Разом усі ці складові утворюють систему теоретичних знань -- методологію.

Предметний аспект структури джерелознавства передбачає виокремлення в ньому джерелознавства окремих історичних наук, історичних епох, проблем науки, сфер суспільного життя, окремих регіонів та окремих груп джерел. Стосовно змісту предметного аспекту структури джерелознавства зазначимо, що сучасне історичне джерелознавство включає багато структурних компонентів, які відповідають напрямам історичної науки та окремим її галузям. Як основу для їх класифікації можна обрати хронологічний, просторово-географічний, тематичний та інші принципи. Так, кожен із напрямів дослідження окремих джерелознавчих проблем відрізняється специфікою методів вивчення минулого, особливими прийомами критичного аналізу.

Наприклад, джерелознавство окремих історичних наук (всесвітня історія, історія України, єгиптологія) вирішує комплекс проблем джерелознавства, пристосовуючи їх до предмета даних наук: виявляє корпус джерел з обраної проблеми, систематизує та класифікує їх, визначає їхню потенціальну інформативність і т. ін.

Джерелознавство окремих історичних епох (давня історія, середньовіччя, нова історія, новітня історія) базується на загальних тенденціях історичного процесу і проходить два рівні свого дослідження: емпіричний і теоретичний. Перший із них ставить за мету згрупувати сукупність джерел, що містять соціально-історичну інформацію, а також факти про події та історичні процеси, що стосуються досліджуваного періоду історії. Другий рівень -- теоретичний -- включає аналіз і джерелознавчу критику сукупності фактичного матеріалу, його опрацювання та проведення узагальнень.

Торкаючись питання про дослідження окремих класів (груп) джерел, зазначимо, що всі типи, види і підвиди історичних джерел вимагають вироблення спеціальних методів і прийомів роботи з ними, окремо для кожної з класифікаційних груп. Найбільш поширеними є класифікації джерел за способом фіксування інформації: речові, зображальні, словесні та ін. ; за авторством; за ознакою призначення (нормативні, законодавчі); за внутрішньою формою та структурою (акти, листування, мемуари). Існує практика поділу джерел за змістом (з історії економіки, політики, культури і т. ін.). Докладніше проблеми класифікації джерел розглядаються у IV розділі.

Наступна комплектуюча предметного зрізу в структурі джерелознавства -- це джерелознавство окремих проблем науки або її різноманітних тематичних напрямів (наприклад, "Джерелознавство опозиційного руху в Україні наприкінці XIX ст.", "Джерелознавство Великої французької революції XVIII ст.", "Джерела до вивчення українсько-російських стосунків у 1648--1657 pp."). Окремим зрізом структури джерелознавства виступає дослідження проблем окремих сфер суспільного життя (наприклад, джерелознавство історії культури, військової історії, економічної історії, зовнішньої політики тощо). Остання комплектуюча предметного аспекту охоплює історію окремих країн, народів, регіонів.

Функціональний аспект відбиває основні стадії роботи з джерелами. Структурно їх можна визначити у чотирьох послідовних етапах джерелознавчого дослідження: пошук та виявлення джерел, відбір джерел та їхня класифікація, джерелознавча критика, введення джерел до наукового обігу. Такий підхід загалом вважається традиційним.

Зазначимо, що аналіз структури джерелознавчої критики сприяє розробці теоретичних аспектів джерелознавства та його практичного застосування. Джерелознавча критика складається з двох етапів: аналітичної критики (досліджуються окремі джерела з метою отримання конкретних фактів) та синтетичної (досліджує комплекс джерел з метою отримання сукупності фактів). Аналітичне опрацювання джерела передбачає вирішення взаємопов'язаних питань: встановлення справжності й атрибуції джерела, з'ясування часу, місця і спонукальних мотивів його створення, текстологічний аналіз. Завершальний етап аналітичної критики -- визначення достовірності, повноти та наукової значимості джерела й отримання з нього фактичної інформації (наукового факту). Аналітична критика логічно передує джерелознавчій синтетичній критиці, яка встановлює зв'язки між джерелами, формує їх комплекси, котрі стають об'єктом її вивчення. Дослідження такого комплексу джерел дає можливість отримати сукупність фактів з досліджуваної проблеми.

Окрім аналітичної і синтетичної критики в джерелознавстві часто застосовується фактична та логічна критика. Завданням останньої є перевірка достовірності джерела шляхом зіставлення вміщеної в ньому інформації з об'єктивною логікою розвитку історичних подій. Тобто, якщо джерельна інформація не суперечить логіці досліджуваних суспільних процесів, джерело може бути достовірним, а якщо дані джерела свідчать про явища, неможливі з точки зору логіки історичних подій, -- є підстави для сумнівів щодо їхньої достовірності. Звичайно, і така критика є досить умовною, оскільки в історії відомо чимало подій, які суперечать не тільки законам логічного мислення, а й здоровому глузду.

Важливим видом джерелознавчої критики є фактична критика, метою якої є перевірка повноти і достовірності джерела шляхом зіставлення його фактичної інформації з інформацією інших джерел, особливо тих, аутентичність яких не підлягає сумніву. Повноцінна джерелознавча критика сприяє реальній оцінці джерела, визначенню його достовірності та наукової цінності. Оскільки четвертий, субдисциплінарний аспект розкриває особливі зв'язки джерелознавства з великою групою дисциплін спеціального призначення, які займають специфічне місце в його структурі, розглянемо цей аспект окремо.

Размещено на Allbest.ru