Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди

Історичний факультет

Кафедра Всесвітньої історії

Курсова робота

На тему: "Голокост у під час Другої Світової війни"

Зміст

Вступ

1. Зародження антисемітизму у Німеччині

1.1 Взаємовідносини німецького та єврейського народів протягом століть

1.2 Прихід до влади націонал-соціалістичної партії Німеччини

2. Антисемітизм як офіційна політична лінія уряду нацистської Німеччини

2.1 Становище єврейського населення у Німеччині у кінці 30-х - початку 40-х ХХ століття

2.2 Гетто. Робітники та концентраційні табори. Табори смерті

Висновок

Вступ

Відразу ж після закінчення Другої Світової війни в Німеччині виник військово-історичний ревізіонізм. Ідеологічним завданням ревізіоністів було обілення нацистської Німеччини, прагнення зняти з неї звинувачення в агресії і військових злочинах. Також історики-ревізіоністи намагалися заперечувати самий факт геноциду єврейського народу. В даний час голоска тих хто заперечує Голокост як один з найбільших злочинів в історії людства не замовкають, а ширяться.

Проблема даної курсової роботи полягає в тому, щоб довести, що антисемітизм, що мав місце на території Німеччини ще за часів середньовіччя, досяг жахливих розмірів з приходом до влади націонал-соціалістів і обернувся трагедією для мільйонів людей, які пережили Голокост.

У світі діє безліч могутніх сил, пов'язаних зі спадщиною націонал-соціалізму, або тих хто робить ставку на розпалювання міжетнічних конфліктів, яким так чи інакше вигідно занижувати значимість геноциду єврейського народу.

Часто в різних літературних джерелах можна зіткнутися або з запереченням самого факту Голокосту, або з спростуванням даних про кількість жертв нацистського режиму зі сторони єврейського народу. Маса питань, що стосуються Голокосту, досі залишаються маловивченими.

Актуальність даної курсової роботи полягає в прагненні показати витоки, хід і наслідки антисемітизму в Німеччині під час нацистського режиму. Від повторення такого страшного явища як Голокост не може бути застраховане жодна багатонаціональна держава.

Об'єктом даної курсової роботи є антисемітизм, який став офіційною політичною лінією уряду нацистської Німеччини.

Предметом даної курсової роботи є євреї, які проживали на території нацистської Німеччини і країн,окупованих нею в ході другої світової війни.

Автор даної курсової роботи ставить за мету дослідження довести, що Голокост, який має передісторію і 12-річну історію, став закономірним породженням феноменів фашизму,тоталітаризму й державного терору, які вразили Німеччину на початку ХХ століття.

Завдання дослідження даної курсової роботи:

1) Розглянути зародження антисемітизму в Німеччині;

2) Визначити політичні та економічні передумови приходу до влади націонал-соціалістичної партії Німеччини;

3) На прикладі Голокосту розглянути політику нацистської Німеччини стосовно євреїв.

У своєму дослідженні автор даної роботи дотримується точки зору людей, які визнають існування такого явища як антисемітизм під час правління націонал-соціалістів в Німеччині.

1. Зародження антисемітизму у Німеччині

1.1 Взаємовідносини німецького та єврейського народів протягом століть

Всяку мислячу людину повинне зацікавити питання про причини виникнення такого історичного явища, як антисемітизм, украй важливого, хоча б внаслідок своєї багатовікової давності.

Антисемітизм - одна з форм національної та релігійної нетерпимості, що виражається у ворожому ставленні до євреїв - від зневажливого ставлення в побуті, правової дискримінації до геноциду та єврейських погромів і т. д. [1]

Стародавні коріння антисемітизму мали релігійний характер. Ще за часів Римської імперії на євреїв дивилися з підозрою, так як, дотримуючись суворого монотеїзму, вони були непримиренні по відношенню до традиції обожнювання імператорів і супутнім святковим церемоніям.

У деяких провінціях імперії подібна завзятість викликала антиєврейські повстання і погроми. Однак лише із зародженням християнства така затята демонстрація ворожості до євреїв стала звичним явищем в житті Заходу. Набагато століть євреї опинилися за межами своєї історичної Батьківщини. Можна припустити, що "... однією з найбільш ймовірних причин, які викликали негативне ставлення до євреїв, була та особливість єврейського народу, завдяки якій він, не маючи ні своєї території, ні своєї мови і будучи розкиданим по всьому світу, тим не менше (беручи живу участь в житті нової батьківщини і аж ніяк ні від кого не відокремлюючись) залишався національно-державним організмом "[2]

У Німеччині вибухи народного антисемітизму були поширеним явищем впродовж всіх середніх віків та раннього Нового часу. Існувало широко поширена думка, що звичайною практикою євреїв в їх релігійних обрядах були всілякі непристойні дії і ритуальні вбивства.

Люди вірили,що євреї отруюють криниці і спокушають молодь, а демонічні здібності дозволяють їм закликати на сусідів-християн землетруси, бурі та епідемії. Цілком природно, що в тяжкі часи євреї ставали жертвами розлюченого натовпу. Це часто заохочувалося Церквою, яка іноді полегшувала заколотникам завдання впізнання своїх жертв, змушуючи євреїв носити відмітні деталі в одязі (жовті мітки або ж рогаті шапочки, що увійшли в звичай в Бамберзі XV століття.

Ті, хто не був позбавлений реалізму, розуміли, що євреї, як правило, стимулюють економічне життя і приносять процвітання районам свого заселення. У багатьох частинах Німеччини єврейські торговці користувалися покровительством імператора або місцевих правителів. Але в різних землях даровані їм права були неоднозначні і обмежувалися в часі, які вічно залежали від збігу обставин і примхи членів місцевих міських рад.

Не поліпшується становище євреїв і в епоху Реформації.

Викликане нею бродіння умів і релігійні війни призвели до нових вигнань, переслідувань і антиєврейських ексцесів. У другій половині XVI століття в містах Італії, а потім і в інших країнах Європи, євреї були розселені в особливі квартали - гетто.

На рубежі XVII - XVIII століть релігійний вплив в Європі слабшає, і більшість держав знімає антиєврейські обмеження. Процес емансипації євреїв в Європі, заснований на принципі повної рівноправності всіх громадян в державі, призводить до успішної участі євреїв в економічному, культурному та політичному житті європейських країн.

Однак, відштовхуючий образ єврея, підспудно таївся в підсвідомості європейців, який рано чи пізно повинен був дати про себе знати. Бурхливе зростання капіталізму посилило соціальні суперечності в Європі. Швидкі успіхи євреїв на всіх теренах громадської і промислової діяльності породили заздрість і занепокоєння в тих класах християнського суспільства, які ще не звільнилися від ідеї соціальної о нерівності.

В останній чверті XIХ століття в Європі почався новий рух проти євреїв, який на цей раз отримав офіційне визначення "антисемітизм". По суті даний рух являв собою спробу воскресити стару середньовічну юдофобію (нім. Jude -єврей) у новій формі, доповненої расистською теорією [3].

Одну з політичних теорій,використаних антисемітами, представляє так званий соціальний дарвінізм, якій уподібнюється суспільні відносини у боротьбі в тваринному світі, де сильні перемагають в процесі природного відбору. Наукові відкриття цього період у часу (в біології, антропології та мовознавстві) були використані низкою політиків,філософів та громадських діячів для доказів переваги однієї раси над іншими та необхідності боротьби за існування.

В остаточному підсумку, соціальний дарвінізм виродився в расизм. На думку більшості творців теорії расизму,раса (блондинів), що стоїть на вищому щаблі розвитку людства, володіють виключно позитивними якостями характеру та всіма моральними достоїнствами, і навіть творчим потенціалом.

Для позначення представника вищої раси у науковий обіг було запроваджено поняття "арієць". Народи, які говорили на індоєвропейських мовах, стали відноситись до "арійської групі". Трохи згодом сформувалося поняття "семітські мови", куди був включений і іврит. Однак штучний поділ народів за расово-биологичними ознаками не завжди ґрунтувався на вироблених прибічниками расизму критеріях. Так, блакитноокі евреи-блондини незмінно зараховувалися до "семітів", а темноволосі німці завжди залишалися чистокровними "арійцями"[20].

З кінця 1970-х років XIХ століття у Німеччині з'являються антисемітські партії, вони ставлять своєю метою скасування емансипації і вимагають юридичної й громадської ізоляції євреїв. Політичні аспекти антисемітизму підкреслював німецький журналіст Вільгельм Марр, який, очевидно, першим запровадив у вжиток термін "антисемітизм" і назвав групу своїх прибічників "антисемітською лігою". У 1879 року придворний проповідник Вільгельма I Адольф Штеккер перетворив свою християнсько-социалистичну партію у явно антисемітську. Ця партія досягла значного впливу: вона мала представників у німецькому парламенті, видавала свої газети, розсилала скрізь агентів для налаштування населення проти євреїв.

Також поширенню цього новоявленого антисемітизму сприяла прямота, з якою відомі й впливові люди, такі як: Є.Дюринг, Р.Тречке, П.Лагард, У. Марр та інші, висловлювали свої сумніви щодо євреїв. У їх лекціях, статтях і памфлетах євреї большє нє звинувачувались у тому, що вони не німці, оскільки відмовляються прийняти християнство, але зображувалися за самою природою своєї сторонніми елементами німецьког суспільства, рознощиками зарази, що підривала життєві сили Німеччини.

Звісно, вірно, що ці філософи - теоретики расизму були не відомі більшості німців, несамовитість їх нападок на євреїв часом відштовхувало обивателів. Але те, що антисеміти бажали повідати, нерідко виміщувалось за допомогою псевдонаукової термінології і прикроашалося випадковими цитатами з творів про антропологію, біологію, психологію та теології, мало певне значення, бо прагнуло вразити легковірних слухачів і зміцнювало потаємне чи підсвідоме упередження проти євреїв. Значну підтримку расисти отримали від Ріхарда Вагнера, людини, чиї ідеї, й музика надавали у покоління перед першою світовою війною вплив, який важко переоцінити.

У занепокоєні Вагнера, що він висловив в нападках на євреїв, як ворогів німецької культури, поєднувалися приховане захоплення народом, який пережив століття утисків і серйозні сумніви щодо здібності його власного народу зберегти індивідуальність за умов вільної конкуренції.

Фамильна подібність двох народів: німецького і єврейського, разюче і наочно проступає у їх працьовитості, ощадливості, завзятості, справжньої релігійності, у тому, яке серйозне значення вони надають сім'ї, їхній спільній повазі до накресленого слова, яке зробило євреїв біблійним народом, а німців перетворило на "das Volkder Dichter und Denker" ("народ поетів і мислителів" )[4].

До того ж, німці та євреї схожі за своєю природою своїх інтелектуальних домагань, відмовляючись обмежуватися прагматичними і утилітарними цілями, але поділяючи амбіції Фауста, який бажав осягнути секрети Світобудови і вирішити загадку взаємовідносин людини з Богом - прагнення, однаково властиві таким німецьким метафизикам, як Кант, Гегель,Шеллинг, і єврейським каббалистам.

Чому ж не збулося пророцтво Генріха Гейне у тому, що коли німці та євреї, дві моральні нації, як він і називав їх, створять у Німеччині новий Єрусалим, "батьківщину філософії, вітчизну пророків і цитадель чистої духовності"? Як свідчить історія, подібність між двома народами привела не до інтеграції, а до знищення євреїв їхніми ж согражданами.

Можливо, відповідь на запитання про німецький антисемітизм, як і на багато інших питань, слід шукати у невдачі Просвітництва. Економічні перетворення у Німеччини кінця XIX - початку сучасності мали драматичний характер, і швидкі темпи процесу індустріалізації і породили хворобливі соціальні зрушення, зокрема й особисту трагедію багатьох.

1.2 Прихід до влади націонал-соціалістичної партії Німеччини

Важким випробуванням для Німеччини став досвід першої світової на початку XХ століття. Важко переоцінити катастрофічні наслідки інфляційного кризи 1923 року, коли американський долар був еквівалентний 40 мільярдам марок, а гуртка пива, за яку в 1913 року платили 13 пфенігів, коштувала 150 мільйонів марок. Не встигла Німеччина хоч якось оговтатися від цього стресу, як пішла грандіозна криза 1929-1933 років.

Після закінчення першої Першої світової ніщо не здавалося настільки незаперечним як перемога демократичної ідеї. Момент, коли вже здавалося, що демократія отримує історичния втілення, став одночасно і початком її кризи. Для Німеччини ідея революції виявилась чужюї і тою яка суперечить німецькому розумінню держави. Тим більше що, хто б припускав, що націонал-соціалізм не тільки кине виклик потужним, високоорганізованим масовим марксистським партіям, але й навіть обійде їх.

30 січня 1933 року сталася "велика" зміна. Призначення Адольфа Гітлера канцлером було незрівнянним з формуванням кабінетів минулих років. Национал-социалисти не приховували своэъ рішучосты захопити всю повноту влади. У результаті плебісциту, що проводився у тому ж році, німці проголосували про вихід країни з Ліги Націй і тоді замість політики поступок вибрали політику мужності і честі.

У порівняні з іншими системами націонал-соціалізм став самою радикальною та беззастережною формою прояву фашизму. Перевага фашизму стосовно до багатьох його конкурентів пояснюється лише тим, що він гостріше усвідомлював суть кризи часу, чиїм симптомом був і вон сам.

Всі інші партії вітали процес індустріалізації і емансипації, тоді як фашизм вочевидь поділяв страхи покупців, і намагався заглушити ці страхи, перетворюючи бурхливе дійство і драматизм, і привносячи в прозові, скупі будні магію романтичних ритуалів - факельні процесії, штандарти, черепа зі схрещеними кістками, бойові заклики і вигуки "хайль!, ідею "величної смерті". З країни, звиклої до впорядкованого існування, повоєнні потрясіння були особливо болісні, Німеччина перетворилась у колосальний резервуар невдоволення, розчарування й страху.

У атмосфері загальної жорстокості, екстремізму соціально-політичного і духовного життя слід було очікувати появи вождя нової формації. Гітлер являв собою породження епохи, яка виявилась антрактом між двома світовими війнами і була тісно пов'язана з ними.

Лише у Німеччині фашистський тоталітаризм досяг радикальної стадії завдяки своєму Фюреру, і масовому базису, який служив Гітлеру свого роду акумулятором екстремістської енергії разом із тим що одержував від цього ще сильніший відповідний імпульс.

Жодна гуманне почуття не разгладило на фізіономії нацистського режиму той вираз концентрованої жорстокість і старанності, який виділяв його серед фашистських рухів інших країн і зробило його єдиним у свогєму роді. Вже досвід ранніх років допоміг Гітлеру дізнатися те всепоглинаюче відчуття страху, яке сформулює у подальшому усю систему його думок і почуттів.

Він був охоплений страхом, перед чужим засиллям, перед “навалою подібних сарані польських євреїв”, перед “перетворенням німецької людини у негра”, перед “вигнанням німців з Німеччини” і, нарешті, перед “повним винищенням” останнього. Але занепокоєння в нього викликали ще й американська техніка, цифри зростання народжуваності слов'ян, і великі міста, і “так само невтримна, як і шкідлива індустріалізація”, і “комерціалізація нації”, і анонімні акціонерні товариства, і “трясовина культури задоволень у містах”, як і сучасне мистецтво, що прагне блакитними луками і зеленими небесами “вбити душу народу”. Куди б він не глянув, він скрізь відкривав “явища розкладання повільнодо гниваючого світу”[5]. єврейський народ антисемітизм нацистський

Що об'єднувало Гітлера із головними фашистськими діячами інших країнах, то це рішучість, із якою прагнули протистояти цьому процесу. А виділяла його та маніакальна винятковість, з якою він зводив усі елементи коли-небудь випробуваного страху до одного-єдиного їх винуватця - в фокусі його доведеної до велетенських розмірів концентрації страху стояла постать єврея. Антисемітизм пронизував нацистську пропаганду на усіх її рівнях, ним був просякнутий весь пропагандистський апарат, і будь-який з засобів масової інформації[13].

І так залишалося навіть тоді, коли нацисти “евакуювали” мільйони євреїв на схід. Адже якщо ворожа коаліція існувала у вигляді змови, то верховним змовником мае бути, ясна річ, єврей. Євреї являлися винними у злиднях Німеччини, у її ураженнях. Під час приходу Гітлера до влади основи расової теорії було побудовано до рівня законів і антисемітизм став офіційною політичної лінією уряду нової Німеччини.

Навесні 1941 року у виступах перед воєначальниками Гітлер не раз підкреслював, війна з СРСР буде "війною ідеологій", метою котрої з'явиться знищення "нижчих рас". У наказі по 11-й армії від 20 листопада 1941 року, доведенному до офіцерів полкового і батальйонного рівнів, говорилося: "Еврейско-більшовицька система має бути знищена назавжди і безповоротно". Завдання німецького солдата - "бути носієм національної ідеї месником за всю жорстокість, завдану йому і німецькому народу". У наказі беззастережно виправдовувався геноцид стосовно єврейського населення: "Кожен солдат повинен перейнятися необхідністю нещадно помститися євреям - ідеологічним носіям більшовицького террора".[6]

Чи Доходили звернення такого роду до пересічного солдата? Покликані в вермахт німці ще коли були цивільними особами піддавалися щоденній "обробці свідомості" відомством рейхсміністра освіти і пропаганди д-ра І. Геббельса. У мові Третього рейху стосовно євреїв активно вживалися страхітливі слова, з метою не тільки відвертати німецький народ від спілкування із ними, а й зробити з євреїв недолюдів, які вирішили замутити чистоту німецької раси.

Розроблялися прізвиська на кшталт Judenknecht (нім."єврейський лакей"),Judenhure (нім."єврейська шльондра"),Volksverrater (нім."зрадник народу" )[7].

Антисемітизм обіймав чільне місце у зовнішньополітичній концепції Гітлера та в дипломатичних відносинах нацисткой Німеччини з іншими державами. У своєму дослідженні антисемітизму у Німеччини та Австрії Петер Пульцер зазначав, що антисемітизмом до- і повоєнного періодів не має принципових відмінностей. Кожен доказ який приводиться націонал-соціалістськими ораторами проти євреїв, використовувався і до 1914 року; єдина різниця зводилася до того, що нацисти мали силу переконання і перетворили ці докази у програмі дій. У остаточному підсумку, концепція Голокосту зароджувалася ще у 80-ті роки ХІХ століття. А, щоб втілити їх у реальність, забракло лише демонічної волі Гітлера[12].

2. Антисемітизм як офіційна політична лінія уряду нацистської Німеччини

2.1 Становище єврейського населення у Німеччині у кінці 30-х - початку 40-х ХХ століття

1 квітня 1933 року нацисти провели бойкот єврейських крамниць та товарів, який приніс свої результати. У 1934 - 1935 роках Гітлер реалізував одне зі своїх основних програмних положень: переслідування євреїв має носити не стихійний характер, а засновуватись на законодавчій базі. Спочатку євреї набули статусу "неарійців" і були вигнані з державної служби. Один з головних напрямів переслідувань єврейського населення в той час торкнулося їх особистих прав. Були спочатку обмежені, а після і категорично заборонені не тільки шлюби, а й особисті стосунки євреїв з "арійцями". Знамениті антиєврейські закони було прийнято в 1935 році у Нюрнберзі на з'їзді нацистської партії. Було дане офіційне визначення, що євреєм є онук, принаймні, 3-х єврейських дідусів і бабусь з 4-х. Евреем вважався і онук 2-х предків з 4-х, якщо він був одружений з євреєм (єврейкою); сповідував іудаїзм; мав яскраво виражену єврейську зовнішність. Євреї позбавлялися громадянства рейху[21]. Антиеврейская пропаганда вщухла під час проведення Берліні в 1936 р. Олімпійських ігор.

У 1938 р. було прийнято рішення про депортацію 17000 людей, котрі в'їхали до Німеччини після 1918 р. Син однієї з депортованих застрелив німецького дипломата у Парижі. Через декілька днів у ніч із 9 на 10 листопада 1938 року у всій Німеччині та Австрії прокотилися антиєврейські погроми. Після так званої "Кришталевої ночі"[8] почалася примусова "ариїзация" єврейських підприємств: вона була замаскована під "добровільну" передачу євреями своєї власності німецьким підприємцям.

На початку 1939 р. влада почала пошук шляхів для насильницької депортації євреїв з рейху. В умовах диктатури і терору, які панували у гітлерівській Німеччині, будь-які протести були безрезультатні. На початку 1939 р. Гітлер доручив "відповідальному за 4-річний план" Герману Герингу підготувати заходи до виселенню євреїв з Німеччини[18].

Початок Другої світової війни не збільшив їхню кількість (після приєднання до Німеччини західної Польщі), а й ускладнив шляхи до легальної еміграції. До 1938 р. антиєврейські заходи не торкалися права на власність. Держава заохочувала діяльність сіоністських організацій і формально не перешкоджала еміграції, у Палестину. У 1940 - початку 1941 року нацисти розробляють кілька варіантів розв'язання єврейського питання: пропонують Кремлю прийняти євреїв рейху у СРСР, ініціюють плани "Мадагаскар" (переселення всіх євреїв на острів біля берегів південно-східної Африки) і "Люблін" (створення єврейської резервації в окупованій нацистами частини Польщі, що отримала назву "Генерал-губернаторство"). Отже, керівники Німеччини не планували фізично знищити весь єврейський народ, а поспішно шукали шляху "звільнення від євреїв". Проте, всі ці проекти не були реалізовані.

Масові вбивства євреїв, у супереч поширеному думці, почалися не у Росії після 22 червня 1941 р., а набагато раніше у Польщі 1939-1940 роках та у Сербії навесні 1941 року. У Польщі проходила масована підготовка як до майбутньої "блискавичної війні" проти СРСР, так і до фізичної ліквідації груп населення, названих "ворожими в расовому відношенні".

Саме на території Польщі, а не Радянського Союзу, як прийнято було вважати раніше, почалося здійснення німецької політики фізичного винищення населення, звернення людей у рабство, абсолютної зневаги до людської гідності і міжнародного права.

20 січня 1942 року у передмісті Берліна минуло одне з самих відомих нарад періоду Другої світової війни. Воно повністю присвячувався знищенню цілого народу - "остаточного розв'язання єврейського питання". Згодом це засідання одержало назву "Ванзейська конференція". Протокол наради фігурував на Нюрнберзькому процесі як один з найважливіших доказів у розділі "Переслідування євреїв"[22].

Нацисти використовували у своїй термінології поняття "загальне" і "остаточне вирішення єврейського питання". Під першим усвідомлювали повне вигнання євреїв в Німеччині. У протоколі наради міститься посилання на "попередню згоду фюрера" здійснити "евакуацію" євреїв Європи на східо (тобто переміщення їх у табори знищення)[9]. Під другим поняттям передбачалося поголовне знищення єврейського народу.

2.2 Гетто. Робітники та концентраційні табори. Табори смерті

Голокост (від грецьк. "holokaustos" - усеспалення; знищення вогнем; жертвоприношення) - загибель значної своїй частини єврейського населення Європи ( близько 6 млн. ) під час систематичного переслідування і знищення його нацистами та його посібниками у Німеччині й на захоплених нею територіях протягом 12 років гітлерівської диктатури. У єврейській літературі ця гекатомба позначається біблійним поняттям Шоа (катастрофа, велика біда) або ж аналогічним арамейським поняттям Хурбан[10].

Ізоляція євреїв від решти населення займала особливу увагу комплексних антиєврейських заходів окупаційної влади. Окупанти використовували різні варіанти місць примусового утримання: перебування євреїв у цьому чи іншому населеному пункті протягом певного часу після окупації і перед розстрілом; наявність "відкритого" і "закритого" гетто; місця примусового утримання євреїв перед розстрілом; транзитні гетто; робітничі і концентраційні табори.

По своїй структурі та рівні втягнення у економіку окупаційної влади вони значно відрізнилися оин від одного.

Гетто створювалися насамперед у містах, районних центрах, містечках поблизу залізниць, куди зганяли населення з наших найближчих населених пунктів. Найбільшим було варшавське гетто, де на 3% міської території виявилася чверть жителів колишньої столиці Польщі - 500.000 чоловік[19].

Можна виокремити такі "мінімальні ознаки" гетто: переселення єврейського населення у спеціальний квартал (приміщення) і (чи) відділення його від оточуючих; ізоляція шляхом носіння розпізнавальних знаків; обмеження пересування чи повна ізоляція за допомогою огорожі і охорони; створення органів керівництва громадою; притягнення до примусової праці через єврейські наради чи старост; тривалість проживання, у місці примусового утримання. Усі гетто умовно можна розділити на дві основні типи: "відкрите" і "закрите". Перший (без фізичної ізоляції євреїв у охоронюваний квартал чи приміщення) носив тимчасовий характер - до знищення або переселення у "закрите" гетто, депортації, відправлення до робочого табору. В'язні "відкритого" гетто найчастіше залишалися у своїх будинках чи квартирах, де проживали разом із сім'ями. У окремих випадках вони переселялися в необгорожену і неохораняему частину населеного пункту. Обов'язковою ознакою такого гетто було створення юденрата або призначення (вибори) старости.

Першим із заходів окупаційної влади, який відразу показував особливий статус єврейського населення, була окрема реєстрація і ідентифікація євреїв. Ці заходи було уніфіковані, вони відрізнялися у залежність від зони окупації і органу управління данною територією. "Єврейські списки" жителів створювали працівники домоуправлінь. Також було встановлено різні вікові межі для реєстрації. Зазвичай при первинній реєстрації населення вона збігалася із віком трудової повинності для євреїв, тобто з 14 років.

Вказівка на національність у євреїв виносилось на обкладинку посвідчення особи (це могла бути перша букву слова "jude" ("єврей") німецькою чи слова "жид" російською). Другою важливою мірою по ідентифікації і відособленню євреїв від інших груп населення був наказ щодо обов'язкового носіння ними спеціальних розпізнавальних знаків. Ця міра мала величезне моральне значення, бо наочно свідчила про перехід євреїв на становище ізгоїв. Жовті зірки (зазвичай, шестикінечні) чи коло (його ще називали "лата") були двома основними формами розпізнавальних знаків, які нашивалися на одяг. Типовою також була нарукавна пов'язка білого кольору, з вишитою блакитною шестиконечної зіркою чи написом німецькою "jude"[11].

З перших днів окупації євреї були обмежені в пересуванні. У деяких містах їм було встановлено особливу комендантську годину; євреям під загрозою смерті заборонялося з'являтися у певних кварталах; їм обмежувався чи встановлювався незручний час покупок на ринку. Також євреї не мали права користуватися громадським транспортом. Після створення гетто вони могли з'являтися надворі лише у трудових колонах. У результаті переселення гетто створювалися природні передумови для пограбування переселенців і втрати ними значної частині свого майна. Євреям дозволялося мати лише мінімум речей і коштів з розрахунку на 1 місяць уперед. З початку окупації і до акцій фізичного винищення йшло систематичне пограбування єврейського населення у вигляді численних контрибуцій, податків і оштрафувань. Їх майно (вдома, земля, цінності) від перших днів окупації підлягало "ариїзації".

Зовнішньою ознакою "закритого" гетто ставало його огородження колючим дротом, цегляною стіною чи глухим дерев'яним парканом. Вона зводилая силами в'язнів і за їх власний рахунок. Війти і вийти із гетто можна було лише крізь чи кілька пропускних пунктів, які охоронялися із зовнішнього і внутрішньої сторони. Створення гетто подібного типу означало повну фізичну ізоляцію єврейського населення. Воно відрізнялася від робітничого чи концентраційного табору передусім можливістю проживання із родиною та наявністю частини особистого майна[17].

Для окупаційної влади вирішальними чинниками під час створення "закритих" гетто були завдання поетапного здійснення "свого рішення" і максимально ефективної експлуатації рабської праці в'язнів.

Транзитні гетто для євреїв, переміщуваних до Трансністрії (територіальна одиниця, створена румунськими окупантами між Південним Бугом і Дністром) чи табору знищення біля Польщі, які розташовувалися поза населенними пунктами. Вони отримали велике поширення біля румунської зони окупації. В'язні не залучалися до робіт. Зазвичай євреї перебували у таких гетто дуже стислий період часу - для нічлігу і відпочинку охорони.

Робітничими чи трудовими таборами окупанти називали місця тимчасового утримання євреїв під час проведення тривалих примусових робіт всередині або за межами того чи іншого населеного пункту, а також місця концентрації єврейського населення, використовуваного на сільськогосподарських роботах. Вони виникали у період існування гето і продовжували діяти після від їхньої ліквідації.

У робочі табори забирали хлопців і здорових чоловіків і жінок. Потреба робочої сили через велику смертність в'язнів від непосильної праці та жахливих умов утримання була дуже високою. Тому нацисти часто проводили по гето раптові облави, у ході арештовувалися і направлялися в трудові табору навіть кваліфіковані фахівці, які були зайняті у виробництві.

Режим й умови існування в'язнів робочих таборів цілком можна порівняти з умовами і режимом концтаборів чи таборів військовополонених. Чисельність ув'язнених у робочих таборах не була постійною і коливалася і від кількох десятків до кількох тисяч жителів[23].

У концтаборах ізоляція від зовнішнього світу була повна. Охорона стояла на сторожових вишках з кулеметами. Основні робочі виробництва були у самому таборі. А вихід до роботи поза ним проводився тільки під конвоєм охорони. Більшість концтаборів перебували у лісах, на заболочених ділянках. В'язні виконували найважчі фізичні роботи : вирубка лісу, прокладання залізниць, робота у сланцевих шахтах, будівництво залізобетонних бункерів і укріплень. Жінки мали виконувати ту ж саму непосильну фізичну роботу, як і чоловіки. Тисячі людей вмирали з голоду, епідемій і нестерпної фізичної роботи[16].

Крім євреїв, там працювали радянські військовополонені і полонені інших національностей. З урахуванням 15-годинного робочого дня, постійних знущань і побиттів есесівцями, тісноти та холоду вижити у такому таборі було надзвичайно складно. Смертність в'язнів концтаборів була вищою, ніж у гетто. Утекти з нього або підготувати збройні повастання також було важче, ніж у гетто. Ці концтабори були ліквідовані нацистами буквально напередодні вступу до них радянських військ у вересні 1944 р. [15]

В'язні, з наближенням фронту, були частково знищені, або частково перевезені на територію рейху.

У 1941-1942 рр. у Польщі було створено 6 таборів смерті знищення євреїв - Хелмно,Белжець, Собібор, Треблінка, Майданек, Освенцим. Тільки Освенцимі (Аушвіці) було вбито 1 мільйон євреїв. Освенцим був уперше випробуваний на радянських військовополонених. Лікарі Освенціма проводили селекцію й досліди над приреченими. В'язнів знищували до середини січня 1945р.[14]

Повітрянепроникні фургони з введеними всередину вихлопними газами використовувались у таборі смерті Хелмно (тут знищили 300.000 євреїв). Він став діяти вже у грудні 1941 р.

Табір смерті Белжець функціонував з березня по грудень 1942 р. Тут загинуло близько 600.000 євреїв.

У Треблінці до серпня 1943 р. нацисти знищили 870.000 євреїв.

У 1943 р. (після повстання та втечі в'язнів) перестав існувати табір смерті Собібор, у якому загинули 250.000 євреїв.

Сотні тисяч євреїв були у Майданеку під Люблином.

На протязі усієї багатовікової єврейської історії, ніколи антисемітизм не приймав настільки страхітливо величезною і звірячої форми, як під час ганебного нацистського панування.

Висновок

Повне усвідомлення Голокосту лежить поза людським розумом. На Землі живуть покоління, які, на їх щастя, неспроможні пам'ятати про "спалених заживо". За тематикою Голокосту десятки років у країнах Європи, і навіть у нас, працюють особливі меморіальні і наукові установи, збираються тисячі свідчень випадково уцілілих, згодом дедалі більш рідкісних очевидців, видається безліч документальних збірок, судово-слідчих матеріалів, монографій, і статей. Та все ж простому читачеві мало, що відомо про страшний всесвітньо-історичний феномен Голокосту.

У 2000 році у Стокгольмі відбувся перший міжнародний форум з питань Голокосту. У цьому форумі брали участь 600 делегатів із 47 країн, зокрема із України, у тому числі 20 президентів і прем'єр-міністрів. Видається невипадковим той факт, що першим про Голокост людям повідав швед Свен Норман, який в роки війни виконував роль кур'єра польського руху опору.

Не минуло й півстоліття, як західні німці почали усвідомлювати, що їх діди, які служили у вермахті, - військові злочинці, що під приводом боротьби з комунізмом, та водночас і з євреями, з нелюдською жорстокістю розчищали світ для німецької експансії.

Німецька держава і досі виплачує величезні гроші жертвам нацизму будь-яких країн і національностей. Канцлер ФРН Віллі Брандт встав навколішки в Освенцимі з благанням прощення за загибель євреїв від рук його співвітчизників.

На мою думку голокост має універсальні риси. По-перше, це пропаганда ненависті до якогось народу, вимоги обмеження його прав і вигнання зі своєї території. По-друге, здійснення геноциду за етнічним принципом. У кожному політичному русі, який використовує расистські і націоналістичні гасла, видно тінь Голокосту. По-третє, байдужість і відсутність протидії з боку країн світу тенденції поширення расизму в окремо взятій державі, що у результаті обернулося загибеллю 6 мільйонів.

Без прагнення усвідомити витоки, хід подій і наслідки антисемітизму у Німеччини, як одного з значних прикладів історії, людство не застраховане від повторення помилок своїх покійних предків.

Не можна відзначити, у світі горезвісних подій початку ХХІ століття, пов'язаних з міжетнічними конфліктами і війнами на Близькому Сході, дедалі більше людей виявляє інтерес до проблем національної нерівності, вимагаючи їх розв'язання мирним шляхом.

Список використаної літератури

1. Большая русская энциклопедия.- М.,1999.-С. 57.

2. Соломон Лур'є, Антисемітизм у старовинному світі.- М.,1996.-С. 5.

3. Асиновский А.И. Евреи на страницах истории. - Ростов-на-Дону,1997.-С. 34.

4. Крейг Р. Німцы. - М.,1997.-С. 47.

5. Лакер У. Холокост. - М.,2005.-С. 36.

6. Ветте У. Війна про знищення: Вермахт іХолокост//Новая і Новітня Історія. - 1999. - №3.-С. 24.

7. Крейг Р. Немцы. - М.,1997.-С. 56.

8. Альтман І.І. Жертви ненависті. Голокост у СРСР. 1941-1945 рр.. - М.,2002.-С. 15.

9. Мадиевский З. ЧомуХолокост?//Новий світ. - 1999. - №9.-С. 13.

10. Рашковский З. Долі Європи або недовчені урокиХолокоста//Эхо планети. - 2005. - N4.-С. 18.

11. ТаланцевД.А. Витоки і негативні наслідки антисемітизму. - М.,2000.-С. 22.

12. ГаднелинК.С. Тоталітаризм як феномен ХХвека//Вопроси філософії. - 1992. - №2.-С. 19.

13. Крейг Р. Немцы. - М.,1997.-С. 45.

14. Павел Полян, Арон Шнеер - Обречённые погибнуть. Судьба советских военнопленных-евреев во Второй мировой войне -- М.: Новое издательство, 2006. -- с. 576.

15. Свердлов Ф. Д. - Энциклопедия еврейского героизма. -- М.: Дограф, 2002. -- с. 503.

16. Рут Самюелса - «По стежках єврейської історії» вид. Бібліотека-Алія 1991 - с. 144.

17. Р. Харвуд. - Шесть миллионов -- потеряны и найдены - с. 271.

18. Ю. Граф. - Миф о холокосте - с. 63.

19. Г. Рудольф. - Лекции по холокосту - с. 37.

20. Збірник "Еврейский Мир" 1944 г. - с. 15.

21. Клокова Г.В. - «Історія Голокосту » - с.152

22. Альтман І.А. - «Антиєврейська політика» - с.137

23. Ден Кон-Шербок, Гренд Репідз - "Розп'ятий єврей" - 1992 - с.473

Размещено на Allbest.ru