Революції в Європі на початку ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Революції в Європі на початку 19ст

Франція в першій половині XIX ст.

Після краху імперії Наполеона у Франції було відновлено монархію Бурбонів. На трон повернувся Людовік XVIII. Новий король повністю залежав від монархів Європи, які змусили його напередодні урочистого в'їзду в Париж (1814) прийняти Хартію - документ, яким у Франції встановлювалась конституційна монархія. Законодавчі функції виконував парламент, верхню палату якого призначав король, а нижня обиралася громадянами віком від 40 років, які могли сплачувати прямі податки. У1816 р. за таким принципом обрали депутатів нового парламенту, в якому провідну роль відігравали монархісти, головним ідеологом котрих був Ж. де Местр. їх ненависть до революційного минулого була настільки сильною, а контрреволюційні заклики так схвилювали народ, що король перед загрозою нового революційного вибуху змушений був через рік розпустити нижню палату парламенту.

Щоб заспокоїти французький народ і послабити негативний вплив на суспільство дворян-емігрантів, Людовік ХУЛІ заявив, що конфісковані під час революції маєтки не будуть повернені їхнім власникам. Водночас у країні почалася хвиля репресій проти незадоволених реставрацією монархії. Діяли надзвичайні трибунали і суди виносили численні звинувальні вироки.

Новообрана у 1816 р. нижня палата парламенту складалася переважно з фінансистів, великих промисловців та землевласників, які за поглядами були конституційними монархістами. Вони визначали внутрішньополітичний курс Франції протягом 4 років. У 1820 р. було вбито спадкоємця французького престолу герцога Беррійського. Ця подія стала приводом для усунення від влади конституційних монархістів і посилення реакції. Монархісти знову взяли гору і почали визначати життя Франції. їх вплив посилився за нового короля Карла X, який прийшов до влади у 1824 р., після смерті Людовіка XVIII. Король сплатив дворянам компенсацію за втрачені ними володіння, встановив смертну кару за дії проти релігії та церкви тощо.

Незважаючи на реставрацію монархії, Франція розвивалася капіталістичним шляхом: виникла велика фабрично-заводська промисловість, споруджувалися залізниці, виплавка чавуну і видобуток вугілля з 1815 до 1830 р. подвоїлися. У ткацькій промисловості широко застосовувався механічний станок Жаккарда.

Загалом промислова революція у Франції відбувалася значно повільніше, ніж у Англії: більшість населення зосереджувалася у сільському господарстві, а працю малоземельних селян, які шукали додаткового заробітку на кустарних підприємствах і мануфактурах, було фінансово вигідніше використовувати, ніж механізми.

Промисловий переворот і розвиток капіталізму призводили до посилення експлуатації пролетаріату, розорення дрібних ремісників і кустарів, а промислова криза надвиробництва 1826 р. та неврожаї ще більше погіршили становище трудящих.

Реакційна політика Карла X викликала невдоволення ліберальних верств суспільства. В опозиції до королівської влади та уряду О. Поліньяка була партія орлеаністів - прибічників орлеанської гілки династії Бурбонів. її очолювали впливовий політик Ш. Талейран, історики і публіцисти А. Тьєр та О. Міньє. Вони домагалися зміни королівської династії та передання королівської корони їхньому ставленику - герцогу Луї Філіппу Орлеанському, який був представником молодшої гілки династії Бурбонів, сином Луї Філіппа Егаліте - відомого політичного діяча періоду Великої французької революції, члена Конвенту, який відмовився від свого титулу і взяв прізвище Егаліте (свобода).

Щоб придушити опозиційний рух, уряд перейшов у наступ і 26 липня 1830 р. видав законодавчі акти (ордонанси), які фактично скасовували Хартію 1814 р., за якою у Франції встановлювалась конституційна монархія з певними демократичними свободами. Ордонанси ліквідовували свободу друку і запроваджували попередню цензуру, розпускали нижню палату парламенту і вводили новий виборчий закон, за яким значно зменшувалась кількість депутатів і виборців.

Депутати від опозиції сприйняли ордонанси як державний переворот. Революція почалася виступом 27 липня робітників-друкарів, який підтримали робітники інших професій. На вулицях Парижа почалося спорудження барикад, виникли перші збройні сутички з урядовими військами. О. Поліньяк оголосив у столиці воєнний стан і наказав військам придушити повстання. На чолі повстанських загонів з робітників, ремісників, торговців, студентів і солдатів стали офіцери регулярної армії. Наступного дня збройні виступи в столиці набули широкого розмаху. Повстанці оволоділи Тюїльрійським палацом, над яким замайорів трикольоровий прапор революції.

Карл X змушений був скасувати ордонанси. Однак це не врятувало його від ненависті народу. Найпопулярнішими гаслами Липневої революції були: "Геть Карла X! Геть Бурбонів!" Керівництво революцією вирішили взяти на себе депутати. Було створено муніципальну комісію для забезпечення столиці продовольством, керівництво збройними силами доручили маркізу М. Лафайєту. Щоб урятувати монархію, депутати зрозуміли, що необхідна зміна династії. 2 серпня Карл X зрікся престолу на користь онука. Однак 9 серпня королем французів було проголошено герцога Луї Філіппа Орлеанського. Отже, перемогою революції скористалися конституційні монархісти і у Франції було встановлено Липневу монархію (1830-1848).

У роки Липневої монархії панувала фінансова аристократія. Виборче право поширювалося лише на багатих власників. Робітничий клас і селянство, дрібна та більша частина середньої буржуазії не отримали виборчого права. Державні витрати на підтримку банкірів і промислових магнатів покривалися за рахунок збільшення податків (переважно з прибутків дрібної буржуазії та селянства).

Як і до Липневої революції, робітництво Франції не влаштовувало їхнє становище: робочий день тривав 14-16 год, заробітна плата була низькою. 1831 р. у зв'язку з небажанням власників мануфактур підняти заробітну плату повстали ткачі в м. Ліоні, їх виступ було придушено збройною силою. А 1834 р. ліонські робітники знову організували повстання і впродовж шести днів вели запеклі бої з урядовими військами.

У 30-х рр. активізувалась діяльність таємних республіканських товариств, у яких брали участь і робітники, і дрібна буржуазія. Найбільшим із них було "Товариство пір року" на чолі з революціонером-соціалістом Огюстом Бланкі - активним учасником Липневої революції. 1839 р. це товариство зробило спробу організувати повстання у Парижі. У 40-ві рр. XIX ст. кількість страйків зросла і робітничий рух дедалі більше політизувався, чому сприяло і поширення серед робітників соціалістичних ідей, які пропагували Луї Блая, Прудон.

З середини 40-х рр. у Франції були наявні всі ознаки кризи, що посилилася неврожаями 1845 і 1846 рр., а також економічним занепадом. Особливе обурення викликала політика фінансової аристократії. Опозиція монархії помітно посилилась і серед буржуазії. Прихильники республіканського ладу групувалися навколо газети "Насіональ", яка розпочала пропагандистську кампанію проти Липневої монархії та закликала маси до боротьби проти правлячої верхівки. У Франції виникла нова революційна ситуація.

Революції в Європі на початку XIX ст.

Іспанія монархічний бурбон емігрант аристократія

Спроба реставрації монархічних режимів в окремих країнах Європи натрапила на опір місцевої буржуазії та інтелігенції. Економічний розвиток вимагав створення відповідних політико-правових інститутів, утвердження громадянських прав і свобод, гарантованих конституцією, ліквідації станових привілеїв тощо. Інтелектуальна еліта перебувала під впливом республіканських ідей і виступала проти абсолютистських форм правління. Це стало головною причиною революцій в Іспанії 1820-1823 і 1834-1843 рр.

Окупація французькими військами Іспанії сприяла піднесенню національно-визвольної боротьби народів латиноамериканських країн - колоній Іспанії. Вони скористалися послабленням метрополії й проголошували себе незалежними державами. Втрата колоній у Латинській Америці боляче вдарила по іспанській промисловості й торгівлі, оскільки її колишніми ринками поступово заволоділа Англія. Внутрішній ринок не міг поглинути всієї маси товарів, бо купівельна спроможність народу була низькою. У країні діяла цехова система, яка стримувала розвиток вільного підприємництва, була велика різниця в митних зборах у деяких провінціях, держава монополізувала виробництво окремих товарів тощо. Переважна більшість сільськогосподарських земель перебувала в руках поміщиків і церкви, на користь яких селяни виконували численні феодальні повинності. Буржуазія обстоювала проведення радикальних економічних реформ, бо вбачала у політичних перетвореннях шлях виходу країни з кризи, в якій вона опинилася внаслідок правління короля Фердинанда VII.

Армійські офіцери були незадоволені репресіями уряду і рішенням короля направити війська до Латинської Америки. В південних портах Іспанії зосередилась 30-тисячна іспанська армія. У січні 1820 р. військові під командуванням Р. Ріего-і-Нуньєса підняли повстання, яке підтримали в окремих провінціях і Мадриді. Метою повстання було відновлення демократичної Конституції 1812 р. Створювалися революційні хунти, звільнялися політичні в'язні, організовувалася національна міліція. Відновили роботу кортеси, на засіданнях яких прибічники реформ - "модерадос" (помірковані) та "екзальтадос" (палкі) - вимагали відновити Конституцію 1812 р. Під їхнім натиском було ліквідовано цехи і гільдії, скасовано окремі податки, державну монополію на тютюн і сіль, введено єдиний митний тариф, надано свободу промислової діяльності. Не вирішеним залишалось аграрне питання і селяни самовільно захоплювали поміщицькі і церковні землі.

У 1821 р. монархісти перейшли в контрнаступ і створили для боротьби з революцією "апостольську хунту". Однак більшість муніципалітетів, де переважали прихильники реформ" не підкорилася. Набув поширення рух за конституцію. На виборах у кортеси в 1822 р. більшість здобули реформатори, тому король змушений був призначити з їхнього кола керівника уряду. В липні того самого року в Мадриді з участю короля було здійснено невдалу спробу державного перевороту з метою відновлення абсолютистського режиму. монархія хартія іспанський автономія

Революція в Іспанії загрожувала принципові легітимізму, тому учасники Веронського конгресу Священного союзу погодилися на пропозицію Франції ввести війська для придушення іспанської революції. Уряду Іспанії було поставлено ультиматум: змінити політичну систему і повернути королю повноту влади. Іспанський уряд розцінив ультиматум як втручання у внутрішні справи і відмовився його виконувати. У квітні 1823 р. 100-тисяч-на французька армія вторглася в Іспанію і завдала поразки революціонерам в Кадисі й Барселоні. Фердінанд скасував конституцію і почав репресії проти революціонерів.

Після поразки революції в країні почалося "чорне десятиліття", яке характеризувалося посиленням репресій проти демократичних сил і загостренням боротьби аристократичних угруповань за владу. Брат короля дон Карлос вважав, що Фердінанд недостатньо рішучий і нездатний управляти державою, яка втратила південноамериканські колонії й перебувала у стані економічної кризи. Для захоплення влади дон Карлос створив партію карлістів, до якої увійшли реакційні офіцери, поміщики і священики. Вони сподівалися, що зі смертю хворобливого і бездітного Фердінанда влада перейде до Карлоса. Однак невдовзі дружина короля народила дочку Ізабеллу. Король змінив закон про спадковість престолу на користь дочки. Карлісти не визнали нового закону і прав Ізабелли на іспанську корону. Після смерті у 1833 р. Фердінанда почалася так звана карлістська війна за престол, до якої втрутилися іноземні держави - карлістів підтримували Австрія, Пруссія та Росія, а королева та її прибічники спиралися на Англію, Францію та Португалію.

Під час "карлістської війни" загострилося незадоволення іспанського народу реакціонерами, земельними привілеями монастирів та недемократичною політикою "ізабеллінос" - партією прихильників Ізабелли та її регентши Марії Кристини. Поширювався рух за відновлення демократичної Конституції 1812 р. і проведення соціально-економічних перетворень. Марія Кристина доручила сформувати уряд колишньому сподвижнику Ріего-і-Нуньєса X. Мендісабалю. Він провів низку реформ: розпустив чоловічі монастирі й конфіскував монастирське землеволодіння, яке було продано з аукціонів і отримало нових власників; створив органи місцевого самоврядування в провінціях та містах тощо.

Реформи X. Мендісабаля виявилися занадто революційними для партії "ізабеллінос" і він був звільнений. Це стало приводом до повстання гарнізону урядової літньої резиденції. Регентша мусила на короткий термін відновити дію Конституції 1812 р.

У 1839 р. "карлістська війна" завершилась перемир'ям і до влади прийшли помірковані, політика яких викликала загальні протести і широкий народний рух. Новим керівником уряду став популярний у народі генерал Б. Еспартеро, представник палких (прогресистів). Однак це не врятувало Марію Кристину, яка в 1840 р. під натиском народу змушена була залишити країну. Регентом Ізабелли став Б. Еспартеро.

Проблеми економічного розвитку країни та сепаратистські тенденції спричинили падіння уряду Б. Еспартеро та прогресистів. Іспанія підписала торговельний договір з Англією, який відкрив ринки країни для конкурентоспроможних англійських товарів. Промисловці розвиненої іспанської провінції Каталонії вимагали від уряду скасувати англо-іспанський договір і після відмови виступили з гаслами автономії провінції. Б. Еспартеро направив до столиці Каталонії Барселони урядові війська і придушив рух незадоволених. Це підірвало довіру до нього всіх політичних сил. У липні 1843 р. реакціонери на чолі з генералом Р. Нарваесом організували військовий переворот і встановили військову диктатуру. В Іспанії почалося нове десятиліття панування реакції, символом якої стала жандармерія.

Размещено на Allbest.ru