Размещено на http://www.allbest.ru/

Цивілізація стародавнього Єгипту

Приблизно одночасно із переходом до вищої стадії соціальності в розвитку ранньоземлеробських общин Месопотамії аналогічні процеси відбувалися в північно-східній частині Африки, де складалася давньоєгипетська цивілізація. Територія сучасного Єгипту була заселеною ще за часів палеоліту. У ту добу Північна Африка була величезним степовим простором, тоді як Європа лежала скута льодовиками. До часів виникнення давньоєгипетської цивілізації, тобто за 4 тис. рр. до н. е., клімат різко змінився, перетворивши вузьку долину Нілу із заболоченою дельтою на оазис, з усіх боків оточену пустелями. її основна територія не була великою - лише 50 тис. кв. км. Грецький історик і мандрівник Геродот у V ст. до н. е. назвав Єгипет "подарунком Нілу". І дійсно, жоден інший географічний фактор не мав такого фундаментального впливу на формування єгипетського ладу життя й історії, як Ця велика ріка. З озер центральної Африки бере початок Білий а з гір Ефіопії - Блакитний Ніл, які зливаються в Хартумі і линуть разом на північ, де дельта приводить їх у Середземне море. На відміну від Тигру в Месопотамії вода рідко приносила смерть і руйнування, а, насамперед, діяла як сила творення. Єгиптяни ніколи не боялися своєї великої ріки так, як боялися своїх великих Рік жителі Межиріччя.

Якщо Тигр та Євфрат, а також їх притоки розрізали Месопотамію на ізольовані області, то Ніл сприяв об'єднанню країни. Ріка служила основним шляхом і полегшувала комунікації по всій долині. У процесі пересування окремих груп переселенців у низину утворювалися стабільні сільськогосподарські общини. На 3100 р. до н. е. таких общин існувало близько 40, і вони постійно контактували одна з одною. Таким чином, контактування, полегшене Нілом, забезпечило раннє політичне об'єднання Єгипту. Цьому сприяло й те, що Єгипет населяв єдиний народ, який належав до семіто-хамітської групи і розмовляв єдиною мовою із численними діалектами.

Ця країна могла похвалитися майже повною самодостатністю. Окрім родючих ґрунтів, вона мала величезні запаси каменю, що був матеріалом для будівництва та скульптури. Для гончарства - багато глини, а для прикрас, зокрема, ювелірних - золота. Матеріали, яких не вистачало, знаходилися в межах досяжності. Єгиптяни могли одержувати мідь із Синаю, деревину - з Ливану. Отже, у них було мало причин озиратися на зовнішній світ заради своїх основоположних потреб, що допомагає пояснити ізольованість єгипетського життя.

Ізоляції від зовнішнього світу сприяла також географія. На схід і захід від Нільської долини тягнулися пустелі. Нубійська пустеля і Нільські пороги відводили загрозу нападу з півдня. Тільки на півночі Середземне море залишало Єгипет уразливим. Таким чином, географічні чинники захищали країну від зовнішніх вторгнень та імміграції. На відміну від жителів Межиріччя, чия історія сповнена турбулентності з постійними війнами і перетвореннями із завойовників у завойованих, єгиптяни насолоджувалися століттями миру і спокою, упродовж яких вони могли спрямовувати більшу частину ресурсів на розвиток власної своєрідної цивілізації. її історія відзначається майже неймовірною для тих часів перманентністю.

Однак Єгипет не був повністю закритим, відбувався певний взаємний обмін з іншими спільнотами. Зокрема, учені вважають, що вже в IV тис. до н. е. деякі технології та матеріали доходили сюди з Месопотамії. Свій вплив на єгипетське життя мала клинописна система писемності (відомо, що єгипетські фараони вели дипломатичне листування за допомогою клинопису). Були часи, коли північний Єгипет управлявся іноземними загарбниками (гиксоси від 1680 до 1560 рр. до н. е.). Таким чином, іноземні впливи, хоча й епізодичні, збагатили єгипетську культуру, не змінюючи її докорінно.

Це була давня землеробська культура, заснована на іригації, оскільки природних опадів було обмаль, а в багатьох районах Єгипту дощі взагалі - невідоме явище. Проте кожного літа Ніл через танення снігів у горах розливався. Щорічні розливи стали основним механізмом, що зумовлював функціонування економіки і задавав ритм усьому життю на берегах Нілу. Саме розлив великої ріки дав єгиптянам природну точку відліку початку року, а їхній 365-денний календар став прямим попередником того, який використовується сучасним вестернізованим світом.

Розливи Нілу приносили багато води і родючого елювіального намулу, але потім наставав посушливий сезон і треба було розподіляти на лани запасену заздалегідь воду. У тогочасному малозаселеному світі єгиптяни, подібно мурахам, кишіли на своїй гумусовій землі. Вони тяжкою працею подолали болота, порослі осокою і очеретом, диких звірів і хижаків, що жили у воді і поблизу неї. Здолати все вони могли, лише об'єднавши зусилля. Люди, що оселилися тут, рано усвідомили значення порядку та тяжкої праці: той, хто не копає і не носить ґрунт разом з усіма, не риє канали, не будує дамби, зазнає катастрофи: у того земля або одержуватиме так багато води, що на ній гинутиме посіяне зерно, або зали-шитиметься зовсім без води, і все посохне. Наполеглива праця приносила плоди: єгиптяни до зими встигали зібрати два врожаї. Вони збирали збіжжя набагато більше, ніж було необхідно для задоволення власних потреб, тому пізніше греки, римляни й інші народи значну частину свого продовольчого постачання одержували саме з Єгипту.

Населення Єгипту почало займатися землеробством ще у V тис. до и. е. Першими злаковими культурами були ячмінь і пшениця-емер (двозернянка). На межі V-IV тис. до н. е. у розвитку продуктивних сил позначився значний прогрес. Технічне вдосконалення кам'яних знарядь праці і поява нових - металевих, а саме мідних, дозволяли виготовляти з дерева і каменю більшу кількість мотик, тесел, сокир, необхідних для землеробських робіт на вирубуванні чагарнику, що значно підвищило продуктивність праці. Згодом до перших культур додалися справжня культурна пшениця, яку успішно вирощували за умов удосконаленої іригаційної системи, а також сочевиця, боби, горох, кунжут, льон. Справжнім дивом Стародавнього Єгипту були городи і сади. Вони розташовувалися не на родючому ґрунті, оскільки всі землі, доступні природному і штучному зрошенню, відводилися під зернові культури, а на краю пустель та на підвищених місцевостях. Воду для поливу брали із штучно створених ставків і колодязів.

Єгиптяни також вирощували виноград, займалися бджільництвом. Вони полюбляли квіти, складали їх у букети і прикрашали ними себе, а також оселі. їх улюбленими квітами були лотоси, що вкривали ставки й озера (ця квітка вважалася священною), а також волошки, що росли на полях. Проте квіти спеціально вирощували й у садах.

Велике значення в єгипетському господарстві мало тваринництво, у якому виокремлювалися молочний і м'ясний напрями. До того ж робоча худоба використовувалася в землеробському господарстві як транспорт. Єгиптяни розводили корів і биків, овець, свиней, ослів. Із XVI ст. до н. е, почали використовувати коней, але лише для військової справи. Таку практику вони запозичили від кочових азіатських племен, які увірвалися до країни з Азії. Від них єгиптяни і навчилися науки розведення й утримання цієї цінної тварини. Кінь у Стародавньому Єгипті ніколи не використовувався як в'ючна або тяглова сила у сільському господарстві чи на будівництві. Ще пізніше - за часів перського панування, що розпочалося наприкінці VI ст. до н. е., єгиптяни почали розводити верблюдів, які в сучасному Єгипті перетворились на найпоширенішу худобу. До того для перевезення вантажів, навіть у військовій справі, використовували ослів - тварин витривалих, проте часом упертих, що навіть знайшло відображення в рельєфах і розписах у гробницях. Особливість давньоєгипетського тваринництва полягала в тому, що у череді разом із свійськими тваринами тримали приручених або напівприручених тварин пустелі: газелей, антилоп і навіть гієн. З'явилося і розвивалося домашнє птахівництво. Тривалий час у господарському житті велике значення мали мисливство і рибальство. Причому печеня із м'яса гієни вважалася стравою для аристократа, а риба, що тхнула, - бідняка. Узагалі ж, дієта пересічного єгиптянина складалася переважно із зернових та овочевих страв, до яких зрідка додавалися дичина, риба або домашня птиця. Вважається, що стародавні єгиптяни були одним із найздоровіших народів Стародавнього світу. Проте дитяча смертність була дуже високою, а досить поширеними хворобами - рахіт, канцер, сифіліс, про що свідчать поховання.

У середині V тис. до н.е. в долині Нілу відбувся перехід від привласнюючого до виробляючого способу ведення господарства, адже провідну роль відігравали не збирачі і мисливці, а землероби і скотарі. Удосконалення знарядь праці, де дедалі ширше використовувалася мідь, сприяло підвищенню рівня майстерності. Невдовзі в Єгипті з'явилися бронза і залізо, але залізо впродовж тривалого часу було дуже рідкісним. Першими його винайшли хетти, які тривалий час намагалися зберегти секрет обробки заліза. Почався процес відокремлення ремесел від землеробства, що є дуже важливим з огляду на перехід до щабля цивілізації, бо за цим стояла поява ранньокласового міста як його найвиразнішого прояву. Ремесла розвивалися в кількох напрямах. Окрім обробки металів, дерева і каменю великого значення набуло будівництво, особливо суднобудування (важливе з огляду на те, що ріка служила основою комунікації в країні). У гончарстві вироблявся посуд не тільки з випаленої глини, але й фаянс і скло. Високого рівня згодом досягла ювелірна майстерність, оскільки і чоловіки, і жінки Стародавнього Єгипту із задоволенням прикрашали себе різноманітними амулетами, намистами, браслетами, каблучками тощо. Прикраси виконували не лише естетичні, але й магічні функції і виступали в ролі знаків соціального статусу. Наприклад, широкі коміри з намистин носили чиновники і жерці як свідчення особливих заслуг.

Важливою ознакою соціальної повноцінності людини був її шлюб. Слід зауважити, що в суспільстві і родині часів Стародавнього Єгипту жінка посідала особливе місце, мала більше незалежності і користувалася вищим статусом, ніж деінде. Особливо це стосується жінок із заможних верств населення. Певною мірою про це свідчать численні зображення, що дійшли до нас у старовинних розписах і рельєфах. На них - чимало красивих жінок у вишуканих прикрасах із косметикою (яка, до речі, посідала почесне місце в єгипетській торгівлі) зображені поруч зі своїми чоловіками в тронних залах, на прогулянках, у садах тощо. Повага до жінки - матері і дружини - закарбувалася в багатьох літературних текстах. Збереглося чимало оповідей про кохання та сімейне життя, з чого випливає, що ідеальним стандартом для суспільства були відносини тонкого еротизму, розслаблення та неформальності, щось подібне до емоційної рівності чоловіка та жінки.

Якщо в месопотамській цивілізації чоловік міг узяти собі за "шлюбний дар" майбутньому тестю дівчину без її на те згоди, то в Єгипті молоді люди користувалися свободою вибору. Проте і тут важливе значення мав шлюбний контракт - письмова угода, що захищала права кожного з подружжя. У ній передбачалася можливість розлучення, причому ініціювати його могла кожна зі сторін. Якщо в такій ролі виступав чоловік, то він повертав дружині її придане і частину того, що вони нажили в шлюбі разом. Якщо жінка - то вона одержувала лише половину свого посагу. Складно робити узагальнення щодо такого тривалого періоду, яким був час існування єгипетської цивілізації, але вона створює враження суспільства, у якому існувала можливість особистісного вираження жінки, чого не можна виявити в багатьох народів, які існували пізніше.

На відміну від месопотамців єгиптяни були життєрадіснішими, хоча і перед ними стояла перспектива розплати за свої гріхи, яких нараховувалося 42. Найстрашнішими вважалося порушення головних заповідей, а саме:

не входити до храму у грішному стані і з нечистим тілом;

не брехати і не чинити наклепів на будь-кого;

не красти, не вбивати людей, не розпускати руки;

стримувати своє серце, замикати вуста;

не зраджувати із чужою дружиною тощо.

За свою поведінку впродовж життя, як вірили стародавні єгиптяни, їм доведеться відповідати на посмертному суді в бога Озиріса. Можна зробити висновок, що у своєму житті вони керувалися певними встановленими моральними принципами співіснування. Відступити від моральних норм означало приректи себе на жалюгідне існування в потойбічному світі.

Ідеї про життя після смерті були частиною складних, часом суперечливих релігійних вірувань древніх єгиптян, на які сильний вплив мало оточуюче середовище. Єгипетський клімат є таким стабільним, що всі зміни циклічні і регулярні. Хоча літня спека запікає землю, усе ж Ніл завжди розливається і відроджує її. Сухе повітря зберігає багато з того, що приречене на розпад за багатьох інших кліматичних умов. Таким чином, у Єгипті панував дух постійності, а минуле відрізнялося від теперішнього ненабагато.

Цей циклічний ритм пронизував і релігійні вірування. Згідно з ними, Озиріс, бог родючості, за асоціацією з Нілом, умирає щороку. І кожного року його дружина Ісида повертає його до життя (тема воскресіння після смерті із цієї гарної легенди пізніше повторювалася в таїнствах, присутніх в інших релігіях, зокрема у християнській). Осиріс став царем мертвих, який, за стародавніми віруваннями, зважував людське серце кожного небіжчика заради визначення, чи справедливо людина жила, аби заслужити на вічне життя після смерті. Опіку Осиріса над мертвими розділив Анубіс - шакалоголовий бог, який щорічно допомагав Ісиді відродити Осиріса. Анубіс був богом муміфікації - важливої частини поховальних обрядів.

На відміну від інших народів єгиптяни вірили в можливість приємного існування в потойбічному світі, тому приділяли величезну увагу підготовці того, що може знадобитися "після життя". Здавна єгиптяни ховали своїх померлих не у просякнутих вологою землях долини Нілу, а на краю сусідніх пустель, де загорнуті в циновки трупи упродовж тривалого часу залишалися майже в незмінному вигляді, бо пісок висушував їх. Вірогідно, це сприяло появі вірування в те, що загробне життя душі можливе лише за умов збереженості тіла. Невидимий двійник видимої людини - її душа - може повертатися до тіла, а гине тоді, коли їй немає куди повернутися. Для збереження тіла небіжчика від тління було розроблено складну процедуру бальзамування і виготовлення мумії. Мумії вважалися помешканням для "ка", аналога душі. За описом, залишеним давньогрецьким письменником Діодором, датованим І ст. н. е., коли цар помирав, на всю країну накладався траур на 72 доби. Така тривалість зумовлювалася тривалістю технології бальзамування. Наприклад, тільки у спеціальному лужному розчині майбутня мумія мала знаходитися рівно 40 діб. Крім того є чимало інших операцій, які повинні зберегти плоть від тління. Серед них - витягування внутрішніх органів і переміщення їх в особливі посудини, заливання в тіло особливих смол, обмотування у довжелезні сувої тканини, просякнутої необхідними розчинами, які мали завадити тлінню, накладання на обличчя особливої маски і вкладання мумії в один чи кілька саркофагів. Саму мумію переміщували у спеціальну усипальню, на зведення якої витрачалося більше коштів, ніж на звичайний житловий будинок. Найвеличнішими усипальнями в історії людства стали піраміди Стародавнього Єгипту, які, як вважається більшістю дослідників і не дослідників, побудовані для поховання верховних правителів держави - фараонів.

Фараоном єгиптяни називали свого царя. Слово походить від пер'о - у перекладі великий дім. Ім'я та титул єгипетського царя вважалися священними, і тому без вагомої потреби їх не називали, натомість казали алегорично. Під його владою відбулося досить швидке політичне об'єднання країни, чому значною мірою сприяла географічна єдність Єгипту. Важлива обставина - на відміну від Шумеру, Єгипту було простіше перейти до управління великими територіями, бо тут не існувало міст-держав, як у Месопотамії на світанку цивілізації. Єгипетські первинні "міста" були радше ринковими майданами селян, а основою утворення пізніших провінцій стали землеробські общини. Хоча Єгипет політично об'єднався на сім століть раніше, усе ж упродовж тривалого часу і пізніше він мав дуже обмежений досвід міського життя. 8 огляду на те, що вплив міст не був таким сильним, як у Месопотамії, переважну більшість населення становили сільські мешканці, які використовували міста та храми як ритуальні центри, а не місця проживання. Стародавній Єгипет був країною селищ, невеликих торгових міст і небагатьох культових й адміністративних центрів, таких як Фіви та Мемфіс. єгипет фараон стародавній

На зорі своєї історії Єгипет складався з окремих областей або номів, які врешті-решт об'єдналися у два царства - Верхнє (Нільська долина) і Нижнє (дельта Нілу). Після звичайної для тих часів тривалої війни перемогло Верхнє царство. Подробиці об'єднавчого процесу вкриті мороком, але відомо, що створити єдине царство спромігся правитель на ім'я Мін (грец. Менее) приблизно у 3000 р. до н. е. Щоправда, збереглися перекази про "початок" і "кінець". Оповідають, що власні собаки загнали Міна до озера Мерідо, що лежало поблизу Шла. Там би він і загинув, але крокодил узяв його у свою пащу і переніс на інший берег. На місці, де цар ступив на суходіл, він на знак свого порятунку заснував місто і наказав ушановувати в ньому крокодилів (у єгипетській релігії, як пережиток тотемізму, існувало чимало культів тварин, птахів і навіть рослин). Міцні греблі захищали головне місто об'єднаної держави - Мемфіс - від розливів Нілу. їх теж наказав побудувати перший правитель. Проте ріка помстилася тому, хто її спробував підкорити: після 60-річного царювання старого фараона затягнув у воду бегемот. Слід звернути увагу на те, що залишилося зображення Міна, коли він копав канал. Це свідчить про те, що головною функцією правителя було керівництво господарським життям країни. Вважалося, що саме фараон контролює щорічний підйом і падіння води в Нілі, тобто саме життя. Перші ритуали були пов'язані із землеробством: родючістю землі, іригацією та освоєнням нових ділянок.

Мін заснував першу правлячу династію, після чого древні єгиптяни ділили свою історію за династіями, яких було 31. Згодом єгиптологи поділили її на періоди, першим з яких було Раннє царство (XXX-XXVIII ст. до н. е.), на нього припадає правління двох династій. Уже за часів царів першої династії єгиптяни почали просуватися за межі своєї країни, а за часів фараона другої династії Хасехема відбулося остаточне об'єднання країни в централізовану державу. Фараон став фокусом релігійного та політичного життя, верховним розпорядником багатств, ресурсів і людей усього Єгипту. Влада фараона була такою, що єгиптяни вважали його людським втіленням бога-сокола Гора. Зв'язок між фараоном і богом Тором був дуже важливим. З одного боку, Гор був сином Осиріса - царя мертвих, що означало: фараон - живий бог на землі, він ставав одним цілим з Осирісом після смерті. З іншого боку, фараон відігравав роль не просто посередника між богами і єгипетським народом. Він був силою, що забезпечувала інтеграцію між богами і людьми, між природою і суспільством, тобто тією силою, яка забезпечувала мир і розквіт землям Нілу. Таким чином, фараон став гарантом для свого народу, запорукою того, що боги Єгипту, на відміну від богів Месопотамії, піклувалися про своїх людей.

У XXVII ст. до н. е. (приблизно від 2660 р. до н. е.) починається період Древнього царства, що тривав до XXII ст. до н. е. (2180 р. до н. е.). У цей час єгипетські царі третьої - шостої династій ведуть постійні війни. У їхніх руках сконцентровано колосальну владу, економічною основою якої були величезні земельні фонди, ресурси робочої сили та продуктів харчування. Держава набувала характеру типової східної деспотії із розгалуженим бюрократичним апаратом. На нижній сходинці соціально-економічної ієрархії стояв простий люд - селяни, ремісники, раби - який перебував у цілковитій покорі у жорстоких і жадібних чиновників. Ніхто не радів приходу податківця. По-перше, через необхідність віддати приблизно п'яту частку врожаю, по-друге, фіскали часто поводилися дуже брутально. З іншого боку, кожний, як би низько він не стояв у системі соціальної стратифікації, мав право апеляції. Це відобразилося в одному з найулюбленіших давньоєгипетських переказів - про красномовного селянина. Героя оповіді Хунанупа пограбував слуга чиновника, а скаржитися постраждалий мав самому тому чиновнику. Коли той відклав своє рішення, Хунануп відкрито звинуватив його в нехтуванні посадовими обов'язками. Сам фараон, як розповідається, звелів чиновнику віддати належне позивачу, і справу вирішили на користь селянина. Це свідчить про те, що доля кожного чиновника перебувала цілковито в руках фараона. Чиновник, який не виконав своє завдання, міг втратити все, навіть його діти ставали прислужниками. Тому він був зацікавлений, аби його підлеглі ревно і ретельно виконували свою роботу, оскільки його становище, часом і саме життя, залежало від хорошої праці його підлеглих. їхніх дітей вищий чиновник брав до себе на роботу лише після переконання, що ті мають необхідну підготовку. Подальше просування молодого чиновника кар'єрними сходинками визначалося Його здібностями і знаннями.

Слід підкреслити, що великим вододілом у давньоєгипетському суспільстві була освіта: воно поділялося на людей освічених, які могли потрапити на державну службу, і решту. Серед самих чиновників значення мали не тільки їх майнові відмінності, а, насамперед, рівень їхньої освіченості. Одержання освіти у школах, що існували при храмах, було справою дуже нелегкою. Навчання тривало 12 років. Передусім учили читати, писати і рахувати. Простий люд залишався неписьменним. Серед чиновників ставлення до освіти було іншим, адже за тих часів фараони роздавали посади і титули своїм наближеним за заслуги перед державою. Ці посади і титули гарантувалися на все життя і навіть залишалися в родині назавжди, бо переходили у спадок. Проте цього не траплялося, якщо людина поводилася негідно, або якщо спадкоємець не мав належної підготовки. До навчання людей, яким належало займатися управлінням державою, будівництвом, лікуванням, у староєгипетській цивілізації підходили дуже серйозно. Чиновники мали справно вести облік усього зібраного на полях і виробленого в майстернях, перерозподіляти його, творити закони, доводити до відома людей накази фараона і досягати їх виконання, вести судові справи, оформлювати шлюбні контракти, керувати роботами на іригаційній системі й на будівництві тощо.

Періоду Древнього царства притаманний стрімкий розвиток кам'яного будівництва, кульмінацією якого стало зведення славетних пірамід. Це - єдине із класичного переліку див світу, що збереглося до наших днів. На плато на захід від Нілу, поблизу Гізи височать три головні Великі піраміди. Першу з них побудовано за наказом фараона Хуфу (грец. Хеопс), другу - його сина або брата Хафра (або Хефрена), третю - онука Менкаура (Мікеріна). Однак слід зазначити, що було зведено пірамід набагато більше різного розміру: у наш час їх відкрито трохи менше сотні. Піраміди будувалися з XVIII до XVI ст., до н. е. Гранична простота в поєднанні з гігантськими розмірами і досі справляє вражаюче відчуття величності та вічності. Арабський письменник, який жив у XIII ст. записав: "Усе на землі боїться часу, а час боїться пірамід". Дехто стверджує, що час усередині пірамід має свій рух, що піраміди мали зупинити час тління тіл фараонів, там похованих. З іншого боку, саме за допомогою пірамід час був чи не вперше виміряний. За допомогою вимірювання тіні від піраміди Хеопса, орієнтованої по сторонах світу, визначалося положення Землі та Сонця, тривалість року та доби. Першим роком, виміряним у такий спосіб, став 2436 р. до в. е.

Спочатку піраміда Хеопса мала 146,6 м заввишки, проте зараз вона на 9 м нижча, оскільки її верхівка зруйнувалася (висота піраміди Хафра дорівнювала спочатку 136,5 м, а Менкаура - 66 м). Кожна зі сторін в основі має в довжину 233 м. Щоб її обійти, потрібно пройти майже кілометр. Підраховано, що для її спорудження використали 2 млн 300 тис. кам'яних блоків, кожний вагою у 2,5 т. Таким чином, її загальна вага складає 5 750 000 т. Це каміння доставлялося з віддалених районів. Геродот розповідав, що будівництво велося майже 20 років. Кожні три місяці робітники змінювалися, загальна кількість їх наближалася до 100 тис. одночасно, причому вони працювали безкоштовно. З одного боку, це свідчить про те, що фараон міг змусити їх це робити. З іншого, люди самі воліли взяти участь у будівництві, наче стаючи причетними до його безсмертя. Робота виявилася не тільки дуже важкою, але й дуже точною. Розміри кожного з мільйонів блоків витримані із точністю до 5 мм, і так щільно підігнані один до одного, що між ними неможливо було просунути лезо ножа. Дуже рівними є грані пірамід: вони не прогинаються більше, ніж на сантиметр. Отже, будівельники пірамід володіли такими технологіями, які і нині вважаються неймовірними. З іншого боку, сучасні науковці ставлять під сумнів цю офіційну калькуляцію, бо таку колосальну кількість каміння просто ніде було взяти, а покладені один на одний блоки просто розчавили б самі себе. Також стверджується, що жоден, навіть найгеніальніший, виконроб не розмістив би на будівельному майданчику 100 тис. чол.

До наших часів піраміди залишаються однією з найтаємничіших загадок історії. Ще історики давнини, зокрема Йосиф Флавін, висловлювали припущення про те, що піраміди втілюють у собі всю накопичену древніми єгиптянами мудрість. На думку сучасного англійського вченого Р. Тейлора, у розмірах, пропорціях й інших параметрах Великої піраміди символічно зашифровані математичні й астрономічні пізнання древніх єгипетських жерців. Дійсно, вони вміли використовувати таємничі споруди, наприклад, доводячи до екстазу великі натовпи. У XX - на початку XXI ст. існує багато версій щодо походження і призначення давньоєгипетських пірамід, особливо найбільших з них. Серед найвідоміших - версія про те, що піраміди створили представники іншої, розвиненішої, ніж земна, цивілізації; що вони служили потужними енергогенераторами або частиною не менш потужної системи іригації тощо. Існує чимало питань без відповідей. Наприклад, чому на гранітних брилах храму в долині Гізи поблизу пірамід наявні водостоки. Для чого вони у пустельному, посушливому кліматі? Якщо вони зроблені, то були необхідні? Із цього випливає, що храм загального комплексу побудовано до докорінної зміни клімату в цьому регіоні. А це на березі Нілу могло статися не пізніше, ніж 8-10 тис. рр. тому (час встановлено американським геологом Р. Шохом). А як же фараони з їх заупокійним культом? Сучасні російські науковці, зокрема А. Васильєв, доводять, що піраміда Хеопса не складена із кам'яних блоків, а € скельним ядром, обкладеним з усіх боків. Нахилені площини, по яких будівельники втягували нагору блоки з піщаника, були перекриті і перетворилися на ті внутрішні лази, по яких сьогодні можуть пройти туристи, що відвідують Велику піраміду. Також доводиться, що так звані камери царя і цариці ніколи не були місцем поховання Хеопса та його дружини, а той саркофаг, що зараз стоїть у камері царя, фальшивий. Справжню усипальню не знайшли ані злодії давнини, ані єгиптологи останніх двох століть. І Хеопс досі перебуває в ній.

Проте найвірогіднішим залишається таке припущення: за прадавніми уявленнями для фараона його помешкання як за життя, так і після смерті мало бути гідним бога, тому піраміди вважаються царськими гробницями. Вони мали демонструвати могутність і найвищий статус фараона, а його спроможність розпоряджатися ресурсами і робочою силою, необхідною для створення величезної піраміди, сповна демонструє абсолютну владу царя-бога.

Релігійна важливість піраміди така ж вражаюча, як і політична. Фараон у ролі бога був "земним сонцем", і піраміда, що впиралася в небо, повинна була допомогти йому піднятися на небо після смерті. Піраміда мала зберегти тіло від руйнування, аби існувала "домівка" для ка верховного правителя. Як додатковий захід вирізблювалася статуя фараона із твердого каменю. На випадок якщо щось трапиться із його мумією, статуя допомагала б "зберегти його ка". Необхідність подібності (аби ка не схибила і потрапила, куди слід) пояснює натуралізм портретів. У художніх зображенням фараонів ретельність поєднується з абстрактним у намаганні вловити сутність живої людини. Цим підходом зумовлена чаруюча властивість єгипетської скульптури: дуже життєві портрети людей, сповнені урочистим позачасовим спокоєм.

Щоб вижити в потойбічному світі, ка потребувала всього, чим користувався фараон за життя: їжі і напоїв, служників й охоронців, черед худоби і коштовних прикрас. У найдавніші часи слуги і чабани разом зі стадами приносилися в жертву біля гробниці. За часів Древнього царства художники замінювали живих людей статуями чиновників, писців, солдатів і служників. Аби нагадувати ка про земне життя, малярі вкривали стіни гробниці зображенням різних подій: від сільськогосподарських робіт до бенкетів і релігійних свят, від мисливських виїздів до принад садів і ставків. Призначені для звеселяння ка усі ці розписи, моделі меблів і статуетки надали змогу через чотири тисячі років побачити життя Стародавнього Єгипту з досить близької відстані.

Виявляється, що на зорі свого існування єгипетська цивілізація, подібно до месопотамської, була землею, де один винахід з'являвся за іншим: від календаря у 365 днів, до ієрогліфів і важливих геометричних законів; від великої вантажності кораблів з папірусу до ніломеру, за допомогою якого точно визначали рівень води в річці і передбачали очікуваний врожай; від санчат, на яких перевозили величезні кам'яні блоки, до вікон і дверей (будинки в Месопотамії не мали вікон, а замість дверей вхід закривав шматок тканини). Проте згодом різні нововведення з'являлися дедалі рідше і рідше. Люди жили і працювали, як і їхні батьки, діди, прадіди, праотці. Упродовж століть майже не змінювалися звичні способи повсякденної роботи. Наприклад" мало хто змінив відшліфовані знаряддя з кременю на мідні та бронзові. Адже кремінь легко знаходився на високих берегах Нілу, а видобування сировини і знарядь з міді та бронзи було справою складнішою. Тільки наприкінці Древнього царства в Єгипті поширилося гончарне коло, яке давно вже використовувалося іншими народами. І тільки після падіння Древнього царства почали здогадуватися єгиптяни, що вигнутий леміш краще, ніж прямий, входить у землю, а зернотерку легше крутити стоячи, ніж сидячи навпочіпки, треба тільки приладнати нахилений лоток, тоді борошно буде точно зсипатися у підставлену під нього посудину. Проте впродовж століть ткалі сиділи, зігнувшись і підтягнувши під себе ноги, перед низькими горизонтальними ткацькими верстатами. А ковалі, щосили роздмухували вогонь у горні через товсту трубку, замість використання міхів. Селяни не знали пристосувань для підйому води, які вже використовувалися в інших країнах. Таким чином, на єгипетських землях, де панували традиції і шанувалося все старовинне, багато зайвих зусиль було витрачено марно.

Приблизно із середини XIII ст. до н. е. починається занепад єгипетської держави, посилюються тенденції внутрішньої децентралізації. Останнього фараона шостої династії вбили змовники. Замість нього вони посадили на трон його сестру, яка їм віддячила: запросила відсвяткувати перемогу на бенкет у підземний зал, до якого запустили воду Нілу. Усі змовники загинули. Проте змови стали ознакою правління наступної, сьомої династії, коли через постійні двірцеві перевороти час правління фараонів вимірювався днями. За одним джерелом, п'ять фараонів цієї династії правили, за загальним підрахунком, лише 75 днів, а за іншим джерелом, 70 фараонів - 70 днів. Також посилилася внутрішня напруга в країні. З одного боку, соціальні протиріччя зумовлювалися перенапруженням монументального будівництва, з іншого - посиленням номової знаті. Упродовж 2180-2080 рр. до н. е. в країні панує політичний хаос і вона розпадається на напівзалежні номи. Це - перший проміжний період, на який припадало правління фараонів сьомої - десятої династій. Під час дроблення особливо страждала економіка, оскільки іригаційна система була значно дезорганізована. Часом це призводило навіть до голоду. Хоча свою роль відігравали і перші в історії випадки терору на державному рівні: за відмову сплачувати податки за наказом фараона непокірним "перекривали воду" (засипали канали, якими вона надходила). Це був справжній тероризм, адже важливими були не самі жертви, а ті, хто дізнавався про такий спосіб боротьби з опором і нав'язування своєї волі іншим через залякування, як це робили фараони.

При фіванському правителі Ментухотепі І країну було знову об'єднано. Почався період Серединного царства (2080-1640 рр. до н. е. - одинадцята і дванадцята династії фараонів). Єгипетське суспільство було цікавим поєднанням свободи й обмежень. Рабство не стало широко розповсюдженим до початку наступного періоду - Нового царства, хоча було відомим уже за часів Древнього. Не існувало кастової системи, як то мало місце від давнини в індійській цивілізації. Не мав значення фактор етнічної належності. Якщо людина мала талант, незважаючи на скромне походження, вона могла піднятися до найвищих посад. Найвідомішим прикладом, що датується Новим царством, є біблійна історія Йосифа, який прибув до Єгипту рабом, а став другою особою після фараона. Однак переважна більшість простого народу була кріпаками, які не могли залишити землю за власним бажанням. Головними творцями матеріальних благ були "хемуу нісут" - царські хемуу, позбавлені прав власності навіть на знаряддя і засоби праці. Селяни також примушувалися до праці на спорудженні каналів і пірамід, адже вони користувалися землею і водою, що належала фараону з необхідністю відпрацювання. Молодих чоловіків забирали до війська, що служило і бойовою, і трудовою силою.

Однак древні єгиптяни сприймали лад, що існував, без заперечень. Для них фараон утілював справедливість і порядок, гармонію між людським, природним і божественним. Якщо фараон був слабкий або дозволяв комусь кинути виклик його унікальному положенню, він таким чином відкривав шлях хаосу. Двічі в історії фараону не вдавалося підтримувати жорстку централізацію. У ці дві доби, відомі як перший і другий проміжний періоди, Єгипет зазнавав громадянських воєн й іноземних вторгнень. Проте навіть у найтяжчі періоди деспотія виживала. І кожного разу поставав сильний фараон, такий як Ментухотеп І, аби придушити повстання, вигнати загарбників і відновити порядок.

Проте і Серединне царство припинило своє існування в політичному хаосі і династичних розбратах. Цим скористалися гиксоси, що вдерлися з Азії. Час їхнього вторгнення став другим проміжним періодом (1640-1570 рр. до н. е. - тринадцята - сімнадцята династії). В історії Стародавнього Єгипту цей період змальований як страшні часи. Незважаючи на те, що єгиптяни представляли гиксосів як орду жорстоких завойовників, ті, ймовірно, були не більше, ніж кочівники, які шукали кращої землі. їх проникнення до дельти Нілу мало поступовий і відносно мирний характер. "Вторгнення" прибульців виявилося одним із тих періодів, що збагатив історію Єгипту, бо в життя було впроваджено нові ідеї та технології. Зокрема, гиксоси принесли із собою нові методи виробництва бронзи та відливання з неї знарядь і зброї, що незабаром стало стандартним у Єгипті. Вони, таким чином, повністю ввели Єгипет до культури бронзового віку Середземноморського світу, до тієї культури, у якій виробництво та використання бронзи стало основою суспільства. Бронзові знаряддя робили сільське господарство ефективнішим, ніж будь-коли до того, оскільки вирізнялися більшою гостротою та довговічністю порівняно з мідними, яким прийшли на зміну. Гиксосівське використання бронзової зброї й обладунків та кінних колісниць (єгиптяни використовували повозки з віслюками), а також лука, який виготовлявся зі спеціально обробленого дерева і рогу і був набагато потужнішим, ніж звичайний дерев'яний лук, зробили справжню революцію у військовій справі. Усе ж, незважаючи на те, що єгиптяни багато чому навчилися в гиксосів, єгипетська культура поступово абсорбувала прибульців: гиксоси почали вклонятися єгипетським богам і будувати свою державу за зразком фараонівської.

Політично Єгипет перебував лише в затемненні. Єгипетське сонце могутності засяяло знову, коли на боротьбу із завойовниками піднялися царі вісімнадцятої династії. її започаткував правитель м. Фіви Яхмос І, який спромігся витіснити гиксосів із дельти Нілу. Почався наступний період в історії Стародавнього Єгипту - Нове царство (1570-1075 рр. до н. е. - вісімнадцята - двадцята династії). Після Яхмоса І Тутмос І підкорив Нубію на півдні, а Тутмос Ш, якого називали Олександром Македонським Стародавнього Єгипту (1490-1436 рр. до н. е.), здійснив п'ятнадцять великих походів за старі кордони Єгипту, завоював Палестину і Сирію, безперервно воював із хуритами, які, мігрувавши до верхньої течії Євфрату, створили там Міттанійське царство. Вищезгадані фараони-воїни і проголосили Нове царство - період, що характеризувався величезним багатством і свідомим імперіалізмом1. Вперше на цьому етапі поширене рабство перетворилося на характерну рису єгипетського життя. Армії фараонів поверталися додому, приводячи за собою натовпи рабів, велику кількість худоби, величезні трофеї. Звичайно, після спустошливої навали на одне місто, правителі інших поспішали піднести коштовні подарунки, аби уникнути руйнування. Однак войовничі фараони і підношення брали, і міста при нагоді спустошували. Аменхотеп II уже в першій свій похід вивів із держав Передньої Азії понад 100 тис. полонених, а сімох убитих правителів повісив за ноги на носі свого "соколиного корабля". Знать він вішав на стінах завойованих міст. Раби зазвичай ставали новою робочою силою для імперських будівельних проектів, оскільки імперіалізм прагнув свого наочного виявлення. Царі-воїни відзначали власні успіхи пам'ятниками таких грандіозних масштабів, які можна порівняти тільки з великими пірамідами. Це мало свідчити про могутність Нового царства.

Фараони вісімнадцятої династії створили першу єгипетську імперію, правили Палестиною та Сирією через своїх намісників, інкорпорували африканський регіон Нубію. У Нубії процвітали єгипетські вірування та звичаї, що значно вплинуло на тогочасну африканську культуру в цій і прилеглих областях. Особливу роль у цей період відіграла перша жінка-фараон - Хатшепсут. Це була також перша велика жінка-правителька в історії людства. Жінка в Єгипті не могла успадковувати трон, проте влада передавалася саме по жіночій лінії: спадкоємцем престолу ставав чоловік доньки фараона. Через те царського сина намагалися одружити із рідною сестрою. У намаганні не випустити владу з родини не дуже зважали на несприятливість такого шлюбу з погляду генетики, внаслідок чого часто народжувалися слабкі нащадки. Будучи донькою Тутмоса І, Хатшепсут вийшла заміж за Тутмоса П - сина свого батька від іншої жінки. Слабкий і безвольний, він помер молодим, Хатшепсут домоглася регентства при його синові від гаремної жінки, який потім став Тутмосом Ш. У 1503 р. до в. е. вона коронувалася, начебто втілюючи в життя волю бога Амона. Це була небачена зухвалість в соціальній системі, де чоловіки мали абсолютну владу. Можливо, аби підкреслити своє право правити в ролі царя, вона, подібно фараонам-чоловікам, підв'язувала собі штучну борідку (єгиптяни голили підборіддя).

Воювати вона не любила. Упродовж 21 року її царювання кордони Єгипту не розширилися. Натомість зводилися палаци і храми, будувалися канали, розквітали науки та мистецтва, налагоджувалися економічні зв'язки через торгівлю із віддаленими землями. Якщо хто і був невдоволений правлінням цариці, то це воєначальники, які залишилися без діла. А молодий Тутмос виявляв задатки здібного полководця. Розумна правителька усвідомлювала, що будь-яка війна може підірвати її владу: перемоги припишуть пасинку, а поразку поставлять їй у провину. Проте після її смерті про миролюбний курс забули, як забули саме ім'я жінки-правительки. її пасинок - фараон Тутмос III, прийшовши до влади, доклав зусиль, щоб пам'ять про Хатшепсут була стерта.

Звичайно, швидкий економічний розвиток, що характеризує період Нового царства, значною мірою зумовлювався припливом величезної кількості сировини, худоби, дорогоцінних металів, усілякої данини й робочої сили. Водночас відбувався прогрес, пов'язаний із розвитком виробничих технологій. Зокрема, у цей період почали широко застосовувати удосконалену соху, ножні міхи в металургії, вертикальний ткацький верстат. А головним виробником матеріальних благ, як і раніше, залишалося трудове населення Єгипту, обтяжене різноманітними видами повинностей.

Життя у Стародавньому Єгипті може здатися дуже архаїчним, скутим міцними традиціями. Однак йому теж були знайомі спроби реформ. Найвідомішим фараоном-реформатором був Аменхотеп IV, який прийняв ім'я Ехнатон (1367-1350 рр. до н. е.) і більше турбувався про релігію, ніж про завоювання. Точна природа його релігійних вірувань залишається дискусійною. За життя Ехнатона його релігія не користувалася популярністю серед населення і традиційного жрецтва. Після смерті її відкинули і прокляли. Відповідно, відомо про неї небагато. Більшість істориків сходяться на тому, що Ехнатон був монотеїстом, а саме вірив, що бог сонця Атон, якому він вклонявся і хотів, щоби вклонялися всі інші, - всезагальний улюблений бог. А всіх інших єгипетських богів і богинь фараон вважав фальшивими і не шанував поклоніння їм. Отже, його поняття і дії прямо протистояли традиційним єгипетським віруванням. Єгиптяни здавна вшановували велику кількість - понад двісті - богів, головним з яких вважався Амон-Ра. Від початку Амон і Ра були двома різними богами сонця, але єгиптяни поєднали їх і вклонялися Амону-Ра як царю богів. Крім нього вони вклонялися іншим богам, таким як Осиріс, його дружина Ісида та син Гор. Єгипетська релігія залишала простір для багатьох богів і з легкістю приймала нових.

До цих релігійних почуттів народу додавалися мотиви традиційного жрецтва. Жерці, обурюючись монотеїзмом фараона, більше турбувалися про власний добробут, пов'язаний із тим чи іншим божеством із численного пантеону. Таким чином, виходячи із власних міркувань, жрецтво, яке мало підтримувати фараона, опонувало йому. Цей спротив, у свою чергу, викликав у Ехнатона реакцію нетерпимості і переслідування: він мстиво намагався викорінити старих богів і їх ритуали. Адже, на його переконання, існував один бог сонячного диску - Атон - зрозумілий і видимий. Сам факт, що нове божество було доступним для очей, передбачав, що в уявленнях людей про богів відбудеться докорінна зміна. Адже бог не ховався від людей, люди відчували його близькість. На відміну від таємних інших богів, яких ніхто не бачив, кожен міг доторкнутися до його променя. І світом мали правити два царі: Сонце-Атон та його син Ехнатон - "Угодний Атону".

Розрив із минулим, який відбувся приблизно в 1362 р. до н. е., фараон-реформатор відзначив будівництвом нової столиці держави - м. Ехетатон, що в перекладі означає "Обрій Атона" (сучасна Ель-Амарна). Там Атону було зведено величезний храм, де правилися відповідні почесті. Культ нового бога зосереджувався на істині, як її визначав сам Ехнатон, і прагненні до природного. Фараон вимагав, щоби природність виявлялася в усьому, зокрема в мистецтві. На відміну від живопису та мистецтва попередніх часів, що поєднували реальне й абстрактне, мистецтво цього періоду стало ретельно реалістичним. Скульптори відтворювали точну подобу фараона, незважаючи на його потворні риси і безформне тіло. Художники малювали його в інтимних сімейних сценах, коли він грав із маленькою дочкою або гриз м'ясну котлету. Ехнатона зображали як смертного, а не як шанованого фараона Єгипту.

Його монотеїзм насаджувався згори і не знайшов відгуку в народі. Головною причиною невдачі фараона-реформатора було те, що його бог не мав зв'язку з минулим єгиптян, які довіряли старим богам і почувалися комфортно, молячись їм. Пересічні єгиптяни, без сумніву, були схвильовані і спантеличені, коли їхніх сімейних богів проголосили поза законом, адже ті вважалися за небесні сили, які робили Єгипет могутнім та унікальним. Фанатизм і переслідування, що супроводжували новий монотеїзм, повністю заперечували традицію толерантного політеїзму або вшановування кількох богів. Це було глибоким потрясінням для Єгипту.

Іншим потрясінням, причому і для наступних епох, була краса дружини Ехнатона - Ніфертіті, у перекладі - "Прекрасна прийшла". Вона стала першою відомою в історії людства красунею. Уже багато століть потому люди інших країн і часів звуть своїх красунь цим іменем. Усім відомий її скульптурний портрет, якому можна вірити, оскільки, як уже зазначалося, культивувався реалізм. Проте він присутній у бюсті наполовину, оскільки той повернутий у профіль. Це через те, що друга половина обличчя залишилася незавершеною - не інкрустоване око, бо вважалося, що завершений портрет може "забрати частину душі". У цариці очі підведені темною фарбою. Звичайно, це надає їй чарівності, однак єгиптяни дбали не тільки про красу. Звичай обводити край ока порошком з дробленого малахіту або інших сумішей мав на меті захист від частих офтальмологічних хвороб (постійні буревії, погана вода тощо). Сила дії приписувалася не окису міді, що містився в малахіті і мав цілющі властивості, а чудодійній силі каменю. Єгиптяни наділяли коштовні каміння надприродними властивостями, постійно носили різноманітні амулети як обереги для захисту від лиходійних сил.

За життя Ніфертіті підтримувала свого чоловіка в його боротьбі проти старої релігії. Однак після його смерті її ім'я, так само, як ім'я Ехнатон оголосили поза законом. Літописці викреслили цей час з історії країни, а жерці знищили повсюдно їхні імена, що було витонченою помстою: без цього неприкаяна душа мусила вічно блукати в темряві потойбічного світу. Місто Сонячного обрію його мешканці покинули миттєво, навіть кидаючи всі речі, наче рятувалися втечею. Лише 12 років простояв Ахетатон - місто, яке мало стати містом Сонця, мистецтв, любові і радості. Це була перша в історії столиця, зведена на повністю порожньому місці. А також це була перша в історії спроба втілити в життя мрію про утопію1. Проте історія не навчила людей розуміти примарність таких сподівань. Як і того, що в боротьбі ідей політична влада не завжди е ефективною. Хоча, врешті-решт, за боротьбою ідей завжди стоїть боротьба за владу. Імовірно, що Ехнатон не так клопотався впровадженням нової віри, як намагався обмежити надмірну владу жрецтва, що шкодило його власній владі.

Після смерті Ехнатона недовгий час правив Сменхкара - чоловік його старшої доньки, а наступним у 1333 р. до н. е. престол посів 9-річний Тутанхатон, син царя-єретика та його кровної сестри, одружений у віці 12 років на іншій доньці Ехнатона Анхесенамон. Тобто "золотий фараон" був дитям інцесту і, як це часто буває в таких випадках, страждав кількома хворобами. Серед них - некроз кісток стопи, що розвивається у малолітстві. Жреці скористалися малолітством і кволістю фараона, аби покласти край релігійним нововведенням. Ім'я було змінено на Тутанхамон, столицю держави знову перенесли до Фів. Раніше вважалося, що Тутанхамон помер, не доживши до 20 років. Проте багаторічне дослідження його мумії завершилося оприлюдненням у лютому 2010 р. результатів, які показали, що він помер у віці 45-50 років. Раніше вважалося, що його отруїли або вбили ударом по голові. Але ДНК-дослідження довели, що він помер від тяжкого ускладнення малярії. Значення його як правителя було невеликим. І навіть за таких умов вражають багатства і розкоші, які відкрилися в 1922 р. англійським археологам, коли вони увійшли до його поховальної камери, яка виявилася не пограбованою в Долині царів. Можливо, саме завдяки тим скарбам (понад 5 тис. дорогоцінних речей, багато з яких виготовлено з чистого золота, зокрема його поховальна маска), ім'я Тутанхамона стало найбільш відомим серед усіх правителів стародавності.

Невдовзі після смерті Тутанхамона в Єгипті при владі стала нова - XIX династія, що висунула прославлених царів-завойовників, перше місце серед яких посів Рамзес II. Він підкорив хетів і правив упродовж 67 років - від 1279 до 1212 р. до н. е. Його військові перемоги супроводжувалися грандіозним будівництвом, чому сприяв приплив багатств із завойованих земель. Побудували величний комплекс, який включав у себе і палац, і заупокійний храм. Найвідоміший серед циклопічних споруд тих часів - храм, вирубаний у скелі Абу Сімбел: зали, колони, статуї, у тому числі чотири 20-метрові статуї Рамзеса П на фасаді, - висічеш із величезного скельного масиву. Цей храм був останнім спалахом єгипетського монументального генія.

Після Рамзеса II і при наступних династіях почалася смуга тяжких тривалих війн. Загалом мирній ситуації в Єгипті прийшов край у XI ст. до н. е., тобто наприкінці Нового царства. Це було пов'язане із навалою "народів моря", що поклала край великим дням єгипетської влади. Один писець залишив страхітливий портрет тогочасного Єгипту, ошелешеного і обезголовленого: "Земля єгипетська була занедбана, кожна людина була сама собі заков. Багато років не було вождя, який міг би говорити за інших. Центральний уряд занепав. Дрібні чиновники і вожді прибрали до рук усю країну. Будь-хто - великий чи малий - міг убити сусіда. У горі та порожнечі люди збиралися в банди, аби грабувати один одного. До богів вони ставилися не краще, ніж до людей. І перестали давати податки на храм". Лиха, що кинули єгиптян до рук іноземних завойовників, унеможливили подальше вірування у те, що фараон є богом усього світу. Не здатний більше і мріяти про іноземні походи, Єгипет потерпав від власної незахищеності. Єгиптяни перенесли 400-річний період політичної роздробленості, що послабило їх перед зовнішніми завойовниками. Напередодні приходу "народів моря" на Близькому Сході виросли численні дрібні царства, і кожне запекло захищало свою незалежність. Для них Єгипет став лише пам'яттю. Іноземні царьки часто зустрічали єгипетських посадовців із підозрою і навіть презирством, хоча за часів єгипетської величі вони ніколи б не насмілилися так зневажливо поводитися з представниками великої держави.

Зруйнований із середини і безсилий зовні Єгипет став жертвою вторгнення африканських сусідів. Лівійці з північної Африки проникли до дельти Нілу, де встановили незалежні династії. Від 950 до 730 рр. до н. е. північний Єгипет управлявся лівійськими фараонами. Лівійці будували міста, і вперше тут виникло активне міське життя. Хоча прихід лівійців змінив вигляд дельти, прибульці щиро захоплювалися єгипетською культурою, охоче запозичували єгипетські культуру та спосіб життя.