Україна в період Першої російської революції (1905-1907 pоки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний рух студентської молоді України в 1905-1907 роках

Молодіжний рух як форма вияву соціальної активності молодого покоління є найефективнішим механізмом взаємодії нових поколінь з суспільством. В рамках молодіжного руху молода людина не лише проходить соціалізацію, здобуває необхідний досвід, але і самореалізується. Ці рухи є осередком формування локальних молодіжних культур та стилів життя, що пізніше, зазнавши певних модифікацій, поширять свій вплив на культуру та спосіб життя суспільства в цілому.

Фактично молодіжні рухи та неформальні ініціативи створюють обличчя суспільства, яким воно стане за їхньої зрілості, експериментують з соціальними моделями, обираючи найбільш відповідні новим культурним цінностям та способам спілкування.

В умовах стабільного суспільства фактично відбувається тільки відтворення молоддю соціального досвіду попередніх поколінь. А в умовах соціальних, тим більше революційних, змін потенціал молоді, позбавленої традиціоналізму та консерватизму, сприяє переходу суспільства на принципово інші історичні умови розвитку.

Революція 1905-1907 рр. пожвавила громадсько-політичне життя в Російській імперії та сприяла актуалізації українського питання. І.Лисяк-Рудницький з цього приводу зазначає: « …після 1905 року множаться симптоми, які віщують відродження України як соціально-здиференційованої та політично самосвідомої модерної нації…» ¹.

Історія першої російської демократичної революції 1905-1907 рр. частіше всього досліджувалася в комплексних працях, присвячених загальному вивченню національно-визвольного руху на початку ХХ століття. Це дослідження В.Сарбея, Р.Вєтрова і С.Донченка, А.Павка, А.Фартушного ² та інших. Внесок студентської або учнівської молоді в розвиток революційних подій визначали О.Берендєєв, О.Бабіна, Н.Левицька ³.

Але попри розмаїття існуючої наукової літератури історія молодіжного руху зазначеного періоду залишається недостатньо дослідженою. Тому метою даної роботи є визначення ролі молоді в політизації суспільного життя в Україні 1905-1907 роках.

Специфічною особливістю суспільно-політичного життя в досліджуваний період стало виникнення нового типу революційного руху, в якому переплелися три суспільні сили: рух селянства за аграрну революцію, робітничий рух і національно-визвольний рух народів національних окраїн.

Зростання революційного руху в імперії було підтримано студентською молоддю. Глибше, ніж інші категорії молоді, розуміючи ситуацію, яка склалася в республіці, відчуваючи необхідність власних дій за демократичні перетворення в суспільстві студенти одні з перших в Україні почали створювати молодіжні групи і організації, проявляти активність в соціально- політичному житті, безпосередньо у навчальних закладах. В їх діях чітко проявлялося прагнення покінчити з старими формами управління вищими навчальними закладами, надати їм більше прав і свобод у вирішені проблем вищої школи, захисту інтересів студентів.

14-15 січня 1905 р. в Київському політехнічному інституті відбулися збори 500 студентів, на яких обговорювалися можливі форми реакції на події в Петербурзі. Біля входу в КПІ була організована демонстрація. З цього приводу заарештовано 10 студентів, а Київський університет та Київський політехнічний інститут були тимчасово закриті ⁵.

Професорсько-викладацький склад вищих навчальних закладів м. Харкова того ж січня 1905 р. в привітальному листі Московському університетові з нагоди 150-літнього його ювілею зазначав, що "тисячі юнаків викинуто з університетів через те, що там немає культу істини і правди, а все ґрунтується тільки на культі системи наказів, яка закріпачила науку". Молодші викладачі харківських середніх шкіл ухвалили й надіслали урядові резолюцію, в якій зазначили, що політичні умови країни не дають достатньої запоруки щодо введення по школах академічної автономії, вимагали негайно повернути на роботу всіх товаришів викладачів, яких усунено від педагогічної діяльності. "Двері академії, - говориться в резолюції, - треба негайно відкрити для студентів, викинутих адміністрацією за участь в політичнім житті країни та боротьбу за академічну волю" ⁶.

В Києві діяльність студентських організацій активно розгорнулася з початком навчального процесу - з осені 1906 р. Крім персональної участі в загальноуніверситетських "Виконавчій комісії" та "Раді студентських представників", студентська фракція (з 1905 р. фракція УСДРП, як наступниця РУП) віддавала перевагу веденню партійної роботи, що носила національний характер, приділяючи мало уваги академічним питанням ⁷.

В революційний період у вузах надалі продовжувався процес поширення українських земляцтв та громад. Їх діяльність значно активізувалася також за межами України - в найбільших університетських центрах Росії - Петербурзі, Москві, Дерпті, Казані. Крім звичайних матеріальних та освітніх питань, вони ставили завдання участі в громадському житті України ⁸.

В цей час велику актуальність серед студентів-українців, як членів політичних партій, так і безпартійних набули національно-державницькі питання. Протягом 1905-1907 рр. у вузах проводилися зібрання, на яких заслуховувалися реферати й відбувалися дискусії щодо можливих шляхів вирішення національного питання в Україні, найбільш популярною була ідея введення автономії ⁹. Українські студентські громади Києва, Харкова, Одеси виступали за перетворення Російської держави у федеративну демократичну республіку з наданням автономії для України, вимагали введення української мови у школах.

Студентська молодь на початку ХХ ст. взяла участь в акції, яка отримала назву "рух за українізацію вищої освіти в Україні". Ця проблема широко обговорювалася в українському суспільстві і розглядалася як складова формування національної свідомості. Такі вимоги постійно лунали з боку земств, міських рад та різних науково-просвітніх інституцій Наддніпрянської України. Напружена ситуація в Україні примусила уряд в кінці 1904 р. розпочати заходи щодо вирішення "української мовної проблеми", але реальні кроки в цій справі були зроблені лише з початком російської революції 1905-1907 рр. Це було пов'язано з поширенням української періодичної преси, розгортанням діяльності українських політичних партій, насамперед - УСДРП та УДРП, заснуванням національних клубів, товариств "Просвіта", виданням книг та підручників українською мовою ^10.

Завдяки цим змінам проблема українізації вищої школи набула актуальності. Виключне місце у започаткуванні викладу українознавчих курсів у вищій школі України належала студентам. Ще восени 1905 р. студенти-українці Одеського університета порушили на своїх вічах питання про створення українознавчих кафедр. У 1906 р. до них приєдналися кияни. Їхнє багаточисельне віче прийняло ряд резолюцій щодо українізації вищої освіти в Україні. Була також ухвалена петиція до університетського Сенату з вимогою заведення кафедр з історії України, української літератури, мови тощо. Вимога введення в навчальний процес українознавчих предметів була включена і до загальноуніверситетської резолюції, наданій професорській Раді Одеського університету. Це змусило адміністрацію висловитися за введення в університетський курс предметів, вказаних студентами - української мови, історії, літератури і географії України. Мова викладання предметів мала залежати від національного складу більшості студентів ¹¹.

На початку 1906 р. питання про українські курси було поставлене студентами історико-філологічного факультету в Харківському університеті. У відповідь на звернення студентських земляцтв, зокрема Чернігівського, Харківського, Полтавського, ректор університету в травні 1906 р. відповів, що справа заснування українознавчих кафедр (історії України, української літератури, мови, етнографії з викладом українською мовою) поки не можлива з причин відсутності матеріальних ресурсів, викладацького складу та необхідної кількості українських студентів. Лише у грудні 1906 р. за ініціативою історико-філологічного факультету Рада професорів Харківського університету звернулася до Міністерства освіти з проханням відкрити у вузі дві українознавчі кафедри з викладанням курсів українською мовою ¹².

Ідея введення українознавчих дисциплін у закладах вищої освіти набула значного поширення після її обговорення студентами Київського університету на загальній сходці 16 жовтня 1906 р. А газета "Рада" ще на початку жовтня 1906 р. опублікувала заклик до студентів Київського, Харківського та Одеського університетів продовжити активні дії щодо українізації вищої школи ¹³.

Збори ухвалили ряд резолюцій щодо українізації вищої освіти в Україні і петицію до Ради професорів з вимогою відкриття кафедри українознавства для викладання таких предметів - історії України, української літератури, мови та права. Подібна заява була подана до Ради від слухачок Київських вищих жіночих курсів з 500 підписами (тобто абсолютної більшості їхнього складу) ¹⁴.

Наприкінці жовтня 1906 р. збори студентів історико-філологічного факультету Київського університету прийняли резолюцію з вимогою до адміністрації виписати до студентської бібліотеки серію книг і журналів з українознавства, в тому числі збірки "Наукового товариства імені Шевченка", праць М.Грушевського, Т.Шевченка, І.Франка, Б.Грінченка, І.Нечуя-Левицького та інших. Через місяць під петицією студентів до Ради професорів університету щодо заснування українських кафедр було зібрано понад 1400 підписів ¹⁵.

В листопаді делегація в складі студентів Д.Дорошенка, Я.Міхури та В.Андрієвського передала петицію щодо використання в університеті української мови. Ректор університету Д.Цитович заявив, що в університеті як державній інституції, мусить панувати виключно державна російська мова ¹⁶. Результатом переговорів стала домовленість про можливість заснування "приватних" курсів при існуючих вже кафедрах та інформування Міністерства освіти про наступні кроки щодо розв'язання цієї проблеми.

"Гурток українців-студентів" в КПІ в листопаді 1906 р. також розпочав збір підписів під вимогою відкриття ряду українознавчих кафедр в інституті.

Підняте студентами вищих навчальних закладів питання про утворення українознавчих кафедр та введення в університетах України викладання українською мовою набуло широкого розголосу, отримало підтримку серед інтелігенції, учнів середніх шкіл, всіх українських осередків Росії та за її межами. На знак солідарності виступили і студентські громади далеко за межами Наддніпрянської України, зокрема, в Петербурзі, Москві, Казані, Дерпті, Львові, Ватикані.

Після перших публікацій про ініціативу студентів до редакцій українських газет масово почали надходити листи від робітників і селян, від військових спілок і організацій, в яких висловлювалася підтримка вимог вузівської молоді. Всього на початку 1907 р. тільки до "Ради" на підтримку відкриття українських кафедр надійшло листів більше ніж від 10 тис. осіб ¹⁷.

Незважаючи на активність студентської молоді та широку підтримку громадськості, впровадження української мови у вузах йшло досить повільно. На рівні міністерства освіти питання відкриття українознавчих кафедр принципово так і не було вирішено. Останньою спробою вже на законодавчому рівні вирішити це питання стало подання членами Української громади в 2-й Державній думі (травень 1907 р.) на її розгляд законопроекту про створення в Київському, Харківському та Одеському університетах кафедр українознавства з викладанням українською мовою¹⁸. Але липневий переворот 1907 р. став на заваді цим намірам.

Лише протягом 1907 р. у вузах Одеси, Харкова, Києва були відкриті окремі українознавчі курси. Однак з наступом реакції викладання українською мовою в університетах, започатковане в 1906-1907 рр., було припинено.

Український студентський рух боротьби за українські кафедри сприяв єднанню свідомої молоді. Адже організації молоді, що існували в попередній період, мали переважно партійний характер, а це породжувало значне ідейне розшарування.

На думку Володимира Дорошенка, навіть коротке існування українських кафедр відіграло велику освітню роль. З одного боку, "рух за ними спричинився до значного поширення національної свідомості серед широких верств українського громадянства, з другого - допоміг українському студентству об'єднатися й зорганізуватися на загальноукраїнській справі" ¹⁹.

1905 року по всіх середніх школах організувалися політичні гуртки. Керівники цих гуртків переслідувалися адміністрацією. На початку 1906 р. тимчасовий генерал-губернатор Харківщини розіслав директорам середніх шкіл обіжника, вимагаючи закриття всіх учнівських організацій і виключення активних учасників мітингів і заворушень. 50 учнів Харківської духовної семінарії було виключено, а 5 з них відправлено до тюрми. Арешт 3-х учнів реальної школи викликав протест і демонстрації учнів середніх шкіл, що змусило керівництво звільнити заарештованих.

У Харківському технологічному інституті на підставі розпорядження губернатора були закриті центральна студентська організація та "Технічне товариство". Оголошення студентами-технологами бойкоту чорносотенному професору Альбіцькому призвело до судового процесу. 15 членів центрального студентського органу предстали перед судом. Суд оштрафував студентів Короткевича, Родзянко, Шашутіна на 25 крб. кожного, а решту виправдав²⁰.

1906 року в 3-й гімназії було виявлено нелегальний журнал "Тарабат", який видавали учні Гринько, Білогірський (Горний), Попов, Купчинський.

1907 р. став роком суцільних обшуків та частих арештів у навчальних закладах, ліквідації більшості студентських та учнівських організацій.

В цілому ж український рух розвивався в досить складних умовах. Як слушно відзначав з цього приводу М.Грушевський, що незважаючи на справжній вибух українського громадсько-політичного життя, "серед бурхливої хвилі російської революції 1905 р. український рух здавався дрібним провінціоналізмом, що мав - могло думатися - згодом потонути і розпливтися в російській морі" ²¹.

Таким чином, українському руху революція 1905-1907 рр. принесла дві перемоги: було покладено край урядовій політиці заборони української мови й дозволено легально об'єднуватися для культурно-просвітницької праці на користь українського народу. Незважаючи на те, що українське питання не було розв'язане революцією, вона активізувала політичну діяльність українських організацій та об'єднань.

Під час революції 1905-1907 рр. свідоме українське студентство, крім безпосередньої участі у революційних подіях, взяло найактивнішу участь в національно-громадському житті. Виступи вузівської молоді носили вже, як правило, характер політичного протесту. Це колективне непідкорення адміністрації, масова відмова відвідувати заняття, проведення сходок, відкриті протести проти дій монархічно налаштованої професури, засудження реакційних законоположень уряду.

Царизм вів постійну боротьбу зі студентством, використовуючи реакційні організації, монархічні видання, вдаючись до провокацій, арештів та заслання.

Після 1905 - 1906 рр. українські студентські громади прагнули стати незалежними від політичних організацій і зосередити свою активність в професійно-студентській площині. Чисельність їхніх членів значно збільшується, а діяльність поступово легалізується.

Сучасний організований молодіжний рух виник в період трансформації політичної системи від тоталітаризму до плюралістичної демократії. Його бурхливий розвиток визначався певними соціально-економічними проблемами, які переживало українське суспільство. Становлення державного механізму, відтак і становлення державної молодіжної політики, співпраця між молодіжними організаціями та державною відбувалися шляхом спроб та помилок.

Організований молодіжний рух в Україні продовжує змінювати свої форми, засоби та методи роботи. З'являються нові лідери, нові структури, виринають раніше приховані тенденції. Все це не дає можливості охопити усе явище в цілому, у всіх його виявах та формах.

Таким чином, сучасний організований молодіжний рух, пройшовши ряд певних періодів свого розвитку, сьогодні перебуває на новому етапі свого існування, який передовсім характеризується активною участю молоді як окремої соціально-демографічної групи з власними економічними, соціальними та політичними інтересами, оформленими у вигляді політичних структур у “великій політиці”.

Україна в період Першої російської революції (1905--1907 pp.).

Революція почалася 9 (22) січня 1905 р. в Петербурзі й одразу ж набула всеросійського характеру. Розстріл мирної демонстрації робітників у столиці викликав обурення трудящих усієї країни.

Події в Україні значно впливали на хід революції. Вона була відзначена тими ж самими рисами, що й революція в цілому, але відрізнялася тим, що народ України в першій буржуазно-демократичній революції боровся і проти національного гноблення.

Першими зреагували на події в Петербурзі студенти-українці. Головна студентська рада перетворилася на Тимчасовий український революційний комітет, який уже 2 березня 1905 р. розповсюдив друковану відозву «До українського громадянства, студентства, робітництва і українських офіцерів у Петербурзі». Крім вимог загальногромадянських прав у відозві йшлося й про національні права, про культурний розвиток українського народу, що може забезпечити лише власний суверенний державний організм. Про це згодом заявили також студентські громади Києва, Харкова, Одеси й Москви.

Протягом весни і літа 1905 р. хвиля страйків зростала. Услід за робітниками на боротьбу піднялося селянство. Виступи селянства здебільшого мали стихійний характер і перетворювались на погроми поміщицьких садиб. Характерним, наприклад, був випадок на хуторі Михайлівському на Чернігівщині в лютому 1905 p., коли селяни розгромили маєток і цукровий завод Терещенка. Окремі виступи селян набували організованого характеру. Так, 18 грудня 1905 року в селі Великі Сорочинці (Полтавщина) був створений селянський комітет, який віддав розпорядження не сплачувати податків, не надсилати новобранців до війська тощо. Комітет керував і обороною селян від урядових військ. Всього протягом січня--березня 1905 р. в Україні відбулося до 140 селянських виступів.

Уперше бере участь у революційних подіях надійна опора царизму-- армія. 14--25 червня 1905 р. вибухнуло повстання на новому кораблі-панцернику «Потьомкін». У листопаді повстали матроси крейсера «Очаків» Чорноморського флоту, яких очолював лейтенант П. Шмідт. 18 листопада в Києві відбувся виступ саперів на чолі з підпоручиком Б. Жаданівським.

До революційних подій поступово залучалася інтелігенція, її українські представники заснували культурно-освітні організації «Просвіти», які займалися створенням бібліотек, читалень, шкіл з українською мовою навчання, виданням газет та книг, проведенням літературних та музичних вечорів, лекцій тощо. У багатьох школах вчителі переходили на викладання українською мовою. В Київському, Харківському та Одеському університетах було запроваджено курс української літератури. З'явилася україномовна преса: першою українською газетою був «Хлібороб» -- видання В. Шемета в Лубнах.

У жовтні 1905 р. відбувся загальний політичний страйк, у якому взяло участь 120 тис. робітників України. Для керівництва страйками створювалися страйкові комітети, а також ради робітничих депутатів (у Києві, Катеринославі, Горлівці).

Революція наростала з кожним днем, набуваючи справді всенародного характеру, прискорюючи процес консолідації політичних сил, зростання чисельності буржуазних, соціалістичних та інших партій. Під тиском революційної хвилі 17 жовтня 1905 р. цар Микола II видав Маніфест, у якому обіцяв народу громадянські права, політичні свободи, заснувати парламент -- Державну Думу з законодавчими правами. Цей Маніфест зумовив розмежування позицій різних політичних партій, які умовно можна згрупувати за трьома напрямами:

--ліворадикальні -- РУП, РСДРП, УСДРП, Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), Українська соціалістична партія (УСП), Український соціал-демократичний союз -- «Спілка», Бунд, Поалей Ціон та ін., які сприйняли маніфест як маневр царизму і закликали продовжувати боротьбу до повної перемоги над самодержавством;

--ліберальні -- Конституційно-демократична партія, УДП, «Союз 17 Жовтня» (октябристи), Українська радикальна партія (УРП), Народна українська партія (НУП) та ін., які сподівались, що реалізація маніфесту дасть конституцію, парламент, демократичний устрій суспільства;

--реакційно-консервативні, поміщицько-монархічні («Союз російського народу», «Союз земельних власників», «Російська монархічна партія» та ін.), які захищали класові інтереси царизму, кріпосників-поміщиків і прагнули скасувати перші завоювання революції, вважаючи її порушенням законності.

Після виходу Маніфесту боротьба набрала особливо гострих форм. Всі партії соціалістичного напряму ігнорували вибори до Першої Державної думи. Незважаючи на це, Україна була представлена в парламенті 102 депутатами із 497, обраними за мандатами російських партій: 32 депутати були від селян, 26 -- інтелігенції, 24 -- поміщиків, 8 -- робітників, 1 -- священик. 45 з них об'єдналися в Українську парламентську громаду, головою якої став адвокат із Чернігова І. Шраг. Громада випускала свій орган -- «Український вісник». Політичною платформою Громади були вимоги автономії України, українізації державного управління, освіти. Співавтором багатьох законопроектів, організатором «Українського вісника» був М. Грушевський. Перша Дума була розпущена через 72 дні після її скликання.

У Другій Думі знов виникла Українська думська громада з 47 членів, яка видавала часопис «Рідна справа» і продовжувала ту ж саму роботу, що і в Першій Думі, вимагаючи автономії України, місцевого самоврядування, використання української мови в школі, суді, охорони праці. Більшість депутатів фракції становили представники лівих партій, які цього разу брали участь у виборах. Цього року від українських губерній було 59 селян, 17 інтелігентів, 6 робітників і 4 священики.

Революційні події відчутно вплинули на населення Західної України та Буковини. У 1905--1909 pp. у Галичині відбулося 211 страйків, найбільший з них -- влітку 1905 р. -- охопив 380 сіл. Уряд змушений був поступитися, ухваливши нове положення про вибори до парламенту. 12 листопада на так званій Національній Раді у Чернівцях було засновано партію народно-демократичного спрямування. Один з ЇЇ лідерів професор С. Смаль-Стоцький заявив: «Наступають часи не гірші, а ліпші. Є надія на загальне голосованіє, в Росії надані права всім народам, отже, і нашому українському. Наш народ стає на цій лінії до бою за свою святу справу». Згодом, 1907 р., активне крило Національної ради русинів на Буковині заснувало Українську радикальну партію Буковини (лідери -- Т. Галіп, І. Синюк та ін.).

Поява українських фракцій у Думі мала велике політичне значення. Вона свідчила про те, що український народ у Російській державі веде боротьбу за свої права.

Стала виходити преса українською мовою. З'явилося 18 українських газет і журналів. Журнал «Киевская старина» видавався українською мовою. Активізувалися культурно-просвітницькі організації -- «Просвіти», в яких брали участь відомі діячі літератури, мистецтва, науки: Б. Грінченко, Леся Українка, М. Лисенко, М. Коцюбинський, Панас Мирний, Д. Яворський та ін. «Просвіти» створювали бібліотеки, читальні, друкували науково-популярну літературу українською мовою, організовували лекції, концерти, вечори, українські свята.

Революція 1905--1907 рр. сколихнула країну, але не принесла трудящим ні соціального, ні національного визволення. Головне досягнення -- запровадження парламентаризму -- виявилося ефемерним. Визвольний рух відступив, щоб готувати нові загони борців.

Трудящі України у ході боротьби домагалися демократичного вирішення національного питання, скликання Установчих зборів представників усіх національностей Росії, протестували проти великодержавної шовіністичної політики царизму і буржуазії, проти чорносотенних погромів. Вони активно відстоювали національні права українського

народу, вимагали скасування всіх обмежень стосовно української мови й культури.

Після поразки грудневих збройних повстань почався період спаду революції, а 3 червня 1907р. вона закінчилася розгоном Другої Державної думи.

Незважаючи на те, що революцію 1905--1907 pp. було придушено, вона стала важливим етапом у національно-визвольній боротьбі українського народу, сприяла пробудженню його політичної і національної свідомості, а українські партії набули необхідного досвіду політичної боротьби в умовах революції. Під час революції відбулися певні зрушення у справі українізації. Виникла значна кількість українських газет та часописів, тижневиків та журналів. Національно-визвольний рух охопив усі верстви населення.

Революція 1905--1907 рр. завдала серйозного удару царському самодержавству і стала початком боротьби українського народу за національне і соціальне визволення. Українське суспільство вийшло з революційної боротьби зміцненим, більш організованим, з чіткіше визначеними цілями.

Перша росiйська революцiя, що розпочалася подiями «Кривавої недiлi» 9 сiчня 1905 р., супроводжувалася активними дiями робiтників, селян, усіх демократичних верств суспiльства. Звiстка про криваву розправу над учасниками мирної демонстрації в Петербурзi швидко облетiла всю кpaїну, викликавши гнів та глибоке обурення робiтників й ycix трудящих. Уже 12 сiчня почався страйк на Пiвденно-росiйському машинобудiвному заводi в Києвi, який пiдтримали робітники заводу Гретера i Криванека та iнших пiдприємств мicтa. Страйкарi вiдстоювали економiчнi iнтереси, проте висували i вимоги загальнополiтичного характеру. Протягом сiчня страйкували робiтники Катеринослава, Кам'янського, Горлiвки, Юзiвки, Енакієвого, Марiуполя, Житомира, Бердичева та iнших промислових міст і peгіонів України. У сiчнi 1905 р. в шести губернiях України страйкувало 41 пiдприємство, а загальна чисельнicть страйкарiв перевищила 11 тис. чол.

До березня 1905 р. страйковий рух продовжував невпинно наростати, втягуючи в революцiйну боротьбу дедалi бiльше робiтникiв. У деяких районах Донбасу та в Миколаєвi адмiнiстрацiя кинула на придушення виступiв полiцiю i вiйська, що призвело до кривавих сутичок мiж страйкуючими i солдатами. Протягом перших трьох мiсяцiв революцiї в Українi страйками було охоплено понад 320 заводiв, фабрик та майстерень, а чисельнiсть страйкарiв, за далеко неповними даними, досягала 170 тис. чол. У зазначений перiод страйки мали переважно економiчний характер. Їх учасники добивалися встановлення 8-годинного робочого дня, пiдвищення заробiтної плати, забезпечення оплати у зв'язку з хворобою, вiдкриття шкiл для дiтей тощо. Могутнiй натиск робiтникiв примусив капiталiстiв у багатьох випадках пiти на деякi поступки.

Пiд впливом виступiв робiтничого класу посилились селянськi заворушення. Тiльки в першiй половинi 1905 р. селянський рух охопив 43 з 94 повiтiв України, всього у peгіоні вiдбулося 1857 селянських виступiв. Влiтку 1905 р. почали створюватися мicцевi органiзацii Всеросiйської селянської спiлки. В Українi в листопадi-груднi 1905 р., за неповними даними, було 7 губернських, 12 повiтових, 120 сiльських i волосних органiзацiй спiлки, якi об'єднували десятки тисяч селян. Селянська спiлка була дiйсно народною, масовою органiзацiєю i сприяла розвитку полiтичноi активностi селянства.

Пiсля жовтневого полiтичного страйку селянський рух посилився. Восени 1905 р. в Українi вiн охопив 64 повiти з 94. Протягом жовтня-грудня 1905 р. вiдбулося 1800 виступiв українських селян, якими було охоплено 2100 сiл iз населенням понад 2 млн чол. Всього протягом 1905 р. в Українi вiдбулося близько 4 тис. селянських виступiв, що охопили 6884 села з населенням понад 5 млн чол. У Чернiгiвськiй, Полтавськiй i деяких iнших губернiях вiдбулися справжні селянськi повстання. Найбiльшим iз них був виступ селян у с. Великі Сорочинцi на Полтавщинi.

Революцiйнi настрої у 1905 р. перекинулися i на армiю. Збройна опора царизму захиталася, почалися виступи серед солдатiв i матpосів. Найбiльшим з них було повстання мaтpociв на броненосцi «Потемкин» 14-25 червня 1905 р. І хоча воно зазнало поразки, все-таки вiдiграло велику роль у розгортаннi антисамодержавного руху в армії та на флотi. Восени 1905 р. виступи солдатiв i мaтpociв вiдбулися в Севастополi, Києвi, Xapкoвi, Миколаєвi, Катеринославi.

Кульмiнацiйним моментом революцiї став грудень 1905 р., коли у рядi мicт вiдбулися збройнi повстання. В Українi основними районами збройної боротьби проти царизму були Катеринославська губернiя, Донбас, Київ, Одеса, Миколаїв, Xapкiв. У ходi збройних виступiв робiтникiв влада часто переходила до рук Рад робiтничих депутатiв.

Революційні події в Україні навесні-влітку 1905 року

Нагромадження політичних, економічних та соціальних протиріч на початку ХХ ст. завершилося соціальним вибухом революції 1905-1907 рр. Революційні події охопили і Наддніпрянську Україну, зачепивши інтереси всіх верств і груп населення. Разом із загальноросійськими цілями революції: ліквідація поміщицького землеволодіння, викупних платежів, повалення самодержавства, встановлення демократичних свобод, восьмигодинного робочого дня на підприємствах, у Наддніпрянській Україні висувались і свої особливі вимоги, зокрема досягнення політичної та культурно-національної автономії українських земель, а згодом і державної незалежності.

Безпосереднім поштовхом до буржуазно-демократичної революції* став розстріл великої мирної демонстрації робітників у Петербурзі у неділю 9 січня 1905 р., що згодом названа «Кривавою неділею». Відповіддю на нього стали численні стихійні виступи. Одним з них став страйк 600 робітників Південноросійського машинобудівного заводу та заводу Гретера і Криванека у Києві 12 січня 1905 р. Протягом січня страйкували робітники Харкова, Катеринослава, Одеси, Горлівки, Юзівки, Маріуполя, Житомира та інших міст. Протягом лютого-березня страйковий рух зростав, адже за неповними даними в українських губерніях страйкували майже 170 тис. Осіб

У 1905-1907 рр. під тиском революційних сил російською владою було зроблено деякі кроки у розв'язанні національного питання. Зокрема законом від 21 листопада 1905 р. було дозволено видавати літературу національними мовами, випускати газети й журнали, створювати культурно-освітні товариства, відкривати національні театри. У деяких школах було започатковано навчання українською мовою. У багатьох містах відкривались українські клуби, музично-драматичні гуртки, наукові товариства. Почали видавати газети й журнали українською мовою: у 1906 р. було 18 таких видань, а у 1907 рр. вже 25. Першою щоденною українською газетою стала «Громадська думка» (пізніше «Рада»), що виходила з 15 вересня 1906 р. по 2 серпня 1914 р. У ній співпрацювали провідні діячі української культури, зокрема М.Грушевський, І.Франко, О.Олесь, В.Винниченко та ін. Щоденні газети «Громадське слово», «Рада», «Нова громада» утримував меценат Є.Чикаленко.

Перейшов на українську мову і найстаріший на той час в Україні журнал «Киевская старина», що почав видаватися під назвою «Україна». Цього ж року до Києва зі Львова було переведено видання «Літературно-наукового вісника» М.Грушевським. Утворились видавництва, що друкували художню та науково-популярну літературу українською мовою, зокрема й українських класиків. національний рух студентський революція

Після поразки збройних повстань грудня 1905 р. хвиля революційних виступів почала спадати. Проте, робітники Києва і Харкова ще страйкували у 1906 р. у річницю «Кривавої неділі». Великого розмаху у 1906 р. набув першотравневий виступ одеських робітників, в якому брало участь близько 14 тис. осіб. Першотравневі страйки і мітинги відбулися і на підприємствах Харкова та шахтах і заводах Донбасу. 

Отже, революція пройшла у своєму розвитку кілька фаз: «піднесення - кульмінація - спад», яким відповідають кардинальні зміни та зрушення в суспільному житті. Вона зазнала поразки й не досягла своїх основних цілей. Проте, в процесі розгортання революційних подій виникли нові суспільно-політичні явища та тенденції, які надалі суттєво вплинули на історичну долю України:

· переплетення та взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольного рухів;

· усвідомлення народними масами ефективності та результативності спільного натиску на самодержавство;

· виникнення широкомасштабних народних виступів;

· розширення внаслідок проголошення царського Маніфесту меж легальної політичної та культурної діяльності, суттєве помітне її пожвавлення та урізноманітнення;

· активізація процесу масової самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок тощо)

· поява у опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу - думської трибуни.

Водночас не було вирішено, ані аграрне, ані національне питання, робітники не добилися 8-годинного робочого дня. Демократичні права і свободи громадян поступово згорталися

Широке відзначення 70-річчя революції 1905-1907 рр. в Росії -- першої народної революції епохи імперіалізму -- сприяло ще глибшому вивченню цього важливого періоду в історії нашої країни. Зрозуміло, що наукова громадськість особливо цікавиться новими архівними даними про суспільно-політичні і соціально-економічні передумови революції, революційні події та їх вплив на розвиток класової боротьби в усьому світі. В цьому аспекті значний інтерес викликають документи, що зберігаються у Національних архівах США (The National Archives) у Вашінгтоні і Публічних архівах Великобританії (Public Record Office) у Лондоні

Більша частина документів про революційні події 1905-1907 рр. на Україні, що зберігається у Національних архівах США, зосереджена в збірці під назвою «Повідомлення від консулів США в Одесі, 1831-1906 рр.». Загалом вона охоплює 13 томів документів, тепер уже повністю перезнятих на сім мікрофільмів [1]. Документи, репродуковані в цих мікрокопіях, є частиною записів Національних архівів США, позначених як «Архівна група 59. Загальні матеріали державного департаменту» (Record Group 59, General Records of the Department of State)

Значна кількість документів про революційні події в Росії, в тому числі і на Україні, в 1905-1907 рр. зберігається в Публічних архівах Великобританії в Лондоні. Їх основу становлять документи англійської дипломатичної служби, що одержувала широку інформацію від своїх представників у Росії, включаючи й консулів і віце-консулів з різних міст південних губерній України. В цих документах робиться спроба з'ясувати причини виникнення революційного руху в Росії та його розвиток [3]

Особливий інтерес викликають відомості про страйки робітників на заводах бельгійської компанії «Шантьє Наваль» (“Chantiers Navals”), на суднобудівних верфах якої працювало 1500 робітників, а також на Чорноморському заводі, де було зайнято 500 робітнків. Британський віце-консул у м. Миколаєві В.Х.Бозанк (V.H.Bosanquet) не без підстав зробив висновок, що масові страйки на цих підприємствах спалахували у зв'язку з важкими умовами праці робітників [4]. Приводом до страйків робітників, наприклад, Чорноморського заводу було невдоволення утисками з боку французького інженера [5]

Розглнуті нами документи, що відображають події, бачені очима іноземців, мають фрагментарний, інколи суперечливий характер і стосуються тільки південної частини України. Проте в них віддзеркалились загальні риси загнивання і розкладу самодержавства, розширення і поглиблення революційного процесу в Росії. Згадані вище документи можуть стати певним додатковим джерелом при дослідженні класових битв пролетаріату, селянства, солдатів Росії проти царизму в 1905-1907 рр.

Размещено на Allbest.ru