Вплив української ливиці на громадські інституції Галичини у 1920-1930-х рр.

Размещено на http://allbest.ru

Львівський інститут банківської справи Університету банківської справи Національного банку України

Вплив української лівиці на громадські інституції Галичини у 1920-1930-х рр.

Бегей І. І.

кандидат політичних наук,

доцент кафедри суспільних дисциплін

Україна, Львів

Упродовж 1920-х - 1930-х рр. між політичними партіями Галичини точилася боротьба за вплив на національно-культурні організації регіону. В умовах політичної системи Другої Речі Посполитої соціалісти та комуністи не полишали надії залучити робітників та селян провідних громадських інституцій до власних політичних сил, що дозволило б збільшити політичну вагу у суспільстві.

Окреслена проблема - малодосліджена. Її окремі складові розглядалися українськими та польськими вченими в контексті значно ширших проблем. Джерельну основу статті становлять архівні документи, спогади провідних громадсько-політичних діячів, матеріали періодичної преси, передусім соціалістичних та комуністичних часописів. Основна мета розвідки - охарактеризувати вплив української лівиці на громадські інституції Галичини у міжвоєнний період ХХ ст.

Серед української лівиці Галичини на початку 1920х рр. яскраво виділяється соціалістична та комуністична течія. Представники першої намагалася заснувати власні громадські організації та поширити вплив на провідні національно-культурні організації Галичини, другі, перебуваючи на нелегальному становищі, на початку 1920-х рр. боролися за вплив на українських робітників, об'єднаних у профспілкових організаціях [10, с. 1].

Водночас українська лівиця Галичини приділяла надзвичайно багато уваги розвиткові громадських інституцій національно-культурницького, кооперативного спрямування. Основною соціальною опорою соціалістів у 1920-х - 1930-х рр. залишалися селяни. “Кляса українських селян і робітників є підставою визвольних змагань українського народу та єдино вона може їх здійснити, - відзначали вони. - Її завдання є й мусить бути, нести тягар всієї боротьби за потроєння нової України селян і робітників на засадах соціальної справедливості, народоправства й культурної свободи. Ідеї радикального соціалізму присвічуватимуть в їх великому рухові до волі” [14, с. 1].

УРП відзначала, що “українське безземельне й малоземельне селянство та сільський пролетаріат ступили вже на вказаний вище шлях єднання в своїй класовій професійній організації: Селянській Спілці. Сел. сп. Ставить щойно свої перші кроки, та маючи грунт в селянській гуці нуждарів, виконає згодом свій обов'язок” [14, с. 1].

“Черга тепер за українським пролетаріатом міст і містечок”, - вважали соціалісти. - В загальному українському визвольному білянсі українське робітництво під Польщею ніколи не займало виднішої позиції. Хоч воно в більшості охоплене професійним рухом здавна, то в українському життю організований український міський пролетаріат не грав і тепер ще не грає визначніщої ролі” [14, с. 1].

Соціалісти критикували робітництво за “національну розмитість та байдужість”, закликали об'єднуватися в українські профспілки. УРП констатувала: “Українське робітництво живе спільно під одним дахом з польським пролетаріатом в професійних союзах. Ці союзи рахуються неполітичними організаціями, ніби виключно класовими, а на ділі вони йдуть на мотузку польських шовіністичних соціалістів з ППС і очевидно роблять “неполітичну” політику. Український робітник не находить в них захисту свого права на працю, бо професійні організації в Польщі яких вони є членами, ні разу не організували боротьби за припинення льокавту українських робітників: залізничних, нафтових, лісових, фабричних і т.д., а керманичі з ППС самі помагають нищенню українського пролетаріату” [14, с. 1].

Професійні союзи робітників Польщі “не дають свободи культурному життю їх українських членів, не шанують там ні їх мови, ні не допомагають їх освіті і пр., а гроші з них стягнені обертають на їх же полонізацію”. Колишня УСДП, що відкололася від УРП, відзначали радикали, “захопилася зле зрозумілою “пролетарською” ідеологією й політикою, порвала всякі організаційні зв'язки з організованим українським соціалістичним рухом у Галичині та пішла на вміння за фальшивою думкою московських та польських соціал-шовіністів про організаційну єдність, нерозривність та централізацію професійних організацій” [14, с. 1].

Українська лівиця (передусім соціалісти) намагалися не тільки поширити вплив на уже існуючі громадські інституції культурно-освітнього профілю, але й створити нові, підконтрольні партії. У 1929 р. УСРП заснувала молодіжну організацію “Союз української поступової молоді імені М. Драгоманова “Каменярі”, головною метою діяльності якої стало фізичне й моральне виховання української молоді у націоналістичному дусі, піднесення її культурно-інтелектуального рівня [2, с. 23]. Значну увагу діячі соціалістично-радикального руху приділяли й залученню жіноцтва до суспіль-політичних процесів, адже “перші піонерки визвольного руху українських жінок появилися на ґрунті соціалістичних ідей” [11, с. 6]: на початку 1930-х рр. було сформовано грунт для створення Союзу українських працюючих жінок “Жіноча Громада” (Голова тимчасової Головної Ради - І. Блажкевич, а секретар - С. Павлишин) [1, с. 9].

Крім створення власних організацій, УРП-УСРП активно боролася за вплив на національно-культурні організації краю. На XXXI з'їзді УСРП проголосила демагогічний курс на “опанування культурно-освітніх закладів”. Проте подальші події показали утопічність подібних ідей - організаційно сильніше УНДО зуміло упродовж 1930-х рр. опанувати практично всі впливові національно-культурні організації у краї, зокрема “Просвіту” та “Рідну школу”. радикал галичина український молодь

Проте, провідні діячі партії залишалися керівниками окремих філій цих товариств діячі УСРП також були членами, або ж також очолювали окремі філії товариства “Просвіта” (зокрема І. Макух - у Товмачі, А. Гривнак - у Рогатині). Значні впливи соціалістів-радикалів були на Станиславівщині: соціалісти-радикали керували роботою місцевих “Просвіт” в Городенківському, Коломийському, Косівському, Печеніжинському та Снятинському повітах.

Інше товариство, за яке точилася боротьба між радикалами та націонал-демократами - “Рідна школа” (у 1935 р. товариство нараховувало 37 філій, 1936 гуртків та більше 80 тис. членів). Під впливом соціалістів-радикалів перебувала лугова організація [5, арк. 75], проте 8 грудня 1926 р. центральний комітет товариства ухвалив резолюцію про безпартійність “Лугів”, а її керівник - Р. Дашкевич вийшов зі складу УСРП (де факто, у 1920-х рр. більшість лугових товариств все ще перебувала під впливом соціалістів-радикалів).

Із 1935 р. УСРП та УСДП зуміла поширити свій вплив на сокільські осередки [7, арк. 63]. Проте, як справедливо відзначали соціалісти-радикали, “від довшого часу наші фашистські “націоналісти” [ОУН, УНДО та ін. організації націоналістичного характеру - І. Б.] не знають ніяких меж для лайки на українських соціалістів-радикалів та взагалі на всі ті українські організації, котрі не поділяють їх беззмістовних кличів (кажемо виразно про “лайку” а не про “критику”, бо такий вигляд носять від якогось часу виступи наших фашистів), - відзначали соціалісти [13, с. 2].

Натомість як УСРП, так і УСДП не мала впливу на українську кооперацію, яка підтримувала націонал-демократів або ж націоналістичні сили (ОУН, ФНЄ). Проте, якщо взяти до уваги географічний чинник, то вплив цих партій на кооперативні товариства був доволі відчутний у північно-західних українських регіонах.

На відміну від УСРП та УСДП, які боролися за вплив на культурно-освітні товариства, українські та польські комуністичні сили упродовж 1920-х рр. розгорнули боротьбу за вплив на профспілкові осередки. Зокрема КПСГ розгорнула активну роботу щодо завоювання на свій бік профспілок, які партія планувала “вирвати” з-під впливу ППС.

На сторінках своїх газет комуністи викривали зрадництво профспілкових лідерів ППС. “Робітнича газета” писала: “ППС... піддержує антибільшовицьку політику уряду і буржуазії, намагаючись змовчати про загрозу надзвичайного стану, позбавляє робітничий рух всякого революційного змісту, своєю національною політикою хоче припинити організацію багаточисленних груп українських робітників у профспілках”. Газета закликала, щоб “всі класово-свідомі робітники без різниці національності чи віросповідування належали до єдиних профспілок, щоб послідовно прагнули викорінити з них угодовство і зрадництво і до створення шляхом профспілкових організацій солідарної боротьби всього робітничого класу проти капіталістичного рабства” [12, с. 2].

На відміну від КПЗУ, значно менший вплив на культурно-освітні та профспілкові організації мала комуністична УСДП. Після ліквідації УСДП (1923 р.) поліція провела ревізії в партійному секретаріаті, редакціях у Львові і на квартирах лідерів партії. Тоді ж закрито культурно-освітні товариства “Воля”, які перебували під впливом партії у Львові, Перемишлі та Станиславові [8, с. 1].

Навіть у несприятливих суспільно-політичних умовах, заборонена владою КПЗУ, а згодом Сель-Роб, намагалася зберегти свій вплив на “маси робітничого класу, організованого в профспілки”, передусім через профспілкову лівицю. Оскільки ці спілки в переважній більшості знаходилися під впливом ППС, комуністи намагалися створювати в них свої фракції, які боролися за робітників. В інструкції про діяльність фракцій профспілкової лівиці відзначено: “Ліві члени профспілок повинні виступати з ініціативою і брати найактивнішу участь у всіх економічних суперечках, мусять вести невпинну кампанію проти зменшення зарплати, збільшення робочого дня, безробіття і дорожнечі” [8, с. 1].

Підкреслено, що кожна часткова економічна вимога мусить бути виразно зв'язана з боротьбою за кінцеві цілі робітничого руху. У названому документі основна увага зверталась на необхідність боротьби проти “соціал-угодовства”: “Захищаючи профспілки проти контрреволюційної політики ППС, яка зробила з них бездушне і безсильне знаряддя угоди, ліві члени профспілок повинні прагнути до оволодіння керівництвом профспілками з метою перетворення їх у справжні знаряддя класової боротьби” [8, с. 1]. На II пленумі ЦК КПЗУ у січні 1929 р. було вирішено посилити зв'язок з ППС-лівицею та об'єднати в єдину профспілку робітників нафтового басейну [15, арк. 257].

Конкурентом Сель-Робу і ППС за вплив на профспілкові організації у другій половині 1920-х рр. намагалася виступити Українська партія праці (УПП), яка також стояла на комуністичній платформі. “Ми жадаємо свободи діяльності професійних спілок, боремося проти закривання і переслідування їх, боремося за створення Головного Секретаріату Профспілок на всіх землях де в Польщі живе український нарід. Будемо боротися, щоби ніякі соціал-патріоти не киринили професійному рухови та не вели там соціялзради”, - відзначали члени партії [9, с. 2].

УПП відзначала, що “виступала проти дідичівсько-куркулівської комасації і парцеляції” і бореться “за гуртування рільних робітників у їх тяжкій боротьбі..., за творення всюди рільних профспілок, що обстояли би проти визиску, що забезпечили би робочу платню, робочий час і долю безробітних., за спільне гуртування всіх робітників міських і сільських, бо лиш при тісній співпраці всіх працюючих прийде краще завтра пролетаріату [9, с. 2].

Упродовж 1930-х рр. вплив на культурно-освітні товариства і профспілки намагалася поширити виключно УСДП, яка, однак, позбулася комуністичного забарвлення. У цей період основні зусилля соціал-демократи спрямували на розбудову партії. Місцеві комітети УСДП було створено у Львові, Перемишлі, Долині, Перегінську, Бориславі, Тернополі, Дрогобичі, Калуші, Надвірній, Стрию [3, с. 1]. Тогочасна діяльність УСДП активно проявлялася в організації українського профспілкового руху, підготовці до скликання Українського професійного конгресу, який відбувся 1 листопада 1929 р. у Львові.

Проти проведення конгресу виступили Сель- Роб(єдність) та ППС-лівиця, які, звичайно, перебували на комуністичних позиціях [6, арк. 34]. Ці партії виступали проти відокремлення українських профспілок, обстоювали інтернаціональний принцип побудови профспілкового руху в Польщі. Незважаючи на перепони влади та під час скликання конгресу, він все ж таки розпочав роботу. У підсумкових резолюціях делегати вимагали від влади негайного встановлення допомоги по-безробіттю, відповідних пенсій і виплат у випадку втрати працездатності. З'їзд не завершив роботи, оскільки поліція розігнала засідання [6, арк. 25].

Надалі УСДП здійснила численні заходи в напрямі згуртування українського робітництва. Спільна конференція ширшого ЦК УСДП і Української професійної комісії 30 березня 1930 р. закликала до створення автономних українських профспілок [6, арк. 16]. Однак А. Чернецький визнав, що від угоди ЦК УСДП з Центральною Комісією КПС “в практиці не вийшло, нічого. Серед польського робітництва закоренився глибоко примат тотальності Польської держави і нечуваний шовінізм” [16, с. 1].

Незважаючи на численні спроби, партії, все ж, не вдалося поширити свій вплив на профспілковий рух. На УШ конгресі УСДП, який відбувся 17 жовтня 1937 р. у Львові, П. Буняк наголосив на переслідуванні

українського соціалістичного руху [4, арк. 1], зауважив, що польська влада розпустила робітничі товариства в Долині й Тисмениці. Натомість “польське організаційне життя” зміцнюється “з дня на день” і несе загрозу розвитку українського народу [4, арк. 1].

Таким чином, у міжвоєнний період ХХ ст. у Другій Речі Посполитій між партіями лівого політичного спектру точилася гостра боротьба за вплив на українські національно-культурні товариства, кооперативні організації, молодіжні та жіночі об'єднання. Якщо українські соціалісти (УСРП, УСДП), основною соціальною базою яких виступали селяни, намагалися поширити свій влив на культурно-освітні громадські інституції, то політичні партії

комуністичного спрямування (КПСГ, КПЗУ, Сель-Роб, УПП та ін.) боролися за вплив на робітничі організації та профспілкові комітети, які у 1920-1930-х рр. перебували під контролем польських соціалістів.

Список використаних джерел

1. Блажкевичева І. Рівноправність жінок / І. Блажкевичева // Громадський голос. - 1936. - 4 січня. - С.9.

2. Василевич І. Порадник для союзів української поступової молоді ім. М. Драгоманова “Каменярі” / І. Василевич. - Львів, 1932. - 42 с.

3. Вперед. - 1929. - 1 лютого. - С.1.

4. ДАІФО. - Ф.2. - Оп.1. - Спр.1486.

5. Там само. - Спр.317.

6. ДАЛО. - Ф.1. - Оп.51. - Спр.454.

7. ДАТО. - Ф.231. - Оп.2. - Спр.4102.

8. Земля і воля. - 1923. - 16 грудня. - С.1.

9. Наші боєві кличі // Світло. - 1928. - 12 лютого. - С.2.

10. Перед партійним З'їздом // Громадський голос. - 1925. - 17 січня. - С.1.

11. Проти лукавства і фалшу // Громадський голос. - 1934. - 17 лютого. - С.6.

12. Робітнича газета. - 1921. - 23 жовтня. - С.2.

13. Розбір кількох фраз “націоналістів” // Громадський голос. - 1931. - Ч.18. - С.2.

14. Творіть власну організацію // Громадський голос. - 1925. - 4 липня. - С.1.

15. ЦДАГО України. - Ф.6. - Оп.1. - Спр.345.

16. Чернецький А. Український робітник / А. Чернецький // Діло. - 1936. - 29 листопада. - С.1.

Анотація

Вплив української лівиці на громадські інституції Галичини у 1920-1930-х рр. Бегей І. І., кандидат політичних наук, доцент кафедри суспільних дисциплін, Львівський інститут банківської справи Університету банківської справи Національного банку України (Україна, Львів)

Проаналізовано вплив українських політичних партій Галичини лівого спрямування (Комуністична партія Східної Галичини (КПСГ), Комуністична партія Західної України (КПЗУ), Сель-Роб, Українська соціал--демократична партія (УСДП), Українська радикальна партія (УРП), Українська соціалістично--радикальна партія (УСРП), Українська партія праці (УПП)) на національно-культурні та професійні організації регіону у міжвоєнний період ХХ ст.

Особливу увагу звернено на відносини української та неукраїнської лівиці у першій половині 1920-х рр., вплив українських комуністів на профспілковий рух Другої Речі Посполитої, успіхи соціалістів--радикалів у поширенні власних ідеологічних переконань серед членів “Рідної школи”, “Просвіти” та інших товариств. Наголошено на важливій ролі громадських організацій, які створювалися під впливом українських соціалістів (“Каменярі”, “Жіноча громада” та ін.) на формування національної свідомості українців краю.

Ключові слова: українська лівиця, національно-культурні товариства, профспілкові організації.