Освіта й наука в Київській Русі

Размещено на http://www.allbest.ru

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ

Освіта й наука в Київській Русі

Виконала:

Студентка 1 курсу

Спеціальності: українська мова

та література, іноземна мова

Загородна Лілія

Перевірив:

Кандидат історичних наук, доцент

Мороз Інна Миколаївна

Київ 2016

ВСТУП

Культура Київської Русі ІХ -- XIII ст. відзначалася поступальним розвитком, мала глибокі вікові традиції. Мистецтво русичів являло собою не лише органічну потребу побуту, намагання прикрасити багатоманітний світ речей, які оточували людину, а й відображало її світосприйняття, ідеологію.

Феномен незвичайного злету культури Київської Русі часто пояснюється тісними контактами її з Візантією, Хозарією, країнами Центральної і Західної Європи. Їх вплив на культурний поступ Русі справді був значним, але не вирішальним. Щоб зерна передових культур, насамперед візантійської, могли дати рясні сходи в новому середовищі, вони мали потрапити в добре підготовлений грунт. Саме таким був культурний грунт східних слов'ян, який увібрав багатовікові традиції місцевого розвитку, збагаченого впливами сусідів.

Вивчення слов'янських культур рубежу першої половини І тис. н.е. (зарубинецької і черняхівської), розвиток яких відбувався в тісній взаємодії з римською цивілізацією, показує, що ряд їхніх елементів відродились і отримали дальший розвиток в період Київської Русі. До них належать висока культура плужного землеробства, керамічне та емалеве виробництво, традиції домобудівництва.

Глибинна закоріненість традицій особливо помітна у народній творчості, літературі, музиці. Язичницькі пісні і танці, фольклор, весільні і поховальні обряди, епічні легенди і перекази справляли величезний вплив на розвиток давньоруської духовної культури, становили ЇЇ невід'ємну складову частину, що навіть стало своєрідним підґрунтям для розвитку в подальшому християнських народних та літературних традицій. Відгомін язичницьких вірувань яскраво проступає в «Слові о полку Ігоревім» та інших літературних творах.

Археологічні і писемні джерела свідчать, що стародавнє населення України не було етнічно і культурно однорідним упродовж тисячоліть. Міграції були звичайним явищем. Але вони ніколи не призводили до повної зміни населення. Значна його частина продовжувала жити на своїх предковічних місцях, особливо це стосується хліборобів лісостепу. Тому звичайно не переривалась історична пам'ять регіону, культурний генофонд його органічно передавався в спадок новим поколінням.

По суті, у давньоруській культурі немає галузі, розвиток якої б не спирався на багатовікові, іноді тисячолітні, народні традиції.

Об'єкт дослідження - писемність, освіта та наука у Київській Русі.

Предмет - розвиток писемності, освіти та науки в Київській Русі.

Мета - дослідження розвитку писемності, освіти та науки в Київській Русі.

писемність київський література освіта наука

РОЗДІЛ І. ПИСЕМНІСТЬ ДОХРИСТИЯНСЬКОЇ РУСІ

Якщо розглядати писемність, а отже й вчення Київської Русі, то відправною точкою міркувань будуть перші поселення так званих варягів-русичів, язичників на наших землях. Адже саме вони дали поштовх до подальшого розвитку. Цю тезу яскраво підкреслює В. Чижевський і стверджує, «Не лише слов'янська народна словесність належить до „передісторичних“ елементів київської літератури. Князівська родина, дружина, певні міські купецькі кола були скандінавського („варязького“) походження. Нам добре відома скандінавська поезія лише з пізнішої доби. В київській літературі знайдемо поруч елементів слов'янської словесности елементи словесности варязької, може навіть і якихось (якою мовою?) літературних записів 10-11 ст.: і цей матеріял треба також мати на увазі.» [1, ст.76]

Давні слов'яни були язичниками. Вони поклонялися річкам, озерам, болотам, колодязям та силам природи. Найвищий бог виступає під різними назвами: Перун - бог громів, Хорс - сонця, Сварог та його син Сварожич - вогню, Дажбог - добробуту, Велес - худоби, Стрибог - вітру. Були у слов'ян інші боги: Чорнобог та Білобог, Явь та Навь, Лад і Лада, Макош та Ярило. Богам приносили жертви, просили їх про багаті врожаї, дощі, захистити від блискавки та грому.

У великій пошані були знахарі й чарівники, що лікували людей й займалися ворожбою. Знали їх під різними назвами: волхви, кудесники, потворники, відуни, ворожбити. Ворожили і чоловіки й жінки. У повсякденному житті було багато вірувань: у зустріч, у чихання, у птичі голоси, у те, що кінь спотикнувся - все це віщувало лихо. Усі народі свята супроводжувалися ворожбою та магічними обрядами: малювали замкнене коло та зображували дванадцять малюнків, що символізували дванадцять місяців. Це вже засвідчує появу певної писемності у слов'ян, що була засобом передачі знань майбутнім поколінням.

Виникнення писемності у східних слов'ян було зумовлено об'єктивними причинами, основна з яких - необхідність задовольняти потреби у спілкуванні. «Археологічні джерела дають можливість віднести час оволодіння неупорядкованим письмом до IX ст. На початку X ст. болгарський письменник Чорноризець Храбр у своєму творі "Про письмена" зробив першу спробу встановити етапи виникнення і розвитку слов'янської писемності. Він стверджує, що коли слов'яни були язичниками, вони не мали книг, а для лічби та ворожінь користувалися чертами і резами (тобто зарубками та різними позначками). Після прийняття християнства, окрім свого письма, вони почали користуватися латинськими і грецькими літерами.» [2, ст.58] Арабський письменник Ібн-Фадлан бачив написи по-руськи на уламках дерев. У Новгороді були знайдені берестяні грамоти, на яких писали про господарські та сімейні справи. Тексти на берестяних грамотах видавлювали за допомогою спеціального інструменту - стилоса. Мовою письмового спілкування у ті часи була глаголиця - стародавній слов'янський алфавіт, який замінив "рези" і "черти". Найдавнішою пам'яткою стародавніх слов'ян є "Велесова книга", яка містить події історії слов'янства з кінця ІІ ст. до н. е. до І ст. н. е.

Слов'яни використовували також руничні знаки (давні скандинавські письмена на камені), та вузелкове письмо, яким не писали, а передавали повідомлення за допомогою вузлів, пов'язаних на нитках, а вони вже були замотані в клубки - так звані книги. Звідси походить відоме висловлення - "вузелок на пам'ять". Таке вузелкове письмо можна побачити на стінах храмів як орнаментальний узор поряд із ліками святих.

У «Паннонському житії» Константина Філософа (Кирила) (827--869 рр.) повідомляється, що під час поїздки в Хазарію він бачив «Євангеліє» і «Псалтир», написані руськими письменами. Ряд вчених припускають, що це була глаголиця - стародавній слов'янський алфавіт, що змінив “рези” і “черти”.

Першими значними пам'ятками давньоруської писемності вважаються угоди-Русі з Візантією - 911, 945, 971 років, написані двома мовами - грецькою і руською.

Свідченням загального поширення писемності у Київській Русі є знахідки берестяних грамот, зокрема у Звенигороді (Львівська область) .У Новгороді вони існували ще до середини Х ст. У більшості з них йдеться про господарські. питання, а також сімейні відносини. Тексти на берестяних грамотах видавлювали при допомозі спеціального інструменту - стилоса (по-давньоруськи - писала).

У дохристиянські часи склалися перекази про Кия, Щека, Хорива і їх сестру Либідь, про помсту княгині Ольги деревлянам за вбивство її чоловіка князя Ігоря, про одруження Володимира з полоцькою княжною Рогнедою, про "віщого" Олега тощо. Широке розповсюдження мали різні перекази, билини, пісні, приказки, казки, байки, загадки, заклинання, легенди, які виховували почуття дружби, справедливості, вірності, любові до своєї батьківщини.

РОЗДІЛ ІІ. ПИСЕМНІСТЬ, ОСВІТА Й НАУКА ХРИСТИЯНСЬКОЇ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Розвиток освіти у Київській Русі грунтується на власних національних традиціях та використанні античного і болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. Поширенню грамотності сприяло запровадження християнства. Як стверджує відомий дослідник історії України О. Субтельний, « Найголовнішою досягненням Володимира було, без сумніву, впровадження на його неозорих землях християнства. Розуміючи, що Київська Русь уже пережила свою традиційну анімістичну язичницьку релігію, він став замислюватися над тим, щоб знайти більш витончені способи вираження духовних, соціальних та політичних прагнень суспільства. Якщо провести аналогію із сучасністю, він потрапив у становище глави однієї з держав «третього світу», що прагне прискорити модернізацію своєї країни й відтак змушений вибрати якусь одну з двох провідних ідеологій найбільш розвинутих суспільств світу -- капіталізм чи соціалізм. Для Володимира цими двома високорозвиненими системами віри, які потрапили до поля його зору, були християнство та іслам, тобто релігії тих країн, з якими Русь мала й намагалася утримати якнайтісніші торговельні та політичні стосунки. Хоч у «Повісті временних літ» розповідається, як посланці Русі відкинули іслам через те, що він забороняв уживати алкогольні напої, й начебто спинили вибір на християнстві з Візантії, яке розкішними релігійними обрядами викликало захват. Насправді ж за вибором Володимира стояли конкретні політичні та економічні чинники.» [3, ст. 54]

Свою думку також наводить Д. Чижевський, стверджуючи, що «історичні процеси перетиналися на українських землях, створюючи певні проблеми, явища так політично-етнічного, як і культурно-релігійного характеру. Можна ствердити загальне явище: всі вони в якійсь мірі були місійними, хрестоносними, тобто несли з собою і християнські елементи та залишали на українських землях певне нашарування християнського думання і діяння, а то й життя ще перед офіційним прийняттям християнства українською організованою спільнотою - державою». [1, ст.131]

Тобто можна стверджувати, що вплив християнства ще до його запровадження уже відігравав важливу роль та впливав на свідомість українців, закладав певні основи християнського мислення, його світобачення та сприйняття, які в подальшому реалізовувалися через пам'ятки писемні так і усної творчості.

Після церковної реформи Володимира Великого виникла потреба у навчанні та вихованні освічених людей. Вони були потрібні не тільки для впровадження нового християнського культу, але й для функціонування органів державного управління та розвитку торгівлі. Тому шкільна освіта за князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого набула державної ваги. Утворилися три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, школа «книжного вчення» для підготовки священників та світська (приватна) школа домашнього навчання, переважно для купецького і ремісничого населення.

Важливе значення після прийняття християнства також набула поширення старослов'янська, або староболгарська книжна мова - мова православної церкви, що було суттєвим чинником у подальшому розвитку усієї культури Київської Русі.

Суттєво відрізняючись від народнорозмовної мови, вона все ж мала з нею спільні риси, оскільки ґрунтувалася на близькій, теж слов'янській мові, і тому була зрозуміла, особливо освіченим людям - духівництву, князям та боярам.

Вчені кажуть, що у Київськiй Русi iснувало два варiанти писемної літературної мови: церковнослов'янська, якою писалися найважливіші богослужбові книжки, та церковнослов'янська зі значними вкрапленнями живої мови (для пізнішого часу її називають книжною староукраїнською) - нею писали різні документи та літературні твори світського спрямування.

Втім, обидві писемні мови істотно відрізнялися від живої тогочасної української мови, якою користувалися в усному мовленні.

Та так було не лише в руських землях, а й скрізь у Європі, де літературною (книжною) мовою для багатьох народів була латина.

2.1 ПИСЕМНІСТЬ ТА ЛІТЕРАТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Після введення візантійського православ'я, яке стало "культурою" ново-навернених, на Русі остаточно утверджується кирилична система письма. Нового письма потребувала держава і церква. Це письмо називалось "кирилиця", воно прийшло на Русь разом із писцями і богослужебними книгами із Болгарії. Поступово кириличне письмо витіснило стару писемність. Кирилицею написані всі відомі нам твори XI і наступних століть: "Остромирове Євангеліє", "Ізборники" 1073 і 1076 рр., "Слово про закон і благодать", "Мстиславове Євангеліє", "Повість минулих літ" та ін.

Пам'ятки давньоруського письма можна побачити на різних предметах та виробах - пряслицях, горщиках, корчагах, голосниках, ливарних формочках та інших предметах домашнього вжитку. Вони свідчать, що писемність була поширена серед простого люду.

Важливими писемними пам'ятками є знайдені у Новгороді, Зве-нигороді та інших містах, берестяні грамоти - переписка городян про господарські справи.

Оригінальними пам'ятками давньоруського письма є графіті XI-XIV ст., що містяться на стінах Софійського собору, Кирилівської церкви, Видубицького монастиря, Успенського собору Печерського монастиря, церкви Спаса на Берестові та Золотих воріт.

Особливий інтерес становить так звана "Софійська азбука", виявлена С.О.Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору в Києві. Вона складалась із 27 літер: 23 - грецьких і 4 - слов'янських: Б, Ж, ПІ, Щ. Згідно з С.О.Висоцьким, "Софійська азбука" відображає один із перехідних етапів східнослов'янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передачі фонетичних особливостей слов'янської мови . Ймовірно,

Цікавими пам'ятками є стилі (залізні, бронзові і кістяні писала) для письма на воскових дощечках, бересті і штукатурці. Вони дають повне уявлення про грамотність прихожан соборів та широких верств населення Київської Русі. Всі ціпам'ятки вказують на те, що писемність у Київській Русі була не тільки привілеєм князів і духовенства, але і надбанням широких верств міського населення.

Для проникнення писемності на Русь позитивне значення мали торговельні зв'язки з різними країнами Заходу і Сходу, особливо з Візантією. Київські купці під час торгівлі знайомилися з грошовим обігом, початками арифметичних знань, мірами ваги тощо.

Православ'я принесло на Русь богослужбові книги, релігійну та світську перекладну літературу. До нас дійшли найдавніші рукописні книги - «Остромирове Євангеліє» (1057) і два «Ізборники» (збірника текстів) князя Святослава (1073 і 1076). Стверджують, що в XI-XIII ст. в обігу перебувало 130-140 тис. книг кількох сотень назв. Існувала думка, що давньоруська культура була «німа» - вона, як вважали, не мала самобутньої літератури. Це не так. Давньоруська література представлена ??різними жанрами (літописання, житія святих, публіцистика, повчання і дорожні замітки, чудове «Слово о полку Ігоревім», що не належить до жодного з відомих жанрів), вона відрізняється багатством образів, стилів і напрямків.

У XI-XII ст. на Русі з'являється літописання. У літописах описується не тільки послідовність подій, що відбувалися, а й містяться біблійні тексти, фіксуються документи, наводяться коментарі укладачів літописів. Найдавніша з дійшли до нас літописів - «Повість временних літ». Одним із найвідоміших укладачів літопису був Нестор, хоча його редакція не дійшла до наших днів. Дві наступних редакції були створені у Видубицькому монастирі і мали суто політичних характер. Адже написані за замовленням Володимира Мономаха. Та незважаючи на це питання, якими відкривається «Повість временних літ», не втрачають своєї актуальності і зараз: «Звідки пішла Руська земля, хто в Києві нача первее княжити і як Руська земля стала есть», - вже говорять про масштаб особистості творця літопису, його літературних здібностях В укладанні літопису було використано не лише літописні замітки, а й зразки усної словесності, героїчного епосу, уривки із творів візантійських істориків, житійні твори, уривки із перекладних та інше. Тобто «Повість минулих літ» - це своєрідна хрестоматія та енциклопедія не тільки історії, а й культури. Після розпаду Київської Русі виникли самостійні літописні школи в відокремилися землях, але всі вони, як до зразка, зверталися до «Повісті временних літ».

Іншим жанром давньоруської літератури є житіє. Житіє (агіографія) оповідає про святе життя церковнослужителя або світського особи, зведеного у ранг святого. Житіє вимагало від свого автора твердого проходження встановленим правилам. Житіє композиційно поділялося на три частини: вступ, центральну частину, висновок. У вступі автор повинен був обов'язково вибачатися за недостатнє уміння в писанні. А висновок присвячувалося вихваляння героя житія. У центральній частині описується безпосередньо біографія святого. Житіє відноситься до дореалістічному жанру, тому що описуються тільки позитивні властивості героя. Негативні опускаються. У результаті виходить «нудотний» образ святого. У даному випадку житіє близько підходить до іконопису. Літописцю Нестору приписують, за переказами, авторство житія, присвяченого убієнним Борису і Глібу, а також засновника Києво-Печерської лаври - ігумену Феодосію.

З творів ораторсько-публіцистичного жанру виділяється «Слово про Закон і Благодать», створене Іларіоном, першим росіянином за походженням митрополитом, в середині XI ст. Це роздуми про владу, про місце Русі у Європі. Чудово «Повчання» Володимира Мономаха, написане для синів. Князь повинен бути мудрий, милосердний, справедливий, освічений, поблажливий і твердий у захисті слабких. Сили і доблесті, вірного служіння країні вимагав від князя Данило Заточник, автор блискучого з мови та літературній формі «Моління».

Поширення писемності супроводжувалося створенням бібліотек. Перші бібліотеки створювалися при церквах і монастирях. Найбільша (її заснував Ярослав Мудрий) знаходилася у Софійському соборі, і спочатку там нараховувалося біля 1000 примірників книг. Тут же було організовано переписування книг. Завдяки цій роботі книжковий фонд Київської Русі складав щонайменше 130-140 тис. томів. Переписана від руки, зроблена з пергаменту, багато оформлена книга коштувала дуже дорого - приблизно стільки ж, скільки невеликий маєток або міський будинок.

2.2 ОСВІТА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

У X - XII ст. писемність переростає в освіту. Розвиток освіти у Київській Русі грунтувався на власних національних традиціях і використанні античного та болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. Християнство, основою якого була писана книга, сприяло поширенню початків писемності та грамотності. Після церковної реформи Володимира Великого, виникла потреба у навчанні та вихованні освічених людей. Під час князювання Володимира Великого були створені перші державні школи, в яких вчилися діти знаті. Набір в школи, як свідчить літопис, здійснювався примусово, оскільки справа була нова, незнана і добровольців було мало. А держава гостро потребувала грамотних адміністраторів, дипломатів, здатних підтримувати зв'язки з Візантією та іншими країнами. Князь Ярослав Володимирович, вважаючи освіченість важливою умовою успішної діяльності на будь-якому терені, вводить обов'язкове навчання для молоді з князівських і боярських родів. Нові школи відкривалися у Києві, Новгороді, Володимирі-Волинському та інших містах.

Шкільна освіта за князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого стає частиною загальнодержавної і церковної політики Київської Русі. Утворилися три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя), школа "книжного вчення" (для підготовки священників) та світська (приватна) школа домашнього навчання, переважно для купецького і ремісничого населення.

За викладанням предметів у школі школи були двох видів. У одних, при монастирях, готували церковнослужителів. У них викладали читання, письмо, спів, богослов'я. Школи вищого типу, для “дітей кращих людей”, давали, крім того, знання з філософії, риторики, граматики. Найпоширенішим, очевидно, було індивідуальне навчання.

У школах вивчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику. Вищу освіту визначали богословсько-філософські дисципліни: богослов'я, філософія, риторика, граматика, співи.

Особливого значення у вищих школах надавалося вивченню іноземних мов. На першому місці була грецька мова, якою написані канонічні книги православної релігії, і якою, у ті часи, часто велися церковні відправи. Через те, володіння грецькою мовою було вкрай необхідне для вищих ієрархів церкви. Друге місце за значенням посідала латинська (варязька) мова.

Писали спеціальною паличкою - стилем (у давньоруських пам'ятках їх називають писала), виготовлені з рогу різних тварин, або металу. Для письма використовували вкриті воском дерев'яні дощечки, найчастіше бересту (кору берези). Пергамент (вичинена шкура, телят, ягнят чи козенят) був досить дорогим, на ньому писали в основному важливі документи великим уставним письмом пером з очерету, розщепленим на кінці. Папір на Русі з'явився в кінці XIV ст., значно пізніше ніж на Сході (VI-XI ст.) або на Заході (XII-XIII ст.).

На зміст навчання вплинули традиції візантійсько-болгарської церковної освіти. Спершу використовувалися віршовані азбуковники, завезені з Болгарії. Пізніше, на основі болгарських, укладалися власні оригінальні азбуковники. Найпоширенішою навчальною книгою був Псалтир. Укладалися "Парамійники" (літургійно-учительні збірники (на біблійні тексти, вибрані із Старого Завіту), апракосні Євангелія (добірки євангельських текстів, розміщених у порядку церковнослужбових читань). Важливою пам'яткою ранньохристянської писемності є Апостол, який містить Діяння й Послання апостолів.

Також були поширені підручники, перекладені з грецької мови. Це - "Фізіолог" (популярна зоологія), "Шестиднев" (про створення світу), "Християнська топографія" Козьми Індикоплова, у якій містяться численні матеріали космографічного, археологічного, географічного та історичного характеру.

Освітнім центром у Києві був собор Святої Софії. Тут складено літописний звід 1037 року, написано і виголошено "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, складались основи першого збірника законів Київської Русі, що називається "Руська Правда", створено "Ізборник" Святослава 1076 року, написано у 1056- 1057 рр. відоме "Остромирове євангеліє". Тут містилася книгозбірня Ярослава Мудрого, переписувалися книги.

Освітнім і художнім центром був також і Печерський монастир, у якому знаходились художня і книгописна майстерні. У його стінах була створена визначна пам'ятка історії Київської Русі "Повість минулих літ" та ін.

Окрім Києва, центрами освіти були міста Новгород, Полоцьк, Чернігів, Галич та Володимир-Суздальський.

До освічених верств давньоруського суспільства належали представники князівсько-боярської та церковної верхівки. Вищу освіту мали такі видатні діячі тих часів, як Іларіон, Феодосій Печерський, Нестор, Климент Смолятич, Кирило Туровський, Мойсей Видубицький, автор "Слова о полку Ігоревім", Ярослав Мудрий, його сини Ізяслав, Святослав і Всеволод, онуки - Святополк та Володимир Мономах, Володимир Василькович та ін.

2.3 НАУКА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

За Київської держави розпочався принципово важливий процес виділення науки в самостійну галузь духовної культури. Дуже важливими були зв'язки з Візантією - головною берегинею античної спадщини, майже втраченої в Західній Європі.

Поява і поширення писемності та розвиток освіти на русі позитивно вплинули на процеси розвитку наукових знань. Науковими центрами Були Київ, Новгород, а поряд з ними Полоцьк, Чернігів, Галич. Там існували школи, в першу чергу засновані духовенством. Серед них було багато вчителів, письменників, ораторів, художників, літописців, творців тодішньої української науки, яка, як і вся давня культура, перебувала спершу в повній залежності від Візантії, що на той час, поряд з Римом, мала славу другого світового центру науки та літератури.

Осердям тогочасної науки була, звичайно, теологія, часто забарвлена філософським змістом. Її твори пов'язувались не тільки з думками святих отців Церкви й античної філософії (характерною щодо цього є полеміка Клима Смолятича з Хомою близько 1147 року про використання теології Гомера, Платона й Арістотеля), а й з власною народною мудрістю та її оригінальним світоглядом. Спираючись на теологію й міфологію, тогочасна наука опрацьовує також інші галузі знання -- історію, право, природознавство, математику, астрономію -- в таких більш-менш обсягах, як це було у Візантії та західноєвропейських країнах. В історичних знаннях виділяються переклади візантійських хронік І. Малали, Г. Амартоли і Г. Сінкела, "Історії Палестини" Йосифа Флавія; природознавству присвячений "Шестоднев" Василя Великого та перероблений болгарським екзархом Іоанном, у якому характеризуються окремі царства природи відповідно до днів їх творення за Біблією; про різних тварин, почасти про рослини та каміння оповідає "Фізіолог", а "Космографія" Козьми Індикоплова подає загальну характеристику світобудови. Церковне право розроблялося в багатьох "кормчих" книгах. Поширеними були й збірники статей енциклопедичного характеру ("Ізборники" князя Святослава 1073 і 1076 pp.) та збірники афоризмів ("Бджола", "Ізмарагд"). Осердям тогочасної науки була,звичайно, теологія, забарвлена філософським змістом. Спираючись на теологію і міфологію, тогочасна наука опрацьовує також історію, право, природознавство, математику, астрономію.

Частіше за все вчені були одночасно релігійними діячами. Так, знаменитий письменник і філософ Ілларіон був митрополитом, відомий письменник, лікар Агапіт - ченцем Печерського монастиря і т.п. філософ, оратор Климентій Смолятич - митрополитом, письменник і проповідник Кирило Туровський - єпископом.

В історичних знаннях виділяються переклади візантійських хронік. Вітчизняні оригінальні наукові досліди в цей час розпочиналися в таких ділянках науки, якими Візантія не цікавилася. На сторінках літопису літописець додає свій виклад про походження слов'ян, їхню мову. Успішно розвивалася історична наука На зразок історичних хроні Візантії розробляється наше літописання.

Треба згадати і про медицину. Першими лікарями були ворожбити і знахарі, віщуни. Існувала медицина, що передбачала водолікування, термотерапію. Згадки є про хірургічне втручання до організму. Першими медиками на Русі були всілякі знахарі, відуни, волхви, чарівники, проти яких виступало духовенство. Але в ХI-XII ст. місце знахаря займає лічець, або лікар. Лікарі були, як правило, з ченців. Приступаючи до лікування хворого, вони зверталися з молитвою до святого Пантелеймона - заступника медицини і лікарів (у 2000 р., коли мощі святого Пантелеймона були ненадовго привезені в Київ, до них розпочалося багатотисячне паломництво).

В ХI ст. в Печерському монастирі лікували Дем'ян (Даміан)-Пресвітер і Агапіт - "безмездний лічець" Русі, як його називає “Києво-Печерський патерик”. Зараз на пам'ять про Агапіта у Києво-Печерській лаврі встановлена меморіальна дошка. Широке визнання лікарською практикою за часів Київської держави здобули також ченці Антоній, Пимен, лікарі Іоан Смера, Петро Сіріанин, Февронія.

Головними в арсеналі їх лікувальних методів були настої і відвари з лікувальних трав, зокрема привезених з Єгипту, а також молитви і взагалі вплив словом на хворого - те, що сьогодні належить до психотерапії.

Княгиня Євпраксія Мстиславівна уклала лікарський трактат “Мазі”. Підсумком накопичення даних в різних галузях знань стало створення енциклопедій. Першою енциклопедією на Русі став "Ізборник" митрополита Ілларіона (1073 р.).

Треба виділити такі принципи, характерні риси вітчизняної освіти і науки доби, яка розглядається. Це відкритість до світу, активне запозичення і використання набутків інших народів, що виражалося у вживанні грецької та латинської мов, широкій перекладацькій діяльності освітніх центрів. Чітко простежується європейська орієнтація, прив'язка до християнських цінностей. У освіті поряд з домінуючими церковними існували сильні світські компоненти. При високому рівні історико-літописної, релігійно-філософської думки сфера природничих наук ще не розвинена

ВИСНОВОК

Тож як ми бачимо запровадження християнства на Русі мало значний вплив на подальший розвиток не тільки писемності, освіти і науки, а й культури в цілому. І дослідження цієї теми має важливе значення у розвитку освіти сьогодення.

Невід'ємне місце, на мою думку, займає розвиток писемної культури, завдяки якій давньоруська література, суспільна думка, літописання досягли світового рівня.

Але не можна говорити, що до християнства писемної культури, як такої не існувало. Адже нам відомо, що записи з так званими інструкціями до жертвоприношень, передавалися з покоління в покоління. Крім цього, до нас дійшла хоч і сумнівна, але ж пам'ятка язичництва «Велесова книга».

Створення кирилиці, після запровадження християнства, набуло широкого вжитку і залишилося основою сучасного алфавіту ряду слов'янських народів. Важливою сторінкою давньоруської писемності є графіті, яке збереглося у наші часи, це малюнки, виконані на стінах споруд: храмів, в'язнях брам.

Освіта того часу була під владою держави та церкви. Школи мали на меті виховати освічених людей і державних діячів. В Київській Русі, як і зараз, існувало приватне навчання. Тут видатною подією було заснування бібліотек у Софії Київській. У давньоруських школах і бібліотеках виховувалось багато видатних літописців і літераторів, богословів і філософів, публіцистів. Імена деяких із них за умов, коли авторству не надавалося такого значення, як пізніше, дивом збереглися до наших днів. Це літописці Никон Великий, Іоанн, Нестор, Сільвестр та інші.

У справах освіти на Русі роль Софії Київської важко переоцінити. Книги, які виходили із її стін, служили основою для створення наукових бібліотек. У великих монастирях за прикладом Софії Київської виникали свої майстерні по переписуванню книг, що разом з бібліотеками стали базою для розвитку писемності, літератури та взагалі освіти того часу, що стало основою сучасної освіти.

На Русі широкого розповсюдження набуло освоєння знань в галузі фізичних та хімічних властивостей матеріалів, набуло розповсюдження математичних і астрономічних знань, що слугувало базою для розвитку у сучасності усіх наук.

Не менш важливе значення має розвиток медицини, що дало поштовх для створення й інших так званих енциклопедій з різних наук.

Таким чином, можна сказати, що історія взаємозвяна між собою. І нічого не трапляється просто так. Щось одне дає поштовх для розвитку іншого. Так само і часи Київської Русі слугували «великою сходинкою» у розвитку сучасної культури суспільства.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

Література

1. Історія української літератури /Д. Чижевський/, Нью-Йорк: Українська Вільна Академія Наук у США, 1956

2. Історія української культури / Пальм. Н. Д. / Гетало Д. Й., Харків, 2013

3. Історія України /Субтельний О./ Київ, «Либідь», 1991

Джерела

1. Знойко О. П. Міфи Київської землі та події стародавні. - К.: Молодь, 1989. - 304 с.

2. Воропай О. Звичаї українського народу. -- Київ, «Оберіг», 1993

3. Історія світової культури. -- Київ, «Либідь», 1994

4. Історія української культури / За загал. ред. I. Крип'якевича. -- Київ, «Либідь», 1994

5. Софія Київська /О.Сліпушко/, - Київ, «Аконіт», 2002

6. Історія України, 2-ге видання, /Бойко О. Д./ - Київ, 2002

7. Історія України-Руси, І том, /М. Грушевський/, - Львів, 1898

Размещено на Allbest.ru