Князівська доброчинність у Київській Русі

Размещено на http://www. allbest. ru/

«Запорізький національний університет»

Міністерства освіти і науки України

Кафедра соціальної філософії та управління

Реферат

з навчальної дисципліни «Оптимізація соціальних процесів»

на тему: «Князівська доброчиність у Київській Русі»

Виконала:

Білоус М. С.

Запоріжжя - 2016 рік



План

Вступ

Розділ 1. Історико-методологічні аспекти дослідження князівської добродійності в Київській Русі

1.1 Історія дослідження князівської добродійності в Київській Русі

1.2 Визначення основних понять дослідження князівської добродійності в Київській Русі

Розділ 2. Теоретичний підхід дослідження князівської добродійності в Київській Русі

2.1 Вплив князівської добродійності на подальший розвиток сучасної добродійності

Висновок

Список використаної літератури



Вступ

На мою думку тема «Князівська доброчинність в Київській Русі» є актуальною. Тому що, як відомо, для вирішення проблем на сучасному етапі розвитку суспільства, потрібно звернутися і зробити висновки з попереднього історичного досвіду наших попередників. До такого періоду, як на мене, відноситься вибраний історичний етап. Це можна пояснити тим, що за часів Київської Русі почала стрімко розвиватись доброчинність, меценатство та благодійність, яка невдовзі стала державною. Сучасна наука має можливість об'єктивно переосмисливши минуле, перейти на якісно новий рівень вирішення проблем. Все це допомагає надавати ефективнішу допомогу нужденним.

Об'єктом дослідження є сукупність способів, якими надавали допомогу нужденним в Київській Русі.

Предметом роботи - князівська доброчинність за часів Київської Русі.

Мета - дослідити нові аспекти князівської доброчинності на Русі.

В ході дослідження цієї теми виникли наступні завдання:

1. Історія дослідження князівської добродійності в Київській Русі;

2. Розкриття таких понять, як добродійність та її різновиди на Русі;

3. Вивчення принципів та методів дослідження добродійності в Київській Русі;

4. Вивчення впливу князівської добродійності в Київській Русі на сучасний розвиток добродійності.

Цю тему досліджувало багато науковців, зокрема: Годунський Ю. В. , Гумилев Л. Н. , Рибаков Б. А. , Свердлов А. З. та інші.



Розділ 1. Історико-методологічні аспекти дослідження князівської добродійності в Київській Русі

1.1 Історія дослідження князівської добродійності в Київській Русі

Початок благодійності пов'язують з 911 роком, коли був підписний договір князя Олега з греками, котрий складався з взаїмообов'язків про викуп росіян та греків, де б вони не були, та відправлення їх на Батьківщину. По суті цей договір вістував у собі частини соціальної роботи та був першим свідоцтвом турботи держави про громадян [12;152].

У X-XII ст. в Україні відбувається зміна моделі допомоги та підтримки нужденних. Це пов`язано зі зміною соціально - економічної та соціокультурної ситуації (до початку IX ст. у східних слов`ян завершився розклад первіснообщинного ладу. ) На зміну родоплемінним прийшли територіальні, політичні та військові, виникли племінні союзи, на базі котрих створюється держава - Київська Русь [2;2].

Розвиток феодальних відносин, інтереси єдності країни вимагали реформування уявлень стародавньої Русі, прийняття спільної релігії. У 988 році християнство визнається офіційною релігією.

Християнізація слов`янського світу справила вирішальний вплив на всі сфери суспільства, на суспільні відносини, і це, в свою чергу, позначилось на формах допомоги та підтримки людини. З цього часу починається формуватися християнська концепція допомоги, в основі якої є філософія любові до ближнього. «Полюби ближнього твого, як самого себе» - цей вираз стає моральним імперативом, що визначає сутність вчинку індивіда. З іншого боку, він виражає сутність єднання суб`єктів, стаючи тим самим показником незалежності до певної спільності.

Соціальна допомога того часу стає необхідною умовою особистого морального здоров`я осіб, які її здійснювали. Йшлося про те, щоб піднести рівень власної духовності, а не суспільного добробуту. Слідуючи з цього, допомога нужденним була справою кожного, а не держави. Милостиве ставлення до старців було одним з головних засобів морального виховання на Русі. Основними об`єктами допомоги стають хворі, жебраки, вдови, сироти. З`являються законодавчі акти, що регулювали відносини щодо підтримки та допомоги різним категоріям населення. До найдавніших джерел права належать церковні статути князів Володимира Великого та його сина Ярослава Мудрого, що містять норми шлюбно - сімейних відносин. Виникають й нові суб`єкти допомоги: князь, церква, парафія, монастирі. Визначилися основні напрямки допомоги та підтримки: княжна, церковно - монастирська, парафіяльна благодійність, милостиня [3].

Поворотним пунктом у розвитку добродійності на Русі, - надумку В. І. Курбатова [4], стало її хрещення. Християнство, щопризивало людей до любові й милосердя, упавши наблагодатний ґрунт, стало державною релігією. За свідченнямлітописців, найбільшвидатнимиправителями цього періоду були князь Володимир ЧервонеСонечко, Ярослав Мудрий і Володимир Мономах [5]. Київський князь Володимир І (Великий) статутом 966 р. офіційно зобов'язав духівництво займатися суспільним благодійництвом, визначивши десятину (1/10) від княжих доходів на утримання монастирів, лікарень, церков і богоділень. Майже відразу після хрещення князь зайнявся богоугодними справами: будував церкви, які стали не лише фундаментом віри, а й основою наукового знання, книжкової справи. Також заснував школи та училища, що були першим кроком у народній освіті Русі [6; 40].

За свою благодійність Володимир заслужив велику любов свого народу. Він влаштовував банкети на княжому дворі не тільки для бояр і дружинників, а й для убогих. Після свого врятування у битві з печенігами під містом Василевим, його щедрість була особливо велика. Бідні отримали від князя велику на той час суму грошей - 300 гривень. Повернувшись до Києва, він влаштував банкет для бояр та простого люду. З того часу кожен бідняк міг вгамувати свій голод на княжому дворі і кожен з жебраків міг отримати від князя трохи грошей. Його благодійність поширювалася навіть на тих, хто не був спроможний прийти за допомогою сам. Князь наказав своїм людям розвозити по вулицях хліб, м`ясо, рибу, овочі і роздавати на подвір`ях жебракам та убогим. Така благодійність набувала інколи навіть загрозливого для держави характеру: князь став поширювати свою доброчинність на злодіїв та вбивць, змінюючи їм страту та штраф.

В особі Володимира поєднувалися особиста та державна благодійність, бо він був першою особою та главою держави, та й гроші на це витрачав ті, що поступали до скарбниці з податків від населення. Отже, тут ми бачимо державну та приватну доброчинність тісно переплетеними, які ще не розділені. Ця традиція тривала на Русі і після Володимира Великого, продовжувалась його нащадками.

Гідним продовжувачем усіх справ свого батька Володимира був великий князь київський Ярослав Мудрий. Він заснував сирітське училище, де навчалося близько 300 юнаків. Це був перший справжній навчальний заклад на Русі. Але найбільшої слави Ярослав отримав своїм складанням першого письмового руського зводу законів - «Руської Правди». У цьому документі загально прийняті закони стали правовим кодексом. Складався він з 37 розділів соціального спрямування, що було незвичним для тогочасних європейських держав.

«Руська Правда» була першим слов`янським кодексом законів, що включав у себе подобу соціальної програми. Наступні зведення законів значною мірою будувалися за зразком «Руської Правди», міцно стверджуючи основи соціальної політики [6; 42]. Онук Ярослава Мудрого Володимир ІІ Мономах, великий князь київський з 1113 по 1125 роки, дослухався до скарг нижчих верств. У своєму правовому кодексі систематизував їхні права та обов`язки. Сестра Володимира Мономаха Анна заснувала в Києві училище для дівчат, яких не тільки утримувала за свій рахунок, а й навчала грамоти і різних ремесел.

Відомі також своїми благодіяннями й інші історичні особи того ж періоду: князь Ізяслав та Всеволод Ярославович. За їх правління був широко відомий єпископ Єфрем, який 1091р. побудував для бідних і сиріт лікарні, призначив їм лікаря, встановив, щоб повсюдно хворих лікували і доглядали безкоштовно. [6;44]

Таким чином, у середньовічному суспільстві починають формуватися нові суспільні зв`язки - для нужденних передбачена не тільки економічна підтримка, а й захист з боку держави. Але така допомога аж ніяк не була систематичною. Княжна добродійність - це дуже противоречивий факт тому що, наприклад, у літописах не зафіксовано проявів благодійності під час голоду та епідемії, які траплялися майже кожні 7 років. Відсутність княжого втручання можна охарактеризувати висловлюванням: «Бог наказывает вас за ваши грехи». Так у 1034 року в Ярославлі спалахнув голод, але князь Ярослав не вжив жодних дій щодо його ліквідації. Мабуть, такі проблеми масового характеру були поза княжою опікою [3].

В часи правління Володимира Мономаха та до середини ХVІ ст. яких не будь законів, котрі торкались б організації благодійної діяльності не приймалося. Це пояснюється двома основними причинами: по-перше, з середини ХІІ ст. Русь перестала представлятися як єдина ціла держава, вступивши в період феодальної роздрібненості. Відбулося падіння Києва як руського центра, велико княжий престол було перенесено у Володимир. Русь стала поступово переходити під владу Візантії та Грецької християнської культури. По-друге, встановлення золотоординського іга реформувало державне правління. Виходячи із наведеного матеріалу, можна сказати, що княжна благодійність в Київській Русі не переступила меж приватної опіки. Звідси її найважливіші риси:

1. Княжа благодійність засновувалася на особистому бажанні злидарелюбця, а державної системи благодійності не існувало.

2. Участь в опіці була не обов'язком, а правом князя. Доброзичливе ставлення до жебраків стало рисою вартою наслідування, але не обов'язком для виконання.

3. Допомога князів та інших знатних людей не була систематичною і всеохоплюючою.

4. Держава в особі княжої влади мирилась з фактом існування злидарства, дивлячись на нього, як на необхідний, посланий Богом хрест, а сама виступала в ролі приватного благодійника [7; 155].

1.2 Визначення основних понять дослідження князівської добродійності в Київській Русі

Під благодійністю або доброчинністю ми розуміємо безкорисливе надання допомоги потребуючим такої допомоги, які не є пов'язаними з благодійником. Приклади благодійності часто перетинаються з прикладами філантропії, хоча не всяка благодійність є філантропією, як і навпаки, не всяка філантропія є благодійністю. Благодійність заснована як на волонтерській, так і професійній діяльності благодійників, благодійних організацій та благодійних фондів яка орієнтована на допомогу та покращення суспільства, окремих його верств чи осіб [8].

На мою думку благодійність -- це чинення безкорисної допомоги тим, хто її потребує. Буває як в колективних формах (фонди, організації), так й в індивідуальних. Треба відмітити, що головною рисою благодійності є вільний вибір форми, часу та місця, а також змісту допомоги. Початки благодійності проявляються ще у язичні часи, коли окремі особи або групи мусили годувати та одягати нужденних. Ця допомога мала примітивні форми, не була організованою та регулярною [9; 238]. Вона виникла в умовах формування людського суспільства, становлення головних соціальних інститутів. Благодійність була для древніх слов'ян, як безкорисна поміч, котра відігравала велику роль у їхньому житті. Зміни у її розвитку відбулися з прийняттям християнства, яке закликало до любові та милосердя. Зрозуміло, що вона поділяється на окремі види. Вчені підкреслюють, що до найпростішого відноситься “годування жебраків”. До “жебраколюбів” відносились представники княжих родів, духівництва та інші люди з різних соціальних верств. В даному випадку можливо побачити реальний вплив християнського віровчення, зв`язаного з бажанням нагодувати голодного, напоїти жаждущого, підтримати приниженого, провідати ув`язненого, незалежно від його матеріальних можливостей. В даному випадку така справжня моральність була необхідністю, а не виконання боргу через страх покарання, або задля привселюдної похвали [10].

Благодійність на цьому етапі розвитку соціальної системи не була пов`язана з державними структурами та з системою окремих соціальних та культурних інститутів, а була, по суті, необхідною умовою князя, священика, благодія любої соціальної верстви. Тим паче, дуже часто такий прояв благодійності потрібен був більше жебраколюбнику, ніж жебраку. Тут виявляється про рівень власного духовного, морального удосконалення тої чи іншої людини, котра дарує. Жебрак виступав в якості захисника, богомольця для душевного, безкорисливого добродійника. У першому томі “Антології по соціальній роботі” особливо виділяється наступна думка: “У Рай входять святою милостинею - жебрак багатим харчується, а багатий жебрака молитвою рятується”. Таким чином, не дивлячись на всі найчудовіші досягнення в справі любові до “принижених і ображених”, добродійність була на тому етапі розвитку суспільної свідомості і державного управління сферою вчинків окремих осіб, органічно пов'язаних з ідеями християнської моральності.

Наступний різновид добродійності в Київській Русі - це зародження системи охорони здоров'я на Русі. Тут є й будування перших лікарень, де лікувалися нужденні не залежно від їхнього соціального статусу, прагнення до організації лікарської допомоги нужденним, навіть якщо вони не могли сплатити витрати на їх лікування. Проаналізувавши це благодійність того періоду можна сформулювати таким чином: «сліпа роздача милостині». Вона роздавалася усім, хто попросить або якось схожий на жебрака. Розслідування образу життя жебраків не тільки не відбувалося, а й заборонялося указами священників того історичного періоду. Відомий вчений богослов, котрого труди стали духовною основою християнської моралі для багатьох поколінь, мужній захисник православ'я Св. Іоанн Златоуст писав: «Ти не повинен довідуватися бідних, що вони за люди, тому що ти приймаєш їх в ім'я Христа» [1].

Таким чином, можна виділити три основні форми княжої благодійності:

1) роздача милостині;

2) харчування на княжому дворі;

3) розвезення продуктів містом для убогих [3].



Розділ 2. Теоретичний підхід дослідження князівської добродійності в Київській Русі

2.1 Вплив князівської добродійності на подальший розвиток сучасної добродійності

Благодійність можна визначити, як прояв співчуття до ближнього та необхідність поспішити на допомогу нужденній людині, тому в стародавні часи благодійність визначалась як «подання милостині людині, яка її потребує».

Сама по собі природа благодійності, як добротворення, виявляється в допомозі долати різноманітні труднощі людського життя, послаблює чинники соціальних конфліктів, забезпечує рівновагу, злагоду та стабільність в суспільстві.

У загальному вигляді практика благодійності у первісному суспільстві ґрунтується на природному інстинкті виживання людини та її соціальному самовираженні, на уявленні про суспільство як живий природний організм, якому притаманні особливі, свої, суто людські цінності - гуманізм, любов до ближнього, тобто як потреба життєдіяльності, необхідність подолати різноманітні проблеми.

В X-XII ст. в Україні почався новий етап розвитку допомоги та підтримки нужденним. Важливим фактором, який вплинув на зміни форм допомоги людям стала християнізація Київської Русі, цей процес мав вплив на всі сфери суспільства та на структуру суспільних відносин. Відбулося формування християнської концепції допомоги, в основі якої - істина любові до ближнього. «Полюби ближнього свого,як самого себе» - основа даної концепції [2; 2-3].

У роки становлення Київської Русі добродійність ще не була державним обов'язком, залишаючись справою винятково окремих нищелюбців і насамперед князів, які, як уважалося, зобов'язані піклуватися про добробут людей, які їм довіряють. Князів оцінювали не тільки по державних справах, але й по їхньому відношенню до бідних, хворих і старих.

Одним з головних засобів виховання в Київській Русі було милостиве ставлення до нужденних та старців заради піднесення рівня власної духовності. Допомога нужденним стає справою кожної людини, а не тільки суспільства загалом. Соціальна допомога того часу стає необхідною умовою особистого морального здоров'я осіб, які її здійснювали.

Прийняття християнства в Київській Русі спричинило активний розвиток особистої благодійності руських князів, яка мала релігійні засади. Офіційно київський князь Володимир Великий видав статут, яким зобов'язував духівництво займатися суспільним благодійництвом, визначивши десятину від княжих доходів на утримання монастирів, церков, лікарень і богаділень. Також князь засновує школи та училища, що стали першим у розвитку освіти на Русі. Проте ці дії спричинили хвилі протестів населення, особливо знаті, а деякі жінки, в яких забирали дітей на навчання, оплакували їх, як мерців, вважаючи писемність за чаклунство.

Володимир у своєму княжому дворі годував їжею не тільки бояр і дружинників, а й убогих і нужденних. Бідні отримували від князя велику на той час суму грошей. Повернувшись до Києва після переможних битв, влаштував свята для бояр та для простого люду. У той час кожен бідняк міг вгамувати свій голод на княжому дворі, а кожен з жебраків міг отримати від князя певну кількість грошей. Його благодійність поширювалася навіть на тих, хто не був спроможний прийти за допомогою. Князь наказував своїм людям розвозити по місту хліб, м'ясо, рибу, овочі і роздавати жебракам та убогим. Така благодійність набувала інколи навіть загрозливого характеру: князь став поширювати свою доброчинність на злодіїв та вбивць.

За свою благодійну діяльність Володимир заслужив велику любов та пошану свого народу.

Князь зміг поєднати благодійність особисту та державну, тому що він був першою особою та керівником держави, а гроші на це витрачав як особисті, так і ті, що поступали до скарбниці як податки від населення. Таким чином, можна сказати, що князь Володимир започаткував на Русі приватну та державну доброчинність, які були між собою тісно взаємопов'язані [2;3].

Продовжив благодійну справу свого батька Володимира - великий князь київський Ярослав Мудрий. Він заснував сирітське училище, де навчалося близько 300 юнаків. Це був перший навчальний заклад на Русі. При Ярославі набуло поширення безоплатне надання медичної допомоги при монастирях. Найбільший внесок у соціальну допомогу мав перший письмовий слов'янський кодекс законів - «Руської Правди», зміст яких включав певні соціальні програми. У ньому втримувалися статті соціального характеру і це було новим для молодих держав Європи [2;4].

Так, в XXXI главі виражений прояв турботи про підростаюче покоління. Якщо до прийняття зводу законів проблема спадкування вирішувалася старшими братами шляхом застосування сили стосовно молодшого, то після - права молодших були захищені ("Двір батьківський завжди без розділу належить молодшому синові").

У Західній Європі дане соціальне питання не було вирішено, у результаті чого сформувався особливий клас лицарів-розбійників, в основному з молодших дворянських синів, вигнаних і позбавлених спадщини.

Взагалі, закони Ярослава щодо піклування над дітьми дуже гуманні для тих часів. Наприклад, в XXXII главі розглядалися розв'язки проблеми при розділі спадщини між дітьми одного батька, але різних матерів, а також проявлялася турбота про вдів. Щоб уникнути сирітства, Ярослав велів передавати дітей найближчій родичці батька при повторнім заміжжі їх матері [8].

Таким чином, "Руська Правда" затвердила в собі основи соціальної політики: 8 статей з 37 присвячені проблемам дитячої захищеності. Багато наступних законів на Русі були звернені до зразка "Руької Правди"[2;3].

Отже Ярослав Мудрий також зробив великий вклад у розвиток благодійності, він не тільки продовжив справу батька, а й видав перший письмовий кодекс законів. Цей кодекс мав у собі статті, які були спрямовані на соціальну політику в Київській Русі.

За часів правління Ізяслава та Всеволода був широко відомий єпископ Єфрем, який 1091р. побудував для бідних і сиріт лікарні, призначив їм лікаря, встановив, щоб повсюдно хворих лікували і доглядали безкоштовно. Єфрем першим розробив монастирський статут, виходячи з положень якого будував громадські лазні, безкоштовні лікарні для бідних і мандрівників, стаціонарні відділення для важкохворих. Ціла мережа лікувальних закладів існувала при монастирях на принципах християнського милосердя і протягом семи століть служила людям. За правління братів Ізяслава та Всеволода князівська добродійність майже не розвивалась, тому що вони більше приділяли уваги боротьбі за престол між ними, чим політиці яку вели в країні [8].

Князівська добродійність знову почала стрімко розвиватись за часів правління онука Ярослава Мудрого - Володимира Мономаха. Він створив перше у своєму роді моральне повчання, звернене до молодшого покоління. У цьому «Повчанні дітям» [12] засуджувалися князівські міжусобиці і закликалося до об'єднання давньоруських земель. У своєму правовому кодексі систематизував права та обов`язки нижчих верств населення Київської Русі. Сестра Володимира Мономаха Анна заснувала в Києві училище для дівчат, яких не тільки утримувала за свій рахунок, а й навчала грамоти і різних ремесел [3].

І ще довго благодійність в Росії була пов'язана з церквою. Вселяючи людям думку, що допомагати нужденним - справа богоугодна, церква подавала приклад такого ставлення в часи стихійних лих, воєн, голоду. У неврожайні роки церква не тільки рятувала голодуючих, але з потреби і давала селянам зерно для посіву - на цей випадок в монастирях зберігався свого роду "страховий фонд".

Чималі доходи церков, монастирів, патріархів і митрополитів наказувалося витрачати на прогодування убогих і жебраків, оскільки вважалося, що "церковне багатство - жебраків багатство". При монастирях виникають богадільні, безкоштовні лікарні і дитячі притулки. Через церкву, куди передавали свої пожертви доброзичливці, благодійність здійснювалася аж до кінця XVII століття.

І все ж звичай доброчинність у формі милостині не применшує, а сприяє розвитку жебрацького промислу та бродяжництва. "Церковні та богадільні люди" стали, по суті, професійними жебраками, які населяли цілі слободи навколо церков і монастирів. Такі люди, всіляко уникали праці, ходили по світу, збільшуючи число гулящих. Видаючи себе за хворих і убогих, вони «відбирали» тим самим милостиню у істинно нужденних [11].

Під впливом князівської доброчинності цар Російської імперії Іван Васильович Грозний Вирішив за необхідне створити державну допомогу. На Стоглавому соборі, який відбувся у 1551 році, він сказав, що в кожному місті повинні бути побудовані богадільні для чоловіків і жінок та лікарні. Собор, який відзначив надмірний ріст жебрацтва та дармоїдства, висловився за впорядкованість допомоги нужденним, тобто за організоване піклування. Кошти на ці цілі повинні надходити від приватних осіб, а контроль за їх витрачанням віддавався в руки духовенства і цілувальників (так називалися тоді посадові особи).

Рішення цього високого зібрання можна вважати початком співпраці світських і церковних властей в справі допомоги стражденним.

І проте жебрацтво залишалося серйозною соціальною проблемою і протягом усього XVII століття. Царські влади намагалися впоратися з нею, розвиваючи державну благодійність. Так, за царювання Олексія Михайловича, в 1649 році, було прийнято "Соборне укладення", де в звід цивільних законів ("Кормчу книгу") увійшли статті про громадське піклування. Створюються спеціальні накази, які займаються піклуванням бідних, починає функціонувати наказ, відповідальний за будову богаділень. У 1682 році молодий цар Федір Олексійович суворо наказує зібрати в Москві всіх жебраків, виділити з них дійсно непрацездатних і помістити в богадільні і госпіталі або "роздати" по монастирях, а "здоровим ледарям дати роботу".

Рішуче взявся за викорінення жебрацтва Петро I, почавши з публікації суворого указу від 30 листопада 1691 "Про забирання жебраків, людей, які видають себе за калік, і про покарання їх". "Ледачих Прошак", Лукавці велено було бити батогами, оселяти до місця проживання, а знову поверталися до жебрацького промислу засилати в далекі сибірські міста на каторжні роботи. Міра "навчати жінок примусу" до праці за Петра виглядала як насильницьке визначення.

Указ, датований 31 січня 1712, під страхом жорстокого покарання заборонив просити милостиню. Особливо непримиренно був налаштований Петро до тих, хто її подавав, вважаючи таких людей "шкідливими для держави". Нищелюбам за непослух призначався штраф - 5 рублів за перше подіяння і 10 за друге.

У петровський час вийшло близько 20 указів проти жебрацтва. Однак цар чудово розумів, що одними репресіями знищити жебрацтво неможливо. Невипадково за часів його царювання з'явилася програма піклування "сірих і убогих". За прикладом європейських країн Петро I велить будувати сирітські будинки, лікарні і будинки піклування. Він наказує поміщати нездатних до праці в шпиталі, богадільні, видавати людям похилого віку та інвалідам з казни спеціальні "кормові гроші", а заможних громадян закликає вкладати милостиню, кошти та продукти безпосередньо у богадільні і госпіталі. Особливо уважний цар до понівечених у війнах солдатів, що цілком зрозуміло, якщо згадати активну зовнішню політику Петра I.

Петро намагається вирвати піклування з рук церкви і покласти турботу про нужденних на державні світські структури: у містах - на губернські та міські магістрати, у селах - на поміщиків, у вільних землях - на старост або соцьких. Центральне управління богоугодними закладами він спочатку зберігає за Патріаршим і Монастирським наказами, в 1721 році передає його Святійшому Синоду, а в 1724-му - Камер-конторі, тобто фінансовому відомству.

Так за Петра I громадське піклування остаточно пішло з ведення духовенства, ставши предметом державних турбот.

Проведені Петром перетворення у сфері благодійності були глибокі і серйозні, але винищити або якось зменшити жебрацтво йому так і не вдалося. Пояснити це можна, швидше за все, тим, що антініщенская політика Петра, який заклав початку державного громадського піклування, велася переважно насильницькими засобами і намагалася викорінити наслідок, а не причини, його що породжували.

Багато зробила для розвитку системи державної благодійності Катерина II. Почнемо розповідь про це з найважливішого законодавчого акту її правління - "Установи для управління губерній Російської імперії", підготовленого самою Катериною і прийнятого 7 листопада 1775. Згідно з документом, в кожній губернії були створені накази громадського піклування - система державної допомоги, яка здійснювала всю соціальну політику в країні. Накази відкривали і брали під контроль народні школи, заклади для божевільних і невиліковно хворих, госпіталі, лікарні, богадільні, сирітські і гамівні будинку.

В епоху Катерини накази громадського піклування - органи, які не залежать від губернських інстанцій і підпорядковувалися безпосередньо верховної влади і Сенату, - були створені в 40 з 55 губерній. Для установ, підконтрольних наказів, була розроблена своя система джерел фінансування: вони отримували як державні кошти, так і гроші від благодійників.

Продовжуючи боротьбу з професійним жебрацтвом та бродяжництвом, Катерина II законодавчими актами дещо зменшила суворість репресивних заходів, що застосовувалися в петровський час. До жебраків стали ставитися більш гуманно і диференційовано, на них починають дивитися не тільки як на злісних лінивців, але і як на нещасних жертв несприятливих умов існування. Тому Катерина II замість тілесних покарань, які практикувалися за Петра I, вводить систему примусової праці і трудового піклування жебраків. У 1775 році з'явилися перші робочі будинки, що знаходяться у віданні поліції, для гулящих або займаються злиденним промислом.

Для зцілення ж порочних людей Катерина наказує відкрити гамівні будинку з тяжким напівтюремним режимом. Поміщаються в них "буйні лінивці" та обличчя "непотрібного і нездержливого житія". Вони були постійно зайняті роботою, крім часу на сон та їжу. Ледачих наказувалося примушувати, а неслухняних карати різками (не більше трьох ударів за один проступок) або садити на хліб і воду на три дні або у в'язницю на тиждень.

При Катерині II виникає мережа виховних будинків для дітей-сиріт та незаконнонароджених ("аморальних") немовлят. І саме це стало благодійною новацією тих часів. Перший такий виховний будинок з госпіталем для бідних породіль був відкритий в 1764 році в Москві як державна установа. Будували цей будинок на приватні пожертвування (сама Катерина II виділила зі своїх коштів 100 тисяч рублів і зобов'язалася щорічно жертвувати ще по 50, а цесаревич Павло - по 20 тисяч). Через шість років такий же будинок відкрили і в Петербурзі.

У виховні вдома приймали дітей-підкидьок, народжених поза шлюбом, а також "законних дітей, що залишаються батьками по бідності". Тут діти росли і отримували елементарну загальну освіту, а з 14-15 років вихованців віддавали у навчання ремеслам в майстерні, організовані при самому будинку, або ж міським ремісникам. На утримання виховних будинків йшли мільйонні суми.

З'явилися в Катерининську епоху і так звані сирітські будинки, тобто навчальні заклади для дітей незаможних батьків - купців, чиновників, канцелярських службовців, міщан і цехових, - які "по бідності своєї не мали коштів влаштувати дітей в які-небудь училища". У сирітські будинки приймали хлопчиків і дівчаток у віці від 7 до 11 років. Після закінчення училища дітей розподіляли на службу в державні установи, на фабрики, заводи або до різного роду підприємцям для навчання ремеслам, торгівлі та іншим корисним заняттям.

При Катерині II було покладено початок організації "відкритого громадського піклування", яка займалася пенсіями, посібниками, кормовими грошима, забезпеченням професією тощо. Вона діяла "поза закритих благодійних закладів", тобто в гошпіталях, богадільнях, інвалідних будинках і т.д. Так, наприклад, указ 1781 зобов'язував столичний міський магістрат призначити "міського маклера", який повинен був раз на тижденьпроводити кружки наказу громадського піклування з добровільними подаяннями і роздавати гроші "бідним, не що можуть набувати роботою свій прожиток". Імператриця також покладала на сільські та міські громади та парафії обов'язок "прогодовувати своїх бідних, не допускаючи їх до злиднів".

Лише в часи правління Катерини II фактично почалися і регулярні внески жертводавців на будівництво благодійних установ, на організацію громадських і приватних місць для допомоги нужденним.

Від "нищелюбія" країна поступово перейшла до порівняно дієвих форм і методів, поступово формується державна політика соціальної допомоги сиротам, незаконнонародженим, людям похилого віку, непрацездатним, інвалідам та хворим [11].

Проаналізувавши матеріал, можна виділити основні форми князівської благодійності:

1. Роздача милостині;

2. Харчування на княжому дворі;

3. Розвезення продуктів по місту для убогих [3;2];

4. Відкриття безкоштовних шкіл для дітей та дітей-сиріт;

5. Друк законодавчих актів, які затверджують певні права нижчої верстви населення;

6. Відкриття безкоштовних лікарень при церквах.

Основними рисами благодійності в Київській Русі можна вважати:

1. Допомога князів та інших знатних людей нужденним, а також доброзичливе ставлення до них, зокрема до жебраків - стало традицією вартою наслідування, як позитивний історичний етап розвитку соціальної допомоги;

2. Благодійність засновувалась на особистому бажанні князя та його оточення і тому держава виступала в ролі приватного благодійника;

3. Княжа благодійність засновувалася на особистому бажанні злидарелюбця, а державної системи благодійності не існувало.

4. Участь в опіці була не обов'язком, а правом князя. Доброзичливе ставлення до жебраків стало рисою вартою наслідування, але не обов'язком для виконання.

5. Допомога князів та інших знатних людей не була систематичною і всеохоплюючою.

6. Держава в особі княжої влади мирилась з фактом існування злидарства, дивлячись на нього, як на необхідний, посланий Богом хрест [3].

Попри всі позитивні явища пов'язані з благодійністю в Київській Русі, можна виділити й негативні аспекти. Благодійність в Київській Русі послужила розвитку гострих соціальних проблем: злидарство, жебрацтво, нужденність почали розглядатися як певна необхідність. В Київській Русі вважали, що нужденність від Бога, насамперед щоб надати можливість тим, хто подає милостиню здійснити Божу справу і тим самим полегшити собі шлях до вічного спасіння. Звісно, такий погляд на злидарство, нужденність та жебрацтво сприяє підтримці їх і як «професії» жебрацтва, що поступово розповсюджується до розмірів великого громадського лиха. Монастирі, церкви і княжо-боярські двори стають центрами, що приваблюють цілі натовпи ледарів, що розраховували знайти тут легку поживу. При багатьох княжих дворах явились навіть особливі «штати» постійних жебраків, що в свою чергу дало ще більший поштовх для розвитку псевдо-жебраків.

Таким чином в київській Русі зародження благодійності стало першим кроком до виникнення соціальної роботи. За довгий період нашої історії відбувалися значні зміни форм соціальної підтримки населення, але основи, які були закладені ще в стародавні часи реалізуються і сьогодні. Благодійність а Київській Русі - засади соціальної роботи сьогоденного українського суспільства.

В період незалежної України соціальна робота активно розвивається в нашому суспільстві. Визначальна риса соціальної роботи знайшла чітке вираження у Київській Русі, яка полягала у захисті інтересів людей, які не мали рівних потенційних можливостей порівняно з іншими через хвороби, бідність та кризові ситуації, в яких вони опинились.

Досвід соціальної допомоги для України почав складатися ще в період язичництва та Київської Русі, а потім стає засадою розвитку соціальної роботи в нашому суспільстві [2;4].



Висновки

Ця тема, не дивлячись на свою вузькість, має сьогодні великий потенціал перш за все, через свою соціальну значущість, практичну актуальність і застосовність, а також через міждисциплінарність. Тому актуальним є не лише вивчення історії розвитку суспільної добродійної діяльності, але і об'єктивне дослідження еволюції її структур, соціальних інститутів, правової бази і механізмів їх функціонування.

На жаль далеко не все з цього отриманого досвіду може бути використано сьогодні, але для виявлення елементів історичної спадщини, які варто відроджувати, необхідно за допомогою наукового аналізу реконструювати модель суспільної добродійності максимально точно.

З питання про вплив князівської добродійної діяльності на суспільство і соціальні процеси склалися дві принципові точки зору. Різке негативне відношення до благодійності та її впливу на суспільство, оскільки вона лише "розбещує людину, відучує її від праці і не приносить жодного блага суспільству", і тому благодійна діяльність в принципі нездібна вирішувати соціальні проблеми, оскільки вона - лише воля багатих і для них є розвага, перебіг власної пихатості.

Друга точка зору на позначену проблему - це визнання позитивного впливу добродійної діяльності на суспільство. Ця точка зору ґрунтується на історичному досвіді добродійної діяльності в Київській Русі та на сучасних тенденціях розвитку соціальної роботи. І тут надається можливість зазначити ряд положень:

1). Перш за все, добродійна діяльність - це надання допомоги що має потребу (у різних формах): чи то це створення притулків, лікарень, богаделен дитячих будинків, ясел, будинків безкоштовних квартир, організація безкоштовного живлення; чи то догляд за пораненими під час воєн (наприклад, діяльність сестер милосердя Краснокрестного руху і "Жіночого патріотичного суспільства"). Тобто, це підтримка людей в скрутну хвилину.

2). Завжди, у всі часи, добродійна діяльність сприяла розвитку в Україні освіти з відкриттям училищ, курсів, установою стипендій, безкоштовним вченням неписьменних. Добродійна діяльність сприяла розвитку культури - підтримка художників, артистів; будівництво храмів, музеїв і так далі.

3). Окрім цього, добродійність сприяє формуванню високого духовно-етичного вектора суспільства. Спочатку добродійність і милосердя в Київській Русі були засновані на євангельській заповіді любові до ближнього. З прийняттям Руссю християнства найважливішими вогнищами добродійності і милосердя стали храми і монастирі. При них завжди проживала чимала кількість жебраків, калік, сиріт, самотніх старезних людей. Подаяння милостині в храму стало сприйматися обов'язком кожного, в нього що входить. Сильну дію на пом'якшення вдач надавав особистий приклад князів, самих церковних служителів.

4). Позитивний вплив добродійності також полягає ще в тому, що ця діяльність призначена для людей всіх вікових категорій і всіх груп населення, тобто існує досить широкий обхват соціуму.

5). Також слід зазначити, що добродійна діяльність реалізує один з основних принципів соціальної роботи, який свідчить "не лише допоможи, але і навчи". Класичний приклад варіанту цього афоризму - не лише погодуй рибою, але і дай вудку і навчи нею користуватися, щоб наступного разу не виявитися в подібній ситуації. І як наслідок цього, спостерігатиметься хоч би часткове вирішення соціальних проблем.

6). І останнє, що хотілося б відзначити у ряді позитивних чинників - це те, що князівська добродійна діяльність сприяла розвитку добровільних ініціатив, формуванню активної цивільної позиції, підвищення демократичної культури громадян і розвиток соціальної мобільності в співтоваристві.

Таким чином, на сучасному етапі, безперечно, признається позитивний вплив князівської добродійної діяльності за часи Київської Русі на суспільство і соціальні процеси, і завдяки цьому, у наші часи добродійна діяльність розуміється і виступає як ресурс, як спосіб і як форма вирішення соціальних проблем, і як чинник особового розвитку і самореалізації благодійника.

Виходячи з цього, концепція сучасної добродійної діяльності, спирається на наступні принципи:

1. використання ресурсів людей (розвиток добровольчества;

2. сприяння розвитку потенціалу самодопомоги і власної ініціативи громадян;

3. інституціоналізація місця добродійності в житті суспільства. І, звичайно ж, необхідною умовою всього цього повинна стати підтримка добродійності з боку держави. Багатовікові традиції добродійності на Русі, соціальної допомоги і підтримки тих, що мають потребу сприяли створенню міцної державної системи соціального забезпечення.

Сьогодні, структура, що діє, і організація соціального захисту населення області є багатофункціональною системою, яка останнім часом значно виросла, істотно розширивши свої функції. Істотна особливість сьогоднішнього дня - розширення кола осіб, що представляють уразливі шари суспільства. Сюди входять старезні і люди похилого віку, безробітні, мігранти, інваліди, хронічно хворі, особи, що знаходяться за межею бідності, жебраки і ін. Збільшення чисельності таких осіб несприятливо позначається на всьому суспільстві, завдаючи йому економічного, фізичного, морального збитку. Тому поважно, щоб суспільство усвідомило практичну цінність добродійності як засоби соціальної реабілітації громадян, що істинно мають потребу, і зменшення гостроти медичних проблем. Через милосердя і співчуття відновлюється хвора тканина людських взаємин. Сьогодні корисно було б звернутися до досвіду наших попередників, добродійна діяльність яких диктувалася усвідомленням загальнолюдської солідарності, прагненням усунути небезпеку, пов'язану з наявністю в товаристві населення, що має потребу.

На сьогоднішній день під добродійністю розуміють багатоаспектну людську діяльність, соціальний, психологічний і економічний феномен, який має свою давню історію. Первинна форма добродійності у вигляді подаяння милостині жебракові, зустрічається вже в найвіддаленіші часи і згодом зводиться в релігійний обов'язок.

благодійність київський русь соціальний



Список використаної літератури

1. Стог А. Об общественном призрении. //антология социальной работы. В 5т. , Т. 3. М. ,1995. - 16с.

2. Благодійність в Київській Русі як соціально-культурна засада розвитку благодійної діяльності в Україні// наукова стаття/ Немченко А. О. - УДК 316, 2006. - 4с.

3. Поліщук В. А., Янкович О. І. Історія соціальної педагогіки та соціальної роботи: курс лекцій / ТДПУ, Тернопіль, 2009. - 256 c.

4. Курбатов В. И. Социальная работа. Учебное пособие. - М. : Издательско-торговая корпорация «Дашков и К», 2006

5. Електронний матеріал «Повесть временных лет»

6. Горілий А. Г. Історія соціальної роботи. Навчальний посібник. - Тернопіль: Видавництво Астон, 2004. - 174с.

7. Кузьмин К. В. , Сутырин Б. А. История социальной работы за рубежом и в России (с древности до начала XX века). -М. : Академический проект; Екатеринбург: Деловая книга,2002. - 480с.

8. Соловьев С. М. История древнейших времен \\ Сочинение в 18 кн. , 1 кн. т. 1-2, М. , 1988. - 701с.

9. За А. З. Свердловым, Курс лекций по социальной работе и благотворительности. //Санкт-Петербург, 2001.

10. Статья// Откуда есть и пошла благотворительность на Руси// - Наука и жизнь - 2006 /Ю. Годунский, №10

11. Демиденко Г. Г. Історія вчень про право і державу: навчальний посібник/ Харків: Консум, 2004. - 432 c.

12. Ключевский В. О. Русская история: Полный курс лекций: В 3-х кн. -М. :Мысль. -Кн. 1. -1993. -572с.

13. Кузьмин К. В. , Сутырин Б. А. История социальной работы за рубежом и в России (с древности до начала XX века). -М. : Академический проект; Екатеринбург: Деловая книга, 2002. - 480с.

14. Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества. М. 1982. - 589с.

15. Соціальна робота в Україні/За ред. В. Полтавця - К. ; 2000. - 236с.

16. Человенко Т. Г., Кононова Е. С. Благотворительность в истории Русской Православной Церкви. Учебное пособие. Орел, изд. Социально-Образовательного Центра, 1997.

17. Холостова Е. И. Генезис социальной работы в России. - М. , 1995. - 220с.

18. Введення у соціальну роботу. Навчальний посібник. -- К. : Фенікс, 2001. --288 с.

19. Вступ до соціальної роботи. Т. В. Семигіна, І. І. Мигович, І. М. Грига, Н. В. Кабаченко, О. М. Савчук. Навчальний посібник. -- К. : 2005

20. Іванова О. , Семигіна Т. Система соціального обслуговування та соціальних служб в Україні // Соціальна робота в Україні: перші кроки / За ред. В. І. Полтавця. -- К. : КМ Академія, 2000.

21. Мигович І. І. Соціальна робота: вступ до спеціальності - Ужгород, 1997. - 166 ст.

22. Соціальна робота в Україні: Навч. посібник / За заг. ред. І. Д. Звєрєвої, Г. М. Лактіонова. -- К. : Центр навч. літератури, 2004.

23. Соціальна робота в Україні: перші кроки // Під ред. В. Полтавця. -- К. : Видавничий дім "KM Academia", 2008.

24. Савицький В. І. Ґенеза благодійності в Україні (Методологія історії соціальної роботи в Україні): Навч. посібник -К. : НТУУ «КПІ», 2007. - 12с.

Размещено на Allbest.ru