Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Загальні відомості про слов'ян

Слов'яни - одна з найчисленніших груп давньоєвропейського населення. З розселенням арійських племен по цілій Європі й великій частині Азії, почали вибиватися поміж іншими племенами й слов'яни, що первісно займали землі поміж рікою Одрою на заході, Дніпром на сході, Карпатами й Судетами на півдні й прибережною, над балтійською смугою на півночі. До самого балтійського побережжя вони не доходили, так само, як дуже довго держалися здалека від чорноморського побережжя.

Слов'яни були вдачі войовничої, сміливі й жорстокі, а при тому надзвичайно свободолюбні. Вірили в сили природи, але релігія була краще розвинута в західних, аніж східних слов'ян.

Займаючись скотарством і бджільництвом, особливо поширили слов'яни хліборобство й огородництво. Доказ на це - спільні всім слов'янам назви жита, пшениці, ячменю, вівса, проса, льону, конопель, сіна, овочів, ягід, а далі рала, серпа, коси, мотики, лопати, ратая, орання, сіяння, жатви, і т. п. З ремесел знали ткацтво й кушнірство та домашнє майстерство, при якому послугувалися сокирою, долотом і кліщами. Жили селами й оборонялися перед ворогом у городах, що їх обводили окопами. Їх зброєю були лук, стріли, меч. Рахувати вміли до тисячі. Вміли будувати хати з вікнами й дверми, варити мед і виробляти з молока сир та масло. З окрас носили персні та гривні. слов'янин ремесло релігія господарство

В арабських джерелах згадується про союзи слов'янських племен - об'єднання східних племен ще до створення Київської Русі. Слов'яни жили родами, племенами. Найдавніший вітчизняний літопис, згадуючи про розселення слов'ян у Східній Європі називає різні племена: словени, кривичі, поляни, в'ятичі, радимичі, древляни, сіверяни та ін.

2. Слов'яни в давнину

Слов'яни живуть на теренах Європи з І тис. н. є. Перші свідчення про них трапляються в працях римських істориків Плінія Старшого, Тацита та Птолемея, готського історика Йордана, візантійця Прокопія Кесарійського та в арабських джерелах. Поряд з письмовими відомі й археологічні пам'ятки давніх слов'ян. Проте єдиного погляду на їхнє походження немає. На думку сучасних істориків, формування слов'янського етносу на території сучасної України відбувалося поетапно:

1. За доби бронзи існували деякі культури (білогрудівська, комарівська), які, можливо, належать давнім слов'янам.

2. У ранньому залізному віці великий вплив на формування слов'ян справили кочівники зі сходу (кіммерійці й скіфи) та греки. До того ж скіфів-орачів і скіфів-хліборобів деякі вчені вважають праслов'янами.

3. Зарубинецька культура. Наприкінці III ст. до н. є. - II ст. н. є. на території Середнього Подніпров'я, де в ранній залізний вік жили скіфи-орачі, та на території Полісся, де проживали неври, формується зарубинецька культура. Назва культури походить від назви с Зарубинці Канівського району Черкаської області, де вперше її знайшов і дослідив у кінці XIX ст. відомий археолог В. Хвойка.

Господарство та побут. Для зарубинецьких мешканців характерні невеликі укріплені городища; будинки вони зводили з дерева, потім обмазували глиною та білили. Численні археологічні знахідки (ножі, серпи, коси та залишки пшениці, ячменю, кісток свійських тварин) свідчать про хліборобський та скотарський характер цієї культури. Зарубинівці мали й інші промисли:

* полювали на ведмедя, зубра, кабана, лося;

* займалися рибальством;

* знали чимало ремесел, про що свідчать знайдені прикраси та інші вироби з металу, кістки та дерева;

* знали секрети виготовлення скла, гончарство і ткацтво.

Археологи вважають, що племена зарубинецької культури вели жваву торгівлю з містами-державами Північного Причорномор'я.

4. У другій половині І ст. н. є. на народи зарубинецької культури почали тиснути з півдня сармати, унаслідок чого зарубинівці переміщаються в різних напрямках. Частина населення вирушила на південний захід і потрапила під вплив пшеворської культури, решта вступила у взаємодію з балтськими племенами на півночі, де з часом сформувалася київська культура (кінець II - початок III ст.).

5. У II ст. великий вплив на місцеві племена справила Римська імперія, яка на той час панувала на території Північного Причорномор'я та на Подунав'ї.

6. У кінці II - на початку III ст. внаслідок злиття культур різних за походженням племен у межиріччі Західного Бугу, Дністра та Південного Бугу утворилася черняхівська культура. Саме з черняхівською та київською культурами деякі вчені пов'язують початок становлення праукраїнців.

3. Господарство і побут давніх східних слов'ян

Східнослов'янські племена населяли територію, на якій з давніх-давен розвивалося землеробство та скотарство. Слов'яни також вели осілий спосіб життя й основу їхньої господарської діяльності складали рільництво та тваринництво, з тенденцією перетворення рільництва на провідну галузь виробництва.

Основу рільництва в населення степової та лісостепової зони складали зернові, передовсім просо, ячмінь плівчастий та пшениця-двозернянка (полба). Культивувалися також овес, жито та бобові (горох і сочевиця). Вирощували давні слов'яни й городні культури: ріпу, редьку, цибулю та часник. Збереглися також свідчення, що набули поширення в рільництві й технічні культури -- льон і конопля.

Землеробство було орним. Але характер землекористування був екстенсивним. Орні ділянки використовувалися до повного виснаження, після чого їх залишали на короткочасний або довготривалий переліг.

Як засіб розчищення земель під посіви та як окрема система землеробства значного поширення набула підсіка. Підсічне землеробство переважало в поліській зоні, а орне -- в лісостеповій. Практика використання угідь до їхнього повного виснаження обумовлювала необхідність поступового освоєння нових територій. Екстенсивне землекористування за наявності великої кількості вільних земель було достатньо продуктивним і потребувало мінімальних витрат сил. Лише наприкінці VIII ст. н.е. стають помітними якісні зміни в землеробстві, спричинені збільшенням народонаселення та поліпшенням кліматичних умов. У господарстві слов'ян намітився перехід до інтенсивних форм землекористування. Зменшився термін перебування ділянок під перелогою та поступово утверджується двопільна система рільництва, щоправда, при збереженні певного значення перелоги та підсіки.

Як землеробські знаряддя праці на рубежі нашої ери використовували дерев'яні рала, залізні слабко вигнуті асиметричні серпи латенського типу та серпоподібні ножі. Іноді використовувалися й залізні коси.

У другій чверті І тис. н.е. спостерігаються помітні зрушення в агротехнічному арсеналі давніх слов'ян, особливо тієї їх частини, яка належала до ареалу поширення черняхівської культури. Тут, зокрема, набули поширення залізні наральники й подекуди чересла, мотики, оковки лопат, коси. Для переробки зерна використовували ручні млини з ротаційними жорнами та ножні ступи. У населення Нижнього Подніпров'я набувають поширення круглі жорна римського типу.

Найбільш разючі зміни в складі та якісних характеристиках сільськогосподарського інвентаря східних слов'ян відбулися в останній чверті І тис. н.е. У цей час у них широко розповсюджуються знаряддя, що були перед тим характерні лише для Подунав'я та Балкан. Зокрема, удосконалюються рала, які тепер складаються з чересла, відвальної дошки і наральника з широким лезом та асиметричними плічками. Використання таких рал дозволяло значно глибше підрізати шар грунту (на глибину до 10-15 см), а це істотно підвищувало врожайність лану. Для збирання урожаю застосували серпи з асиметричним лезом і відігнутим держаком, що своєю формою та характеристиками наближувались до сучасних.

У землеробстві намічається чітка зональна спеціалізація, що враховувала кліматичні та грунтові показники, і яка відображується на знаряддях праці. Зокрема, в Поліссі найбільшого поширення набула дерев'яна соха, яка найбільше підходила для обробки легких супіщаних лісових грунтів.

Розвиток тваринництва у давніх слов'ян був також досить важливою галуззю господарства. Розведення свійських тварин забезпечувало населення продуктами харчування (молоком, м'ясом, яйцями), сировиною для виготовлення одягу (вовною, шкірою тощо), а також матеріалом для розвитку різних промислів (виготовлення виробів з кістки, рогу чи копит). Тваринництво також забезпечувало землеробів тягловою силою та засобами пересування.

Найбільшого поширення набуло розведення великої рогатої худоби, свиней та дрібної рогатої худоби. Осілий спосіб життя східних слов'ян зумовлював стійлово-вигінний тип тваринництва.

Чимале значення в економіці давніх слов'ян мали різні промисли, пов'язані із збиральництвом, полюванням та рибальством. Хутра та шкури диких звірів, крім того, що вони використовувалися для пошиття одягу чи окремих його елементів, служили й предметом торгівлі. Значного розвитку набуло також бортництво.

Аналіз господарської діяльності слов'янських племен дозволяє вченим дійти висновку, що основою їхнього харчового раціону на початку І тис. н.е. були каші й прісні коржики. Розвиток агротехніки та вплив провінційно-римської культури Подунав'я та Північного Причорномор'я спричинили певні зміни в характеристиках раціону. Збільшення інтенсивності помолу зерна на борошно через впровадження ручних млинів у другій чверті І тис. дозволило істотно збільшити вживання хліба. Вчені висловлюють припущення, що саме з цього часу кислий хліб стає постійним продуктом харчування східнослов'янських племен.

Крім зернових культур, значне місце в харчовому раціоні посідають овочі та фрукти -- ріпа, слива, яблука, терен, суниці, малина тощо.

Важливу групу харчового раціону складали продукти тваринництва -- яловичина, баранина, свинина, меншою мірою -- конина. Істотну частку молочних продуктів -- молока, сиру та масла -- засвідчують археологічні знахідки посуду для їхнього виготовлення та зберігання.

У неврожайні роки зростала роль збиральництва та рибальства.

4. Ремесла в господарській діяльності слов'янського населення

Особливе місце у виробничій діяльності слов'янських племен посідали виробництво та обробка заліза. Ще до появи на історичній арені слов'ян ці галузі мали свою тисячолітню історію розвитку й досягли неабияких результатів. Тепер же, в І тис. розвиток металургії, на думку П.Толочка, більшою мірою залежав не від удосконалення технології виготовлення та обробки металу, а насамперед від зростання його значення в побуті та трудовій діяльності населення.

Впровадження металургійного виробництва стимулювало прискорений розвиток значного сегменту господарської діяльності, адже передбачало об'єднання процесів видобутку руди, її підготовки до плавлення, отримання металу та його наступну обробку.

Зразки сиродутних горнів наземного типу археологами виявлені вже на ряді поселень VI-VII ст. н. е., зокрема, на території сучасної Львівщини, Запоріжжя, на берегах Південного Бугу. Як правило, це були поодинокі горни, розташовані на тих самих поселеннях, де мешкали всі члени общини, а тому, ймовірно, забезпечували потреби в залізі членів своїх общин. Поблизу ж Гайворона на Південному Бузі виявлено зразу 24 сиродутні горни, що вказує на той факт, що цей комплекс мав забезпечити потреби цілого племінного союзу східних слов'ян.

Сиродутним способом добували залізо досить невисокого рівня якості -- так звану крицю, що являла собою губчастий залізний корж з великою кількістю шлаків. Аби поліпшити показники такого заліза його декілька разів проковували для ущільнення та видалення шлаків. Результати археологічних розкопок переконують, що ковальством у І тис. н. е. займалися ті ж самі майстри, які видобували залізо. Однак, незважаючи на це, ремісничі вироби ковалів черняхівської культури вказують на доволі високу техніку професійної майстерності цих ковалів. Вони досконало володіли технікою пластичної обробки заліза в гарячому стані, тобто вільною ковкою, широко застосували гартування та відпуск металу.

Значних успіхів у обробці заліза було досягнуто в останній чверті І тис. н. е., свідченням чому є, зокрема, знахідки виявлені на стоянці Лука-Райковецька на Правобережжі. Тепер майстри значно ширше застосовували такі складні технологічні прийоми як пакетування та цементування металу, наварювання сталевого леза на залізну основу тощо. Цементування металу передбачало закриття залізних напівфабрикатів у вогнетривкий горщик (тигель) разом із товченим деревним вугіллям, кістками або рогом, з наступною його термообробкою. В результаті чого залізо цементувалося, перетворюючись на залізовуглецевий сплав -- сталь.

Одночасно з розвитком металообробки, зокрема ковальства, удосконалювалися прийоми ювелірної майстерності. Як правило, першими ювелірами були саме ковалі. Матеріалом для виготовлення ювелірних виробів служили кольорові метали, промислових запасів яких не було виявлено на території розселення слов'ян. Це природно гальмувало розвиток ювелірної справи, який міг відбуватися лише за умови використання привозної сировини. Найпоширенішим матеріалом в ювелірній справі була мідь та бронза, срібло траплялося значно рідше, а золото -- лише в поодиноких випадках.

Асортимент ювелірних виробів включав, насамперед, фібули, браслети, каблучки, сережки, підвіски, пряжки тощо. Ювелірне мистецтво базувалось на складній технології, що включала в себе відливання за восковою чи кам'яною моделями, тиснення або карбування, волочіння дроту, його накручування. Широкого поширення набули прикраси з плоскою чи об'ємною зерню, гравірування по гладкій поверхні, інкрустації, позолоти, з'єднання дроту в об'ємну композицію (філігрань) тощо.

Після подій, пов'язаних із розпадом Римської імперії та Великого переселення народів, в Європі відбуваються процеси варваризації населення, які торкнулися й територій сучасної України. Зокрема, якщо на поселеннях ранньослов'янських культур середини І тис. н.е. ще трапляються уламки гончарної кераміки черняхівського типу, то згодом вони зникають. У практику знову входить техніка виготовлення посуду ручним ліпленням та випалювання в хатніх печах або на вогнищах. Відродження гончарного ремесла в східних слов'ян Лівобережжя Дніпра відбувається у IХ ст. н.е. під впливом розвитку гончарства в аланів та болгар, що на той час населяли Хозарський каганат. А на Правобережжі гончарне коло знову входить у вжиток вже наприкінці VIII ст.

Крім металу та глини, широко застосувалося у виробничій сфері дерево, яке в лісовій та лісостеповій смугах було основним будівельним матеріалом. Для його обробки використовували сокири, струги, тесла, долота, ложкоподібні свердла. Токарний верстат на слов'янських землях з'являється лише в часи черняхівської культури.

На півдні України досить розвинутою була обробка каменю, де значного поширення набули античні традиції каменеобробки. Пізньоскіфські, а згодом черняхівські племена Причорномор'я широко використовували місцевий вапняк при зведенні жител та оборонних споруд. Із м'яких порід каменю висікали досконалі елементи декору, робили ступи та корита. У Подністров'ї в побуті використовували ручні млини, жорна до яких виготовляли з вапняку.

У Середньому Подніпров'ї археологами виявлено перші зразки слов'янської кам'яної скульптури. Зазвичай, це скульптурні зображення язичницьких божеств.

5. Релігія давніх слов'ян

Релігійні уявлення слов'ян еволюціонували так само, як і в інших давніх народів. Документи підтверджують, що у світовідчутті та світорозумінні праслов'ян усі явища природи (неживі предмети, представники рослинного і тваринного світу, природні явища) "жили" таким самим життям, як і людина. Вони уявляли їх здатними відчувати, наділяли властивостями боротися за своє існування подібно людині. Для світогляду праукраїнців не було суттєвих відмінностей між людиною та іншими представниками живої природи. Вважалося за можливе народження одного виду живих істот від іншого (корова, кабан, собака, бик могли народити людину; з яєць могли вилупитися діти і, навпаки, жінка здатна була народити тварину; уявлялись можливими шлюби між людиною та іншими природними істотами: ведмідь живе з бабою, змії літають уночі до жінок тощо). Навіть сьогодні в українських казках можна прочитати, що вовк зніс яйця, свиня їх висиділа, а вилупилися з них три пари волів і бугай. І в наш час у деяких селах корова вважається наймитом, їй дають хліб-сіль як наймитське "відхідне", а на Великдень христосуються з нею і дарують їй яйце.

Наші пращури поклонялися й лісу, бо там, на їх думку, живе лісовик; воді, оскільки в ній живе водяник; полю, тому що в ньому хазяйнує польовик. Вони поклонялися також дереву, дотик до якого вважався цілющим, приносили йому в жертву хліб, сіль, яйця, прикрашали як живу істоту стрічками, нитками тощо. Поклонялись і померлим. Праукраїнці, як і інші стародавні народи, вважали померлих живими, але наділяли їх властивостями, що робили їх небезпечними. На їхню думку, мерців можна побачити, їх можна зустріти на горі, якщо там ховали померлих; утопленики продовжують жити під водою і не проти того, щоб затягнути на дно людей, які купаються. Мерців треба годувати, задовольняти їхні бажання та примхи і попереджати їх, бо інакше вони можуть наробити безліч неприємностей.

Але мрець може і допомогти своєю силою: відкрити людині скарб, зцілити від хвороби, зарадити лиху.

З часом анімістичні, тотемістичні і магічні вірування еволюціонували у праукраїнців до культів і міфів. Перш за все це були землеробські культи у придніпровців, переважно полян, і спеціальні культи військово-купецької аристократії.

Основна особливість землеробської дохристиянської релігії полягала у домінуванні в ній практики магії і культу над міфологією; практика була багатою і відзначалась суворим традиційним ритуалом, міфологія ж, навпаки, мала безсистемний, уривчастий характер. Міфологічна систематизація відбулася лише за християнської епохи, коли розмиті, неоформлені образи божеств були конкретизовані, отримали імена. У християнській землеробській релігії слов'ян не було міфічних Деметри, Діоніса, Осіріса, Адоніса та інших богів землеробського циклу. Земля залишалася матір'ю-годувальницею, силою, яку варто поважати і якій слід поклонятися

Шанування землі спостерігалось також в інших обрядах, наприклад, у зверненні до неї з вибаченнями, присяганні землею, покладанні на голову шматка дерну або поїданні його на знак правдивості сказаного або правильності зробленого.

Культи військово-купецької аристократії праукраїнців мали переважно міське походження. Вони присвячувались богам з власними іменами і зображеннями, тобто ідолам. Ідол вважався не просто зображенням божества, але також його вмістилищем. Ідоли -- це вже не звичайні фетиші, що їх періодично виробляють і викидають, а постійні та вимогливі боги.

Літописи свідчать про ідолів двох богів -- Перуна, культ якого панував у Києві, і Велеса, або Волоса, бога скотарства, кам'яний ідол якого стояв у Ростові ще на початку XI ст. Перун -- це блискавка, таким є первісне значення цього імені. Він же -- бог-воїн, Бог -- покровитель військових і торгівців. То ж, слов'яни шанували Перуна, як греки Зевса, а римляни Юпітера.

Культ міських богів зумовив не тільки спорудження їхніх зображень (ідолів), а й будівництво цілих споруд -- святинь. Їх створювали під відкритим небом, оточували частоколом, у центрі ставили високий стовп з людським обличчям головного бога, а навколо -- стовпи з його "дружинами" і "дочками". При цьому богів уявляли полігамною сім'єю, як і сім'ї князів, такими ж слабкими перед особами жіночої статі, як і їхні людські прототипи. За свідченням літописців, у надзвичайних випадках жертвою бували й люди.

Такими були особливості вірувань праукраїнців перед прийняттям Київською Руссю християнства.

Отже, в історії людства існувало багато різноманітних релігій. Етнографічні та історичні дослідження виявили дивовижну різнобарвність вірувань і обрядів у різних народів і на різних щаблях їх історичного розвитку. Релігієзнавство описує їх, створює каталоги, класифікує і систематизує на підставі виявлення подібних та спільних їхніх характеристик і відмінностей. При цьому кожну конкретну релігію воно розглядає у контексті всієї сукупності умов її існування -- матеріальних, політичних, правових, етичних, естетичних, філософських й інших. З позицій наукового релігієзнавства, історія релігії є послідовним і спадкоємним еволюційним процесом, що пройшов шлях від політеїзму до монотеїзму, від ранніх вірувань, через родоплемінні культи-, міфологію і національні релігії, до світових релігій.

6. Витоки українського народу

· Довгий час у науці панувала думка, що предками українців були анти.

· Проте новітні археологічні знахідки доводять, що пам'ятки пізнішого часу, які можна назвати власне українськими, постали не лише на основі антських пам'яток, а здебільшого на основі пам'яток, що їх залишили склавини.

· Бо саме склавини були тим населенням, котре мешкало у 5-7 ст. на більшій частині українського Правобережжя.

· Анти, про яких тогочасні джерела свідчать, що жили вони в Подніпров'ї, від 6 ст. почали переселятися на південь, на Балканський півострів.

· Частина антської людності, що не брала участі в переселенні, була поглинена склавинами, а на згадку про антів на подніпровських теренах залишилася назва, якій, як вважає чимало дослідників, завдячують своїм етнонімом сучасні українці.

· Іраномовне слово «анти» означає «крайні», «окраїнні». Ним степові скіфо-сарматські племена споконвіку називали порубіжне зі Степом місцеве хліборобське населення. Тисячолітнє сусідство з іраномовними народами закріпило назву, яку, одначе, місцеві мешканці озвучували по-своєму. Так постала, як вважає дехто з істориків і мовознавців, назва Україна.

Література

1. Смолій В.А. - Історія України - К., 1997.

2. Толочко П.П. - Давня історія України, Кн. 1 - К., 1994

3. Попович М.В. - Мировоззрение древних славян - К., 1985.

4. А.И.Немировский - История Древнего Мира, Т. 1 - М., 2000.

5. http://pidruchniki.com/15941024/religiyeznavstvo/religiya_davnih_slovyan

Размещено на Allbest.ru