Вирішення болючих проблем побудови, відстоювання, відвоювання сучасної та незалежної України залежить від вивчення практичного та теоретичного засвоєння історичного досвіду, знання тих подій, які відбувалися в Україні протягом років та століть. Чимало вагомих і не завжди однозначно оцінених історичних явищ передувало сучасному стану подій. Не дарма відомий вислів: «Без пам'яті нема народу».

Запорізька Січ, козаки, гетьмани - відомі багатьом як на території України, так і за її межами. Слід звернути увагу, що саме українське козацтво доволі часто перебувало у полі зору європейських дипломатів, керівників багатьох держав. Ще на початку XVIII ст. у суспільній думці поширеними були переконання, що на долю європейських держав у майбутньому впливатиме їх союз з козаками України. Варто наголосити на такому факті: жодне іноземне джерело не вказує на завойовницький характер козаків, на їх прагнення нести неволю іншим народам.

1. Суспільно-політичний та адміністративний устрій Запорізької Січі

Суспільний лад Запоріжжя будувався поколіннями вихідців з народу. Січ - продукт еволюційного розвитку, а не разовий акт творення.

Запорізьке козацтво створилося як самоврядна структура народної самооборони й господарська форма самовиживання за вакууму державної влади та постійної воєнної небезпеки.

Запорізька Січ як суспільне утворення сформувалась органічно, тобто за законами внутрішньої еволюції українського суспільства, січові порядки творилися запорожцями по-своєму. Цей процес проходив суперечливо. З одного боку, запорожці дотримувались територіальної ізоляції, вони дистанціювались від навколишнього світу (подібно американським мормонам, котрі створили свою теократичну общину на Дикому Заході, - ту саму, що згодом одержала статус штату Юта). Але із певної відстані Запоріжжя було на виду в сусідів. А з іншого боку, зокрема у тактичному плані, Січ проводила політику адаптації, вживання, підключення до феодального світу, брала участь у всіх його справах.

Класичну конфігурацію держави запорожці переробили на свій лад. У процесі стихійної народної організації створилась оригінальна форма державності. Ось її головні ознаки:

1) за політичною системою - демократична республіка на засадах народоправства, очолювана козацькою Радою (Колом) та обраним вільними голосами урядом (Кошем);

2) за соціальним ладом і людністю - вільна корпорація козакуючих одинаків і форма суспільного співжиття привілейованого товариства з січовим підданством (некозаками);

3) за державним устроєм - союз федерації куренів (побутово-бойових одиниць) з федерацією паланок (адміністративно-військових округів) під центральним управлінням січового Кола і Коша;

4) за типом економіки - змішана економічна система загальновійськового майна, господарювання і торгівлі (з елементами зрівнювального розподілу благ) у комбінації з одноосібним хазяйнуванням у паланках за звичаєвим правом самовільного землеволодіння (займанщини);

5) за міжнародно-правовим статусом - національно-територіальна автономія в добровільній унії спочатку з Польщею, згодом - з Росією, (в 1709-1734 рр. - з Кримським ханством);

6) за територією - малодоступні місця і малоосвоєні простори південного Придніпров'я;

7) за часом існування - близько 300 років, з кінця ХV ст. до 1775 р. [1, с. 39-40]

Попри незаперечні прикмети запорозьку державність все ж треба сприймати з обмежувальними застереженнями. Повного і завершеного розвитку січова держава ніколи не мала. Не було на Запорожжі повнокровної економіки й фінансової системи, господарської інфраструктури, власних грошей. Свої скарби запорожці переховували в землі. Не було міст, взагалі кам'яних споруд, усе це було знесене, знищене при першому ж татарському наїзді. Навіть у часи найвищого розвитку населення Запорожжя ледве перевищувало сто тисяч чоловік. З цього погляду Січ нагадувала сучасні їй західноєвропейські держави-комуни та міста-держави (італійські республіки, ганзейські міста). Від них Запоріжжя відрізнялось, щоправда, незрівнянно більшою територією.

Результатом політичної творчості Запорожжя стала республіка, заснована на ідеї народного суверенітету, носієм якого виступало лицарське січове товариство. В Січі ніколи не було парламенту. Представницьким органом думки і волі товариства була козацька Рада (Коло). Раді належала вся повнота законодавчої, адміністративної та судової влади: законотворчість, прийняття ключових рішень щодо внутрішньої та зовнішньої політики, контроль діяльності січових урядовців. Некозаки права голосу не мали. На раді гласно, на очах у всіх проходило політичне життя Січі. Голоси подавалися відкрито.

Загальновійськова велика рада збиралась щорічно на початку січня - на свято Хрещення Господнього (Водосвят). Позачергові надзвичайні Ради могли скликатись будь-коли і будь-де. Разом з обранням старшини та інших службових осіб на раді «кидались ляси» - проводилось жеребкування на право користування землями й угіддями. Кращі з них розподілялися між куренями січового товариства, а решта відходила сімейним козакам і некозакам - «підданству».

На запорозькій території діяла повна свобода зборів, слова, пересування.

Запорізька Січ мала свої символи: печатку-герб, на якій був зображений козак з мушкетом на плечі та шаблею при боці; січовий прапор малинового кольору із зображенням святого Архангела Михаїла з білим хрестом. Це говорить про те, що Запорізьку Січ можна вважати своєрідною демократичною та військово-адміністративною організацією.

На Запоріжжі створилася досить могутня верхівка козацтва : старшина, яка зосередила в своїх руках значні матеріальні багатства, займала керівні посади і тримала в своїх руках владу. До старшини приєднувались заможні козаки. А поруч з цією аристократією стояла маса козаків - «сіроми», «голоти», яка не мала нічого, крім своєї сорочки. Частина «голоти» мешкала в самій Січі, в курені, перебувала на утриманні Коша, а більша частина проживала поза Січчю, працювала як наймити у зимівниках, на промислах, у чумацьких валках.

Апарат управління Запорізької Січі складався із трьох рівнів: військові начальники (кошовий отаман, військовий суддя, військовий писар, військовий осавул, військовий обозний, курінний отаман), військові служителі (булавничий, пушкар, тлумач, хорунжий, кантаржій, шафар, бунчужний, гармаш, канцеляристи), похідні начальники (старшина без посад і похідна старшина).

Легітимність влади кошового створювалась більшістю голосів, поданих за нього на Раді. Волею товариства кошовий наділявся значною компетенцією. За сучасною термінологією він був президентом Запорозької республіки, головою її уряду (Коша), головнокомандуючим збройних сил і військовим комендантом Січі як фортеці. Щорічні вибори забезпечували перевірку заслуг і контроль дій кошового, отамана (й інших службових осіб), внаслідок чого вони змінювали один одного.

При кошовому діяла група радців або стариків, кажучи сучасною мовою, постійна консультативна рада, до складу якої довічно включалися старійшини - авторитетна військова та курінна старшина у відставці. Старики виконували також роль консервативних охоронців запорозьких традицій (аж до переслідування за горезвісне «скакання в гречку»).

«Управлінська ієрархія Запорізької Січі вимальовується приблизно такою: військові начальники - кошовий отаман, суддя, осавул, писар, курінні отамани; військові чиновники - підписарій, булавничий, хорунжий, бунчужний, пірначний, підосавулій, довбиш, піддовбиш, пушкар, підпушкар, гармаш, товмач, шафар, підшафарій, кантаржій, канцеляристи; похідні й паланкові начальники - полковник, писар, осавул, підписарій, підосавулій» [9, с. 138].

Кошовий отаман, суддя, осавул становили військову старшину. В мирний час військова старшина керувала адміністративними й судовими справами війська, у воєнний час очолювала козаків, поступаючись своїм місцем у Січі наказній старшині, але після завершення війни зову повертала ці права.

Військового писаря, як кошового та суддю, запорожці обирали на раді. Писар завідував усіма письмовими справами війська, надсилав накази по куренях, вів усі рахунки, писав, після нарад із ченцями, папери до різноманітних володарів і вельмож від імені всього Запорізького Війська, приймав усі укази, ордери, листи, що надходили у Січ.

Військового осавула так само обирала загальна рада простих козаків низового товариства. Обов'язки його були дуже складні: він стежив за ладом і пристойністю серед козаків у мирний час у Січі, а у воєнний - у таборі; стежив за виконанням судових вироків за рішенням кошового чи всієї ради як у Січі, так і у віддалених паланках війська; провадив дізнання з приводу різних суперечок злочинів серед сімейних козаків запорізького поспільства; заготовляв продовольство для війська на випадок війни, приймав хлібне й грошове жалування і, за наказом кошового, розподіляв його відповідно до посади кожного старшини; охороняв усіх, хто мандрував степами запорізьких вольностей; захищав інтереси війська на прикордонній лінії; їхав попереду війська для розвідки за неприятелем; стежив за ходом битв [9].

Посада курінного отамана також була виборною. Вибори курінного отамана стосувалися лише певного куреня й виключали втручання козаків з інших куренів. Куренні отамани виконували передусім роль інтендантів у Січі; вони постачали продовольство й дрова до власного куреня, зберігали казну і майно запорожців у курінній скарбниці.

Військовий пушкар завідував усією запорізькою військовою артилерією, тобто гарматами, мортирами, порохом, дробом, свинцем, ядрами й кулями; крім того, він був наглядачем військової в'язниці.

Військовий товмач виконував обов'язки військового перекладача.

Як вхід, так і вихід з Січі були вільними; певного терміну перебування у січі не визначали; кожен міг виходити з неї, коли завгодно й коли була потреба. Козак покидав Січ, коли в нього з'являлося бажання служити в якомусь з українських міст, коли надумував одружуватися й заводити власне господарство, покидав і тоді, коли йому просто набридало життя в Січі, або, як казали, січовики, коли він «зажирів од козацького хліба».

Судочинство. Січ зорганізовувалась на засадах товариства, в товаристві містилась уся її сила. Тому найсуворіше переслідувались порушення законів товариства. Смертю в січі карались: вбивство козака козаком, злодійство між ними, зазіхання на загальносічове й курінне майно, блуд, розбійництво в межах Вольностей, а також за зраду, боягузтво та програш бою з вини старшин.

За менш значні провини в Січі практикувались тілесні покарання за повної відсутності, проте, карного каліцтва. Широко практикувалося публічне виставляння на зганьблення. Ув'язнення тривало лише на час слідства.

Цивільні (майнові, грошові) справи в січі розглядалися судами за триступеневою схемою: курінним отаманом; спільно курінними отаманами, коли сторони належали до різних куренів; кошовим отаманом як вищою касаційною інстанцією.

2. Військова організація Запорізької Січі

суспільний політичний військовий запорізький січ

Узяте в цілому військо запорозьких низових козаків ділилося на січових та зимівних козаків.

Військо Запорізьке споконвіку поділялося на 38 куренів [3, с. 54]. Назви тим куреням були надані здебільшого на згадку про міста України, з яких вийшли на Запоріжжя перші товариші, що заклали курінь, деякі курені були названі на честь славного курінного товариства або першого курінного отамана. Ось назви запорозьких куренів: Пашківський; Кущевський; Кисляківський; Іванівський; Конеловський; Сергієвський; Донський; Кирилівський; Канівський; Батуринський; Поповичевський; Васюринський; Незамайківський; Иркліївський; Щербинівський; Титаровський; Шкуринський; Коринівський; Рогівський; Корсунський; Калниболоцький; Уманський; Дерев'янівський; Нижчестеблівський; Вищестеблівський; Джерелівський; Переяславський; Полтавський; Мишастовський; Менський; Тимошевський; Величківський; Левушківський; Пластунівський; Дядьківський; Брюховецький; Ведмедівський; Платнирівський [3, с. 54].

Коли запорожці виступали у похід суходолом, то поділялися не на курені, а на полки так, що полк складався з козаків 3 і 4 куренів або з охочих козаків від усіх 38 куренів.

Запорізькі зимівники та слободи були постами для спостереження, а також першими рубежами оборони від набігів з півдня. Козаки із зимівників повідомляли про наближення ворожих угрупувань до Запорізької Січі. Це дозволяло завчасно підготуватись до відсічі нападників.

Вдосконалення військового складу, вироблення найдоцільнішої військової «одиниці» відбувалось протягом тривалого часу. Способи боротьби запорізьких козаків та засоби, які застосовувались в цій боротьбі - коні на суші та човни на морі,- забезпечували таку форму звязку між козаками на воді, на суші та на конях, яка дозволяла досягати найкращого результату ефективності. Це сприяло розвитку тактичної системи, а в подальшому привело до створення такої «одиниці», як запорізький курінь. Запорізькі козаки найбільш ефективно вдосконалили курінь як тактичну «одиницю» [9].

Термін «курінь» у XVIII ст. в Запорізькій Січі мав кілька значень. Це, по-перше, самостійна військова одиниця, по-друге, житло. Курені традиційно складалися з кількох сотень козаків у кожному. Але всі вони не були рівними за кількістю. Не однаково вони впливали й на загальні січові справи. Ось чим пояснюється те, що старші й авторитетніші курені на виборах перемагали у висуненні кандидатів на посади кошового отамана і козацької старшини.

Наприкінці XVI ст. на Запоріжжі існувало військо зі стрункою організацією. Його очолював кошовий отаман (пізніше -- гетьман). Основною військовою одиницею був полк з 500 мушкетів. Полк поділявся на сотні, а ті в свою чергу - на десятки. Військо Запорозьке Низове поділялося на кінноту і піхоту. Проте чіткого розмежування між кавалеристами і піхотинцями у запорожців не було.

Тактичними підрозділами в Запорізькому війську були партія (1000-3000 осіб), команда (500 осіб), сотня (200-300 осіб), полусотня (50-100 осіб), похідний курінь (10-30 осіб). В оперативному листуванні Запорозького війська окремі підрозділи, менші за партію, іменуються командами - п'ятисотенна команда, сотенна команда, полусотенна команда, курінна команда.

Висновки

Запорізьке козацтво внесло вагомий вклад в історію України як держави. Козацтво вважалося близьким до ідеалу демократично-республіканського устрою як для тогочасних правителів, так і для наших сучасників. Запорізьку Січ можна вважати якісною воєнною школою для цілих поколінь.

Запорізька Січ не мала всіх ознак держави, вона презентувала собою своєрідне державне утворення, яке характеризувалося наступними ознаками:

1) за формою правління - демократична республіка, органи управління якої формувалися, в основному, для оборони козацтва від зовнішнього нападу;

2) за формою державного устрою - унітарна організація, що складалася із об'єднання куренів (побутово-бойових одиниць) та паланок (адміністративно-військових округів) у межах Вольностей Запорізьких;

3) за населенням - самоорганізована спільнота самітників та утікачів, яка базувалася на колективній формі власності на землю та інше майно, рівності козаків у користуванні земельними наділами, кооперативними формами господарювання і побуту та елементах зрівняльного розподілу благ.

На Запорізькій Січі державна система взяла початок з військової організації, тому державні органи, адміністративно-територіальна система, посади були як військовими одиницями, так і державними.

Список використаної літератури

1. Андрущенко В.Л. Запорізька Січ як український феномен / В.Л. Андрущенко, В.М. Федосов. - К.: Заповіт, 1995. - 175 с.: іл.

2. Паньонко І.М. Апарат управління Запорізької Січі (середина XVI ст. - 1775 р.): автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.01 / І.М. Паньонко; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. - Л., 2000. - 18 с.

3. Кащенко А. Оповідання про славне Військо Запорозьке низове : коротка історія Війська Запорозького з малюнками, картами й планами : оповідання / Адріан Кащенко. - К.: Веселка, 1992. - 272 с.

4. Левченко А.В. Запорізька Січ як форма самоорганізації українського суспільства в XVI-XVIII ст. // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства / Науково-дослідний інститут українознавства. - Київ, 2009. - Т. 26. - С. 253-260.

5. Наливайко Д.С. Козацька християнська республіка: Запорізька Січ у західноєвропейських пам'ятках / Дмитро Наливайко. - К.: Дніпро, 1992. - 495 с. - (Запорозька Січ).

6. Паньонко І.М. Центральні органи влади та управління Запорізької Січі // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - Одеса. - 1998.- №3.- С. 152-154.

7. Тищенко В.М. Запорізька Січ: спроба історичного есе // Сторінки історії: збірник наукових праць / Нац. техн. університет України «КПІ». - Київ, 2003. - Вип. 17. - С. 135-140.

8. Шпитальов Г.Г. Військова організація запорозького козацтва періоду Нової Січі (1734-1775)

9. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків : у 3 т. - Т. 1/ Д.І. Яворницький. - Львів : вид-во «Світ», 1990. - 320 с.

Размещено на Allbest.ru