Постать Петра Сагайдачного та його основна діяльність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Життєвий шлях Петра Сагайдачного

1.1 Молоді роки та вступ до Війська Запорозького

1.2 Отримання булави та перші походи Петра Сагайдачного до Османської імперії

1.3 Особисте життя Петра Сагайдачного

Розділ 2. Характеристика відносин з Османською імперією, Москвою та Річчю Посполитою

2.1 Похід 1618року на Москву

2.2 Хотинська битва

2.3 Відносини гетьмана з країнами Європи

Розділ 3. Політичне життя гетьмана та вплив на відновлення православної церковної ієрархії

3.1 Характеристика політичного та дипломатичного життя гетьмана

3.2 Вплив Петра Сагайдачного на відновлення православної церковної ієрархії

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність дослідження. В історії України є чимало імен, які навічно вкарбувалися у народну пам'ять. До таких видатних особистостей належить Петро Конашевич Сагайдачний, постать, що буде актуальною в усі часи.

Які б сторони політичного життя України початку XVII ст. ми не заторкнули, всі вони більшою чи меншою мірою пов'язані з діяльності цієї людини.

Серед інших діячів того часу П. К. Сагайдачний виділявся гострим аналітичним розумом, палким патріотизмом,глибоким розумінням завдань і перспектив боротьби, послідовністю і непохитністю у досягненні поставленої мети, а також дуже розвинутим почуттям власної гідності. Водночас у документах, на сторінках вітчизняних літописів та у спогадах сучасників ми знаходимо характеристики Петра Сагайдачного, як найвидатнішого полководця Європи, державного діяча, дипломата, захисника української культури й духовності.

Метою даного дослідження є постать Петра Сагайдачного та його основна діяльність.

Обєктом дослідження є діяльність та життєвий шлях Петра Сагайдачного.

Предметом дослідження є гетьман Петро Сагайдачний.

Основними завданнями дослідження є:

Охарактеризувати життєвий шлях Петра Сагайдачного;

Охарактеризувати відносини Петра Сагайдачного з Османською імперією, Москвою та річчю Посполитою;

Охарактеризувати політичне життя гетьмана та вплив на відновлення православної церковної ієрархії.

Структурно дослідження складається з вступу, трьох основних розділів, висновків, списку використаної літератури.

Розділ 1. Життєвий шлях Петра Сагайдачного

1.1 Молоді роки та вступ до Війська Запорозького

Оцінюючи життєвий шлях Сагайдачного, слід зауважити, що ніхто з його сучасників чи істориків нового часу не заперечував полководчого хисту цієї людини. Що ж до його політичного кредо, то воно викликало (і продовжує викликати) суперечки та наукові дискусії. Безумовно, гетьман був обережним і прагматичним політиком. Відкрита військова конфронтація з польським урядом здавалася йому менш прийнятною, ніж шлях переговорів і компромісів. Вони приносили певні успіхи, але були й невдачі.

Петро Конашевич народився в селі Кульчиці Перемишльської землі Руського воєводства (нині Самбірського району Львівської області) у православній родині, що належала до дрібної шляхти. На підставі збереженого поминального запису роду Сагайдачного, історики припускають, що батька Сагайдачного звали Кононом, по смерті якого мати прийняла чернечий постриг («інокиня Мокрина»).

На підставі припущення, що в ті часи дітей, зазвичай, називали на честь святого із днем якого була близька дата народження, то Сагайдачний орієнтовно народився близько 29 червня (9 липня) 1582, на свято апостолів Петра і Павла.

Ми знаємо також, що шляхетна родина мала достатній матеріальний рівень щоб забезпечити Петрові не дешеву, у той час, найвищу можливу в Україні світську освіту: він закінчив Острозьку школу, засновану 1576 р. в м. Острозі, на Волині, князем Костянтином Острозьким. Це була перша і найкраща українська греко-слов'янська православна школа вищого рівня. Курс навчання складався із знаменитих «семи вільних наук» доби Ренесансу - граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики і астрономії. В цій школі Сагайдачний не тільки здобув освіту, а й під вполивом отриманих знань, сформувався його світогляд. Принагідно зазначимо, що немає жодних історичних джерел, в яких би згадувалося де саме Сагайдачний здобував військову освіту. Це дає можливість припустити, як версію, що військові знання він здобув від родини. Адже, на той час, традиційно, кожен шляхетний хлопчик із дитинства здобував у родині знання військової справи та вишкіл володіння зброєю. Бо такий вже був обов'язок кожного шляхтича - у разі війни ставати під знамена короля і захищати свою державу. І судячи із подальшого життєвого шляху Сагайдачного - очевидно, що його рід міг не тільки надати йому найкращий вишкіл, а й навчити стратегії та тактиці мислення командира, що засвідчує певні родинні традиції. Втім, цивільні історики пояснюють військові таланти Сагайдачного виключно вродженими талантами.

Закінчивши навчання Сагайдачний переїхав із Острога до Києва, і улаштувався працювати домашнім учителем у міського судді Яна Аксака. Одразу після Брестської церковної Унії (1596 р.) Петро Сагайдачний написав твір "Пояснення про унію", названий литовським канцлером Левом Сапєгою, в його листі до полоцького уніатського архієпископа Кунцевича, «найдорогоціннішим», про що ми дізнаємося із праць Яворницького. На жаль, твір цей не дійшов до нас і згадки про нього маємо лише в цьому листі. Проте, цей факт може служити свідченням певного соціального статусу Сагайдачного, яке давало йому право брати участь у дискусії тогочасної еліти.

Як відомо із історичних досліджень, цивільна кар'єра не задовольнила Сагайдачного і покинувши службу у київського судді, він пристав до козацького війська. Відомий український дослідник козаччини Яворницький стверджує, що «десь близько 1601 року, з якихось сімейних непорозумінь, він подався на Січ». Грушевський вказує, що Сагайдачного називають «учасником молдавської й ливонської війн (1600-1601), так що мабуть ще в 1590-х роках уже був він у війську». Але не можна напевно сказати, коли точно Сагайдачний прийшов на Січ і, що примусило або стало безпосереднім поштовхом до того рішення. Можна сміливо припустити, що це рішення було не обов'язково пов'язано із якимись сімейними чи кар'єрними проблемами. Цілком вірогідно, що це - лише реалізація характеру певної інтелектуальної особистості: він просто вирішив, що у війську буде на своєму місці і зможе знайти повну самореалізацію. Можливо, що вирішальну роль відіграло й виховання у старовинній шляхетній сім'ї та конкретні історичні обставини українських реалій того часу. А вони були далеко не мирні. Нагадаю, що на початку VII стліття територія України була ареною постійних військових зіткнень: то із поляками, то із турками, то із московітами. І в житті Петра Сагайдачного, як і кожної людини такого складу мислення, неодмінно виникла потреба вирішити де і з ким бути, і чим займатися, щоб бути корисним собі і людям. І в даному випадку, шукати якихось зовнішніх впливів - даремно витрачати час. Просто, він вирішив і, життя показало - не помилився.

1.2 Отримання булави та перші походи Петра Сагайдачного до Османської імперії

Початок гетьманування Сагайдачного припав на 1605--1610 pp. На гетьманство його обирали кілька разів. Петро Конашевич-Сагайдачний всіляко прагнув збільшити козацькі сили, розширити реєстр. Чи не найбільша справа Сагайдачного -- впорядкування козацького війська. Власне, завдяки діям гетьмана було вперше створено дисципліновану козацьку армію, озброєну до останнього козака вогнепальною зброєю і тогочасною артилерією. Готуючи козацтво до активної наступальної боротьби проти Османської імперії, Сагайдачний домігся зростання кількісного складу запорозьких флотилій, у яких чисельність «чайок» -- головних бойових одиниць -- досягла кількох сотень. Талановитий полководець, Сагайдачний розумів, що в політиці багато важать мирні дипломатичні заходи. За це його поважали при королівському дворі -- адже вперше поляки мали справу з авторитетним козацьким ватажком, з яким можна вести переговори і який уміє тримати в покорі козацьку стихію. При цьому, залишаючись зовні вірним королю, гетьман неухильно обстоював козацькі права. Так, усупереч численним домовленостям із польським урядом, які забороняли козакам здійснювати походи проти Туреччини, Сагайдачний вдавався до нових і нових атак, що загострило відносини між Османською імперією та Польщею аж до стану війни. Така ситуація була на користь козацтву: за умов постійної загрози з боку Туреччини Польща не наважувалася знищити козацтво -- свого союзника в боротьбі проти турків.

У лютому 1615 року Конашевич вже був впливовим козацьким полковником, що мав у своєму підпорядкуванні загін чисельністю до 3000 козаків. Це відомо з листа Лукаша Сапєги, що скаржився своєму братові Леву на Сагайдачного, котрий перебував на Київщині та не захотів прийти на допомогу підрозділам Речі Посполитої і наказав своїм козакам відступити. Як вказував Лукаш Сапєга, Сагайдачний хотів за допомогою татар витіснити жовнірів з України, бо козаки відчували до них «ненависть»[7].

Навесні 1616 року запорозьким гетьманом був Василь Стрілковський. Десь наприкінці квітня -- на початку травня запорожці здійснили похід на османські міста. Під час цього успішного походу було взято міста Варну та Місіврі. Османський флот, висланий наздогін, було розбито біля гирла Дунаю. В червні або на початку липня 1616 року відбулась зміна гетьмана: Гетьманом Війська Запорозького було проголошено Сагайдачного. Причиною його обрання могла стати обіцянка організації більшого походу, ніж того, що був навесні.

Як засвідчують історичні дослідження, Петро Сагайдачний із самого початку свого перебування на Січі виявив велику політичну далекоглядність та неабиякий військовий талант. «Ще не бувши гетьманом, а ні старшим на Запоріжжі, - пише В. Антонович, - Сагайдачний уславив себе цілим рядом добре обміркованих вдалих походів на Туреччину і Крим. Козаки обирають його обозним, доручивши відати всією артилерією Січі, а з часом - і козацьким гетьманом».

Коли саме Сагайдачний був вперше обраний гетьманом, серед істориків не існує однозначної думки. Так відомий французький дипломат і історик XVIII ст. Ж. Б. Шерер стверджує, що Сагайдачного «козаки обрали гетьманом у 1597 р.». Г. Кониський в «Історії Русів» свідчить, що «полки Малоросійкіе ... согласясь съ Козаками Запорожскими, въ 1598 году вибрали себъ гетьманом Обозного Генерального, Петра Конашевича Сагайдачного, й онъ первьій началъ писатися Гетьманом Запорожськимъ, а по немъ й всъ бывшіе Гетьмани въ титулах своихъ прибавлятъ войсько Запорожское начали». А за свідченням Яворницького він «виступив близько 1606 року в званні гетьмана».

У історичних працях є багато згадок про морські походи 1616 р., що вславився здобуттям Кафи та інших турецьких фортець під безпосереднім керівництвом гетьмана Сагайдачного. Можливо гетьманство він отримав раніше, бо вже від 1614 р. помітним напрямком в козацькій військовій політиці стала стратегія і тактика, якими визначався тільки Петро Сагайдачний. Але щодо його морських походів, ми зупинимося окремо, оскільки ця сторінка, наразі, вельми актуальна на тлі пропагандистських міфів з-за кордонів й диспутів навколо Криму й Севастополя та історії військово-морського флоту.

Петро Сагайдачний провів реформу війська на Січі, основною суттю якої було підвищення організації, дисципліни і боєздатності козацького війська. Він перетворив партизанські ватаги козаків у регулярне військо, усунув із ужитку елементи розбійної вольниці, навів сувору дисципліну, заборонив пити горілку під час морських походів, а за провини не рідко карав смертною карою.

Спрямувавши всю свою енергію і знання на боротьбу з Туреччиною та Кримським ханством, Сагайдачний усвідомлював, необхідність боротьби й проти Ржечі Посполитої, але розумів, що виступати проти неї ще не на часі. Воювати ж на два фронти козацька Україна не могла. Та й досвід козацько-селянських повстань на чолі з К. Косинським і С. Наливайком показав, що для всенародного повстання проти польської шляхти поки що бракує сили. Саме з цих причин гетьман Сагайдачний, «політик великий і справжній», як називали його сучасники, не йшов на відкриту політичну конфронтацію з Варшавою, а використовував дипломатію для досягнення своєї мети.

Сагайдачний вважав, що краще знайти компроміс ніж доводити до збройного конфлікту з досить численним і сильним військом Ржечі Посполитої. Очевидно політичну мудрість Сагайдачного зрозуміли не всі дослідники, тому в історичній літературі побутувала оцінка особи Сагайдачного як лояльного да польського правління. Приналежність його до вищої козацької старшини ніби визначала, як стверджують деякі історики, обмеженість та однобічність його політики, начебто спрямованої тільки на задоволення інтересів панівної верхівки. Цей стереотип аж ніяк не відповідає історичній правді. Гетьмана Сагайдачного глибоко хвилювала доля України поневоленої шляхетською Ржеччю Посполитою. І він завжди намагався використовувати слушний час для переговорів з королем.

Так було, наприклад, у 1618 р, коли король звернувся до гетьмана Сагайдачного з проханням взяти участь у поході на Москву, щоб врятувати королевича Владислава, який зазіхав на тамтешній престол, з безнадійного становища, в яке він потрапив разом із військом. Сагайдачний, вислухавши короля, висунув такі вимоги: 1) розширення козацької території; 2) свобода православної віри в Україні; 3) збільшення реєстрової чисельності козацького війська; 4) визнання Польщею судової та адміністративної автономії України.

Король і сенат погодились на всі ці вимоги Сагайдачного і прислали до його війська клейноди, тобто булаву, бунчук, печатку і прапор. Зібравши 20-тисячне військо Сагайдачний, у серпні 1618 р. рушив через Сіверщину в глиб Московськовського князівства.

На своєму шляху гетьман захопив міста: Путивль, Лівни, Єлець та інші; розбив ополчення князів-воєвод Д. Пожарського і Г. Волконського, і 20 вересня безперешкодно з'єднався з рештками польського війська королевича Владислава.

1 жовтня, в ніч перед святом Покрови пресвятої Богородиці, почався штурм і навіть ніщо не заважало взяти Москву, як раптом Сагайдачний звелів припинити атаку і відступити козакам. А залишки війська Владислава без козаків взяти Москву були не здатні.

Джерела того часу про це нічого нам не пояснюють про мотивацію такого несподіваного рішення. Про боягузтво або підкуп Сагайдачного не може бути й мови: його мужність була відома усім, та й багатства його не цікавили, навпаки, усе своє добро він завжди роздавав на корисні справи. Із цього приводу історики виунули деілька версій. За однією, гетьман хотів поквитатися з королем за невиконані обіцянок козакам. Інші припускають, що Сагайдачний не хотів остаточної перемоги Ржечі Посполитої і врятував Московську державу від поразки та іноземного поневолення. Треті припускають, що у нього виникла думка: залучити в майбутньому Московську державу в союзники проти Ржечі Посполитої. Проте, можна також припустити, що православний гетьман Сагайдачний лише виконав свою обіцянку католицькому королеві та його уряду, за які вже отримав певну плату. Тим більше, що реєстрове козацтво було на уриманні казни, тобто було частиною регулярного війська. Але, наскільки відомо, завоювання Московії не було предметом домовленостей, а відтак, православний гетьман просто не бачив сенсу завойовувати для католицького короля православну державу. Натомість він мав свої плани.

Повернувшись з походу, Сагайдачний не пішов на Січ, а прийшов з 20-тисячним військом у Київ, де його було проголошено Гетьманом над Київською Україною та Гетьманом всього війська Запорозького. Підтримуючи освіту і православ'я, Петро Сагайдачний записується з усім двадцятитисячним Військом Запорозьким до Київського братства. Таким чином, прийнявши братство під свою козацьку опіку і захист, Сагайдачний зробив незвичний, безпрецедентний, для того часу, історичний крок - поставив зброю на охорону освіти, культури і православ'я.

Ще одна важлива подія відбулась у Києві: відновлено православну ієрархію, а Берестейську Унію (1596 р.) ліквідовано. Сагайдачний, не покладаючись більше на обіцянки польського короля, вирішив скористатися проїздом через Україну з Москви Єрусалимського патріарха Феофана. Він бере його під охорону свого полку і звертається з проханням висвятити митрополита і єпископів. Патріарх Феофан довго вагався, побоючись польського короля та єзуїтів. Але Сагайдачному вдалося схилити патріарха Феофана на свій бік і 6 жовтня 1620 р., у Києві, патріарх Феофан зі своїми супровідниками - софійським митрополитом Неофітом і єпископом Авраамом, висвятив ігумена Михайлівського монастиря Іова Борецького Київським митрополитом разом із п'ятьма єпископами: у Полоцьк, Володимир-Волинський, Луцьк, Перемишль і Холм.

Згодом усі вони стали відомими борцями за православну віру, освіту і українську культуру. І. Крип'якевич писав про ці події так: «Нововисвячені владики у своєму маніфесті привітали Запорозьке Військо словами найвищого признання, називаючи козаків наступниками давнього князівського лицарства». Таким чином, завдяки мудрій політиці Сагайдачного було відроджено на території України православну ієрархію і врятовано православну церкву від небезпеки залишитися без духовенства.

1.3 Особисте життя Петра Сагайдачного

Кілька років життя Петра Сагайдачного приховані від нас запоною години. Про нього говорили, що він розумний, високоосвічений, добре обізнаний з політичною обстановкою швидко завоював авторитет серед козацтва. Сучасник шляхтич відзначав, що «Петро Конашевич, чоловік надзвичайної мудрості і зрілого судження у справах, спритний у словах й вчинках, хоча за походженням, способом життя, і звичками був простою людиною, однак в очах нащадків він гідний статі поряд із найвидатнішими людьми ».

Дружиною Петра Сагайдачного була шляхтянка Анастасія Повченська. Одружились вони близько 1602-1603 року, коли Конашевичу минуло 20, дружина була на кілька років молодшою. Близько 1604 року в них народився син Лукаш. Родина мешкала у Києві на Подолі у власному маєтку, що був тимчасовою гетьманською резиденцію. Про сина Лукаша відомо, що 1618 року він прибув на навчання до Замойської академії..

Перед смертю у своєму заповіті гетьман призначив опікунів для дружини -- київського митрополита Іова Борецького та наступника на гетьманській посаді Оліфера Голуба. Після смерті Сагайдачного Анастасія в 1624 році удруге вийшла заміж за шляхтича Івана Пйончинського (Піончина) та мешкала в маєтку неподалік с. Вирва].

Д. Яворницький писав, що їх шлюб не був щасливим, оскільки гетьман розпорядився своє майно передати церквам, школам, шпиталям, монастирям, але не дружині.

Народна пісенна традиція також досить чітко віддзеркалила цей аспект особистого життя гетьмана. Не випадково, гадаємо, в добре відомій пісні .мовиться, що він «проміняв жінку на тютюн та люльку».

Розділ 2. Характеристика відносин з Османською імперією, Москвою та Річчю Посполитою

2.1 Похід 1618року на Москву

1618 р. українське козацтво взяло участь у черговій польсько-російській війні. Навесні коронне військо Речі Посполитої на чолі з королевичем Владиславом підійшло до м. Вязьма і розкинуло табір, очікуючи підходу підкріплень. Проте ані вояків, ані грошей не надійшло, тож і більшість жовнірів залишила табір. Аби врятувати королевича і виправити ситуацію, польський уряд звернувся по допомогу до Війська Запорозького. Після переговорів українське командування під керівництвом гетьмана Петра Сагайдачного розробило план майбутнього походу. Оскільки за донесеннями козацької розвідки більшість російських військ було націлено на смоленський напрям, то Сагайдачний відкинув польський план, який передбачав рух козаків від Смоленська до Вязьми, натомість обравши шлях від Путивля прямо на Москву. Задля збереження таємниці гетьман не повідомив польську сторону про свій план. Крім того, було проведено операцію з відвернення уваги московських воєвод від південного кордону (у травні 1618 р. в районі Калуги діяв 4-тисячний козацький загін).

У середині червня Сагайдачний закінчив збирати 20-тисячне військо і розпочав похід. Протягом кількох тижнів українці захопили Путивль, Рильськ, Курськ, Лівни, Єлець. Під останнім до Сагайдачного приєднався загін, посланий у травні під Калугу. Дорогою він захопив міста Лебедин, Скопин, Ряжськ. Водночас спроби Владислава (військо якого збільшилося до 25 тис.) захопити Можайськ не дали результатів.

Поповнивши власні сили й визначивши через посланців місце зустрічі українського та польського військ у Тушині, український полководець продовжив похід. Було захоплено Шацьк, однак під Михайловим козаки зазнали першої невдачі. Запорозький авангард у 1 тис. осіб на чолі з полковником Милостивим мав уночі захопити місто. Однак цей план зірвався, і Сагайдачний був змушений перейти до звичної облоги. Через десять днів Михайлів було захоплено. В районі Серпуховазапорожці зустрілися з московським військом Дмитра Пожарського. Проте російські ратники за першої сутички з козаками розбіглися. Потому проти запорожців виступив новий воєвода Г. Волконський. Він намагався перешкодити гетьманові переправитися через Оку поблизу Коломни. Однак Сагайдачний швидко оминув місто і перейшов Оку вище, здолавши при цьому московський опір. Вирушивши Коширським шляхом, запорожці вже 17 вересня були в Бронницях поблизу Донського монастиря. Московити спробували розгромити Сагайдачного, виславши проти нього військо на чолі з Василем Бутурліним. Однак український полководець несподівано атакував московські полки на марші й ущент їх розбив. Після цього Сагайдачний перейшов до Тушина, де 20 вересня з'єднався з Владиславом. Тим часом окремі загони козаків захопили містаЯрославль (окрім кам'яної цитеделі), Переяславль, Романів, Каширу і Касимов. 1618 р. вдача залишила козаків. ВдячнийЦар Михайло на честь перемоги збудував храм Покрова у Рубцові.

У вересні 1618 року, українські і польські війська під проводом гетьманів Петра Сагайдачного і Яна Ходкевича обложилиМоскву. Військо Сагайдачного стояло перед Арбатськими ворітьми Земляного валу і готувалося до штурму. Однак власне штурм Арбатських воріт 1 жовтня (на свято Покрови) 1618 року був вкрай невдалим, бо польська шляхта не збиралась битися насмерть, до того ж двоє найманців -- французьких інженерів -- перебігли через несплату жалування на бік московитів і передали їм плани атакуючих.

Переговори велися в селі Деуліні неподалік Троїце-Сергіївої лаври. 1 грудня 1618 року було укладене так зване Деулінське перемир'я. Владислав відмовився від своїх прав на московський престол. За цю відмову Польща отримала білоруські й українські землі, які до того були під владою Москви -- Смоленську, Чернігівську та Новгород-Сіверську, всього 29 міст. Наприкінці 1618 -- на початку 1619 року закінчилась громадянська війна в Росії, яка тривала 15 років. Військо Сагайдачного повернулось в Україну через Болхов--Орел--Севськ.

По невдалім штурмі Москви козаки пішли на Калугу, а, здобувши і знищивши це місто, Сагайдачний прислав до королевича козацького полковника, "щоб їм з Московської землі не виходити". Менш войовничо, аніж козацький гетьман, були налаштовані королівські комісари, що в цей час у містечку Деуліно, поблизу Троїце-Сергієвого монастиря, вели мирні переговори з дипломатами царя.

2.2 Хотинська битва

Особлива активність українських козаків розпочалася на початку ХVІІ ст. Втягнувшись в московські авантюри Лжедмитріїв, разом з військами польських маґнатів, які підтримували самозванця Отрєп'єва, у 1604 р. вирушили на Москву через Сіверщину. Козаки брали участь і в інших військових об'єднаннях разом з польським королем Жиґмонтом (Сиґізмундом) ІІІ, котрий вперто домагався для себе царської корони, поновили свої морські походи. Року 1606 вони здобули Варну, 1614 р. - Синоп і Трапезунд. Розбивши у 1616 р. турецький флот у гирлі Дунаю і взявши в полон турецького пашу, пригрозили самому Константинополю (Стамбулові). Того ж року під проводом гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, взяли Кафу (теперішню Феодосію), де був найбільший невільничий ринок. З неволі визволено тисячі бранців, а по світу розійшлася слава про запорозьких козаків та їхнього провідника - Гетьмана Петра Сагайдачного[2].

Напруга в польсько-турецьких відносинах продовжувала зростати з початком майбутньої Тридцятилітньої війни у 1618 р. між габсбурзьким блоком (іспанські та австрійські Габсбурґи), яких підтримували Папа римський, католицькі князівства Німеччини, та Францією, Швецією, Голландією, до певної міри Англією, які опиралися на протестантських князів Німеччини та антигабсбурзький рух в Чехії. Хоч Річ Посполита формально участі у війні не брала, вона морально підтримувала Габсбурґів. У 1619 р. король Жиґмонт ІІІ скерував на їх підтримку десятитисячний корпус під проводом Александра Лісовського (т. зв. "лісовчиків"), який, ввірвашись у Словаччину, завдав поразки семигородському князеві Бетленові Ґабору, васалові Туреччини. Той змушений був разом з чеським загоном зняти облогу Відня. Дії "лісовщиків", а також козацькі походи отримали негативну реакцію Порти[3].

Попри це, у вересні 1620 р. кварцяне військо разом з маґнатськими загонами під командуванням коронного гетьмана С. Жолкєвського та польного гетьмана С. Конєцпольського увійшли на територію Молдавії, яка з 1617 р. стала повним васалом Туреччини, щоб відновити там вплив Речі Посполитої. Турецьке військо під проводом талановитого полководця Іскандера-паші в урочищі Цецора поблизу столиці Молдавії Ясс 18-20 вересня 1620 р. завдало поразки польському війську. Невдалий відступ в напрямку Могилева допровадив до того, що на лівому березі Дністра навпроти Могилева, 6-7 жовтня 1620 р. польське військо, в складі якого був козацький загін під проводом чигиринського підстарости Михайла Хмельницького, було розгромлено вщент. С. Жолкєвський загинув, С. Конєцпольський з кількома командирами потрапив у полон. Там поліг також батько Богдана Хмельницького Михайло, а сам Богдан опинився в турецькому полоні, з якого був викуплений через два роки.

Ця поразка Речі Посполитої спричинила до подальших дій з боку Порти. Турецький султан Осман ІІ почав готуватися до широкомасштабної війни з Річчю Посполитою. Наступного, 1621 року, він очолив величезне військо, кількість якого в різній історичній літературі різна. Дмитро Яворницький твердить, що армія Османа ІІ налічувала 500 тисяч осіб[4], сучасний британський дослідник польської історії Норман Дейвіс твердить, що поляків з козаками було 55 тисяч, а турків втричі більше[5], - отже, 165 тис. Відомий польський історик Владислав Сєрчик взагалі про чисельність турецької армії промовчує, а твердить, що поляки виставили 35 тис. вояків і запросили 20 тис. козаків[6]. Авторитетні львівські дослідники Л. Зашкільняк та М. Крикун, узагальнивши всю польську історіографію з цього питання, оцінюють османську армію в 120 тис. - 100 тис. турків та 20 тис. татар. Натомість поляків - 35 тис., козаків - 40 тис., а разом - 75 тис.

Розставимо зразу крапки на «і» щодо чисельності козаків. Як пише І. Крип'якевич, зберігся детальний реєстр війська, яке під проводом Сагайдачного прийшло під Хотин - 41520 козаків, артилерія - 22 гармати[7]. Польських вояків, які прибули під Хотин у вересні 1621 р., як свідчать ухвали сейму, було таки 35 тис. Щодо турецького війська, то цифра Д. Яворницького певно перебільшена, але з султаном на війну йшло значно більше осіб, аніж 120 тис. турків і татар - тут явно опущена численна обслуга падишаха разом з особистою охороною, гаремом, погоничами верблюдів, слонів і т. ін. Окрім турків та татар, в армії Османа ІІ були араби, греки, представники інших народів, які захопила Туреччина на Балканах та Близькому Сході[8]. За оцінними даними українських істориків на підставі різноманітних архівних джерел турецька армія мала до 300 тис осіб. До позиції Н. Дейвіса ще повернемося, а тепер перейдемо до перебігу подій під Хотином у вересні-жовтні 1621 р. - рівно 390 років тому.

Про те, що Туреччина готується до війни з Річчю Посполитою, Петро Сагайдачний знав вже наприкінці 1620 р. - на Запорожжя про це надходила інформація від місцевих жителів та козацької розвідки, яку Гетьман добре налагодив. Від того часу П. Сагайдачний став головним промотором подій. Як і передбачив Сагайдачний, польський уряд був змушений звернутися по допомогу до запорожців. Сагайдачний висунув вимоги до королевича Владислава - по перше, польський уряд мав визнати владу Гетьмана в Україні, по друге, скасувати всі обмеження проти козацтва. До того ж, польський король Жиґмонт ІІІ звернувся за посередництвом до єрусалимського патріарха Феофана, який в той час перебував в Україні. Патріарх видав грамоту до козаків, в якій закликав послужити Речі Посполитій, здобути славу в боротьбі з "бусурманами".

Від 15 до 17 червня в урочищі Суха Діброва, відбулася козацька рада, в якій взяв участь і виступив митрополит Іов Борецький, були також представник короля та польського духовенства. Петро Сагайдачний зачитав грамоту патріарха Феофана. Козаки погодилися послужити королеві, висунувши умову - визнати на митрополії та владицтвах ієрархів, яких затвердив Феофан[9]. У липні козацькі делегати на чолі з Сагайдачним у Варшаві зустрічалися з королем Жиґмонтом ІІІ, який обіцяв їм виконати вимоги після закінчення війни. На початку серпня Сагайдачний вирушив під Хотин, а король скерував командувачу урядових військ Янові Каролю Ходкевичу листа, в якому наполягав усунути від гетьманства Якова Бородавку, з котрим були запорожці. З приїздом Сагайдачного на козацькій раді Бородавку позбавили влади і стратили, а гетьманом вибрали Сагайдачного, який взявся безпосередньо керувати воєнними діями[10].

Добре розуміючи військове мистецтво, Сагайдачний ще перед приходом під Хотин зробив усе можливе, щоб перешкодити туркам здійснити заплановані воєнні приготування. Один з козацьких загонів був скерований в гирло Південного Бугу і перешкодив кримським татарам облаштувати переправу для походу в Молдавію, а інший - проти татарської орди в район Акермана. Внаслідок присутності тут запорожців татари були змушені втікати під захист турецької армії аж до Ізмаїла. Це привело до того, що турецька армія затрималася, а польське військо прибуло в район Хотина на три дні швидше і зайняло вигідні позиції. Вже 1 вересня польське військо розмістилося фронтом на захід і південний захід, з тилу табір прилягав до Хотинської фортеці і берега Дністра, що унеможливлювало оточення. Попереду табору місцевість була важкодоступна для ворога.

Козацьке військо отаборилося окремо, попереду шляхетського. Козаки захистили табір глибокими ровами і високими валами, а їх праве крило прикривали польські загони, які очолював В. Любомирський, а ліве - сам коронний гетьман Я. Ходкевич. По суті, козацьке військо було в найнебезпечнішому, але ключовому у військовому розумінні місці. Сагайдачний вирішив шляхом активної оборони виснажити вороже військо, а потім перейти до раптового наступу.

Під Хотин турецька армія прибула 2 вересня. Вже 3 вересня турецьке військо напало на козацький табір, розуміючи, що від перемоги над ними залежить результат війни, татари ж напали на польське військо. Після довгого бою були змушені відступити, зазнавши важких втрат. Козаки їх почали переслідувати і загналися аж до султанського табору.

Наступного дня султан скерував на козаків свої відбірні частини, однак Сагайдачний розгадав план атаки, зосередив гармати на флангах, козаки вийшли з центру, куди скеровано удар турецької артилерії. Це не лише вберегло козаків, а й дозволило їм перейти в контратаку. У турків розпочалася паніка, командири кинулися втікати, однак Ходкевич не подався на допомогу Сагайдачному і козаки повернулися в табір.

Отримавши 8 вересня значні підкріплення, турки знову розпочали наступ, проте влучним рушничним вогнем козаки завдали значних втрат турецькій стороні, наступ знову захлинувся.

Після 10 вересня ситуація змінилася - козаки перейшли до наступальних дій. У ніч проти 12 вересня Сагайдачний завдав сильного удару з центру і з крил, що мало не привело до оточення турків, а султан зі своїм оточенням втік аж за 20 км. від Хотина. Однак королевич Володислав та коронний гетьман не погодилися на переслідування, і козаки повернулися.

Султан почав нервувати, карати на смерть своїх воєначальників, а це не додавало звитяги турецькому війську. Запорожці робили сміливі вилазки зі свого табору, доходили аж до турецьких наметів, знищили туркам гармати, брали велику здобич і бранців. Козаки проявили таку величезну відвагу і погорду до смерті, що один із сучасників, очевидець битви маленького козацького відділу з турками, записав так: "Ці люди значно перевищили славою спартанців, тамтих були триста під Термопілами, козаки ж, числом тільки шістдесят, у чистому полі стримали військо, силою рівне Ксерксовому".

Після успішного нападу на турецькі позиції, які козаки провели 28 вересня, турки втратили 10 тис. вбитими, багато було поранених і полонених. Козацькі перемоги під Хотином , на думку Д. Яворницького, остаточно зламали волю турецького командування щодо продовження війни. Уже 2 жовтня, на пропозицію Османа ІІ, розпочалися переговори, на яких Туреччина прийняла всі умови Польщі, а 8 жовтня сторони підписали мирну угоду - турки обіцяли не дозволяти татарам нападати на Україну, а поляки обіцяли не дозволяти запорожцям організовувати походи на Чорне море.

За своїми масштабами, кількістю учасників і за наслідками Хотинська битва 1621 р. була однією з найбільших воєн у середньовічній Європі. З обох сторін в ній взяло участь за найновішими даними приблизно 350 тис. чоловік. Загальні втрати склали: з боку Туреччини - понад 80 тис. чол., з боку Польщі приблизно 14,5 тис. чол., з боку України - до 5 тис. козаків. Такі порівняно невеликі втрати свідчать про військову майстерність запорожців і про воєнний талант Гетьмана Сагайдачного.

Український Гетьман, як підкреслюють історики О. Гуржій та В. Корнієнко, правильно зрозумів стратегічну ситуацію, яка вимагала перемоги. Щоб не допустити ворога на українські землі, Сагайдачний зосередив на кордоні з Молдавією в районі Хотина майже всі наявні сили в головному районі воєнних дій - в напрямку головного удару противника. З іншого боку Сагайдачний правильно оцінив можливості свого війська та здеморалізований стан супротивника, що істотно знецінювало його чисельну перевагу[11]. Може саме тому польські[12] і пропольські історики не дуже люблять згадувати про цей тріумф Гетьмана Сагайдачного та українських козаків під Хотином, а наші вчені не можуть належно пропаґувати цю битву у світі, довести на беззаперечних фактах це англомовному світові, зокрема й таким історикам як Н. Дейвіс.

2.3 Відносини гетьмана з країнами Європи

На початку XVII ст. в Європі з представників багатьох націй створилася своєрідна «ліга християнської міліції», метою якої було вигнання турків з Європи. Гетьман Сагайдачний і все Запорозьке Військо записалося до неї. У Франції, поблизу Авіньйона, знайдено рукописи про контакти старшини Війська Запорозького з лігою, що виникла саме тут.

У 1618 р. почалися українсько-перські переговори. Шах Аббас -- перший з персидських володарів -- зацікавився запорожцями. Його військовий радник запропонував набрати наслужбу10-12тисяч запорожців, які б виступили проти турків.

На початку XVII ст. налагоджуються контакти запорожців із грузинськими князями. З того часу, козаки почали нападати на Синоп і Трапезунд, вони звернули на себе увагу правителів Західної Грузії, які перебували у ворожих відносинах з Османською імперією. Встановлення дружніх стосунків з грузинськими князями дало можливість козакам мати в цьому регіоні союзників і опорні пункти. Важливим чинником, що сприяв налагодженню цих контактів, була спільність християнської релігії запорозького козацтва та населення західногрузинських феодальних князівств.

Під час битви під Хотином, козаки відіграли головну роль у боротьбі з турками і витримали відчайдушний турецький штурм, що не приніс султанові успіху, і це змусило його розпочати переговори з поляками. Переговори розпочались 2 жовтня 1921 р. Хотинський мир був компромісом насамперед за рахунок козаків. Умови мирної угоди спрямовувалися проти них. Невдячністю заплатила Річ Посполита тим, хто врятував її від катастрофи. Вона зобов'язалася заборонити чорноморські походи. Король рекомендував відібрати у запорожців човни, зменшити кількість козаків до 3 тисяч осіб, переписавши їх до реєстру. Однак реалізувати ці плани не вдалося. Після підписання Хотинської угоди загострилися шляхетсько-козацькі конфлікти, сила січовиків зростала, морські і сухопутні походи проти турецько-татарських агресорів досягли великого масштабу, переростаючи у справжню війну.

Хотинська битва мала величезне міжнародне значення. Вона вплинула на зростання визвольної боротьби балканських слов'ян, кавказьких та арабських народів. Після Хотинської поразки Османська імперія значно ослабла і втратила чимало своїх володінь у Месопотамії, Північній Африці, на Кавказі.

У Західній Європі утвердилась думка, що основна заслуга у відсічі турецьким полчищам, у провалі завойовницького походу Туреччини в Україну і Польщу, належить запорозькому козацтву. Тому зріс авторитет козацтва в Європі.

Після смерті П.Конашевича-Сагайдачного (10 квітня 1622 р.) новим гетьманом став Олифер Голуб (1622-1623). Уже за його гетьманування козаки здійснили два морських походи, один з яких дуже налякав турків, оскільки козацькі чайки напали на Анатолію, захопили багато турецьких суден і з'явилися неподалік Царгорода.

24 грудня Шагін-Гурей уклав союзний договір з козаками -- перший міжнародний договір козацтва XVII ст., до того ж укладе ний всупереч волі польського короля. Договір з Кримом зіграла визначну роль в історії України. Він був великим успіхом козацької дипломатії. Згідно з ним хан зобов'язався не тільки втримувати татар від нападів на Україну, а й обіцяв козакам свою допомогу. Зі свого боку, запорожці обіцяли військову підтримку Криму проти Туреччини. Цей союз був актом самостійної політики українського козацтва. Він підтримував їх у боротьбі з польським урядом. Угода суперечила інтересам Туреччини й Польщі, залишала їх у непевному становищі.

Польський уряд усвідомлював, наскільки небезпечні для Речі Посполитої відносини козаків з іншими, ворожими їй державами, тому одним з головних пунктів угоди від 8 червня 1630р., після селянсько-козацького повстання, була заборона козацтву без відома короля вступати у зносини з іноземними володарями, насамперед з московським царем і шведським королем.

Під час Тридцятилітньої війни почалася справжня дипломатична боротьба за українське козацтво. Зокрема, правителі Швеції вже давно розробили плани союзу з українським козацтвом, аби використати його збройну силу в своїх інтересах. У вересні 1631 р. прибуло шведське посольство до Війська Запорозького. Однак новий гетьман Іван Петражицький, лояльний до шляхетської Польщі, не дав можливості налагодити козацько-шведські відносини. Зате налагодились контакти з іншими європейськими державами: від червня 1631 р. є згадка про перебування козаків у Сілезії.

У 1645-1646 рр. козацький корпус був прийнятий на французьку службу. Це був великий успіх французької дипломатії, зокрема кардинала Мазаріні, який розпочав переговори з Запорожжям. Французькі дипломати запросили козацьких старшин до польського королівського двору, де й велися переговори про службу козаків у французького короля. У березні 1645 р. було підписано типову для тих часів угоду про найм на військову службу 88 кінних козаків та 1800 козаків-піхотинців. У складі війська принца Конде козаки брали участь в облозі і взятті іспанської фортеці Дюнкерка, де проявили велику відвагу. На цьому епізоді завершується останній етап участі українських козаків у європейській міжнародній політиці перед Визвольною війною середини XVII ст. Загалом, українське козацтво у Тридцятилітній війні воювало в Іспанії, Німеччині. Франції.

Розділ 3. Політичне життя гетьмана та вплив на відновлення православної церковної ієрархії

3.1 Характеристика політичного та дипломатичного життя гетьмана

Заслуги гетьмана:

1. Впорядкував козацьке військо.

Вперше створено дисципліновану козацьку армію, озброєну до останнього козака вогнепальною зброєю і тогочасною артилерією.

Домігся зростання кількісного складу запорозьких флотилій, у яких чисельність чайок - головних бойових одиниць - досягла кількох сотень.

2. Мав неабиякий дипломатичний хист.

Завдяки мирним дипломатичним заходам Сагайдачного поважали при королівському дворі - адже вперше поляки мали справу з авторитетним козацьким ватажком, з яким можна було вести переговори і який умів тримати в покорі козацьку стихію. Неухильно обстоював козацькі права. Усупереч численними домовленостям із польським урядом, які забороняли козакам здійснювати походи проти Туреччини, Сагайдачний вдавався до нових атак, що загострило відносини між Османською імперією та Польщею аж до стану війни. Така ситуація була на користь козацтву: за умов постійної загрози з боку Туреччини Польща не наважувалася знищити козацтво - свого союзника в боротьбі проти турків.

3. Брав участь у тогочасній європейській політиці.

Підтримуючи наміри польського королевича Владислава здобути корону Московської держави, на початку літа 1618 р. повів 20-тисячне козацьке військо на Москву. Похід виявився швидким і вдалим.

Внаслідок походу 1 грудня 1618 р. в с. Деуліні підписано мирну угоду між Московією та Річчю Посполитою. За угодою перемир'я між двома державами укладалося на 14,5 років; Польща отримала Смоленщину і Чернігово-Сіверську землю.

4. Підтримував православну церкву, приділяв увагу освітнім справам.

Ініціатор відновлення 1620 р. вищої ієрархії православної церкви, фактично втраченої після Берестейської унії. Ця акція здійснювалася спільними зусиллями Київського братства й запорозьких козаків, стосунки між якими стали особливо тісними після вступу всього Війська Запорозького до братства.

Стояв біля витоків київської братської школи.

3.2 Вплив Петра Сагайдачного на відновлення православної церковної ієрархії

Відновлення ієрархії в Православній Церкві в Польщі в р. 1620 наступило при близькій участі й під опікою українського козацтва. Українське козацтво було тією новою силою, яка виступила в Польсько-Литовській державі на захист українського народу і його Православної Церкви, як Церкви і віри прадідів. Ця сила широко проявила себе ,під проводом гетьмана Петра Конаше-вича Сагайдачного, від початку 20-х років XVII в., але й перед тим, властиво від 1610 р., коли затихає літературна полеміка, без-виглядність якої побачили православні, починала діяти більш реальна супроти насильства сила -- козацтво.

Р. 1610 війт і бургомістри м. Києва, разом з православним духовенством, звертаються до запорозьких козаків за поміччю супроти уніятського ігумена Видубицького манастиря в Києві Анто-нія Грековича, який, будучи намісником в Києві уніятського митрополита Іпатія Потія, не допускав київських православних священиків до богослужень в Софійському соборі, аж поки не підпорядкуються Потієві, а його, Грековича, не визнають за „протопопа". 29 травня 1610 р. гетьман усього запорозького війська Григорій Тискневич прислав до Київського віце-воєводи Холоневсько-го грамоту, в якій просив стримати Грековича, бо козаки „за церкву свою Східню і за віру грецьку готові голови покласти". Коли ж Грекович і надалі буде перешкоджати „собору в церкві Божій у св. Софії", то козаки рішили „як пса вбити його", а того, хто вб'є Грековича, обіцяють лицарським словом захищати до останнього. Рішуча постава козацтва не дала уніятському митрополиту Потієві підчинити собі київське духовенство, яке залишалось вірним православію.

В січні 1614 р. козаки допомогли архимадритові Єлісею Пле-тенецькому в його боротьбі з наступником Іпатія Потія на уніят-ській митрополії Велямином Рутським за маєтності Київо-Печер-ського манастиря. В своїй скарзі на архимандрита Плетенецького до головного литовського трибуналу Рутський писав, що козаки найбільше допомогли о. Плетенецькому, відбираючи маєтки ма-настирські, подаровані Сигизмундом уніятським митрополитам.

23 лютого 1618 р. козаки учинили розправу над Антоніем Гре-ковичем, який знов почав тиснути в Києві православне духовенство. Кількох козаків з'явилося „невідомо звідкіль" вночі до Ви-дубицького манастиря, оточили дім, де мешкав ігумен, „спіймали Грековича і, як якого-будь злочинця, схопили, зв'язали й вкинули в полонку на Дніпрі та й втопили". З приводу цієї свавільної розправи митр. Рутський заніс скаргу до Люблинського трибуналу на київське духовенство і всіх київських міщан, що вони „здавен противляться зверхній владі своїх митрополитів, а особливо бл. пам'яти покійникові отцю Іпатію Потієві, противляться і йому, Рутському, похваляючись на його здоровя й понося-чи його безсоромно, непристійно й негідно між своїми і між людьми", -- вони підбурюють „козацьку вольницю" проти нього, священиків його, урядовців і слуг.

Так бачимо, що Київ під опікою козацтва не визнає уніят-ських митрополитів тоді, як в других частинах Польсько-Литов-ської держави митр. Рутський нав'язує широко свою владу православним, підтримуваний польською державною владою. В Києві ж засновується в р. 1615 Богоявленське братство з школою при ньому не тільки для дітей шляхти, але й міщанських. І це робиться також при допомозі та під опікою козацтва, бо ж скоро і все запорозьке військо з гетьманом Петром Сагайдачним вписується в члени Київського Богоявленського братства. Так зростала роля й значення українського казацтва в історії боротьби Української Православної Церкви супроти насильницької унії. Київ перший відчув тверду опору в козацтві проти унії, що скріпило проти-унійні настрої далі і в цілому Київському воєвідстві. А на початку 20-х років XVII в. українське козацтво в своїй ролі оборонця й захисника Православної Церкви виходить поза місцеві межі Київського й взагалі південних воєвідств, а стає в цілій Польсько-Литовській державі свого роду офіційним представником і захисником православних і Православної Церкви, голосу якого не міг легковажити польський уряд.

Таке всеукраїнське значення козацтва в боротьбі українського народу за свою „грецьку віру" зв'язано найперше з ім'ям гетьмана Петра Сагайдачного, який, по своїх заслугах для Української Православної Церкви в тяжку добу унійної акції Польщі й Риму, стоїть поруч з такими оборонцями православія, як князь Кон-стантин Константинович Острозький (| р. 1608). Гетьман Петро Сагайдачний походив з української шляхти Галичини (з-під Сам-бору), вчився в Острозькій академії. Вступивши до війська Запорозького, виявив себе в походах як славний воєначальник, але і в організації Запоріжжя, будучи обраний в р. 1616 гетьманом, проявив великий талант, а у відношенні до польського уряду був добрим політиком. Козаччина при ньому набірає всенаціонального в українському народі значення, дбаючи не про свої тільки станові справи. ,,Петро Сагайдачний, -- каже історик, -- зрозумів, що віра для народу дорожча других моральних побудок, і тому рішив релігійне питання сполучити з козацькою справою, щоб таким чином витворити з козаків проводирів цілого народу, які б боронили найважливіші його інтереси" (проф. В. Б. Антонович). Отже і в основі тої акції, яка переведена була гетьманом Сагайдачним з укранїським козацтвом для відновлення в 1620 р. православної ієрархії в Українській Церкві, лежала певна національно-релігійна ідеологія.

Висновки

сагайдачний політичний дипломатичний церковний

Помер Петро Конашевич Сагайдачний 20 квітня 1622 р. у Києві. Перед смертю в присутності Київського митрополита Іова Борецького і майбутнього гетьмана Оліфера Голуба заповів своє майно на освітньо-навчальні і релігійно-церковні благодійні цілі, зокрема 1500 золотих він подарував Київській і Львівській братським школам. Поховали славетного гетьмана козаки і кияни з великими почестями в Богоявленській церкві Київського братства. Коротка доба гетьмана П. Сагайдачного, але має велике значення в історії України.

З одного боку, він підніс престиж українського козацтва. Завдяки його політиці козаки виступають на перше місце в суспільстві України і перебирають на себе роль провідної верстви.

З другого боку, своєю діяльністю П Сагайдачний повернув Києву значення культурного і релігійного осередку України. Петро Конашевич Сагайдачний - це одна з тих світлих постатей, яка назавжди залишається в народній пам'яті.

І сьогодні славетний гетьман України продовжує своє життя в споруджених пам'ятниках, меморіальних дошках на будинках і назвах вулиць, його ім'я з гордістю носять флагманський корабель Військово-Морських Сил України СКР "Сагайдачний" і Військовий інститут імені П. К. Сагайдачного при Національному університеті "Львівська політехніка", а його мужність, героїзм, обізнаність з військовою справою є взірцем для воїнів Збройних Сил України у служінні українському народові та Батьківщині.

Список використаної літератури

1. Апанович О. Гетман Петр Конашевич-Сагайдачный: монографія/ Олена Апанович,. - Черновці: Облполіграфіздат, 1991. - 22 с.

2. Апанович О. Сагайдачний Петро - український козацький гетьман/ Олена Апанович //Кур'єр Кривбасу. - 1998. - Жовтень. - C. 103-123

3. Гетьман Петро Сагайдачний: Історичне оповідання / М. Загірня (з повісті Д.Мордовця з дод.й одмінами перероб.). -- 3-тє вид. -- Катеринослав ; Ляйпціг : Українське видавництво, Б.р.. -- 128 с.

4. Гуржій О. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. -- К. : Україна, 2004. -- 191с.

5. Гуслистий К. Г.Петро Конашевич-Сагайдачний: До 350-річчя від дня смерті// Укр. іст. журн.-- 1972.-- № 4.-- С. 123

6. Дяченко С. Образ гетьмана Петра Сагайдачного в українській літературі: За романами Д.Мордовця, А.Чайковського, С.Черкасенка //Дивослово. - 2003. - № 5. - C. 76-78

7. Згурець Г. "Умів мудро тим сильним військом керувати..."До 375-річчя від дня смерті Петра Конашевича Сагайдачного //Дзвін. - 1997. - № 9. - C. 107-118

8. Коломоєць С. Морські походи запорозького козацтва під проводом Петра Конашевича-Сагайдачного //Історія України. - 2001. - № 21-24. - C. 7-9

9. Між двох вогнів: Друга половина ХVI- перша половина XVII ст./ Укл. І.О. Ворончук; Ред. В.А.Смолій. - К.: Україна, 1996. - 411 с.

10. Мордовец Д. Сагайдачный / ДанилоМордовец,. Крымская неволя / Вступ. ст., подг. текста, прим. В.Г. Беляева/ Вступ. ст., подг. текста, прим. В.Г. Беляева. - К.: Днипро, 1987. - 284 с.

11. Петро Сагайдачний: Історико-документальна книжка/ Ред. кол. Ю. М. Мушкетик, В. Ф. Василашко, В. О. Замлинський та ін.; Упор. і передм. Володимира Замлинського, Худ. Євген Корольков,. - К.: Веселка, 1992. - 61 с.

12. Сас П. М. Петро Конашевич-Сагайдачний: молоді роки / НАН України; Інститут історії України. -- К., 2006. -- 287с.