Українські остарбайтери

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність дослідження. Сімдесят років віддаляє нашу країну від події визволення України від німецько-фашистських загарбників. За цей період досліджено чимало питань Великої Вітчизняної війни, проаналізовано низку нормативних документів, вивчено досвід бійців, що брали участь у бойових діях. Сьогодні, коли Україна розбудовує свою державність, важливо мати високий рівень патріотизму для готовності захистити свої пріоритеті, вміти відстоювати свою позицію та зберегти державність. Приклад високого рівня патріотизму знаходимо в період Великої Вітчизняної війни. Тому збереження пам'яті очевидців війни, аналіз їх діяльності, вміння виживати в умовах війни є цінним для нинішнього покоління, що прагне створити міцну та розвинену державу.

За чотири роки війни населення навчилося не тільки воювати, а й виживати та перемагати. Досвід тих, хто зумів вижити, боровся проти загарбників є цінним для сучасного покоління, що живе в ХХІ столітті. Серед учасників війни надзвичайно важливий досвід є тих, хто навчився виживати в умовах рабської праці, знущань та поневірянь. Мова йде про остарбайтерів, що примусово були вивезені на роботи до Німеччини та Австрії. Ці люди, опинилися в умовах, як «між Сцилою і Харибдою». З одного боку вони вижили в нацистській Німеччині, а з іншого їм передбачалося вижити на батьківщині в умовах радянського режиму під час повернення.

Джерелами написання роботи стали спогади очевидців. Загалом було проаналізовано 20 свідчень остарбайтерів Менського району. Зрозуміло, що тих, хто дожили до сьогодні залишилося мало. Це ветерани, яким виповнилося 90 і більше років. Тому більший відсоток свідчень були проаналізовані на основі залишених остарбайтерами записів. Незначну кількість свідчень записано нами цей рік шляхом вербального, безпосереднього спілкування з ними. Добір сюжетів автори здійснювали відповідно до завдань работи.

Проаналізовані долі остарбайтерів на основі джерел, свідчень очевидців умовно можна розділити на три частини. Життя до прибуття на роботу в Німеччину та Австрію, коли відбувалося примусове вербування остарбайтерів і перед населення поставало завдання уникнення вивезення. Далі - це підневільна робота в умовах тотального контролю та жорстокого режиму, де головне завдання працівників - вижити й повернутися додому. Й нарешті третє - це вижити в умовах радянського режиму після повернення на батьківщину. У роботі ми зупинимося на двох частинах виживання остарбайтерів - під час вивезення та під час перебування в Німеччині та Австрії.

Різні долі людей в умовах обмеження прав та свобод об'єднувало одне- вижити, залишитися в живих, зберегти своє здоров'я та жити на батьківщині. Виживання загалом є активним процесом, спрямованим на захист від несприятливих факторів. Для українців виживання набуло ще й рис волевиявлення захисту прав інших.

Метою роботи є дослідження аспекту виживання остарбайтерів в умовах перебування в неволі в період Великої Вітчизняної війни.

Виходячи з мети, завданням роботи є:

аналіз правового становища остарбайтерів та визначення факторів, що впливали на зміну їхнього становища;

з'ясування умов перебування остарбійтерів у Німеччині та Австрії;

визначення факторів, що сприяли виживанню примусовим працівникам.

Об'єкт дослідження: діяльність остарбайтерів у період 1942-1945рр.

Предметом дослідження є виживання остарбайтерів у воєнний час.

Хронологічні рамки охоплюють період з січня 1942р. до травня 1945 р.

1. Правове становище остарбайтерів

остарбайтер німеччина нацистський

Прихід німецької армії на українські землі супроводжувався встановленням жорстокого окупаційного режиму. Мета окупації формулювалася у низці документів. Визначальним серед них був план «Ост», розроблений в 1941р. і представлений 28.05.1942р. У документі проголошувалася політика колонізації та розділення східних земель, заселених слов'янами, перетворення окупованих земель у віськові поселення для есесівців. Для України відводилася роль продовольчої бази Третього Рейху в Східній Європі.

Згодом до нього були внесені доповнення: збільшити кількість населення, що підлягало виселенню. Ці зміни зумовлені зривом «блискавичної» війни. Затяжні військові дії, змусило нацистів залучати до мобілізації армії трудове населення Німеччини. Звідси недостатня кількість робочої сили, що вплинула на прийняття рішення про використання трудового населення зі Сходу.

Остарбайтери (нім.”Ostarbeiter” східні робітники) - особи, які були вивезені гітлерівцями зі східних окупованих територій протягом Другої світової війни на примусові роботи до Німеччини [1, с. 320]. Спочатку оголошувалася добровільна трудова мобілізація з обіцянками гідного заробітку. Але недостатня кількість мобілізованих примушувала окупаційну владу переходити до примусового вивезення населення. Для цього влаштовували облави силами поліції та солдатами вермахту.

Загалом загарбники протягом окупаційного періоду вивезли 2,4 млн. молодих українців. Упродовж Другої світової війни на території нацистської Німеччини та на окупованих Рейхом землях працювало приблизно 13,5 млн. чоловіків, жінок та дітей із 26 країн Європи. З них понад 4,5 млн. були військовополонені, майже 8,5 млн. цивільні робітники та в'язні концтаборів.

Порівняємо: за період 1941-1944 рр. загальна кількість остарбайтерів становила 2,8 млн.чол., у тому числі 2,4 млн українців, з Чернігівської області протягом 1941-1943 рр. було відправлено в рабство 41 578 чол. з Менського району 1439 чол., з Мени до фашистського рабства потрапило 124 чол. [2, с.30].

Життя остарбайтерів регламенувалося наказами, виданими комісією РСХА та підписаними Генріхом Гіммлером 20.02.1942р. Правове становище робітника в Німеччині та Австрії залежало від раси, національності та політичних поглядів. Населення з Польщі та СРСР мало статус «нація слуг» використовувалося в інтересах окупантів та поступово підлягало скороченню або знищенню.

З 1942 р. німецькі концентраційні табори політичних в'язнів почали перетворюватися на трудові табори для потреб військової промисловості. Німецькі акціонери, використовуючи дешеву робочу силу та зв'язки з військовою владою, збільшували свої капітали за їх рахунок, а полонені зі сходу через кілька місяців важкої фізичної праці в нелюдських умовах життя (погане харчування, відсутність спокою, санітарно-гігієнічних умов) або помирали, або відправлялися в концентраційні табори для знищення Освенціум (Польща), Маутхаузен (Австрія), Равенсбрюк (Німеччина).

Відповідно до свідчень міністра юстиції Тирака в 1942 р. відбувається «передача асоціальних елементів» із місць відбуваня покарання в розпорядження рейхсфюрера СС Гімлера для знищення працею. За рішенням передаються євреї, цигани, українці зі строком заключення більше трьох років” [3; с.43].

Життя остарбайтерів регламентували законодавчі акти Німеччини 1942-1945 рр. Теоретично їх можна розділити на дві частини за такими періодами: 1) 1942-1943рр. - акти, що свідчили про посилений контроль та звуження прав остарбайтерів та 2) 1943-1945рр. - акти, що покращували становище остарбайтерів, послаблювали контроль та розширювали їх права.

Розглянемо спочатку правове становище в першому періоді. 20 квітня 1942 р. Г. Гейдріх підписав законопроект, що встановлював загальні положення становища остарбайтерів, механізм утримання та нагляду. Зокрема, в загальних положеннях передбачалося проводження обов'язкового медичного огляду та перевезення працівників у закритих вагонах; ізоляція остарбайтерів від німецьких та інших національностей; працівників; утримання під суворою охороною; обов'язкове носіння розпізнавального знака «ost»; заборона задовольняти духовні потреби тощо.

Контроль за нормами покладався на поліцейських, які мали право за трудові та політичні провини відправляти порушників на декілька тижнів до виправно-трудового табору (AEL); за серйозні порушення, як крадіжки, утечі, саботаж-відправляти в концтабір або карати смертною карою, за незначні провини - застосовувати фізичні покарання, за статеві стосунки з німцями східні працівники каралися повішанням, а з іншими працівниками - відправленням у концтабір.

Продуктивність остарбайтерів була досить високою і становила серед чоловіків 60-80% у порівнянні з продуктивністю німецьких робітників, а серед жінок - 90-100%. А от винагорода за роботу східних працівників була дуже малою, платили «кишенькові» гроші. За законодавством «Про податок на остарбайтерів» визначався розмір їх заробітку, що становив не більше, ніж 50 рейхсмарок (за місяць). Із нього вираховувався податок та знімалася плата за проживання та харчування. Із збільшенням заробітку - збільшувався і розмір податку. Наприклад: середній заробіток за 6 днів складав - 35 RM, із нього 20 RM відраховувався податок та 10,50 RM - знімалася плата за житло та харчування. Отож на руки остарбайтери отримували 4,50 RM на тиждень [4, c.99].

Обмеження стосувалися й соціальних прав: остарбайтери не мали права на відпустку, страхування від нещасного випадку та по інвалідності. Медичне обслуговування здійснювалося через лікарняні каси. Членський внесок складав 4 RM. Гарантувалося надання мінімуму лікарняних послуг та огляд: першої допомоги та допомоги зубного лікаря. Але визначення розміру допомоги залежав від керівника табору.

До законодавства протягом війни вносили зміни. Якщо в грудні 1941р. норма харчової цінності продуктів складала 2 540 калорій на день, що прирікало працівників на голодування, то в квітні 1942р. було «збільшено» норму: зменшено м'яса та збільшено норму хліба. Але зміни так і не впроваджені, адже були зменшені норми для самого німецького населення [4; c.101].

Починаючи з літа 1942 р. зарплата остарбайтера почала зростати і могла досягнути розміру 84 RM / на місяць. Часткові зрушення стосувалися особистих прав. Навесні 1942р. було пом'якшено режим утримання остарбайтерів: відмінено колючу загороджувальну проволоку, дозволено прогулянки за межами табору, вихід на роботу навіть індивідуально, відмінено заборону на трудову взаємодію з населенням, що сприяло використанню праці остарбайтерів у сільському господарстві. З липня 1942р. дозволено листування з рідними. Кожному робітникові можна було надсилати по дві кореспонденції на місяць виключно на поштових картках, а отримувати листи без обмежень.

Покращення особистих прав працівників супроводжувалося водночас посиленням покарання аж до смертної кари за незначні провини. Це було зумовлено необхідністю збільшення виробництва та неухильного дотримання трудового режиму. Проте продовжували існувати числені дискримінаційні заборони: користуватися громадським транспортом, мати велосипед, фотоапарат, виходити за межі табору, відвідувати спільно з німцями чи іншими церкву.

Для виконання норм необхідно було створити розгалужену систему контролю. Відповідно до наказу від 17 січня 1942р. щодо введення охоронної служби в кожному населеному пункті було призначено офіційного спотерігача. Це призвело до зростання кількості скарг щодо правопорушень остарбайтерів.

Сталінградська битва зумовила зміну підходу до окупації східних територій. Відомство Г. Геббельса замість концепції «боротьби за життєвий простір» ввела концепцію «Європа бореться проти більшовизму». До цієї боротьби необхідно було долучати всіх європейців у тому числі й росіян. Тому «росіянин» та «більшовик» було не одне й теж. До працівників, які не були більшовиками, послаблено трудовий режим, ліквідовано різницю між західними та східними робітниками. Але зміни переважно скасувалися поляків.

Зростання потреби Німеччини у військовій продукції, підвищенні праці острабайтерів вплинула на становище останніх. У листопаді 1943 р. працівники отримали право з дозволу керівництва виходити за межі табору. В березні 1944р. їх заробітна плата була урівняла з зарплатою поляків і лише в кінці 1944р. з іншими працівниками; зрівняно оподаткування, забезпечення одягом; надавалося право на премії, сплату соцподатку, членські взноси тощо. Заборонялися тілесні покарання, спрощено порядок реєстрації шлюбу, покращені умови харчування, відмінено носіння ознаки “ost”, дозволялося організовувати представництва інтересів остарбайтерів [5, c.61]. Але зміни відбувалися переважно на папері.

Отже, остарбайтери перебували під посиленим наглядом влади. До них застосовували дискримінаційні норми, що стосувалися особистих, трудових, соціальних прав. Норми харчування, оплати праці, режиму не забезпечували робітників мінімум для проживання та виконання трудових обов'язків. За порушення норм вони підлягали жорстокому покаранню - направленню в концтабір, застосуванню фізичної сили чи смертної кари. У таких умовах остарбайтерам необхідно було навчитися виживати та захистити себе від принизливого ставлення їхніх «господарів».

2. Уроки виживання остарбайтерів

Реалізація політики життєвого простору на сході супроводжувалася залученням дешевої робочої сили до робіт на користь Німеччини та її союзників. На Україні поряд із офіційним вербуванням дозволялося й неофіційне. Щоб зібрати необхідний контингент окупанти влаштовували облави на вулицях, базарах, під час свят. Населення було охоплене панікою, щоб врятуватися люди переховувалися.

Для тоталітарної влади характерне застосування різноманітних методів. Щоб зібрати необхідний контингент, починаючи з жовтня 1942р., спалювали хати тих, хто не з'явився на виїзд, здійснювали надмірні реквізиції збіжжя, молока, худоби, притягали до відповідальності родичів, залякували. Надія Старостенко з Кукович згадує: «Коли нас у вагони заганяли, можна було втекти. Наглядачі якось дуже не контролювали - хто є, а кого нема. Але я побоялася тікати, бо шкода було батька-матір. Через мою втечу їх могли розстріляти».

Проте частина населення, щоб уникнути вербування, рятувалося втечами, переховувалося. В умовах репресій, посиленого контролю, доносів на допомогу людині приходила природа, яка слугувала тимчасовим притулком. Жителька Мени Варвара Гамениця розповідає: «Якось мати дізналася коли відбудеться рейд поліцаїв по будинках для вербування менян. Вона хутко відправила мене на луг переночувати і наказала сидіти там, поки потяги з людьми не відправляться. Я заховалася в стозі сіна. Аж надвечір почула як поліцаї ходили по полю і підсвічували дорогу, щоб знайти людей. Але мене біда оминула. Уже ближче до ночі я почула голоси хлопців, які встигли зіскочити з потяга, що віз людей на примусові роботи до Німеччини. Як же здивувалися хлопці, коли на ранок помітили мене в стозі сіна».

Військовополенені підлягали відправленню в трудовий табір або концтабір. Із записів Віри Єфимівни Туран (додаток Б), яка на початок війни працювала медичною сестрою в Севастополі, пережила оборону міста та потрапила в полон, дізнаємося, що не підлягали перевезенню євреї, їх знищували, та непрацездатні: «2 червня 1942р. була взята в полон із Приморською армією. Фашисти ставилися до нас як до скотини: гнали пішки до Сімферополя без забезпечення харчуванням та водою, били палками, затоптували кіньми ослаблених. Далі переправили в м.Славуту, табір для військовополонених. Тут відібрали євреїв, відвезли за місто та розстріляли. Багато хто захворів на сипний тиф. Кожного дня із табора вивозили гори трупів».

Умови перевезення до ворожих країн були жахливі. Людей заштовхували у вагони по 80 і більше чол., хоча розраховані на 40 чол.. Як правило в дорозі давали хліб та сухий пайок, зрідка гаряче харчування. У кожному вагоні були наглядачі, що пильно слідкували за людьми. Проте як згадує Катерина Мирна, жителька с. Домашлин Корюківського району, були випадки, коли в товарних поїздах їсти нічого не давали, тому доводилося красти з вагону-їдальні брукву, просо, щоб хоч якось втамувати голод.

Потрапивши до місця розподілення остарбайтерів фотографували, робили відбитки пальців, складали списки. У місцях, де привезених тримали разом, спостерігалися випадки протесту проти свого безправного становища. Новоприбулі намагалися вести себе спершу сміливо: співали патріотично налаштовані пісні, гучно просили добавки харчування, відмовлялися їхати на військові заводи Німеччини тощо. Ось що пише Віра Туран, яку разом із віськовополененими привезли в німецьке м. Зоест: «Нас було багато 536 чол., ми відчували себе сильними».

Загалом становище остарбайтера різнилося в залежності від галузі господарювання в якій він працював. У сільському господарстві працівник міг краще прохарчуватися, контроль був меншим. На підприємствах умови роботи були більш жорстокішими. На визначення виду занять працівника впливав його стан здоров'я та трудові здібності. Як правило, кремезних, дужих та здорових розбирали приватні господарі, а немічних та слабких відправляли на підприємства. Остарбайтер міг опинитися в групі (якщо працював на виробництві) або ж залишитися працювати в приватного господаря. Приблизно третина робітників із СРСР працювала в сільському господарстві; 8,3% - у видобувній промисловості; 29,2% - на металургійних підприємствах; 3,7% - у хімічній промисловості; 3,6% - на будівництві [6, с.164].

У залежності від різного становища остарбайтерів існували різні способи виживання. Під «виживанням» ми розуміємо - залишитися в живих, вціліти, вберегтися від загибелі. У будь-якому випадку виживання могло відбуватися у три послідовні етапи: 1) подолання страху, паніки; 2) адаптація, тобто пристосування до існуючих умов, або ж активна адаптація; 3) боротьба - опір існуючому становищу.

Як було з'ясовано в першому розділі, на зміну правового становища остарбайтерів впливали зовнішні об'єктивні чинники. До суб'єктивних чинників можна віднести діяльність самих остарбайтерів, які різноманітними способами намагалися покращити своє становище. Для виживання в сільському господарстві остарбайтеру важливо було створити більш «комфортні» умови життя, ніж прописані в законодавстві, а отже, активно даптуватися. Цьому допомагала комунікативність його працівників, завдяки якій вони зуміли налагодити відпочинок, вивчити мову на рівні розуміння та підтримували віру в перемогу. У спогадах Миколи Жидкова (додаток Д), який працював у лісовому господарстві австрійця знаходимо: «у вихідний день (неділю) нерідко прали одяг, ходили до інших остарбайтерів, грали в доміно, карти і т.д. Хоча радіоповідомлення було на німецькій мові, але за період перебування в Австрії нам вдалося частково засвоїти чужу мову, і тому в вільний час слухали зведення про хід військових дій ворожої армії. На кінець війни почали з'являлись літаки союзників (англійські, американські, канадські), які бомбардували великі міста, військові об'єкти, скидали листівки німецькою мовою. З цих листівок ми дізнавалися про становище на східному фронті, а також на Заході. Так дізнались про Тегеранську конференцію, відкриття Другого фронту та ін. Цю інформацію обговорювали між собою, що вселяло надію на близьку перемогу».

Принизливим для остарбайтерів було обов'язкове носіння дискримінаційної ознаки “ost”. Позбутися відчуття другосортного працівника допомагали віра в перемогу та взаємопідтримка через поезію, пісні. Віра Давидкова із Мени згадувала пісеньку, що самі склали та наспівували: „OST оторвется - память сотрется”.

Для виживання в колективі, хоча й різнонаціональному, важлива мета, що об'єднувала всіх. Для працівників, що опинилися в неволі, це - ненависть до фашистів, прагнення миру, закінчення війни, повернення додому. Тому між різнонаціональними працівниками існували взаємодопомога та підтримка. Зі слів М. Жидкова: «З нами працювали разом і австрійці (бригадири, лісники). Вони ненавиділи німців, але до нас ставилися непогано, іноді приносили з дому чогось поїсти». Надія Старостенко із Кукович згадувала, що поруч із острабайтерами працювали невільники з Польщі, Франції, Голландії, Італії; і от що цікаво: ніхто з нас не знав чужої мови, а один одного розуміли, бо біда в нас була одна.

У період адапатації працівникові важливо було вивчити умови його життєдіяльності. Як правило за непокору остарбайтерів чекав концтабір. І навпаки, якщо працівники виявляли покірність, слухняність, то ставлення було непогане. «Особисто до мене ставилися нормально, бо я старанно працювала, але інших дівчат били, як худобу», - згадувала Надія Клименко.

Порушення стану здоров'я остарбайтерів спричинювало зміну в їх становищі. Якщо людина тимчасова втратила працездатність, то її на деякий час усували від роботи, а то й відправляли на легшу роботу. Нерідко полонені намагалися саботувати роботу, вдаючися до заходів, що шкодили здоров'ю. Так, Міра Сікач, що працювала в приватному господарстві, згадувала: «Хтось підказав, що якщо руки добре натерти часником, а потім сіллю - будуть глибоки рани, які довго не гояться, тоді до роботи ставати не можна. Або заварити листя тютюну і напитися - теж хвороба нападе. Марія напилася тютюну, і їй стало зле. Лікар сказав, що це отруєння, і наказав три дні лежати».

Згодом господарі звикли до імітації хвороби й перестали звертали на це увагу. Щоб повренутися додому, Єфросинія Кочуренко робила все можливе: підіймала тяжкі речі, щоб надірвати живіт та потрапити в лікарню, а далі - додому. Хоч і сильні були болі, але ніхто не відправляв у лікарню. Важливо було знати зміни в законодавстві: після середини 1943р. втрата працездатності не спричинювала відправлення працівника додому.

Інвалідність або тривала втрата працездатності на підприємстві мали інші наслідки. Цінність роботи як працівника втрачалася, а тому на остарбайтера чекала більш «легка» за навантаженням робота, але більш ризикована для здоров'я та ще й з посиленим трудовим режимом. Григорій Бурка із Кукович Менського району згадував, що працював під Мюнхеном на алюмінієвому заводі майже півроку. Але через надмірні навантаження захворів, тому спочатку його відправили в санчастину, а як трохи одужав, то на “легшу” роботу - пороховий завод. Цей об'єкт був засекречений, невільники весь час перебували під прицілом автоматників. Залишитися живим у таких умовах допомагало міцне здоров'я. Григорій Терентійович робить висновок: «а вижили ми в неволі завдяки нашій молодості, хай воно повік не вертає».

Валентина Потапенко з Мени опинилася спочатку в концтаборі Німеччини біля м. Кемптем, а потім була відправлена на один з військових заводів. Ось, що вона розповіла: „Одного разу мені відрізало машиною палець, тому я припинила роботу. Німець почав мене бити, я з огидою відштовхнула нелюда. Через це 4 місяці відсиділа у в'язниці Мюнхена, де тяжко працювала”.

Потрапити в концтабір остарбайтеру було легко: втеча, зухвала поведінка, псування майна, захист себе у випадку застосування фізичної сили, поширення інформації про хід війни в листах тощо. Марія Сікач із с. Бігач таємно від господаря готелю, де працювала налаштувала радіо та слухала зведення інформації з фронту, а в листах передавала інформацію подрузі до іншого міста. За підозрою в шпигунсті Марія опинилася в концтаборі спочатку в мюнхенській в'язниці, а потім Равенсбрюці.

Патріотизм, амбіції, виробничі знання допомагали в'язням ставати героями. Марія копала котловани, працювала на утрамбуванні доріг. Через

місяць її відправили на секретний завод “Сильва” поблизу м. Гентіна, на якому виготовлялась зброя. «Там я пробула 804 доби, а могла залишитися навіки. - Страшно сказати, але ми виготовляли патрони і набивали гільзи порохом, які призначалися для наших солдат, батьків, братів…Руки ставали дерев'яними, а голова важкою від думок: “Ну як обдурити німців? Як зробити так, щоб гільзи були непридатними”. Мочили водою мішечки з порохом, потім сірку клали подалі від пістоля, щоб не зірвало. І так до ста тисяч гільз зіпсували”.

У психології вирізняють біологічне виживання, яке є короткочасним і основаним на інстинктах та психологічне, що базується на цілеспрямованому та свідомому бажанні вижити. Якщо для першого характерні істеричні реакції, то для другого - воля до життя, бажання активно противитися існуючим умовам. І те й інше мало місце в житті людей, що опинилися в умовах виживання.

Для дитини, що не мала досвіду виживання, єдиний вихід у в'язниці - порушити норми, вдаватися до крадіжок, щоб не померти з голоду. Ось що згадував шестирічний в'язень Полікарп Дементьєв із Мени: «Нас із сестрою привезли в концтабір, де годували гірше, ніж скотину. Давали гнилі та перемерзлі турнепс, брукву. В „святкові” дні дітям дозволяли підходити до дротяної огорожі. У ній була дірка, через яку під кулями зі сторожових башт можна збігати в село за шматком хліба. Одного разу ми з сестрою вирішили випробувати долю. Був вибір: хліб чи смерть. Я побіг першим, вдало проскочив лаз, сестра за мною, але зачепилася за дріт своїм платтям. Відірвалася від дроту і біжить слідом, але німці з охорони нас помітили. Кулеметна черга обрізали їй плаття, але на щастя, жодна куля не зачепила тіло. Селяни, що жили недалеко від табору, нагодували нас на свій ризик. Дали з собою невеликий круглий хлібець. Він був мені важкий, мов камінь. Поверталися через той же лаз. А у таборі нас чекали голодні мати та старший брат.

Я часто бігав до табірної кухні, де німець - повар виливав помийне відро і я в кулак збирав картопляні рештки, які здавалися солодші за цукерок. Якщо мене помічала охорона, то я отримував удар пліткою. Ударів та навіть куль я не боявся, їжа була дорожча за життя. Одного разу я віддав свою здобич (картопляні очистки) казаху, який сидів під охороною вартового. За це охоронець вдарив мене кованим чоботом і зламав ребро. Одного разу я став свідком як полоненого забили до смерті за крадіжку жмені каші із брукви».

А ось за прояви непокори групою смертю не карали, але жорстоко наказували. Із записів Віри Туран: «Під час розподілення ми відмовилися їхати на військовий завод, співали радянські пісні. Тоді загін гестапівців, побили кожну п'яту. Коли екзекуція була закінчена, нас через усе місто погнали до приміщення, де закритими протримали добу. Через добу знову привели в двір та з мішками на голові примусили бігати по кругу».

Але попереду бунтівників чекало більше покарання - концтабір: «…З перону жінки в чорних плащах з овчарками виштовхнули полонених з вагонів на землю і погнали через ліс до високої кам'яної огорожі. Це і є Равенсбрюк. Двір освітлений електрикою, а навколо приземисті бараки, огоржені колючим дротом». Равенсбрюк - найстрашніший жіночий концтабір - був створений за наказом Генріха Гімлера. У 1942 р. до Равенсбрюку були вивезені перші жінки з України та Росії, серед них були Марія Сікач і Туран Віра Єфимівна. «У таборі було дві фабрики - ткацька та швейна. Я працювала на ткацькій. Була в таборі ще й ревір-лікарня, де не лікували, а вбивали в'язнів шляхом введення у вену яду або направляли в газову камеру, а потім крематорій, що був побудований за межами табору. Над крематорієм постійно йшов дим».

В умовах жорстокого поводження полонені діяли згуртовано й навіть протестували: оголошували голодування, скаржилися в комендатуру, ламали обладнання, зокрема голки в швейних машинах. Цим жінки демонстрували мужність та героїзм. Такі дії інколи мали позитивні наслідки, хоча ціна була високою-побиття, ревир. «Серед нас були поранені дівчита німці вирішили їх відправити в польський табір Майданек. З проханням залишити їм життя ми прийшли до тюремних комендантів, марно. Тоді ми оголосили голодування на три дні, не припиняючи працювати. Приходимо в столову, заспіваємо тихенько «в колгоспах повні амбари», постоїмо на аппелі і знову до роботи. Дівчата ці повернулися в Равенсбрюк, коли наші війська наближалися до Польщі.

Десь за півроку до визволення в табір привезли сиріт, віком 4-10 років. На них чекала газова камера. Ми знову пішли до коменданта і просили залишити дітей під нашу опіку. Вмовили. Так були врятовані 25 дітей».

У спогадах Віри Туран полонені демонструють вміння організоватися в складних ситуаціях: «Ми були дуже дружні та координували свої дії, цим ми надавали приклад іншим і показували як потрібно діяти в концтаборі. За це нас жінки всього табору любили, цінували й вірили в нас». У Віри Єфимівни зберігся блокнот із табірними піснями та поезією.

Вміли в концтаборі й підтримувати один одного: бельгійки, чешки, італійки ділилися тим, що отримували в пакунках з дому: харчі, теплий одяг.

Приклади, якими можна захоплюватися були непоодинокі. Менянка Марія Радченко, яка працювала в м. Майенбург у приватного господаря, ризикуючи власним життям, врятувала військовополенених. «Якось я побачила, як есесівці женуть колону радянських військовополонених. Есесівці, які їх охороняли, йшли з лівого боку, а я стояла з правого. Один полонений попросив сховати їх. Я кивнула в сторону, і вони, пригнувшися, побігли в двір, сховавшися на горищі будинку. Це був травень 1945. Через декілька днів ми побачили колону наших військ. Згодом я дізналася, що всіх полонених розстріляли в лісі. Один із врятованих солдатів сказав мені, що, якби не я, їх також розстріляли б».

Інша модель поведінки була в людей, які в бараку з-поміж інших націй опинялися самі. В умовах автономного існування покладатися не було на кого і тому, головне - не втратити бажання вижити. Цьому допомагала віра, звертання до Бога, а віра породжувала сподівання на перемогу. Кожного дня молилася Марія Скіач у концтаборі, щоб повернутися додому, хоча до війни була атеїсткою. Сама придумала їх і читала за спасіння, за перемогу, за батька-матір…. Коли поверталася до хати після визволення, то йшла поза селом, щоб люди не жахалися її, адже схудла до 38 кг. Рідний батько не впізнав, скотився на долівку, обняв доньчини ноги і ледь не втратив свідомість, бо саме просив Миколу Чудотворця про повернення дочки…».

Висновки

Нацистська політика в Україні, створення життєвого простору для Німеччини супроводжувалася перетворенням місцевого населення на дешеву робочу силу, формуванням нової страти в німецькому суспільстві - остарбайтерів. Аналіз законодавства свідчить про меншовартість остарбайтерів у порівнянні з іншими працівниками. Українці мали обмежену правоздатність, отримували нижчу заробітну плату, були позбавлені соціальних пільг, низки прав. Непомірна праця підривала їх здоров'я. Спроби вийти за межі свого правового становища жорстоко каралась. В умовах «рабського» становища, позбавлення права на свободу вибору остарбайтери навчилися виживати.

Модель поведінки остарбайтера залежала від галузі виробництва та групового чи автономного існування. У сільському господарстві, де існували більш кращі умови для праці, харчування, дозвілля, робітники швидше проходили процес адаптації та активної адаптації. На промислових підприємствах, де існував жорстокий контроль, сувора регламентація праці, умови для виживання були більш складні. Але існування в групі створювало можливість їм не лише адаптуватися, а й перейти до наступної фази - боротьби за існування та ризикувати власним життям заради життя інших.

В умовах автономного існування людині допомагали такі фактори, як особистісні риси, комунікативність, професійні якості, вміння підтримувати силу волі, віру. У колективі комунікативність, підтримання традицій, вивчення місцевих умов та часткові знання наук, необхідних для виживання, взаємопідтримка створювали можливість працівнику підвищити правовий статус.

Сьогодні ми говоримо про передачу естафети від старшого покоління до меншого - онукам, правнукам. Героїчні вчинки остарбайтерів є прикладом витривалості, патріотизму, мужності та героїзму на яких можуть виховуватися нащадки і повинні бути достойно оцінені ними.

Список використаних джерел та літератури

1. Довідник з історії України. За редакцією І. Підкови та Р. Шуста. - К., Генеза, 1995. - Т.2. - 440с.

2. Книга скорботи / І.О. Герасимов, І.Т. Муковский, П.П. Панченко та ін. Чернігів: РВК «Деснянська правда», 2005. - 480с.

3. Бухенвальд. Документы и сообщения. - Москва: Издательство иностранной литературы, 1962. - 687с.

4. Соціально-правове становище остарбайтерів у нацистській Німеччині

5. Письцо В. Українські остарбайтери: особливості підневільної праці в промисловості Німеччини / В. Письцо // Волинські історичні записки. Том3, - Луцьк, 2009. - С.58-64.

6. Пастушенко Т. Способи виживання остарбайтерів у Райху: спогади очевидців. / Т. Пастушенко // Схід-Захід: історико-культурологічний збірник, 2008, вип. 11-12: Спец. вид.: Усна історія в соціально-гуманітарних студіях: теорія і практика досліджень. Харків: ТОВ «НТМТ», 2008. - С.161-179.

7. Календар 2000. “Чернігівщина - земля козацька” Автор і упорядник Г. Корбач. - К., 1999 - 644с.

Размещено на Allbest.ru