Размещено на http://www.allbest.ru/

УМАНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ПАВЛА ТИЧИНИ

Кафедра історії України

КУРСОВА РОБОТА з історії України

на тему: ««ДУМКИ ПРОТИ ТЕЧІЇ» МИКОЛА МІХНОВСЬКИЙ У ВИРІ РЕВОЛЮЦІЙНИХ ПОДІЙ 1917-1921РР.»

Студентки ІІІ курсу 31 групи

Азарової Дарії Сергіївни

Керівник: кандидат історичних наук,

доцент кафедри історії України Скус О. В.

м. Умань 2016 рік



ЗМІСТ

ВСТУП

1. ФОРМУВАННЯ СВІТОГЛЯДУ МИКОЛИ МІХНОВСЬКОГО НА ТЛІ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.)

2. ВТІЛЕННЯ ІДЕЙ ДЕРЖАВНОСТІ М.МІХНОВСЬКОГО

3. ДІЯЛЬНІСТЬ МИКОЛИ МІХНОВСЬКОГО В ДОБУ РЕВОЛЮЦІЇ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ



ВСТУП

міхновський революція самостійна україна

Кінець ХІХ століття можна характеризувати як добу підготовки українських сил до боротьби за незалежність. Різні організації йшли різними шляхами, які вели до спільної мети, і марні були заходи царського уряду, що припинити цей рух.

В єдиний могутній рух об'єднуються українці заходу та сходу і творять об'єднаними силами спільну культуру. Їхні імена останнім часом повертаються з історичного небуття.

Не став винятком серед них і Микола Іванович Міхновський - один з найвидатніших діячів кінця ХІХ століття. "Микола Міхновський належав до тієї когорти людей, кого неможливо назвати "людиною свого часу". Він його випереджував. У той час, коли його сучасники несміливо подавали голос за автономію України, він звучно і твердо відстоював ідею українського самостійництва і своєю безкомпромісною боротьбою наближував перспективу незалежності конкретними справами", - підтверджує доктор історичних наук Федір Турченко[21, с. 15].

Того ж часу відгуки про нього залишили багато сучасників, як знайомих і друзів, так і противників, причому спектр оцінок, які давалися Міхновському, був надзвичайно широким - від екзальтовано-апологетичних до вкрай негативних. Але незважаючи на протилежні оцінки, тексти спогадів мають багато спільного: майже в усіх випадках перед читачем постає не жива людина з її шуканнями, пристрастями, злетами і падіннями, досягненнями і помилками, а позначений знаком «плюс» чи «мінус» символ, суха, заформалізована схема. Напевне, інакше не могло й бути, адже всі ці оцінки давалися політично заангажованими людьми, від яких годі було чекати об'єктивності і неупередженості.

В українській історіографії постать Міхновського вивчалась не достатньо, оскільки це було заборонено. Найбільш повно її вивчали відомі дослідники української діаспори П.Мірчук та Р.Млиновецький. Ще більш глибше із залученням архівних матеріалів розкривали В.Волковинський, І.Іваченко, Н. Полонська-Василенко, С.Геник.

Актуальність даної теми полягає в ознайомленні з наявним матеріалом, який дає історіографічна наука. Детальне вивчення цієї тематики допоможе зрозуміти складну суспільно-політичну ситуацію на території України у ІІ половині ХІХ - І чверті ХХ століття.

Методологічними засадами дослідження є принципи історизму, об'єктивності та критичного підходу до джерельного матеріалу, що містить інформацію про минуле стосовно предмета дослідження.

Необхідним для будь-якого історичного дослідження є якнайширше охопити доступне коло джерел, документальну базу та наукову літературу. Дані з цього питання можна почерпнути з історіографічних праць та статей.

Хронологічні рамки цієї роботи обмежуються ІІ половиною ХІХ - початком ХХ століття. За нижню межу можна взяти 1873 рік, коли народився М.Міхновський. Верхньою межею є час його смерті, тобто 1924 рік.

Територіальні межі дослідження охоплюють терени Центральної і Східної України.

Об'єктом дослідження є постать Миколи Міхновського.

Предметом дослідження є діяльність М.Міхновського та вплив на його погляди суспільно-політичної ситуації в Україні.

Мета даної роботи полягає в тому, щоб вивчити та проаналізувати громадсько-політичну діяльність М.Міхновського.

Основними завданнями є - на основі розглянутих джерел висвітлити:

- формування світогляду та початок діяльності М.Міхновського на тлі суспільно-політичних процесів в Україні (середина ХІХ століття - 1900 рік);

- ідеї державності у творі „Самостійна Україна” М.Міхновського;

- діяльність М.Міхновського в добу революції.

Структура роботи: дана робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.

Отже, незаперечним є той факт, що ІІ половина ХІХ та початок ХХ століття посідають значне місце в історії України і значною мірою вплинули на її майбутнє. Діяльність М.Міхновського має велике значення, а сам діяч залишається історичною постаттю зазначеного періоду.



1. ФОРМУВАННЯ СВІТОГЛЯДУ МИКОЛИ МІХНОВСЬКОГО НА ТЛІ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.)

19 лютого 1900р. громадськість Полтави відзначала чергові Шевченківські роковини. Відбулися б вони, як завжди, якби на трибуну не вийшов імпозантний чоловік з охайно підстриженими вусами, піднятими трохи вгору, і з гострою борідкою.(див. Дод.1 ) Зовні в ньому не було нічого традиційно українського, але коли промовець заговорив, зал завмер.

«Не може бути ніякої боротьби українського народу в рамках існуючої Російської імперії,- заявив він - Лише цілковите відокремлення України і створення могутньої держави від Карпат і до Кавказу необхідне нашій нації. Українцям не потрібна автономія з ласки Москви, а також федерація у складі Росії, їм потрібна повна незалежність. Україна має матеріальні й духовні сили бути самостійною. Україна для українців!» [1, 261-262].

Через кілька днів, 26 лютого, вже в Харкові той самий оратор, місцевий адвокат Микола Іванович Міхновський, виголосив промову приблизно такого ж змісту. І знову для присутніх вона була наче грім серед ясного неба.

Народився він 1873 р. в родині священнослужителя с. Турівка Прилуцького повіту, що на Чернігівщині. В процесі виховання Миколи чи не найважливішу роль відіграли традиції. Його батькам, зважаючи на їх вже немолодий вік, на пам'ять часто приходили яскраві сторінки минулого, і в їхніх розмовах нерідко з великим пієтетом згадувалося ім'я покійного місцевого поміщика Миколи Андрійовича Маркевича. М.Маркевич був відомим українським істориком, етнографом, поетом, музикантом. У нього було багато друзів. Серед яких особливе місце належало Тарасові Шевченку. З ним Івану Міхновському, напевне, доводилося спілкуватися особисто в поміщицькому маєтку під час неодноразових відвідин поетам Турківки. Поряд з церквою стояв поміщицький будинок, де колись відбувалося все те, про що говорили старші. Його двері були широко відчинені і для Миколиних батьків, і для самого Миколи. У цьому маєтку мешкали Микола Миколайович Маркевич і його дружина Марія Дмитрівна. Традиції тісного спілкування Маркевичів з Міхновськими, започатковані ще у 40-50-ті роки, продовжили сім'ї Миколи Миколайовича і Івана Івановича. Відносини цих сімей були теплими. Саме тому, мабуть, Микола Миколайович і Марія Дмитрівна погодилися хрестити Миколу Міхновського, а значить, кумуватися з Іваном Івановичем та Марфою Федорівною Міхновськими [1, 264-265].

Такий статус відносин передбачав високу міру взаємної довіри. Напевне, з сімейних розмов, а також з розмов між Маркевичами і рідними батьками. Ще зовсім молодий Микола вперше почув і прізвище Тараса Шевченка.

Коли М.Міхновському виповнилося 9 років, батьки вирішили віддати його до Прилуцької чоловічої гімназії.

Певний час гімназист М.Міхновський перебував під опікою та впливом старшого брата Гаврила, який закінчив гімназію 1876 року, а потім став свідомим українцем-патріотом. Спілкування з братом сприяло його адаптації до гімназичного середовища і водночас допомогло не загубити себе, не розчинитися в гімназичному оточенні.

Отримавши середню освіту у Прилуках, М.Міхновський 1890 року став студентом юридичного факультету київського університету. Людина енергійна і діяльна, він не міг обмежитися академічними знаннями і залишитись осторонь громадсько-політичного життя [11, 10-11]. У Києві, де суспільний тонус був особливо високим, студент-першокурснику міг стати числом „Молодої громади” і включитися в культурницьку роботу, яку вела молодь під проводом українофілів старшого покоління. Відкривався також інший шлях: робота в соціалістичних гуртках, вплив яких швидко посилювався.

Саме на початку 90-х років ХІХ століття у Київській студентській громаді розпочав свою політичну біографію Міхновський. Прагнучи активної політичної діяльності, він разом з радикально настроєними членами „Молодих громад” починає вивчати ідеї західноєвропейської соціал-демократії. Проте гасла пролетарського інтернаціоналізму, які сповідували соціалісти, в душі Міхновського не знайшли визнання. Йому були ближчими національно-державницькі ідеали українського народу, освячені його героїчною боротьбою, збережені в традиціях і пам'яті нації.

Міхновський приєднався до українофілів, хоча жоден з них, навіть найавторитетніший у той час письменник Олександр Кониський, не став його духовним орієнтиром [19, с.59-62]. Міхновський відкидав аполітизм і поміркованість, які десятиліттями плекалися в українофільських громадах. „Я запевнився, що нема другої путі до загального добра, як освіта народу і разом з нею моральне виховання: досягти сього можна лишень школою, книжкою, проповіддю на народній мові і приміром життя. Іти сією стежкою - і значить бути українофілом...” - з цим твердим переконанням О.Кониського, яке відбивало пануючі серед українофілів настрої, молодий М.Міхновський не міг погодитися. Його ідеалом з дитинства був пророк національного відродження Т.Г.Шевченко, у творчості якого він вбачав прямий заклик до боротьби за самостійність України.

1891 р. група молодих націоналістів створила «Товариство тарасівців» (див.дод.5). Ця організація, ідеологом якої був М.Міхновський, боролася як проти українофілів, що виступали за здійснення культурної революції в межах царської Росії, так і проти революціонерів, котрі висунули фантастичну ідею всесвітнього соціалізму та всеросійської революції, внаслідок чого, на їхню думку, свободу отримали б усі поневолені імперією народи, зокрема український [14, 37].

Братство сприяло подоланню впливу аполітичного українофільства, прилученню молоді до новітніх ідеологічних течій Європи, їх адаптації на українському ґрунті. В громаді відверто говорилося про те, чого не можна було почути на університетських лекціях чи прочитати у підручниках. У руках членів громади з'являлися заборонені в Україні примірники „Кобзаря” або інші нелегально доставлені з Галичини, Буковини чи з країн Західної Європи книжки і журнали.

Організація майже не приховувала своєї діяльності й невдовзі була заборонена властями. Однак сам факт її заборони й пропаганда самостійницьких ідей привернули до] українського націоналізму чимало молодих патріотично настроєних людей. Багато з них увійшли до заснованої наприкінці 1899 р. в Харкові Революційної української партії (РУП).

На початку 1893 р. молодий радикал Юліан Бачинський у перших числах партійного часопису „Народ” почав друкувати свою книжку „Україна irredenta” („Україна уярмлена”), у якій на підставі марксистського вчення обґрунтовував необхідність і можливість незалежності України на всіх етнічних землях. Але основну частину книжки, де, власне, говорилося про самостійницьку перспективу, редакція друкувати відмовилася. Іван Франко назвав книжку філософією, що „суперечить здоровому глузду”. Його вчитель М.Драгоманов також засудив позицію автора. Хоча повністю книжка була надрукована лише наприкінці 1895р., про неї в суспільстві вже знали з 1893р. На IV з'їзді РУРП у грудні 1895р. положення книги „Україна irredenta” про незалежність і соборність України було практично одноголосне включено до програми партії.

Із діяльністю М.Міхновського пов'язана розробка ще одного документа „Братства” - „Profession de foi молодих українців”, опублікованого в 17-му томі львівського національно-демократичного часопису „Правда” 1893р.

„Profession de foi молодих українців” високо оцінював визначний внесок українофілів у національне відродження: „Українофільство показало нам і цілому світові, що існує якийсь зневолений, зрабований народ, що зветься українцями: воно поставило нашу ідею на міцний науковий грунт”. Але наступають нові часи: „Що минуло, то не вернеться”. Доля кожної людини залежить насамперед від долі її нації. Нація, у свою чергу, може вільно розвиватися лише тоді, коли має власну державу. Ось чому завдання кожного українського патріота полягає у тому, щоб „віддати усі свої сили на те, щоб визволити свою націю з того гніту, в якому вона зараз перебуває, і дати задля користі людськості ще одну вільну духом одиницю”. Ця боротьба вимагає високої самосвідомості у всіх верствах українського народу. Але довговіковий гніт чужинців приглушив серед українців національні почуття, їх відродження є необхідною передумовою успішного розгортання боротьби за суверенні права України.

Однак повести визвольний рух на Україні під цими гаслами „тарасівцям” не вдалося. Заклики до боротьби за власну державність багатьом українофілам здавалися абсолютно нереальними, донкіхотівськими. До того ж, „Братство Тарасівців” швидко опинилося і в полі зору царської поліції, яка замах на „єдину і неділиму” сприймала як один із найтяжчих державних і злочинів. Частина „тарасівців” була заарештована, інші - вислані у села.

М.Міхновському вдалося уникнути арешту і заслання. Він відносно спокійно завершив курс на юридичному факультеті і став працювати в одній із адвокатських контор Києва. Разом з тим, він і далі активно працював в українофільських гуртках. Як і раніше, поліція пильно стежила за його діяльністю.

У документах за 1896р. жандармський чиновник відзначив, що М.І.Міхновський активно працює в товаристві „Молода Україна”. Як зв'язковий цього товариства у грудні 1897 року він їздив до Львова, де, за свідченням поліції, установив „близькі взаємини з галицькими представниками українофільської партії, … де закупив значну кількість заборонених видань малоросійською мовою, у тому числі твори Драгоманова та Франка, з якими повернувся до Росії”.

У 1898 р. в житті М. Міхновського сталася особиста трагедія, яка багато в чому справила вплив на його світогляд. Працюючи після закінчення університету в одній з адвокатських контор, він закохався в дружину свого начальника. Наступного року разом з нею утік до Харкова і хотів одружитися. Але його батько, який був не лише палким українцем, а й вірним священнослужителем, рішуче виступив проти такого шлюбу (до того ж майбутня наречена була не українкою). Міхновський так і не одружився. А після цього все частіше говорив про «чужинців», рішуче виступав проти змішаних шлюбів [1, 262-263].

У поліції М.І.Міхновський був на особливому рахунку. Її агенти писали про М.Міхновського як про „крайнього за переконаннями своїми українофіла й притому з грубими і вкрай несимпатичними прийомами і формами, і напрямком безумовно антиурядовим”. 1899р. - Міхновський переїхав до Харкова і надовго пов'язав з ним свою долю. Він поринає в юридичну практику, не покидаючи громадсько-політичної діяльності.

Отже, на формування світогляду Миколи Міхновського в першу чергу вплинуло виховання батьків та його рідні, творчість Т.Шевченка та Кирило-Мефодіїївське братство. Його діяльність та погляди були досить рішучі та категоричні. Міхновський виступав проти автономії і сприймав лише повне відокремлення України від Російської імперії. Цій цілі він і присвятив своє життя.

2. ВТІЛЕННЯ ІДЕЙ ДЕРЖАВНОСТІ М.МІХНОВСЬКОГО

Українське суспільство початку 1890-х років уже не задовольняється самою лише культурницькою роботою. Нове покоління свiдомих українцiв готове йти далi - стати на шлях радикальної полiтичної боротьби.

У 1891 р. виникає Братство тарасiвцiв, яке об'єднує активних українцiв рiзних полiтичних поглядiв (вiдомих у майбутньому самостійників, соцiал-демократiв, лiбералiв, есерiв та iн.) iдея державностi в них трактується у формi автономiї. У 1897 р. постає Всеукраїнська безпартiйна органiзацiя (ВБО), яка стане останньою вiхою на шляху до створення українських полiтичних партiй[14, с.37-39].

1890-тi роки чiтко розмежували рiзноманiтнi полiтичнi напрями, що зародилися на територiї Надднiпрянщини в попереднiй перiод.

Одним iз таких напрямкiв, що виник наприкiнцi XIX - на початку XX ст., стало українське полiтичне самостiйництво, фундатором якого був М. Мiхновський. Вiдтодi змiст української нацiональної iдеї збагатився однiєю з найважливiших своїх складових - вимогою боротьби за власну самостiйну державу.

"Самостiйництво" як термін, пiд яким розумiли полiтичну боротьбу за повну самостiйнiсть України, [13, с. 60-68] з'явився пiсля виходу в 1900 р. брошури М. Мiхновського "Самостiйна Україна", що повинна була стати програмою щойно створеної Революцiйної української партiї (РУП) [12. С.46].

Самостiйництво виступило альтернативою пануючого на той час автономiзму. Своєю появою воно започаткувало полiтичну дискусiю щодо форми української державностi та шляхiв її досягнення. В iсторичнiй лiтературi часто можна зустрiти критику, спрямовану проти самостiйникiв iз приводу того, що їхнi iдеї нiбито були завчаснi, оскiльки для реалiзацiї їх на той час ще не визрiли умови, та що вони руйнували єдиний революцiйний табiр тощо. Подiбнi зауваження як сучасникiв тих подiй, так i представникiв наступних поколiнь, на погляд автора, не є обгрунтованими.

Як заявив Міхновський в листі до тодішнього міністра внутрішніх справ Сипягіна: "Українська нація мусить скинути панування чужинців, бо вони огиджують саму душу нації. Мусить здобути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія! Мусить добути своє визволення з рабства національного та політичного, хоч би пролилися ріки крові! А та кров, що поллється, впаде як народне прокляття на Вашу голову, Пане Міністре, і на голови всіх гнобителів нашої нації!» [20, с. 15].

Поява самостiйництва не була чиєюсь авантюрою - чи то окремої особи, чи то полiтичної сили, а тим бiльше якоїсь iншої держави. Кiстяк своєї iдеологiї воно побудувало на кращих традицiях українського нацiонального руху другої половини XIX ст. Тому iдеї цi не могли бути завчасними, їх просто не сприймали носiї тодiшнього українського революцiйного руху. Проводячи агiтацiйну роботу серед українських мас, українськi революцiонери, перебуваючи пiд сильним впливом марксизму та загальноросiйських революцiйних течiй, формували свiдомiсть пересiчного громадянина пiд протилежним, а то й ворожим самостiйництву кутом зору (соцiалiзм та автономiзм-федералiзм [15, с.61-62].

Полiтичну декларацiю РУП "Самостiйна Україна", внаслiдок збiльшення прiрви мiж автономiстами та самостiйниками й виходу останнiх iз партiй в 1902 р., першими буде визнано як непотрiбну, а то й шкiдливу, а її появу - помилковою. Проте це зовсiм не так. Насправдi "Самостiйна Україна" сприяла стратифiкацiї українського полiтикуму й загалом українського суспiльства. Завдяки їй члени гетерогенної РУП змогли визначитися iз власною полiтичною орiєнтацiєю, зайнявши ту чи iншу позицiю щодо неї. Опоненти "Самостiйної України" почали активно видавати свої матерiали, у яких подавали власне тлумачення тих проблем, на якi було звернено увагу на сторiнках брошури. (Див.Дод.2 )

Що стосується "Самостiйної України" як самостiйної ланки у формуваннi української нацiональної iдеї, то вона вiдiграла, безумовно, фундаментальну роль у становленнi iдеологiї самостiйництва[4, с.10-13]

У цiй працi проглядається чiтка логiка концептуального бачення М. Мiхновським проблем нацiонального самоствердження українського народу та шляхiв їх вирiшення - "тільки держава одноплемінного державного змісту може дати своїм членам нічим не обмежену змогу всестороннього духовного розвитку і осягнення найліпшого матеріального гаразду"[20, с.16].

"Над нами висить чорний стяг, а на ньому написано: смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації! І от посеред таких лихих обставин ми зійшлися до купи, ми згромадилися в одну сім'ю, перейняті великим болем та жалем до тих страждань, що вщерть наповнили народню душу і, хай навпаки логiці подій, ми виписали на прапорі: одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір карпатських аж по кавказькі!", - йшлося в творі, який побачив світ у Львові 1900 р., а згодом декілька разів перевидавався. [5. С.13-15]

М.Міхновський у „Самостійній Україні” замальовує важке становище українського народу під чужоземним ярмом. „…Коли в української держави відібрано право бути державою, то поодинокі члени колишньої республіки позбулися усіх елементарних політичних прав людини. Колишній український республіканець має менше прав, ніж нинішній найостатніший московський наймит. Правительство чужинців розпоряджається на території колишньої української республіки наче в завойованій свіжо країні, висмоктує останні сили, висмоктує ліпших з борців, здирає останній грам з бідного народу. Урядовці з чужинців обсіли Україну і зневажають той люд, на кошт якого годуються… Законами Російської імперії зневажається право совісті, погорджується право свободи особистої, гнобиться навіть недоторканість тіла. Колишній протектор української республіки перемінився нині на правого тирана, якому належиться необмежене право над життям і смертю кожного з українців” [10, с. 2].

У творі говориться також про мовні утиски з боку царського уряду. „Царський закон з 17 травня 1876 року наложив заборону на саму мову спадкоємців Переяславської конституції і вона вигнала зі школи й суду, церкви й адміністрації. Потомство Павлюка, Косинського, Хмельницького й Мазепи вже позбавлене права мати свою літературу, свою пресу: йому задано навіть у сфері духовній працювати на свого пана” [23, c10]. Міхновський у брошурі описує становище України. „… Просвіта занедбана, культура знівечена і темрява панує скрізь по Україні” [21, c.10].

М.Міхновський у творі „Самостійна Україна” визначає і головну мету українського народу - повернення прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії. „” Ми виголошуємо, що ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою. Наша надія довго нездужала, але нині вже стає до боротьби. Вона добуває собі повну свободу і перший ступінь до неї: Переяславська конституція” [13, с.159].

„Самостійна Україна” закликає до відвертої боротьби. „Сини України! Ми як той Антей, Доторкаючись до землі, наберемось усе більшої сили й завзяття. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь по Україні, і кожний, у кого ще не спідліле серце, озветься до нас, а кого спідліле, до того ми самі озвемось!… [13. С.159].

Подібні висловлювання й досі лякають багатьох затьмарених марксистсько-ленінською ідеологією політиків, а що вже казати про початок XX століття. Відомий громадський і політичний діяч Сергій Шемет, який за кілька років до описуваних подій уникнув страти завдяки зусиллям адвоката Миколи Міхновського, називав книжку "Самостійна Україна" величною і революційною, проте визнавав: автор надмірно ідеалізував цвіт нації - так звану третю генерацію інтелігенції, тому й зазнав нищівної критики.

Найближчою метою є повернення втрачених прав, визначених Переяславською конституцiєю 1654 року. Закiнчення брошури особливо концентровано вiдтворює позицiю самостiйництва у сферi практичної полiтичної боротьби: "...ми не попустимо, щоб промiння свободи усiх нацiй заблищало на наших рабських кайданах: ми розiб'ємо їх до схiд сонця свободи. Ми востаннє виходимо на iсторичну арену, i або поборемо, або вмремо... Ми не хочемо довше зносити панування чужинцiв, не хочемо бiльше зневаги на своїй землi. Нас горстка, але ми сильнi нашою любов'ю до України!.. Нас мало, але голос наш лунатиме скрiзь на Українi i кожний, у кого ще не спiдлене серце, озветься до нас, а в кого спiдлене, до того ми самi озвемось!.. Україна для українцiв, i доки хоч один ворог - чужинець лишиться на нашiй територiї, ми не маємо права покласти оружжя... Вперед i нехай кожний iз нас пам'ятає, що коли вiн бореться за народ, то мусить дбати за весь народ, щоб цiлий народ не згинув через його необачнiсть. Вперед! Бо нам нi на кого надiятись i нiчого озиратись назад!" [3, с. 28-29]

В Українi господарями своєї землi повиннi бути українськi громадяни, якi незважаючи на свою нацiональну, соцiальну та релiгiйну рiзноманiтнiсть, мусять разом протистояти ворожим iноземним впливам на територiї України.

Головними рисами українцiв нової доби, вiдповiдно "Самостiйної України", мусять стати рiшучiсть, принциповiсть, вiдповiдальнiсть, жертовнiсть в iм'я України та її народу. Своєю радикальною позицiєю "Самостiйна Україна" завдала потужного удару породженiй українофiлами традицiї, згiдно з якою потрiбно було вести боротьбу винятково культурницькими методами, уникаючи засобiв полiтичного впливу[14, с.65-68].

Безумовно, вона сприяла радикалiзацiї українського нацiонального руху, i навiть тi, хто не сприйняли її нацiонального "радикалiзму" (як на той час), зазнали значного впливу цiєї брошури. Недаремно В. Андрiєвський згадував, уже будучи в емiграцiї: "Самостiйна Україна" налила мозок, вiд неї в мене кипiла кров"

Сучасні історики називають "Самостійну Україну" першою декларацією українського націоналізму на початку XX ст. "Микола Міхновський понад сто років тому надав поняттям "націоналіст" та "націоналізм" інтегрованого - всеохоплюючого, всепідвладного характеру: "Нація - над усе, Україна - українська, соборна - над усе!".

Ідеологічні твори Міхновського - не тільки історична пам'ятка. Ідеї, закладені в них, сучасні нашому часові, коли на терези історії знову покладено дилему: бути чи не бути єдиній і неподільній, незалежній і самостійній Україні", - визнає професор Василь Яременко.

Отже, українська iдея державності у творчостi М. Мiхновського, увiбравши конкретно-iсторичний досвiд нацiонально-визвольної боротьби українського народу та кращi здобутки свiтового досвiду самовизначення нацiй, наповнилася конкретним полiтичним змiстом, перетворившись на чiтку програму нацiонально-визвольної боротьби та послiдовного державотворення.



3. ДІЯЛЬНІСТЬ МИКОЛИ МІХНОВСЬКОГО В ДОБУ РЕВОЛЮЦІЇ

На початку ХХ століття утверджується в науковій думці концепція розуміння революції як процесу фундаментального перетворення суспільства. Ця концепція ґрунтувалася на двох традиціях: історіософській, згідно з якою революція є процесом поступового і глибинного перетворення суспільства, і соціологічній, прихильники якої вважали, що доцільно застосовувати радикальні дії, для прискорення соціально-політичних процесів[22, с.75].

Концепція М. Грушевського ґрунтувалася на історіософській традиції розуміння сутності української революції як явища консолідації українства навколо ідеї державотворення, що виявилося в творенні Української Центральної Ради та її виконавчих структур.

М. Міхновський і Д. Донцов були прихильниками соціологічної традиції сприйняття революції як швидкого і безкомпромісного процесу суспільних змін

Українська революція 1917-1921рр. стала наслідком логічного розвитку подій, що відбулися в контексті європейської історії. Перша світова війна та спричинені нею катаклізми. Викликали незворотні процеси в надрах Російської імперії. Прагнення народів, що населення її, до самовизначення й незалежності вилилося в могутній сплеск національно-визвольного руху. 1917 рік дав поштовх до його кульмінаційного піднесення[22, с.78].

Про участь Міхновського у цих подіях сучасному українському читачеві майже нічого не відома. Замовчувала не лише офіційна радянська історіографія.

Про діяльність М.І.Міхновського не писали і ті, хто про неї добре знав - його сучасники, активні учасники українського національно-визвольного руху, у тому числі М.С.Грушевський і В.К.Винниченко, які майже безвиїзно жили у той час у Києві, де до середини літа 1917 року перебував М.І.Міхновський. він залишався для них “незручним, незговірливим, зрозумілим і надто прямолінійним” [15, c.63]. Разом з тим, життя щораз підтверджувало його правоту. Очевидно, спогади про це викликали у багатьох неприємні асоціації.

З особою Міхновського його нечисленні біографи пов'язують ряд важливих, ключових подій 1917 р. в Україні. Зокрема, П. Мірчук і ряд інших авторів стверджують, що Миколі Міхновському належить історична ініціатива створення Української Центральної Ради[12, с.46].

З початком Української революції 1917 року Міхновський спрямував свій пропагандистський досвід та організаторські здібності на громадсько-політичну та військову діяльність. 15 березня 1917 року він зібрав своїх однодумців і проголосив створення альтернативної Української Центральної Ради, яка виразно задекларувала свій самостійницький характер. Та перед Міхновським одразу ж постала дилема: або разом з однодумцями розбудовувати далі власну Раду з метою якнайшвидшого проголошення Української держави і наразитися на звинувачення у розколі «українського табору», або приєднатися до легітимної Української Центральної Ради - в надії переконати опонентів у необхідності проголошення незалежності. В результаті був обраний другий варіант: наприкінці березня 1917 року «самостійники» Міхновського увійшли до складу УЦР. Жодної з проблем це не вирішило: серйозні розходження виникли вже під час написання першої спільної відозви. Побачивши, що у дискусіях лише марнується дорогоцінний час, Микола Міхновський повністю віддався творенню українського війська [13, с.158].

З ініціативи Миколи Міхновського у Києві в березні 1917 року відбулися три військових віча, останнє з яких 11 березня ухвалило рішення про формування Першого українського добровільного полку імені гетьмана Богдана Хмельницького.

Українське вояцтво з ентузіазмом відгукнулося на ідеї Міхновського: воно виявило готовність зі зброєю в руках здобути незалежність Україні - автономістів серед них майже не було [14, с. 60-63].

16 березня 1917 року було створено товариство «Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка» на чолі з Миколою Міхновським. Того самого дня військова нарада Київського гарнізону після доповіді Міхновського обрала Український військовий організаційний комітет і ухвалила негайно приступити до організації власної національної армії. Своїм завданням комітет проголосив українізацію російської армії, тобто формування у її складі українських частин; створення у частинах армії українських громадських організацій; негайну організацію першого українського полку. Про це Микола Міхновський казав у своїй емоційній промові під час української маніфестації 19 березня у Києві [6, 20-21].

Про діяльність Українського військового організаційного комітету Микола Міхновський доповідав на Українському Національному конгресі (6 - 8 квітня 1917 року). На той час комітет вів перемовини з командуванням російської армії про формування двох українських бригад. Конгрес обрав його членом Центральної Ради від Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка. На І-му Всеукраїнському військовому з'їзді (5 - 8 травня 1917) Микола Міхновський увійшов до складу Українського генерального військового комітету (УГВК) - вищої військової установи в Україні.

Соціалістична національна демократія України негативно ставилася до створення власної армії, сподіваючись, що у «крайньому випадку» народ сам збереться у «народну міліцію». Тому серед керівництва Української Центральної Ради посилювалася недовіра до Міхновського, популярність якого в армії зростала щодня. Відчуваючи недовіру з боку лідерів українського парламенту, Микола Міхновський вийшов зі складу УГВК, де фактично був позбавлений можливості впливати на вироблення політичної лінії.

Проте самостійники не здавалися. У червні 1917 року вони сформували військову частину, яка проголосила себе Другим українським імені гетьмана Павла Полуботка козачим полком. Полк не був визнаний ані російською владою, ані Українською Центральною Радою. Останню налякала поява у Києві самостійницького війська. Володимир Винниченко відвідав полк та закликав солдатів повернутися до своїх частин і вирушити на фронт. УГВК дав розпорядження інтендантській службі припинити постачання продовольством, обмундируванням, зброєю.

Результат виявився прямо протилежним: полуботківці вдалися до спроби воєнного заколоту з метою проголошення незалежної України. Існував план повстання, очевидно, складений самим Міхновським, ризикований і певною мірою авантюрний. У ніч з 3 на 4 липня полк вийшов з казарм, здобув арсенал і частину центру Києва. Але виступ не підтримала Українська Центральна Рада, яка ще сподівалася досягти української автономії політичним шляхом. 6 липня повстанці склали зброю, частину з них було заарештовано. Військова прокуратура розпочала слідство, яке тривало аж до жовтня[16, с.20].

Прямих доказів участі Миколи Міхновського у повстанні не було. Він був затриманий, хоч слідство проти нього не велося. Небезпечного конкурента, «авантюриста», Українській Центральній Раді треба було усунути з Києва. На прохання Володимира Винниченка та Симона Петлюри військова влада під охороною жандармерії відправила його на Румунський фронт для проходження служби. Так само, на фронті або у військових в'язницях, опинилося й багато інших самостійників.

На Румунському фронті Микола Міхновський пробув аж до Жовтневого перевороту. До України він повернувся пізньої осені 1917 року, оселився на Полтавщині, де Лубенське земство невдовзі обрало його мировим суддею. Саме у цей час на Полтавщині набирала сили нова політична партія - УДХП, єдина несоціалістична партія в Україні. Її засновниками були давні друзі Міхновського - брати Володимир та Сергій Шемети та відомий історик і політичний діяч В'ячеслав Липинський. Обстоювала державну самостійність України, республіканський державний устрій на чолі з президентом та представницькою владою; виступала за ліквідацію поміщицьких латифундій, але, на відміну від есерів, зберігала приватну власність на землю, орієнтувалася на міцне фермерське господарство. Микола Міхновський почав схилятися до монархічного принципу організації державної влади в Україні, і тепер, відкинувши соціалістичні ілюзії, пов'язував майбутнє України з реалізацією демократично-хліборобської програми. Він поринув у діяльність УДХП, прагнучи поширити її вплив по всій Україні [16, с.20].

Ставлення Міхновського до Директорії було відверто негативним. Він передбачав, що соціалістичний режим своєю екстремістською політикою приведе до подальшої анархії у сільському господарстві та промисловості, розвалу адміністративного апарату, розкладу армії і зробить Україну безсилою перед більшовицькою Росією. Наприкінці 1918 - на початку 1919 року становище УНР стало критичним. «Необхідно щось робити! Інакше - кінець Україні! Держава наша загине», - заявляв на нараді керівництва УДХП Микола Міхновський. Хлібороби-демократи розробили відчайдушний план усунення Директорії від влади. Він полягав у тому, щоб за допомогою двох найбоєздатніших з'єднань української армії - Запорізького корпусу полковника Петра Болбочана та корпусу Українських січових стрільців полковника Євгена Коновальця - встановити в Україні військову диктатуру. Рішення УДХП було однозначним - «Необхідно їхати до Болбочана. Єдина надія на нього» [9, 12-13].

Окрім того, Міхновський хотів запропонувати полковнику поповнити його частини «добровольцями-хліборобами», яких на той час налічувалося близько 3 тисяч. У подальшому УДХП у порозумінні з «Союзом хліборобів-власників» висловлювали готовність зібрати ще близько 40 тис. чоловік. Здебільшого це були представники українських середніх та дрібних земельних власників, які розуміли, що влада більшовиків несе їм повне знищення[4, с. 6].

Сповнений рішучості і надій, Микола Міхновський не здогадувався, що місія до Болбочана стане його останньою політичною акцією. Запорізький корпус він застав аж у Кременчуці. Наступного дня з наказу Петлюри Петра Болбочана було заарештовано. Микола Міхновський захворів на тиф і потрапив до лікарні. Коли до міста увірвалися більшовики, Міхновського заарештували, проте невдовзі звільнили на прохання місцевої інтелігенції. Навіть дехто з більшовиків пам'ятав його виступи на судових процесах на захист селян. Пізніше Міхновський мав контакти з отаманом М. Григор'євим. Є відомості, що йому належало авторство головних відозв, з якими отаман звертався до українського селянства [13, с.12].

Таким чином, М.І.Міхновський під час революції 1917 року проявив себе як патріот України. Він залишився помітною особистістю в історії цього періоду.



ВИСНОВКИ

В даній курсовій роботі була зроблена спроба розкрити М.Міхновського як особистість, звернути увагу на те що спонукало його стати першим речником українського самостійництва, показані основні етапи його життя та людей, що його оточують.

Відповідно до поставлених завдань ми прийшли до наступних висновків:

М.І. Міхновський залишив помітний слід в історії української політичної думки. Він перший серед діячів новітньої України закликав до боротьби за її самостійність і обґрунтував необхідність, глибоку історичну обумовленість цієї боротьби. Уся його публіцистика, політологічні статті й програмні документи могли б уміститися в одному невеликому томі. А склали вони цілу епоху в історії української суспільно-політичної думки.

Найближчий друг Міхновського, Сергій Шемет, пізніше згадував:

«Це було велике серце. В ньому палав такий вогонь любові до України, що в іншій країні він запалив би мільйони сердець бажанням патріотичного подвигу, а серед нашої інтелігенції запалилися цим вогнем лише одиниці. Найбільшою його заслугою було надання великого творчого розмаху українським національним почуттям. Малесеньку любов до пісень і вишиванок він розпалив у полум'я великої любові до України».

Долю Миколи Міхновського важко назвати щасливою. Усе життя йому доводилося відстоювати ідеї, які більшість не сприймала. Він був приречений весь час іти «проти течії». Робив це гаряче, безкомпромісно. Вирізнявся непоступливим, упертим характером. Здобув стійку репутацію складної людини, з якою важко спілкуватися. Був розкритикований, осміяний, відторгнутий. Надзвичайна вимогливість звужувала коло його друзів: близьким ставав лише той, хто поділяв політичні погляди. Міхновський залишив зовсім невелику за обсягом спадщину. Його публіцистика, політологічні статті та програмні документи могли б скласти лише один невеликий том. Натомість вони склали цілу епоху в історії української суспільно-політичної думки.

ХХ століття минуло і настає момент переосмислення, момент істини. І виявляється, що він значно ближче до сучасності, ніж будь-хто з його політичних опонентів з національно-визвольного табору.

Спроба аналізу політичної та життєвої діяльності М. Міхновського наведеними фактами не вичерпується, вона буде продовжуватись в подальших наших дослідженнях.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Волковинський В. Микола Міхновський //В кн.: Історія України в особах ХІХ-ХХ ст. К., 1995. С. 261-268.

2. Горак В. Вічний опозиціонер: Життя і боротьба Миколи Міхновського //День. 2007. 14 квітня.

3. Горелов М. Перший український державник /продовження// Рада. 1992. 24 квітня / Українська політична думка в ХХ ст. М.Міхновський/

4. Горєлов М. Перший державник України /Про М.Міхновського// Рада. 1992. 15 травня.

5. Григор'єва О Микола Міхновський. Життя проти течії/ Олена Григор'єва //Дзеркало тижня. 2013. 20 квітня. С. 15.

6. Дишлюк З.М. М. Міхновський: хроніка життя і боротьби /український націоналітет/ кінець ХІХ - ХХ ст. /Рідна школа. 1993. №10. С. 18 - 24.

7. Кицюк О. В опозиції до всіх урядів і режимів: Микола Міхновський і його місце у боротьбі за розбудову української національної держави/ Олена Кицюк //Історія України. 2011. Травень(№18). С. 16 - 20.

8. Кудрявцев Л. Апостол української державності /Міхновський Микола //Наука і суспільство. 2007. №11 - 12. С. 10 - 13.

9. Кудрявцев Л. Апостол української державності: Про Миколу Міхновського // Урядовий кур'єр. 2006. 22 листопада.

10. Куйбіда В. Мислити раціонально, діяти як переможці: втілення ідей Міхновського в державотворення сучасної України /Василь Куйбіда //Слово Просвіти. 2013. 18 - 24 квітня. С. 3.

11. Курас І.Ф. Штрихи до політичних портретів в інтер'єрі епохи/ М.Міхновський, М.Скрипник, В.Щербицький //Історія України. 2000. №16.

12. Медвідь Ф. Микола Міхновський як речник української національної ідеї //Мандрівець. 2001. №3 - 4. С. 45 - 46.

13. Мукомела Олександр «Десять заповідей» для українців [Міхновський Микола] /Олександр Мукомела //Пам'ять століть. 2009. №3 - 4. С. 159.

14. Наумов С.О. Братство тарасівців // Український історичний журнал (далі УІЖ). 1999. №5. с. 36-42.

15. Перший речник новітнього українського самостійництва (Микола Міхновський) //Курас І.Ф. Етнополітика: Історія і Сучасність: Статті, виступи, інтерв'ю 90-х років. К.: ІПіЕНД, 1999. С. 58 - 619.

16. Петрушенко М. Тріумф і трагедія Миколи Міхновського: він вважав: є держава - треба її захищати/ Микола Петрушенко //Урядовий кур'єр. 2009. 12 березня. С. 13.

17. Плачинда С. Ми - нація втрачених можливостей?: До 90-річчя І Всеукраїнського військового з'їзду /М.Міхновський - сміливий і мудрий лідер самостійницького руху в Україні //Літературна Україна. 2007. 24 травня.

18. Солдатенко В. «Найдужче любити український народ»: Роздуми з приводу виходу книги про Миколу Міхновського //Дзеркало тижня. 2006. 29 квітня - 12 квітня.

19. Турченко Ф. Микола Міхновський: становлення світогляду //Молода нація: Альманах. К.: Смолоскип, 2003. №2. С. 59 - 126.

20. Турченко Ф.Г. Михайло Грушевський vs Микола Міхновський (дискусія сучасників: погляд через сторіччя) /Ф.Г.Турченко //УІЖ. 2013. №2. С. 74 - 94.

21. Турченко Федор. Микола Міхновський: Життя і Слово.

22. Чубукова Т. Історія України першої половини ХХ століття в особах: [Міхновський Микола Іванович] /Тетяна Чубукова //Історія в школі. 2011. №2. С.35 - 37.

Размещено на Allbest.ru