Організація управління західноукраїнськими землями в складі Австро-Угорської імперії

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЛАН

Вступ

1. Органи урядової адміністрації в Галичині, на Буковині та на Закарпатті (намісництво, крайовий президент, повітові старости, громадські управи, суд і прокуратура)

2. Органи самоврядування в Галичині, на Буковині та на Закарпатті (крайові сейми, повітові, міські і сільські ради)

3. Органи управління Львова за статутом 1870 року

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

У другій половині ХІХ ст. відбулися значні зміни в соціально-правовому житті в Галичині, Буковині та Закарпатті, що перебували у складі Австрійської імперії. Реформою 1848 р. скасовувалися феодальні повинності селян, а це відкрило шлях для розвитку капіталізму. Попри це поміщики Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття залишалися панівним класом. Під час роздачі наділів у поміщиків опинилися найродючіші землі, їм нарізали частину селянських угідь. 44% землі Галичини, 54% - Буковини, 70% - Закарпаття перейшло до рук поміщиків.

Політика Австрійської монархії на західноукраїнських землях мала колоніальний характер і була спрямована та те, щоб зробити ці землі придатком до австрійської промисловості. Більша частина кращих земель, ліси і пасовища належали поміщикам, державі, церкві, селянське господарство було переважно малоземельним.

Розвиток капіталізму призвів до формування нових класів: буржуазії (промислової, сільської, банківської) і робітничого класу, який формувався із малоземельних і безземельних селян та ремісників.

Панівними класами на західноукраїнських землях були магнати і шляхта. Місцева шляхта мала право не нести військову службу, а тільки сплачувати за неї гроші. Магнати і шляхта у Галичині були в основному польського погодження, у Закарпатті панували угорські та австрійські феодали, на Буковині - австрійські та румунські.

Соціальне становище міського населення у ХІХ ст. мало чим відрізнялося від того, яким воно було у попередню добу. Більшість заможних городян складали іноземці, а робітники майже всі були українцями. У промисловості переважав іноземний капітал. У зв'язку з малоземеллям і безземеллям та неможливістю знайти роботу у місті чимало людей мігрувало до інших регіонів імперії, а на рубежі ХІХ-ХХ ст. зросла кількість емігрантів до Америки.

Селянство, що становило майже 90 % західноукраїнського населення, перебувало в кріпосній, а після 1848 р. - в напівкріпосній і економічній залежності. У 40-х роках численні повинності поглинали до 85 % прибутку селянських господарств. На Буковині, хоча особиста залежність кріпаків була скасована ще у 1785 р. (селяни отримали право вільного переходу), за ними залишалися всі феодальні повинності. На Закарпатті у 40-х роках ХІХ ст. селяни-кріпаки латифундій виконували близько 20 видів панських робіт і мали віддавати поміщику дев'яту частину врожаю. У результаті революційних подій 1848 р. в Австрії було скасовано кріпосну залежність селян, ліквідовано панщину. [1,2].

Напередодні і в роки Першої світової війни збільшилася кількість незаможних селян. Їх питома вага серед усіх селян досягала 75%. При цьому вони сплачували більше десятка різноманітних податків.



1. Органи урядової адміністрації в Галичині, на Буковині та на Закарпатті (намісництво, крайовий президент, повітові старости, громадські управи, суд і прокуратура)

У другій половині XIX ст. відбулися значні зрушення в соціально-економічному розвитку західноукраїнських земель. Домінуючими тут поступово ставали капіталістичні відносини. Розвиток капіталізму був насамперед пов'язаний з реформою 1848 p., внаслідок якої в Галичині та Буковині було скасовано феодальні повинності селян. Поміщики за втрачену феодальну ренту одержали викуп, який селяни сплачували додатково до прямих податків.

В Закарпатті скасування кріпосного права здійснювалося за законом угорського сейму від 18 березня 1848 p., доповненим законодавчими актами 1853, 1868 та 1871 pp.

Державний лад Австрії забезпечував панівне становище німців, які спромоглися залучити на свій бік представників експлуататорських класів інших національностей. В Галичині, що була заселена значною мірою українцями, політичні, економічні та культурні привілеї було надано польським поміщикам і буржуазії. Австрійський уряд шукав підтримки у польських поміщиків ще й тому, що населення Східної Галичини, яке симпатизувало народу Росії, розглядалося в політичному аспекті як ненадійне.

У 1849 p. замість губернського управління в Галичині було створено намісництво на чолі з намісником, а в Буковині - крайове управління, яке очолював крайовий президент. Головна різниця між намісництвами і губернськими управліннями полягала в тому, що в останніх зберігався деякий елемент колегіальності. Намісник, як і крайовий президент, були єдиноначальними особами і підпорядковувались лише вищестоящим властям [3].

Організаційна структура і компетенція намісництва були визначені імперськими законами 1852 і 1868 pp. До компетенції намісництва належало підтримання буржуазно-поміщицького правопорядку, поліцейський нагляд, питання просвіти, релігійних культів, торгівлі, промисловості, сільського господарства, будівництва.

Намісник, який стояв на чолі намісництва, зосереджував у своїх руках вище керівництво поліцією, спостереження за підтриманням спокою, порядку і безпеки, нагляд за дотриманням законів про друк, союзи, збори тощо. Йому надавалося право застосовувати збройну силу. Проте окремими постановами визначався «вплив» намісника на справи, що підлягали віданню міністерств фінансів і торгівлі, отже, формально з його діяльності виключалися лише справи міністерства юстиції.

Першим намісником Галичини був великий польський магнат граф А. Голуховський, останнім австрійський генерал-полковник К. Гуйн.

Майже всі галицькі намісники (11 з 17) були польськими магнатами, які вороже ставилися до українського населення.

Особливо запеклим ворогом українського народу був намісник граф А. Потоцький, якого вбив молодий студент Львівського університету Мирослав Сичинський. І хоча цим терористичним актом він не поліпшив долю пригноблених, його надзвичайно сміливий і самовідданий проступок вразив широкі маси населення, став відомим далеко за межами краю.

Владі намісника була підпорядкована крайова фінансова дирекція (створена у 1850 р.) і крайова шкільна рада (1867 р.). Діяльність останньої спрямовувалася так, що в Галичині, де українці і поляки формально були проголошені рівними, відкриття навчального закладу з українською мовою навчання потребувало згоди галицького сейму, який усіляко гальмував розвиток української національної культури. Політика полонізації краю, що провадилася систематично, не давала змоги створити хоча б елементарні умови для розвитку української культури.

Згідно з рішенням Галицького сейму викладання у середніх школах на території Галичини здійснювалося польською мовою. Українська мова в школах допускалася в окремих випадках тільки з дозволу сейму. Як наслідок, до 1887 р. існувала тільки одна українська гімназія (у Львові), і лише після тривалої боротьби в сеймі пізніше були відкриті ще чотири українські гімназії.

Ще гіршим був стан вищої освіти. Увесь навчальний процес у Львівському університеті провадився польською мовою і виключно польською і німецькою професурою. Доступ до професури представникам української інтелігенції було фактично закрито.

Реакційні власті особливо захищали університет від революційної демократично налаштованої інтелігенції. Так, видатний представник українського народу Іван Франко не був допущений до викладацької роботи у Львівському університеті.

Шовіністична антиукраїнська політика, розпалювана намісництвом, знаходила сприятливий грунт серед реакційних польських буржуазно-поміщицьких елементів. У Галичині, густо населеній українцями, властями активно провадилася політика полонізації краю. Так, ще у 1869 р. польська мова була введена в суді і в адміністрації.

Управління намісництвом поділялося на департаменти, очолювані радниками намісництва та їхніми заступниками. Кількість департаментів у другій половині XIX ст. коливалася від 8 до 17.

Особливим було становище президійного департаменту намісництва. Він здійснював нагляд за діяльністю всіх нижчих органів державного управління, поліції і жандармерії, призначав службовців, організовував вибори до рейхсрату, сейм та повітові ради, клопотав перед імператором про надання пільг для панівного класу, керував боротьбою зі стихійними лихами, брав участь у вирішенні питань адміністративно-територіального поділу тощо.

Наприкінці XIX ст. була здійснена деяка централізація галицького намісництва. Воно було поділене на чотири відділи, що об'єднували споріднені департаменти. Керівники відділів діяли від імені намісників. У деяких випадках для остаточного вирішення справи потрібна була згода намісника, наприклад, у разі зміни чинних і складанні проектів нових законодавчих актів, збільшення штатів повітових старостів, розпуску громадських рад, здобутті австрійського громадянства та ін.

Більшість галицьких намісників, як згадувалося, призначалися із середовища польських магнатів, які своєю діяльністю здійснювали в Галичині національно-колоніальну політику Австро-Угорської монархії. На підставі тих самих соціально-політичних і національних принципів формувався і весь апарат намісництва [4].

Галицькому намісництву була підпорядкована Буковинська окружна управа. До основних функцій намісництва входило: загальні питання організації австрійської державної влади на території Галичини і Буковини, створення державного апарату управління, охорона громадського порядку, контроль за промисловістю, торгівлею, сільським господарством, шляхами сполучення, оподаткуванням, школами, діяльністю адміністративних установ, управління справами римо-католицької та греко-католицької церков, а в межах існуючого порядку і православної, питання дислокації та постачання військових частин і проведення рекрутського набору, еміграції, паспортного режиму, правовідносини єврейського населення, врегулювання прикордонних і митних питань. Підпорядковувалась безпосередньо Галицькій надвірній канцелярії.

Ліквідовано в 1853 р. у зв'язку з адміністративними реформами Австрії, у вересні 1860 р. поновило свою діяльність, але у квітні 1861 р. остаточно припинило своє існування [5].

Буковинський крайовий президент - найвища посадова особа Герцогства Буковина, намісник Цісаря на Буковині («австрійська частина»). Крайовий президент відповідав за виконання законів на довіреній йому території та формував власну стратегію управління. Також намісник цісаря на Буковині мав політичну владу, яка будувалась на основі ресурсів та поточної ситуації на Буковині. Важливим аспектом діяльності президента краю є його діяльність в національній політиці та ідентифікація місцевим населенням в ролі "представника Відня".

Буковинський крайовий президент призначався особисто Цісарем, і підпорядковувався безпосередньо віденському урядові. Президент володів всією повнотою влади у краї, очолював Буковинський крайовий уряд (рис. 1), мав доволі серйозні важелі впливу на Буковинський крайовий сейм - подав Цісарю на затвердження кандидатури Маршалка та його заступників. Номінально президент особисто очолював фінансову дирекцію, крайову шкільну раду, управління майна православного релігійного фонду, але практичне керівництво ними здійснювали інші чиновники.

Рис. 1. Буковинський крайовий уряд

Останнім Президентом Герцогства Буковина був граф Йосиф фон Ецдорф, який в листопаді 1918 року офіційно передав владу Омеляну Поповичу та Аурелу Ончулу (відповідно над «українською» та «румунською» частинами вже колишнього Герцогства Буковина) [6].

Поряд із намісництвом як центральним органом краю існували місцеві органи, підлеглі наміснику, - у особі повітових старост. Вони призначалися з представників польських заможних класів міністром внутрішніх справ.

Повітові старости були наділені широкими повноваженнями, в їх розпорядженні перебувала жандармерія, а в разі потреби вони могли використовувати й військові частини, розташовані на території повіту. Одне із головних завдань повітових старост полягало в запобіганні будь-якому руху, спрямованому проти австрійського володарювання і панування поміщиків та капіталістів. Аналогічні функції в міських та сільських громадах виконували підпорядковані повітовим старостам бургомістри і війти [3].

Наміснику Галичини і крайовому президентові Буковини підпорядковувалися повітові старости, їх призначав міністр внутрішніх справ. До відання повітових старост, що діяли одноособове, належало адміністративне управління у галузі економічного життя, народної освіти, охорони здоров'я, поліції. Старостатське управління було створене як орган, наділений сильною владою. Основне його завдання полягало в придушенні навіть найменшого незадоволення австрійським пануванням.

Органом управління Буковинського округу була Буковинська окружна управа. Керував Управою - Окружний староста, якого разом з комісарами призначав особисто Цісар, а решту чиновників - окружний староста самостійно. За 63 роки існування Буковинського округа змінилося 11 окружних старост.

Структурних частин не було. Усі функції виконувалися окружним Старостою і підпорядкованими йому окружними комісарами.

Окружній управі підпорядковувалися повітові та міські управи. Повітові управи очолювали повітові старости.

До основних функцій Окружної Управи Буковини входило: зміцнення державного ладу, спостереження за настроєм населення, придушення виступів та агітації, направлених проти держави та її соціального ладу, розгляд конфліктів між землевласниками і селянами з питань виконання феодальних повинностей, землеволодіння й землекористування. У компетенцію управи входило оподаткування населення та підприємств, забезпечення дотримання законів з торгівлі, промисловості та ремесел, проведення заходів боротьби з епідеміями та епізоотіями, відкриття карантинних таборів, контроль за діяльністю шкіл, будівництвом та утриманням доріг і державних споруд, нагляд за цехами, дотримання контакту з військовою владою, розквартирування і забезпечування військових частин, проведення рекрутського набору, контроль за церковним життям, питання колонізації краю, надання пільг колоністам, розслідування причин еміграції і боротьба з нею, охорона кордонів (рис.2).

Рис. 2. «Генеральський дім» в Чернівцях ( резеденція Буковинського старости та «Окружна управа»)

Всього в Галичині існувало 63 повіти, на Буковині було створено 6 повітів.

Березнева конституція 1849 р. надавала краям право мати власні конституції. Для Галичини, як і для інших австрійських провінцій, крайову конституцію затвердив цісарський патент 29 вересня 1850 р. Крайова конституція передбачала поділ краю на три округи ( Краківський, Львівський і Станіславський ) і створення трьох окружних сеймів, а також центрального і крайового комітетів. Поділ Галичини на три округи передбачав розподіл галицького населення на три групи залежно від національності: Краківський округ - з польським населенням, Львівський - з польським і українським населенням, Станіславський - з українським населенням. Такий поділ був невдалою спробою пом'якшити національні суперечності у Галичині.

Як відомо, загальнодержавна конституція 1849 р. і крайові конституції для Галичини і Буковини не були введені в дію. Патентом імператора від 31 грудня 1851 р. вони фактично були скасовані. В Австрії був відновлений абсолютизм, однак: це не зупинило економічної, політичної і військової кризи.

Монархія Габсбургів перебувала на межі розвалу, цьому значною мірою сприяв національно-визвольний рух угорців, словаків, чехів, поляків та інших народів. У цій ситуації дворянство і велика буржуазія Австрії переконала короля укласти союз з поміщиками Угорщини для того, щоб послабити національний рух і врятувати від розпаду австрійську монархію.

У 1867 р. австрійський парламент (рейхсрат) затвердив угоду про унію двох держав. Двоєдину державу очолив імператор Австрії, він же король Угорщини. Кожна з двох держав, що ввійшли до складу Австро-Угорщини, мала свій уряд і двопалатний парламент: Угорщина - сейм, Австрія - рейхсрат, що складався з нижньої палати депутатів і верхньої палати панів (магнатів).

Весь апарат управління складався і діяв у кожній державі незалежно від органів управління іншої частини монархії, за винятком трьох спільних міністерств: військового, закордонних справ і фінансів. Для обговорення загальнодержавних справ була створена окрема представницька установа - так звані Делегації, які мали по 60 представників від австрійського та угорського парламентів. Причому окремі коронні краї мали визначену кількість представників у Делегаціях: Чехія - десять, Галичина - сім, Буковина - один тощо. Делегації засідали окремо і щорічно скликалися імператором по черзі у Відні та Будапешті. У випадку, коли Делегації не приходили до згоди, кожна з них мала право запропонувати скликати спільне засідання, на якому суперечливі питання вже більше не обговорювалися, а відразу виносилися на голосування і вирішувалися більшістю голосів.

Одночасно з угодою 1867 р. Австрійський рейхсрат прийняв 21 грудня 1867 р. Конституцію, яка діяла в Австрії, в тому числі й на західноукраїнських землях, до жовтня 1918 р. В Угорщині була відновлена у своїй чинності Угорська конституція 1848 р. У певних випадках австро-угорські колонізатори йшли на поступки верхівці однієї нації, щоб з її допомогою пригноблювати інші. Проголошення деяких демократичних інститутів було для правлячих кіл Австрії та Угорщини тільки вимушеним заходом, що аж ніяк не усував панування феодальних елементів у державному апараті. З невеликими змінами Австро-Угорська дуалістична (двоєдина) монархія проіснувала до кінця першої світової війни.

Зміни у системі державного апарату в середині XIX ст. призвели до певних змін і в системі судових органів, до остаточного відокремлення суду від адміністрації та відмови від станового суду. Вже 1849 р. вийшов закон про перебудову судової системи. У Галичині було створено 218 судових повітів (на початку XX ст. їх скорочено до 190) й організовано повітові одноособові та колегіальні суди (у складі трьох суддів), крайові суди і вищий крайовий суд у Львові, який обслуговував також Буковину. Найвищою судовою інстанцією для всієї держави став Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні. Але незабаром повітові колегіальні суди були ліквідовані, крайові суди перейменовані на окружні, що розглядали деякі кримінальні справи з участю присяжних засідателів. Для військовослужбовців існували окремі військові суди трьох інстанцій - військовий суд, вищий військовий суд і верховний військовий трибунал. Спірні питання між підприємцями і робітниками, а також між самими робітниками розглядав створений 1896 р. у Львові промисловий суд. У Дрогобичі діяв третейський суд кас взаємодопомоги гірничих товариств. Усі судді проголошувалися незалежними і призначалися довічно імператором [7].

Крім загальних судів, в Австрії, Галичині та Буковині існували спеціальні суди (військові, промислові, торгові та ін.), що було відступом від буржуазно-демократичного принципу рівності перед законом. Усі суди вважалися незалежними, вони повинні були приймати тільки об'єктивні і справедливі рішення. Проте це було лише благим побажанням. Для розгляду деяких кримінальних справ про злочини, за які передбачалося покарання не нижче п'яти років тюремного ув'язнення, в приокружних (крайових) судах створювалися суди присяжних, а для вирішення дрібних цивільних справ - мирові суди. Присяжними засідателями і мировими суддями (на західноукраїнських землях вони іменувалися мужами довір'я) могли бути особи, які відповідали вимогам майнового, вікового та освітнього цензів.

Апеляційною інстанцією для шляхетських і кримінальних судів на всій території Галичини та Буковини залишався імператорський трибунал у Львові. Найвищою й останньою інстанцією для судів усієї Австрії була Верховна судова палата у Відні, у складі якої існував галицький сенат.

У Закарпатті першою інстанцією були домініальні суди, які залежали від дворян-землевласників. Формально закон надавав право оскарження рішень домініальних судів до судів другої інстанції - комітатських. Однак фактично це було нереально, оскільки останні у всіх випадках ставали на захист інтересів поміщика й адміністрації.

Одночасно із судовою реформою засновувалась державна прокуратура, а з початку 80-х pp. - адвокатура. Під час проведення буржуазних реформ в галузі судочинства було засновано державну прокуратуру. Вона створювалася для здійснення нагляду за законністю діяльності державних установ і фізичних осіб, участі в розгляді судових справ, нагляду за судами, слідством та місцями ув'язнення. На чолі прокуратури стояв генеральний прокурор при верховному судовому та касаційному трибуналі, який підпорядковувався в своїй діяльності безпосередньо міністру юстиції. При вищих крайових судах було запропоновано заснувати посади старшого прокурора, а при окружних судах - державного прокурора. Прокурори й адвокати брали участь у судовому процесі як звинувач і захисник. Питання процесуального права регулювали закони «Про компетенцію суду від 1852 р.» і «Про судочинство із безспірних справ 1854 р.». У своїй діяльності суди керувалися цивільним і кримінальним кодексами.

Таким чином, на території підавстрійської України в XIX -на початку XX ст. діяла система органів державної влади та управління, у тому числі і самоуправління, значно більш демократичніша, ніж у підросійській Україні.

урядовий адміністрація самоврядування

2. Органи самоврядування в Галичині, на Буковині та Закарпатті (крайові сейми, повітові, міські і сільські ради)

Ще одним заходом щодо збереження Австрійської імперії стало надання деяким національним краям незначних прав по управлінню місцевими справами. Поряд з органами державної адміністрації в Галичині та Буковині в другій половині XIX ст. виникли також органи крайового і місцевого самоврядування.

У 1861 р. австрійський імператор Франц-Йосип І, з метою зміцнення своєї влади у Галичині та Буковині, створив тут Галицький та Буковинський крайові сейми. Вибори до цих установ проходили за законом, який забезпечував інтереси панівних верств, і були нерівними для окремих соціальних груп населення. До складу сейму за посадою входили так звані вірилісти (митрополити, єпископи, ректори університетів). Виборче право також не було загальним і рівним. Усі виборці поділялися на чотири курії: курія великої власності; торгово-промислових палат; міської буржуазії та сільська курія. Кожна з них окремо обирала строком на шість років депутатів до сейму.

Якщо перші три курії обирали своїх депутатів безпосередньо, то вибори в четвертій, сільській курії були двоступеневі. Спочатку кожні 500 виборців обирали одного представника, який потім голосував за того чи іншого кандидата в депутати. Тому, наприклад, по другій курії на одного депутата в середньому припадало 39 виборців, а по четвертій - майже 8 800 виборців.

Крім того, до виборів допускалися селяни і міщани, які платили податки не нижче 8 крон, через це сільська і міська біднота були позбавлені виборчих прав.

Виконавчим органом сейму був крайовий комітет, який складався із 8 членів (на Буковині - із 4 членів), що вибиралися із числа депутатів сейму.

Галицький крайовий сейм - представницько-законодавчий орган австрійської провінції Королівство Галичини та Володимирії з Великим князівством Краківським, князівством Освенцімським і князівством Заторським (рис. 3).

Сейм налічував 150 послів (за законом 1900 року їхню кількість збільшили до 161). 9 послів отримували мандати автоматично. Серед них так звані «вірилісти»: єпископат усіх 3 обрядів (римо-католицького, греко-католицького та вірменсько-католицького), обидва єпископи перемиські, єпископ тарнівський, єпископ станіславський (цісар наказав створити Станіславську єпархію Греко-Католицької Церкви ще 1850 року, але першого станіславського єпископа висвячено лише 1885 року); ректори Львівського та Краківського університетів, Львівської політехніки та українського університету, який мав постати в Галичині.

Депутатів обирали за куріальною системою терміном на 6 років, притому виборці не мали права відкликати депутата. Курій було 4 (з 1897 р. - 5). Обирали 141 посла:

44 - з курії великої земельної власності;

3 - від торгово-промислових палат (у Бродах, Кракові та Львові);

20 - з міської курії;

74 - з курії малої земельної власності (сільської) [8].

Рис. 3. Будинок Сейму (сучасний головний корпус Університету ім.І.Франка)

Буковинський крайовий сейм - представницько-законодавчий орган коронного краю Герцогства Буковина (рис. 4).

Буковинський крайовий сейм очолював крайовий Маршалок. Як правило Маршалком ставав один з румунських магнатів. Заступником - буковинський Митрополит. Маршалка і заступників за поданням Президента Буковини призначав Цісар із числа послів сейму.

Помітну роль в організації роботи крайового парламенту відігравало його Бюро, до складу якого входи: Маршалок, його заступники, секретарі та керуючий справами.

Буковинський крайовий сейм перших скликань складався з 30 послів:

- Митрополит;

- 12 представників від сільських громад;

- 10 представників від великих землевласників;

- 5 представників від міст;

- 2 представника від торгової та промислової палат [9].

Рис. 4. «Будинок крайового сейму» в Чернівцях

Діяльність сеймів була підпорядкована центральній владі, тому їх постанови хоч і мали характер дрібних актів, однак набували чинності лише з санкції імператора, який мав право скликати і закривати засідання сеймів, в будь-який час розпустити один з них чи обидва і призначити нові вибори. У свою чергу сейми здійснювали нагляд за повітовими, міськими і сільськими органами. В 1862 р. було прийнято галичанський крайовий закон про громади, згідно з яким повітовою інстанцією самоврядування стала повітова рада. До складу повітової ради входили представники від поміщиків, промисловців та купців, які сплачували не менше 400 крон прямих податків, і представники від міських та сільських рад. Повітова рада обиралася строком на п'ять років і мала виконавчий орган - повітовий комітет, який складався з голови (ним був зазвичай повітовий староста), заступника голови і п'яти членів та їх заступників. У такий спосіб органи самоврядування потрапляли під контроль з боку державних органів (адже старости призначалися міністром внутрішніх справ та намісником монарха і могли зупинити виконання будь-яких рішень повітової ради під приводом їх невідповідності законам або недоцільності).

У рамках проведеної в Австро-Угорщині реформи міського самоврядування (1870 р.) у великих містах (із західноукраїнських -у Львові й Чернівцях) було відновлено органи міського самоврядування. Відповідно до міських статутів, розв'язання всіх питань політичного, економічного і культурного життя стало виключною компетенцією міської ради та її виконавчого органу - магістрату. Міська рада й магістрат виконували подвійні функції. Вони вирішували питання, що стосувалися їхньої власної компетенції самоврядування (управління маєтками, фінансами міста, торгівлею тощо), а також клопоталися "дорученими справами" (вибори до сейму і рейхсрату, військові та інші питання), тобто виконували окремі функції державної адміністрації. Очолював магістрат президент міста, який обирався радою на весь термін її повноважень (шість років) і затверджувався імператором.

Органи самоврядування на рівні повіту репрезентували повітові ради (сеймики, збори). Зі свого складу рада обирала як виконавчий орган повітовий виділ і голову. Кандидатуру останнього затверджував цісар. Повітова рада обиралася по чотирьох куріях (І - великих землевласників, II - великих промисловців і торгівців, ІII - міських, IV - сільських громад), щоправда, за нижчих норм майнового цензу. Кількість обраних до ради депутатів представниками кожної з курій залежала від загальної суми прямих податків, і що їх сплачували члени цієї групи відносно податкової суми повіту. Одна курія могла вибрати не більше 12 осіб.

Повітові ради виконували розпорядчі функції. До їхньої компетенції належали господарські справи повіту. Повітова рада укладала річний бюджет, мала право встановлювати надбавки до прямих податків" брати позички. На звернення урядових органів влади чи сейму повітова рада повинна була висловлювати свої міркування з тих чи інших питань. Право розпуску повітової ради мав намісник (на Буковині - крайовий президент). Відповідно до повітової виборчої ординації вибори у третій та четвертій куріях були двоступеневими. Бути обраними до повітової ради позбавлялися права ті особи, котрі не сплачували прямих податків. Члени повітової ради працювали на громадських засадах.

Повітові органи самоврядування, особливо на Буковині, не мали якогось самостійного значення. У багатьох повітах вони діяли кволо, майже повністю віддаючи свої повноваження крайовим властям. Уже 31 грудня 1872 р. імператор підписав указ, яким скасовував повітові органи самоврядування на Буковині. їхні повноваження й фонди передавалися в розпорядження крайового виділу, а також окремим адміністративним установам.

Відповідно до Закону про громади (1866 р.) у селах і містах створювались органи громадського (гмінного) самоврядування: громадська рада - постановчий і контрольний орган, і громадська влада -виконавчий, керівний орган. До виконавчого органу, що його рада вибирала зі свого складу, входили: начальник (бурмистр, війт) і принаймні два радних (асесорів, присяжних) [10].

В містах і селах обиралися міські та сільські ради. Виконавчими органами цих рад були управи (в більших містах - магістрати), на чолі яких стояли начальники рад. До компетенції рад відносилися питання господарського характеру. Право розпуску повітових, міських і сільських рад належало наміснику. Вони могли оскаржити свій розпуск перед міністерством внутрішніх справ, але подача скарги, як підтверджувала практика, ніколи не припиняла виконання рішення намісника. І навпаки, як свідчать інтерпеляції депутатів сейму, були випадки, коли під покровительством повітового старости і всупереч волі селян війт і ради виконували свої функції вісім, десять, дванадцять і більше років.

На відміну від Галичини і Буковини Закарпаття в складі Угорщини не було виділене в окремий коронний край. Тому адміністративно-територіальний устрій тут був як і по всій Угорщині. Уся територія Угорщини була розділена на 41 жупу (область) . Закарпатські землі складалися із чотирьох жуп: Ужанської, Березської, Угочанської, Мараморошської. Влада в жупах перебувала в руках жупанів і піджупанів, які за допомогою адміністративно-судового апарату управляли територією, збирали податки тощо. Жупи поділялися на комітати, начальники яких підпорядковувалися жупному керівництву.

Начальники країв, повітів, міст і сіл, жуп і комітатів повністю підлягали оперативному управлінню з боку уряду [11].

3. Органи управління Львова за статутом 1870 року

Посилення ролі буржуазії у політичному житті передбачала реформа міського самоврядування. 14 жовтня 1870 р. був ухвалений окремий статут для міста Львова. В Австрії аналогічні статути були надані 33 містам, у тому числі Чернівцям. Згідно зі статутами міську владу здійснювали міська рада і магістрат на чолі з президентом. Львівська і Чернівецька міські ради та їхні магістрати, як і решта установ Австро-Угорської монархії, виключали можливість участі в їхній роботі представників трудящих міста [12].

14 жовтня 1870 р. австрійським урядом був виданий власний статут для міста Львова, який діяв до розпаду Австро-Угорщини в жовтні 1918 р. і застосовувався там після окупації західноукраїнських земель Польщею аж до 1933 р. Упродовж цього часу статут зазнав деяких змін законами від 11 квітня 1896 р. та від 25 травня 1909 р. Він налічував 114 статей і передавав управління містом до рук міської ради та магістрату [13, c.1-15].

Порядок діяльності Львівської міської ради визначався регламентом, який був нею затверджений 18 вересня 1872 р. (із змінами і доповненнями від 9 липня 1874 р., 20 травня 1875 р., 20 квітня 1876 р. і 5 червня 1878 р.).

До складу Львівської міської ради входило 100 депутатів, які спочатку обиралися строком на три роки, а з 1896 р. - на шість, але через кожні три роки в порядку жеребкування 50 депутатів віддавали свої місця заново обраним. Порядок виборів депутатів до міської ради регулювався спеціальною виборчою ординацією, яка була затверджена одночасно із статутом [14, c.16-20].

Активне виборче право надавалось жителям міста віком за досягненням 24 років і пасивне з 30, які сплачували не менше як 8 крон безпосередніх податків. Звільнялися від майнового цензу духовенство, всі службовці, адвокати, нотаріуси, лікарі, відповідальні редактори газет, професори вищих навчальних закладів, учителі початкових і середніх шкіл та офіцери у відставці. Позбавлялися виборчого права військовослужбовці, особи під опікою і робітники з одноденним або тижневим заробітком. У 1910 р. на порядку денному сесії галицького крайового сейму (створений 1861 р.) стояло питання про реформу виборів до Львівської міської ради. Передбачалося збільшення загальної кількості депутатів до 110, зниження майнового цензу і надання активного виборчого права жінкам. Проте цей проект крайового закону не схвалили. Навіть його обговорення не було доведено до кінця. Незважаючи на це, жінки Львова неодноразово вимагали надання їм виборчого права до міської ради. Особливо посилилася ця боротьба в останньому році існування Австро-Угорської монархії. Національний комітет польок 1 липня 1918 р. організував загальноміські збори жінок Львова, в яких взяло участь 80 жінок і 7 чоловіків. Учасники зборів у категоричній формі вимагали надання їм виборчих прав не лише до міської ради, але ї всіх інших виборних органів. На зборах від імені українських соціал-демократів виступив М. Ганкевич, який, як доносила дирекція поліції галицькому наміснику, "гаряче і рішуче висловився за повну рівноправність жінок, закликаючи їх, щоби не зупинилися на якихось дрібних поступках, а рішуче і настирливо домагалися для себе повних прав" [15, c.9].

У міській раді, як і в магістраті, засідали промисловці, великі купці, власники будинків, представники буржуазної інтелігенції.

В національному відношенні Львівська міська рада була польською. У 1892 р., наприклад, поряд з декількома представниками верхівки єврейського населення міста, до її складу входили лише 4 українці - директор української споживчої торговельної спілки "Народної торгівлі" В. Нагірний, професор університету І. Шараневич, учитель гімназії В. Шухевич і канонік Л. Туркевич. Отже, українці Львова, які становили тоді 17,08% всього населення міста [16, c.60], мали в 1892 р. лише 4% всіх мандатів міської ради. Під час наступних виборів до Львівської міської ради жоден українець не увійшов. В 1911 р. до міської ради знову не було обрано жодного українця, але Адміністративний Трибунал у Відні відтак скасував ці вибори "по причині ущемлення меншості (малося на увазі українське населення міста - В.К.) в її політичних представницьких правах" [17, c.154]. Проте нові вибори, що відбулися 16 січня 1913 р. майже жодних змін не принесли [18, c.192].

Населення міста, у тому числі і виборці, з недовірою ставилося як до складу, так і до діяльності міської ради. Цим і пояснюється те, що у виборах брало участь мало львів'ян. Так, у виборах 1877 р. голосувало лише 26,36% [19,c.5], а в 1880 р. - 44,97% всіх виборців [20, c.7].

Міська рада складалася з п'яти секцій. Перша секція в складі 11 депутатів займалася справами релігійних культів і опіки в місті. Друга налічувала 25 депутатів і відала майновими справами міста, а також торгівлею і промисловістю. Третя, також у складі 25 депутатів, займалася будівництвом і публічними роботами. Питання безпеки, порядку, охорони здоров'я, поліцейські і військові справи відносилися до компетенції четвертої секції, до якої обиралося 20 депутатів. П'ята секція налічувала 18 депутатів і вирішувала організаційні та освітні питання. Діяльність кожної секції зводилася до: а) розгляду пропозицій ради; б) вирішування справ, що відносилися до її компетенції; в) виконування функцій контролю.

Крім секцій, рада створювала комісії, які поділялися на постійні й тимчасові, причому до роботи в комісіях могли залучатися і не депутати, але лише особи з правом дорадчого голосу. Кількість комісій з п'яти в 1871 р. зросла до 76 в 1913 р. Кожний депутат міської ради був членом якоїсь комісії, а багатьом з них доводилось брати участь і в декількох комісіях.

У зв'язку з поділом Львова на 5 районів (Центральний, Галицький, Краківський, Жовківський, Личаківський) міська рада обирала з числа своїх депутатів спочатку 18, а з 1896 р. 25 делегатів строком на один рік, а згодом - на три роки, які від її імені виконували в районах функції уповноважених.

Виконавчим органом міської ради був магістрат, який складався з президента, одного, а згодом - двох віце-президентів, делегатів і радників магістрату. Загальна кількість працівників львівського магістрату становила в 1870 р. 362, а в 1895 році - 532 чол. [21, c.36]. Президент міста обирався радою на весь строк її повноважень, тобто на 6 років і затверджувався імператором. Віце-президенти і делегати обиралися радою строком на три роки, але всі вони могли переобиратися заново. Президент міста очолював і раду, і магістрат та виконував функції повітового старости, причому в деяких питаннях його повноваження були навіть ширшими, ніж повноваження повітового старости.

З розвитком капіталістичних відносин, зростанням Львова ускладювалися функції міського магістрату. Наприкінці ХІХ ст. він поділявся на 8 департаментів (міських маєтків і фінансів, промислових і торгових справ, місцевої поліції, санітарії й опіки та ін.).

В 1882 р. було створено новий департамент торгових і санітарних справ, а невдовзі - департаменти для справ обліку населення, статистичних справ і справ архівних. Отже, львівський магістрат складався на початку ХХ ст. з 12 департаментів.

У роки Першої світової війни кількість департаментів зросла до 17, що було тісно пов'язано з умовами воєнного часу. Після 10-місячного перебування у Львові російських військ 22 червня 1915 р. місто знову опинилося в руках Австрії. Галицьке намісництво своїм розпорядженням від 30 червня 1915 р. розпустило Львівську міську раду і управління містом передало урядовому комісарові і двом його заступникам. При урядовому комісарові була створена як дорадчий орган так звана Прибічна рада в складі призначених намісником 18 членів і 6 їхніх заступників [22, c.5]. Рада обирала свою президію, яка під головуванням урядового комісара контролювала роботу всіх департаментів.

Прибічна рада не користувалася авторитетом, і тому багатолюдне віче жителів Львова, що відбулося 3 листопада 1917 р., висловило гострий протест і вимагало відновлення розпущеної міської ради [23, c.119]. Проте вона не була відновлена, але в січні 1918 р. намісник К. Гуйн призначив тимчасову міську раду в складі 100 членів і 30 їхніх заступників [24, c.132-133].

Міська рада і магістрат виконували подвійні функції. Вони, з одного боку, вирішували питання, що відносилися до їхньої власної компетенції самоврядування (управління маєтками і фінансами міста, торгівлею, школами та ін.), а з іншого - виконували так звані доручені їм справи (проведення виборів до крайового сейму і загальнодержавного рейхсрату, військові та інші питання), тобто виконували деякі функції державної адміністрації. Стосовно першої категорії справ вищестоящою інстанцією був крайовий комітет (виконавчий орган сейму), а другої - намісник. Проте влада намісника зводилася не лише до розгляду скарг на рішення міської ради та її магістрату по доручених справах - він міг у будь-який час розпустити раду.

Міська рада, її магістрат, як і весь апарат управління Галичиною, ретельно захищали існуючий порядок і всіма засобами підтримували інтереси заможних класів. Більшу частину прибуткового бюджету міста становили міські податки і додатки до них, які стягалися першою чергою з незаможної частин міського населення. Львівська міська рада та її магістрат були організовані на таких же бюрократичних основах, як і інші установи Австро-Угорської імперії, і унеможливлювали будь-яку участь в їхній роботі представників трудящих міста.



Висновки

Організація управління західноукраїнських земель визначалося функціонува­ням адміністративно-управлінських структур і застосуванням законодавства Австрійської (з 1867 р. - Австро-Угорської) імперії.

Революція 1848 р. утвердила капіталістичний спосіб виробництва, зумовила зміни в організації місцевого управління на українських землях. Намісник у Галичині та крайовий президент Буковини зосередили в своїх руках всю повноту влади.

Поряд з державними органами, в 60-х роках на західноукраїнських землях з'являються органи крайового (сейми) і місцевого (повітові, міські, сільські ради) самоуправління. Зміни торкнулися також органів суду і прокуратури.

14 жовтня 1870 року монарх надав Львову власний новий Статут, який значно розширював місцеве самоврядування у місті, врегульовував значну кількість питань місцевого життя. Цей Статут з деякими змінами, внесеними 2 квітня 1896 р., пережив Австро-угорську імперію. Цей документ був останнім і найвищим досягненням статутного права м. Львова у XIX ст. За словами В.П.Кіселичника, Міський статут 1870 р. “відобразив кристалізовану під впливом німецьких інституцій думку про поділ державної влади, виділяючи при цьому самоврядну владу”. З цього моменту у подальшому розвитку статутного права міста Львова настає перерва [25].

Підсумовуючи викладене, можна стверджувати, що статутне право у м. Львові має багату історію і розвиток його не припиняється й у наш час. Робота над статутом міста Львова повинна інтенсифікуватись, оскільки його прийняття безперечно наблизить Львів до усталених моделей організації самоврядування європейських міст.

На західноукраїнських землях, захоплених Австрією, поступово поширилась дія австрійського права. До того ж Галичина стала місцем «випробування» цивільного, цивільно-процесуального, кримінального та інших кодексів. Розвиток капіталістичних відносин зумовив перегляд та видання нових кодексів, які, проте, зберегли цілий ряд середньовічних положень.



Список використаних джерел

1. Історія держави і права України: підруч./ За ред. А.С.Чайковського - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 512с.

2. Іванов В. М. Історія держави і права України: підруч./В. Іванов - К.: МАУП, 2007. - 552 с.

3. Субтельний О. Історія держави і права України. - В 2-х частинах. - К., 2000.

4. Історія держави і права України: підруч.: - [У 2-х т]. / за ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина, В.Д. Гончаренко. - Том 1. - К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003.

5. Державний архів Чернівецької області. Путівник. Том 1. Фонди дорадянського періоду.- Київ-Чернівці, 2006.

6. Никифорак М.В.Державний лад і право на Буковині в 1774-1918 рр../ Никифорак М.В., Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича,- Чернівці: Рута, 2000. - 279 с.

7. Кульчицький В.С. Історія держави і права України: підруч./ Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. - Львів, 1996.

8. Кульчицкий В. С. Галицкий сейм в системе колониального аппарата Австро-Венгрии.

9. Науковий вісник ЧНУ. Випуск 103. Никифорак М.В. До питання про порядок роботи та компетенцію Буковинського сейму. - Чернівці: Рута, 2001.

10. Терлюк І.Я. Історія держави і права України (Доновітній час): навч.посіб/ І. Я. Терлюк. - К: Атіка, 2006. 400 с.

11. Шевчук В.П Історія української державності: Курс лекцій: навч. посіб. Для студ. вузів/ Шевчук В.П., Тараненко М.Г. -К : Либідь, 1999. - 480 с.

12. Кульчицький В. С Апарат управління міста Львова за статутом 1870 року // Вісн. Львів, ун-ту. Сер. юрид. 1969. - С 19-23.

13. ЛОДА (Львівський обласний державний архів). - Ф. 3. - Оп. 1. - Спр.119. -Арк. 1-15.

14. ЛОДА (Львівський обласний державний архів). - Ф. 3. - Оп. 1. - Спр.119. -Арк. 16-20.

15. ЛОДА (Львівський обласний державний архів). - Ф. 350. - Оп. 1. - Спр.4498. -Арк. 9.

16. Wiadomosci statystyczne o miescie Lwowie. - Lwow, 1892. - S. 60.

17. ЛЦДІА (Львівський центральний державний історичний архів). Ф.146. - Оп. 4. - Спр. 5173. - Арк. 154.

18. ЛЦДІА (Львівський центральний державний історичний архів). Ф.146. - Оп. 4. - Спр. 5173. - Арк. 192.

19. Dziennik rozporzadzen Magistratu mista Lwowa. - 1877. - №3. - S. 5.

20. Dziennik rozporzadzen Magistratu mista Lwowa. - 1880. - №4-5. - S. 7.

21. Lukas E., Dziubinski L. Magistrat mista Lwowa. - Lwow, 1896. - S. 36.

22. Sprawozdanie z czynnosci zarzadu mista Lwowa. - Lwow, 1917. - S. 5.

23. ЛЦДІА (Львівський центральний державний історичний архів). Ф.146. - Оп.4. - Спр. 5174. - Арк. 119.

24. ЛЦДІА (Львівський центральний державний історичний архів). Ф.146. - Оп.4. - Спр. 5173. - Арк. 132-133.

25. Кіселичник В.П. До питання про організацію, повноваження і принципи діяльності Львівського магістрату // Республіканець. - 1993. - №4.

Размещено на Allbest.ru