Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки молоді та спорту України

Бердянська гімназія №3 «Сузір'я»

Бердянської міської ради Запорізької області

Реферат

з історії України

На тему: «Діячі Української Революції 1917-1921рр»

Виконала:

учениця 10 класу Савченко Д.О.

Зміст

• Вступ
• Петлюра С.В.
• С. Петлюра і українська національна революція
• Висновок
• Список використаної літератури


Вступ

Українська революція -- низка подій, пов'язаних з національно-визвольною боротьбою українського народу у 1917--1921 роках.

Поштовхом до початку Української революції стала Лютнева революція в Російській імперії. В Україні утворився альтернативний центр влади -- Українська Центральна Рада (УЦР), що стала представницьким органом українських демократичних сил і очолила національно-демократичну революцію в Україні. Керівником УЦР став Михайло Грушевський.

У період 1917--1921 років Україна пережила різні форми національної державності але державну незалежність втримати не змогла. Українські етнічні території були розділені між СРСР, Польською Республікою, Королівством Румунія та Чехословацькою Республікою. Таким чином, Українська національно-демократична революція зазнала поразки. Ця поразка була наслідком не згуртованості політичної еліти, незавершеності процесу формування нації, відмінностей між національними та соціальними завданнями визвольного руху, його обумовленості зовнішніми політичними й насамперед військовими факторами. Однак, не досягши своєї мети, Українська революція започаткувала процес формування модерної політичної нації та відродила традицію української державності.

У революції приймали участь багато відомих громадських діячів. Вони були представники української інтелігенції: Д.В. Антонович, М.С. Грушевський, С.В. Петлюра, М.П. Василенко, В.К. Винниченко,C.О. Єфремов та інші.

Петлюра Симон Васильович

Петлюра Симон Васильович -- український державний, військовий та політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик. Організатор українських збройних сил. Член Генерального секретаріату Української Центральної Ради на посаді Генерального секретаря з військових справ. Головний отаман військ УНР. Голова Директорії УНР. Дядько по матері патріарха Мстислава.

Народився в передмісті Полтави, нині Україна. Був третім сином у родині, мав трьох братів, п'ятьох сестер, ще троє померли в дитинстві. Батько -- Василь Павлович Петлюра , міщанин; маючи три екіпажі та двох найманих робітників, займався візницькою справою. Мати -- Ольга Олексіївна , з давнього полтавського роду Марченків , мешкали поблизу полтавського Хрестовоздвиженського монастиря. Її батько, овдовівши, постригся в ченці, прийнявши ім'я Аркадій. Він став одним із співзасновників Київського Іонійського скиту, помер у сані ієромонаху. Родина Петлюр мешкала в старому трикімнатному будинку № 20 по Загородній вулиці . Усі діти в сім'ї виховувалися в українській релігійній духовно-побутовій атмосфері.

У віці 13-ти років розпочав навчання -- спочатку в церковнопарафіяльній, згодом у Полтавській духовній семінарії .1900 року під враженням виступу Миколи Міхновського на організованому Петлюрою в Полтаві відзначенні річниці Шевченка вступає до лав Революційної української партії (РУП). 1901 року брав участь у Всеукраїнському студентському з'їзді, представляючи громаду духовної семінарії, хоча на той час за свою політичну діяльність вже був виключений з навчального закладу.

Навесні 1902 року став одним із організаторів виступу семінаристів, які вимагали скасувати систему шпигунства, звільнити наглядачів, увести до програми українознавчі предмети. Їх домагання були сформульовані в спеціальній петиції, під котрою було зібрано близько 200 підписів. За цей протест із закладу спершу було звільнено головних призвідців, а коли вся семінарія збунтувалася проти такого вчинку властей і учні почали чинну обструкцію викладів, то додатково ще коло пів сотні семінаристів були також виключені та закрито середні класи. Незабаром ці ж активісти взяли участь у селянських виступах 1902 року. Петлюра на чолі групи семінаристів, виключених із семінарії за заворушення, 17 квітня 1902 року прибув до Решетилівки Полтавського повіту, де влаштував мітинг. Після придушення руху жандармерія порушила кримінальну справу проти «підмовників». Рятуючись від неминучого арешту, Петлюра разом із приятелем та ідейним однодумцем Прокопом Понятенком восени 1902 року виїхав на Кубань.

На новому місці взяв участь в організації в Катеринодарі осередку РУП -- «Чорноморської вільної громади». Того ж року розпочав журналістську діяльність, дописував до періодичних видань. Перша його стаття була опублікована в 1902 році у львівському «Літературно-науковому віснику», котрий редагував Михайло Грушевський. Працював учителем у початковій школі в станиці Смоленській, згодом -- у Катеринодарському початковому міському училищі. У 1903 році влаштувався в археографічну експедицію член-кореспондента РАН Федора Щербини, котрий за дорученням наказного отамана Кубані Якова Малами впорядковував архіви Кубанського козацтва. Невдовзі царська охранка вийшла на слід «полтавських біженців». Симона Петлюру було ув'язнено в Катеринодарській в'язниці. Друзі добилися звільнення заарештованого під грошову заставу, котру за сина вніс батько.

Звільнившись, Петлюра вирішив не випробовувати долю, а тікати за кордон. Восени 1904 року, змінивши ім'я та прізвище на Святослав Таґон, разом з Понятенком перебували в районі Крем'янця, потім були нелегально переправлені через кордон. Згодом виїхав до Львова, де на той час розміщувався Закордонний комітет РУП. Із березня по жовтень 1905 року редагував партійний часопис «Селянин», співпрацював у «Літературно-науковому віснику», «Записках НТШ», «Волі». У грудні 1904 року на конференції РУП у Львові виступив проти об'єднання з Російською соціал-демократичною робітничою партією (РСДРП). Декілька місяців навчався на університетських курсах українознавства. Налагодив контакти з Іваном Франком, Володимиром Гнатюком та провідниками місцевих українських партій.

Після оголошення в жовтні 1905 року політичної амністії в Російській імперії повернувся додому. Працював у «Громадській думці», після її заборони -- у газеті «Рада». На II з'їзді РУП, на якому партія отримала нову назву -- Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), був обраний до її Центрального комітету. Тоді ж увійшов у конфлікт з одним із лідерів партії Володимиром Винниченком, переконавши з'їзд не обирати того на посаду редактора центрального друкованого органу через «нестійкість», «богемність» і «політичні хитання». Зрештою Винниченко не був обраний делегатами. Від цього моменту між ними починається тривала боротьба.

У січні 1906 року Петлюра разом із Миколою Поршем та Прокопом Понятенком виїхав до Санкт-Петербурга редагувати центральний орган партії щомісячник «Вільна Україна». Після випуску шести чисел видання припинилося, а Симон влітку 1906 року повернувся до Києва. З липня 1906 року -- секретар київського щоденника «Рада», від літа 1907 до 1908 року -- співредактор легального соціал-демократичного часопису «Слово».

У 1908-1910 роках проживав у Санкт-Петербурзі. Під час життя у місті брав активну участь в українському русі, зумів домовитись про запровадження в журналі «Мир» українського відділу. Виступав під час відзначення 50-річчя роковин смерті Тараса Шевченка в залі Дворянського зібрання на Михайлівській площі. Був присутній на похованні товариша, авіатора Лева Мацієвича, поклав вінок з україномовним написом на синьо-жовтій стрічці.

На початку 1911 року переїхав до Москви, де його чекала Ольга Більська -- полтавка, студентка Московського університету. Їхнє знайомство відбулося на вечірці українського земляцтва наприкінці 1908 року і переросло у роман, який закінчився шлюбом .1911 року в подружжя народилась донька -- Леся Петлюра Петлюра влаштувався бухгалтером у страховому товаристві «Россия». Незабаром на кошти українських громад заходився видавати журнал «Украинская Жизнь» (1912-1914). Поступово з пересічного бухгалтера і журналіста перетворився на відомого громадського діяча. Під час Першої світової війни своє ставлення до війни виклав у статті-відозві «Війна і українці». У цій публікації доводив, що українці лояльно виконують свій обов'язок перед Російською державою і висловлював надію, що в майбутньому ставлення влади до українського питання зміниться.

На початку 1916 року, добровільно вступив на службу до Всеросійського Союзу Земств, перебуває на посаді Уповноваженого Головного Всеросійського Земського З'їзду, Голови Контрольної Колегії Земського Союзу на Західному фронті. Того ж року з сім'єю поселився в Мінську, де перебував штаб Західного фронту. Після падіння самодержавства Петлюра виступив ініціатором та організатором проведення в Мінську українського з'їзду фронту , на якому він був обраний головою української фронтової ради, а та, у свою чергу, делегувала його на І Всеукраїнський військовий з'їзд в Києві.

На з'їзді Петлюра був обраний до складу Українського генерального військового комітету (ГВК), з 21 травня обраний головою цієї організації. Водночас увійшов до складу Центральної Ради. 28 червня обраний до складу Генерального секретаріату на посаду Генерального секретаря з військових справ. Головним завданням Петлюри як військового діяча була українізація армії. Працюючи над створенням української армії, зустрів спротив частини членів Центральної Ради, зокрема, вкрай пацифістську позицію займав Винниченко. Втім, рішенням Тимчасового уряду посада генсека з військових справ не була затверджена. Офіційно поновлений на посаді 13 листопада, в той же час віддав наказ українським військам зайняти всі найважливіші урядові об'єкти Києва. 15 листопада було розіслано відозву Петлюри до війська:

Я, яко генеральний секретар по військових справах в Українській Народній Республіці, закликаю всіх вас, мої товариші й друзі, в теперішній час до загальної дружньої роботи. Будьте організовані та з'єдинені -- всі за одного і один за всіх. Наше військо молоде, воно тільки становиться на ноги, і ви своєю дисциплінованістю доведете, що являєтесь славними потомками великих предків.

Під час революційних подій кінця 1917 -- початку 1918 року, безжально припинивши спроби більшовицьких переворотів у Києві в листопаді, грудні 1917 та січні 1918 року, довів, що з усього керівництва республіки один лише він був здатен на рішучі дії. Натомість Володимир Винниченко назвав Симона Петлюру головним винуватцем конфлікту з Радою Народних Комісарів у Росії і добився його відставки за «перевищення повноважень». На знак протесту проти про більшовицької орієнтації голови секретаріату 18 грудня 1917 року Петлюра подає у відставку.

Полишивши ГВК, на початку січня, очолив Гайдамацький кіш Слобідської України (ГКСУ). В Києві гайдамаки стали широковідомі ще після вбивства «головного більшовика міста» Леоніда П'ятакова. Бойове хрещення формації відбулося на Полтавщині в боях за Гребінку. Згодом ГКСУ взяв активну участь у придушенні січневого повстання проти Центральної Ради. Петлюра особисто керував штурмом «Арсеналу» та боями за Київ. Гайдамаки першими увійшли до міста, після звільнення столиці від більшовиків, влаштувавши 1 березня дефіляду на честь перемоги. Домінуючі в уряді соціалісти, зважаючи на зростаючий вплив та популярність отамана в армії, знову приписали Симонові Петлюрі «військову змову з метою встановлення правої диктатури». Як наслідок, 12 березня 1918 року його було усунуто від командування Гайдамацьким кошем.

Кіш став однією з найбоєздатніших українських частин, а вояки та організатори частини, з котрими Симон пліч-о-пліч у баталіях відстоював Україну -- Олександр Удовиченко, Микола Чоботарів, Сергій Дельвіг та Омелян Волох надалі залишались сподвижниками та довіреними особами Петлюри, хоч, як засвідчив приклад останнього, не всі вони виправдали його довір'я. петлюра український революція політичний

Наприкінці березня 1918 року Петлюра очолив Київське губернське земство, а за місяць на його базі створив та очолив Всеукраїнський союз земств.

Симон Петлюра був убитий 25 травня 1926 року Самуїлом Шварцбардом. Вважають, що той нібито був агентом ОДПУ, а помста є лише приводом. Сам Шварцбард у перших свідченнях французькій поліції розповідав, ніби лише чув про погроми від одновірців, коли в 1917 році їздив спільно з французькою військовою місією з Петрограду до Одеси. Про це, зокрема, свідчать публікації тогочасної французької преси: «Еко де Парі», «Парі-Міді» та інших.

Симон Петлюра і українська національна революція

Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Петлюра -- видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра безмірно вищий за те, що про нього думають. Він -- з породи вождів, людина з того тіста, що колись у старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями... буде він вождем народу українського. Така його доля.

Академік Ф.КОРШ.

Слова ті переховані вдовою академіка Корша і стверджені другим українським приятелем Корша, небіжчиком Саліковським, що за власним зізнанням своїм, не вірив сам собі, слухаючи їх. Сказані були вони ще за перебування молодого Симона Петлюри в Москві, де він займався звичною редакторською справою в часопису «Украинская жизнь». Вони були сказані ще за часів великої війни, коли майже нікому не видко було всіх наслідків її ні того, який вияв приберуть ці наслідки на Україні. А в тім настав рік 1917, сколихнулася до дна народна українська стихія, і пророцтво старого Корша виправдалося.

І коли слова ці вірні -- а життя довело це, та й досі доводить живою пам'яттю подій трохи не столітньої давнини, подій плямованих, ганьблених, фальсифікованих, але незнищенних на скрижалях нації; тож коли слова ці вірні і Петлюра був народжений вождем, то не міг він в своєму державницькому мисленні обмежитись інтересами вузько партійними, обмежити себе політично-ідеологічними рамками у вирішенні проблем загальнонародних, загальнонаціональних.

Нова доба породила нових героїв... Чи міг знати полтавський візник, батько багатодітної сім'ї, що син, який народився 10 травня 1879 року, стане в буремні революційні роки Провідником Української нації, і саме його ім'ям наречуть ті криваві події і всіх, і все, що мало хоч абиякий зв'язок з Україною.

Політика -- справа невдячна. Петлюра - вождь так і не діждав побачити Батьківщину вільною і незалежною (не перший і не останній син України, що наклав головою за волю матері). Куля московського агента перекреслила всі його плани подальшої боротьби за національну свободу. Але за ним знов поставали інші -- десятки, сотні синів, дочок, котрі теж так само, як і він, клали свої життя на олтар ідеї.

В результаті Світової війни царський уряд розпався неначе колос побудований на глиняних ногах. Фронт почав розвалюватися. Солдати покидали позиції. Військовими частинами керували солдатські комітети. Почали формуватися національні частини. . У Мінську була створена Українська фронтова рада для військ Західного фронту на чолі з Симоном Петлюрою. Одночасно почав діяти Військовий комітет з формування національних військових частин. Ідеї формування армії за національною ознакою були схвалені І Всеукраїнським військовим з'їздом, який проходив у травні 1917 р. в Києві. Українізація 34-го армійського корпусу генерал-лейтенанта Скоропадського почалася в серпні 1917 р. Корпус отримує назву 1-го Українського Корпусу. До його складу увійшли вісім полків, об'єднаних у дві дивізії. Полкам присвоїли імена відомих військових і державних діячів України: 1-ий Київський імені Богдана Хмельницького, 2-й Стародубський імені гетьмана Івана Скоропадського, 3-й Полтавський імені гетьмана Сагайдачного, 4-й Чернігівський імені гетьмана Полуботка і т.д.:

Тимчасовий уряд змушений був згодитися на формування українських військових частин, бо вони виявились найбільше дисциплінованими і боєздатними.

З ініціативи Товариства ім. гетьмана Полуботка в Києві відбувся 22 травня 1917 р. 1-й Всеукраїнський військовий з'їзд, на який прибуло біля тисячі делегатів від мільйона фронтового вояцтва. Ініціатори з'їзду -- поручик Міхновський, сотник Павелко та інші, -- представники Полуботківського товариства -- вважали єдиним і певним шляхом до відбудови української державності шлях негайного утворення могутньої власної армії. Співчуття у тогочасних політичних діячів вони не мали, а тому сподівались найти його на військовому з'їзді. На військових з'їздах виявлявся стихійний рух народних мас до власних форм українського державного життя. На цих з'їздах прокинувся ніби цілком знищений дух військово-козацької вдачі української нації. На них вітав дух Мазепи, якого всіма силами намагались прогнати провідники російської революції. Але сподівання мас не здійснились. В той час значна частина вояцтва ще була під впливом щедрих обіцянок російської революції та вірила російській демократії.

Україна відразу відчула всю вагу тих подій. В Києві з'являється із заслання Михайло Грушевський. Починає свою працю Володимир Винниченко.

Була покликана до дій Українська Центральна Рада. Постає Військовий Організаційний комітет, який скликає на початку травня 1917 року Український Військовий з'їзд -- з числа українців-вояків на фронті, у флоті, у запіллі. На цей з'їзд представником від українців Західно-Південного фронту прибув Симон Петлюра. Від цього моменту, від прибуття Петлюри на Військовий з'їзд, почала приспішуватися українська воєнно-державна історія.

Військовим Петлюра не був. Це треба підкреслити. У довоєнний час він був семінаристом, журналістом, публіцистом, партійним діячем, типово цивільною людиною, без жодних рис військового командира чи навіть простого вояка. Але перебування Петлюри упродовж двох чи трьох років у близькості до фронту й багатогранного життя на цьому фронті дало йому можливість уважно спостерігати всі рівні цього життя і приглянутися зблизька до вояцьких та суто людських рис, проникнути у глиб душ сірої маси, куди не завжди заглядали навіть воєнні командири. За довгі роки спілкування з людьми у складних рамках партійного життя, а потім підчас праці постачальником військових частин Західного фронту у Петлюри вивершилися і витончилися глибші знання психології людей, психології людських груп. Це від того часу Симон Петлюра виробив у собі спромогу швидко пізнавати свого співрозмовника і «читати» його, наче відкриту книгу.

Крім того, Петлюра був чудовим промовцем. Слухачі його промов, вже починаючи від Першого Військового з'їзду 5-8 травня 1917 року (що на нього Петлюра прибув простим делегатом від фронтовиків), завжди були під їхнім чаром. «Враження від промов Петлюри, --- писав згодом полковник Володимир Кедровський, -- у мене залишилося колосальне. В кожному його слові чулася щира, винятково захоплююча задушевність та глибока віра в перемогу тих ідей, які він проголошував. На з'їзді виступали, поруч нього, і Михайло Грушевський, і Володимир Винниченко та інші діячі українського визвольного руху, але над усіма і над усім домінував Симон Петлюра».

Нема сумніву в тому, що період шукань, роздумів і виважування тривав у Петлюри довго, коли він давав перевагу соціальному над національним.

В 1914 році «Украинская жизнь» друкує статтю С.Петлюри «Війна і українці», в якій автор закликає російське українство виступити на боці Росії, не сполучатися з «авантюристичними побудовами» австрійських українців. «Українці... виконають свій обов'язок громадян Росії в цей час до кінця...».

С.Петлюра аргументував потребу такої декларації про лояльність тим, що в цей історичний момент, коли відбувається немовби примирення російської громадськості з урядом і робиться буцімто перегляд усіх народностей імперії, мовчання українців може слугувати підтвердженням того погляду, нібито вони або не існують зовсім, або -- що для них в межах російської держави не може бути місця.

Переломним часом у С.Петлюри був, мабуть, той момент, коли він впритул наблизився до реальності війни імперії в роках 1915 --1916, коли побачив всю безпідставність проливу крові народів в ім'я життя імперії зла. Саме тоді без найменшого сумніву, майже в один момент, Петлюра перегорнув сторінку дотодішнього свого суспільного життя і почав писати нову. Свою власну -- українського патріота.

22 травня 1917 р. в Києві відбувся 1-й Всеукраїнський військовий з'їзд, на який прибуло біля тисячі делегатів від мільйона фронтового вояцтва. Ініціатори з'їзду -- поручик Міхновський, сотник Павелко та інші представники Полуботківського товариства -- вважали єдиним і певним шляхом до відбудови української державності -- шлях негайного утворення могутньої власної армії. Співчуття у тогочасних політичних діячів вони не мали, а тому сподівались найти його на військовому з'їзді. Але їх сподівання не здійснились. В той час ще значна частина вояцтва була під впливом щедрих обіцянок російської революції та вірила російській демократії.

Середню лінію на цьому з'їзді зайняв Симон Петлюра. Він був представником вояків-українців з західного російського фронту. На цьому з'їзді Петлюру мало знали, тоді як імена проф. М. Грушевського та В. Винниченка були відомі. Але вояцтво якось інтуїтивно відчуло велику силу Петлюри, навіть ще не чувши його промов, і обрало його до президії з'їзду. І лише потім, після кількох виступів, Петлюра цілком опанував з'їздом В своїх талановитих промовах Петлюра відкинув демагогію про шкідливість творення українських військових частин, але разом з тим заспокоїв і палких на той час прихильників негайного творення свого війська без жадного порозуміння з росіянами. На з'їзді були ухвалені резолюції загального характеру про організацію українського війська шляхом українізації російських частин. Для виконання цього був обраний на 1-му Військовому з'їзді Генеральний Комітет, на чолі якого був Симон Петлюра. Але Комітет майже нічого не зробив та й зробити щось при тій ситуації не міг. Для росіян думка про українізацію війська була дикою. Та й багато наших вважали її не особливо мудрою. Політичною програмою наших діячів була тоді автономія в ''межах великої Росії”, а для цього військо не було потрібне. Отже, 1-й Військовий з'їзд треба розглядати, як могутню демонстрацію пробудження українського козацтва, що за рожевим серпанком російської революції ще не бачило реальної тогочасної дійсності. Але наслідки цієї демонстрації виявилися на фронті, де остаточно була скріплена національна позиція вояків-українців. Думка про відокремлення українців в окремі сотні, курені, полки, дивізії й навіть корпуси вже набрала виразних форм.

1-й Військовий з'їзд трохи налякав російський уряд і він погодився на часткову українізацію трьох корпусів, але далі обіцянок нічого не робилось. Значна більшість дисциплінованого українського вояцтва в російській армії чекала на наказ. Але його не було ні з Петрограду, ні з Києва. Були випадки й самочинної українізації російських частин та творення українських частин. В Києві в цей час Товариство ім. гетьмана Полуботка вело підготовчу працю щодо формування 2-го полку ім. гетьмана Полуботка, а в Чернігові самочинно організувався полк ім. гетьмана П. Дорошенка, в Москві -- Український Запорізький полк, в Сімферополі -- 1-й Сімферопольський ім. гетьмана П. Дорошенка полк, в Хмільнику -- курінь ім. Тараса Шевченка, а в багатьох інших містах інші українські частини, що, не дочекавшись ані підтримки, ані рішучого наказу від своєї влади, стали об'єктом більшовицького розкладу. Загинули ці частини, не передавши наступному поколінню навіть своїх назв.

Цікаво, що назви частин були дуже характерним покажчиком тогочасних національних настроїв. Богданівні остерігали перед федерацією з Москвою, Дорошенківці говорили, що краще турок, німець, ніж москаль чи лях, Полуботківці нагадували про «честь», якої удостоївся український гетьман од московського уряду. Не повстало ані тоді, ані пізніше полків ім. гетьмана Скоропадського, Брюховецького чи якогось іншого прихильника Москви.

Висновок

Роки української революції та громадянської війни 1917-1921 рр. були визначальними для українського народу на шляху до національного самовизначення. У ці роки на території України проходили знакові битви, та політичні протистояння інших держав (найбільшою мірою Росії), що справили неабиякий вплив як на формування політичних здібностей серед української інтелігенції, підняли свідомість українського селянства, так і зумовили розвиток політичної сфери всього світу - утворилося найбільша комуністична держава Радянський Союз, що склала в майбутньому новий полюс політичної сили, на противагу капіталістичним країнам Західної Європи та Америки.

Отже образ головного отамана УНР у новій українській історії став символом боротьби за волю й незалежність України, а також він відродив забуті традиції до збройної боротьби за батьківщину, створивши окремі українські військові частини та багато інших речей заради національної мети. Саме тому протягом 70 років після вбивства Симона Петлюри радянські спецслужби не переставали шукати в нас у країні сліди петлюрівщини. Навіть сьогодні багато хто, чий розум і душа були покалічені радянським тоталітарним режимом, намагаються не згадувати імені лідера українського визвольного руху 1917-1921 років.

Список використаної літератури

1. “Історія в особах ХІХ-ХХ ст.”, Київ, в-цтво “Україна” 1995р..

2. Симон Петлюра. Статті. , Київ, в-цтво художньої літератури “Дніпро” 1996р..

3. “Симон Петлюра та українська національна революція”, Київ, в-цтво “Рада” 1995р..

4. Орест Субтельний “Україна. Історія.”, Київ, в-цтво “Либідь” 1992

Размещено на Allbest.ru