Історіографічні джерела

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди

Історичний факультет

Кафедра історії України

Доповідь

на тему: «Історіографічні джерела»

Автор: студент 4-го курсу 41іг-кт групи

Музика А.В.

Харків - 2015 рік

Уявлення про предмет історіографії складалося поступово, у міру розвитку теорії та практики історіографічних досліджень. Визначити предмет історіографії намагалися всі великі історики, в тому числі, і наші вітчизняні. Так, С.М. Соловйов вважав за можливе в історіографічних дослідженнях обмежитися галереєю «портретів» істориків з аналізом їхніх праць у хронологічній послідовності. В. О. Ключевський і, особливо, А. С. Лаппо-Данилевський, зробили важливий крок в усвідомленні цієї проблеми, включивши в предмет історіографії процес зміни історичних концепцій.

Цілком природно, що в наші дні уявлення про предмет історіографії помітно розширилося, тепер у це поняття включається цілий ряд компонентів.

По-перше, з'ясування суспільних умов розвитку історичної науки на різних етапах. Цілком зрозуміло, що конкретна історичне середовище, духовна, соціально-економічна, політична життя суспільства, значною мірою, визначають розвиток історичного знання.

По-друге, вивчення процесу накопичення знання у людському суспільстві. Кожне нове покоління істориків має у своєму розпорядженні матеріали, що накопичилися в ході попереднього розвитку історичної науки. Мова йде не тільки про факти, а й про певні ідеї та теорії, їх зв'язки з філософськими і політичними поглядами, характерними для даної епохи. У цій площині відбувається перетин предметів двох дисциплін - історіографії та методології історії. Важливим завданням історіографії є ??аналіз теоретико-методологічних принципів історичного пізнання, з'ясування того, як розвивалися теорії, з позиції яких вивчався історичний процес.

По-третє, аналіз кола і характеру джерел, залучених істориком, конкретних методик їх дослідження, історія введення в науковий обіг раннє невідомих джерел та історіографічних пам'яток, розвиток методів історичного дослідження, вдосконалення прийомів аналізу історичних джерел. Як ви можете легко помітити, тут стикаються також межі двох дисциплін - історіографії та джерелознавства.

По-четверте, в предмет історіографії входить вивчення процесу формування проблематики історичних досліджень. Вельми важливо усвідомити, які проблеми минулого і, головне, чому, ставали предметом дослідження. Безперечно, в чималому ступені вивчення тих чи інших явищ минулого диктується наявністю джерел, але не можна виключити і вплив на вибір проблематики суспільно-політичного життя. Якщо в давнину та середні віки панувала військова та церковно-державна тематика, то в Новий час головною стала соціально-економічна проблематика, а дія історичних героїв, яким присвячувалося історичне оповідання, змінилося описом дій народних мас. Важливо враховувати, що в цілому для історичної науки характерне розширення проблематики. У наші дні це відбувається ще й за рахунок появи нових для історичного знання напрямів на «стику» різних наук - історична соціологія, історична психологія, історична географія, історична демографія тощо.

Історіографічні джерела - вид джерел, що відбивають історіографічні факти, тобто факти з історії історичної науки й дають можливість вивчати суспільні умови розвитку історичної думки, процес приростання історичних знань, місце історичної науки в суспільному житті, зокрема у формуванні історичної свідомості людей. Як і історичні джерела взагалі, історіографічні джерела становлять об'єктивно-суб'єктивні феномени - відбивають об'єктивний процес розвитку історичної науки, збагачення історичного знання й суб'єктивні погляди істориків - авторів історичних праць. Узяті в сукупності, історіографічні джерела відображають історико-науковий процес в усій його повноті, суперечливості й складності.

Історіографічні джерела прийнято класифікувати за видами, походженням і авторству. Одним з найбільш численних історіографічних джерел вважаються праці істориків. У той же час, праці є і головними історіографічними фактами. Історіографа цікавить авторство, історія написання роботи, її проблематика, структура, джерельна основа, методи та методики обробки виявленого матеріалу, місце даної роботи в історіографічному потоці, ступінь її впливу на розвиток історичного знання.

Користуючись виробленим у джерелознавстві видовим принципом класифікації історіографічних джерел можна виокремити такі їх групи: міфи, легенди, перекази; аннали, літописи, хроніки; узагальнюючі історичні праці; монографічні дослідження; науково-популярна й навчальна література; джерельні публікації (тією мірою, якою вони відбивають певний рівень розвитку наукових історичних знань); матеріали наукових конференцій, з'їздів, симпозіумів тощо; критико-бібліографічна література; матеріали, що відображають творчий шлях і досвід визначних учених; документи, що відбивають організаційний бік розвитку історичної науки і т. ін. До історіографічних джерел можна віднести публіцистику як первісне відображення й узагальнення історичних явищ. Кожний вид історіографічних джерел має своє пізнавальне навантаження.

Якщо літописи є основними джерелами до історії княжої України, то вони водночас є і найстаріші пам'ятки української історіографії. Завдяки зусилля українських та російських археографів більшість літописів опублікована, їх видання почалося у XVIII-XIX ст. Літописання ж на Україні почалося ще з першої пол. XI ст. у Києві, при катедрі святої Софії, а згодом у Києво-Печерському монастирі. Крім Києва, літописи писали в Чернігові, Переяславі, на Волині, в Галичині тощо. Перші літописи були хронологічним записом поточних подій. Але незабаром з'являються літописні компіляції (зводи), автори яких ставлять собі науково-історичні цілі, щільно пов'язані з тогочасним політичним і церковним життям. Багатством змісту, широтою історичної думки й погляду, критицизмом у відношенні до своїх джерел (офіційні документи, місцеві літописи, візантійські хроніки та хронографи, деякі західно-европейськіхроніки, місцеві перекази та легенди тощо), а також високими художніми прикметами викладу, нерідко пов'язаного з дружинним епосом, українські літописи займають визначне місце серед аналогічних пам'яток цілої европейської літератури й зокрема історіографії.

Найстарішими пам'ятками української історіографії є літописи - Початковий (до 1111 p.), Київський (до 1200 р. включно) і Галицько-волинський (1201 - 1292 pp.). Безперечно найвизначнішим твором української історіографії княжої доби є «Повість временних літ», автором якої вважають києво-печерського ченця Нестора. «Повість временних літ» - це найстаріша історія української землі, високоцінна багатством своїх політичних, географічних та етнографічних відомостей.

Літописання не переривалося і за XIV - XV ст., хоч історичних пам'яток з тих часів збереглося дуже мало. Воно відроджується в XV ст. у вигляді так званих литовських (або «західно-руських») літописів. Якщо найдавніші з них є безпосереднім продовженням літописів київської доби і носіями староукраїнської історичної традиції, то в пізніших (наприклад літопис Биховця, кінця XVI ст.) помітний міцний вплив нових умов державно-політичного життя Великого Князівства Литовського. Українську історичну традицію репрезентують нові українські літописи XVI -- XVII ст. (зокрема Густинський літопис). Великий культурно-національний рух, що розпочався в другій половині XVI ст., утворив у кінці XVI і в першій пол. XVII ст. багату літературу церковно-полемічних і політичних трактатів, що їх автори разу-раз мусіли для обґрунтування своїх думок і оборони національно-релігійних прав українського народу покликатися на історію, воскрешати історичну традицію колишньої української державності.

Вивчення та видання козацьких літописів почалося ще наприкінці XVIII ст., коли вперше побачив світ "Літопис Г. Граб'янки". Київська археографічна комісія видала ряд збірок літописів, зокрема опублікувала літописи Самовидця, Г. Граб'янки, С. Величка. Згідно смороду були перевидані, а окремі видання здійснені вже в наш час.

У 1951 - 1988 pp. відомій український вчений Л. Махновець здійснив видання Іпатіївського літопису Сучасний українською мовою. Спочатку він друкувався частинами в часопис, а потім вийшов повністю окремою книгою. Видання відповідає сучасним археографічним вимогам, містіть кілька географічно-археографічно-етно-графічних покажчиків, а також численні іменні покажчики: київських великих князів та митрополитів, родові візантійських імператорів, польських, угорських, чеський королів и князів, литовських та руських князів, монгольських ханів. Книга започаткувала видання літописних джерел сучасною українською мовою з глибокими науковими коментарями. Аналогічна робота проведена у 80 - 90-ті роки відносно публікації українською мовою окремих видань Галицько-Волинського літопису. історіографія літопис козацький

З XVIII ст., коли, власне, історичні знання перетворилися на науку, особливу роль відіграють монографії. Саме в них найгрунтовніше відбивається розвиток історичної науки. На основі монографічних досліджень створюються узагальнювальні праці, навчальні посібники тощо. Проте слід зауважити, що стан історичної науки на певний період її розвитку, її місце в суспільному житті можна простежити лише за історіографічними джерелами, взятими в сукупності.

У XVIII ст., головне на Лівобережжі, поруч із писаннями річних хронік і компіляцій, з'являються історичні твори, які генетично зв'язували козацько-гетьманський добу з княжим періодом. У 1730-их pp. вийшла робота «Краткое опісаніе Малоросії», яка була спробою прагматично висвітлити історію України, починаючі від княжої доби и закінчуючи 1734р. У 1751р. Григорій Покас склав ж«Опис о Малой Россіі» - цікавий твір української історіографії доби гетьмана Кирила Розумовського. До цієї групи також належать твори: Петра Сімоновського «Краткое опісаніе о козацком малороссійском народі і о военних его делах» (1765), Степана Лукомського «Собраніе історіческое» (1770), Олександра Ріґельмана «Летопісное повествованіе о Малой Россіі та її народ і козаків взагалі» (1785 - 1786), Михайла Антоновського «Історія о Малоросії» (1799p.), Якова М. Маркевича «Записки про Малоросію» та ін. Над історією України в цілому або над її окремий проблемами працювала у другій пол. XVIII або на початку XIX ст. архієпископ Георгій Кониський, Григорій А. Полетика, Григорій І. Полетика, Федір Туманський, Тимофій Калинський, Адріян Чепа, Василь Ломиковський, Микола Бантиш-Каменських, Василь Полетика, Михайло Марків, Максим Берлінській, Ілля Квітка, митрополит Євгеній Болховітінов та ін.

Десь наприкінці XVIII або на поч. XIX ст. постає «Історія Русов ілі Малой Россії», твір невідомого автора, що стає яскравий пам'ятником української національно-політичної думки і має величезний вплив на українську історіографію XIX ст.

Рубіж XIX-XX століть був плідним для української історіографії, незважаючи на те, що Україна підлягала юрисдикції зразу декількох держав. Значна кількість істориків збагатили історичну науку своїми талановитими працями. Серед них А. О. Скальковський («Історія Нової Січі, або останнього коша запорозького»), Д. І. Багалій (1857-1932 pp.) («Історія Слобідської України»), О. Я. Єфименко («История украинского народа» ), Д. І. Яворницький (трьохтомна «Історія запорізьких козаків» ), І. П. Крип'якевич ( «Історія України» ) та інші.

Зокрема, Д. Яворницький (1855-1940 pp.), йдучи шляхом М. Костомарова і В. Антоновича, поставив перед собою завдання висвітлити історію Запорізької Січі з самого початку і до кінця її існування. Оперуючи джерелами, він прагнув привести читача до висновку, вже зробленого двома його попередниками. Висновок цей був сформульований Д. Яворнчцьким так: «Запорізька община доходила до повного ідеалу, невідомого ні в стародавньому, ні в середньому, ні в новому віках; пануюче тут начало рівності проходило всюди: під час загальних зборів, при розподілі майна і приватному житті».

Всупереч народницькому напрямку, але в руслі концепції М. Ґрушевського, почав утверджуватись державницький напрямок в історичних дослідженнях Д - Дорошенка («Нарис історії України» ); а також С. Тома-шівського, який у відповідності з державницькою ідеологією зробив синтез Княжої доби; публікаціях В. Липинського, який проаналізував Козацький період нашої історії.

Історіографія історії України 1917--1991 pp. складається з великої кількості праць радянських учених. Не всі з них задовольняли існуючий режим, але під кінець його існування влада добилась майже повної нівеляції національної ідентичності, зрусифікувавши й історичну науку. Це відобразилось в офіційному виданні вітчизняної історії -- восьмитомній «Історії Української РСР» (в 10-ти книгах). У ній повністю заперечена автохтонність етногенезу українського народу і підкреслюється думка про те, що він навіки зобов'язаний усіма своїми здобутками «старшому братові» -- Росії.

В умовах незалежності України більшість істориків грунтується в своїх працях на'засадах утвердження національної свідомості і державотворення. Надбанням сучасної історіографії є роботи Олени Апанович «Розповіді про запорозьких козаків», М. Брайчевського «Конспект історії України», В. Даниленка, Г. Касьянова, С. Кульчицького «Сталінізм на Україні: 20~30-ті роки», В. А. Смолія, B. C. Степанкова «Українська державна ідея», Н. Яковенко «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII cm. (Волинь і Центральна Україна)», А. Д. Бачинського «Січ Задунайська. 1775-1828» та інші.

До історіографічних джерел також відносять дисертаційні роботи, тексти лекцій, навчальні програми, методичні вказівки з курсів історіографії. Вони дозволяють дослідити діяльність наукових центрів, процес становлення історіографії як наукової дисципліни, підготовку фахівців цієї сфери історичного знання. Для історіографії мають значення матеріали конференцій, симпозіумів та інших наукових повідомлень з проблем розвитку історичної науки.

Джерелами історіографії є не тільки наукові праці, але і рецензії та відгуки на них: по-перше, рецензії та відгуки в ряді випадків дозволяють встановити відношення наукової громадськості до вийшов праці, боротьбу думок навколо останнього, по-друге, кваліфікована і розумна рецензія не просто переказує зміст твору, але і може містити варіант вирішення висунутої в ньому проблеми .

У міру розвитку історіографії коло джерел все більше розширюється. Особливої ??значущості набуває проблема масових історіографічних джерел. У першу чергу, мова йде про статистичних матеріалах, що відображають розвиток історичної науки: кількість випускників історичних факультетів, захищених дисертацій, опублікованих монографій і статей, періодичності видаються спеціальних журналів. Всі ці джерела відрізняються за рівнем інформації, вимагають спеціального підходу, урахування мети і спрямованості проведених історіографічних досліджень.

Список літератури

Сахаров А.М. Про деякі питання історіографії історіографічних досліджень / / Вісник Московського університету. Серія історії. 1973. № 6.

Зевелев А.І. Історіографічні дослідження: методологічні аспекти. М., 1987.

Методологічні та теоретичні проблеми історії історичної науки. Калінін, 1980.

Ключевський В. О. Листи. Щоденники. Афоризми і думки про історію. М., 1968.

О. В. Ясь. Історіографія, як термін // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. -- К. : Наук. думка, 2005. -- Т. 3 : Е -- Й. -- С. 584. -- ISBN 966-00-0610-1.

Ю. А. Пінчук. Історіографія // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; Національна академія наук України,Наукове товариство імені Шевченка, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. -- К., 2003-2014. --ISBN 944-02-3354-X.

Калакура Я. С. Українська історіографія: Курс лекцій.- 2004. -- 496 с.

О. М. Богдашина. Критика історичних джерел в українській історіографії // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій(голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. -- К. : Наук. думка, 2009. -- Т. 5 : Кон -- Кю. -- С. 396. -- ISBN 978-966-00-0855-4.

Размещено на Allbest.ru