Житлові умови в радянських партизанських з'єднаннях під час Великої Вітчизняної війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЖИТЛОВІ УМОВИ В РАДЯНСЬКИХ ПАРТИЗАНСЬКИХ З'ЄДНАННЯХ ПІД ЧАС ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

А.О. Данілова

АНОТАЦІЯ

У статті характеризуються житлові умови в радянських партизанських з'єднань періоду Великої Вітчизняної війни на основі архівних джерел та споминів сучасників. Зроблено акцент на основних типах житла в таборі, проаналізована залежність типу житла від пори року та географічних умов дислокації загону, висвітлюється значення денного розпорядку на перебіг життя в таборі.

Ключові слова: Велика Вітчизняна війна, партизанські загони, житлові умови, побут.

загін партизанський житло

Останнім часом серед науковців одночасно зріс інтерес до нерозкритих проблем історії Великої Вітчизняної війни, з одного боку, та історії життя пересічної людини, з іншого, тому проблеми повсякдення партизанів є актуальними. Бойові успіхи учасників Руху Опору залежали від багатьох факторів, важливе місце серед яких займали матеріальні умови їхнього життя. Обставини склалися таким чином, що в тилу ворога жили не поодинокі бійці, а величезні маси людей, для яких треба було створити необхідні умови життя, бо партизанський загін це не тільки бойова одиниця, але й великий господарчий механізм. Повсякденні турботи займали чимало часу й вимагали великих зусиль від командирів.

Проблемі житлових умов у партизанському таборі приділено недостатньо уваги у вітчизняній історіографії. Наукові праці висвітлюють здебільшого військові аспекти, не торкаючись історії повсякдення за лінією фронту. Окремі питання з цієї проблематики розглянуті у колективних монографіях під редакцією Ю. Ю. Кондуфора [1], а також В. А. Золотарьова [2]. У роботах зарубіжних авторів містяться лише згадки про цю проблему [3].

Джерельна база дослідження складається з неопублікованих архівних джерел. Особливо слід відзначити радянський посібник, виданий під час війни, в якому містилися практичні поради і довідкові відомості для бійців, що діяли в тилу ворога [4]. Значна кількість матеріалу міститься в опублікованих спогадах, мемуарах та щоденниках колишніх командирів та комісарів загонів, зокрема О. Федорова [5], М. Наумова [6, 7], Г. Базими [8], В. Войцеховича [9] та інших учасників Руху Опору. Саме мемуарна література дає додатковий не завжди наявний в архівах, нерідко унікальний матеріал.

Мета цієї статті - охарактеризувати житлові умови в партизанських таборах на території України, а саме: визначити основні типи житла на території розміщення формування, проаналізувати залежність характеру житла від пори року та географічних умов дислокації з'єднання та визначити вплив денного розпорядку на перебіг життя в таборі.

Матеріальні умови життя кожної окремої бойової одиниці значною мірою залежали від специфіки її діяльності, характеру місцевості дислокації, пори року. Період зародження радянського Руху Опору характеризувався неймовірними труднощами, які породжували й побутове безладдя. В особливо складних умовах перебував особовий склад нечисленних загонів, що діяли в степових районах. Він змушений був часто змінювати місце дислокації, виходячи з-під ударів карателів, й тому не мав облаштованого житла, а часто вимушений був спати просто неба або, в кращому випадку, в нашвидку обладнаних куренях.

Під час боротьби з ворогом учасниками радянського Руху Опору був накопичений досвід рішення багатьох побутових питань, зокрема й організацій стоянок. Як правило, бійці намагалися розміститися у важкодоступних районах, - густих лісах, болотах, катакомбах. Майор д-р Шефер писав: «Той, хто бачив табори партизанів і їхній притулок у майже непрохідній місцевості, той твердо переконаний, що ці... люди мають особливий інстинкт, який втратила культурна, цивілізована людина» [10]. Вибір таких місць зумовлювався необхідністю сховатися від ворога, відпочити та мати місце, звідки можна здійснювати несподівані напади на гарнізони фашистів. Так, наприклад, з'єднання ім. Хрущова під командуванням Д. К. Ніколайчика навесні 1943 р. обрало місце для розташування табору на острові, навкруги якого було болото й лише вузьке дерев'яне веслування з'єднувало цей острів із населеними пунктами Городницького району Житомирської області [11].

Німці звертали увагу своїх солдатів на старанність маскування лісових споруджень. У 1943 р. німецьке Міністерство внутрішніх справ передало по радіо для німецької армії наступне повідомлення: «Слухачі, ймовірно, думають, що більшість цих багнищ є непрохідними. Нам, однак, стало відомо, що це не так. Наші гренадери стояли перед глибоким болотом, марно намагаючись перейти через нього, коли один із них раптом виявив, що стоїть у бруді тільки по пояс. При більш ретельному обстеженні з'ясувалося, що під водою з дощок зроблений настил, що веде до непомітного острова посередині болота» [12].

На стоянках, що тривали більше двох-трьох днів партизани розбивали табір. Організація стоянок, що були викликані необхідністю відпочинку й вирішення багатьох санітарних і побутових питань, була справою досить складною і відповідальною. Найчастіше загони і з'єднання розташовувалися в лісі. Місце майбутнього табору обиралося дуже ретельно, оскільки до нього висувалася низка вимог: наявність річки, струмка або озер, ставків та інших джерел водопостачання, корму для кінського складу, доріг для маневру, вигідних рубежів оборони, населеного пункту поблизу зупинки, де старшини рот при потребі могли б зробити випічку хліба, а також заготівлю продуктів.

Принципи розміщення підрозділів на стоянках були майже скрізь однаковими. Першим питанням, що поставало при переїзді формування на нове місце була організація оборони займаної ділянки, створення міцних захисних споруд (окопів, бліндажів, дзотів, завалів, мінних полів). Особливу увагу бійці звертали на шляхи підходу до табору. Вони намагалися влаштувати тільки один підхід, щоб його було легше обороняти. Усі стежки добре маскувалися й починалися в хащах, осторонь від сільської дороги, а лісові дороги, що не використовувалися, обов'язково мінувалися. «Сільські дороги … у жодному разі не повинні підходити до укриття партизанів», - йдеться в одній із радянських директив [13].

Кожен підрозділ організовував оборону відведеної йому ділянки відповідно до загальної схеми. Одночасно визначалися місця для постів, а також ближніх і далеких дозорів, застав, які сполучалися із штабною землянкою зазвичай за допомого зв'язкових, і лише іноді, як в з'єднанні С. А. Ковпака та в загоні ім. Суворова з'єднання А. З. Одухи, за допомогою телефонізації. У радянському посібнику, розробленому в 1942 р., сказано: «Партизанські дозори віддаляються на таку відстань, щоб охороняти основні сили від раптового нападу ворога. Тут все залежить від рельєфу місцевості й інших умов. Шаблона в цьому допускати не можна» [14].

Велика скупченість бойових одиниць у одному місці не допускалася, зазвичай вони розміщалися на відстані від 0,5 до 1,5 км один від одного. В цілому одне з'єднання могло бути розосереджене на площі від десяти до двадцяти квадратних кілометрів, а група іноді розташовувалася на площі в кілька сотень квадратних кілометрів. Стоянка організовувалася за певним планом, що забезпечував постійну боєздатність особового складу. Підрозділи на території табору знаходились таким чином, щоб могли створити кругову оборону, в центрі їх перебував штаб з'єднання. Землянки зазвичай розміщувалися у формі трикутника, щоб з кожної можна було підтримати вогнем дві інші у випадку нападу на них ворога.

Партизани суворо стежили за дотриманням маскування від повітряної розвідки фашистів. Коні, візки, сіно й інші демаскувальні предмети ховалися під кронами дерев. Багаття палили тільки зранку та у вечірніх сутінках. Усі типи будівель старанно маскувалися, на дахах землянок висаджували кущі. Для конспірації нерідко проявлялася винахідливість. Так, бійці з'єднання під командуванням С. А. Ковпака фарбували парашут у розчині зеленки, він брався плямами, що зливалися з оточуючим лісом, і тому навіть зблизька намета було важко розпізнати [15].

При організації стоянки обов'язково виділялися окремі місця для облаштування відхожих місць і місць для залишків їжі, відводилися ділянки для транспорту, устаткування стоянок для коней та кошар для худоби.

Типи житлових будівель у таборі були досить різними й залежали переважно від пори року. Улітку на стоянці переважали курені або намети, які споруджувалися дуже швидко й просто. Процес будівництва куреня детально викладений у звіті командування Каменець-Подільського з'єднання ім. Ф. М. Михайлова під командуванням А. З. Одухи. «На дві дерев'яні стійки зверху клалася міцна поперечина. На неї з однієї, або двох сторін під кутом клали дерев'яні жердини суцільно або на певній відстані одна від одної. Виходило щось у роді кістяка двосхилої або односхилої покрівлі, підвалиною якої служила земля. Цей кістяк потім покривався галузями дерев, листям, хвоєю й ін. підсобними матеріалами. Усередині куреня робився настил на землі з гілок, хвої або сіна» [16]. У прохолодний час серед такого житла виривалося невелике заглиблення для багаття, а вгорі залишався отвір для виходу диму, вхід намагалися робити з затишної сторони. Такі спорудження будувалися з розрахунку на відділення або взвод. Крім того, іноді будувалися маленькі курені на дві-три особи обтічної форми.

Детальний опис намету можна знайти у листі Володі Павлова від 14 червня 1942 р., що міститься у спогадах О. Ф. Федорова: «Дорога моя, дорогоцінна ненько! Пишу я тобі в наметі. Тільки це не звичайний намет, які ти бачила у військових або піонерських таборах. Наш намет маленький, дуже низький. Стояти в ньому не можна, навіть коли сидиш - голова впирається. Намет зроблений так: дерев'яні стовпчики, на них натягнутий парашутний шовк, а поверх шовку лежить кора від ялиці. Ми її зрізуємо так: один іншому стає на плечі й гострий ніж робить глибокий поздовжній надріз майже до самого низу. Нагорі й унизу надріз навкруги дерева. Сучки всі зрубуємо під корінець, гладенько. Потім обережно здираємо кору разом зі шкірою - знаєш, під корою така слизька... Коли зняли, кора виходить начебто зігнутий аркуш фанери. У ній залишаються діри від сучків. Їх ми затикаємо. Потім кладемо кору поверх шовку. Такий дах не бере ніяка злива. Намети робляться навмисно дуже низькими. Я пишу лежачи...» [17].

Для будівництва використовувалися також парашути, парашутні мішки, брезенти й ін. Основна вимога, що висувалася до житла такого типу - захистити людей від дощу, зберегти тепло й врятувати від комарів, яких у літню пору в лісах і болотах було безліч.

Узимку в лісі бійці облаштовували зимовий табір. На тривалих стоянках рилися землянки з покрівлею, лісоматеріал для будівництва яких брався зі складів, що були заготовлені заздалегідь, або вирубувався якнайдалі від місця розташування табору. Іноді дошки, рами та двері вивозили з сіл, що були зруйновані німцями та залишені місцевими жителями. Землянка являла з себе дерев'яний зруб, опущений у землю на один - два метри з двосхилим дахом з колод, із земляним або піщаним накатом, який мав нари, стіл, два-три вікна, обов'язково залізну піч або піч з цегли. Нари в більшості випадків були обладнані безпосередньо на ґрунті, що зверху накривався шаром соломи, але іноді вони були збиті з дощок. Зазвичай рота мала дві-три землянки, кожна з яких була розрахована на відділення або взвод (20 - 30 осіб).

Окремо обладнувалися землянки для госпіталю, кухні, штабу, радистів, жінок і лазні. Штабні землянки розташовувалися посеред табору й були більш комфортабельними. Наприклад, в з'єднанні під командуванням С. А. Ковпака була дбайливо обладнана штабна землянка - стіни оббиті дошками, настелена підлога. Начальник штабу називав її «підземним палацем» [18]. Їдальня у С. А. Ковпака була окремо, спальня окремо, а кухня в іншому місці. У штабній землянці М. Наумова з одного боку була розташована плита - там знаходився харчоблок штабу, з іншого - канцелярія. Між канцелярією й плитою знаходився відсік з дощок і ковдр - це була спальня, в якій стояло два ліжка. В цілому ця землянка нагадувала дзот: чотири вузьких вікна - амбразури [19].

Будівництво землянок не займало у партизанів багато часу. Так, Вінницьке з'єднання під командуванням Я. Мельника протягом 15 днів листопада 1942 р. в основному закінчило будівництво табору й ліній оборони. Було побудовано 45 землянок для особового складу загонів і 36 дзотів навколо табору. На лісозаводі побудували десять землянок, 15 дзотів і окопи першої лінії оборони [20]. З'єднання С. А. Ковпака протягом трьох днів побудувало необхідні господарські спорудження і землянки [21], а командир М. Наумов писав, що «житло на 20 чоловік зводиться в одну ніч. Якнайбільше - у добу» [22].

Важливо відзначити, що житлові умови в землянках навряд чи можна назвати комфортними. Навесні й восени вони часто затоплювалися водою, в них було дуже вогко. Узимку їх можна було опалювати, але при цьому завжди існував ризик видати місце розташування табору. У денний час їх ніколи не опалювали, а вночі, доки лежав сніг, вогонь розводили лише для приготування їжі, щоб уникнути кіптяви на снігу, яку можна було помітити з повітря.

Жителі лісових таборів прагнули зробити їх якомога більш комфортними. Задля цієї мети вони намагалися провести штучне освітлення у своїх домівках. Улітку в ньому не було потреби, проте взимку бійці виявляли винахідливість. Так, до табору ровенського з'єднання під командуванням І. Ф. Федорова з містечка Морочно привезли паровий локомобіль і динамо машину, які у короткий строк були відновлені й кожний загін на 50 відсотків був забезпечений світлом. Провести світло в усі землянки партизани не мали можливості, бо в них не було у достатній кількості електродроту й лампочок [23]. В Спадщанському лісі штабна землянка С. А. Ковпака забезпечувалася світлом від акумулятора трофейної легкової машини [24].

Проте далеко не всі табори були забезпечені освітленням такого рівня, найчастіше з цією метою використовували каганці, які заправляли волячим жиром. Палили гасові, жирові або бляшані лампи, трофейні стеаринові свічки, примітивні лампи робили з мінометних гільз. Замість свічок іноді використовували навіть телефонний дріт, незважаючи на те, що він коптив. Тільки в штабних і санітарних наметах для створення належних умов роботи постійно було штучне освітлення.

Лісовий табір тривалої стоянки був цілком самодостатнім господарчим механізмом, що за складних обставин міг задовольнити мешканців усім найнеобхіднішим. Тут нерідко будували підсобні господарства, серед яких були млини, пекарні, маслобойні, ковбасні фабрики, заводи з переробки шкіри, шевські й швальні майстерні, кузні, лазні, пральні, перукарні та навіть фотостудії. Наприклад, у з'єднання ім. Хрущова під командуванням Д. К. Ніколайчика були пекарня, кузня, лазня, шевська й швальня майстерні [25]. Лише в з'єднаннях В. А. Бегми й І. П. Федорова працювали десятки майстерень побутового обслуговування, кузні, маслобойні, чинбарні [26].

Стоянки крупних формувань із часом почали нагадувати великі лісові міста, яким давали назви. Так, табір з'єднання О. Ф. Федорова звали Лісоградом, а М. І. Наумова - «Копай-Місто». Такі назви, на наш погляд, є цілком виправданими. Наприклад, «Копай-Місто» складалося не лише із землянок у лісі, а й мало свої «пригороди». У льохах і підвалах лісокомбінату, винокурного заводу й на місці знищених сіл: у Подивотьї, у Підлісних Новоселках, у Биках і в Забутому жили сторожові застави, які теж мали дзоти. Хінельське «Копай-Місто» населяли чотири бригади й кілька загонів [27].

Звичайно споруджувати такі лісові міста вдавалося не всім. Багато в чому це залежало від конкретних обставин, умов місцевості, близькості ворога та особистості командира. Наприклад, кадровий військовий капітан І. І. Юр'єв описав Сейтлерский загін Криму: «Землянки розташовані скупчено, безсистемно, не відповідають бойовій готовності. Пости розташовані вкрай близько до розташування загону й виставляються без обліку основних напрямків» [28].

На території дислокації з'єднань часто створювалися лісові цивільні табори, які населяли люди, що цілими родинами тікали зі своїх сіл, рятуючись від фашистів. Це були переважно жінки, діти та літні люди, які за допомогою бійців будували собі землянки й жили по сусідству з ними й під їхнім захистом. У 1942 - 1943 рр. до лісу приходила особливо велика кількість людей, що рятувалися від відправлення на каторжні роботи до Німеччині. Кількість жителів в них часом була досить значною. Наприклад, у з'єднанні «За Батьківщину» під командуванням І. М. Бовкуна в лютому 1943 р. був створений «патронат» на п'ять тисяч чоловік. У періоди мобілізації до Німеччини під захист партизанів ішло населення цілих сіл. У Кіровоградській області, наприклад, жителі 13 сіл з появою вербувальників відразу ж з усім майном і худобою пішли до Чорного лісу, де перебувало з'єднання. Усього тут знаходилось близько 40 тисяч чоловік мирного населення [29].

При деяких формуваннях існували табори родин бійців, які іноді були досить численними. Так, на певній відстані від бази чернігівських загонів ім. Щорса й «Перемога» розташовувалися члени їхніх родин. Усього в ньому проживало 212 осіб, у тому числі 69 жінок, 116 дітей і 31 літній чоловік [30]. Подібні табори були й на Сумщині.

Радянський посібник 1942 р. не радив особовому складу формування розміщатися у населених пунктах, «розташовуватися в населеному пункті можна тільки в тих районах, де немає поблизу ворожих військ і де вони не можуть у найкоротший час з'явитися» - містилося в керівництві [31]. Проте для короткочасної зупинки або відпочинку переважно в зимовий час вони обирали хутори й села. На тривалий строк загони розквартировувалися в населених пунктах уже в період масового розгортання Руху Опору, коли вони стали значно чисельнішими й від окупантів були звільнені великі райони. У селі організувати побут було значно простіше, тому що вони жили й харчувалися разом із селянською громадою. Стоянки в населених пунктах насамперед мали місце при здійсненні рейдів і пересувань, але деякі командири, як, наприклад, М. Наумов, віддавали перевагу населеним пунктам.

До розквартирування в населених пунктах командування підходило серйозно. Напередодні до населеного пункту, призначеного для розквартирування, висилалася розвідка, разом з якою направлявся представник штабу й медпрацівник. Крім військової вони виконували й функцію квартир'єрів, ретельно обстежували село. Якщо воно було придатне для зупинки, тобто в ньому були відсутні інфекційні захворювання, недалеко знаходився ліс на випадок несподіваного відступу, був фураж для годівлі коней, комендант разом із черговим по з'єднанню приступав до розподілу квартир, робив відповідні позначки на дверях хат і з приходом з'єднання до населеного пункту, кожному командирові вказувалося місце розташування його загону. Розміщення загонів повинно було відповідати круговій обороні.

Квартир'єри негайно виставляли охорону джерел водопостачання. Представник штабу робив рекогносцирування місцевості й визначав місця постів, застав, дозорів. Із моменту прибуття до населеного пункту розвідки, виїзд населення з села з будь-яких причин припинявся, а приїжджі затримувалися. Лише після таких заходів, що забезпечували безпеку бойової одиниці, відбувалося розквартирування. У кожну квартиру, за винятком окремих випадків, розташовували не менше відділення, яке в обов'язковому порядку біля своєї квартири ставило пост (самоохорону). Проте ця кількість не була остаточною, все залежало від розміру села і партизанського формування. Так, до кінця 1943 р. з'єднання І. Шитова нараховувало дев'ять загонів, що дислокувалися в 12 - 15 селах [32].

Повсякденне життя й діяльність партизани будували за армійським зразком. Задля дотримання порядку й охорони формування штаби розробляли гарнізонний устав. По з'єднанню щодня призначався черговий не нижче командира роти, його помічник або начальник штабу. Одночасно в кожному батальйоні призначався черговий по батальйону або його помічник, а в кожному підрозділі призначався днювальний.

Обов'язковим на території табору було дотримання розпорядку дня, який розроблявся командуванням й регламентував усе життя бійців з метою підвищення бойової й політичної підготовки, впровадження дисципліни. Як типовий можна навести розпорядок дня, встановлений у з'єднанні під командуванням І. Ф. Федорова: 1) Ранковий підйом - о 6.00. 2) Догляд за кіньми, фіззарядка, туалет - 6.00 - 7.00. 3) Сніданок - 7.00 - 8.00. 4) Чищення зброї - 8.00 - 9.00. 5) Бойова підготовка - 9.00 - 12.00. 6) Робота над собою - 12.00 - 14.00. 7) Обід - 14.00 - 15.00. 8) Відпочинок - 15.00 - 16.00. 9) Культробота - 16.00 - 18.00. 10) Політпідготовка - 18.00 - 19.00. 11) Догляд за кіньми - 19.00 - 20.00. 12) Вечеря - 20.00 - 21.00. 13) Відхід до сну - 22.00 [33]. Із цього розпорядку видно, що найбільше часу приділялося на тактичну підготовку й вивчення зброї. Це було викликано тим, що в загонах було багато вихідців із місцевого населення, зовсім незнайомих із військовою справою. Проте зустрічалися й докорінно відмінні ситуації. Так, за свідченнями військового капітана І. І. Юр'єва в Сейтлерському загоні Криму побут і життя не були регламентовані, розпорядку дня не було. Сніданок готувався до 11-12 години, обід затягувався до 19-20 годин [34].

Таким чином, житлові умови партизанських загонів і з'єднань залежали передусім від характеру діяльності загону та пори року. Основним місцем розташування з'єднань ставав великий лісовий масив. Лісовий табір був для них рідним будинком і мав величезне значення в їхньому повсякденному житті й бойовій діяльності. У лісі бійці мали всі вигоди: потайливість, менший контакт із населенням, а тому більша конспіративність і менша ймовірність захворювань. Типи житла не відрізнялися особливою різноманітністю та вишуканістю, але вони задовольняли основним вимогам, що висувалися до них. Улітку переважали курені та намети, які споруджували найчастіше з природнього матеріалу. Узимку основним типом житла була землянка, всередині якої були всі найнеобхідніші приладдя. У селах партизани зупинялися переважно взимку або під час тривалих рейдів. Тут вони також мали вигоди: люди одержували гарне харчування, перебували в теплі. Незважаючи на місце розташування з'єднання командування формування перш за все приділяло увагу забезпеченню безпеки бійців. Завдяки високій дисципліні, продуманому порядку, чіткому режиму, що панував в умовах стаціонарних таборів і тривалих стоянок, не тільки не знижувалася, але, навпаки, безупинно підвищувалася боєздатність особового складу.

Проблема матеріальних умов життя партизанських таборів потребує подальшої розробки, передовсім це проблема забезпечення особового складу обмундируванням та продовольством.

РЕЗЮМЕ

В статье характеризуются жилищные условия в советских партизанских лагерях периода Великой Отечественной войны на основе архивных источников и воспоминаний современников. Сделан акцент на основных видах жилья в партизанских лагерях, проанализирована зависимость типа жилья от времени года и географических условий дислокации отряда, освещается влияние распорядка дня на ход жизни на территории лагеря.

Ключевые слова: Великая Отечественная война, партизанские отряды, жилищные условия, быт.

SUMMARY

The article characterised the living conditions in the Soviet partisan's camps of the period of the Great Patriotic War on the basis of archival sources and memoirs of contemporaries. The principal variety of the habitation in partisan's camps is presented, dependence of type of habitation on a season and geographical conditions of a disposition of group is analysed, influence of a daily routine on a life in camp is specially underlined.

Keywords: the Great Patriotic War, partisan formations, living conditions.

ПОСИЛАННЯ ТА ПРИМІТКИ

1. Народная война в тылу фашистских оккупантов на Украине: 1941-1944: В 2 кн. / [Ю. В. Бабко, Д. Ф. Григорович, И. Я. Жученко и др.; редкол.: Ю. Ю. Кондуфор (председатель) и др.]. - К.: Наук. Думка, 1985. - Кн. 2: Партизанская борьба. - 1985. - 431 с.

2. Партизанское движение: По опыту Великой Отечественной войны 1941-1945 гг.: Военно-исторический очерк / [Азясский Н. Ф., Долгий М. С., Князьков A. C., Пережогин В. А., Чернов Ю. И.; под общ. ред. В. А. Золотарева; предисл. В. Говорова]. -- М.: Кучково поле, 2001. - 464 с.

3. Диксон Ч. О. Коммунистические партизанские действия. / Ч. О. Диксон, О. Гейльбрунн; пер. с англ., под ред. А. А. Прохорова. - М.: Издательство иностранной литературы, 1957. - 291 с.

4. Вебер Ю. Спутник партизана / Ю. Вебер, Дальгиз, 1943. - 358 с.

5. Федоров А. Ф. Подпольный обком действует /А. Ф. Федоров; литературная запись Евг. Босняцкого. - М.: Советский писатель, 1975. - 672 с.

6. Наумов М. Западный рейд: Дневник партизанского командира /М. Наумов. - К.: Политиздат Украины, 1980. - 311 с.

7. Наумов М. Хинельские походы /М. Наумов. - М.: Молодая гвардия, 1972. - 352 с.

8. Базима Г. Я. Слідами великого рейду: спогади партизана / Г. Я. Базима. - К.: Політвидав, 1977. - 400 с.

9. Войцехович В. О. Сто днів звитяги: (Партизанські зшитки) / В. О. Войцехович; 2-е вид., випр..і доп. - К.: Дніпро, 1982. - 366 с.

10. Диксон Ч. О. Вказ. праця. - С. 193.

11. Центральний державний архів громадських об'єднань України (ЦДАГО), ф. 79, оп. 1, спр. 1. арк. 166.

12. Диксон Ч. О. Вказ. праця. - С. 105.

13. Там само. - С. 106.

14. Вебер Ю. Вказ. праця. - С. 41.

15. Войцехович В. О. Вказ. праця. - С. 119.

16. ЦДАГО України, ф. 96, оп. 1, спр. 1, арк. 458.

17. Федоров А. Ф. Вказ. праця. - С. 386.

18. Базима Г. Я. Вказ. праця. - С. 284.

19. Наумов М. Хинельские походы. - С. 329.

20. ЦДАГО України, ф. 75, оп. 1, спр. 1, арк. 12.

21. Базима Г. Я. Вказ. праця. - С. 94.

22. Наумов М. Хинельские походы. - С. 329.

23. ЦДАГО України, ф. 68, оп. 1, спр. 2, арк. 255.

24. Базима Г. Я. Вказ. праця. - С. 83.

25. ЦДАГО України, ф. 79, оп. 1, спр. 1, арк. 166 - 167.

26. Строкач Т. А. Наш позивний - свобода / Т. А. Строкач. - К.: Політвидав України. 1979. -С. 283.

27. Наумов М. Хинельские походы. - С. 330.

28. Поляков В. Е. Страшная правда о Великой Отечественной. Партизаны без грифа «Секретно» / Владимир Поляков. - М.: Яуза: Эскимо, 2009. - С. 115.

29. Народная война в тылу фашистских оккупантов на Украине: 1941-1944. Вказ. праця. - С. 121.

30. Там само. - С. 121.

31. Вебер Ю. Вказ. праця. - С. 42.

32. ЦДАГО України, ф. 79, оп. 1, спр. 1, арк. 167.

33. ЦДАГО України, ф. 68, оп. 1, спр. 2, арк. 50.

34. Поляков В. Е. Вказ. праця. - 115.

Размещено на Allbest.ru