Крим як Храмова гора

Размещено на http://www.allbest.ru/

Крим як Храмова гора

дискурс анексія крим росія

УДК 008 : [947.75 : 323.232]

Руслана Демчук

«Крим як Храмова гора» - новітній дискурс, артикульований російським президентом Путіним як ідеологічне прикриття анексії Криму 2014 р., що виступає пролонгацією «кримського міфу». Зазначений міф представлений дискурсами «Легендарний Севастополь» у радянський та «Крим наш» у пострадянський періоди. Компенсаторні дискурси, започатковані трагічними подіями Кримськ0ї війни (1853-1856 рр.) як сублімація посттравматичної ментальності, що обумовлена низкою військових та політичних поразок Росії на території Кримського півострова. Експресивні репрезентації образу Севастополя через пісенний інтертекст, передусім, стосуються російської «сакральної географії». Тим самим, тривалий «севастопольський» дискурс структурувався як антиукраїнський, що було очевидним, хоча й ігнорованим фактом з боку держави Україна. Загалом міфопоетика масової культури є проекцією ідеології, яка містить у собі арсенал архаїчних ментальних утворень - архетипів, концептів, семантичних опозицій. Так само, сучасна політична міфологія уявляється відкритою системою, що оперує віртуальними категоріями. Їх вияв, інтерпретація та декодування у царині сучасного «кримського міфу» є метою пропонованого дослідження.

Ключові слова: кримський міф, Храмова гора, сакральна географія, Росія, Севастополь Крим, Україна

В ноябре сезон закрыт,

Замерли курорты.

А в Крыму фашист сидит

К берегам припертый.

Перерезали пути

Пушки да винтовки.

И фашисту не найти

Дверцы в мышеловке.

Он мечтал собрать в Крыму

Много винограда.

Но теперь уже ему

Ничего не надо.

Смотрит в даль морскую он,

Хмурый и печальный.

Для него теперь сезон

Настает купальный.

С. Маршак. «Закрытие сезона», 1943р.

У давнину принципово важливою була сама ідея про неоднаково сакральну значущість території Землі, наявність деякого «центру», ієрархічно важливішого, ніж периферія. У світовій міфологічній традиції від первісних суспільств, ця місцевість, як правило, позначена сакральною вертикаллю (axis mundi) - «світовим деревом/світовою горою». Зокрема, такою уславленою горою був Олімп - місцезнаходження пантеону античних богів. У біблійній традиції ієротопія гори включала спасіння людства, що розпочалося на горі Арарат, після всесвітнього потопу. «Спасіння на горі», зазвичай, обумовлене теофанією, як це сталося, приміром, на горах Моріа, Синаї, Фаворі, Голгофі, Елеоні та інших сакральних вершинах. Не випадково проповідь, де була сформульована морально-етична програма християнства називається Нагірною (Мт.5:1-48), проте не лише тому, що, ймовірно, виголошена на горі Карней Хиттин (місцевість, навіть, не визначена достеменно). . Отже, гора і спасіння архетипово пов'язані у єдиний міфологічний конструкт.

Символіка гори відродилася в архітектурі храмових комплексів із характерно високою папертю - імітацією сходження на гору. Архітектурний силует екстер'єрів храмових споруд відтворював обриси гори (базиліки) або гірського пасма (хрестовобаневі храми). Інтер'єри храмів включають вівтарні апсиди з конхами, що символізують печери - елементи гірського ландшафту. Храми, як правило, мурувалися на горах, приміром, скупчення храмів характеризує Афон - Святу гору, уславлену ісіхастськими практиками, де здійснюється безперервна молитва задля спасіння людства.

Із сакральним топосом гори, наразі, пов'язаний «кримський міф», презентований кримським інтертекстом. Cучасній міфотворчості присвячено дослідження Р. Барта, К. Хюбнера, М. Еліаде, К. Юнга, Г. Почепцова та інших. Культурний текст Криму аналізували науковці А. Люсий, Л. Снігірьова, О. Гончарова, К. Дмитрієва, С.Франк . Проте бракує комплексних досліджень кримського тексту з позицій сучасного міфу, що обумовлює актуальність пропонованої статті.

Кримський інтертекст завжди був різножанровим та полілінійним, представлений дискурсами: «Крим як сакральний топос» (за часів князя Володимира), «Крим як загроза» (період кримськотатарських набігів на терени України). «Кримський міф» став складовою імперської парадигми Росії, що засвідчують дискурси: «Крим як шлях до Візантії» (період кримсько-турецьких війн Московського царства та ранньо-імперської доби), «Крим як метонімія Візантії» (за часів Катерини ІІ у річищі «грецького проекту»), «Крим як парадиз» (у Російській імперії ХІХ - поч. ХХ ст.ст.) та «Крим як втрачений рай» (після розпаду СРСР у 1991 р.), про що вже йшлося [4 ; 5].

Отже об'єктом пропонованої статті є соціокультурний ландшафт Криму, а предметом виступають різножанрові дискурси радянського та пострадянського періодів, що його характеризують.

Мета дослідження полягає у виокремленні архаїчних/міфологічних патернів структурування дискурсивних репрезентацій.

Кримську АРСР у складі РСФР було створено 18 жовтня 1921 р. Попереднім прагненням Курултая, що об'явив себе Тимчасовим кримським парламентом (1918 р.) до скликання Законодавчих зборів чинили опір як німецькі загарбники під проводом генерала Коша, так і денікінці. Кримськотатарська національна автономія проіснувала до 1945 р, далі була переформатована у Кримську область у зв'язку із примусовою депортацією корінного народу.

Радянський період кримського півострова представлений військово-меморіальним дискурсом «Легендарний Севастополь», активованим загарбницькими діями фашистської Німеччини (1942-1944 р. р.), проте започаткованим ще у Російській імперії від Кримської війни 1853-1856 р. р. Війна проти Османської Порти та коаліції європейських держав, до речі, спровокована самою Росією, була нею програна - у березні 1856 р граф О. Орлов підписав акт капітуляції у Парижі. Здача Севастополя, яка вирішила долю війни, обернулася шоком для імператора Ніколая І, що прискорило його смерть (за конспірологічною версією - самогубство). Після Севастопольської кампанії з'являються перші зразки прозаїчного - «Севастопольские рассказы» та поетичного - «Как восьмого сентября…» кримського тексту Л.Н. Толстого (1855 р.). Проте найбільш проникливо героїко-трагічну атмосферу передала «Солдатская песня о Севастополе»:

Не веселую, братцы, вам песню спою,

Не могучую песню победы,

Что певали отцы в Бородинском бою,

Что певали в Очакове деды.

Я спою вам о том, как от южных полей

Поднималося облако пыли,

Как сходили враги без числа с кораблей

И пришли к нам, и нас победили. (О. Аптухін «Содатская песня о Севастополе», 1869 р.)

Поняття «колективна травма» було запропоновано дослідником катастроф К. Еріксоном 1977 р. З ним, лиха, що стосуються великої кількості людей трансформують картину світу не лише на індивідуальному рівні сприйняття, а й по завершенні негативного впливу обумовлюють ментальну матрицю наступних поколінь [18]. Зрозуміло, що віддаляючись у часі колективна травма, породжена широкомасштабною катастрофою, набуває історичного значення. Не ставлячи за мету психоаналітичний аналіз проблеми (З. Фрейд «Скорбота і меланхолія», 1917 р.), варто відмітити, що у дореволюційній російський літературі таку травму було описано й передано Л. Андрєєвим через метафору «червоного сміху». Розповідь «Красный смех», було створено автором на історичному матеріалі русько-японської війни 1904-1905 р. р. Поразка у русько-турецькій війні, яка включала відмову від Чорноморського флоту та руйнацію прибережних фортець у Криму, стала тією історичною травмою, що породила компенсаторний «севастопольський» дискурс та комплекс «загибелі ескадри», підживлений Цусимською катастрофою у травні 1905 р. й затопленням флоту у Новоросійську за прямим наказом Леніна від 18 червня 1918. «Сакральним місцем» Кримської війни став Малахів курган, де головний бастіон обороняв контр-адмірал В. І. Істомін. Згодом, у грудні 1917 р. на Малаховому кургані, котрий відтоді символізував військову звитягу імперської Росії, «революційні» матроси есмінців «Фідонісі» і «Гаджибжєй», що заперечували таку Росію, розстріляли своїх офіцерів кількістю 32 особи. [9, с. 59]. Перша «кримська» пісня Великої Вітчизняної війни «Девиз черноморцев - Победа!» (музика К. Листова, текст А. Стоврацкого, В. Крахта), що народилися під час оборони Севастополя у 1942 р. активувала історичну пам'ять подій Кримської війни: «Герой Севастополь…Малахов курган…Волынский редут…Бастионы…над ними опять загремел ураган, и вновь они стали заслоном» [12]. Історичну спадковість подвигу моряків задекларовано через образ «чорного бушлату», за яким б'ється героїчне серце, символічного «каменю», забраного останнім матросом, що покинув Севастополь, зокрема, у піснях «Раскинулось море широкое», «Заветний камень» (у виконанні Л. Утьосова) [10]. Камінь, за дослідженням М. Еліаде [16, с.32-33] , стає священним тому, що освячений або жертвоприношенням («он кровью омыт»), або клятвою («кто камень возьмет, тот пуская поклянется…»), у цьому випадку обітницею збереження й повернення. Кінотекст героїчної оборони Севастополя не випадково започатковано фільмом «Малахів курган» (режисерів О. Зархі та Й. Хейфіца) у 1944 р. Адже сам цей курган, залитий кров'ю, але, на відміну від людини - незнищенний, вічний, став уособленням ієрофанії.

Після відвоювання Севастополя у пісні П. Успенського (1944 р. ) «Песня севастопольцев» змальовано образ міста-бійця, а у пісні С. Алімова (1947 р.) «Родной Севастополь» - образ міста-героя через характерні образи буремного моря, кораблів, батарей, героїчних матросів. Прояв «сакральної константи» засвідчують рядки: «здесь кров'ю святою омыты утесы» як алюзія героїчного пафосу Кримської війни. Щоправда, у наступній пісні «Дозорная» (1950 р.) історична пам'ять від подій Вітчизняної війни дісталася лише Громадянської, «героїв-піхотинців» Фрунзе та боїв за Перекоп. Проте, з огляду на криваву вакханалію, що більшовики здійснили у Севастополі [1], події Громадянської війни радше замовчувалися, бо не вкладалися у задану ідеологічну схему. Як зазначив Г. Почепцов, у тоталітарних суспільствах вербальна модель світу важливіша за реальний світ [11, с.13], тому Громадянська війна фактично відсутня у міфопоетиці Севастополя.

Як відомо, предмет або дія стає реальною тією мірою, якою вона імітує або повторює архетип (М. Еліаде). До архетипів тоталітарною свідомості належить «прачас», що відтворюється зануренням у обставини «сакральної події», зокрема історичними реконструкціями [11, с.38]. Таким «прачасом» радянського Криму, за нашим переконанням, стала саме російсько-турецька війна (1853-1856 р. р.) з її імперською риторикою. Адже фактична поразка у тій війні, з огляду на міфопоетичні інтерпретації, обернулася перемогою «руського духу»: «… за каждый клочок нашей русской земли нам платили враги своей кровью» (Солдатская песня о Севастополе», 1869 р.)

Якщо Малахів курган став «сакральною» горою героїчної оборони то «сакральною горою» перемоги стала Сапун-гора, де розгорнулися бої за відвоювання Севастополя у травні 1944 і був відкритий однойменний меморіальний комплекс (1959 р). У знаковій пісні «Сапун-гора» (Б. Боголєпова) немає прив'язки до конкретних подій, ця позачасова вершина стала новим символом спротиву Севастополя будь-якому ворогу. Вперше пісня «Сапун гора» прозвучала у 1954 р., як і найвідоміша пісня «Легендарный Севастополь» П.Градова, що стала гімном Севастополя.

У квітні 26 числа 1954 р. Верховна Рада СРСР передала УССР Кримську область (формально на честь300-річчя «воз'єднання братських народів», фактично як плату імперії за лояльність колонії), майже спустошену, після депортації кримськотатарського народу й занедбану, яка потерпала від нестачі води та без газогону. Показово, що обидві пісні з'явилися одразу після перепорядкування Криму, на нашу думку, як латентна негативна реакція російських митців, шовіністично налаштованих щодо України.

Пісня Градова вже не містить згадок про будь-які окупації Севастополя, проте остаточно формує міфічний образ «неприступного» міста-фортеці, де «на крымских берегах воевали наши деды» (місцеві витоки мему «діди воювали»). Разом із апеляцією до героїв Кримської війни у пісні вперше звучить пересторога майбутнім ворогам, як то: «встретим мы гостей незванных истребительным огнем». У тексті особливо наголошується на тому, що Севастополь - «гордость русских моряков», хоча, приміром, легендарний матрос Кримської кампанії Петро Кішка був кріпаком з Вінниччини. Проте, як з'ясувалося, Севастополь апріорі не вкладається у профані межи (що, зокрема, унеможливлює його належність Україні), адже він є топосом «сакральної російської/радянської географії». Севастополь - екстериторіальна «моряцька» батьківщина, як це, зокрема, засвідчує «Севастопольський вальс» Г. Рубльова (1955 р.), що, за визначенням, «помнят все моряки», які «вернулись домой, в край советский родной». Таке позиціонування вивищувало статус Севастополя над рештою рядових міст Криму (за винятком міста-героя Керчі). У 1961 р. композитор К. Листов написав однойменну оперету з лейтмотивом «Севастопольського вальсу».

У 1960-1970-ті роки з'являються чергові пісні про Севастополь, як професійні, приурочені до річниць героїчних подій з впізнаваними образами Малахова кургану, моря, маяка, так і аматорські, проте, всі з обов'язковим військовим сюжетом. Зокрема, А. Новічков написав «Севастополь - мой город родной» (1975 р), де «гордость флота, земля непокорная» співіснувала с «славной улицей Ленина», зловісна постать якого хоч і проглядається за кривавими подіями «смутного часу» Криму, проте, у підсумку обертається на символ «всенародної любові». Метаморфози тоталітарної свідомості призводять, кінець кінцем, до знищення або підміни негативної інформації.

Деякі «севастопольські» пісні вперше прозвучали у відповідних фільмах, приміром, «На дорогах войны» (1958 р.), «Море в огне» (1970 р.), «Подвиг Севастополя» (1971 р.). Топос війни завжди ідентифікує тоталітарні режими, які актуалізують риторику перемоги та міфологізують військові звитяги. У радянському «червоному» календарі свято Перемоги 9 травня стає центральним, щоправда поступово втрачає пам'ять про жахливе повсякдення війни, трансформуючись у «парадний» міф із центральною постаттю генсека на урочистостях у телеефірі. Образ військового - солдата, матроса, ветерана, зануреного у «прачас» шляхом залучення відповідних атрибутів: гімнастьорок, пілоток, бушлатів, безкозирок, червоних бантів (пізніше георгіївських стрічок), відігравав провідну роль, обертаючи церемоніал на ритуал як парад всіх знакових систем (В. Топоров). Поряд з провідними святами секулярної теології соціалізму, існували «пам'ятні дати», де домінували військові - дні армії, флоту, танкіста, льотчика, артилериста, ракетника тощо. Радянська ідеологія, що була санкціонованою політичною міфологією, широко використовувала семантичну опозицію «мир/війна», подекуди, переставляючи ці поняття за «оруєлівським» принципом.

У 1980 р. композитор Б. Чайковський написав «Севастопольську» симфонію № 3, а у 1983 р. урочисто, з імперським присмаком, відсвяткували 200-ліття заснування Севастополя. Ювілей призначили, абстрагуючись не тільки від татарського Ахтіяру (з 1239 півострів належав Кримському ханству, якому Московія триста років виплачувала данину), а й середньовічного Херсона-Корсуня (столиці візантійської феми Готські Клімати від 539 р - доби Юстиніана. до 1204 р. - загарбання Константинополя хрестоносцями) та древнього Херсонесу (античної колонії з VI ст. до н.е.). Тоталітарна ідеологія схильна обнуляти попередній час, починаючи свій відлік з чистого аркуша «нової ери». Знаменну подію народження імперського Севастополя супроводжував шквал нових пісенних творів, до написання яких долучилися провідні композитори, поети, виконавці СРСР, приміром, «Песню о Севастополе» композитора Є. Крилатова на слова поета І. Рєзніка виконав Ю. Багатіков. У «ювілейних» піснях поряд із військовим минулим, з'являються мирні атрибути міста - білі чайки, Графська пристань, квітучі акації, кораблі на рейді, проте незмінно наголошується, що Севастополь є російським» містом: «И над Россиею, над всей Россиею плывет наш город белым кораблем» (І. Рєзнік). Міфологема «плавання» позиціонує екстериторіальність Севастополя, а метафора «небесності» сприймається як алюзія сакральності. У соціалістичному уявному Севастополь обертався на біло-синє (незмінна асоціація з моряцькою тільняшкою) місто-мрію. У такий спосіб формувався потужний шар радянської міфопоетики. Семантика масової пісенної культури визначалася, насамперед, ідеологією. «Севастополь - песня моя» співали дзвінкоголосі дитячі колективи під музику Б. Миронова, керівника хору хлопчиків. Така нечувана «оспіванність» Севастополя (понад 200 відомих пісень), що не поступалася навіть Москві - столиці СРСР, компенсувала історичну травму, роз'ятрену кількарічною втратою Севастополя, а за ним і всього Криму у останній війні, на відміну від Москви і Ленінграда, яких боронили героїчними зусиллями всієї країни. Ця подія так і залишилась незагоєною раною на державному тілі, підсилена нібито «здачею» Севастополя Україні 1954 р. Пісні про Севастополь мають мілітаристське та реваншистське підґрунтя, явне або приховане за ліричним фасадом. Мікст «імперскості» та «совковості» позначав посттравматичну ментальність, що обумовлювала виразно міську ідентичність Севастополя, яка суттєво відрізнялася від загальнокримської - територіальної, або «острівної» (із переконанням, що «за Перекопом землі немає»).

На референдумі 20 січня 1991 р. було відтворено Кримську територіальну автономію у складі України. Відбулася, як гадалося,чергова «здача» Севастополя вже іншій країні - 8 грудня 1991 р. угодою про створення СНД визнавалася територіальна цілісність та недоторканність кордонів між Росією та Україною, підтверджена Будапештським меморандумом (1994 р). та Угодою про дружбу, співробітництво та партнерство (1997 р.) відповідно до Статуту ООН.

Посттравматичний «севастопольський» дискурс тривав у період незалежної України, стимульований наявністю російського флоту, який вважався символом Росії, що обумовлював її «двохсотлітню присутність» у Севастополі. Проте, залишений у Криму військовий флот РФ і військова база його забезпечення стали міною уповільненої дії, закладеною під українську державність, що було очевидним, щоправда неусвідомленим фактом справжньої функції ЧМФ як прихованого окупаційного контингенту.

Помаранчева революція 2004 р (перша національно-демократична), яка стала заявкою на відстоювання дійсної, а не формальної незалежності України, активувала пісенний мейнстрім Севастополя у раніше задекларованому напрямку, зокрема з'явилася пісня «Севастополь останется русским» (О. Городницького 2007 р.). Російська група «Іван Царевич», що виступає у стилі «епік-фолк-метал», гастролювала 2007 р по кораблях ЧМФ та Севастополю з реквієм-піснею «Севастопольськая страда» (термін «страда» обумовлено етимологією страждання, «смертельних жнив»). Текст пісні та характерна манера виконання репрезентували колективну травму, завдяки реанімації образів «братської могили кримського рейду», «Руського моря - цвинтаря кораблів»», «кривавих вод Балаклави» й Малахова кургану та Сапун-гори, що обернулися на жертовники, над якими лунає «вічний скорботний стогін». З висоти «сакральних вершин» Криму Україна якось непривабливо виглядала - лише профаною годувальницею, «всесоюзною житницею», як це було визначено ще за часів СРСР.

Нажаль, Україна і Крим, були топосами, що не перетиналися, бо Україна таки не спромоглася представити власну візію Криму, навпаки, офіційна влада підігрувала великодержавним амбіціям Росії. Саме севастопольський дискурс обумовив та трансформувався у наступний - «Крим наш». Зазначений вираз став мемом т.зв. «Руської весни» як реакції на Революцію Гідності 2014 р. (другої національно-демократичної революції, коли макроетнічна/слов'янська ідентифікація українців очікувано поступилася континентальній/європейський). Проте набагато раніше у медіа-простір були запущені шовіністичні «хіти», зокрема, Віки Циганової «Крым - это Россия» (2006 р. - майбутній гімн «Руської весни»). О. Міньков (Маршал), натхнений, як він сам це зазначав у численних інтерв'ю, «Харківськими угодами» 2010 р., (що стали початком остаточної здачі режимом Януковича державних інтересів України), а саме пунктом про пролонгацію бази ЧМФ на 25 р., виступив на концерті у Севастополі, присвяченому річниці Конституції України з однойменною піснею «Севастополь». Стоячи на сцені, співак відчував «за спиной великий русский город Севастополь». Незважаючи на нехитрий військовий сюжет його пісні з незмінними «дзотами», «затиснутими у зубах стрічками безкозирок», «фашистською нечестю», останній куплет виявився спрямованим у майбутнє:

И знаем мы, что смерти больше нет,

Что с нами Бог, и в правде наша сила,

А на Востоке плавится рассвет,

Встает с колен великая Россия (О. Маршал «Севастополь, 2010)

Зрозуміло, у тексті, присвяченому подіям війни 1941-1945 р.р є недоречними як звертання до Бога, а не до Сталіна, так і впізнавана метафора «вставання Росії з колін». Проте, це вже були ідеологічні меседжи, покликані кодувати вербальний простір. Отже, архетипова ситуація ідеологічного «привласнення» простору Криму тривала, доки не обернулася реальним загарбанням його території. Нарешті Імперія здобула омріяний реванш, що й задекларувала піснею І. Ісаєва «Крым Победа. Песня о Севастополе», написаною спеціально під референдум у березні 2014 р.

Проте, нині існує проблема, що наразі, усвідомлюється Росією як глобальна - наявність на півострові кримськотатарського народу, що має право на самовизначення згідно з Декларацією ООН про права корінних народів від 13 вересні 2007 р (стаття № 3). Депортований 1944 р. корінний народ, протягом десятиліть перебування на чужині виробив національну ідею - повернутися до втраченого Криму. Після розпаду СРСР ці вистраждані сподівання стали реальністю у межах незалежної України. Кримські татари відтоді завжди підтримували Україну, вшановували українські національні символи, урочисті та сумні дати, відкладаючи питання про розбудову власної державності на майбутнє. Наразі, за умов російської окупації, актуалізовано нову національну ідею кримськотатарського народу - здобути Крим для себе. Історично півострів протягом багатьох століть був локальною тюркською субцивілізацією, незважаючи на іманентну поліетнічність. Від моменту втрати ним державної незалежності проминуло лише понад 230 р., що є несуттєвим відтинком часу за історичними параметрами. Хоча жива пам'ять про кримську державність затьмарена, проте реальний досвід самостійного історичного розвитку нікуди не подівся, а транслюється поколіннями кримців, стимульований рідними краєвидами. Адже рідний край - це не просто декорація національної драми, а головний герой, і його природні риси набирають історичного значення для народу [13, с.74]. Це у радянській дійсності природний ландшафт набував сенсу лише тоді, коли його перетворювала рука людини на антропогенний пейзаж. Натомість, для автохтонного етносу, Крим є скарбницею історичної пам'яті та емоційних асоціацій, що робить його унікальним ландшафтом батьківщини - «землі обітованої К'ирим» [7, с.234 ]. У кримських татар, де б вони не жили, немає іншої батьківщини, ніж Крим; це мешканці Севастополя на питання про батьківщину переважно відповідають: «Росія», навіть народжені у Криму. У цих протилежних пріоритетах криється кардинальне розмежування картини світу, бо ментальний образ Росії не перекриває Крим, як би не бажали імперці трансформувати півострів у ментальний Севастополь.

Отже, сьогодні в Криму має місце конфлікт ідентичностей: етнонаціональної/кримськотатарської та неоімперської/великоруської. Росія ж має колосальний історичний досвід деспотичної колоніальної імперії та панівний «етнікос» (Ю. Бромлей), обтяжений «комплексом своєрідності», що обумовлює пихате презирство до інших. Імперія не сприймає ідеї рівноправного співіснування суверенних народів та здатна лише оперувати категоріями національного панування й національного підпорядкування. Сьогодні кримські татари опинилися за межами «великоруської» картини світу, що продемонстрував Путін у «Посланні» до Федеральних зборів від 4 грудня 2014 р., де він оприлюднив детонаційний сценарій імперської міфотворчості, зокрема: «… для Росії Крим, древня Корсунь, Херсонес, Севастополь, мають величезне цивілізаційне та сакральне значення. Так само, як Храмова гора в Єрусалимі для тих, хто сповідує іслам або іудаїзм...» [6]. Тим самим, маніпулятивна віртуальність, підсилена мас-медіа, нав'язується російському суспільству як історична достовірність, формуючи новітній дискурс - «Крим як Храмова гора».

Отже, у політичне поле ХХІ ст. офіційно введено міфологічний конструкт - «сакральний простір». Путін як Деміург через слово конструює нову політичну псевдореальність, що ідентифікує стратегічний/геополітичний напрям, остаточно підпорядковуючи полілінійний кримський дискурс імперській парадигмі. У «Посланні» Путіна, що сягає міфологічних шарів існування людства, навіть задіяно універсальний топос «святої гори» як центрального місця. Центральне місце було створене Деміургом раніше, ніж периферія, тому слугує віссю комунікативного зв'язку сучасного з минулим та майбутнім, сполукою часів («лєствіцею»), тобто є центральним як у просторі, так і в часі [16 с.38-40, 155-156 ; 14, с. 13-14].

Храмова гора Єрусалиму (гора Моріа), де за Св. Письмом Авраам намагався офірувати Богові сина Ісака (1 М. 22:1-2), що стало прообразом хресної жертви Христа, шанується представниками всіх авраамічних релігій. Тут були возведенні Перший (Соломонів) та Другий іудейські храми (залишився фрагмент стіни західного схилу Храмової гори - Стіна Плачу), має, за пророцтвом, постати Третій храм. Тут розташовані мечеті Купол Скелі (за різних часів - місце перебування Святая Святих із Ковчегом Свідоцтва, місце вознесіння пророка Магомета, місце заснування ордену Тамплієрів) та мечеті Аль-Акса, що разом складають храмовий комплекс Харам-аль-Шариф - третю за значенням святиню ісламу. Володіння цією місцевістю є жаданим та омріяним правом, яке дотепер виборюють та боронять. Святині Храмової гори разом із храмом Гроба Господня, що містить Голгофу, визначають ієротопію Єрусалиму. В уявленні християнина саме Єрусалим - аналог «святої гори» (що поєднує поняття гора-храм-храмова гора у єдиний сакральний топос) і є тим абсолютно сакральним простором, навколо якого розгортається світовий простір і драма світової історії, як це зазначено у пророцтві Єзекіїля: «Так говорив Господь: Цей Єрусалим - Я поставив його всередині народів, а довкілля його - країни» (Єз. 5:5).

У річищі цієї «святоцентричної» міфологеми за доби Середньовіччя відбувалося «привласнення» сакрального простору Єрусалиму, зокрема у Московській Русі, як це, приміром, випливає із «духовних віршів», що Г.Федотов використовує для реконструкції т.зв. народної віри, де Русь екстраполюється на Палестину, набуваючи, тим самим, статусу «святої землі»:

Посылает Царь-Ирод посланников

По всей земле святорусской [15, с.22].

Зазначений мотив був розвинений Ф. Тютчевим, що засвідчує його фундаментальність та архетиповість для російської свідомості:

Удрученный ношей крестной,

Всю тебя, земля родная,

В рабском виде Царь Небесный,

Исходил, благословляя ( Ф. Тютчев «Эти бедные селенья», 1855р.)

Проте виключення Києва, що був наріжним каменем «структурування сакральності» ще від часів апостола Андрія, потребувало гідного ідеологічного/географічного замінника, аби імперський державний конструкт не завис у повітрі. Адже без Києва московіти не могли бути «спадкоємцями» окцидентальної Київської Русті, лише васалами Золотої Орди. Ще від початку 2000-х років, топонім «Київська Русь» почав зникати з академічного дискурсу Росії, замінений на «Древньоруська держава», що кореспондує до М. Карамзіна з його «Історією держави Російської». Під патронатом Путіна була розроблена концепція, де «матір'ю городів руських» призначено з 2003 р. Стару Ладогу (на честь її 1250-річчя та знакового розташування у Ленінградській області РФ) [8], всупереч твердженню Нестора Печерського, котрий спирався на заяву князя Олега на користь Києва. Невдовзі така «проєвропейська» позиція, що до того ж підсилювала «норманську теорію» державотворення, стала неприйнятною із зрозумілих причин. Тим паче, анексія Криму 2014 р. надавала нових творчих можливостей у царині «фолк-хісторі». Наразі відбувається спрямована селекція історичних фактів задля артикуляції новітньої міфологеми, котра транслюється торованою схемою: міфологія - ідеологія - пропаганда. Якщо за Р. Бартом «міф - це слово», то припустимими стають будь-які маніпуляції масовою свідомістю, адже «наш світ є нескінченно сугестивним». [2, с.265].

Отож через Херсонес, гірські монастирі Криму - Інкерманський, Шулданський, Успенський можна долучитися до омріяного століттями візантійсько-римського простору як до «сакральних імперських витоків». Адже міф не потребує жодних логічних доведень, він є досконалим у власній монолітності і домінує над раціональністю. Імперські режими, зазвичай, ґрунтуються на міфологічному хронотопі, де час може стискуватися до «сакрального», приміром, часу знаменної промови лідера, коли на міських площах встановлюють телеекрани, перетворюючи індивідуальний час людини на публічний. Міфологічний час може бути еластичним та викривленим, йому не складно долучити лише запроектовану Москву до Візантії, минаючи Київ. Так само імперський простір може як стискуватися до «сакральної точки» - Святої гори, де все суще наявне у згорнутому стані, так і нескінченно розширюватися, як простір Всесвіту, приміром, завдяки ракетам, випущеним з кораблів ескадри Каспійського флоту за вказівкою Путіна. «Політик - це знак, і як наслідок породжує метафори», - слушно стверджує Г. Почепцов. [11, с.107 ]. Метафора сили держави реалізується через метафору сили її лідера. Отже, не варто реалістично сприймати вихваляння ядерною зброєю, це лише метафора статевої міці старіючого політика, що, у свою чергу, демонструється через метафору ракети як фалічного символу, відповідно до ритуалу архаїчного вождя.

Після анексії Криму на мітингу 18 березня 2014 р. у Москві на Червоній площі Путін виступив із промовою: «Після довгого виснажливого плавання Крим і Севастополь повертаються до рідної гавані, до Росії, до рідних берегів, у порт постійної приписки» [17]. Якщо скористатися застосованою метафорою «корабля», то варто зазначити, що реально півострів був радше якорем, який міцно тримав Україну на рейді біля російського берегу. Адже геополітичний шантаж незалежної України з боку Росії завжди здійснювався за допомоги Криму. Наразі Україна розпочала мандрівку власним курсом до нових берегів, а обірваний якір допоки залишається у «рідній гавані», на дні.

Проведене дослідження дозволяє дійти висновку, що стосовно Криму Путін мислить виключно ірраціонально. Нав'язливе бажання залишатися у річищі імперської міфології провокує Росію створювати квазітрадиции на підставі реінтерпретації «кримського міфу». Тим паче, авторським колективом з 14-ти російсько-кримських істориків вже написано й презентовано (19.11 21014 р.) підручник «История Крыма» (461 с), де провідна теза полягає у історичній закономірності «возз'єднання Криму із Росією» [3]. Як це не прикро, але більшість сучасних міфів ґрунтуються на нібито наукових розробках, адже сучасна міфічна свідомість, є, насамперед, міфологією ідей, а Храмова гора є метафорою неоімперської ідеї Росії, на що треба зважати, розробляючи сценарії повернення півострова.

Список літератури

1. Алтабаева Е. Б. Смутное время. Севастополь в 1917-1920 годах / Е.Б.Алтабаева. -- Севастополь: Телескоп, 2004. -- 384с

2. Барт Р. Мифологии / Р.Барт. -- М. Академический проект, 2008. -- 351 с. (Философские технологии).

3. В Москве написали свою историю Крыма [Электронный ресурс]. - Режим доступу http://www.bbc.co.uk/russian/international/2014/11/141119_crimea_history_book_presented - Назва з екрану

4. Демчук Р. «Кримський міф» у контексті імперської парадигми Росії // Наш Крим Вип. І :Зб. статей за матеріалами Першої міжнародної наукової конференції «Крим в історії України», присвяч. 700-літтю спорудження мечеті хана Узбека у Старому Криму /За ред. Д. с. Гордієнка та В.В. Корнієнка / Р. Демчук. -- К.: ТОВ «Друкарня Рута», 2015. -- С. 19-33 (Київ, 2 грудня, 2014 р.)

5. Демчук Р. Кримський топос у контексті візантійської/імперської парадигми // Магістеріум. Вип.52. Культурологія/ Р. Демчук. -- К: Вид НаУКМА, 2013. -- С. 39-47.

6. Ежегодное послание Владимира Путина Федеральному собранию/Полный текст и видео. [Электронный ресурс]. -- Режим доступу: http://russian.rt.com/article/62728. -- Назва з екрану

7. Кислий М.-О. Усні свідчення як джерело дослідження дитинства кримських татар у депортації // Наш Крим Вип. І :Зб. статей за матеріалами Першої міжнародної наукової конференції «Крим в історії України», присвяч. 700-літтю спорудження мечеті хана Узбека у Старому Криму /За ред. Д. с. Гордієнка та В.В. Корнієнка / М.-О. Кислий. К.: ТОВ «Друкарня Рута», 2015. -- С.232-235 (Київ, 2 грудня, 2014 р.)

8. Ладога -- первая столица Руси. 1250 лет непрерывной жизни : Седьмыйе чтения памяти Анны Мачинской: Сб. статей / Научн. ред А.М. Мачинский. -- СПб : «Нестор-История» СПб ИИ РАН, 2003. -- 302 с. (Старая Ладога, 21-23 декабря 2002 г.)

9. Панова А. В. Расправа матросов Черноморского флота над офицерским составом // Известия Российского государственного педагогического университета им. А.И. Герцена, СПб - 2010, -- Т. 126. -- С.59-63. (История. Исторические науки)

10. Песни про Севастополь [Электронный ресурс]. -- Режим доступу http://www.sevastopol.ws/Forums/?file=viewtopic&t=4173 -- Назва з екрану

11. Почепцов Г. Тоталитарный человек. Очерки тоталитарного символизма и мифологии / Г. Почепцов. - К:Глобус, 1994 - 152 с.

12. Сибиряков И. В. Образы Севастополя в музыкальных произведениях советских авторов. // ВестникЮУрГУ- Т.15.-- Челябинск, 2015. №3, -- С. 25-30. (Серия «Социально-гуманитарные науки»).

13. Сміт Е. Національна ідентичність. -- К: Основи. -- 223 с.

14. Топоров В. Н.. О ритуале. Введение в проблематику/Архаический ритуал в фольклорных и раннелитературных памятниках. Сб.ст. / сост. Л. Ш. Рожанский / В .Н. Топоров М. : Наука ,1988, 336 с. (Восточная философия; Литературоведение; Теория и история искусств; Эстетика)

15. Федотов Г. П. Стихи духовные / Г.П. Федотов М: «Гнозис» 1991, -- 192 с. (Русская народная вера по духовным стихам).

16. Элиаде М. Космос и история / М.Элиаде. - М: Прогресс, 1987. 312 с. (Избранные работы)

17. «Крым возвращается в родную гавань» [Электронный ресурс]. -- Режим доступу http://likenews.com.ua/politics/2408726/-- Назва з екрану

18. Erikson K.T. Everything in Its Path: Destruction of Community in the Buffalo Creek Flood /K.T. Erikson. -New York: Publisher: Simon & Schuster, 1978, --228 P.

Demchuk Ruslana

Crimea as Temple mountain

Crimea as Temple mountain` is a new discourse articulated by Russian President Putin as an ideological cover for Crimea annexation (2014) which is set as prolonging of `Crimea myth`. The mentioned myth is represented through `Legendary Sevastopol` in Soviet times and `Crimea is ours` nowadays. Compensatory discourse set after tragic Crimean war (1853-1856) as sublimation of posttraumatic mentality determined with a bunch of military and political Russian loses on Crimea territory. First and foremost, expressive representations of Sevastopol image via intertext of songs refer to `sacral geography`. The article puts to analysis the transformation of Sevastopol image from warrior place through fortress-place to dream-place. However, the role of Sevastopol `sacral mountains` defined as a monument to `Russian spirit`. Sevastopol in the Socialistic Imaginary presented as extraterritorial `sailor motherland`. Therefore, longing of `Sevastopol` discourse was structured as anti-Ukrainian and it got obvious but the fact was ignored from Ukrainian state side. Generally, mythopoetics of mass culture is an ideological projection which consists of mental archaic formations - archetypes, concepts, semantic oppositions. The modern political mythology is said to be an open system operated with virtual categories, as well. The goal of suggested research is to reveal, interpret and decode those categories in the field of modern political mythology, as well. The article empathizes the conflict of identities in the Crimea borders - Crimean Tatar and Great Russian symbolized with Sevastopol which takes place from Crimea annexation of 2014 year. Crimean Tatars are obviously not in the picture for Great Russian world articulated by President Putin on the basis of `Crimea myth`. New mythological discourse traces the roots of Russian empire idea from Jerusalem, passing Kyiv which was said to be cornerstone of Russian statehood before. In return, indigenous Crimean people, who were back from deportation, have a right to define themselves on their own land. Nevertheless, the fate of those people is rather problematic for the moment.

Key words: Crimea myth, The Temple mountain, sacral geography, Russia, Sevastopol, Crimea, Ukraine.

Размещено на Allbest.ru