Україна в умовах десталінізації (1953-1964 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Чорноморський державний університет ім. Петра Могили

Факультет філологічних наук

Кафедра журналістики

Реферат

з предмету Історія України

на тему: «Україна в умовах десталінізації (1953-1964 рр.)»

Виконала:

студентка 148 групи

Лісянська Валерія

Перевірила:

к. і. н., доцент Міронова І.С.

Миколаїв 2015

Зміст

десталінізація сталін реформа

Вступ (причини десталінізації)

1. Зміни в керівництві СРСР та УРСР на початку 50-х рр. ХХ ст.

2. Політичні та суспільні реформи нового керівництва. Приєднання Криму

3. Економічні реформи М.С. Хрущова та їх наслідки

4. Основні тенденції та характерні риси духовного життя в Україні

5. Основні дати

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Десталінізація -- процес ліквідації культу особи і сталінської політичної системи, створеної радянським лідером Йосипом Сталіним.

Сталінське керівництво було змінено після його смерті у 1953 році. Керівні пости на той момент займали: Лаврентій Берія -- голова Міністерства внутрішніх справ; Микита Хрущов -- перший секретар Центрального комітету Комуністичної партії; і Георгій Малєнков -- прем'єр-міністр Радянського Союзу.

Десталінізація поклала кінець великомасштабному використанню примусової праці в економіці. Процес звільнення в'язнів ГУЛАГу був розпочатий при Берії, але незабаром він був усунений від влади. Хрущов тоді став найвпливовішим радянським політиком.

У своїй промові «Про культ особи та його наслідки» на закритому засіданні XX з'їзду КПРС, 25 лютого 1956 року, Хрущов шокував своїх слухачів, засудивши диктаторську форму правління Сталіна і створений ним культ особи. Крім того, він розкритикував злочини, скоєні також соратниками Лаврентія Берії.

Хрущовська кампанія з очищення від спадщини Сталіна у громадській сфері проводилася в кінці 1950-х. Було проведено перейменування міст, пам'ятників та інших об'єктів, які були названі на честь Сталіна. Процес десталінізації досяг свого піку у 1961 році на 22-му з'їзді Комуністичної партії Радянського Союзу. В результаті з'їзду були прийняті два ключових акти десталінізації: по-перше, 31 жовтня 1961 року тіло Сталіна було винесене з мавзолею на Червоній площі і перепоховане, а по-друге, 11 листопада 1961 року, місто-герой Сталінград був перейменований у Волгоград.

У рамках десталінізації, багато інших міст, які носили ім'я Сталіна були або перейменовані або їм були повернуті їх колишні назви. Це торкнулося навіть столиць союзних республік та територій: Сталінабад, столиця Таджицької РСР була перейменована в Душанбе, Сталінірі, столиця Південно-Осетинської автономної області була перейменована в Цхінвалі.

Причини десталінізації:

1) Продовження політичних репресій могло призвести до соціального вибуху.

2) Тотальний контроль над усіма сферами життя, максимально жорстка цензура в культурі та мистецтві створювали непотрібну напругу в суспільстві, обмежували будь-які прояви творчості та ініціативи, в кінцевому рахунку гальмували матеріальний і духовний розвиток суспільства.

3) Відверте ігнорування національної самобутності народів СРСР для радянського керівництва загрожувало появою потужних національних антирадянських рухів.

4) Існувала потреба покращити міжнародний імідж СРСР, для успішної боротьби з США на ідеологічному фронті в рамках холодної війни.

5) Економіка та система управління потребували реформування.

Для десталінізації характерні такі риси:

ь припинення масових політичних репресій, зменшення чисельності репресивного апарату. Часткова реабілітація безпідставно засуджених;

ь боротьба з культом особи Сталіна, яка активізувалась після відомої доповіді Хрущова «Про культ особи та його наслідки», виголошеної 25 лютого 1956 р. на закритому засіданні депутатів ХХ з'їзду КПРС;

ь обмеження цензури;

ь припинення кампанії боротьби проти націоналізму;

ь уповільнення процесу русифікації;

ь розширення прав УРСР в економічній фінансовій, юридичній сферах;

ь в першу чергу відбулося скорочення кількості союзних та збільшення числа республіканських та союзно-республіканських міністерств;

ь більшість підприємств союзного підпорядкування було передано під управління УРСР. Частка промисловості, підпорядкованої уряду УРСР, в економіці України збільшилась з 30 до 76 відсотків;

ь активізація дій української дипломатії та активізація контактів з зарубіжними країнами.

2. Зміни в керівництві СРСР та УРСР на початку 50-х рр. ХХ століття

5 березня 1953 р. сталася подія, яка здатна була справити неабиякий вплив не тільки на внутріполітичне життя в СРСР, а й на міжнародну ситуацію загалом: помер Йосип Сталін. Здавалося, що створюються умови для змін на краще. Однак почалося, як завжди, з боротьби за «трон». У результаті формується тимчасове «колективне керівництво» - розподіл найвищих посад між найближчими соратниками Й. Сталіна (Г. Малєнков - голова Ради Міністрів СРСР, М. Хрущов - перший секретар ЦК КПРС, Л. Берія - голова Міністерства внутрішніх справ і держбезпеки). Такий компроміс був нетривким, колишні соратники не довіряли один одному, боялися та шукали слушної нагоди позбутися конкурентів.

26 червня 1953 р. був заарештований і страчений Л. Берія за звинуваченням у шпигунстві й підготовці державного перевороту.

Суспільство, яке перебувало в сталінських лабетах протягом майже 30 років, чекало на зміни. Україна, де довгий час працював М. Хрущов, сподівалася на посилення своїх позицій. Особливо ці надії зміцніли після XX з'їзду компартії, де М. Хрущов частково викрив злочинну діяльність Сталіна.

Хрущов Микита Сергійович (1894-1971 рр.) - відомий державний і партійний діяч СРСР. Причетний до проведення репресій проти діячів науки і культури. Водночас становив опозицію Л. М. Кагановичу в його боротьбі з «українським буржуазним націоналізмом». Народився у с. Калинівці Курської обл. в селянській сім'ї. У 1908 р. з сім'єю переїхав на Україну, де почав працювати слюсарем на заводі, а згодом - на шахтах Донбасу. Брав участь у революційному русі, на фронтах громадянської війни. У 1920-1928 рр. - на партійній роботі в Донбасі, 1928-1929 рр. - у Харкові та Києві. З 1931 р. - компартійний функціонер у Москві. З січня 1938 р. - знову на Україні: в 1038-1949 рр. ( з перервами) - Перший секретар ЦК КП(б)У, в 1944-1947 рр. - очолював уряд УРСР та енергійно займався питаннями розвитку економіки України. Під час Великої Вітчизняної війни перебував на фронті - член військової ради. З грудня 1949 р. - перший секретар Московського обкому партії, секретар ЦК, у 1953-1964 рр. - Перший секретар ЦК КПРС, одночасно в 1959-1964 рр. - Голова Ради Міністрів СРСР. В квітні 1964 р. на Пленумі ЦК КПРС усунутий з усіх посад. Історична роль М. Хрущова дуже суперечлива. Він був енергійний, настирливий, намагався компартійними методами реформувати усі сфери життя радянського суспільства. З його діяльністю пов'язано як освоєння космосу і цілинних земель, так і повсюдне запровадження кукурудзи та «промивання мізків» інтелігенції. Найбільша заслуга М. Хрущова в тому, що будучи «сталіністом», він відважився на викриття культу особи Сталіна, що поклало початок реабілітації сотень тисяч жертв тоталітарного режиму, відносній лібералізації радянської системи, т. зв. «відлиги». Помер у Москві, похований на Новодівочому кладовищі.

3. Політичні та суспільні реформи нового керівництва. Приєднання Криму

З початку 1954 p. почалася велика пропагандистська кампанія у зв'язку з трьохсотріччям Переяславської ради. Єдиним здобутком цієї кампанії було рішення від 12 лютого 1954 p. Президії Верховної Ради СРСР про перехід Криму від РРФСР до УРСР.

Короткий період ревізії політики сталінського періоду був використаний в Україні для висунення культурно-національних домагань. Значно зросло число українців у складі керівних органів УРСР. Ставилося питання чистоти української мови, вилучення засмічень і кальок з російської мови; реабілітації заборонених діячів; заповнення «білих плям» у літературі й театрі. Було створено Міністерство вищої освіти УРСР, засновано Академію Будівництва й Архітектури в Києві, Спілку Журналістів України.

Реформи в політичній сфері сприяли певній лібералізації та демократизації суспільно-політичного життя:

1) люди отримали можливість вільно висловлювати свої думки;

2) відновилися демократичні норми діяльності КПРС (регулярне скликання з'їздів, пленумів, критика і самокритика в партії);

3) зросла роль Рад - як в центрі, так і на місцях, але зберігалося верховенство партійних органів над державними;

4) викрито злочинну діяльність Л. Берії в Україні, розпочалася реабілітація жертв масових репресій. У 1954-1956 рр. в СРСР було реабілітовано майже 8 тис. осіб. Проте з 1962 р. комісії по реабілітації припинили свою діяльність. Більше того, паралельно з реабілітацією жертв сталінських репресій відбувалися нові політичні репресії, вносилися зміни до законодавства, які збільшували можливості влади у їх проведенні. Зокрема, у кримінальний кодекс було введено статтю «антирадянська агітація та пропаганда»;

5) розпочалася десталінізація (засудження культу особи Сталіна). Це зробив особисто М. Хрущов на ХХ з'їзді КПРС (лютий 1956 р.) у доповіді «Про культ особи і його наслідки». Було взято курс на демократизацію суспільства. Але культ особи Сталіна не був розвінчаний до кінця: доповідь Хрущова не була опублікована, не були розкриті причини культу особи Сталіна, багато фактів замовчувалося.

Восени 1961 p. партія прийняла третю програму, яка проголошувала можливість побудови комунізму за 20 років, тобто до 1980 p. Відомим свого часу був лозунг, котрий оголосив Хрущов на партійному з'їзді: «Партія урочисто клянеться. Нинішнє покоління буде жити при комунізмі!». Програмою партії передбачалось широке запровадження громадських засад у всі сфери життя, проте багато з цього виявилось нежиттєздатним.

Хрущов здійснив ряд заходів в напрямку децентралізації і розширення прав союзних республік, в т.ч. й України:

1) українці частіше висувалися на керівні посади в республіці. В 1953 р. першим секретарем ЦК КПУ було призначено українця О. Кириченка;

2) розширились функції і підвищилась відповідальність КПУ;

3) активізувалась діяльність України на міжнародній арені;

4) внаслідок реформи управління економікою в 1957 р.. під контроль України перейшло 97 % заводів республіки проти 34 % в 1953 р..

Величезний успіх мала космічна програма реалізовувала не тільки наукові цілі, але й військові завдання (розробка міжконтинентальних ракет). 12 квітня 1961 р. відбулася без перебільшення одна з найвідоміших подій світової історії - перший політ людини у космос. 11-15 серпня 1962 р. українець П. Попович здійснив космічний політ навколо Землі. З 1956 р. генеральним конструктором космічних апаратів був виходець з України (Житомирської області) С. Корольов.

Але всі ці заходи відбувалися під суворим контролем центру, до якого згодом повернулися його командні функції.

Отже, реформи в політичній сфері були половинчастими і непослідовними. Вони не торкались основ тоталітарного режиму, залишалася монополія КПРС у всіх сферах суспільного життя. Повної демократизації суспільства не відбулося.

Приєднання Криму до України. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ «Про передачу Кримської області із складу РСФСР до складу УРСР», враховуючи спільність економіки, територіальну близькість та тісні господарські і культурні зв'язки між Кримом і Україною. Витоки рішення про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР потрібно шукати в трагічному для півострова 1944 році. Тодішня криза економіки та сільськогосподарського виробництва була спричинена масовою депортацією кримськотатарського народу, греків, вірмен, чехів, болгар і німців. Загальна кількість вивезеного з Криму люду сягала близько 300 тисяч, доросле чоловіче населення воювало на фронтах і зазнало значних втрат, отже півострів практично обезлюднів. Офіційна статистика свідчить, що за час війни населення в Криму зменшилося вдвічі і до травня 1944 року становило 780 тисяч осіб, а після депортації кримських татар тут лишилося близько 500 тисяч. У більшості кримських сіл уже влітку не було кому зібрати й мізерні врожаї. Якщо в 1940 році площа посівів у Криму становила 987,4 тисячі гектарів , то в 1950 році вона зменшилася майже на 100 тисяч (881,9 тис. га).

До війни степовий Крим спеціалізувався на вирощуванні високоякісних сортів цінних пшениць. Площа озимої пшениці в Криму в 1940 році становили 447,5 тис. га, а в 1950 році зменшилися майже вдвічі (257,5 тис. га). Значно скоротилися площі і технічних культур. У порівнянні з 1940 роком у всіх категоріях господарств площа садів зменшилась на 6 тисяч гектарів. Глибока криза переживала і соціальна сфера області. В Криму наприкінці 1953 року було тільки 3 хлібних магазини, 18 - м'ясопродуктів , 8 - молочних , 2 - тканин , 9 - взуття , 5 - будівельних матеріалів та 28 книжкових магазинів.

Сам Хрущов восени 1953 р. відвідав Крим. Про це немає жодної згадки у тогочасній кримській пресі. Тільки спогади Олексія Аджубея, зятя Хрущова, який супроводжував Першого секретаря в інспекторської поїздці до Криму. За словами Аджубея, найбільш приголомшили, схвилювали і обурили Хрущова галасливі натовпи російських переселенців, які торпедували машину Першого секретаря. Люди скаржилися на нестерпні умови життя, погане житло, нестачу харчів, вимагали допомоги. «Навіщо ж ви їхали?» - Запитував Хрущов. - І натовп заволав: «Нас обманули».

Саме після таких зустрічей Хрущов і Малєнков вилетіли до Києва, де Микита Сергійович почав вмовляти керівників УРСР допомогти Криму у відродженні народного господарства. Але про формальну передачу Кримської області зі складу Російської Федерації Україні Перший секретар не говорив. Хрущов, як фахівець, що серед кремлівського керівництва був найбільше обізнаним в галузі сільського господарства і тривалий час очолював УРСР добре знав: перебуваючи складі РРФСР, Кримська область залишалась фактично в економічному просторі України. За післявоєнні роки з допомогою України в Криму збудовано Північно-Кримський зрошувальний канал. Дніпровська вода дісталася до Ялти і Севастополя. На півострові збудовано хімічний промисловий комплекс, багато заводів і фабрик у Криму ведуть свою історію вже після 1954 року.

4. Економічні реформи М.С. Хрущова та їх наслідки

Поставивши завдання «наздогнати і перегнати Америку» і пообіцявши за 20 років побудувати в СРСР комунізм, М. Хрущов розгорнув широку програму реформування економіки. Головним завданням на початку 50-х років стало вирішення продовольчої проблеми, яка вимагала радикальних реформ усього процесу сільськогосподарського виробництва. Початок реформування було покладено на вересневому 1953 р. Пленумі ЦК КПРС, який намітив заходи, спрямовані на піднесення сільського господарства. У середині 50-х років сільське господарство завдяки пріоритетності його розвитку вперше стало рентабельним. Валова продукція сільського господарства за 1954-1958 рр. порівняно з попередньою п'ятирічкою зросла на 35,3 %. Різке піднесення сільськогосподарського виробництва було зумовлене сукупною дією низки чинників:

1) посилення матеріальної зацікавленості колгоспників у суспільному виробництві завдяки зростанню закупівельних цін на сільгосппродукцію;

2) створення умов для розвитку особистого господарства колгоспників (зниження податків, тверді суми оподаткування відповідно до розмірів присадибних ділянок);

3) здійснення переходу від жорсткого планування до поєднання планування з господарською самостійністю колгоспів;

4) зміцнення матеріально-технічної бази сільського господарства;

5) підвищення освітнього рівня керівників сільгоспвиробництва.

Однак економічне піднесення другої половини 50-х років виявилося нестабільним, оскільки реформи були половинчастими (не торкнулися основ адміністративно-командної економіки) і непослідовними, належним чином не обґрунтованими. Колгоспам нав'язувалися нові технології, сільське господарство стало полігоном для непродуманих нововведень і надпрограм (передбачалось перейти до вирощування нових культур, зокрема великої кількості кукурудзи на загальній площі близько 28 млн. га; розорювалися цілинні землі; ставилося завдання наздогнати і перегнати США за кількістю виробництва м'яса, молока і масла на душу населення; обмежувалося присадибне господарство). Кожна із розглянутих над програм тією чи іншою мірою зазнала краху. Нездійсненними їх робили грандіозні масштаби, волюнтаристські методи, форсовані темпи, які є характерними для функціонування командно-адміністративної системи.

Упродовж 1950-х - початку 1960-х років тривало промислове зростання республіки. На Донбасі та Львівсько-Волинському вугільних басейнах вводилися у дію нові шахти. Поряд із зростанням видобутку нафти в старих промислових районах Передкарпаття ставали до ладу нафтопромисли у східних областях України. У 1956 році почалась експлуатація Шебелинського родовища природного газу на Харківщині.

Наприкінці 1950-х років були побудовані Каховська і Кременчуцька гідроелектростанції, але побічним ефектом нарощування енергетичного потенціалу республіки стало затоплення водами водосховищ родючих і густозаселених земель Наддніпрянщини.

Прискорений розвиток металургії дав такі результати: за 1951-1958 рр. виплавка чавуну в Україні зросла більш як у 2 рази, сталі і прокату - 2,5 рази. Загальний обсяг виробництва машинобудування і металообробки збільшився в 3,4 рази. Розгорнулось будівництво хімічних підприємств. Передбачалося, що зберігаючи такі темпи зростання промислового виробництва, СРСР за короткий термін «створить матеріальну-технічну базу комунізму», наздожене і випередить найбільш розвинуті країни. Втім, повернення до адміністративно-командної системи управління розвертало радянську економіку на екстенсивний шлях господарювання, а в майбутньому призвело до застою.

В 1958 p. було ліквідовано МТС. Колгоспи й радгоспи були змушені викупляти техніку. Ціни на сільгосппродукцію було заморожено, в той же час як на запчастини, мінеральні добрива, комбікорми зростали.

Починаючи з 1958 p. в сільському господарстві почався спад. З 1958 по 1964 рік обсяг валової продукції у сільському господарстві України зріс всього на 3%. За цей же період на 8% впало виробництво продукції тваринництва. Посуха 1963 p. посилила скруту з забезпеченням населення продовольством.

Було зроблено деякі послаблення в ціноутворенні та податковій політиці. Однією з найважливіших реформ «великого десятиліття» була зміна галузевого управління промисловості територіальним. На зміну міністерствам прийшли територіальні ради народного господарства (раднаргоспи). Цією реформою намагалися зменшити тиск центру на підприємства. Проте реформа не дала значного ефекту, підприємства могли здобути самостійність лише в умовах ринку. В 1965 p., коли раднаргоспи були ліквідовані, наводились багато прикладів їх неефективності.

Одним з останніх нововведень Хрущова став поділ партійного апарату за виробничим принципом (на промислові та сільські обкоми й райкоми). Це була остання спроба реформувань.

Важливими були соціальні програми М.С. Хрущова:

1) пенсійна реформа 1956 р. підвищила середній розмір пенсій за віком більше ніж у 2 рази, по інвалідності - у 1,5 рази. Виплачувались пенсії колгоспникам;

2) зросли асигнування на охорону здоров'я, скасовувалася плата за навчання;

3) збільшилися капіталовкладення в житлове будівництво, яке зводилося небаченими темпами;

4) тривалість робочого дня скоротилась до 7 год., запроваджувався п'ятиденний робочий тиждень.

Отже, реформи М. Хрущова мали багато позитивних моментів, але внаслідок їх половинчастості і непослідовності кардинальних змін в економіці не відбулося. Проведена в 1961 р. грошова реформа негативно позначилася на життєвому рівні населення, призвела до зростання цін. Після посухи 1963 р. виникла продовольча криза, населення було поставлене на межу голоду, вводились картки на хліб.

У цих умовах з ініціативи найближчого оточення М. Хрущова в жовтні 1964 p. Пленум ЦК КПРС звільнив М.С. Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради Міністрів СРСР.

Причинами економічних невдач були:

1) адміністративно-командна система не могла діяти достатньо оперативно, в першу чергу у справі впровадження нових технологій;

2) відсутність господарської самостійності промислових підприємств та колгоспів;

3) відсутність прямого взаємозв'язку між якістю продукції та величиною заробітної плати;

4) неможливість повноцінної дискусії в середині керівництва, волюнтаристські методи управління М. Хрущова не дозволяли вчасно виявити та ліквідувати недоліки економічної політики;

5) гонка озброєнь, в яку втягнулось радянське керівництво відволікала від потреб народного господарства великі кошти та значні матеріальні цінності.

5. Основні тенденції та характерні риси духовного життя в Україні

Хрущовська «відлига» (так став називатись цей період завдяки вислову російського публіциста І. Еренбурга) сприяла національно-духовному пробудженню. Стало можливим відкрите обговорення проблем збереження української мови, розширювалися сфери її вживання. Розпочалося видання багатотомного словника української мови, збільшилося видання україномовних книжок.

Проте, з іншого боку, здійснювалися заходи, які послаблювали позиції української мови. У 1958 р. був прийнятий закон про зв'язок школи з життям, за яким, зокрема, батьки не мали права відмовитися від вивчення їхніми дітьми російської, англійської чи німецької мов, однак могли відмовитися від української.

Політика десталінізації, яка проводилася в СРСР, не передбачала гармонізації відносин держави з церквою. Пануюча ідеологія, що базувалася на грубо матеріалістичному світогляді, неминуче вступала в суперечність з релігійною свідомістю. Саме це стало причиною чергової антирелігійної кампанії, яка проходила на зламі 50-60-х рр. Розгорнувся наступ влади на церкву. Було ліквідовано усі греко-католицькі приходи, храми передані РПЦ. З державного обліку було знято 740 історичних пам'яток переважно культового походження. Відбулась низка судових процесів над вірними. Судили переважно євангельських баптистів, адвентистів і представників незареєстрованих общин, насамперед єговістів та п'ятидесятників. Надзвичайно форсованими темпами йшов підрив матеріальної бази релігії. У 1959 р. було вилучено 262, а у 1962 році - 1144 культові споруди.

Газети, радіо, культурно-освітні заклади, інші засоби впливу на населення були зорієнтовані на посилення атеїстичної роботи. Починаючи з другої половини 50-х рр., а значно ширше і активніше наприкінці 50-х - початку 60-х рр., у редакціях газет, на радіо організуються відділи атеїзму.

Товариство «Знання», окрім спеціальних університетів на громадських засадах, створює науково-методичні ради, секції пропаганди науково-атеїстичних знань. У багатьох обласних і районних центрах створюються атеїстичні музеї та планетарії. У вузах відкриваються кафедри наукового атеїзму. Курс лекцій з наукового атеїзму запроваджується не тільки у вищих, а й у середніх спеціальних навчальних закладах, у старших класах загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних училищ, на курсах перепідготовки кадрів різних ланок. У мережі політичної освіти для дорослих і для працюючої молоді організуються теоретичні семінари, гуртки, масові школи з антирелігійною тематикою, кількість слухачів яких постійно збільшувалася.

На початку 1962 р. істотні зміни було внесено і до законодавства. Обмежувалося відкриття церков та молитовних будинків. Питання ж про припинення діяльності храму вирішувалося не в центрі (як було до того), а виконкомом обласної ради. Ця процедура спрощувалася. Культовий об'єкт міг бути закритий на підставі акта технічної комісії та висновку уповноваженого у справах церкви при облвиконкомі. Культові споруди закривалися і навіть демонтувалися «у зв'язку з реконструкцією населених пунктів», як мотивували свої дії владі. Священики позбавлялися можливості контролювати фінанси релігійних громад, не мали права керувати їх практичною діяльністю. Державні податки на релігійні громади сягали понад 80%. Релігійна громада мала право наймати священнослужителя тільки тоді, коли він отримував реєстраційне посвідчення уповноваженого в справах культів при облвиконкомі.

Особливо сильних утисків зазнала православна церква. Протягом 1957-1964 рр. в Україні було закрито 46% православних храмів. Найбільше це торкнулося центральних та південно-східних районів республіки, де опір населення антицерковним акціям не був значним. Так, у Запорізькій області залишилося 9 храмів, на Дніпропетровщині -- 26, у Криму -- 14. Церкви, костьоли, синагоги і молитовні будинки активно закривалися в усіх без винятку регіонах.

Народ намагалися переконати, що у вік космічних польотів і блискучих наукових досягнень XX століття релігійне мислення е проявом відсталості, реакційності і суперечить природі радянської людини - будівника комунізму.

Все це отруювало свідомість, вносило дискомфорт у життя мільйонів людей, особливо старшого віку.

Тим часом, вживалися заходи з метою підвищення престижу української науки. Виходять друком фундаментальні наукові праці: «Українська Радянська Енциклопедія», «Історія української літератури». Видаються фахові журнали українською мовою. З 1957 р. почав видаватись «Український історичний журнал».

Було реабілітовано багатьох діячів української культури. Серед них - О. Олесь, М. Вороний, Г. Косинка, М. Ірчан, О. Досвітній. та ін. Видавались кращі твори реабілітованих письменників.

Видатним явищем духовного життя стала поява нового покоління інтелігенції - шістдесятників (цей термін вживається вже на початку 60-х років). Провідними постатями серед них були письменники і поети І. Драч, Л. Костенко, М. Вінграновський, В. Симоненко, В. Стус, С. Гуцало, художники А. Горська, П. Заливаха, В. Кушнір, літературні критики І. Світличний, І. Дзюба, Є. Сверстюк, діячі кінематографу С. Параджанов, Л. Осика та багато інших.

Виховане в умовах ідеологічної лібералізації, нове покоління інтелігенції викривало перекоси офіційної культури, сповідувало свободу самовираження, прагнуло до пошуку нових форм і стилів художньо-естетичного пізнання світу, вимагало гарантій вільного розвитку українського народу.

Все це не могло не викликати незадоволення з боку влади. Їх звинувачували у відході від «марксизму-ленінізму», «космополітизмі», обмежували їх творчу діяльність, а згодом перейшли до репресій проти них.

Однак частина нового покоління не зріклася своїх поглядів і пішла в опозицію до влади. Саме шістдесятники склали ядро дисидентського руху, учасники якого вимагали радикальних змін і стали провідниками національного відродження.

Вже з 1955 p. в Україні починається рух протесту проти режиму. Основні документи цього руху поширювалися самвидавом. Перший документ - «Відкритий лист до ООН», що його передали в 1955 p. українські політичні в'язні мордовських таборів.

Молоде покоління українських інтелектуалів, насамперед письменників, своєю творчістю протестували проти пануючої задушливої атмосфери, боролися за українські культурні цінності, національну свободу й людську гідність. Члени українського правозахисного руху та громадянського опору виступали також в обороні інших народів, зокрема проти дискримінації євреїв, кримських татар. Окремою формою протесту були підпільні групи, які мали на меті домогтися не тільки демократичних прав, але й самостійності України.

Відомими стали тільки ті групи, які були розкриті органами безпеки, і над якими відбувався суд. Наприкінці 1950-х pp. у західних областях України виникло кілька нелегальних організацій: Об'єднана партія України, Українська Робітничо-Селянська Спілка (УРСС) у порівнянні з іншими групами мала дещо ширшу основу. Створена в 1958 p. групою юристів під проводом Левка Лук'яненка, ця організація вперше у післявоєнній історії склала ґрунтовну програму, де йшла мова про легальну боротьбу за вихід України з СРСР. Україна «мала стати абсолютно ні від кого незалежною державою». Спілка мала наміри перетворитися в партію, але перед її другим з'їздом було заарештовано ініціаторів, а саму організацію розгромлено Л. Лук'яненка було засуджено до смертної кари, яку пізніше було замінено п'ятнадцятирічним ув'язненням.

Наука. Протягом 1956-1965 рр. в АН УРСР з'явилося десять нових науково-дослідних установ. В Інституті фізики у 1960 р. став до ладу атомний реактор, за допомогою якого розгорнулися дослідження в галузі фізики атомного ядра. Вперше було відкрито доступ до архівних матеріалів радянської доби. З 1957 р. почали виходити спеціалізовані журнали академічних установ гуманітарного профілю. Проте за академічними установами ретельно стежили працівники центрального партійного апарату. Помітні успіхи вдалося досягти у кібернетиці. У 1957 р. у скла­ді АН УРСР з'явився Обчислювальний центр. Центр працював над створенням обчислювальних машин для управління виробничим процесом, розробляв теорію швидкодіючих ЕОМ, також займався оборонною тематикою: створенням машин для наведення на ціль винищувачів та зенітних ракет, для визначення координат точки запуску ворожих ракет. З 1962 р. центр перейменовано в Інститут кібернетики.

Мистецтво. Лібералізація позитивно вплинула на розвиток мистецтва. В роки «хрущовської відлиги» активно творили українські композитори: К. Данькевич, Г. Жуковський, С. Людкевич, Г. Майборода, П. Майборода, Ю. Мейгус, Л. Ревуцький, О. Сандлер, Я. Цегляр. Популярними були композитори- піснярі О. Білаш, Філіпенко, І. Шамо. Новаторством позначена музика композиторів-шістдесятників Л. Грабовського, В. Годзяцького, В. Сильвестрова, В. Загоруєва. Невпинно зростала кількість відвідувачів театрів. У цей період у театрах України працювали видатні українські актори: А. Бучма, В. Добровольський, М. Крушельницький, Ю. Лавров, М. Романов, Н. Ужвій, К. Хохлов, Ю. Шуйський. В образотворчому мистецтві варто відзначити праці таких відо­мих українських майстрів, як М. Божій, М. Дерегус, Касіян, К. Трохименко, О. Шовкуненко, Т. Яблонська, К. Білокур, М. Приймаченко.

Національно-культурні процеси переходили встановлені партією рамки лібералізації й на початку 60-х років почали переслідуватися. У 1962-1963 рр. «відлига» в національно-культурній сфері припинилася.

6. Основні дати

1954 р., лютий - входження Кримської області до складу УРСР.

1956 р., 25 лютого - доповідь Хрущова «Про культ особи та його наслідки» на закритому засіданні депутатів ХХ з'їзду КПРС, початок боротьби з культом особи Сталіна.

1956 р., березень - скорочена тривалість робочого дня в передвихідні та передсвяткові дні.

1957 - 1964 рр. - реформа управління промисловістю, створення системи раднаргоспів.

1959 р. - у Львові Левком Лук'яненком створено Українську робітничо-селянську спілку, яка ставила за мету добиватися конституційним шляхом виходу України з СРСР.

1961 р. - проведення грошової реформи.

1962 р. - страйки і масова демонстрація робітників у Новочеркаську, котру було розстріляно військами.

1964 р., жовтень - Пленум ЦК КПРС про усунення М. Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР.

Висновки

Отже, десталінізація і «хрущовська відлига» носили поверхневий характер і не зачіпали основ командно-адміністративної системи (залишились монополія КПРС на владу і недоторканою марксистсько-ленінська ідеологія, зберігалися основні функції політичної поліції (КДБ)).

Період, який ввійшов в офіційну історію СРСР як «велике десятиліття», зовсім не повною мірою був часом десталінізації та оновлення радянського суспільства: та й таких завдань, за великим рахунком, тодішнє партійне керівництво і не ставило.

Мова може йти тільки про частину цього періоду, коли М. Хрущов робив спроби здійснити часткові реформи, які не торкалися фундаментальних засад системи, створеної за Сталіна. Разом із тим недостатньо продумані та непослідовні реорганізації в галузі економіки, домінування вольових рішень, серйозні прорахунки в зовнішній політиці - все це зводило нанівець «хрущовську відлигу» і покладало край будь-яким надіям на краще.

Рівень життя народу підвищувався повільно. Виникли серйозні труднощі з хлібом. У країні зростало невдоволення. Загострювалась ситуація і в партійному керівництві. Стиль та методи керівництва М. Хрущова викликали роздратування значної частини партноменклатури, яка за роки сталінського режиму звикла до гарантованості свого панівного становища і не бажала цього втрачати.

У жовтні 1964 р. М. Хрущов був звільнений з посади першого секретаря ЦК партії та Голови Ради Міністрів СРСР. Новим партійним керівником став Л. Брежнєв, який поступово згортає і ті куці реформи, що розпочав його попередник. І це цілком закономірно: і Хрущов, і ті, хто прийшли йому на зміну, були членами тієї ж самої партії, оборонцями комуністичної системи.

Список використаної літератури

1. Баран В.К. Україна після Сталіна: нарис історії 1953-1985 рр. - Львів, 1992.

2. Баран В.К. Україна 1950-1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. - К., 1996.

3. Баран В.К., Даниленко В.М. Україна в умовах системної кризи (1946-1980-ті рр.) // Україна крізь віки. Т.13. - К., 1999.

4. Кульчицький С.В. Спроби реформ (1956-1964) // УІЖ. - 1998. - № 3

5. Курносов Ю. Інакомислення в Україні (60-ті - перша пол. 80-х рр. ХХ ст.) - К., 1994.

6. Шаповал Ю.І. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії. - К., 1993.

7. Баран В.К. Цензура в системі тоталітаризму // Сучасність. - 1994. - № 6.

8. Бурлацкий Ф.М. Вожди и советники: О Хрущёве, Андропове и не только о них. - М., 1990.

9. Зайцев Ю. Дисиденти: опозиційний рух 60-80-х рр. // Сторінки історії України: ХХ ст. - К., 1992.

10. Ляшко О. Микита Хрущов: відлига і заморозки // Вітчизна. 1994. - №7-8.

Размещено на Allbest.ru