Екологічний вимір землеробства в Україні (60-80-і рр. ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УДК 94(477)”1960-1980”:338-43(477)

ЕКОЛОГІЧНИЙ ВИМІР ЗЕМЛЕРОБСТВА В УКРАЇНІ

(60 - 80-і рр. ХХ ст.)

Спеціальність 07.00.01 - історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Морозова Софія Анатоліївна

Донецьк - 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Донецького національного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор заслужений працівник освіти України Добров Петро Васильович, Донецький національний університет, завідувач кафедри історії України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Падалка Сергій Семенович, Інститут історії України НАН України, старший науковий співробітник відділу новітньої історії і політики

кандидат історичних наук, доцент Нікілєв Олександр Федорович, Дніпропетровський національний університет, доцент кафедри історії України

Провідна установа: Київський національний університет імені Т. Шевченка (кафедра української історії та етнополітики)

Захист відбудеться “18” травня 2007 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 11.051.02 у Донецькому національному університеті Міністерства освіти та науки України за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, ІІ корпус, ауд. 32.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Донецького національного університету (адреса: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24).

Автореферат розісланий “12” квітня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Крапівін О.В.



АНОТАЦІЇ

Морозова С.А. Екологічний вимір землеробства в Україні (60 - 80-і рр. ХХ ст.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук зі спеціальності 07.00.01 - історія України. - Донецький національний університет. - Донецьк, 2007.

У дисертації на підставі вивчення джерел та літератури здійснено всебічний аналіз комплексу питань, пов'язаних із швидким наростанням техногенного тиску на сільськогосподарські угіддя, насамперед на орні землі в ході інтенсифікації сільського господарства УРСР в 60-80-ті рр. ХХ ст. Наголошено, що розвиток негативних процесів, які знижували природні відтворювальні можливості ґрунту та загострювали соціоекологічні проблеми села, стали наслідком волюнтаристських рішень вищих органів влади. Розглянуто характер застосування хімдобрив та пестицидів. Показано негативний вплив безсистемного внесення великих доз хімдобрив на природні якості ґрунту. Проаналізовано руйнування структури ґрунту від дії на нього надто важких сільгоспмашин. Розкрито характер та хід реалізації гучної кампанії з меліорації. Як при осушенні перезволожених земель, так і при будівництві зрошувальних систем продуктивність сільськогосподарських угідь, незважаючи на величезні витрати, не зростала, а навпаки зменшувалась. Показано причини цього явища. Підкреслено, що одночасна дія декількох негативних техногенних чинників значно посилює їх деструктивний вплив як на природні якості ґрунтів, так і на здоров'я працюючих на них людей. Наголошено, що сформована в радянських умовах суто технократична стратегія розвитку аграрного сектора економіки була принципово непридатною для регулювання складного комплексу економічних, соціальних, екологічних чинників, які виникають в процесі використання природних ресурсів, на чому базується сільське господарство.

Ключові слова: аграрна політика, сільське господарство, соціальна політика, земельні ресурси, техногенна експансія, екологія, здоров'я, землеробство. техногенний тиск сільськогосподарський угіддя



Морозова С.А. Экологическое измерение земледелия в Украине (60 - 80-е гг. ХХ в.). - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Донецкий национальный университет. - Донецк, 2007.

В диссертации на основе всестороннего изучения источников и литературы проведен комплексный анализ широкого круга вопросов, связанных с резким нарастанием техногенного натиска на сельскохозяйственные угодья, в первую очередь на пахотные земли, в процессе интенсификации сельского хозяйства УССР, который осуществлялся в 60-80-х гг. ХХ в.

Рассмотрен характер и особенности широкомасштабного использования химических удобрений и средств защиты растений от заболеваний и вредителей. Показано негативное влияние бессистемного, несбалансированного внесения чрезмерно больших доз химических удобрений и препаратов на качественное плодородие почв.

Показаны деструктивные процессы, которые происходят в почвенной структуре в результате чрезмерно интенсивного использования большого количества тракторов и другой тяжелой сельскохозяйственной техники, ведущее к ее переуплотнению.

Раскрыты истоки, масштабы и ход реализации широко пропагандируемой кампании по мелиорации сельского хозяйства. Изучены негативные последствия, немедленно давшие о себе знать, как при осушении земель с избыточной влажностью, так и при строительстве и эксплуатации крупных оросительных систем в южных областях УССР, ощущавших недостаток осадков. Подчеркнуто, что основной причиной, лежащей в основе крупных хозяйственных неудач, в целом ряде случаев прямо приведших к экологическим бедствиям, было отсутствие принципиального, действительно научного подхода к планированию и реализации огромных проектов, ведущих к недопустимо глубокому вмешательству в природные процессы. Об этом убедительно свидетельствует то, что как после осушения переувлажненных земель, так и после начала эксплуатации орошаемых земель, несмотря на огромные финансовые и материальные затраты, в подавляющем большинстве случаев урожайность не только не выросла, но наоборот - уменьшилась.

Проанализированные материалы свидетельствуют, что одновременное воздействие на сельскохозяйственные земли нескольких негативного характера техногенных факторов не просто усиливает их деструктивное влияние как на природные качества почв, так и на здоровье работников сельского хозяйства, но в целом ряде случаев придает им также совершенно новое качество.

Акцентируется внимание на том, что сформировавшаяся в советских условиях чисто технократическая стратегия развития аграрного сектора экономики принципиально непригодна для регулирования сложного комплекса экономических, социальных, экологических, культурных факторов, которые возникают и взаимодействуют в процессе использования природных ресурсов, являющихся основой ведения сельского хозяйства.

Ключевые слова: аграрная политика, сельское хозяйство, социальная политика, земельные ресурсы, техногенная экспансия, экология, здоровье, земледелие.



Morozova S.A. The ecological measurement of agriculture in Ukraine (60-80-ies of the XX century). - Manuscript.

Thesis for the scientific degree of Candidate in Historical sciences on specialization 07.00.01 - The History of Ukraine. Donetsk National University, Donetsk, 2007.

In the thesis the author gives a detailed analysis of the whole complex of the problems which have appeared as a result of the rapid growth of the technological press on agricultural lands, especially arable lands, during the agricultural intensification of the 60-80-ies of the XX-th century in the Ukrainian Soviet Socialist Republic. It is pointed out that the development of the negative processes which led to the reduce of the ground natural renewal possibilities and socio ecological problems initiated the libertarianist decisions of the highest power bodies. The author regards the character of the use of chemical fertilizers demonstrates the negative influence of non-systematic large doses of fertilizers on the natural qualities of the ground. The author analyzes the destruction of the ground structure under the action of the heavy agricultural technique. She discovers the character and going of the loud campaign on melioration and its principally negative consequences. The results of them were got at once. The productivity of the agricultural lands did not grow but, on the contrary, reduced both while being meliorated and while irrigation systems were being built. And all this was in spite of great material expenses which grew steadily.

It is pointed out that the simultaneous influence of the several negative technological factors increases the destructive influence a great deal both on the natural ground qualities and on the health of people occupied there. The author points out that the pure technological strategy of the development of the national economy agrarian sector formed under the Soviet conditions was principally unfit for the regulation of the complex of the economical, social and ecological factors which appeared in the process of the usage of the natural resources and on which the whole agriculture is based.

Key words: agrarian policy, agriculture, social policy, land resources, technological pressure, ecology, health.



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Проблема забезпечення оптимальних умов функціонування вітчизняного сільського господарства, всіх сторін буття українського селянства, сфери, де тісно взаємодіють чинники політичного, технологічного, соціального, екологічного, культурного, освітнього, звичаєвого характеру, давно вже набула загальносуспільного значення і потребує для свого вирішення поєднання зусиль фахівців різних профілів. Чільне місце серед них належить дослідженням із екологічної історії, оскільки перелічені нами чинники діють не лише у кількісному, але й у часовому вимірі. Розглянути і належним чином проаналізувати їх генезис, взаємодію і вплив на вирішення соціоекологічних проблем є актуальним завданням історичної науки.

Переконливим підтвердженням необхідності дослідження широкого кола проблем, пов'язаних із часовим та просторовим функціонуванням складних соціоекологічних систем, одним із яскравих втілень яких виступає сукупність агропромислового комплексу та сільського соціуму, є те, що за одностайною згодою провідних представників світового історичного співтовариства на ХХ Міжнародному конгресі історичних наук, який працював в червні 2005 року в Сіднеї, перша із проблем, запропонованих для обговорення фахівцями, що репрезентували майже 60 країн світу, була сформульована наступним чином: „Екоісторія: нові теорії та підходи”.

Ще однією особливістю, яка підкреслює важливість екоісторичних досліджень, є та, що для вирішення назрілих проблем виникла об'єктивна необхідність залучення широкого кола фахівців, які за своєю основною освітою є спеціалістами в галузі не лише історії, але і екології, хімії, фізики, математики, біології тощо. Серед інших чинників, які підсилюють актуалізують необхідність вивчення екоісторичних проблем, є те, що цей напрямок, в силу загально планетарного характеру екологічних проблем, є підґрунтям для міжнародного наукового співробітництва та міждисциплінарної інтеграції, яка посилює прикладне значення історичних досліджень. Особливо принадним тлом для таких наукових студій є аграрна історія України, в якій тісно переплелися природні й суспільні реалії.

Історично Україна сформувалась як аграрна держава. Навіть за сучасних умов, незважаючи на значний поступ у ХХ столітті по шляху індустріального розвитку, її сільське господарство продовжує значною мірою визначати характер і перебіг життя переважної частини українського народу. Ця традиційна галузь народногосподарського комплексу і понині залишається провідною. Варто відзначити, що значення сільського господарства особливо зростає в часи, коли та чи інша країна переживає економічну кризу. Адже в такій ситуації нестача капіталовкладень у сільське господарство, на відміну від промисловості, значною мірою компенсується за рахунок природних властивостей родючості землі. Тим болючішим є нинішній занепад сільського господарства, що триває вже близько 15 років.

Ця обставина зобов'язує історичну науку приділяти значно більше уваги вивченню особливостей функціонування виробничих сил вітчизняного сільського господарства, не тільки історично набутих, але і тих, які представлені природними факторами і процесами. Виходячи з цього, дослідження історичних закономірностей взаємодії людини і природи в аграрному секторі народного господарства, всебічна об'єктивна оцінка її наслідків - важливе завдання сучасної історичної науки. Актуальність теми зумовлена ще і тим, що сьогодні сільське господарство, власне увесь сільський соціум у всій багатомірності його складових частин та зв'язків, перебуває на стадії проведення однієї із найбільш кардинальних змін не лише сільськогосподарського виробництва, а і самого способу життя.

Отже, вказана тема дослідження має наукове, загальногуманітарне, суспільно-політичне значення, що обумовлює її актуальність.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках комплексних науково-дослідних тем кафедри історії України Донецького національного університету „Актуальні проблеми історії України: регіональні аспекти” (номер державної реєстрації 0105U00466) та Науково-дослідного інституту селянства Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького „Історичні форми ментальності, соціально-економічної та громадсько-політичної самоорганізації українського селянства” (номер державної реєстрації 0102U006796).

Об'єктом дослідження є політика радянської влади у сфері землекористування в УРСР у 60-х - 80-х рр. ХХ ст.

Предметом дослідження є наростання та характер негативних екологічних та соціальних процесів внаслідок техногенного перенапруження сільськогосподарських угідь.

Хронологічні межі роботи охоплюють 1960 - 1980-ті рр. Вибір нижньої межі обумовлений швидким прискоренням індустріалізації та початком хімізації сільського господарства. Верхня межа співпадає в часі із максимальною інтенсифікацією цих процесів.

Територіальні межі дослідження відповідають території України в адміністративних кордонах УРСР 60-х - 80-х рр. ХХ ст.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі виявленого комплексу джерел, досягнень історіографії об'єктивно проаналізувати причини, характер і масштаби техногенного тиску на орні землі - основу сільського господарства і життєдіяльності селянства в Україні.

Для реалізації поставленої мети необхідно вирішити наступні дослідницькі завдання:

- з'ясувати стан наукового висвітлення проблеми, рівень і повноту її джерельного забезпечення;

- виявити політичні та соціально-економічні причини швидкого наростання техногенного перевантаження орних земель;

- висвітлити реальну радянську практику 60-х - 80-х років ХХ ст. щодо експлуатації сільгоспугідь;

- всебічно дослідити хімізацію сільського господарства УРСР, об'єктивно показати її природу, характер реалізації, спрямованість та наслідки;

- проаналізувати характер меліоративних програм та їхній вплив як на продуктивність рільництва, так і на довкілля в цілому;

- розкрити основні наслідки перенапруженої експлуатації земельних ресурсів;

- простежити ефективність заходів щодо відтворення продуктивного потенціалу орних земель;

- показати соціально-економічну значимість раціонального використання природного потенціалу родючості грунту.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у наступному:

- комплексно проаналізовано суспільно-політичні аспекти наростання екстенсивних методів використання сільгоспугідь;

- з'ясовано роль тоталітарної державності при вирішенні проблеми раціонального використання сільгоспугідь;

- показано, що за умов домінування командно-адміністративної системи в цілому позитивні починання щодо раціонального використання сільгоспугідь швидко набирали згубного для землеробства напрямку;

- розкрито, що ставка влади на хімізацію як на універсальний засіб підвищення продуктивності сільського господарства вповні себе не виправдала, оскільки, крім очікуваних, були і негативні результати, зокрема різка втрата природної родючості землі;

- розкрито механізм наростання негативних екологічних явищ в процесі нарощення технічної оснащеності сільського господарства;

- на основі введення у науковий обіг значного обсягу як опублікованих раніше, але маловідомих, так і неопублікованих джерел, встановлено кампанійський характер програми меліорації, її відірваність від потреб забезпечення стабільного, високопродуктивного використання земель;

- на основі комплексного аналізу виявлено взаємне підсилення негативних чинників механістичної індустріалізації і хімізації сільського господарства та формування ними якісно нових негативних рис потужного техногенного пресингу на природну родючість сільськогосподарських угідь;

- шляхом всебічного аналізу характеру негативних проявів техногенного пресингу на рільництво показано його згубний вплив на якість сільськогосподарської продукції;

- зроблено спробу визначити шляхи подолання ряду екологічних, а в кінцевому разі і соціально-економічних кризових явищ, які виникли внаслідок непродуманої політики землекористування.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що основні положення, висновки і узагальнення будуть корисними при вивченні широкого кола проблем із аграрної історії України, у науково-дослідній та викладацькій роботі, при підготовці загальних лекційних курсів із проблем новітньої історії, спецкурсів присвячених історії українського селянства та сільського господарства у вищих навчальних закладах сільськогосподарського профілю, написанні монографій, посібників та методичних розробок.

Вони також можуть стати у нагоді не лише історикам, але і екологам, власникам і менеджерам сільськогосподарських підприємств, держслужбовцям відповідного профілю у практичній роботі з реалізації цілого ряду актуальних завдань щодо стабілізації й подальшого розвитку вітчизняного сільського господарства. Насамперед це стосується максимального розширення виробництва високоякісної, екологічно чистої продукції, що користується великим попитом на світовому ринку, при одночасному зменшенні її собівартості.

Деякі узагальнення, зроблені автором доцільно врахувати при розробці законодавчих та нормативних актів, спрямованих на забезпечення в Україні політики раціонального водо- та землекористування, збереження природної родючості її земель.

Апробація результатів роботи. Основні положення дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри історії України Донецького національного університету, Ради Наукового товариства істориків-аграрників. Загальна концепція дослідження знайшла своє відображення у доповідях і повідомленнях на І Всеукраїнському симпозіумі з проблем аграрної історії (Київ-Умань, 1996), IV Всеукраїнському симпозіумі з проблем аграрної історії (Черкаси, 2002), Міжнародному науковому семінарі під егідою Центрально-Європейського університету „Людина і природа в історичній ретроспективі” (Будапешт, 2002), VIІ Всеукраїнській конференції „Екологія і освіта” (Черкаси, 2002), V Всеукраїнському симпозіумі з проблем аграрної історії (Черкаси, 2004), ІХ Міжнародній конференції „Екологія і освіта” (Черкаси, 2004), IІ Всеукраїнській конференції „Україна Соборна” (Переяслав-Хмельницький, травень 2005), ІIІ Всеукраїнській конференції „Україна Соборна” (Черкаси, травень 2005), Міжнародному конгресі „IV Слов'янські педагогічні читання” (Черкаси, 2005), VI Всеукраїнському симпозіумі з проблем аграрної історії (Черкаси, 2006), Гуржіївських історичних читаннях (Київ-Черкаси, 2006), ХVI Науковій сесії осередку Наукового товариства ім. Шевченка у Черкасах (Черкаси, 2006), Х Міжнародній конференції „Екологія і освіта” (Черкаси, 2006), Науково-практичній конференції „Чигиринщина: історія і сьогодення” (Чигирин, 2006).

Публікації. Основні положення і висновки дослідження викладено у 27 публікаціях, 11 з яких - у фахових виданнях, затверджених ВАК України. Загальний обсяг публікацій становить 6,5 друкованих аркушів.

Обсяг і структура дисертації зумовлені метою, завданнями та характером дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, які включають 9 підрозділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (291 позиція). Загальний обсяг роботи становить 246 сторінок, з них основного тексту 198 сторінок.



ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт та предмет дослідження, хронологічні та територіальні межі, сформульовано мету і завдання, окреслено наукову новизну і практичне значення роботи.

У першому розділі „Історіографія проблеми, характеристика джерел та методологія дослідження”, який складається з трьох взаємопов'язаних підрозділів, проаналізовано стан наукової розробки проблеми, джерельну базу дослідження, обґрунтовано його методологію.

У першому підрозділі першого розділу „Аналіз праць вітчизняних та зарубіжних дослідників” з'ясовано стан наукового вивчення проблеми. Історіографію з обраної теми умовно поділено на: 1) радянську; 2)сучасну українську; в) зарубіжну.

В радянській історіографії практично весь комплекс дослідницьких проблем, так чи інакше пов'язаних із впливом сільського господарства на довкілля, незважаючи на значну кількість публікацій присвячених селянству та сільському господарству, був достатньо обмежений. Як наслідок, питання соціоприродної взаємодії до середини 1980-х років фактично залишалися поза увагою історичної науки. Перша всесоюзна конференція з історичної екології відбулася під егідою Інституту історії АН СРСР лише у квітні 1987 р. (вже в розпал „перебудови”), коли питання екології стали настільки гостро і масштабно дебатуватись у суспільстві, що далі залишати їх поза увагою було вже просто неможливо.

В працях В.Плисюка , Є.Болдарева , П.Костика , І.Тупікова , М.Дмитроченка , Є.Соломка вивчалися питання інтенсифікації землеробства, таких її складових, як хімізація та меліорація. Однак, в силу об'єктивних причин, насамперед через політичну кон'юктуру, ці автори відстоювали офіційну концепцію, яка зводилася до екстенсивного розвитку галузі. Відповідно відбувалася заміна понять та зміщення акцентів, за яких визначальними та вирішальними вважалися кількісні, а не якісні показники.

Якісно новий період у розвитку вітчизняної історіографії у дослідженні означеної проблеми розпочався із здобуттям Україною незалежності. Значно розширився доступ для науковців до архівних фондів, з'явилась реальна можливість об'єктивно і неупереджено висвітлювати історичні процеси та події. Протягом 1991-2006 років опубліковано чимало змістовних праць, які тематично чи хронологічно стосуються означеної нами теми.

Ґрунтовністю підходів до аналізу витоків негативних соціоекологічних явищ у сільському господарстві УРСР відзначається монографія П.Панченка . На широкій фактологічній основі автор переконливо показав, що уся бутність українського села протягом післяжовтневого періоду постійно програмувалась чисельними не лише недостатньо обґрунтованими і суперечливими, але не рідко і просто примітивними за змістом партійними постановами і директивами, які торкались не лише виробництва, але і ставлення до природного середовища.

Ряд важливих аспектів, що стосуються поліпшення соціоекологічної ситуації у сільській місцевості, показано у спільній роботі П.Панченка і В.Шмарчука . Зокрема, у ній спеціальний розділ присвячено аналізу ресурсозбереження, землекористування, раціонального використання водних ресурсів, базовим питанням екології сільськогосподарського виробництва та забезпечення належної екологічної безпеки сільських населених пунктів.

Важливою віхою у розвитку соціоекологічних досліджень стали фундаментальні роботи С.Васюти, виконані ним як у творчій співпраці з О.Васютою та Г.Філіпчуком , так і особисто . Поряд з іншими важливими проблемами, автор і його колеги багато уваги приділяють з'ясуванню причин виснаження земельних ресурсів, визначенню шляхів відтворення природної родючості сільськогосподарських угідь та встановленню оптимального балансу між продуктивною віддачею з гектару орної землі й збереженням її відтворювальних можливостей.

Слід зазначити, що вже на перехідному етапі творення сучасної української державності проблема формування продуманої, виваженої, програми утвердження справжнього дбайливого господаря землі стала одним із провідних напрямків у роботі істориків, соціологів, економістів, екологів. У 1991 р. на Всеукраїнській науково-практичній конференції в Умані увазі зібрання було запропоновано ряд цікавих доповідей і повідомлень, що так чи інакше торкалися цієї теми. С.Васюта виклав концептуальні положення стосовно збереження і екологічного відродження села в контексті утвердження незалежної державної політики України , М.Герасименко зосередив увагу на тривожних явищах, викликаних надмірною інтенсифікацією сільськогосподарського виробництва .

Привертає увагу цікаве дослідження І.Рибака . У значній за обсягом монографії проаналізовано широкий спектр проблем, пов'язаних із життєдіяльністю українського селянства. Серед них такі, що безпосередньо стосуються культури землекористування, збереження природної цілісності агроландшафтів та екологічного добробуту сільської місцевості.

Підвищення загальної культури українського села, зокрема, культури сільської виробничої інтелігенції та вплив цього процесу на культуру землекористування, збереження водних і лісових ресурсів дослідив О.Нікілєв . Автор показав як змінювались якісні характеристики цієї соціальної верстви, розуміння нею, а відповідно й її ставлення до вирішення соціоекологічних проблем.

Взаємозалежність інтенсивності землекористування на території Черкаської та Полтавської областей у другій половині ХХ ст. і здоров'я населення, насамперед його різке погіршення у новонароджених, стали об'єктом наукового вивчення В. Могуна .

Ряд важливих аспектів обраної нами для вивчення теми висвітлено у монографіях С.Падалки . Дослідник зосереджує увагу на вивченні взаємозв'язку між господарюванням, умовами праці сільських трудівників, їхніми соціально-побутовими умовами, культурою, духовністю та ставленням до землі.

Функціонуванням складної соціоекологічної системи, яку уособлює сучасне суспільство, взаємообумовленість економіки, екології, демографії, розглянуто в змістовних монографіях Ф.Моргуна і А.Шатохіна .

Окремо варто відзначити наукові здобутки економістів-аграрників . У них, як і в істориків, фаховий інтерес до екологічних проблем розвивався відповідно до темпів їхнього загострення для українського суспільства, починаючи з кінця 1980-х років.

Гендерні аспекти соціоекологічного становища українського села у контексті загального аналізу проблеми представлено у монографії К.Якуби . Автором переконливо доведено, що специфічний характер сільськогосподарського виробництва полягає у тому, що воно є складним соціально-економічним комплексом.

У роботі А.Малієнко . висловлюється теза про те, що необхідно відійти від традиційного сприйняття екологічних проблем, пов'язаних із господарюванням на землі, які трактувались як суто технологічні. Їх варто вивчати значно ширше, із урахуванням соціоекологічної та соціально-економічної спрямованості.

Окремі аспекти задекларованої нами теми висвітлено і в кандидатських дисертаціях із історії України .

При виробленні загального методологічного підходу до проблеми взаємовідносин людини і природи, довкілля, широко використовувались узагальнення американської школи екологів та економістів-аграрників. Цікаві роботи присвячені цій проблематиці з'являються вже в середині ХХ ст. Із другої половини ХХ ст. активізується інтерес закордонних, зокрема американських, дослідників різнобічних питань, що стосуються соціоекологічного виміру землеробства. У цьому контексті значний інтерес представляють змістовні огляди регіональних особливостей ведення сільського господарства .

Одним із перших хто системно проаналізував відтворювальну сільськогосподарську діяльність людини, її вплив на агроландшафти, множину виникаючих при цьому не лише прямих, але і опосередкованих зв'язків, став Р.Томас . У запропонованому і розробленому ним науковому напрямку працюють П. де Хересі, У.Маленбаум, Г.Форнарі, Д.Морган та інші дослідники .

Ряд зарубіжних науковців, серед них такі авторитетні, як Д.Піментель, М.Лалін, А.Зепп в останнє десятиріччя ХХ ст. поставили питання про зміну самої парадигми соціоекологічних досліджень. Вони, зокрема, привернули увагу до того, що з позицій технократизму, які домінували у сфері сільського господарства у 1960-80-х роках, загальноприйнятою була оцінка розвитку аграрного виробництва, як й інших сфер економіки, за обсягами вкладень у вигляді фізичних факторів інтенсифікації .

Аналіз історіографії свідчить, що окремі аспекти обраної для вивчення проблеми знайшли належне наукове висвітлення. Однак відсутня комплексна робота, яка б стосувалася екологічного виміру землеробства в УРСР у 1960-1980-х рр., чим і зумовлене звернення автора до задекларованої теми.

У підрозділі 1.2 „Характеристика джерел та теоретико-методологічні засади дослідження” проаналізовано джерельну базу дослідження, що постає достатньо репрезентативною, визначено методологію.

Джерельну основу дослідження становить кілька груп документів і матеріалів, згрупованих залежно від їхнього походження, змісту, особливостей, характеру викладу.

До першої групи віднесено офіційно-нормативну документацію, на основі якої складалося уявлення про позицію держави щодо питань розвитку аграрного виробництва, українського села в цілому, землеволодіння і землекористування, природоохоронної діяльності тощо. До них належать укази, закони і постанови Верховної Ради УРСР, постанови і розпорядження Ради Міністрів УРСР, документи Компартії союзного та республіканського походження, рішення місцевих органів влади і господарських структур. При визначенні концептуальних підходів держави в питанні функціонування суспільства, у тому числі його взаємодії з довкіллям, важливе місце відводилось Конституції УРСР.

Другу групу становили документи, опубліковані окремими збірниками. Так, „Відомості Верховної Ради Української РСР” акумулювали в собі укази, закони і постанови вищого органу державної влади, які дозволили з'ясувати логіку прийняття державних рішень із питань інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, проведення в життя таких політичних програм, як хімізація, меліорація тощо. Автором були опрацьовані підзаконні нормативні акти (постанови і розпорядження уряду УРСР), опубліковані у „Збірниках постанов і розпоряджень уряду Української УРСР” (з 1979 р. „Зібрання постанов уряду Української РСР”), за допомогою яких чітко можна простежити зародження та розвиток деструктивних явищ у землевпорядному процесі, що виявлялося в ігноруванні наукових підходів до організації сільськогосподарського природокористування. Матеріали з'їздів та пленумів КПРС і КПУ, представлені у виданнях „Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам” і „Комуністична партія України в резолюціях, рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК” , дозволили адекватно відтворити зміст партійної програми інтенсифікації сільського господарства, яка визначала природу екстенсивного землеробства, побудованого на імперативі самовиснаження сільгоспугідь, а також з'ясувати логіку ухвалення рішень із питань хімізації, меліорації, технічного забезпечення сільськогосподарського виробництва тощо.

Для дослідження змін в політиці землекористування, організації агроекології, аналізу динаміки рядів економічних показників важливе значення мали дані Центрального статистичного управління, які публікувалися у щорічниках „Народне господарство Української РСР” .

У досліджені широко використовувалися матеріали періодичних видань, що представляють третю групу джерел, уважне вивчення яких дає змогу „вжитися” в епоху, скласти уяву про логіку визрівання та прийняття рішень та подальший перебіг подій. У 1960-80-і роки процеси, що протікали на селі, висвітлювалися в журналах, органах Компартії „Комуніст України”, „Блокнот агітатора”.

Окрему, четверту, групу становлять спеціалізовані журнали сільськогосподарського профілю „Хлібороб України”, „Землеробство”, „Економіка сільського господарства”, „Вісник сільськогосподарської науки”, „Економіка АПК”, „Землевпорядкування”, „Землевпорядний вісник”. Суттєво розширили інформаційну базу дослідження розміщені у наукових та науково-популярних виданнях „Український історичний журнал”, „Віче”, „Політика і час”, „Український географічний журнал”. Змістовна аналітична інформація подавалася газетами „Радянська Україна”, „Правда Україна”, „Робітнича газета”, „Сільські вісті”, „Урядовий кур'єр”, „Голос України”, „Черкаська правда”, „Черкаський край”.

Під час наукового пошуку автором опрацьовано фонди Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (далі - ЦДАВО України) (ф. 1 „Верховна Рада УРСР”, ф. 2 „Рада Міністрів УРСР”, ф. 27 „Міністерство сільського господарства УРСР”, ф. 337 „Відділ народногосподарського плану по сільському господарств”, ф. 342 „Міністерство охорони здоров'я УРСР”, ф. 582 „ Центрального статистичного управління при Раді Міністрів УРСР”, ф. 4778 „Державний комітет охорони природи УРСР”, ф. 5105 „Міністерство лісового господарства УРСР”); Центрального державного архіву громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України) (ф. 1 „Центральний комітет Комуністичної партії України”); Державного архіву Черкаської області (далі - ДАЧО) (ф. Р-2552 Управління сільського господарства Виконавчого комітету Черкаської обласної ради народних депутатів”, Р-5640 „Черкаське обласне виробниче об'єднання по агрохімічному обслуговуванню сільського господарства”), а також опубліковані в різних збірках джерельні матеріали.

В цілому джерельна база обраної для вивчення теми є достатньо репрезентативною, і дозволяє реалізувати поставлену мету і вирішити дослідницькі завдання.

У третьому підрозділі першого розділу “Методологія та методи дослідження” обґрунтовано теоретичні засади, на які спиралась дисертантка. Це принципи об'єктивності, історизму та науковості. У процесі роботи використовувались наступні методи дослідження: проблемно-хронологічний, системно-комплексний, ретроспективно-порівняльний та статистично-аналітичний. Корисним було також звернення до міждисциплінарного методу та методу логічного аналізу. Їх застосування забезпечило можливість проведення системного аналізу широкого кола політичних, економічних, екологічних, технологічних, біологічних чинників, тісна взаємопов'язаність яких визначала характер, напрямок та темпи визрівання складного комплексу екологічних проблем в сільському господарстві УРСР 60-80-х рр. ХХ ст.

У другому розділі „Екстенсивне землеробство: імператив самовиснаження”, що складається з двох взаємопов'язаних підрозділів, досліджено політичну парадигму інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, соціальну роль і значущість земельного фонду.

У першому підрозділі другого розділу „Політична парадигма інтенсифікації” проаналізовано розуміння радянським керівництвом шляхів вирішення продовольчої проблеми країни, умов забезпечення інтенсифікації сільськогосподарського виробництва.

В агрополітичній концепції радянської держави інтенсифікація сільськогосподарського виробництва передбачала пріоритет політико-економічних цінностей над природоохоронними. На озброєння ця формула була взята новим керівництвом країни у 1965 р. з тим, аби в якомога стислі строки покінчити з дефіцитом продовольства. При цьому йшлося передусім про зростання об'ємів основних фондів, додаткових вкладень на гектар площі і на голову худоби без врахування потреби якісного оновлення виробництва. Вона в своїй основі була “затратною”, оскільки механічно пов'язувала інтенсифікацію із зростанням об'ємів основних фондів, капітальних вкладень, не враховуючи при цьому фактор якісного удосконалення змісту останніх. Ототожнення додаткових затрат із інтенсифікацією виправдовувало всілякі необґрунтовані видатки, потрібні й непотрібні витрати. Це не стимулювало господарських керівників ефективніше використовувати ресурси. Тому на кінець 1970-х років продовольча ситуація в УРСР значно погіршилась.

З початку 1980-х років економіка СРСР в цілому, в тому числі й сільське господарство, дедалі більше розвивалася екстенсивно, відчутніше позначалася на її стані невідповідність запланованих обсягів виробництва рівню продуктивності праці, розпорошеність капіталовкладень. Проте прийнята у 1981 р. „Продовольча програма” не передбачала застосування нового інструментарію вирішення проблеми забезпечення населення продовольством. Виробничі відносини не підлягали модернізації. Ситуація на краще не змінилася і з початком “перебудови”, оскільки сільське господарство УРСР продовжувало розвиватись екстенсивно, технологічно надмірно навантажуючи агроландшафти, погіршуючи умови життя сільських трудівників, негативно впливаючи на їхнє здоров'я.

У підрозділі 2.2 „Земельний ресурс: соціально-економічна роль, значущість” досліджено стан та динаміку експлуатації земельних ресурсів в УРСР у 1960-1980 рр.

Володіння Україною великою кількістю родючих чорноземів породжувало відношення до них як до даності, заважало розумінню по-справжньому величезного значення в житті українського народу його унікальних земельних ресурсів.

Екстенсивне землеробство в УРСР було зумовлене двома факторами: перший - природно-кліматичний (наявність родючих чорноземів); другий - суб'єктивно-психологічний - відсутність адекватної оцінки унікальних земельних ресурсів республіки. Тому цілком “логічним” вважалося безапеляційне вторгнення в природну екосистему з метою видобути з землі якомога більше продукції. При цьому шкоди, заподіяної таким підходом, намагалися не помічати. Не було розроблено екологічно оптимізованої структури сільськогосподарських угідь. Залучення до сільськогосподарського обігу якомога більшої кількості площ стало основним напрямком збільшення продуктивності землеробства. На практиці це спричинило розвиток екологічної кризи в галузі, різку деградацію сільськогосподарських угідь.

У 1960-1980-х рр. в УРСР розміри землекористування, з огляду на різні причини, змінювалися. Недосконала нормативно-правова база зумовлювала те, що багато орної землі втрачалося через непродумане промислове та гідротехнічне будівництво, розширення територій міст і селищ тощо.

Заходи держави спрямовувалися на втілення екстенсивної загальногосподарської концепції, зміцнення державного права власності на землю. Держава покликана забезпечити додержання міністерствами, відомствами, державними, кооперативними підприємствами й організаціями, а також громадянами земельного законодавства, порядку користування землею, правильного ведення земельного кадастру, землеустрою, але на практиці ця функція не виконувалась.

Третій розділ „Основні риси техногенної експансії в сільському господарстві УРСР”, який складається з двох органічно пов'язаних підрозділів, присвячено аналізу динаміки розвитку хімізації та технізації сільського господарства як засобу його інтенсифікації.

У підрозділі 3.1 „Політизований характер хімізації сільськогосподарського виробництва” проаналізовано наслідки хімізації землеробства для аграрного сектора економіки УРСР.

В кінці 1950-х - на початку 1960-х років керівництво країни, господарники ставилися до хімізації як своєрідної панацеї, що швидко забезпечить значне зростання врожайності в рільництві, суттєво технологічно спростить виробничий процес у землеробстві.

В реальному житті, однак, виявилось, що колгоспи і радгоспи були неготові до цього. Насамперед через брак фахівців, які б могли належно організувати величезні обсяги робіт, які належало виконувати. Лише в 1969 р. було дозволено ввести посади агрохіміків та створити спецпідрозділи для проведення хімобробітку рослин. І тільки у 1979 р. у республіці за спільним рішенням ЦК Компартії України і Ради Міністрів УРСР було сформовано спеціалізовану агрохімічну службу, яка повинна була належно організувати цю складну роботу.

Разом із тим у 1960-80-ті роки продовжувало активно розширюватися виробництво мінеральних добрив та інших хімічних речовин, необхідних сільському господарству, вводились у дію нові потужні об'єкти хімічної промисловості. Проте, хоч обсяги виробництва міндобрив зростали значно швидше врожайності сільськогосподарських культур, відчувався постійний дефіцит хімічних засобів захисту рослин, особливо гербіцидів. Через це господарства не могли успішно боротися з бур'янами та шкідниками сільськогосподарських культур і активне удобрення земельних площ помітно не впливало на підвищення врожайності.

Це було зумовлено насамперед тим, що використання добрив носило безсистемний характер. Науково обґрунтовані строки і обсяги їхнього внесення з року в рік грубо порушувалися, невміло і безгосподарно ставилися до використання добрив і самі господарства. В колгоспах і радгоспах система застосування міндобрив функціонувала непродуктивно, за неї ніхто не ніс персональної відповідальності. Складним було і становище із зберіганням міндобрив. Все це мало негативні наслідки: посилення розвитку водоростей та планктону через попадання надлишку поживних елементів у річки з поверхневим стоком; підвищення кислотності ґрунтів, захворюваності рослин; зменшення продуктивності сільгоспкультур і погіршення якості продукції через накопичення нітратів. Незважаючи на великі адаптаційні можливості рослин, вони не витримували надмірних навантажень хімізації.

У підрозділі 3.2 „Механістична технізація сільського господарства УРСР та її наслідки” досліджено вплив застосування сільськогосподарської техніки на інтенсифікацію землеробства.

В окреслений період керівництво країни, переслідуючи значною мірою політичні та ідеологічні цілі, намагалося в якомога стислі строки інтенсифікувати сільськогосподарське виробництво. Але досягти необхідного рівня якості та ефективності техніки для сільського господарства було складно. Підприємства сільськогосподарського машинобудування, отримуючи щедре державне фінансування, працювали одночасно для потреб військово-промислового комплексу, куди спрямовувались зусилля найкваліфікованіших конструкторів та робітників, найякісніші метали та матеріали, найсучасніше устаткування. Про збут сільськогосподарської техніки навіть найгіршої якості виробникам не доводилося піклуватися. За них це успішно робила держава за допомогою адміністративних важелів.

Протягом 1960 - 80-х років було підготовлено і затверджено на найвищому рівні п'ять державних програм із створення і виробництва нової сільськогосподарської техніки. Однак, жодна з них не була виконана в повному обсязі.

Машинобудування, піклуючись передусім про механічне нарощення кількості та потужності сільськогосподарських машин, не враховувало, що надто важка, недосконала техніка не стільки забезпечуватиме зростання продуктивності праці, скільки сприятиме посиленню техногенного тиску на сільськогосподарські угіддя. Будучи далекою від реальних потреб села, радянська промисловість здебільшого працювала на насичення машинами окремих виробничих процесів, але мало що робилося для комплексної механізації всього технологічного ланцюга сільськогосподарського виробництва. Це часто вело до болісних диспропорцій, коли в одному технологічному потоці працювала як високопродуктивна техніка, так і застарілі неефективні, ненадійні машини, що нівелювало очікуваний високий результат від застосування нових машин. До того ж відверто ігнорувалися екологічні вимоги.

Все це суттєво стримувало ефект від нарощення енергоозброєності праці сільських трудівників. У розрахунку на одного працюючого вона була незначною, через що чимало виробничих операцій залишалися немеханізованими. Особливо відчувалися диспропорції між механізацією у рослинництві й тваринництві. Електрифікація як екологічно чистий вид енергії в радянську добу так і не стала вирішальним фактором для комплексної механізації та автоматизації виробничих процесів, радикальних змін в житті й побуті сільських виробничників, жителів села.

Наслідки широкої меліорації для екосистеми України і відтворення продуктивного потенціалу орних земель проаналізовано у четвертому розділі „Радянська практика освоєння і використання сільгоспугідь: природоохоронний компонент”, який складається з двох взаємопов'язаних підрозділів.

У підрозділі 4.1 „Наслідки широкої меліорації” досліджено вплив масштабної програми меліоративних робіт на стан аграрного сектору економіки і екологічну ситуацію в УРСР.

Партійно-господарське керівництво УРСР надзвичайно активно намагалося використати меліорацію для інтенсифікації сільгоспвиробництва. Ним вона розумілася не як узгоджена система агрохімічних і технологічних заходів, спрямованих на активізацію чи реанімацію природного потенціалу надмірно зволожених, чи навпаки посушливих земель і сільгоспугідь, а передусім засобом, за допомогою якого можна було „відвойовувати” чи „вибити” з природи якомога більше продуктів харчування.

Широка меліорація розпочалася у червні 1966 р., коли пленум ЦК КПУ прийняв рішення про побудову зрошувальних систем і осушення земель, відповідно до постанови травневого пленуму ЦК КПРС „Про широкий розвиток меліорації земель для одержання високих і стійких урожаїв зернових і сільськогосподарських культур”. Меліорація втратила своє виключне значення лише у березні 1985 р., однак до цього часу вона набула вже таких масштабів, що перетворилася на самостійний сектор народного господарства.

Великомасштабна зрошувальна меліорація спочатку зовсім не передбачала заходів щодо охорони зрошуваних ґрунтів, що зумовило масштабне засолення ґрунтів. Діючі зрошувальні системи марнотратно використовували цінні підземні водні джерела. Особливо відчутно це виявлялося в південному регіоні республіки. При поливі мінералізованою водою хлорно-натрієвого складу відбувалося осолонцювання ґрунту на значну глибину, якісні та кількісні зміни в їхньому складі, нагромадження токсичних солей і вимивання нетоксичних. Полив річковою водою навіть протягом відносно нетривалого періоду вів до інтенсивної деградації фізичних властивостей чорноземів: вдвічі зменшувався зміст поживних речовин, з'являлася крихкість ґрунтів при обробітку, в 1,5 рази зростав опір дії сільгоспзнаряддям, надмірна вологість призводила до появи липкості. Як наслідок в південних районах УРСР на поливних землях обсяги вирощеної продукції не те що не зросли, а суттєво зменшились.

Багато негативних екологічних наслідків принесла також і осушувальна меліорація. Внаслідок її надшвидких темпів та величезного розмаху в Поліській зоні та західних регіонах України швидко відбувалися деструктивні порушення ландшафтів, зміни гідрологічного режиму низин, що суттєво позначалося на перерозподілі стоку вод та його загальному зменшенні. В силу цього тут інтенсивно почав змінюватись рослинний і тваринний світ.

У підрозділі 4.2 „Відтворення продуктивного потенціалу орних земель” досліджено заходи, спрямовані на поліпшення продуктивності посівних площ України.

Безгосподарна експлуатація земельних ресурсів систематично поглиблювала їхню деградацію, найпоширенішими формами якої була вітрова та водна ерозії. Концепція інтенсивного землеробства не передбачала відтворювальних механізмів, які б компенсовували втрати родючих компонентів ґрунтів. До прискорення ерозійних процесів вели безконтрольна вирубка лісів, надмірний випас худоби на природних пасовищах, нераціональні методи землеробства тощо. Низькою ефективністю відзначались і заходи з відновлення продуктивності порушених сільгоспугідь. Як наслідок, у 1965-1980-ті рр. в Україні площа змитих орних земель зросла на 26% і перевищила 10 млн. га, що становить більше третини площі всієї ріллі.

Оскільки протиерозійні роботи не включалися до переліку основних виробничих показників, то часто плани лісомеліоративних заходів не виконувалися в повному обсязі, нехтували і захисними лісосмугами, які виконували важливу протиерозійну роль. Велике значення для екологізації культури землеробства мало дотримання науково обґрунтованих сівозмін, що, зазвичай, не виконувалося.

Запроваджена у 1980-ті роки контурно-меліоративна система землеробства дещо пригальмувала розвиток ерозійних процесів. В її основу було покладено принцип диференційованого використання земель, створення смугастої та мозаїчної структури агроландшафтів. Однак і вона повністю не вирішувала проблеми, оскільки за тогочасних умов неможливо було кардинально змінити структуру сільгоспугідь та сівозмін, які чітко визначалися планами.

Ерозії неминуче зумовлювали зниження гумусності ґрунтів. Захопившись хімізацією керівництво республіки не враховувало, що лише органіка є джерелом поповнення гумусу. У результаті із землі забиралося значно більше поживних речовин, ніж вносилось. Ігнорувалося те, що інтенсивне землеробство, переведення тваринництва на промислові методи, яке тягне за собою необхідність збільшення кормової бази, в свою чергу, вимагає зростання органічного живлення, запобігаючи цим самим виснаженню ґрунту.

За умов панування екстенсивних принципів організації землеробства байдужим залишалось ставлення до земель, які потребували рекультивації. Обсяги рекультиваційних робіт постійно скорочувалися, нерідко вони просто ігнорувалися, порушувались етапи їхнього проведення.

У результаті проведеного наукового дослідження автор виносить на захист наступні висновки і положення:

1. Аналіз історіографії проблеми свідчить, що досі вона не була предметом спеціального наукового вивчення в історичній літературі, залучена до дослідження джерельна база є репрезентативною і різнобічною, що дозволяє повно і достовірно дослідити обрану тему.

2. Основні підходи радянського керівництва до вирішення широкого кола соціально-екологічних проблем сільського господарства та життя сільських трудівників фактично не переглядалися з моменту колективізації і базувалися на беззастережному пануванні вкрай спрощеного технократизму, який зводився до сподівання на те, що від лінійного нарощення вкладень енергії і ресурсів слід очікувати відповідного збільшення обсягів отриманої продукції.

3. Перерозвиток агроекосистем веде до прямого зіткнення з інтересами соціуму. Нарощення об'ємів виробництва насамперед за рахунок використання ксенобіотичних засобів (хімдобрива, пестициди, синтетичні кормові добавки, генетично змінені сорти рослин) безпосередньо погіршує стан здоров'я населення. Чим більше використовуються ресурси природного середовища тим більше зростає його внутрішня напруженість. Ситуація погіршується також в силу того, що чим більше соціоекологічна система ускладнюється в технічному і технологічному плані, тим більш вразливою вона стає і тим більше енергії потребує для підтримання свого функціонування.