Володимир Мономах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Біографія Володимира Мономаха

2. Здобутки у внутрішній та зовнішній політиці в часи правління Мономаха

3. Окремі відомості про долю дітей Володимира Мономаха

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Не змагайся з лукавими, не заздри тим, хто творить беззаконня,

бо лукаві будуть знищені, слухняні ж Господу

будуть володіти землею...

Володимир Мономах, «Повчання»

Майже всі події другої половини XI ст. і першої половини XII ст. в історії Київської Русі пов'язані з іменем Володимира Мономаха. Ярослав Мудрий, поділивши Київську Русь на п'ять частин, заповідає правити цими землями своїм синам, але між братами відбуваються сварки, з яких почалося дроблення Русі на князівства. Володимир Мономах був тим, хто востаннє об'єднав під своєю владою більшу частину Русі - Київську, Переяславську, Смоленську, Волинську, Турово-Пінську, Мінську, Новгородську, Ростово-Суздальську землі. Верховну владу київського князя визнавали навіть чернігівські та галицькі князі.

Крім здобутків для держави, які стали результатом успішної внутрішньої і зовнішньої політики, Мономах залишився в пам'яті народу князем з високими моральними принципами, яких він суворо дотримувався сам й заповідав своїм дітям, заливши нащадками своє «Повчання». Особливість і значущість постаті великого князя стала предметом дослідження даного реферату, метою якого є узагальнення основних біографічних відомостей, даних про успіхи і досягнення його діяльності та особливістю даної роботи є зацікавленість долею дітей Володимира Мономаха.

1. Біографія Володимира Мономаха

Володимир Мономах - великий князь смоленський (1073-1078), чернігівський (1078-1094) переяславський (1094-1113), київський (1113-1125), державний діяч, воєначальник, письменник, мислитель. Володимир народився в 1053 році, за рік до смерті свого діда Ярослава (1054). Улюблений син Всеволода, Великого Київського князя. Мати - Ганна, остання дружина Всеволода - дочка візантійського імператора Костянтина Мономаха, Візантійська царівна. Але справжнє її ім'я не відоме, в джерелах є такі варіанти: Анастасія, Марія, Ірина, Феодора або Анна. У Володимира було три імені: Володимир - княже, Василь - хресне, Мономах - дідівське (з грец. - «одноборець»).

Своє дитинство і юність Володимир провів при дворі батька Всеволода Ярославича, улюбленого сина Ярослава Мудрого, в Переяславі-Південному. З дитинства оточувала Володимира обстановка вченості, і, «сидячи вдома», як повідомив він нам пізніше, вивчив п'ять мов. Разом із батьком він брав участь у небезпечних полюваннях на дикого звіра, змалку звик виконувати складні, недитячі доручення. У свій перший похід на чолі невеликої дружини до далекого Ростова батько відправив Володимира у віці 13 років.

У бурхливі часи міжкнязівських усобиць Ярославичів і майже безперервних набігів половецьких ханів Володимир мужнів та із запального юнака поступово перетворювався на зрілого мужа, згодом очолював дружину свого батька.

У 1074 р. взяв у дружини англійську принцесу, дочку останнього англосаксонського короля Гарольда II (загинув у бою з армією нормандського герцога Вільгельма) - Гіту Уессекську. Осиротіла дівчина знайшла притулок у Данії, при дворі одруженого з Єлизаветою Ярославною короля Свена. Єлизавета, яка доводилася Володимиру тіткою, засватала Гіту за свого племінника. З дітей Володимира і Гіти до зрілого віку дожили одинадцятеро. Гіта, судячи з усього, мала дуже великий вплив на синів, оскільки саме їй доводилося займатися їхнім вихованням через часті військові походи Володимира Мономаха. Відомо, що її старший син Мстислав мав не тільки хрестильне ім'я Федір, але і носив третє ім'я - Гаральд, на честь діда, англійського короля. Можливо, Гіта сподівалася, що при вдалому збігу обставин він зможе успадкувати трон її предків, тому і дала йому таке ім'я. Можна припустити, що вона померла в середині 90-х рр. XI ст. Після цього Володимир Мономах одружився ще два рази. Друга дружина народила Юрія Долгорукого і померла 7 травня 1107 р., третя пережила чоловіка і померла в 1126 р. [5].

Згодом Володимир став смоленським князем, а коли його батько став київським, отримав Чернігів. Всеволоду було важко на престолі, йому дістався непростий спадок. У Києві йому протистояло самовільне боярство. Його власне, чернігівське боярство було проріджено війнами. Князь в останні роки життя часто хворів, не міг проконтролювати діяльність підлеглих, які користувалися цим. Було неспокійно і на зовнішніх рубежах: волзькі булгари і мордва спалили Муром, вторгалися і в суздальські землі. Нахабнішали половці, дивлячись на них, збунтувалися і тюрки, які зобов'язувалися служити Русі. Всеслав Полоцький дотла випалив Смоленськ, забрав його жителів. Не визнавали над собою владу великого князя буйні в'ятичські племена, в'ятичі залишалися язичниками.

Битися з недругами батька і Русі доводилося Володимиру Мономаху. Він відповів на напад Всеслава Брячиславича на Смоленськ низкою спустошливих рейдів, в які залучив і половецькі загони. Були захоплені Друцк і Мінсь, звільнені захоплені при походах Всеслава на Новгород і Смоленськ люди, а також взяті у полон жителі Мінська та інші полочани, їх розселили в Ростово-Суздальській землях. Всеслав засів у Полоцьку і готувався до оборони, але Володимир закріпитися в його князівстві не збирався і на стольний град не пішов.

Володимир розгромив булгар на Оці. Перехопив загони ханів Асадука і Саука, які розорили Стародуб, половці були розбиті, хани потрапили в полон. Відразу, без відпочинку, зробив кидок до Новгород-Сіверському, де розметав ще одну половецьку орду Белкатгіна. Звільнив тисячі бранців. Потім князь розгромив тюрків. Бунтівники повинилися і були розпущені по домівках. Вождів і знатних людей залишили бранцями. Ще один загін тюрків був розсіяний під Переяславом. володимир мономах князь київський

Тогочасні літописці не згадують про жодну поразку Володимира Мономаха. Сам князь наприкінці життя твердив, що лише великих походів проти половців, у яких брав участь, пам'ятає 83. «Я уклав з половцями 19 мирних угод,- писав Мономах у «Повчанні дітям», - взяв у полон понад 100 кращих їхніх князів і відпустив їх, а понад 200 стратив і втопив у річках».

Перемагати половецькі орди, які завжди мали кількісну перевагу, князеві допомагав неабиякий військовий талант і знайомство з тактикою бою західноєвропейського рицарства. Історики вважають, що Володимир Мономах першим серед руських князів зрозумів переваги використання в боротьбі з кочовиками блискавичних атак важкоозброєної кінноти. Руське рицарство, як і західноєвропейське, відігравало вирішальну роль у битвах. Воно збивало на землю, затоптувало й долало легкоозброєних половців. Спираючись на бойову дружину, Володимир майже щорічно здійснював походи й урешті-решт примусив половців майже на сорок років залишити південно-руські степи.

У 1093 р. після смерті батька, Великого князя Всеволода, Володимир мав можливість зайняти київський престол, але, не бажаючи нової усобиці, добровільно поступився це право двоюрідному братові Святополку, сказавши: «Його батько був старший від мого і раніше мого княжив у Києві». Сам же зайняв Чернігівський престол.

Початок правління Святополка Ізяславича (1093-1113) позначений страшним половецьким спустошенням Київської землі з передмістями самої столиці влітку 1093 р. Святополк не зумів стати загальнонародним лідером і дати відсіч кочівникам. Провідна роль у цьому належала Володимиру Мономаху, який фактично став співправителем Святополка.

Коли навесні 1113 р. помер великий князь Святополк ІІ Ізяславич, його побожна дружина, за давньою традицією, улаштувала роздачу добра князя. Роздачі з княжої скарбниці виявилися досить щедрими, утім, щедрість мала протилежний результат. Кияни розцінили це як слабкість влади і, зібравшись на віче, вирішили запросити на київський престол Володимира Мономаха. Але той знов відмовився, пославшись на рішення Любецького з'їзду. Тим часом озброєні кияни погромили двір святополкового тисяцького Путяти, а слідом почали нищити квартали іноземців, особливо єврейських купців і лихварів. Налякані подіями, бояри і купці вдруге звернулися до Володимира Мономаха із проханням: «Іди, князю, у Київ, а як не підеш, то знай, що багато лиха вчиниться, це не тільки двір чи соцьких... пограбують, а ще й нападуть... і на бояр, і на монастирі, і будеш ти відповідати, князю, коли пограбують і монастирі».

Помер Володимир Мономах 19 травня 1125 р. у віці 72 років і, оплакуваний синами, онуками і всім народом, був похований у Софійському соборі, біля свого батька. Влада спокійно перейшла до вже літнього Мстислава Володимировича, якого батько покликав до себе з Новгорода ще в 1117 р. Тому князювання Мстислава Володимировича у Києві (1123-1132) було органічним продовженням батьківського правління.

Отже, Володимир Мономах прожив славетне життя, залишився в пам'яті народу як один із величніших князів руської землі. Він здійснював далекі походи, придушив повстання в'ятичів, воював проти половців, допомагав полякам проти чехів. Разом з батьком і Святополком Ізяславичем воював проти Всеслава Полоцького. Прикметною рисою характеру Мономаха стало те, що він поважав закон, не мав великої жаги до влади й не бажав устрявати в міжкнязівські чвари та усобиці.

2. Здобутки у внутрішній та зовнішній політиці в часи правління Мономаха

Володимир Мономах не був активним противником поділу Руської землі на окремі князівства, але прагнув при цьому зберегти політичну, військову та культурну єдність Русі на новій моральної основі: на основі договорів про союзи князів між собою, що скріплюються поцілунком хреста, взаємними обіцянками і збереженням за собою отчину без посягань на отчини сусідів. Свою ідею спілок Володимир Мономах постійно висловлював на князівських з'їздах (1097, 1100 і 1103 рр.).

У зв'язку із активізацією нападів кочівників, відбулися загальноруські походи 1109, 1110 і 1111 рр. Особливо спустошливим для кипчаків і переможним для руських став похід 1111 р. Кілька ханів збиралися завдати Русі новий удар. Однак невелика дружина з воїнів Володимира Мономаха під проводом воєводи Дмитра здійснила вилазку в Степ і розвідала плани противника. 26 лютого 1111 р. у Велику Степ під керівництвом Володимира Мономаха рушили майже всі руські князі, включаючи Святополка Київського. Попереду воїнів тоді їхали священики. Вони читали біблійні тексти, співали псалми і несли хрести. В глибині Половецького степу руські захопили столицю кипчаків Шарукань і місто Сугров. Шарукан намагався відвести основні сили степовиків, але 26 березня 1111 р. їх нагнали. Битва на Сальниці завершилася повною перемогою русичів. Літописці запевняли, що звістка про розгром «поганих» (язичників-половців) дійде до Польщі, Чехії, Угорщини та самого Рима. Деякі історики називають похід 1111 р. «хрестовий похід» Мономаха на степовиків (додаток А).

Ставши у 1113 р. київським князем, Володимир Мономах придушив повстання, яке виникло тоді у Києві, і в той же час змушений був законодавчим шляхом дещо пом'якшити становище низів. Смерть великого князя Святополка II, викликала в Києві повстання проти лихварів, яким протегував великий князь, можливо, отримуючи за те частину їх прибутку. За «купу» (позику) лихварі брали 200-300%. Боржники змушені були продавати дружин, дітей, а потім і себе на сплату боргів. Це торкнулося сотень сімей. Вони втратили свободу: з «людей» (так давньоруський кодекс законів «Руська Правда» іменувала вільних) перетворювалися на «закупів» (залежних боржників), а ще гірше в «челядь» (рабів). Але в день смерті великого князя Святополка настала розплата. Лихварі, багато з яких були нащадками хозарських купців-іудеїв, переведених до Києва князем Святославом після розгрому їм Хазарії, були перебиті. Хаос, який панував в Києві і небезпека переходу люті бідних людей на бояр і заможних городян, змусили останніх звернутися до самого авторитетному князю Русі Володимиру Мономаху із закликом сісти на київський престол (4 травня 1113 р.). Володимир прийняв цю пропозицію. Ніхто з князів, навіть Олег Чернігівський, який був старший Мономаха по родовому розрахунку, не чинив опір такому вирішенню справи.

Мономах швидко вирішив проблему боржників. Він видав новий закон «Статут про рези» (відсотки). Ніхто не міг брати із закупів (боржників) вище 50% річних і тримати насильно їх на своєму подвір'ї у працівниках, якщо вони просили відпустити їх, щоб знайти кошти для повернення боргу. Закупи, які три роки пропрацювали на кредитора, вважалися такими, що сплатили борг і рези по ньому. «Статут про рези» став однією з частин давньоруського законодавства «Руської Правди». Відомий петербурзький історик І.Я. Фроянов справедливо зауважив, що «Статут про рези» знизив соціальну напруженість у давньоруському суспільстві [8].

Мономах встановлює культ князів братів Бориса і Гліба, які підкорилися своєму старшому братові Святополку і загиблі від руки підісланих їм вбивць. Культ Бориса і Гліба повинен був подати приклад всім князям повного, до самої мученицької кончини підпорядкування старшому князю і разом з тим різко засудити старшого князя - в даному випадку Святополка Окаянного, який не побажав рахуватися з правами молодших. Таким чином, Володимир Мономах як би виступив проти принципу одноосібного правління на Русі, зображуючи його у відомих обставинах злочинним і братовбивчим. Отже, прагнучи до єдності при цьому залишаючи інститут князівства, Володимир сприяв літописанню, нагадуючи про історичну єдність княжого роду і пропагуючи легенду про походження всіх руських князів від одного князя - Рюрика [3, с.92-93].

Володимир сприяв і будівництву в Києві та околицях. За його розпорядженням у великокнязівській заміській резиденції Берестові зведено величний собор Спаса, де згодом був похований його син Юрій Долгорукий. Тоді ж було споруджено міст через Дніпро.

Володимир Мономах залишив по собі пам'ять не лише як талановитий полководець і далекоглядний державний діяч, але й як видатний письменник свого часу. Його перу належить високохудожній літературно-публіцистичний твір «Повчання». Під однією назвою в «Повчанні» об'єднані чотири окремі літературні твори: «Повчання дітям» Мономаха, його життєпис, лист до князя Олега Святославича (Гориславича) та молитва. Але останній, як нещодавно з'ясували історики, не належить перу Мономаха.

Найцікавішим у зібранні є «Повчання дітям». У цьому творі старий князь пригадує минулі роки, описує військові походи та не приховує при цьому помилок, яких припустився на довгому життєвому шляху. Твір написаний у дещо скорботному тоні. Це, імовірно, спричинило те, що Мономах відчував недосяжність того морального й політичного ідеалу, до якого прагнув. Тогочасні реалії примушували князя брати участь у міжкнязівських усобицях, поступатися своїми принципами. Однак Мономах намагався застерігати нащадків від повторення його помилок.

Розуміючи, що синам доведеться управляти князівствами, він намагався дати цінні поради, які, на його думку, допомогли б їм уникнути серйозних помилок. Насамперед він радив їм дотримуватися християнських чеснот: «не давайте сильним погубити людину». Він хотів бачити синів добрими, співчутливими до людського горя, привітними, людяними. Закликав проявляти милосердя й особливо цінувати людське життя. Володимир застерігав синів від порушення клятви, брехні, пияцтва і розпусти, учив шанувати старших і духовенство, кохати дружину, але при цьому не дозволяти їй керувати чоловіком. У його повчаннях синам важливим було піклуватися про рідну землю та підданих, не завдавати їм прикрощів. Як мудра людина Володимир Мономах прагнув переконати синів у тому, як важливо навчатися: «А коли добре щось умієш - того не забувайте, а чого не вмієте - то того навчайтеся... Лінощі ж - усьому (лихому) мати: що (людина) вміє - те забуде, а чого ж не вміє - то того не навчиться».

Законодавчі, військові, дипломатичні та династичні починання великого князя Володимира Мономаха не завадили йому подбати про те, яким чином буде збережена історія його епохи і взагалі історія Русі. Окремі літописні записи велися в Новгороді та Києві ще з кінця Х ст. При Ярославі Мудрому, можливо, був складений перший систематичний літописний звід. Все це лягло в основу «Повісті временних літ», яку в правління великого князя київського Святополка II склав монах Києво-Печерського монастиря Нестор, довівши до 1113 р. За наказом Володимира Мономаха «Повість временних літ» двічі редагувалася. У 1116 р. ігуменом Київського Видубицького монастиря Сильвестром, політичним прихильником Мономаха. Ця редакція дійшла до нас у Лаврентіївському літописі (по імені ченця, переписавши її в XV ст.). Ще раз «Повість» редагувалася в 1118 р. В даній редакції брав участь син Мономаха Мстислав і привезені ним з півночі вчені новгородські ченці. Цю версію «Повісті» ми знаємо по Іпатьевському списку (назва по монастирю, де був вперше виявлений текст).

Отже, Володимир Мономах об'єднав переважну частину держави Ярослава Мудрого. Під його руку стали Київ, Волинь, Переяслав, Смоленськ, Новгород, верхньоволзькі землі. Володимир Мономах, подібно до Ярослава, підтримував широкі династичні зв'язки з низкою зарубіжних країн: Візантією, Англією, Швецією, Норвегією, Німеччиною, Угорщиною. На онуках Мономаха, дочках його сина Мстислава, були одружені згаданий вище Ярослав Святополкович і син Олега Чернігівського - Всеволод. Син Мономаха від першої дружини Гіти - Роман взяв у дружини дочку перемишльського князя Володаря Ростиславича (двоюрідного брата Володимира Мономаха). Син Мономаха від другого шлюбу - Юрій Долгорукий був одружений на дочці половецького хана Аєпи. Таким чином, Володимир Мономах намагався підтримувати мир на російсько-половецькому кордоні не тільки військовими засобами. Серед дітей, народжених у першому шлюбі князя Юрія Долгорукого, був знаменитий Андрій Боголюбський (1112-1174), для якого згодом половці стали частими союзниками в його міжусобних справах з іншими руськими князями.

Енергійною боротьбою з половцями Мономахові вдалося встановити на цілих п'ятдесят років безпеку степового кордону. Низка половецьких орд піддалася під його руку. Володимир колонізував ними південні околиці Русі, змусивши їх нести сторожову службу. Він дозволив вихідцям з Білої Вежі, столиці Хазарського каганату, яких тіснили половці, заснувати місто з тою ж назвою у верхів'ях ріки Остра за сто двадцять верст від Чернігова. І там була за короткий час збудована міцна фортеця.

Успіхи руської зброї так прославили Мономаха на Сході й на Заході, що, за висловами літописців, його ймення гриміло у світі. Сусідні держави шанували й боялися його. Мономах наводив жах і на Візантійську імперію. Він послав Мстислава з великим військом під Адріанополь і завоював Фракію. Наляканий Олександр Комнин надіслав до Києва дарунки: хрест животворного дерева, сердолікову чашу Августа Кесаря, вінок, золотий ланцюг і барми Костянтина Мономаха, Володимирового діда. Вручивши ці дари, митрополит ефеський Неофіт схилив київського князя до миру, увінчав його в київському соборному храмі імператорським вінком і проголосив руським царем. У московській Оружейній палаті й досі зберігаються так звана шапка Мономаха, себто корона, а також ланцюг, держава, скіпетр і старовинні барми, якими прикрашалися згодом усі російські царі в день свого сходження на престол (інаугурації). Ці безцінні речі, за деякими даними, могли бути дарунком імператора Олексія Комнина [6].

На велике князювання Володимира Мономаха в Києві (1113-1125), а потім і його старшого сина Мстислава (1125-1132) припадає період останнього посилення центральної влади в Київській Русі. Продовжуючи лінію, яку вів свого часу його батько Всеволод Ярославич, Володимир Мономах прагнув зосередити в руках своєї сім'ї найбільшу кількість давньоруських столів. До 1125 р. близько трьох чвертей усіх волостей Русі значилося за Володимиром і його синами. Спроби ряду князів військовим шляхом протистояти такій політиці централізації не увінчалися успіхом. Скажімо, Ярослав Святополкович намагався відвоювати у Мономаха Волинь у союзі з угорцями, поляками і галицькими Ростиславичами, проте програв і загинув у 1123 р.

Коли Володимир помер, великокнязівський престол перейшов до його старшого сина Мстислава (1125-1132). Новий великий київський князь швидко домігся підпорядкування своїй владі всіх руських князів. Усі Мономаховичі під його твердою рукою діяли разом і згуртовано. За межами родини були лише Чернігів, Полоцьк та дрібні волості майбутньої Галицької землі. Але місцеві князі не наважувалися чинити опір Мономаховичам. Мстислав продовжував політику батька щодо збереження єдності Русі. Він приборкав полоцьких князів, яких відправив як заручників до Константинополя (додаток Б). Долю інших дітей Володимира Мономаха розглянемо в наступному розділі.

3. Окремі відомості про долю дітей Володимира Мономаха

Отже, як вже йшлося у попередніх розділах, Володимир Мономах установив на Русі міцну централізовану владу, що ослабла після смерті Ярослава Мудрого. Для забезпечення стабільності всередині країни Мономах нерідко вдавався до рішучих дій проти порушень миру, але, як правило, виявляв до упокорених противників милосердя. Наприкінці правління Володимира під його безпосереднім управлінням і під владою слухняних батькові синів перебувало три чверті територій Київської Русі. Така консолідація сил забезпечила країні високий міжнародний престиж. Престиж Володимира Мономаха в Європі був настільки високий, що за допомогою до нього зверталися і монархи, і великі міста, як, наприклад, німецьке місто Регенсбург, яке просило спонсорувати завершення будівництва головного міського собору.

Славетний Володимир Мономах і своїми дітьми. Сини Мономаха: Мстислав I Великий (1076-1132), великий князь київський з 1125 р.; Ізяслав Володимирович (князь курський) (народ.1096); Святослав Володимирович (1079-1114), князь смоленський та переяславський; Роман Володимирович (1081-1119), князь волинський (1118-1119); Ярополк II Володимирович (1082-1139), великий князь київський з 1132 р.; В'ячеслав I Володимирович (1083-1154), князь турівський, великий князь київський у 1139, 1150, 1151-54 рр.. Юрій I Довгорукий (1091-1157), князь суздальський, великий князь київський у 1149-50рр. і від 1155 р.; Андрій Володимирович Добрий (1102-1142), князь волинський.

Дочки Володимира Мономаха: Марія (Марина) Володимирівна (народ. 1146/1147); Євдоксія Володимирівна, Єфимія Володимирівна (народ. 1139), Агафія Володимирівна. На окремих долях дочок зупинимося детальніше.

Дочка Володимира Мономаха Марія була видана заміж за якогось візантійця, який видавав себе за Льва Діогена, який загинув раніше молодшого сина імператора Романа IV Діогена. Це був вже другий самозванець, який прийняв ім'я Льва Діогена. Самозванець вів війну з чинним візантійським імператором Олексієм I Комніном. У 1116 р. руські війська були послані на допомогу «Льву Діогену», що допомогло останньому закріпитися в ряді Дунайських міст. Константинополь усунув самозванця 15 серпня 1116 р. руками найманих убивць, але Володимир Мономах продовжив війну з Візантією за інтереси свого онука, сина Марії Володимирівни і Лжедіогена - «царевича» Василя (незабаром загинув). Закінчилося це останнє в історії військове зіткнення Київської Русі та Візантії дипломатичними переговорами і компромісом. У ході переговорів греки вручили великому київському князю багаті дари, що включали царські регалії (звідси в російській традиції народилася легенда про «шапку Мономаха»).

Марія наприкінці життя займалася благодійністю і церковним будівництвом. Мабуть, вона жила в Києві, тому літописець чітко зафіксував її смерть, що свідчить про те, що сучасники поважали княгиню і в столиці вона була відомою особистістю. Хоча навряд її життя можна назвати щасливим. Шлюб з Леоном був укладений з політичних міркувань батька. Сліпий чоловік, мабуть, весь час прагнув на батьківщину, щоб зайняти там високе становище, але без сторонньої допомоги він це зробити не міг, тому обтяжувався тим становищем, в якому знаходився. Коли ж мрія Леона збулася і він став власником значних територій на важливих торговельних шляхах, його підло вбили. Син Марії Василь, який при вдалому збігу обставин мав право навіть претендувати на візантійську корону, був змушений служити двоюрідним братам і, б'ючись за їхні інтереси, загинув. Цілком імовірно, що Марія важко перенесла подвійну втрату і наприкінці життя вирішила присвятити себе служінню Богу. За цей сучасники називали її благовірної.

Нещасливо склалася доля і другої дочки Володимира Мономаха Єфимії. Хто був її матір'ю, невідомо. В Іпатіївському літописі лише повідомлено, що в 1112 р. вона була видана заміж за угорського короля. Н.М.Карамзін виявив в європейських хроніках додаткові відомості про цей шлюб. Виявляється, угорський король Коломан перебував уже в літньому віці, тому став підозрювати молоду і красиву дружину в невірності. Коли та завагітніла, він публічно оголосив, що майбутня дитина не від нього, і розлучився з Єфимією. Королева була змушена повернутися на батьківщину, де народила сина Бориса.

Скоріш за все, Коломана хтось налаштував проти Єфимії, боячись, що саме її син успадковує угорський престол. У всякому разі, Борис був вихований матір'ю у твердій впевненості, що він є справжнім сином Коломана. Змужнівши, він почав боротьбу за угорський престол і навіть зміг отримати допомогу від польського короля Болеслава III Кривоусого і дядька Ярополка Володимировича. За нього, як потім з'ясувалося, були й угорські бояри. Однак під час вирішального бою з суперником Бєлою Сліпим Борис злякався і втік з поля бою. Після цього він був змушений поневірятися по Європі в пошуках нових союзників. За допомогою родичів йому вдалося одружитися з візантійською принцесою, яка була у родинних зв'язках із імператором Мануїлом. Від неї у нього народився син, названий на честь діда Коломаном. Після цього Борис продовжив свої поневіряння і в результаті виявився при дворі французького короля Людовика VII. Йому вдалося схилити його до боротьби з новим угорським королем Гезой. Але вона виявилася невдалою. Боячись бути відданим супернику, Борис втік до Візантії, де знову почав битися з Гезой, але був убитий підісланим найманцем у 1156 р. Його син Коломан виріс при імператорському дворі, став видним полководцем і отримав в управління Кілікію.

Єфимія ж прожила коротке життя. Вона померла 4 квітня 1139 р.

Значно вдаліше склалася життя у молодшої дочки Володимира Мономаха Агафії. У 1116 р. вона вийшла заміж за гродненського князя Всеволода Давидовича. Він був вірним союзником і Володимира Мономаха, і його сина Мстислава Великого. З останнім в 1132 р. він ходив у похід на Литву. Агафія народила трьох синів, Бориса, Гліба і Мстислава, а також двох дочок. У 1141 р. Всеволод Давидович помер. Подальша доля його синів невідома. Дочки ж були видані заміж, причому шлюб влаштовував великий князь Київський Всеволод Ольгович, оскільки наречені, очевидно, були сиротами. Весілля зіграли в один і той же день 1144 р. Одна княжна стала дружиною Туровського князя Георгія Ярославича, інша - Володимира Давидовича, сина чернігівського князя.

Як бачимо, в середині XII в. виникло відразу кілька гілок князів-Рюриковичів, які вже стали ріднитися один з одним [5].

У 1122 р. внучка Мономаха Євпраксія, дочка його сина Мстислава, вийшла заміж за племінника візантійського імператора. Три інші Мстіславни були видані за іноземних монархів: Малфрід Мстиславна - за короля Норвегії; Евфросинья Мстиславна - за короля Угорщини; Інгебора Київська - за сина данського принца Кнута Лаварда, короля бодричей (одне з найбільших племен полабських слов'ян).

Отже, Володимир Мономах активно задіяв династичні шлюби своїх дітей та онуків для вирішення внутрішніх та зовнішньополітичних справ. Доля багатьох з них виявилася досить яскравою і залишила помітний слід не тільки у вітчизняній, але й у світовій історії.

Висновки

У даній роботі послідовно розглянуті основні події життя Володимира Мономаха - одного з видатних правителів часів Київської Русі; висвітлені особливості його політичної діяльності та доля його нащадків.

Уже з молодих років Володимир Мономах виявляв здібності державного діяча. Ставши організатором боротьби проти половецької небезпеки, він здобув собі славу й авторитет, що згодом дало можливість посісти престол великого князя київського. Майже всі свої зрілі роки він керував питомими князівствами, спочатку Чернігівським (в 1079-1094 рр.), потім Переяславльское (в 1094-1113 рр.). Однак серед удільних князів Київської Русі Володимир Мономах був найпомітнішим, найбільш шанованою в народному середовищі. У ньому бачили талановитого полководця, здатного захистити Руську землю від ворогів, і мудрого державного діяча, що прагне до примирення руських князів, припиненню на Русі згубних міжусобних воєн. Політична доля Володимира Мономаха склалася так, що престол російського государя, великого князя Київського, йому вдалося зайняти лише у віці 60 років - у 1113 р. і правив він 12 років.

Особливе місце в давньоруській історії Володимир Мономах посідає не тільки як блискучий полководець і переможець, але й як видатний мислитель і письменник. Він був одним з найосвіченіших людей свого часу, знав кілька іноземних мов. Головним його твором, що дійшов до нас, є відоме «Повчання» - своєрідний духовний заповіт нащадкам.

Уже з перших днів свого князювання Володимир Мономах наполегливо йшов до своєї мети, що, зрештою, йому і вдалося. Він зміг передати владу своєму сину Мстиславу, який продовжив справу батька. Мстислав виявився останнім правителем єдиної Київської Русі. 1873 р. М.Костомаров у «Руській історії в життєописах її найголовніших діячів» зазначить: «Між давніми князями дотатарського періоду після Ярослава ніхто не залишив по собі такої гучної і доброї пам'яті, як Володимир Мономах, князь діяльний, сильний волею, котрий вирізнявся здоровим глуздом серед своєї братії, князів руських». З такою оцінкою українського історика погоджуються біографи, історики, науковці і дослідники історії Київської Русі. Нажаль, після смерті Мстислава, що сталася 1132 р., настав кінець тієї історичної доби, яка знаменувала собою період єдності руських земель під владою Києва як центру могутньої держави. За ним почався період політичної і територіальної роздробленості й занепаду, який довершила монголо-татарська навала.

Список використаних джерел

1. Дорофеева Л.Г. «Поучение» Владимира Мономаха как исповедь - самоотчёт: к проблеме интерпретации [Электронный ресурс] / Л.Г.Дорофеева. Режим доступа: http: //journals.kantiana.ru.

2. Лейст О.Е. Історія політичних і правових вчень [Електронний ресурс] / Е.О.Лейст. Режим доступу: http://elbib.in.ua/politiko-pravovaya-programma.html.

3. Лихачев Д.С. Русские летописи и их культурно-историческое значение / Д.С.Лихачев. М., 1947.

4. Мамонтова Р.А. Образ Владимира Мономаха в описаниях отечественных историков [Текст] / Р.А.Мамонтова // Молодой ученый. 2013. №3. С. 416-418.

5. Морозова Л.Е. Великие и известные женщины Древней Руси / Л.Е.Млорозова. М.: АСТ: Астрель, Харвест, 2009. 560 с.

6. Овсій І.О. Зовнішня політика України (від давніх часів до 1944 року): Навч. посібник. 2-ге вид. / І.О.Овсій. Київ: Либідь, 2002. 240 с.

7. Огородник I.В., Огородник В.В. История философской мысли в Украине. Курс лекций: Учеб. пособ. / І.В.Огородник, В.В.Огородник. К., 1999.

8. Фроянов И.Я. Древняя Русь IX-XIII веков. Народные движения. Княжеская и вечевая власть / И.Я.Фроянов. М., 2012.

9. Шишов А.В. Владимир Мономах. Политики. Биографии знаменитых людей [Электронный ресурс] / А.В.Шишов. Режим доступа: http://jugar.ru/portalus/modules/biographies/show_archives.php?

Додаток А

Цікаві факти - Володимир Мономах

У 1111 р. відбувся грандіозний похід руських дружин проти половців. Натхненник походу, Володимир Мономах надав йому характеру хрестового походу за зразком західноєвропейських хрестових походів, спрямованих на мусульманський Схід.

Звістки про перший хрестовий похід 1096-1099 рр. західноєвропейського рицарства до Святої Землі й звільнення Єрусалима поширилися в усьому християнському світі. Одним із тих, хто повідомив про нього русичів, став ігумен Даніїл, який відвідав Єрусалим на початку ХІІ ст. У майбутньому він став одним із прибічників Мономаха. Можливо, саме Даніїлу належала ідея надати походу руських рицарів проти половців характер хрестового походу. Із цим пов'язана роль духовенства, яке супроводжувало руське військо, та хрестова символіка походу.

Перед вступом до половецького степу на річці Ворскла духовенство встановило на пагорбі великий дерев'яний хрест, прикрашений золотом та сріблом. Князі цілували його на очах усієї дружини, а руські рицарі, отримавши благословення, рухалися вперед. Перед штурмом половецького міста Шарукань духовенство, на прохання Мономаха, знову освятило руські дружини.

Похід завершився перемогою русичів. Близько десяти тисяч половців загинуло у вирішальній битві на річці Сольниці. Решта половецьких орд переселилися на схід, за Волгу.

Повідомлення про хрестовий похід русичів до половецького степу були надіслані у Візантію, Польщу, Чехію, Угорщину, Рим. Таким чином, на початку ХІІ ст. боротьба руських князів із половцями стала складовою наступу європейського християнського світу на Схід.

Додаток Б

Цікаві факти - Мстислав Володимирович

Про високий міжнародний авторитет князя свідчить такий випадок. У 1129 р. руські купці, що поверталися з Моравії (Чеське королівство), були пограбовані поляками. Тільки-но про це стало відомо Мстиславу, він негайно відправив посла до польського короля Болеслава з вимогою відшкодувати збитки, завдані купцям. Болеслав негайно дав відповідь, що компенсує всі збитки, а в подальшому буде надавати руським купцям на території своїх володінь охорону.

Влада Мстислава була настільки міцною, що він, нікого не питаючи, заповів Київ братові Ярополку. Проте його наступник не зміг зберегти єдність держави.

Після смерті Мстислава міжкнязівські усобиці спалахнули з новою силою, і дуже швидко Русь розпалася на півтора десятка земель і князівств, володарі яких безперервно змагалися між собою за першість.

Размещено на Allbest.ru