Етапи та особливості етногенезу українців

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО НАУКИ МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ БУДІВНИЦТВА І АРХІТЕКТУРИ

Реферат з Історії України на тему:

«Етапи та особливості етногенезу українців»

Виконала роботу

Барінова Олена Андріїївна

Студентка архітектурного факультету

Групи 11б

Перевірив: Бабич Віктор Вікторович

КИЇВ 2011

ЗМІСТ

Вступ

1. Складники української пракультури

2. Вплив кочових племен на формування українського етносу

3. Антропологічні типи українців на етнічній території українського народу

Висновки

Література

Додаток

ВСТУП

Інколи про одну людину, незалежно від її віку, говорять, що це "стара душа", бо вона розсудлива, чемна, емоційно стабільна, має глибоке почуття власної гідності, що унеможливлює для неї вчинки поза мораллю, має схильність до різних родів діяльності та творчості, все їй легко дається. Іншу ж людину називають "молода душа", бо вона намагається жити тільки за власним бажанням, не зважаючи на інших, ніби сонце сходить саме для неї, і після неї світу не залишиться. Є всі підстави вважати нашу націю старою. Етноісторичне коріння українського народу безпосередньо пов'язане з географічним положенням.

З прадавніх часів на землях сучасної України проживали землероби. З геологічної точки зору, сучасна Україна розташована на одній з найстабільніших платформ світу, і не була затоплена світовим океаном. За оцінками експертів, на території України розміщується понад 30% чорноземів світу. Українські ґрунти називають унікальним багатством загальнопланетарного значення. На цій землі завжди жили хлібороби, вони зрослися зі своєю ненькою-землею. Сучасні дослідження багатьох учених, які вивчають трипільську культуру, підтверджують спадкоємність культурних традицій, незважаючи на різноманітні міграційні процеси, що відбувалися протягом тисячоліть. Приходили та відходили племена завойовників та кочівників, але жителі цієї землі зберігали свої традиції та культуру. Їх називали різними іменами, але етнічні ознаки залишалися незмінними. Не є випадковим, що вихідці з України за її межами (а таких сьогодні налічується близько 20 млн. чоловік) селилися на територіях, найкраще придатних для хліборобства, - на Кубані, Алтаї, у Приамур'ї, на півдні Канади, півночі США, півночі Австралії, в Аргентині. Загальновідомим є факт, що протягом XIX століття саме українські сорти пшениці розселилися по всіх континентах світу, стали основним матеріалом для селекційної роботи.

Саме у ХХ столітті почали з'являтися наукові докази існування прадавніх коренів української нації, і це визнано у світі. Засоби масової інформації донесли до нас на початку 90-х років ХХ століття висловлювання американського президент Б.Клінтона: "Україна є однією з найдревніших націй світу".

1. СКЛАДНИКИ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАКУЛЬТУРИ

В Україні ХХ ст. марно шукати досліджень з етногенезу та етнопсихології. Якщо такі праці були, то їх найчастіше просто знищували. Так сталося і з працею доктора Юрія Липи, лікаря, який в 1945 p. був убитий енкаведистамм на порозі свого дому. Його книга “Призначення України”, яка з'явилася у Львові в 1938 p., була майже невідома в радянській Україні. Нині маємо видання цієї праці, здійснене у Львові в 1992 p. видавництвом “Просвіта”.

Юрій Липа визначає 4 складники української пракультури і докладно характеризує їх: це трипільський, понтійський, готський, київсько-руський первені. Трипільська пракультура має етнічний зв'язок з пракультурою Малої Азії, тобто більш південною. Це були люди, що гартувалися у суворіших кліматичних умовах, ніж малоазійці. Саме вони залишили у спадок українцям свою терплячість, мовчазну відвагу, скромність, обережність, впертість у досягненні мети і вміння стійко сприймати невдачі. “Це характери, що кружляють у крові сучасних українців, і завжди їх діла, їх здобування в них можуть відродитися”. Саме трипільська цивілізація сформувала праукраїнські міста і села, збудувала дороги, вали, розбила землю на поля й лани. Від них у нас і психологія хлібороба, і пошана до жінки, і родинні звичаї, і демократичний громадський устрій. Крім України, трипільці займали величезні простори Східної Європи: їхні поселення знайдені в Словаччині, Румунії, на Балканському півострові. Питання про походження трипільської культури остаточно ще не вирішене: вважають, що вона має генетичний зв'язок (особливо раннє трипілля) з балканською культурою. За Валентином Даниленком, місцеві племена Подністров'я і Побужжя творили трипільську культуру вже за часів неоліту (буго-дністровська неолітична культура). Період ІV - початку ІІІ тисячоліття до н.е. час найбільшого розвитку трипільської культури. Періодизація трипільської культури не має одностайності серед істориків. Це пояснюється тим, що наприкінці ІІІ тисячоліття до н.е., трипільці, мабуть, були підкорені іншими племенами, тому їхні матеріальні пам'ятки зазнали змін, що утруднює ідентифікацію їх з трипільськими. Топографія трипільських поселень майже завжди збігається з розміщенням сучасних українських селищ переважно чорноземних районів.

Заслуговує на увагу особливість забудови селищ, де житла розташовувались по колу з великим майданом посередині. Припускають, що майдан служив як загін для великої рогатої худоби або місце для народних зборів, віча тощо. Житла трипільців були часом більші, ніж хати сучасних селян, вони мали 4-5м в ширину і 15-20м в довжину. Іноді будинки були дво- і триповерховими площею 200м². Це вже справжні протоміста, де могли проживати до 50 тисяч чоловік. Трипільські хати мали кілька кімнат, відгороджених одна від одної дерев'яними перегородками. Кожна з кімнат мала лежанку (місце для спання, яке нагрівалося від печі або грубки), а також жертовник та місце для роботи. Способи будівництва хат залежали від місцевих умов: це переважно плетені з лози і обмазані з обох боків стіни. У безлісних районах хати будували з вальків глини. Зовні трипільські житла білили та фарбували в жовтий або червоний кольори. Іноді вони розписувалися дивовижними червоно-чорними візерунками. Таке декоративне мистецтво створювало неповторний колорит кожного селища. Як бачимо, традиції житлобудівництва трипільців дожили до наших днів. Найбільшими трипільськими поселеннями (т.зв. суперцентрами) були протоміста в межиріччі Дніпра та Південного Бугу: Майданецьке, Доброводи, Талянки та ін. Площа цих поселень іноді сягає 400га, кількість жител до одної тисячі й більше. Отже, можна говорити про певні урбанізаційні процеси в трипільській культурі, які, однак, ще мало досліджені. Вірогідно, що центр трипілля був на півдні, а Київщина була тільки периферією (за Віктором Петровим).

Хліборобство було основою трипільського господарства. Крім того, було розвинене і великохудобне скотарство, в якому переважали віл і корова.

Чи не найбільший інтерес становить гончарство, яким найповніше представлене мистецтво трипільців. Це різної форми розписний посуд: глечики, миски, макітри, жертовні посудини у вигляді тварин (бика, вепра тощо), модельки житла, біноклевидні (спарені) посудини, які нагадують українські горщики-близнята, а також керамічні писанки, жіночі скульптурки, пряслиця та ін. У сучасному гончарстві, вишивках, килимах, різьбленні, розписах зберігається чимало типових елементів трипільського орнаментально-декоративного мистецтва. Антропологічного матеріалу з трипільської доби дуже мало, оскільки в похованнях того часу переважало трупоспалення. Рідкісні знахідки трипільських черепів (біля е. Халеп'е, Ігрень поблизу Дніпропетровська) свідчать про їхню подібність до скульптурних зображень. Дослідники стверджують, що трипільці антропологічно найбільш схожі з давніми мешканцями Малої Азії: мають скошене чоло, вигнутий (т.зв.орлиний) ніс, довгасте витягнуте обличчя. Вони належать до передньоазійського або вірменоїдного (баскоїдного) типу, як і вся людність Європи й Середземномор'я доби неоліту.

Отже, успадкувавши певну суму елементів матеріальної культури трипільців, українці лише змінили свій антропологічний тип, що аж ніяк не заперечує їхньої автохтонності на нашій землі, адже автохтонність це не лише наслідок біологічної зміни поколінь. Такі явища відомі й серед інших народів, наприклад, турки зберегли свою мову, але втратили антропологічний тип (з монголоїдів перетворилися в європеоїдів). На межі ІІІ-ІІ тисячоліття до н.е. трипільська культура занепадає, припиняється життя на багатьох трипільських поселеннях. Віктор Петров припускає, що трипільці були раптово винищені іншими племенами. Про це свідчать археологічні знахідки: залишена глина зі слідами жіночих пальців, яка приготована для ліплення посуду, житло попалене, сплюндроване. Понтійська пракультура це культура північного Причорномор'я, де людність була перемішана з еллінським етнічним типом. Ольвія і Пантикапей існували понад тисячу років. Їхня культура була тісно пов'язана з культурою трипільців, тобто певною мірою успадкувала від них свої культи (напр. Коструба, Богині Матері, Полеля, та ін.). Понтійська культура близька, а іноді просто ототожнюється зі скіфською. Від них українці успадкували відвагу, підприємливість, творчий дух, потяг до краси. Як писав професор Щербина, індивідуалізм українця протистоїть стадності, але його відданість улюбленій справі спонукає його знаходити спільників та однодумців. Звідси потяг українця до різних спілок, громад, артілей тощо. Цю рису також успадковано від понтійського первеня.

Готські впливи, відомі в ІІ ст. н.е., прийшли в Україну через Волинь з імперії Остроготів. Щоправда, сучасні дослідження доводять, що вплив готів у нашій історіографії був дещо перебільшеним. Від них могли бути успадковані стійкість характеру, військова та державна дисципліна, дотримання угод, організованість. Цікаве поєднання готизму з еллінством (понтійством) дало тип запорозького козака, який дивував іноземних істориків: люди військові і водночас торгові, продають рибу і хутра тощо. Катерина ІІ заздрила козацькому вмінню провадити свою економічну політику, а польський історик дивувався, звідки Богдан Хмельницький мав кошти для ведення війни.

Київсько-руський первень. Староукраїнська держава Київська Русь проіснувала близько 700 років. Від неї в українців свідомість своїх політичних традицій, які зберегла князівська еліта навіть у Литовській державі, а також продовжили запорозькі козаки аж до скасування Гетьманщини. Цей дух волелюбності і національної гордості почав найбільше притлумлюватися у ХVІІІ ст. Ще старші люди передавали нащадкам цей глибинний український патріотизм, але вже для українськості наставали сумні часи.

Далі Юрій Липа розглядає домішки, які вважає меншовартісними, ніж первені в національному характері, проте зазначає, що нехтувати ними не можна.

Українці дуже неохоче вступали в шлюб з представниками інших етносів. Щоб поєднати свою долю з чужинцем, українській дівчині потрібно було побачити спільність його норм моралі з українськими звичаями, правопорядком. А також вагому роль має ще й ставлення цього чужинця до України. Ще рідше одружувалися з чужинками українські чоловіки.

Так для українців сильною перешкодою злиттю з кочівниками була абсолютна нехіть і ненависть до руйнівників, ґвалтівників, грабіжників, і про це є чимало свідчень в літописах. Тому маємо всі підстави (враховуючи також закони Менделя) говорити, що це психологічне несприйняття кочових етносів (татари, печеніги, монголи тощо) було надзвичайно відштовхуючою силою чужорідних елементів, які відзначалися й нижчим рівнем культури в порівнянні з осідлим людом. У багатьох дослідженнях, особливо російських, значно перебільшена роль польських, литовських, угорських і німецьких чинників в українській етнічній психології та антропології.

український антропологічний тип етнос

2. ВПЛИВ КОЧОВИХ ПЛЕМЕН НА ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОСУ

Етногенез (від грецького етнос народ і генезис походження) тривалий процес утворення і розвитку племені, народу, нації. Вивчення процесів етногенезу повинно спиратися на комплексне використання даних багатьох наук: історії, мовознавства, етнографії, антропології, археології.

Одними з представників пізнього етапу цієї культури були племена, відомі в історії як кіммерійці. Ряд вчених (Віктор Петров, Наталя Полонська-Василенко та ін.) вважають, що кіммерійці залюднили південь України, прийшовши не з Азії, як гадали раніше, а з Наддніпрянщини, і їхня культура успадкована від пізньотрипільської з переорієнтацією на табунне скотарство.

Мова кіммерійців, залишки якої дійшли до нас у вигляді власних імен царів та деякого топонімічного і гідронімічного матеріалу (назви поселень, річок та ін.), має чимало мовних рис успадкованих від трипільців. Про це свідчить дешифрування найдавнішої у світі абетки трипільців, зразки якої іноді знаходять на глиняному посуді, пряслицях тощо. Звичайно, мова трипільських племен Наддніпрянщини навіть у ІІІ-ІІ тисячоліттях до н.е. мала кілька локальних діалектів, які пізніше лягли в основу не тільки праукраїнської, але й пралитовської мов. Це свідчить про те, що за кіммерійсько-скіфських часів пралитовці жили на Подніпров'ї і вірогідно брали участь в етногенезі українців.

Кіммерійські кургани майже нічим істотно не відрізняються від скіфських: спільність антропологічних типів, рис культури і побуту свідчать про етнічну спадкоємність. Зображення кіммерійців на керамічному посуді (на одному з них є напис “кімерієць”) ідентичний зображенням скіфів на їхніх мистецьких виробах і навіть одяг нічим не відрізняється.

Початок скіфської епохи представлений в археології чорноліською культурою. Скіфи згадуються в ассірійських джерелах першої половини VІІ ст. до н.е. як войовничий народ, котрий з Причорномор'я проникав у Малу Азію, завойовуючи на своєму шляху місцеві племена, а в кінці цього ж століття знову повернувся в Причорномор'я. Держава скіфів у різний час простягалася від степів України до Волги й Уралу, а їхні кургани є навіть на Алтаї.

На захід від Дністра жили фракійці, котрі, змішуючись зі скіфами, стали предками сучасних буковинців, гуцулів, бойків, лемків та інших етнографічних груп українців.

Найбільш ранні скіфські поселення відкриті на берегах Бузького лиману (Миколаївщина). Скіфи мешкали в покритих соломою будинках із глиняною підлогою і печами, мали господарські ями-погреби для зберігання харчових запасів, збіжжя. Вони розводили домашніх тварин, переважно корів, овець, коней.

З V ст. до н.е. на Подніпров'ї й Побужжі з'являються великі скіфські городища, укріплені земляними валами заввишки понад 10-12 м. Населення городища не було соціально однорідним, у верхній частині міста (акрополі) мешкала скіфська аристократія. Тут були кам'яні або цегляні будинки з глиняними печами, збудованими на дерев'яному каркасі. Сам акрополь часто був відгороджений від нижнього міста кам'яною стіною.

За Геродотом Скіфія була поліетнічною державою: каліпіди, алазони, скіфи-орачі, скіфи-землероби, скіфи-кочівники, царські скіфи “найкращі, що вважають інших своїми рабами”. Незважаючи на цю, з першого погляду, строкатість, на всій території склалась однорідна культура. Однак довгий час у скіфології превалювала думка про неоднорідність скіфів, які нібито включали в себе іраномовні та тюркомовні кочові племена. Мабуть, і сам Геродот не зробив би таких висновків, адже він сам говорить про наявність різних соціально-господарських прошарків скіфського суспільства, про що свідчить хоча б протиставлення “царі” “раби”.

Про спорідненість скіфів і сарматів писав ще Геродот він переказав легенду про походження сарматів від шлюбу скіфів з амазонками. Археологічні знахідки свідчать про привілейоване становище жінки у сарматів: багаті поховання жриць, жінок-амазонок (в кольчугах, зі зброєю тощо). З покійницею клали у могилу розбите дзеркало, гривни, що прикрашали шию, спіральні підвіски, начільні пов'язки, розшиті золотими пластинками та коштовним камінням, намисто з кольорового скла, перлів, самоцвітів тощо. В одному з таких поховань знайдені навіть залишки трону, що свідчило про високе становище похованої жінки.

Цікавою пам'яткою сарматського ремесла є чотириколісний віз, зроблений з дерева без жодного цвяха чи металевих деталей, скріплений лише за допомогою дерев'яних шипів.

3. АНТРОПОЛОГІЧНІ ТИПИ УКРАЇНЦІВ НА ЕТНІЧНІЙ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Щодо антропології українців, то ще у 1786 освічений (закінчив три університети у Німеччині) укр. дослідник А. Шафонський описав детальні ареали трьох етнографо-антрополог. зон - поліської, степової (південної) і середньої, виділених на основі комплексних антропологічних (пігментація і зріст населення) і діалектологічних особливостей українців Чернігівщини і прилеглих повітів. Через 90 років (Труды зтнографо-статистической зкспедиции...- Т. 7. 1877) вперше, базуючись на масових обстеженнях пігментації очей і волосся та зросту новобранців лікарями, укр. етнограф П. Чубинський виділив три антрополог. типи українців - український, подільський та поліський. На початку XX ст. величезні антрополог. дослідження на нашій етнічній території були здійснені видатним укр. етнографом, археологом і антропологом професором Ф. Вовком (Волковым) як особисто, так і його послідовниками. На противагу деяким рос. польськ. мовознавцям та історикам, що заперечували існування укр. мови як окремої і самого укр. народу, цей дослідник доводив, що антропологічно українці - особливо середньоукр. і південно-укр. зон відносяться до високорослого, брахикефального укр. варіанта динарського антрополог. типу з відносно темним забарвленням очей і волосся. Цей тип переважає і у словаків, чехів, хорватів, сербів і був притаманний також первісним слов'янам. Росіяни, білоруси і поляки мають дещо нижчий зріст і ін. покажчик голови, значно світліше забарвлення очей і волосся, а їх змішування з українцями крайніх зах. р-нів відповідно привело останніх до домішок більш світлих і невисокорослих інокомпонентів. Дослідження українських антропологів протягом 1956-1974 (обміряно 90 українських і близько 60 популяцій сусідніх народів, включаючи всіх слов'ян, крім лужичан і македонців) виявили сім антропологічних типів українців.

Дунайський тип. Займає рівнинну Галичину з зах. Поділлям без крайніх північ, р-нів Львівщини і Тернопільщини. Переважає і в українців Польщі - в Холмщині, Томашові. У бойків Борині наявний його більш світлопігментований деснянський (або валдайський) варіант, суттєво поширений у поляків та північ, росіян. Він охоплює (разом з деснянським варіантом) більше 10 % українців. Характеризується максимальним виявом комплексу європеоїдних ознак, довгим, відносно вузьким лицем з відносно довгим і вузьким носом. У галичан він чітко виступаючий (взагалі ж прямі спинки носа в українців завжди переважають - "ніс рішуче прямий", як писав Ф. Вовк). Дунайський тип входить як основа до складу ін. типів українців, а також білорусів, росіян, поляків (у цих народів переважає його валдайський варіант, що характеризується більш високим процентом світлооких і меншим - чорноволосих), словенців, деяких популяцій хорватів, а також австрійців,німців, литовців. Сучасні носії дунайського (норікського) типу генетично пов'язані з середньовічними варіантами дунайського (або дунайсько-дніпровського) типу, який походить від схід. (протослов'янського) масиву ранньобронзових носіїв шнурокерамічних культур Зах. України, Поділля і Південної Польщі - ареалу давньої слов'янської, а також іллірійської гідроніміки. (Трубачов О. М. Названия рек Правобережной Украйни.- К-, 1968). Про наявність іллірійського, фракійського, а також кельтського компонентів у складі дунайців свідчать і археологічні дані.

Поліський тип. Найхарактерніші його риси - дуже низьке і широке обличчя з таким же низьким лицьовим покажчиком (85,5), що не зафіксований, за літературними даними, в жодному ареалі Європи, та максимальний в Україні розвиток надбрів'я, масивної будови чола. Зріст - середній. Пігментація очей дещо темніша, ніж загальноукраїнська, а волосся - світліша. Ряд ін. ознак -- типово європеоїдні. У пізньому неоліті низькими і широкими обличчями характеризуються носії дніпро-донецької культури, які в останній період свого існування пересунулися в поліську зону, зокрема правобережну.

Все свідчить, що до складу українців поліських р-нів Житомирської і Рівненської обл. увійшов древній кроманьйоїдний палео-европейський компонент дніпро-донецької культури гребінчатої кераміки, генетично пов'язаний з більш древніми постсвідерськими пізньомезолітичними культурами. Протофіни-уральці асимілювали більшість палеоєвропейців переважно в IV-III тис. до н. е. Одначе менша південно-зах. частина увійшла, за антрополог. даними, до українців зони поліського типу, частково білорусів, схід, латишів тощо. Поліщуки українці характеризуються, за даними С. П. Сегеди, середньоєвроп. одонологічним типом. Аналоги поліському типу зустрічаються лише у естонців-сету, комі-перм'яків та у середньовічної чуді Петербурзької, Псковської губерній. Українці волинського варіанта поліського типу мають масивну будову чола. Ареал волинців - північ, р-ни Львівщини і Тернопільщини, півд. і зах. Волинь, українці Брестщини - разом з поліщуками становлять близько 10 % всіх українців.

Верхньодніпровський тип. Зафіксований лише у Рипкінському р-ні Чернігівщини (десь 0,5 % всіх українців). Характеризується дуже світлою пігментацією (60%) очей. Покажчик голови - - найнижчий в Україні - 80. Цей тип, що включив давній палеоевроп. (але без помітних кроманьйонських рис), характерний для північ, і північно-схід. поляків, північ, білорусів, великорусів-новгородців і поморів, "будаків" мордви-єрзі, західних комі, деяких естонських популяцій.

Центральноукраїнський тип. Охоплює більшу частину України, приблизно 60 % українців. Розміри голови і обличчя, покажчик голови і лиця- середні. Третинний волосяний покрив, пігментація волосся і очей, висота перенісся і більшість ін. ознак також середні. Зріст високий при типово європеоїдних рисах обличчя. Характерно, що внаслідок пересувань і змішування: антрополог. риси більшості популяцій, навіть дуже віддалених, близькі або подібні. Слов'янська основа типу - дещо модифікований дунайський тип, що включив поліський (палеоєвропейський) компонент, а також більш півд. (індоіранський, іллерофракійський і пізніший тюркський) елементи. Останній при порівняльному аналізі виділяється в окремих селах Полтавщини, а також Зах. України з визначеною історичною тюркською домішкою, але виступає нечітко - складка верхньої повіки і сплющення обличчя більші, ніж у центрально-українському типі в цілому. Зіставлення матеріалів по Київщині XVI-XVIII ст. (Лаврська експедиція) свідчить, про його генетичний зв'язок з місцевим староукраїнським населенням як XII - першої пол. XIII ст., так і з сучасними українцями. Це свідчить про аборигенність українського населення Київщини, єдність його генетичних зв'язків, незважаючи на татаро-монгольську навалу.

Нижньодніпровсько-прутський тип. Високорослий, відносно темнопігментований, зі зниженим покажчиком голови. Складається з двох варіантів - нижньодніпровського (у півд. р-нах Київської Русі) і припрутського - на Хотинщині і в північ. Молдові. Суттєва пігментація очей і волосся, значний розвиток волосяного покриву (особливо в с. Кам'яне Лебединського р-ну) свідчать про помітний індоіранський компонент, і навіть древньоіндійський, відомий на Україні також за лінгвістичними, археологічними і орнаметальними матеріалами. Індодніпровський палеоантрополог. тип характеризується довгоголовістю, деяким виступанням нижньої частини обличчя, а також надзвичайно специфічним поєднанням різко профільованого лиця з низьким симотичним покажчиком носа. Присутність індоаріїв на Україні зафіксована також лінгвістикою (ряд робіт О. М. Трубачова), частково археологією і етнографією. До нижньодніпровсько-прутського типу морфологічно близько молдовани, північно-схід. болгари, адигейці і суттєво менше - росіяни зони "східного великороса".

Динарський тип . Динарський тип займає в цілому схід, частину Українських Карпат, переважаючи у Буковині і частково-Гуцульщині (крім зах. гуцулів, носіїв карпатського типу), а також У схід. Прикарпатті (напр., українці і гуцули Кутського р-ну, фіксуючись інколи в центр, частині Українських Карпат (центральні бойки Славського району, русини-українці, переселенці в Югославську Бачку являють собою суміш цих двох типів). Перший з них охоплює 4-5 % всіх українців, другий 7-8 %, локалізуючись переважно в центр, р-нах Українських Карпат. У динарців-українців приблизно однакова кількість світло- і темнооких, чорноволосих - 70%, світловолосих - лише 2%. А взагалі ці два типи мають ряд взаємних переходів, тому їх не завжди легко розрізнити. Динарський тип чітко характеризує чорногірців, греків Єпіру, боснійців, більшість популяцій сербів, північ. румунів, південно-зах. словаків.

Карпатський тип. Охоплює українців карпатської зони, не доходячи дещо до Верхнього Дністра, включає ряд західнобуковинських р-нів та Закарпаття, збігаючись (разом з українцями-динарцями) з ареалом культури підкарпатських курганів (III ст.- поч. VI ст. н. е.), носіями якої, за М. Смішком, очевидно, були карпи, котрі пов'язуються з франкійською куштановицькою культурою VI-III ст. до н. е. У окресленому ареалі до основного слов'янського ядра увійшли, за даними гідроніміки, археології, антропології та етнографії, суттєві іллірійські, фракійські, кельтські та індоіранські (останні, зокрема індійські, чіткіше виявляються у Гуцульщині, Буковині) компоненти. Гематологічні риси (особливо за зниженою резус-від'ємністю) характеризуються зв'язками з народами Балканського півострова, Кавказу, Північної Індії. Українці карпатського типу близькі до більшості хорватів, деяких популяцій сербів переважно з північ. Сербії, більшості популяцій Чехії і Словаччини, Південної і Центральної Угорщини.

ВИСНОВКИ

Загалом, в антропологічному складі українського народу знайшли відображення багатовекторні етногенетичні процеси, що мали місце на Південному Заході Східної Європи упродовж тисячоліть. У них брали участь різні за походженням морфологічні компоненти, витоки котрих можна знайти як на території України, так і за її межами, а саме: в Центральній Європі, на Балканах, в Південній Балтії, на Північному Кавказі, в Поволжі, Приураллі, Середній Азії та в інших регіонах Євразії. Слід мати на увазі, що фізичні риси українців почали формуватись задовго до появи слов'янства на історичній арені. “Коли ми кажемо, що є автохтонами на нашій землі, -- писав із цього приводу В. Петров, -- що живемо на ній не від VI ст. по Різдву, а ще від ІІІ тис. перед Різдвом, ми повинні зважати, що між нами і людністю неолітичної України лежить кілька перейдених нашими предками епох, кілька етапів етнічних деформацій... Культура нації витворюється протягом дуже довгого часу; починаючи з прообразів етнічної міфології і закінчуючи сучасною поетичною творчістю. Світовідчуття прадавніх українців органічно увійшло в ментальність їхніх нащадків. Національні образи світу (часто підсвідомі), стереотипи поведінки, психічні реакції або оцінки певних подій чи осіб завжди є відображенням етнічної ментальності, тобто того, що можна назвати “духом народу”. Наша автохтонність не була плодом і наслідком лише самої біологічної зміни й біологічного відтворення поколінь, що в русі часу, протягом тисячоліть послідовно заступали одне одного. В громах і бурях знищень, у бурхливих зламах творився український народ, що став таким, яким ми його знаємо нині”.

ЛІТЕРАТУРА

1. Герасимов М. М. Внешний облик человека из Незвиско // Материалы и исследования по археологии ЮгоЗапада СССР и Румынской Народной Республики. - Кишинев, 1960. - С. 83-90.

2. Дяченко Василь. Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії. - К., 1993. - с. 149-153

3. Липа Ю. Призначення України. К.: Фундація ім. О.Ольжича, 1997. - 268с

4. Лозко Галина. Українське народознавство, etno.us.org.ua

5. Сегеда С. Антропологічний склад українського народу: етногенетичний аспект. -- К.: Вид-во ім.О.Теліги, 2001. -- С.102.

6. Формування українського етносу, ukrainaforever.narod.ru

7. Шляхи до національного самоусвідомлення, experts.in.ua

ДОДАТОК

Размещено на Allbest.ru