Виникнення та розвиток козацтва в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ Й НАУКИ УКРАЇНИ

ГОРЛІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ ІНСТИТУТ ІНОЗЕМНИХ МОВ

Кафедра зарубіжної і вітчизняної історії

Курсова робота на тему:

„ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК КОЗАЦТВА В УКРАЇНІ”

Горлівка 2009

План

Вступ

1. Виникнення козацтва

1.1 Походження й значення терміна «козак»

1.2 Причини виникнення українського козацтва

2. Запорозька Січ

2.1 Державний устрій Запорізької Січі

2.2 Суспільний лад Запорізької Січі

2.3 Право Запорізької Січі

3. Козацтво - державно-установча сила

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Можна довго дискутувати на тему який період нашої історії був, так би мовити, “колискою” теперішньої України, країни в якій ми зараз живемо.

Звичайно, кожен має свою думку, але мені здається, що всі одностайно виділять, як основні, такі періоди: Київська Русь, добу козаччини й 60-ті - 70-ті роки цього ж віку. Кожна людина має свою думку, а точніше має право на свою власну думку і її потрібно поважати. Щодо мене, то я вважаю, що саме в добу козаччини, відбулося одне з найбільших піднесень самосвідомості українського народу. Тим паче, останнім часом з новою силою зріс інтерес до вивчення історії козаччини.

Також в наш час перед українською історіографією відкривається цілий напрямок нових досліджень, пов'язаних з висвітленням реального місця й значення українських земель у міжнародній політиці. Такий підхід особливо важливий для дослідження історичного розвитку й виникнення українського козацтва. Традиційно вважається, що про міжнародні аспекти його діяльності можна вести мову лише з початку вітчизняної війни українського народу, хоча вже з кінця ХVІ ст. козацтво виступає як самостійний суб'єкт міжнародних відносин. Історіографія історії козацтва до Хмельниччини зосереджує на його соціальній еволюції й відносинах з польською владою. Незважаючи на постійне згадування в літературі про напади на татар і турків, вони ніколи не розглядалися як окрема сфера діяльності козаків, або мова йшла про їхнє спрощене висвітлення як «боротьба проти мусульманської агресії». Тому міжнародні причини тієї ж Визвольної війни мали таку ж більшу передісторію, як і причини соціальні. У підсумку, уже давно назріла потреба більше предметного об'єднання історії козацтва з історією міжнародних відносин

Саме тому, я вважаю, що актуальність цього питання полягає в тому, що складно назвати іншу тему з історії України, яка викликала б такий великий інтерес, як історія козацтва. Саме йому присвячені численні наукові та популярні, історичні та літературні праці, витвори образотворчого мистецтва, драматургії, музики, усної народної творчості.

Щоб зрозуміти початок козацтва, необхідно зробити огляд попередньої історії краю, звідки виникло козацтво, інакше складно зрозуміти, звідки і яким чином виникло козацтво. Вчені висувають різні гіпотези, вказують різні причини виникнення запорозького козацтва.

Відомий український історик Д. Дорошенко так писав про проблему виникнення козацтва: «Казачество зародилось и развилось органически, как результат особенных условий украинской жизни XV и XVI веков на степном пограничье, в соседстве с хищническим татарским Крымом. Процесс ее зарождения и формирования был длинным, и какие-либо отдельные моменты этого процесса были мало заметны и не поддавались фиксированию, тем более что именно жизнь казачества проходила в глухих степных просторах, вдалеке от культурных центров. Это привело к тому, что когда наконец казачество выступило на широкую арену истории, как сформированный военный класс, то на вопрос, как она восстала и откуда взялась, никто не сумел дать ясного и точного ответа»

1. Поява козацтва

1.1 Походження та значення терміна «козак»

Розглядаючи перше питання, варто зупинитися на надзвичайній важливості в українській історії такого феномена, як козацтво. Необхідно звернути увагу на його генезис, щоб зрозуміти складний історичний характер і суспільне значення козацтва, що уже наприкінці XVI ст., як виразився М.Грушевський, не тільки «скристализировалось у цілому, придбало незвичайну екстенсивну силу, стало великим і впливовим суспільним шаром, але й наділило собою інші суспільні шари, стало репрезентантом українських народностей».

Відповідно до даних енциклопедій Казамки (козаки) -- група народностей проживавших на південних степах Східної Європи і Азіатської Росії. Точне походження козаків невідомо й існують багато теорій, але до кінця XIV-го століття утворилися дві великі групи, що проживали в низов'ях Дона і Дніпра. Таким чином, до початку XVI-го століття обидві групи виросли у великі вільні війська. Донські казаки, у союзі з Руським Царством почали систематичну колонізацію окраїн Росії, що заселила низов'я Волги, Яіка і Терека, а також всього Сибіру, ставши основою нових військ. Дніпровські козаки, утворили Запорізьку Січ стали васалом Речи Посполитої.

Документи же свідчать про існування козаків у Криму ще наприкінці XIII ст. У перших згадуваннях тюркське слово «козак» означало «охоронець» або навпаки - «розбійник». Пізніше - «вигнанець», «авантюрист», «бурлака». Часто їм називали вільних, «нічийних» людей, які промишляли за допомогою зброї. Саме в цьому значенні воно й закріпилося за русичами-українцями. У словнику половецької мови “Codex Cumanicus” (1303 р.) слово “козак” було перекладене як страж, конвоїр”. Спогаду про таких козаків датуються 1489 роком. Під час походу польського короля Яна-Альбрехта на татар дорогу його війську на Поділля вказували козаки-християни. У цьому ж році козацькі загони отаманів Василя Жили, Богдана й Голубця напали на Таванскую переправу у низов'ї Дніпра й, розігнавши татарську варту, пограбували купців. Далі скарги татарського хана на напади козаків стають регулярними.

Цікаво тако ж, що східні стародавні джерела називають половців «жовтою ордою». Поклонялись половці Одвічно Блакитному Небу. З 1055 р. половці почали оволодівати степними просторами України. Йшли вони куренями (так у половців називались роди), які поділялись на коши (сімейства), и називались вони «козаками» («ко» -- небо, «зак» -- захищати). З часом, коли половці почали приймати християнство, язичницький термін «захисники неба» став не потрібним. Корень слова «коз» (вільна людина) був зрозумілим та актуальним. В степу на південно-східних границях Русі у кінці XII ст. виникають військові згуртування із русів та половців, які формувались не за родовими чи етнічними ознаками, а як спільна сила, що захищала кордони Київської Русі. У цьому средовищі народилось і слово «гетьман» (вожак).

Козаки, тобто спільні прикордонні загони половців та русів, стали саме тією силою, яка перша виявила відчайдушний опір монголо-татарським загарбникам.

Саме тому, можна припустити, що коріння українського козацтва сягає ще часів половецьких куренів. Період кінця XII -- першої половини XIII ст. характеризується як перший етап формування і розвитку українського козацтва [17, с. 101-102].

Таким чином, судячи з того, як звично це значіння вживається в документах тих часів, можна припустити, що козаки-русичі були відомі не одне десятиріччя, по крайній мірі, з середини XV століття. А з приводу того що свідчення феномену українського козацтва локалізувалось на території так званого Дикого Поля, одразу зрозуміло, що у своїх сусідів із тюркомовного (переважно татарського) середовища українські козаки запозичили не тільки назву, але і чи мало інших слів, прикмет зовнішності, організації та тактики, ментальності. Поза всіма сумнівами той факт, що і в етнічному складі козацтва окреме місце займає татарський елемент.

1.2 Причини виникнення українського козацтва

Висвітлюючи питання про виникнення українського козацтва, варто з'ясувати проблему його соціальних джерел, проаналізувати особливості процесу переходу представників різних соціальних груп у козаки - добування так званого козацького хліба. До кінця XVI в. на сході знову виникає епіцентр історичних рухів - і ми знову повинні звернутися до земель, що лежать у басейні Дніпра. Властиво, саме цей віковічний рубіж між осілими й кочовими народами, широке, величезне прикордоння, своєрідна зона безпеки, периферія цивілізованого миру й називалася тоді Україною, тобто землею в краю. В епоху, що цікавить нас, боротьба з кочівниками розгорілася отут з новою силою, а релігійне протистояння християн і мусульман ще й підливало масла у вогонь. Цей вічний бій, бій не на життя, а на смерть, хвилював, притягав, вабив багатьох молодих і сильних чоловіків з мирних західних районів, опинившихся в той самий час під гнітом кріпосного права. Життя в рабстві люди віддавали перевагу небезпекам прикордоння й смерть у бої. Так з'являється новий стан - колоністи-козаки, первісна мета яких полягала в тому, щоб відтіснити татар подалі на південь і в такий спосіб забезпечити можливість господарського освоєння прикордонних районів. Але в міру того, як вигострювалися козацькі шаблі й військова майстерність їх мобільних, добре організованих загонів, у міру того, як наповнювалися землі України слухами про захоплюючий дух козацьких перемогах над ордами татар і оттоманських турків, українське суспільство починало бачити в козаках не тільки борців з мусульманською погрозою, але й своїх захисників від релігійних домагань і соціально-економічного гніту польської шляхти.

Поступово козаки висуваються у авангард українського суспільства та опиняються глибоко втягнутими в рішення його головних проблем. Ось так і вийшло, що натомість природнього лідера -- дворянства, загубленого в результаті полонізації, Україна отримала керуючу та спрямувальну силу в обличчі козацтва [23, с.136-137].

Довгий час підтримували твердження, що головним джерелом формування козацтва були селяни, які рятувалися в Полі, у плавнях за Дніпровськими порогами, так званого Низу, від феодального гніту. Насправді втікачі й представники безземельних категорій селянства, хоч, і зустрічалися серед козаків, але вже ніяк не визначали соціальну особу їхніх груп. Козацтво скоріше представляло дві складові: охоронці, що служать, південного рубежу й промисловці з місцевого населення «окрайних місць» Київщини й Поділля. Сам характер виробничої діяльності українських селян навіть у період кріпосництва не давав можливості і мотивів для виходу в козацтво. Навпаки, влада сама заохочувала переселення селян на необжиті простори Середнього Придніпров'я, у більшості, на землі, які ледь почали освоювати. Тільки коли Любленська унія відкрила можливість магнатської колонізації цих земель, її хвиля усе інтенсивніше несла всюди кріпосництво й посилення гніту, а їхній тягар усе більше підштовхував селян до козацтва.

Так на початку XVI ст. король своїми наказами, а великі князі -- грамотами починають роздавати простори, заняті козаками, литовським і польським панам. Острожські, Вишневецькі, Ражинські отримали документи на «околичні» землі, будували там свої маєтки. Значна частина цих земель віддавалась за службу Великому князю чи королю з правом збирати з місцевого населення чинши та обкладати його податками.

Таким чином, через деякий час козаки знову виявились залежними від панів і шляхти. Значна частина із них не бажала коритися та знову тікала далі, на південь -- до дніпровських порогів та за пороги. Саме тут на поч. XVI ст. і починаєтся історія славнозвісного запорізького козацтва -- третій етап в загальній історії козацтва [17, с.102-103].

У містах на татарському рубежі значна частина людей належала до категорії військових службовців. Маючи військовий досвід, привчені до дисципліни, вони й стали провідною організаційною силою козацьких груп. До того, як перехід бояр і інших військових службовців у козацтво отримав риси постійного явища, привів процес консолідації феодального класу. Від середини XVІ сторіччя в результаті узаконених ревізій маєтків, не маючи прав на володіння і можливості підтвердити їх грамотами, значна частина російських бояр виявилися поза шляхтою. Саме так вона й перетворилася в державних селян. У зв'язку із цим доречно виділити той факт, що в документах кінця XVІ - початок XVІІ ст. про бояр як про феодальну категорію вже мова не йде, замість цього вказується, що це «холопи». Але є примітка, що ототожнює бояр з козаками. Це свідчить про те, що боярство намагалося відновити загублений суспільний статус, переходячи в козаки. Міщани Київщини, особливо вільні, але зобов'язані виступати «конно при зброї» за закликом влади, теж виступали в походи й ставали частиною козацтва.

Небезпека від татарсько-турецького сусідства з одного боку, а з іншого боку - сам характер степових промислів вимушували козаків-добувачів до організованості й дисципліни, які стали запорукою успіху їхньої небезпечної справи. Так поступово з окремих похідних груп склалась широка корпорація - козацьке суспільство зі своїм способом життя, територією, традиційними нормами, ціннісними орієнтаціями, світоглядом.

Але цей процес був довгостроковим: між першими згадуваннями про козацькі групи й, саме, про Запорізьку Січ пройшло, чи не ціле сторіччя. Ріст промислів на угіддях супроводжувався спорудженням «городків» - «січей», укріплень із дерева й землі. М.Бєльський описав кіш на озері Томаківка (перший документальний спогад про Січ) в 1575 році: «Козаки - це люди, які в низов'я Дніпра займаються ловом риби й сушать неї..., живуть там тільки влітку, а взимку розходяться по ближніх містах... Київ, Черкаси й інші, заздалегідь сховавши свої човни в безпечному місці на одному із дніпровських островів і залишивши там кілька сотень на коші... на стражі, мають вони й власні пушки, які добули в турецьких фортецях.… Раніше їх було не багато, але тепер збирається до декількох тисяч, особливо їхня кількість зросла останнім часом,... не одноразово вони туркам і татарам чимало турботи принесли, нападали на Очаків, Акерман й інші фортеці».

Для появи Запорізького коша були необхідні не тільки об'єктивні умови, але й активні дії суб'єктивних факторів - відомі й невідомі історії організаторів козацтва. Певну роль тут зіграли й отамани загонів, імена деяких свідчать документи.

Історично так склалося, що початок організованого козацтва, зв'язують із діяльністю деяких окремих литовських і польських урядових чиновників XVІ ст., в основному старост прикордонних земель Придніпров'я й Поділля. Дивлячись на слабкі можливості держави в протистоянні з татарами й турками, вони змушені були сподіватися тільки на власну ініціативу й силу. Значну роль у відносинах з козацтвом зіграли й меркантильні інтереси цих самих урядових чиновників, пошук лицарської слави. Що ж стосується практичних дій, то Остафій Дашкович не один раз організовував походи проти татар на Дике Поле, в 1523 році захопив і спалив фортецю Очаків. В 1528 році повторив напад, а в 1532 році витримав облогу Черкас ханом Саадат-Гіреєм. Основним елементом його загонів були саме козаки. З ними, і вже разом з татарами, він не раз ходив на Московщину й на Казань. Дашковичу належить і проект 1533 року, відповідно до якого повинна бути організована охорона прикордонних шляхів і бродів від ординців. Активно залучали козаків до походів і охорони прикордонних територій в XVІ ст. київський государ Семен Полозович, хмельницький староста Предслав Лянцкоронский, панський староста Бернард Претвич, якого вважали «стіною подільського краю». Однак всі вони змушені були не прибігати до співробітництва з козаками, оскільки це суперечило офіційної державної політики Польщі, що постійно свідчила про лояльність Криму, намагаючись уникнути війни. Замість цього польсько-литовські влади винили у всьому козаків, заявляючи про їхню вседозволеність і екстериторіальність. Так, відповідаючи на вимогу турецького султана Ахмеда І покінчити із запорожцями, король Сигізмунд ІІІ Ваза писав: «Якщо ви їх знищите, то з нашої сторони не буде ніяких заперечень». Незаперечним є й той факт, що деякі литовсько-польські державні діячі вплинули на перетворення козаків з добувачів у професійних військових, на організацію їхніх відділів, оволодіння козаками тактикою наступу й оборони. До цього привів козацтво перший легендарний гетьман Дмитро Вишневецький. Його реальний внесок у козацький рух, всупереч власному авантюризму й політичній хитрості, визначається й заснуванням замка на озері Мала Хортиця в 1555 році - прообразу Січі, бази для його збройного загону, у складі якого переважали козаки. Звідси Вишневецкий здійснив успішні походи на турецько-татарські фортеці Ислам-Кермен і Очаків в 1556 році. Дотепер залишається спірним питанням: чи була це перша Січ? Але, поза всяким сумнівом, хортицька фортеця Вишневецкого зіграла значну роль у розвитку українського козацтва. Недарма М. Грушевський назвав Вишневецкого «духівником нової української плебейської республіки». Так згодом на Запоріжжя формувався специфічний військовий і соціальний лад. Січ, хоч і нагадувала лицарський орден, була вільною спільністю: «Зі століть за пороги вільно кожному приїхати й виїхати, хоч би як він називався». Всі козаки вважалися рівними, мали однакові права й звалися товаришами.

Таким чином, основна причина утворення козацтва коренилась в соціально-політичних умовах, що склались на українських землях у другій половині XV--XVI ст. Польша і Литва обмежували самоврядування цих земель до самої ліквідації залишків їх автономності. В цей же час консолідувався клас феодалів -- шляхти, в результаті чого їх землеволодіння розширювалось. А положення закріпаченого селянства и частини руських бояр погіршувалось з кожним роком. Обмежувалось селянське самоврядування; вотчинний суд феодалів. Загальноземськая привілегія 1447 р. різко обмежила селянські переходи. Статут 1529 р. узагальнив попередні обмеження селянської волі - оформив безправне положення селянства. Особливо вразив «Статут на волоки» 1557 р., який супроводжувався ліквідацією селянської громади, впровадженням маєтків і введенням панщини як основної форми використання праці закріпаченого селянства [15, с. 115-116].

Одна з двох головних причин виникнення козацтва утискування з боку феодалів та місцевої верхівки Польско-Литовской держави...Другою причиною була турецько-татарськая агресия, яка в средньовіччі представляла собою смертельну небезпеку для слов'янських и низки інших народів [16, с. 42].

2. Запорізька Січ

2.1 Державний устрій Запорозької Січі

Далі варто звернути увагу на швидкий ріст козацтва в Україні спочатку XVІ ст., що як соціальна група далеко перевершило позначені йому державою рамки й у розпачливій боротьбі з феодалами продовжувало в організаційному, військовому й ідеологічному аспектах мінятися, розширюючи свою територіальну й соціальну базу. У другій половині XVI в. козацтво українське висуває в степ нову громаду - Запорізьку Січ. Вона стала зародком нової української державності. Козаки створили органи влади, які поступово зосереджувалися в руках козацької адміністративної та судової влади. Остання поширювалась як на козаків, так і на тих людей, що проживала за межами Запоріжжя в укріпленнях -- "паланках". Кіш очолював виборний кошовий отаман. Йому допомагали виборний суддя, писар, обозний, осавул, хорунжий. Найважливіші питання військового та політичного характеру розглядалися на засіданнях Військової ради. Згідно із звичаєвим правом на них міг бути при сутнім будь-який козак. Збиралася Військова рада тоді коли для вирішення того чи іншого питання потрібна була воля всього товариства, далі два рази на рік - 1 січня й 1 жовтня - вона збиралася обов'язково.

Існували також ради на рівні куренів, які називались "сходками", які збиралися для вирішення питань місцевого значення. Для таких же цілей скликали й сходки в паланках, що вирішували переважно господарчі суперечки.

Підкреслимо такий факт: на Запорізькій Січі державна система народилася з військової організації, тому державні органи, адміністративно-територіальна система, посади були як військовими одиницями, так і державними [8, с.165].

Кошовий отаман, військовий суддя і військовий писар складали так звану військову старшину. Вони обиралися Військовою радою щорічно 1 січня. У мирні години військова старшина виконувала адміністративні та судові функції, а підчас військових походів очолювала Запорізьке Військо, передаючи свої повноваження наказній старшині.

Кошовий отаман (гетьман) зосереджував у своїх руках вищу військову, адміністративну і судову владу. Його влада не була абсолютною: він звітував перед Військовою радою, його повноваження обмежувалися річним терміном перебування на посаді [17, с. 145].

У воєнний період кошовий отаман був лише володарем Запоріжжя і в своїх діях керувався звичаями та традиціями козацтва [12, с. 146].

Військовий суддя був другою службовою особою на Запоріжжі. Він здійснював суд над козаками і призначав начальника артилерії. Військовий писар завідував канцелярією і вів всі письмові справи Запоріжжя. Військовий осавул слідкував за дотриманням козаками порядку в Січі, відав охороною кордонів, заготівлею продовольства для війська тощо.

Під кінець XVI ст. на Запоріжжі вже існувало військо з чіткою організацією. Очолював його кошовий отаман (пізніше - гетьман). Основною військовою одиницею був полк з 500 мушкетів. Полк поділявся на сотні, а ті у свою чергу - на десятки. Посади кошового отамана (гетьмана), полковника, сотника, отамана, який командував десятком (пізніше - курінного отамана), були виборними. У своїх грамотах і аркушах вони називали себе "Військом Запорізьким". Основну його частину складала піхота. Військо мало гармати. Рядовий козак був озброєний мушкетом, пістолетом, шаблею, ножем, списом, іноді використовувався лук і стріли [20, с. 256].

Чисельність Запорізького війська не була чітко визначеною. На кінець XVI ст. воно нараховувало близько 15 тис. козаків. Січ мала також свій флот, який складався з великих човнів - чайок або байдаків. Військо Запорізьке мало свою печатку - герб із зображенням козака з рушницею на плечі, з шаблею та списом, застромленим у землю поруч з постаттю козака. Січова корогва (прапор) була червоного (малинового) кольору: на лицьовому боці був зображений св. Архангел Михайло, а на зворотньому - білий хрест, оточений небесними світилами.

До початку Визвольної війни вищим органом влади була Військова рада Війська Запорізького. До компетенції Військової ради входило вирішення найважливіших державних питань як воєнних, так і політичних: вона вибирала гетьмана й генеральний уряд і мала право їхнього усунення, вирішувала всі питання зовнішньої політики, відсилала посольства, приймала послів, здійснювала правосуддя. Право на долю в ній малі всі козаки.

Починаючи з 1649 р. Військова рада скликається рідко. Є відомості про одну раду в 1650 р., дві - в 1651 р., декілька - в 1653 р. і одну у січні 1654 р. - у Переяславі.

Одночасно з падінням ролі Військової ради зростає значення старшинських рад. І хоча це був дорадчий орган при гетьмані, його рішення були обов'язковими для нього.

Система управління складалася з трьох ступенів: Генерального, полкового та сотенного урядів.

Генеральний уряд був центральним органом управління. Він очолював всю систему управління й був постійно діючим органом. Він обирався Військовою радою. Очолював Генеральний уряд гетьман: як голова держави, вищий суддя та верховний головнокомандуючий, законодавець, оскільки він видавав універсали - нормативні акти, обов'язкові для виконання на всій території України. Це був вищий розпорядчий, виконавчий та судовий орган держави.

Окрім гетьмана, до Генерального уряду входили генеральні старшини, які керували окремими галузями управління.

Найближчою до гетьмана державною особою був генеральний писар. Він керував зовнішніми відносинами та канцелярією, через якові проходили всі документи як до гетьмана, так і від нього. Генеральний обозний, генеральний осавул та генеральний хорунжий займались військовими справами, відповідали за боєздатність війська та його матеріальне забезпечення. Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьмана та Війська Запорізького, а також виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний суддя був вищою апеляційною інстанцією за відношенням до полкових та сотенних судів. Генеральний підскарбій очолював фінансову систему держави. Всі вони складали раду генеральної старшини, яка згодом витіснить Військову раду.

Характерно, що ця своєрідна за структурою система органів військово-адміністративної влади мала можливість виконувати складні функції внутрішньої і зовнішньої політики, властиві лише державній владі. Ось чому деякі автори оцінювати Запорізьку Січ, як «своєрідне державне формування» в пониззях Дніпра або «республіку з яскраво вираженими демократичними рисами». Таким чином, в історичних умовах XVI--XVII ст. Запорізька Січ, як військово-політичне формування українського козацтва, за рахунок специфічної тодішній ситуації виконувала функції державного об'єднання.

Військова старшина, спираючись на багате козацтво, намагалась використовувати цю суспільно-політичну організацію у власних інтересах. Вона часто не звітувала перед козаками про свою політичну діяльність, всупереч звичаям, що склались, утримувала в своїх руках виборні посади на протягом декількох років. В знаряддя класового впливу старшина перетворила також військовий суд. Проте все це не змогло зруйнувати основні демократичні принципи побудування органів військово-адміністративної влади, скасувати властиві цій системі риси демократизму [12, с. 148].

2.2 Суспільний лад Запорізької Січі

Соціальну базу Січі становили селяни, які втекли від своїх феодалів, а також представники інших верств населення, зокрема, - міщани, які не могли розрахуватися з боргами, шляхтичі, які тікали від судового переслідування, незадоволені владою священики. Крім українців, тут знаходили пристанище литовці, поляки, росіяни, білоруси, греки [11, с. 73]. Будь-який християнин чоловічої статі, незалежно від його суспільного становища, міг прийти сюди й тут залишитися, щоб стати жителем одного із грубо збитих дерев'яних «куренів», критих соломою, і прилучитися до козацького братерства. Так само просто він міг і піти до дому. Жінки й діти - зайвий тягар у кочовому козацькому житті - на Січ не допускалися [23, с. 142].

Польським законодавством переселення й перебування на цих землях підданим Речі Посполитої заборонялося (конституція Вального сейму в 1590 р., постанова Віденського сейму 1593 р.). Особливості соціальних джерел формування Запорізької Січі, законодавча неврегульованість її існування сприяли розвитку Січі як антиурядової опозиції, зробили її центром соціального невдоволення в українському суспільстві. Вона брала активну участь у козацьких і селянських повстаннях.

Організаційно в мирний час Січ складалася з куренів (максимально їх було 38), де перебувало 5 - 6 тис. козаків. Територія на берегах Дніпра біля Запорізької Січі розділялася на паланки - області із власним самоврядуванням, яких у різні періоди було 5 - 8, максимально - 10. Щорічно по жеребі землі одержували ті або інші курені. На цих територіях козаки господарювали, там же, на хуторах, жили з родинами одружені козаки. Але постійна військова небезпека унеможливлювала активне господарське освоєння земельних угідь, розвиток промислів і скотарства. Позбавлене в польській державі офіційного статусу, а також плати, запорозьке козацтво активно займалося військовим наємництвом і походами на землі Османської імперії [11, с. 74].

Запорожці заявляли, що не підкоряються нікому й нічому, крім своїх власних законів, які передавалися й удосконалювалися від покоління до покоління. Усі мали рівні права, усі брали участь у загальних радах - «радах». Ці ради збиралися по будь-якому приводу й протікали досить бурхливо: звичайно із всіх сторін, що дебатують, перемагала та, що голосніше крикне. Точно так само проходили вибори й перевибори козацьких ватажків - отамана, або гетьмана, осавулів, писарі, обозного й судді. По такому ж зразку кожний курінь (це слово позначало не тільки саме житло, але і його козацький загін, що займав) вибирав і собі «старшину». Під час військових походів старшина мала абсолютну владу, правом стратити й милувати. Але в мирний час її компетенції були досить обмеженими.

Усього запорожців налічувалося 5-6 тис. Змінюючи один одного, вони тримали на Січі постійний гарнізон, що становив приблизно десята частина загальної їхньої чисельності. Інші відправлялися у військові походи або на мирні промисли. Січове господарство в основному ґрунтувалося на полюванні, рибальстві, бортництві, солеварінні в устя Дніпра. Оскільки Січ лежала на торговельному шляху з Річчю Посполитою на берега Чорного моря, торгівля також відігравала чималу роль у житті запорожців. Поступово всупереч декларованим рівності й братерству на Січі виникають соціально-економічні відмінності й протиріччя між старшиною й рядовими козаками (черню), які час від часу призводили до бунтів й переворотів [23, с. 142]. У містах прикордоння також проживало багато козаків. Так, наприклад, в 1600 р. населення Канева складалося з 960 міщан і 1300 козаків з родинами. Точно так само, як і січовики, так звані городові (тобто міські) козаки ігнорували будь-яку владу, визнаючи тільки своїх старшин [23, с. 142]. Козацька служба, хоча і приносила певні переваги, була важка і навіть недоступна для більшості населення. Треба було мати матеріальні можливості. Саме тому в документах того часу зустрічаються дані про те, що бідних в козаки не записували, а приймали тільки заможних селян. Але такі вимоги поставали тільки перед тими, хто вступав у реєстрове козацтво. Вони складали основу козацької старшини, яка збагачувалась за рахунок військової здобичі. І чим далі, тим більше козацтво поділялось на два протилежних табори -- старшину, яка захопила в свої руки основні матеріальні блага та політичну владу, и рядове козацтво, яке ними не користувалось [6, с. 148].

Вже у XVIII ст. соціально-економічне положення рядового козацтва погіршилось. Все більш обтяжливим ставав обов'язок власними засобами приймати участь в приватних війнах царської Росії. Примушування козаків будувати фортифікаційні споруди, шляхи, канали, осушувати болота на півночі Росії, обумовило їх довгу відсутність вдома і позбавляла їх можливості займатися господарством. Саме так, не маючи коштів, щоб відбувати військову службу, деякі козаки становились залежними від старшини і фактично переходили до стану селян. Так чисельність козацтва в 1730р., порівняно з 1650р., зменшилась більше ніж вдвоє. В 1735 р. згідно указу царського уряду реєстровці були розділені на дві категорії: виборних (більш заможних, боєздатних) і підпомічників (надто бідних, щоб купити військове знарядження). Існувала ще одна група, яку складали збіднілі, безземельні козаки -- підсусідки.

Таким чином, в 60-ті роки XVIII ст. в реєстрі значилось біля 176 тис. виборних козаків, десь 200 тис. підпомічників, -- боєздатними серед них були тільки 10 тис. Більшість збіднілих козаків опустилась до рівня державних селян. Зникнення потреби в традиційній охороні кордонів, економічні труднощі, відсталість у військовій справі привели до того, що козацтво в Україні фактично припинило існувати.

2.3 Право Запорізької Січі

З формуванням козацького республіканського ладу складається своєрідна правова система на Запоріжжі. Козаки не визнавали дії Статутів та магдебурзького права на своїй території. Правосуддя на Запоріжжі відбувалося у відповідності із старовинними звичаями, "словесним правом і здоровим глуздом". Норми звичаєвого права, які склалися в Запорізькій Січі, закріплювали військово-адміністративну організацію козацтва, роботу судових органів, порядок землекористування, порядок укладання окремих договорів, види злочинів і покарань. Можна з впевненістю стверджувати, що козацьке звичаєве право виявляло собою народну конституцію.

Серед кримінальних злочинів найбільш тяжким визнавалися вбивство, нанесення побоїв, крадіжка, дезертирство, пияцтво тощо. Як покарання практикувалися прив'язування злочинців до гармати, биття канчуками під шибеницею тощо.

За найбільш тяжкі злочини присуджували до смертної кари, яка поділялася на просту та кваліфіковану. До кваліфікованої відносилося закопування живимо в землю, саджання на палю, повішення на гак.

Продовжувало діяти й канонічне право. Правовим збірником православних норм був грецький Номоканон, католицьких - „Звід канонічного права” 1532 р. [17, с. 154].

У роки Визвольної війни на Запоріжжі й в Україні вдосконалюється вже існуюча правова система. Серед джерел права, які використовувалися, на першому місці було звичаєве козацьке право. З часом великої ваги набувають нові джерела права. Мова йде, перш за всі, про гетьманські універсали. Це були розпорядчі акти вищої влади, які носили загальнообов'язковий характер для всього населення України. Універсали регулювали державні, адміністративні, цивільні, кримінальні та процесуальні стосунки.

Джерелами права були також міжнародні угоди, які укладалися гетьманом, головним чином з сусідніми державами. В них стверджувався стан України як суб'єкта міжнародно-правових відносин. Саме в цих угодах ми знаходимо норми цивільного та адміністративного права.

Під злочином розумілося всяке порушення норм "давнього козацького права". У системі злочинів на першому місці стояли військові злочини (зрада, ненадання допомоги під час бою тощо).

На Запоріжжі формувалася й своєрідна судова система. Судові функції тут виконували усі представники козацької старшини. Кошовий отаман (гетьман) був найвищим судовим органом. Вже в середині XVII ст. він перетворюється на вищу апеляційну інстанцію.

Основні судові функції покладалися на військового суддю, який розглядав кримінальні й цивільні справи козаків. Найбільш складні справи він передавав кошовому отаману або Військовій раді. Військовий суддя відправляв правосуддя за звичаєвим правом, яке склалося на українських землях протягом останніх століть. козак запорізький січ козацтво

Судові повноваження інших представників військової старшини були менш значимими. Так, військовий осавул виконував функції слідчого та стежив за виконанням судових рішень. У межах своїх повноважень виконували судові функції курінні та паланкові отамани. Цікаво, що на Запоріжжі діяв принцип: "де три козаки - два третього судять" [25, с. 78].

У роки Визвольної війни було здійснено спробу відокремити судові органи від адміністративних. Були створені Генеральний, полковий та сотенний суди. До складу Генерального суду входили два генеральні судді. Генеральний суд був апеляційною інтонацією для полкових та сотенних судів. Алі повністю провести розподіл влади в Україні в той час не вдалося. Органи адміністративно-територіального управління продовжували виконувати судові функції.

Систему судових органів очолював гетьман, якому належала вища судова влада. Гетьман затверджував вироки Генерального та полкового судів у найважливіших справах, особливо вироки до смертної кари. Гетьману подавали скарги на рішення всіх судів, перевірку яких він провівши вибірково, посилаючи представників старшини на місця для розгляду справ по суті.

У другій пол. XVI ст. у кримінальних справах вводиться попереднє слідство, яке здійснювали старости, намісники, замкові судді. Вони виїжджали на місце злочину, проводили допити свідків і підозрюваних, записували їхні показання й передавали до суду.

Перерозподіл власності в роки Визвольної війни мав потребу в нормах права, яке регулювало б такі форми власності, як власність на землю. З'являються "рангові землі". Це були землі, які гетьман своїми універсалами дарував козацькій старшині за службу, "в ранг", під час займання нею відповідної посади [17, с. 154].

Необхідно відмітити, що в цей період прослідковується поступовий перехід від норм звичаєвого права до норм, створених державою. Цей процес був тісно поєднаний з формуванням державності.

Тобто, можна зробити висновок, що в Україні діяли різні, багато в чому застарілі правові норми, які часто суперечили один одному, або дублювались. Кардинальні зміни у суспільному житті з перетворенням Росії в абсолютну монархію також вимагали уніфікації права. Царський уряд намагався у такий спосіб зблизити правові системи України і Російської імперії. Верхівка українського суспільства, яка хотіла зрівнятися в правах з російським дворянством, бачила в цьому свій інтерес. Одночасно козацька старшина намагалась закріпити свої права и відновити автономне положення України. Все це стало причиною кодифікації українського права у другій чверті XVIII ст. [1, с. 134].

3. Козацтво - державно-установча сила

Між вченими-істориками дотепер немає одноголосності щодо періодизації становлення української держави. Одні затверджують, що саме Зборовський договір ознаменував початок української козацької держави - Війська Запорізького, котре стихійно почало формуватися ще до початку повстання. Відповідно до положення договору, на території воєводств - Київського, Чернігівського й Брацлавского - уводився козацький лад, адміністрація й судова влада на чолі з гетьманом, що практично означало створення адміністративної автономії в межах польської держави. Козацький реєстр збільшувався до 40 тисяч, його членам гарантувалися широкі майнові, особисті права, можливість мати свою адміністрацію, суддів і військо. Таким чином, на цих поприщах козацтво перетворилося в привілейований стан, зайнявши місце колишньої шляхти, і виступаючи спікером державного, соціального, економічного й військового життя.

Однак більшість істориків сходяться на думці, що саме підготовка збройного повстання Запорізької Січі на чолі з Б. Хмельницьким зародило козацьку державу: у цей час більш-менш чітко визначилися її територіальні границі, органи цивільної й військової адміністрації, політичні групування в середовищі еліти. В 1648 -1654 р. на Україні розгорнулася всенародна визвольна війна, у результаті якої була створено Українська держава, на якісно новий щабель піднялася етнічна самосвідомість українського народу, зміцнилася ідея єдності з російським і білоруським народами. Його живлющим джерелом стали демократичні традиції українського народу, які розвивалися протягом століть, збереглися в роки поневолення й занепаду. Яскравим їхнім проявом стало створення Запорізької Січі. Це була справді «християнська козацька республіка». Історичною заслугою Хмельницького було те, що він виражав вікові прагнення й надії українського народу до тісного союзу з російським і білоруським народами й, очолюючи процес складання української державності, правильно розумів її завдання й перспективи, бачив неможливість у тих умовах порятунку українського народу без його об'єднання із братніми народами, висловився за возз'єднання України з Росією. Визвольна війна 1648 - 1654 р., що ставила головними завданнями скинення польсько-шляхетської влади, ліквідацію тяжкого феодально-кріпосницького гніту й державотворення, була найбільшою історичною подією в житті українського народу. Її головною й вирішальною рушійною силою було трудове селянство, що виступало проти соціального гніту польських і українських феодалів-кріпосників і іноземного панування. Важливу роль грали союзники селянських мас - рядові козаки й міська біднота.

Участь у визвольній боротьбі козацької старшини, середньої й дрібної української шляхти, православного духівництва, заможної верхівки міщан обумовлювалося їхнім прагненням ліквідувати національний, релігійний гніт і привілейоване положення іноземних поневолювачів. Були створені великі народно-визвольні збройні сили, які звільнили більшу частину території України. Успіхи в народно-визвольній війні привели до звільнення українського народу від польсько-шляхетського політичного, соціально-економічного, національного, а також релігійного гніту. Ще в ході визвольної війни на значній частині території України був ліквідований державний апарат Речі Посполитої і здійснювався процес формування української державності. При цьому владу на звільненій Україні у своїх руках зосередили козацька старшина й інші українські феодали, вони забезпечили собі економічні й політичні привілеї, можливість експлуатувати селян, рядових козаків і міщан. Це здійснювалося за допомогою гетьманського правління й полково-сотенного пристрою. У ході народної війни у звільнених українських містах, містечках і селах створювалися органи влади, очолювані полковниками, сотниками, отаманами, які крім військових обов'язків виконували також адміністративні функції. Зразком для нового державного апарата, що формується, України стали традиційні військові й адміністративні органи Запорізької Січі. Вищим органом влади на звільненій території України була Військова (генеральна) рада, що вирішувала найважливіші політичні, військові й господарські питання. Брати участь у Військовій раді формально мали право всі козаки, але фактично справа обстояло інакше. У ній брали участь генеральна (вища), полкового й сотенного старшини, а також частина рядового козацтва. Таким чином, забезпечувалося керівне положення у Військовій раді козацькій старшини. Військовій раді належало право вибирати гетьмана й генеральну старшину, а також зміщати їх із цих посад. Вона здійснювала верховний суд. У рідких випадках присутності на Військовій раді широких козацьких мас вона називалася «чернецькою» або «черню». Тут явно проявлялися протиріччя між козацькою старшиною й рядовими козаками. Керував Військовою радою гетьман, підтримували порядок на ній військові осавули. Поступово влада військова, законодавча, адміністративна й судова зосередилася в руках гетьмана. Він затверджував рішення генерального суду, очолював старшинську адміністрацію, підписував універсали, накази, угоди й інші правові акти. При гетьмані складалася постійна рада, до складу якої входили генеральна старшина й частина полковників, вона була дорадчим органом. У міру зміцнення своєї влади гетьман усе рідше скликав Військову й навіть старшинську раду, частіше радячись із вузьким колом своїх наближених. Місцем зосередження гетьманського керування було місто Чигирин, де проживав Б. Хмельницького, але столицею України гетьман неодноразово називав Київ. Центральним адміністративним і судовим органом, підлеглим гетьманові, був генеральний уряд (генеральна старшина). У його склад входили: генеральний (військовий) писар, генеральний скарбник, хорунжий, бунчужні, обозний, генеральні осавули й судді. Всі чини генерального уряду обиралися на Військовій раді під час виборів гетьмана. Як і гетьман, вони були найбільшими землевласниками України. Звільнена частина території України в адміністративному відношенні ділилася на полки, яких в 1649 р. було 16, а в 1650 р. - 20. У містах діяли й деякі органи самоврядування: у більших - магістрати, у менших - ратуші. Судова система не була відділена від адміністрації. Її очолював гетьман, що затверджував вироки генеральних і полкових судів по найбільш важливих справах, особливо вироки до страти. Органи влади, створювані в ході визвольної війни, у підсумку стали знаряддям панування українських феодалів. Керівною силою українських феодалів виступав козацька старшина (гетьман, генеральна старшина, полковники, сотники й отамани). Захопивши землі й інші природні багатства, взявши у свої руки промисли й торгівлю, козацька старшина стала потужною політичною й економічною силою. У клас феодалів входили також українська шляхта, вище православне духівництво й міський патриціат. Ці сили, опираючись на складний державний апарат, протистояли селянству, козацькій і міській бідноті.

Таким чином, ми бачимо, що козаки приймали активну участь у вирішенні соціально-економічних питань і політичних проблем. Їх наполеглива боротьба за утвердження власних прав і привілеїв, за козацькі вольності та рицарську славу вилилася в масові повстання, селянські війни и завершилася визвольною війною українського народу проти національного гніту. За цих умов козацтво перетворилося у панівну верству суспільства і стало носієм державотворчої ідеї українського народу.

Висновки

Козацький період в історії нашої держави нараховує 300 років. Початку його досягають у далеке XV ст., коли в умовах литовського, а надалі й польського поневолення українці повинні були відстоювати свою самобутність, границі й можливість подальшого розвитку як нації [9, c. 200].

Ми мали змогу прослідкувати як з аморфної неорганізованої маси, стихійного, некерованого явища козацтво еволюціонувало до організованої військової структури, яка стала виразником інтересів усього народу, його захисником та гарантом реалізації державотворчої ідеї. Вперше державотворча функція перейшла безпосередньо до рук представників народу [22, с. 65].

У цих процесах важлива роль належала порубіжним територіям, а саме, території Середнього Подніпров”я, яка стала не лише консолідуючим центром організаційного формування козацтва та виділення його в окрему станову групу суспільства, а й послужила утвердженню такого форпосту козацтва, як Запорозька Січ, - важливого фактору, що впливав на дальшу еволюцію поглядів козацтва

Особливості виникнення, становлення та організаційного формування козацтва спричинили те, що воно стало одночасно носієм духу „пограниччя”, свавілля, непокори та свободи, незалежності, взаємодопомоги і захисту. Це виділяло козацтво з загальної маси населення і створювало навколо нього особливий ореол, який мав магнетичну силу для поневолених народних мас, що мешкали в північно-західних регіонах та сусідніх державах. Тому козацтво консолідувало навколо себе населення порубіжних територій, яке стало його сподвижником, опорою і резервом у боротьбі як із зовнішніми ворогами - турецько-татарськими загарбниками, - так і внутрідержавними поневолювачами - польською шляхтою.

Структурні зміни у становому складі населення спричинили певні якісні зміни в суспільній свідомості як козаків, так і народу. За словами В. Смолія, „козацький ідеал став не лише ідейним надбанням селянсько-козацьких мас України. З часом він перетворився на могутній фактор реалізації їхніх мрій і прагнень, на життєздатний матеріал для створюваної ними соціальної будови” [22, с. 69].

Запорізька Січ і козацтво - легендарне минуле українського народу, його святиня, синонім волі, людського й національної достоїнства, талановитості. Навіть у наш час, якщо хочуть підкреслити красу людини, його кращі риси, то говорять, що «він козацького роду» [19, c. 236].

Список використаної літератури

1. В. Антонович Коротка історія Козаччини / В. Антонович. К.: Видавництво «Україна», 1991. 158 с.

2. Голобуцький В. Запорозька Січ в останні часи свого існування / В. Голобуцький. К., 1961. 368 с.

3. Голобуцький В. Запорозьке козацтво / В. Голобуцький. К.: Либідь, 1994. 480 с.

4. Грушевский Г. Кто такие украинцы и чего они хотят. / Грушевський Г.К., 1991. 240 с.

5. Грушевский М.С. История Украины-Руси / М.С. Грушевский. К.; Л., 1913. Т. 8. 350 с.

6. Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. / М.С. Грушевський. К., 1990. 320 с.

7. Дорошенко Д. І. Нарис історії України / Д. І. Дорошенко. К.: Глобус, 1991. Т. 1. 238 с.

8. Ефименко А. История украинского народа / А. Ефименко. К.: Лыбидь, 1990. 182 с.

9. Замлинський В. Історія України в особах: IX - XVIII ст. / В. Замлинський, І. Войцехівська, В. Галаган та ін. К.: Україна, 1993. 396 с.

10. Іванченко Р. Історія без міфів / Р. Іванченко. К.: Либідь, 1996. с. 456.

11. Іванов В.М. Історія держави і права України: Підручник / В.М. Іванов. К.: МАУП, 2002. Частина 1. 264 с.

12. Історія держави і права: Підручник / А.І. Рогожин, М.М. Страхов, Г.Д. Гончаренко та ін.; За ред. А.І. Рогожина. К.: Ін Юре, 1996. Т.2. с. 368.

13. Крип'якевич І. Історія України / І. Крип'якевич. Нью-Йорк; Мюнхен, 1949. 568 с.

14. Малик Я. Історія української державності/ Малик Я., Вол. Б, Чуприна В. Львів: Світ, 1995. 248 с.

15. Мельник Л. Г. История Украины: Учебное пособие / Мельник Л. Г., А.И. Гуржий, М. В. Демченко. К.: Либідь, 1991. Т.1. 570 с.

16. Мицик Ю.А. Як козаки воювали / Мицик Ю.А., Плохій С.М., Стороженко І.С. Дніпропетровськ: Січ, 1991. 302 с.

17. Музыченко П. П. История государства и права Украины: Учеб. пособие / П.П. Музыченко. К.: Знання, 2006. 570 с.

18. Наливайко Д. Козацька християнська республіка / Д. Наливайко. Львів: Світ, 1994. 240 с.

19. Полонська-Василенко Н. Історія України / Н. Полонська-Василенко. К.: Либідь, 1993. Т.1. 450 с.

20. Семененко В.И. История Украины с древнейших времен до наших дней / В.И. Семененко, Л.А. Радченко. Х.: Торсинг, 1999. 480 с.

21. Сергійчук В. Іменем Війська Запорозького / В. Сергійчук. К: Либідь, 1991. 266 с.

22. Смолій В. Як і коли почала формуватися українська нація / В. Смолій, О. Гуржій. К., 1991. 246 с.

23. Субтельний О. Україна: історія / О. Субтельний. К.: Либідь, 1994. 736 с.

24. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків / Д. І. Яворницький. К.: Наук. думка, 1993. Т. 1. 512 с.

25. Яковенко Н. Паралельний світ та ідеї в Україні XVI - XVII ст. Дослідження з історії уявлень / Н. Яковенко. К., 2002. 220 с.

26. Ястребов Ф. Нариси з історії України / Ф. Ястребов, Г. Гуслистий. К., 1937. Вип. 1. 456 с.

Размещено на Allbest.ru