Україна під час правління Австрійської та Російської імперій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій

2. Кирило-Мефодіївське братство

3. Ідея народності у поглядах Миколи Костомарова

4. Іван Франко про закономірності історичного розвитку

5. О.Потебня про значення та роль мови у збереженні духовної єдності українського народу

6. Діяльність «Руської Трійці» на західно-українських землях

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Криза феодально-кріпосницької системи та формування капіталістичного укладу у промисловості та сільському господарстві. Розвиток торгівлі, міста.

Зростання національно-визвольної та антикріпосницької боротьби. Устим Кармелюк. Селянські виступи на Правобережжі. Декабристи й їх діяльність в Україні. Польське повстання 1830-1831 рр., його вплив на українські землі.

Розвиток суспільно-політичного руху. Т.Г. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш. Кирило-Мефодіївське товариство, його програмний документ “Закон божий” або “Книга буття українського народу”. Кримська війна й Україна. “Київська козаччина”.

Царські реформи 60-70 років ХІХ ст. та їх значення для соціально-економічного життя України. Розвиток капіталізму в промисловості і сільському господарстві. Зміни в класовій структурі населення.

Посилення соціального і національного гніту царизму українського народу. Валуєвський циркуляр і Ємський указ.

Український національний рух. Хлопомани-українофіли. В. Антонович. Громади. Зародження українського соціалізму. Концепція етичного, громадського соціалізму М. Драгоманова. Українська ідея в поглядах Драгоманова. Народництво й Україна.

Революційні виступи робітників 60-90 рр. Перші робітничі організації. Селянські виступи. Ідея возз'єднання України в політичному, громадському і культурному русі. український народність костомаров мова

Характерні особливості народної, матеріальної і духовної культури українського народу в ХІХ ст. Типи поселень. Сім'я і сімейно-побутова обрядність. Народні знання. Народне прикладне мистецтво. Усна народна творчість. Пісні і танці. Казки і перекази. Наука.

1. Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій

Поділи Речі Посполитої Російською, Прусською та Австрійською імперіями наслідком черговий переділ етнічних українських земель. Він супроводжувався нищенням решток української державної автономії за панування Катерини II та її сина Павла І, що правив у 1796--1801 pp. Отже, у XIX століття Україна вступила як колонія насамперед Росії та Австрії, де панували відповідно Олександр I (1801--1825) та Франц II (1792--1835). Незначні українські території утримували тоді за собою Пруссія (Холмщина і Підляшшя) й Туреччина (частина північно-західного узбережжя Чорного моря). Протягом початку XIX ст. Прусська й Османська імперії втрачають ці землі.

Як відзначали європейські політичні діячі XVIII ст., Османська імперія була «хворою людиною Європи», спадщина якої «мусила» бути розділеною між найсильнішими європейськими державами. Значно ослаб і васал Порти -- Кримське ханство із підлеглими йому ногайськими ордами. Росія висунула тоді перевірене гасло захисту православної віри і під цим приводом претендувала на найбільші шматки мусульманської імперії (Подунав'є, Балкани, Кавказ і Закавказзя). На початку XIX ст. вона приєднала до себе Грузію, частково Азербайджан. Зі свого боку султан скинув проросійськи налаштованих господарів Молдавії та Валахії. Все це викликало війни Росії з Іраном (1804--1813) і Туреччиною (1806--1812). Оскільки турецькі володіння знаходились тоді і в Північному Причорномор'ї, то російські війська були сконцентровані на суміжних з ними українських землях. Українці мусили нести на собі тягар військових дій, беручи безпосередню участь у походах або утримуючи армію. Здобувши ряд перемог, насамперед під Рущуком та Слободзеєю у Молдавії (1811), Росія змусила Туреччину укласти Бухарестський мирний договір (1812). Згідно з його умовами до Російської імперії було приєднано Бессарабію до р. Прут, гирло Дунаю (лівий берег). Після цього посилилося заселення цих теренів українцями.

, а також перемоги Російської імперії над Оттоманською Портою мали своїм

Одночасно Російська імперія продовжувала антифранцузьку політику, прагнучи не допустити поширення революційних та республіканських настроїв. Цим були викликані свого часу загарбницькі походи Суворова до Італії та Швейцарії, участь у антифранцузьких коаліціях, за яку довелося розплачуватися кров'ю вояків, особливо під Аустерліцем (1805). Однак наполеонівська Франція продовжувала зміцнюватися і від оборони перейшла до наступальних дій. Справедлива війна Французької республіки (потім -- імперії) поступово переросла в агресивну, загарбницьку. Щоправда, ряд поневолених народів, насамперед поляки й литовці, пов'язували з успіхами Наполеона І Бонапарта плани відродження своєї державної незалежності. Зрештою, Англія була далеко, а від трьох імперій-загарбників поляки й литовці не чекали нічого доброго.

Тим часом Російська імперія після кількох тяжких поразок, насамперед під Фрідландом (1807), пішла на мирову з Францією (Тільзитський мир 1807 p.). Одним із його безпосередніх наслідків стала подія, яку багато хто з істориків слушно називає четвертим поділом Речі Посполитої. На щастя для поляків, на частині центральної Польщі, котра перебувала під прусським та австрійським пануванням, було створено за сприяння Франції Варшавське герцогство (Варшавське князівство) -- автономну провінцію Французької імперії. Сюди ж було долучено забрану в Австрії Наполеоном І частину Підляшшя та Холмщину. Інша частина Підляшшя (Білостоцька округа), населена українцями та білорусами, яка була перед цим під владою Пруссії, перейшла під російське панування. Внаслідок успішних дій наполеонівської армії Австрія зазнала нових поразок. Польські війська князя Юзефа Понятовського, які були союзними Наполеону, навіть зайняли Львів. Після поразки в генеральній битві під Ваграмом (1809) Австрія запросила миру. Це зміцнило Варшавське герцогство, а Росія отримала частину Галичини (Тернопільщину), але ситуація місцевих українців від цього тільки погіршала.

Крапку над «і» було поставлено після Віденського конгресу 1814--1815 pp. Тоді стався черговий, вже п'ятий, поділ земель колишньої Речі Посполитої. Варшавське герцогство разом з Холмщиною та Підляшшям ставало автономним Царством Польським і передавалося під російське панування. За Австрійською імперією була закріплена Східна Галичина разом із Тернопільщиною. Віденський конгрес легітимізував також російську окупацію Бессарабії. Зрештою запанував такий поділ етнічних українських земель між Російською та Австрійською імперіями, який існував до Першої світової війни 1914--1918 pp.

Таким чином, понад 85% етнічних українських земель опинилося під владою Російської імперії. Царський уряд не дуже рахувався з регіональними кордонами України, які історично склалися, часто експериментував із творенням та перетворенням як великих адміністративних одиниць (намісництв, губерній), так і менших (повітів). Врешті на початку XIX ст. встановився більш-менш чіткий адміністративно-територіальний поділ підросійських земель України, які поділялися на три генерал-губернаторства (Київське, Малоросійське та Новоросійсько-Бессарабське), а ті у свою чергу -- на 9 губерній (Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Херсонська, Чернігівська), а також на землі Чорноморського Кубанського війська. Частина етнічних українських земель потрапила до Бессарабської, Воронезької, Курської губерній та області війська Донського, а також Царства Польського (Холмщина та Підляшшя). З межами губерніального поділу більш-менш узгоджувався церковно-адміністративний поділ на єпархії. Однак царат офіційно не вживав назв земель-регіонів України, а навпаки, став активно змінювати історичні топоніми з метою деформування історичної пам'яті українського народу. Кодак було перейменовано на Катеринослав (нині -- Дніпропетровськ), Самару -- на Новомосковськ, що у 25 км від сучасного Дніпропетровська, Звягель -- на Новоград-Волинський і т. д. Ламалися старі козацькі герби й нав'язувалися нові, царські. Так, лева на козацькому гербі Самари (вже Новомосковська) замінив новий: зламана козацька шабля. Цим самим промовисто натякалося на кінець козацьких «вольностей» і на нове життя під царською кормигою у так званій Новоросії (офіційна імперська назва краю). Царат прагнув також добитися неприйнятних для українців демографічних змін. Їх використовували як матеріал для освоєння прикордонних земель Російської імперії, а також велетенських просторів Сибіру та Далекого Сходу, відомих своїми тяжкими кліматичними умовами. На українські землі, особливо на півдні, на землі колишнього Війська Запорозького царський уряд переселяв росіян, білорусів, німців, вихідців з Балканського півострова (серби, хорвати, болгари, албанці та ін.), Закавказзя (грузини, вірмени) тощо. Внаслідок такої політики перемішування народів, яку вигадала ще перша в світовій історії Ассірійська імперія, полегшувалося завдання їх денаціоналізації та помосковщення. Однак спочатку така політика мала незначний успіх. Прибулі в Україну переселенці з часом українізувались, і це при тому, що українська мова та культура дискримінувалися в Російській імперії. На всіх етнічних українських землях протягом XIX--XX ст. продовжували виразно домінувати саме українці. З національних меншин найпомітнішими були росіяни, особливо у південній Україні (9 %), а на підавстрійських землях -- поляки, особливо у Східній Галичині (20%). У містах і містечках України високою була концентрація єврейського населення, оскільки євреям царський уряд приписував жити у так званій межі осілості, яка охоплювала підросійські землі колишньої Речі Посполитої.

Імператор персонально призначав перших осіб в адміністративній ієрархії, причому генерал-губернатори відали переважно військовими справами, а губернатори -- цивільними. Губернії поділялися на повіти, котрими керували капітани-ісправники. Демократичні начала в управлінні згаданими землями ліквідовувалися, і тільки у вільних селах та козацьких станицях громада могла обирати собі місцевий уряд. Суд залишався становим.

Основну масу населення України, як і більшості країн тогочасного світу, становили селяни. Останні у свою чергу були переважно кріпаками, які належали поміщикам і підлягали їхньому суду.

Адміністративно-територіальний поділ підавстрійських земель України був логічнішим і не порушував кордонів історичних регіонів. Галичина й Буковина зберегли свою цілісність у складі Австрійської імперії, так само як і Закарпаття та Пряшівщина, котрі залишилися в угорській сфері впливу держави Габсбургів. Коли остання трансформувалася в дуалістичну Австро-Угорщину, то становище Закарпаття та Пряшівщини погіршилося. Слід відзначити, що Галичина історично поділяється на дві частини: Східну, де беззаперечно домінували українці, й Західну, де переважали поляки, а українці становили етнічну меншість, живучи на своїх споконвічних землях. Однак цісарський уряд створив із Галичини одну адміністративну одиницю -- коронний край, або Королівство Галіції і Лодомерії, тобто Галичини й Володимирщини. Це давало переваги полякам, які зберегли свої економічні й політичні позиції і після падіння Речі Посполитої. Згадане «королівство» поділялося на 12 округів (дистриктів), а Буковина входила до нього на правах особливої округи (до 1861 p.). Закарпаття поділялося на 4 округи (жупи), які підпорядковувалися цісарському наміснику в Пожоні (нині -- Братислава). Характерною особливістю західноукраїнських міст була висока питома вага в них неукраїнського (польського, єврейського, німецького) населення. Якось австрійський імператор побував у Бродах і, вражений величезною кількістю євреїв на вулицях міста, пожартував: «Тепер я нарешті знаю, чому в моєму титулі є й слова "цар єрусалимський"».

2. Кирило-Мефодіївське братство

В 40-х рр. ХІХ ст. в Україні, і передусім в університетах Києва та Харкова, навколо передової професури групувалися прогресивно налаштовані представники інтелігенції. Частина з них об'єднувалася в літературних гуртках, які мріяли про визволення від гніту слов'янських народів, про їх зближення й об'єднання, про розповсюдження в народі освіти, розвиток української культури, писали художні й наукові, зокрема історичні твори. Наприкінці 1845 р. серед такої інтелігенції у Києві і виникла українська таємна політична організація, за якою закріпилася назва Кирило-Мефодіївське братство або товариство (за іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія). Як знак приналежності до товариства, його члени мали золоті персні з написом на їх внутрішній стороні: "Св. Кирило і Мефодій. Січень 1846 р.". У товариства була також печатка з євангельським виразом: "И уразумите истину, и истина освободит вас". Організаторами Кирило-Мефодіївського братства були М. Костомаров -- професор російської історії Київського університету, М. Гулак -- чиновник канцелярії київського, подільського і волинського генерал-губернатора, та В. Білозерський -- викладач Полтавського кадетського корпусу. Крім них, до товариства незабаром увійшли: письменник П. Куліш, студенти Київського університету О. Маркович, О. Навроцький, І. Посяда, Г. Андрузький, О. Тулуб, викладач Полтавського кадетського корпусу Д. Пильчиков, полтавський поміщик М. Савич, який закінчив Харківський університет. У квітні 1846 p., після знайомства Т. Шевченка з М. Костомаровим, до товариства вступає і автор Кобзаря.

Кирило-Мефодіївське товариство спиралося на традиції українського визвольного й автономістського руху, представленого, зокрема, "Малоросійським таємним товариством", "Харківським гуртком української молоді", гуртком "Київська молодь". Його поява була одним з проявів піднесення національного руху в усіх українських землях (у ці ж роки в Східній Галичині почала діяти "Руська трійця") та активізації загальнослов'янського руху (його основних національних течій -- чеської і польської) під впливом визвольних ідей Заходу періоду назрівання загальноєвропейської "весни народів".

Впродовж існування товариства його ідеологія зазнавала істотних змін. Завдання об'єднання слов'ян, що стало підставою виникнення таємної організації, згодом конкретизувалось у двох напрямах -- рівноправного співробітництва слов'янських народів та відродження України. Велику підготовчу роботу із заснування товариства здійснив М. Костомаров, усі його члени перебували під могутнім впливом революційно-національної творчості й ідеології Т. Шевченка. М. Костомаров, В. Білозерський та М. Гулакпідготували статут Кирило-Мефодіївського товариства. У ньому наголошувалося на цілковитій самостійності кожного слов'янського "племені" при існуванні загального Слов'янського собору майбутньої співдружності. Ці принципові положення засвідчили докорінну відмінність програми кирило-мефодіївців від позиції офіційних кіл царської Росії, яка претендувала на роль покровительки слов'ян. Йшлося про демократичну слов'янську федерацію, в якій кожний народ мав би широкі й рівні права. В усіх її частинах, пояснював М. Костомаров, мали існувати однакові основні закони й права, передбачалися знищення кріпацтва й рабства у будь-якому вигляді, єдина центральна влада, що відала б міжнародними справами, військом і флотом, ліквідація митниць, свобода торгівлі за цілковитої автономії кожної частини щодо внутрішніх установ та управління, судочинства й народної освіти. М. Костомаров був також автором програмного маніфесту товариства -- "Книги буття українського народу" ("Закону Божого"). "Книга..." була історико-політичним твором, в якому висвітлювалися важливі події української історії, накреслювалося вирішення кардинальних суспільно-політичних проблем. Головна перешкода на шляху України до свободи й незалежності вбачалася автором "Книги…" в соціальному розшаруванні українців, знищенні козацтва -- оплоту її вільнолюбства й сили, здатного самовіддано відстоювати свободу. Перспективи подальшого розвитку України розглядалися невіддільно від перспектив поліпшення взаємин трьох слов'янських країн -- України, Росії та Польщі. Щодо шляхів здійснення програмних положень серед кирило-мефодіївців повної єдності не було.

Частина з них -- М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш та інші, не підтримуючи насильства, -- виступали проти революційних методів боротьби, вважали можливим втілити в життя свої ідеї мирними методами, шляхом реформ, розповсюдження освіти, пропаганди ідей товариства в дусі християнської моралі. "Пани повинні звільнити своїх невільників і зробитися їхніми братами", -- писав М. Костомарову "Книзі буття українського народу". В. Білозерський, характеризуючи в одному з листів народні рухи, писав, що неосвічена людина "в пориві гніву страшніше звіра". На радикальних позиціях стояв Т. Шевченко. Він закликав народ до повалення царизму, знищення кріпацтва, ліквідації соціального й національного гноблення українського народу.

Радикальні погляди Шевченка підтримували М. Гулак, О. Навроцький, М. Савич, І. Посяда, Г. Андрузький. Так, М. Гулак вважав, що лише повстання народних мас може привести до визволення слов'янських народів. О. Навроцький говорив, що члени товариства повинні народ "спонукати до перевороту". В березні 1847 р. товариство за доносом було розгромлено жандармами. Поліції вдалося виявити 12 членів законспірованої організації -- представників різних станів, що свідчило про демократизацію складу учасників визвольного руху. За свідченням самих членів товариства, з ними мали зв'язки (переписувалися, зустрічалися, спільно працювали) близько сотні осіб -- професори і викладачі навчальних закладів, художники, артисти, урядовці, видавці, студенти, поміщики, офіцери та ін. Царські можновладці розцінили програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства як серйозну загрозу підвалинам самодержавства, оскільки вони виразно суперечили офіційній ідеології панславізму, що приховувала експансіоністські плани царизму в Центральній і Східній Європі та на Балканах. Разом з тим влада була зацікавлена представити товариство як вірно- підданську організацію та видати його демократичні ідеї об'єднання слов'ян за підтримку панславізму. Тому вони уникали оцінок товариства як прояву національного руху в Україні. В ході слідства жандарми вдавалися до брутального тиску й водночас застосовували витончені методи психологічної обробки до Г. Андрузького, В. Білозерського й, особливо, М. Костомарова, домагаючись зміни ними своїх попередніх свідчень щодо характеру і цілей кирило-мефодіївців. Зберігалася в таємниці первинна назва, яку політична поліція дала заведеній на братчиків слідчій справі "Об Украино-Славянском обществе". Щоб приховати суть ідеології й мету діяльності товариства, III відділ почав представляти його як "Кирило-Мефодіївське", тобто під назвою, яку використовував М. Костомаров для того, "щоб перед кожним урядом покришка була". Властями був розроблений комплекс заходів, який мав спрямувати науково-історичні та слов'янознавчі дослідження на підтримку імперської політики царизму.

Міністр народної освіти вимагав від учених, зокрема, "аби вони розмірковували якомога обережніше там, де йдеться про народність чи мову Малоросії та інших підвладних Росії земель, не даючи любові до батьківщини переваги над любов'ю до вітчизни, імперії, позбавляючись усього, що може шкодити любові до останніх.., щоб усі висновки вчених і авторів схилялися не до піднесення окремо Малоросії, Польщі та інших країн, а Російської імперії в сукупності народів, що її складають". Водночас влада виявила неабияку жорстокість у переслідуванні Т. Шевченка, творчість якого, як стверджував М. Драгоманов, виражала "гарячі думи київсько-українського гуртка". За особистим розпорядженням Миколи І він був відправлений рядовим до Оренбурзького окремого корпусу під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати. Кирило-Мефодіївському товариству належить визначне місце в розвитку національної політичної й історичної думки, становленні української ідеї. М. Костомаров та його соратники після ліквідації царизмом Української козацької держави вперше висунули ідею побудови національної держави в сім'ї слов'янських народів. Ідея перебування України в складі всеслов'янської або всеросійської федерації в різних модифікаціях продовжувала жити аж до проголошення Центральною Радою в січні 1918 р. незалежності Української Народної Республіки.

2. Ідея народності у поглядах Миколи Костомарова

У М. Костомарова найповніше осмислена ідея народності, що стала основною у романтизмі. Автор робить акцент на самобутності, національній виокремленості українського, народу у світовій спільноті і поруч з російським та польським народами, висвітлюючи це у своїй роботі "Дві руські народності". Незважаючи на те, що дана праця є своєрідним етнопсихологічним дослідженням і обґрунтуванням ментальності українського народу, автор у такий спосіб виявляє своє україноцентричне мислення, аргументує ідею української народності, паралельно виявляючи її неповторність.

Побудова дослідження на порівнянні двох народностей мала чітко окреслену політичну спрямованість. По-перше, М.Костомаров відшукує нові переконливі аргументи щодо правомірного обґрунтування утворення окремої української держави, виходячи саме з національної психології українського народу; по-друге, -- це спроба автора наголосити на не ідентичності українського народу з російським, підкреслюючи цим самобутність і самоцінність українців. Для обґрунтування своєї тези він звертається до аналізу сутності української психіки, способу життя, діяльності українця.

М.Костомаров також осмислив основні форми національного співжиття, які, на його думку, мають відтворити суть буття українця, його психічного складу, моральних та родинних традицій. Такою оптимальною формою для українства, як вважає він, була насамперед громада. У політичному житті М.Костомаров пропонує свою федеративну концепцію політико-суспільного устрою. Така форма політично-суспільного життя передбачала "створювати поміж собою добровільні товариства", існування яких не шкодило незмінному праву особистої волі. Федеративна концепція політично-суспільного життя, виключаючи всякий примус і насилля, здійснює постулат непорушності індивідуальної волі. Виходячи з визначення етнопсихологічних властивостей, М.Костомаров пропонує форму політичного життя пристосовувати до національного характеру української нації.

М.Костомаров уперше розкриває і "внутрішні принципи" чи причини буття українського народу, що окреслені сутністю його ментальності; обґрунтовує самобутність українського народу і його не ідентичність з російським народом. Серйозно рефлектує М.Костомаров і над такою ментальною ознакою українського народу, як його релігійність. Суттєвим моментом у даному контексті є оцінка Костомаровим російського православ'я як духовного інструменту насаджування російської імперської політики і руйнації українських засад духовного життя.

3. Іван Франко про закономірності історичного розвитку

Світогляд І. Франка грунтувався на філософському реалізмі з визнанням матеріалістичного світу і чітко вираженими елементами діалектики. Основою всього сущого він визнавав "матір-природу" в її різноманітті і вічності, постійних змінах, де єдино сущим, вічним початком всіх речей є матерія, тоді як свідомість, дух є вторинними, притаманними людині - вершині творіння природи.

Одне лише вічне без початку і кінця

Живе і сильне - це є матерія.

Один атом її довговічний,

Чим все боги, всі Астарти і Яхве.

А дух? Це іскорка тільки,

Це вогник, нервів рух!

Розпадеться мозок, то і вогонь

Згасне, загине дух.

Особливо різко Франко виступав проти уявлень про історичну прогресивності і неминучість пролетаризації селянства, тверджень, селянські маси дозріють до соціалізму, коли вони перетворяться на наймитів, фабричних робітників і пролетаріат. Реальний шлях переходу селянства до соціалізму він бачив у розвитку кооперативного і союзного руху серед селян. Вимагаючи революційного оновлення світу, він виходив з того, що це потрібно робити не силою вогню і заліза, а працею, правдою, наукою, не виключаючи і насильницького повалення існуючих порядків, якщо мирним шляхом не вдається домогтися бажаних результатів.

При розгляді соціально-політичних поглядів І. Франка доцільно зупинитися і на його розумінні взаємозв'язку народних мас і видатних особистостей в історичному розвитку суспільства. Звертаючись до цього питання, письменник рішуче відкидав теорію героя, висунуту англійським філософом, істориком і публіцистом Т. Карлейлем, пізніше модифіковану народниками. Розуміння їм цієї проблеми нам відкриває поема "Мойсей", в якій сучасні дослідники бачать пошуки І. Франка вирішення питання співвідношення людини і суспільства, боротьби народу за єдність власної держави, громадського і морального ідеалу. Заперечувати наявність цих проблем в поемі "Мойсей" не доводиться. Але все ж основною темою цієї поеми є проблема співвідношення мас і знаменитості. Мойсей постає передусім народним провідником, далекоглядним пророком, мудрецем, філософом, розважливим учителем і наставником, батьком, який любить своїх дітей, слугою народу. Його сила в кровних зв'язках з народом, без якого вождь - НЕ вождь. Вождь повинен бути душею народу.

На роздоріжжі історії провідники можуть помилятися, зневірятися у розвитку і сходити з суспільної сфери. Однак королі, царі, полководці, провідники творять історію, а народ як рушійна сила і фундаментальна основа матеріальної і духовної культури. Особа є видатною і відіграє значну роль в суспільстві тільки тоді, коли вона відображає інтереси народних мас, прогресивні тенденції в історичному процесі, своєю діяльністю і творчістю стверджує все передове і людське в житті суспільства. І якщо вона перестає виконувати свої функції, сходить з історичної сцени, то нові покоління йдуть далі, "рівності проводять шлях", новими шляхами направляються до своєї мети.

Однак письменник ніколи не був "істинним Український", який, за висловом Л. Костенко, Україна і погубить у своєму сліпому фанатичному почутті любові до неї. Навпаки, саме з любові до рідного краю І. Франко не любив "дрібнічковості, тісного дурниці, лукавства і зарозумілості" значної частини своїх земляків, не любив Русь як расу "отяжілу, незграбну, сентиментальну, позбавлена ??гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів різного сорту ".

4. О.Потебня про значення та роль мови у збереженні духовної єдності українського народу

Дослідники історії вітчизняного мовознавства у тридцятилітній науковій філософській діяльності О. О. Потебні виділяють два основні періоди. Перший період (1860-1865 роки), в якому він переважно вивчає філософію і психологію, теорію мови на базі здобутків тодішньої наукової думки, проголошуваної В. Гумбольдтом, Г. Штейнталем, Ф. Гербардом і Р. Лотус. Другий період (1865-1891 роки) відведений дослідженню питань фонетики, граматики, діалектології російської та слов'янських мов на основі здобутків тодішньої лінгвістичної славістики і індоєвропеїстики та на основі глибокого вивчення колосальних мовних матеріалів.

Філософськими основами багатьох лінгвістичних концепцій вченого були підходи до інтерпретації мови, мовних явищ та вивчення їх у взаємозв'язку. Так, О. Потебня розділив мову в цілому як систему тісно пов'язаних і взаємозумовлених елементів, що знаходяться у відповідних взаємовідношеннях і взаємозалежностях. У мовах, як він писав, є система, є правильність (а не незграбна симетричність) у ступеневому розвитку змісту, але знайти її можна не апріорними побудовами. В іншій праці він указав, що мова - система, щось упорядковане, всяка поява її знаходиться у зв'язку з іншими. Навіть у підході до вивчення мови як явища вчений звертався до взаємозв'язку мови і мовлення, мови і слова. Так, вчений чітко розмежовував сферу мови і мовлення. Якщо ми хочемо придати слову “мовлення” надто широкого значення мови, то повинні будемо сказати, що і мовлення, у значенні певної сукупності речень, недостатнє для розуміння слова, що входить у нього. Мовлення, в свою чергу, існує лише як частина більшого цілого, саме мови. Для розуміння мовлення необхідна наявність у душі численних відношень даних у цьому мовленні явищ до інших, які в самий момент мовлення залишаються “за порогом свідомості”, не висвічуючись його світлом. Без свого відома мовець при вживанні даного слова бере до уваги то більше, то менше число рядів явищ у мові. У кожний момент мовлення наша самодіяльність спрямовується “всією масою раніш створеної мови, причому, звичайно, існує різниця в ступені впливу даних явищ на інші.

О. Потебня підняв питання про активну роль мови в процесі пізнання людиною світу. Важливою заслугою вченого є здогадка про виникнення в процесі пізнання особливої активної суб'єктивної сфери мови. Якби мова механічно передавала думки, то ми б зіткнулися з фактом нерозуміння людей. У свідомості дитини, її усвідомлень світу за допомогою мовного спілкування і вивчення ніби формується смислове мовне поле логічно-лінгвістичного процесу, в якому мова виступає не як механічне знаряддя комунікації, а як евристичний елемент самого процесу пізнання. В процесі пізнання думка повинна бути усвідомлена; це завдання і виконує мова. Мова вводить думку в сферу свідомого і сама являє собою думку, але зробивши те своїм об'єктом, предметом пізнання: “В Языке человек объективирует свою мысль и блогодаря этому имеет возможност задерживать перед собою и подвергать обработке ту мысль” [16, 90]. Думка, яка є піддана мовній обробці, так само, як і утворюючі її звуки, існує в пам'яті не лише мовця, але і слухача. Таким чином, вчений висуває гіпотезу про мовну свідомість.

О. Потебня один з перших у вітчизняному мовознавстві широко розглянув питання формування мови в цілому і слова як мовного знаку зокрема. Він стверджував, що “мова тварин і людини в ранню пору дитинства складається із рефлексій почуттів у звуках. Взагалі неможливо уявити собі іншого джерела звукового матеріалу мови. Людська сваволя застає звук уже готовим: слова повинні були утворюватися із вигуків, тому що тільки у них людина могла знайти членороздільний звук. Таким чином, первісні вигуки, за своєю наступною долею, розпадаються на такі, які з незапам'ятних часів втратили свій інтернаціональний характер. До перших належать вигуки фізичного болю і задоволення і більш складних почуттів, до других, судячи за коренями теперішніх мов, головним чином, якщо не виключно, вигуки почуттів, зв'язаних з вираженням зору і слуху” [7, 52]. А далі він спиняється на питанні утворення мови: “вигук під впливом спрямування на нього думки змінюється в слово” [7, 52]. При новому сприйманні предмета або при нагадуванні минулого, повториться і образ звука і вже потім появиться самий звук… У створенні слова повинно повторитися те, що відбувається з нами на вищих щаблях розвитку: не на самоті, а в суспільстві ми привикаємо стежити за собою. У застосуванні до мови це буде означати, що слово лише в устах іншого може стати зрозумілим для мовця, що мова створюється тільки сукупними зусиллями багатьох, що суспільство передує початку мови. Мова, як говорить Гумбольдт, в дійсності розвивається тільки у суспільстві, і людина розуміє себе лише випробувавши на іншому зрозумілість своїх слів” .

Вчений розглядав мову як суспільне явище, яке виникло в процесі історичного розвитку суспільства. О. Потебня правильно наголошував на тому, що в дійсності мова розвивається лише в суспільстві, що вона твориться народом і людина розуміє саму себе, тільки перевіривши на інших людях зрозумілість своїх слів, а “слово… є насамперед засіб зрозуміти мовця” . Вважаючи мову безперервною діяльністю, постійною творчістю, дослідник робив з цього далекосяжні прогресивні висновки, які набагато випереджали погляди тогочасних видатних західноєвропейських лінгвістів. О. Потебня був переконаним у тому, що в мові кожного народу закладені засоби її всебічного смислового і стилістичного розвитку. Отже, кожна мова здатна піднестися до того рівня, який дозволить їй забезпечувати всі суспільні потреби народу. У праці «Мысль и язык», закінчуючи розгляд питання про мову як діяльність, він підкреслює, що «той напрям науки, який нам здається кращим, передбачає повагу до народностей як до необхідного і законного явища, а не уявляє їх спотворенням» .

Але повернемося до питання про закономірності розвитку мови як єдиного цілого в процесі формування і розвитку духовного життя як окремої людини, так і суспільства. Основною гноселологічною ідеєю цієї концепції є положення про те, що світ “не я” відокремлюється від “я” лише у міру розвитку і удосконалення духовного життя: “тоді досконаліші наші чуттєві сприйняття, коли прекраснішим здається нам цей світ, навіть якщо ми відділяємо його від себе. Таке з'ясування не є відчуженням: воно лише усвідомлення відмінності, яку ми вбачаємо в спрямованому здійсненні впливу людини на природу і на своє власне життя” . Об'єктивність уявлень про світ є тимчасовим явищем в тому значенні, що, віддаляючись від першоджерел пізнання, людина все більше і більше об'єктивізує продукти свого мислення і вони стають для неї звичними, такими, які повторюються і застосовуються в практиці, гублячи свою суб'єктивність, і перетворюються в об'єкти людської діяльності і науки.

Одним з найістотніших недоліків методологічного підходу О. Потебні до розуміння суті мови, характерним для всього психологічного напрямку в мовознавстві XIX ст., було недостатнє врахування зумовленості мовних функцій і мовного розвитку потребами суспільної практики, намагання пояснити всі основні властивості мови як суспільного явища іманентними законами її розвитку або загальнолюдськими і національними (практично невловимими) особливостями психіки. Звідси характерне для О. Потебні, як і для В. Гумбольдта, а пізніше для неогумбольдтіанства, перебільшення ролі конкретної мовної структури у формуванні національних особливостей світогляду різних народів, неправильне розуміння значення двомовності в житті народів, необґрунтоване твердження про якусь шкідливість для інтелектуального розвитку індивіда вивчення другої мови у ранньому дитячому віці та ін.

Але хибність окремих лінгвістично-філософських положень у науковій спадщині О. О. Потебні не затіняє виняткового значення праць цього великого вченого для історії розвитку мовознавчої науки.

5. Діяльність «Руської Трійці» на західно-українських земляx

У 1830-х центр західноукраїнського національного руху переміщуються з Перемишля та Закарпаття до Львова, де його очолюють молоді семінаристи, послідовники ідей Гердера. У 1832 році троє товаришів 21-літній Маркіян Шашкевич, 21- літній Іван Вагилевич та 17-літній Яків Головацький створили літературний гурток, який назвали «Руська Трійця». Лідером гуртка був обраний Маркіян Шашкевич. Його учасники стояли на слов'янофільських позиціях і використовували прибрані слов'янські імена (Шашкевич -- Руслан, Вагилевич -- Далібор, Головацький -- Ярослав).

Основною метою діяльності Трійці було: звільнити народну мову від церковнослов'янських та чужомовних впливів та створити літературну мову. Крім того, члени Руської Трійці прагнули розширити сферу використання української мови серед населення, та у державних установах тощо.

Члени «Руської Трійці» займалися ходінням в народ, під час яких записували місцевий фольклор. Крім цього, члени трійчани, зокрема І. Вагилевич, займалися агітацією серед селянства, закликаючи боротися за свої права. За що Вагилевич був неодноразово заарештований австрійською поліцією.

Крім Шашкевича, Вагилевича та Головацького, до складу Руської Трійці входило ще близько 20 членів, які також були студентами та семінаристами. Трійця підтримувала зв'язки з польським національним рухом, із слов'янськими будителями Яном Коларом, Павелом Шафариком, Бартоломеєм Копітаром та Карелом Гавлічеком, із якими регулярно листувалися. Особливо тісні зв'язки Трійці були із Наддніпрянщиною, такими діячами українського національного руху як Ізмаїлом Срезневським, М. Максимовичем, Йосипом Бодянським .

Греко-католицьке духовенство не схвалювало діяльність молодих семінаристів. Негативна позиція уніатського духовенства була такою, тому що діяльність Руської Трійці могла загострити відносини греко-католицької церкви з австрійським урядом. Побоювання духовенства не були пустими, місцева влада без захвату сприймала діяльність Руської Трійці. Австрійці боялися появи ще одного потужного національного руху, адже польський постійно дошкуляв віденському урядові. Крім того, австрійстка влада, побоювалася, що український рух використає Російська імперія, на що постійно вказували поляки, та використає для ослаблення австрійської влади в Східній Галичині.

1834 р. «Руська трійця» робить спробу видати літературну збірку «Зоря», в якій збиралися надрукувати народні пісні, твори членів гурту, матеріали. Проте цензура заборонила її публікацію, а членів Руської Трійці взяла під нагляд поліція.

Не полишаючи надій видати літературний альманах народною мовою, Трійця вирішила публікувати інший альманах «Русалка Дністровая», який повинен був також містити народні пісні, вірші, історичні статті на галицькому діалекті української мови. Місцевий цензор і уніатський священик Венедикт Левицький заборонили публікацію літературної збірної у Львові. Тому, у 1837 році Шашкевич із товаришами був змушений видати альманах у Пешті (нині Будапешт). До Львова було привезено 1000 примірників, більша частина яких була конфіскована поліцією. Лише 200 примірників було збережено, які були розповсюджені серед зацікавленої публіки. Яка в цілому зустріла її дуже прохолодно.

Після цього почався занепад діяльності Руської Трійці. Маркіян Шашкевич не витримав постійних утисків поліції та уніатської церкви, і помер у 1843 році від туберкульозу. Після чого «Руська Трійця» розпалася. Іван Вагилевич переходить до польського національного руху, а Яків Головацький встає на москвофільські позиції.

Діяльність «Руської Трійці» в Галичині мала величезне значення для української культури. Все, що пропонувала Трійця, було новим і незвичним. Історична концепція трійчат, орієнтація на фольклор, використання у творах народної мови, обстоювання народності в мистецтві - все це відкривало перспективу розвитку потужної науково-літературної діяльності на західноукраїнських землях. Діячі «Руської Трійці» глибоко шановані в Україні. Їхніми іменами названі вулиці, ставлять меморіальні дошки та пам'ятники, їхня спадщина широко вивчається науковцями.

Висновок

Виконуючи дану курсову роботу ми дізналися про значення трьох поділів Речі Посполитої для суспільно-політичного устрою українських земель; особливості суспільно-політичного життя українців у складі Російської та Австрійської імперій; характерні особливості духовної і матеріальної культури українського народу в ХІХ ст.; сутність капіталістичних відносин ХІХ ст. та значення реформ 60-80х рр. ХІХ ст.

Список використаної літератури

1. Бокань В., Польовий Л. Історія культури України: Навч. посібник.- К.: МАУП, 1998.- 232 с.

2. Борисенко В. Курс української історії. - К., 1997.

3. Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі / М.Ю. Брайчевський. - К., 1988.

4. Гольденберг Я.М. Історія України: схеми, таблиці, джерела, думки істориків.-К.: Видавництво „Орбіта”, 1999.

5. Греченко В.А. Історя України: модульний курс: навч. посібник / Греченко В.А.. - Х.: Торсінг плюс, 2009. - 384 с.

6. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. - К., 1996.

7. Історія України. Документи. Матеріали. посібник / Уклад. та комент. В.Ю. Короля.-К.: Видавничий центр “Академія”, 2001. - 448 с.

8. Історія України. Нове бачення: У 2 т. - К.: Україна,1995.

9. Історія України: Посібник. /За ред. Г.Д.Темка, Л.С.Турчієнка - К.: Видавничий центр “Академія”, 2001. - 480 с.

Размещено на Allbest.ru