Повстанська армія Нестора Махно

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство Освіти України

Донецький Національний Університет

Творча робота з дисципліни:

"Історія України"

на тему: "Повстанська армія Нестора Махно"

Підготував:

Студент групи 1Б

Юридичного факультету

Пилявець Вадим

Вінниця 2015

Зміст

1. Передумови утворення Махновщини та Вільної території

2. Роль Революційної армії Нестора Махна в Громадянській війні 1918 - 1922 рр.

3. Особливості тактики введення бою повстанської армії Н. Махна

4. Дослідження особистості Нестора Махна

Вступ

Актуальність теми обумовлюється потребою подальшого вивчення історії виникнення та діяльності українських і загальноросійських партій, організацій та рухів, в тому разі і анархістського, початку ХХ століття, які визначали перебіг подій та особливості тогочасного суспільно-політичного життя в Україні. Політичні партії, організації та рухи відіграли винятково важливу роль у процесі створення української державності, важливим етапом якого стала Українська національно-демократична революція 1917-1921 рр. ЇЇ політико-правові та ідейні наслідки зумовили становлення сучасної самостійної демократичної держави - України.

Питання співвідношення особистості і влади, індивідуума та держави, свободи і несвободи, які спробували розв'язати анархісти в період національно-демократичної революції 1917-1921 рр. в Україні, залишаються актуальними і являють собою сьогодні глибокий практичний інтерес для різних політичних теорій та вчень.

Метою даної творчої роботи полягає в дослідженні значення Революційної повстанської армії України на Громадянську Війну 1917-1921 рр., вивчення особливостей успіху дій армії Н. Махна та підтримку з боку населення, аналіз особистості Нестора Махна.

Завдання, які були поставленні для досягнення даної мети:

· визначити основні теоретико-методологічні засади дослідження проблеми та послідовно використати їх в процесі вивчення і узагальнення матеріалу;

· розкрити специфіку повстанського руху, який був особливо масовим та радикальним в Центральній та Південно-Східній Україні в період революції 1917-1921 рр.;

· дослідити біографію Нестора Махна, проаналізувати подій його життя, які мали подальший вплив на очолюване ним повстання;

· дослідити взаємодію повстанської армії Н. Махна з представниками інших політичних партій, рухів та течій;

· розкрити причини поразки махновщини в даному регіоні;

· проаналізувати значення повстанського руху у вітчизняній історії.

1. Передумови утворення Махновщини та Вільної території

махно громадянський війна армія

У кінці березня 1910 військово-польовий суд приговорив Махна і його товаришів до смерті. З причини неповноліття на момент злочину страта була замінена Нестору довічною каторгою, яку довелося відбувати в Бутирській в'язниці. В екстремальних умовах каторги Махно остаточно сформувався як особистість, зазнав ідейного впливу анархізму.

Звільнений з ув'язнення в березні 1917 Лютневою революцією, Махно повернувся в Гуляйполе, де розгорнув публічну політичну діяльність, очолив кілька революційних організацій. 25 вересня 1917 Махно як голова повітової Ради підписав декрет про конфіскацію поміщицької землі та поділ її між селянами. На початку грудня 1917 в Катеринославі (нині м. Дніпропетровськ) як делегат від Гуляйпольської ради Махно взяв участь у роботі губернського з'їзду рад робітників, селянських і солдатських депутатів, підтримав ідею про скликання Всеукраїнського з'їзду Рад. У січні 1918 відмовився від посади голови Ради, але невдовзі очолив революц. комітет Гуляйполя, складений із представників анархістів, лівих есерів, укр. соціалістів-революціонерів. Після Берестейського мирного договору та приходу в Україну німецьких та австро-угорських військ на поч. квітня 1918 організував загін, який чинив опір німецькому наступові. У кінці квітня 1918 розпустив його і взяв участь у конференції анархістів у Таганрозі (нині місто Ростовської обл., РФ). Згодом виїхав до революційної Росії. Як пізніше він писав у своїх спогадах, у травні-червні 1918 брав участь у конференціях анархістів у Саратові (нині місто в РФ) та Москві, зустрічався з відомими російськими анархістами, а також мав контакти та вів дискусії з лідерами більшовиків В.Леніним, Я.Свердловим, Л.Троцьким, Г. Зінов'євим.

У липні 1918 Махно повернувся в Україну, вів нелегальну діяльність, переховувався, а восени організував терористичну групу, яка виросла в невеликий повстанський загін, що розпочав боротьбу проти влади гетьмана П.Скоропадського, місцевих поміщиків та австро-німецьких військ. 16 жовтня 1918 махновці захопили Гуляйполе та оголосили від імені районного гуляйпільського революційного комітету про відновлення радянської влади та про повстання «робітників і селян проти душителів та катів Української революції австро-германо-гайдамаків…» Цю дату можна вважати початком, точкою відліку в історії махновщини. Після бою в Дібрівському лісі, в якому Махно виявив особисту хоробрість та риси керівника, які дали загону можливість вийти з ворожого оточення, повстанці нарекли Махна «батьком».

Основні причини формування селянського повстанського руху:

· політичний хаос в країні;

· невирішеність аграрного питання;

· вплив політичних партій різних спектрів;

Джерелом формування повстанських загонів стала Перша світова війна. По-перше, масові мобілізації не тільки навчили широкі маси селян володіти зброєю, а й привчили їх використовувати зброю проти людей. До того ж за роки війни ціна людського життя значно понизилася. По-друге, наявність лінії фронту, яка всі роки проходила по території України, та розвал царської армії обумовили появу в селах значної кількості зброї. До цього слід додати, що відсутність досвіду мирної політичної боротьби та нездатність урядових структур вирішити назрілі питання парламентськими методами підштовхували селян до вирішення своїх нагальних проблем силовими методами.

2. Роль Революційної армії Нестора Махна в Громадянській війні 1918 - 1922 рр.

На початку осені 1919 р. Більшість території України опинилася під владою генерала А. Денікіна. Його армія при фінансовій, збройній і політичній підтримці країн Антанти розгорнула наступ на Москву. Ідеологічною підвалиною білого руху було гасло відновлення єдиної, неділимої Росії, майбутній державний устрій якої мали визначити Установчі збори. Сам Денікін у своїх численних публіцистичних і мемуарних працях не раз наголошував, що він ніколи не був монархістом, його політичне кредо полягало в придушенні більшовизму і збереженні єдності Росії.

На початку 1919 р. Махно вперше вступив у союз з Червоною армією і став комбригом, але влітку Л. Троцький звинуватив його в дезорганізації фронту, партизанщині, заколоті проти радянської влади. Вище командування оголосило Махна поза законом. Він склав свої повноваження, одначе залишився на фронті, продовжуючи з невеликим загоном боротьбу проти денікінців у районі Олександрівська й Нікополя. А в липні, переправившись на правий берег Дніпра, об'єднався із загонами Григор'єва, котрого невдовзі махновці розстріляли. До Махна, який закликав червоних бійців припинити відступ і воювати з ворогом на рідній українській землі, приєдналося чимало солдатів-червоноармійців. На бік повстанців перейшли у повному складі дві бригади 58-ї дивізії червоних.

5 серпня Махно видав наказ про створення Революційної повстанської армії України (махновців).

Уже в серпні-вересні денікінці відчули на собі силу цього військового формування. Штаб командуючого групою військ Новоросії генерала Шилінга, на якого покладалось виконання директиви про наступ на захід і північний захід, інформував ставку Денікіна: "Отже, з групою Махна доводиться рахуватися як із серйозним противником, що не має тилу, відмінно споряджений, значно переважає нас чисельністю і зовсім не чутливий до наших обходів (...). Перш ніж виконувати директиву, необхідно рішуче покінчити з групою Махна біля Новоукраїнки. Цього можна досягти введенням у бій не лише всіх наших сил, а й достатніх сил з боку 2-го корпусу".

27 вересня 1919 р. поблизу с. Перегонівки відбувся вирішальний бій між денікінцями й махновцями. Останні якраз підписали угоду про союз з армією УНР, від якої отримали боєприпаси. З усіх поразок денікінців восени 1919 р. на Правобережній Україні ця була найнищівнішою. Вони втратили близько 18 тис. Бійців. Махновці розгромили Сімферопольський, 2-й Феодосійський, Керч-Єникальський, 51-й Литовський та інші білогвардійські полки.

Махновці активно діяли і в інших напрямах. Азовський корпус під командуванням Вдовиченка здобув Великий Токмак, а 8 жовтня підійшов до Бердянська, де розташовувалися денікінські склади боєприпасів. Після 5-годинного бою повстанців заволоділи містом. 14 жовтня Вдовиченко захопив Маріуполь і взяв курс на Таганрог, де була ставка Денікіна.

Загально селянського характеру махновського руху, масштабу, якого набув він за лічені тижні, не могли заперечувати ні білогвардійці, ні більшовики, котрі залишились в підпіллі.

У цей час махновський рух був на піднесенні і з кожним днем набирав сили. Ось яку характеристику дала йому 15 листопада 1919 р. газета «Звезда» (друкований орган катеринославського губкому КП(б)У): «...лише зовсім короткозорі люди можуть не бачити, що махновське просування у глиб областей, захоплених денікінською клікою, -- це дещо більше, ніж проста військова операція. Це водночас широкий народний рух, який захопив і повів за собою в своєму стихійному і незборимому розвитку неосяжні верстви трудових мас». Зростаючу силу махновців змушений був визнати і Денікін, який направив проти них вишколені та численні формування -- армійський корпус генерала Я. Слащова та кінний корпус генерала А. Шкуро.

Хоча після цих дій Н. Махно змушений був залишити Північну Таврію та відійти до Катеринослава, денікінцям так і не вдалося зберегти контроль над Україною. Слабкістю білогвардійців скористалися більшовики. Потужний жовтневий наступ радянських військ призвів до втрати А. Денікіним стратегічної ініціативи, а вже в березні 1920 р. більшовики володіли майже всіма великими містами України, хоча села зусиллями самооборони ще чинили значний опір.

Важливо встановити, чи дійсно махновщина - уособлення куркульської контрреволюції і бандитського терору, чи це явище боротьби з політичною лінією Л.Троцького. Махновський рух протягом 1919-1921 років був загально-селянським. Війська Н.Махна вели боротьбу з гетьманськими, петлюрівськими, врангелівськими частинами. Багато в чому ця боротьба збігалася з діями Червоної Аармії. Разом з тим вона була співзвучна з повстанням у Кронштадті, антоновщиною, із заколотом у Західному Сибіру. Це була боротьба проти воєнного комунізму, який був введений в Радянській державі в період громадянської війни.

На Півдні України цю боротьбу активно підтримали селяни проти спроб реставрації поміщицького землеволодіння. З другого боку це негативна реакція того ж селянства на ліворадикальну політику воєнного комунізму, уведену в Радянській Росії, і перенесену на територію Радянської України. У такій ситуації Н.Махно не зробив жодного кроку до компромісу з гетьманцями П.Скоропадського, денікінцями, врангелівцями. Двічі протягом громадянської війни він ставав союзником більшовиків у відновленні Радянської влади в Україні. Хто ж кого зраджував? Махно чи Троцький? Це методологічне питання, відповідь на яке розкриває саму суть природи революційної боротьби селян України.

Махновський рух - це один з конкретних проявів української революції і громадянської війни. Боротьба з білими, союз з червоними цілком свідчать про те, що він ототожнював себе з революцією. Махновська ідеологія була проста і відбита у гаслах: “За експлуатованих проти експлуататорів!”, “Геть білогвардійську сволоту!”, “За вільні ради!”, “Геть комуни!”, “За ради без комуністів!”. Активно виступаючи проти політики воєнного комунізму, махновці лояльно ставились до Радянської влади. Вони лише не згоджувались з трактуванням її змісту більшовиками. Для махновців Ради були повнокровними органами місцевого самоврядування з широкими повноваженнями і лише частковим делегуванням окремих функцій вищим державним установам. Вони не могли сприймати більшовицьке розуміння змісту діяльності Рад як органів диктатури пролетаріату, безпосереднього проведення політичної лінії Центру.

Махновський рух, як бачимо, не можна ототожнювати з анархією, хоча Н.Махно, якого звали батьком, на різних етапах наближав до себе анархістів. Не можна назвати переконаним анархістом і самого Н.Махна. Це був обдарований талановитий, бентежний, імпульсивний, по-селянському кмітливий, одночасно і тиран, і раб стихії селянського руху, який виніс його на гребінь слави.

Велику роль у падінні «білого Криму» відіграла армія Махно. Протягом усього вересня тривали переговори між ним та більшовиками. Під час цих переговорів більшовики вели діяльну агітацію серед махновців для того, щоб залучити їх до активного виступу проти Врангеля. Дуже широко вони застосовували факт смертного вироку отаману Володіну, який свого часу був винесений білими. Згодом довготривалі переговори завершились підписанням угоди. 2 жовтня 1920 у Старобільську Нестор Махно від імені голови ради Революційної-повстанської армії України (махновців) підписав з урядом Радянської України угоду про союз та співробітництво. З 12 жовтня махновська армія була залучена до бойових дій проти Врангеля. 18 жовтня в Харкові відбулося підписання угоди між урядом радянської України та повстанською армією Махна. 23 жовтня загони Махна вибили сили Врангеля з міста Олександрівськ (сучасне Запоріжжя).27 жовтня загони вступили до Гуляйполя, 28 жовтня -- до міста Великий Токмак.

У ніч на 8 листопада махновці у складі 6-ї армії форсували Сиваш. Ця подія призвела до виходу військ Південного фронту в тил перекопським укріпленням і сприяла успіху всієї Кримської операції. 15 листопада махновські війська в складі радянських зайняли Євпаторію.

25 листопада 1920 року центральне управління надзвичайних комісій України направило всім губчека телеграму з вимогою арешту махновців. 26 листопада видано наказ арміям Південного фронту від командуючого збройними силами України і Криму Фрунзе -- вважати Махно і махновців «ворогами радянської республіки і революції»; війська Червоної армії отримали задачу обеззброїти махновські загони та очистити УСРР від «залишків бандитських зграй». 5 грудня надійшла директива арміям Південного фронту ліквідувати «махновщину» в найкоротший термін. 6 грудня поступив наказ командуючим арміями Південного фронту про визнання Реввійськрадою Республіки «ліквідацію махновщини і бандитизму задачею державної ваги».

7 серпня 1921 року у «Вістях ВУЦВК» писали, що «в селі Софіївка на межі Єлисаветградського та Миколаївського повітів Миколаївської губернії розгромлено збройний загін отамана Н. Махно. Вбито 100 махновців, у тому числі сам Махно, начальник махновського штабу Лас та начальник розвідки Іванів. Захоплено зброю махновців та 100 коней.»

3. Особливості тактики введення бою повстанської армії Н. Махна

Махно відкинув тактику позиційної війни на захоплення і утримання території, що панувала тоді. Уперше в нашому столітті він вів лише маневрову війну, обґрунтувавши її концепцію. Тухачевський, Гудеріан і де Голль схожі концепції подібної війни обґрунтували через 15--20 років опісля. Про внесок Махна у військову тактику та в історію Східної Європи можна судити за наступним прикладом.

Коли армія Денікіна, заволодівши Орлом, йшла на Москву, а частини Південного фронту більшовиків, крім Першої Кінної армії, були деморалізовані і серйозної відсічі дати їй уже не могли, в глибокому тилу білих Махно взяв Олександрівськ (Запоріжжя), Бердянськ, Маріуполь і загрожував Таганрогу, де розміщувалася ставка і головна тилова база білих. Денікін був змушений відкласти взяття Москви, зняти з фронту ударну армію Слащева і кинути її на Махна. Не менший внесок зробили махновці й у розгром Врангеля. Вони, а не червоноармійці, перейшовши через Сиваш, першими увійшли до Сімферополя.

Представником штабу Південного фронту у військах Махна був тоді Іван Дмитрович Черний (батько автора), і його спогади проливають світло на тактику махновців, завдяки якій погано озброєне і ненавчене військо домагалося великих успіхів. Перед майбутнім штурмом Криму він прибув після госпіталю до штабу Південного фронту. Раніше батько служив у Першій Кінній армії. Після взяття Ростова, незважаючи на заперечення Ворошилова, Будьонний призначив його комісаром дивізії. Заперечення були викликані тим, що Черний до того, як приєднатися до більшовиків, був толстовцем, і не всі їхні догми брав на віру.

Після укладення 2 жовтня 1920 року з представниками РРФСР у своїй ставці, місті Старобільську, чергового союзного договору, Махно направив на Південний фронт свою кращу кінну дивізію Марченка. Толстовські погляди і селянське походження визначили призначення Черного представником штабу фронту в махновських військах. Командуючий Фрунзе розумів, що більшовика-ортодокса із робітників анархісти не приймуть, а з колишнім толстовцем із селян порозуміються. А в ініціативності й хоробрості свого представника він не сумнівався: ці його якості були оцінені ще Будьонним.

У дивізії посланця Фрунзе прийняли добре, тим паче, що один із командирів, Павленко, виявився його старим другом: вони воювали на німецькому фронті в одному взводі. Черний швидко здружився із командиром дивізії Марченком і начальником штабу Гавриленком. Останній і посвятив його у сповідувану військами Махна концепцію «народної війни», розроблену ним разом з іншими штабістами і схвалену радою анархістів та самим «батьком».

Назва була зумовлена тим, що це була війна, яку веде сам озброєний народ, а не його правителі. Її стратегію і тактику визначили незвичні для фахівців умови. Головним було отримання перемоги з мінімумом втрат, як це, зазвичай, заведено у професійних військових (козаків), а не в арміях мобілізованих солдат. Озброєному народові перемога ціною великих втрат не потрібна. Тому не треба старатися знищити ворога. Перемога без втрат прийде, коли змусити його здатися в полон або втікати, а не захищатися до кінця.

Це визначило застосування єдиного ефективного способу досягнення перемоги -- прориву або обходу, з виходом у тил, знищенням штабів та обозів і рухом далі. Оточити рухоме військо, що прорвалося, не можна: -- воно знайде дірку в будь-якому кільці, а залишений позаду ворог без патронів і хліба довго воювати не буде. Ці ж аргументи на користь маневрової війни наводили потім у своїх роботах де Голль і Гудеріан.

Оборону ця війна відкидала. Захищають міста і фортеці генерали, а не народ, селяни. Припустимою є лише тимчасова рухома оборона, що прикриває відхід від сил переважаючого ворога. Для цього народний геній винайшов тачанку. Її кулемет, повернений назад, прикривав відхід вогневим валом.

Гавриленко стверджував, що тільки так воювали Наполеон і Суворов. І Кутузов також не оборонявся, а вивів армію, навіть здавши Москву. Наслідуючи їхній приклад, Махно всіх своїх перемог досяг такою тактикою. А бійців він беріг, оскільки, намагаючись воювати інакше, втратив би довір'я народу. Взяті міста не втримував, а залишав, поповнивши запаси зброї та отримавши контрибуцію.

Він сказав, що Марченко запропонував Фрунзе так розгромити Врангеля. Біла армія мала менше як 50 тисяч багнетів, а довжина фронту була більшою за 100 верст. Фрунзе мав майже трикратну перевагу, і тільки кінноти у нього було 40 тисяч. Якщо кинути її всю через Сиваш на Сімферополь, то білі залишать укріплення Перекопа й Чонгара і побіжать. Але Фрунзе запланував «надійну» лобову атаку цих укріплень. Гавриленко це рішення коментував так: «Йому і царським генералам солдатів не шкода. Одні загинуть, пришлють інших».

Черний пригадав, що при його призначенні Фрунзе відгукувався про тактику прориву в тил як про «партизанщину». На заперечення, що саме так воював Будьонний, коли прорвався на Кавказ, він відповів, що цю авантюру, яка випадково вдалася, він би не дозволив. Потім, за «неавантюрним» планом Фрунзе, тисячі героїв полягли під кулеметами біля Перекопа.

Незабаром до дивізії Марченка приєднався кулеметний полк Фоми Кожина і полки піхоти. Очолив ці сили командувач силами махновців на фронті Семен Каретник. Згідно з наказом Фрунзе йому належало перейти Сиваш, але не йти далі, а чекати взяття Перекопа. Хоч Фрунзе вважав, що махновці воюють «авантюрно», бойові дії вони почали грунтовно і навіть обережно. Всупереч наказу, Марченко відмовився послати через Сиваш кінний полк, за що Фрунзе облаяв його боягузом. Він послав спочатку розвідку, а полк увійшов у воду лише після її сигналу з іншого берега.

Переправившись, махновці, згідно з наказом, зупинилися біля берега, в голому степу. Коли білі почали підтягувати війська і вести артилерійський вогонь, їхня військова рада ухвалила рішення -- щоб уникнути непотрібних втрат, вийти з оперативного підпорядкування фронту і самостійно йти на Сімферополь. Після цього Черний був змушений повернутися у ставку Фрунзе, а махновці разом із кримськими селянами, що приєднувалися до них, незабаром увійшли в Сімферополь. Але потім більшовики їх роззброїли, солдатів відпустили, а Марченка, Гавриленка та інших командирів розстріляли.

Ще перед форсуванням Сиваша вони не мали ілюзій щодо своєї долі. Марченко сказав Черному про те, що після розгрому Врангеля його буде розстріляно, але зробити нічого не може. «Батько» не вірить більшовикам, але змушений був укласти з ними союз, оскільки селяни їм вірять. А Марченко повинен виконувати наказ. Помилився він тільки у тому, що арештовував його не Черний, як він тоді передбачав. Фрунзе доручив це надійнішим, ніж колишній толстовець, людям. Про дружні взаємини Черного з махновцями ці «надійні» люди доповідали командувачу. Після взяття Перекопа його, від гріха подалі, було відіслано «в зв'язку із закінченням війни» в запасну кавалерійську дивізію, звідки прибув на фронт після лікування.

Хоч про концепцію «народної війни» не було публікацій і вона залишилася мало відомою, тактика ведення маневрової війни і Махна, й Будьонного скоро дістала оцінку фахівців. Її вдало використовував Тухачевський проти Колчака. В обхід фронту, з посадженою на підводи піхотою він за кілька днів пройшов 400 верст і вночі без бою взяв Омськ -- «столицю» Колчака. А проти поляків він діяв так само, але невдало. Вони відрізали від баз постачання його малорухливу армію, що складалася в основному з піхоти. До того ж у Польщі ідеї «всесвітньої революції» не знайшли співчуття у місцевого населення.

Ці маневрові дії вивчали у військових училищах, включаючи Казанське, де в групі німців у 20-х рр. учився Гудеріан. Вочевидь, там він почерпнув свою ідею майбутній автор «бліцкригу», завдяки якому німці дійшли до Москви й Сталінграда. І американці застосовували тактику українського «бандита» в Кореї та в Іраку («Буря в пустелі»). А радянські генерали, як і Фрунзе, частіше застосовували «надійні» лобові удари.

4. Дослідження особистості Нестора Махна

Радянський режим хотів переробити його ім'я. Радянська історична наука характеризувала махновщину, як "кулацкое контрреволюционное анархистское движение, за которым стояли две - три тысячи ограниченных людей: мародеров, убийц, боровшихся против пролетарского государства". О махновщині згадувати заборонялося, вивчати - тим більш. Маленьким істеричним злим чоловіком зображували Нестера Махна у книгах та кіно про громадянську війну. Розмови про його жорстокість та патологічний садизм - вигадка. Будеш жорстоко відноситися до людей, вони до тебе не підуть. Сила махновщини базувалася на масовій підтримці.

Хоча жорстокість була, революції без крові не буває. Нестера Махно селяни слухали з зацікавленістю, він говорив їх мовою, дуже емоційно. Є не освіченою людиною, Махно мав талант, був хоробрим. Антисемітизм, який вони чинили робивши єврейські погроми - неправда. Серед командирів було багато євреїв. За проявлення антисемітизму Махно розстрілював. Сила Махна була в тому, що він відстоював інтереси селян. Наділення землею, правом вільної торгівлі, в політичному розумінні - за свободу думок.

Махновщина до тепер є, мабуть, наймасштабнішою "білою плямою" на карті історії України періоду революції та громадянської війни. І безперечно, залишається сповненою загадки протиріч фігура Н. І. Махно. В багатьох статях, з'явившихся у пресі, з'являється бажання не стільки шукати правду, скільки підняти наступний поштовх сенсаційного повторення однієї з легенд, якими так багата тема.

Більшість матеріалів раніше було недоступним не тільки масовому читачу, але й історику. У нових джерелах з'явилася можливість вивчати особистість Махна об'єктивно, без будь - якого ідеологічного диктату. А вивчати є що. Тому автор даної роботи спробує проаналізувати життєвий шлях цієї неординарної особистості в поданої історії. Працюючи над темою автор стикнувся з такими проблемами: одна подія, але в різних книгах датована по різному. Багато літератури, але написано одне і теж саме, тому вибирати було важко.

Махно наділений в народній уяві фантастичними рисами і якостями, а в офіційній історіографії радянського періоду - це постать ворога, політичного авантюриста, бандита. Обидва підходи створюють спотворений образ не лише однієї людини, а й такою соціального явища, як махновщина.

Про повагу до Нестора Івановича з боку його прибічників і навіть противників свідчить використання протягом багатьох десятиліть, навіть у спеціальній науковій літературі, по відношенню до нього стародавнього українського шанобливого звертання, широко поширеного у старі часи серед козаків і жителів степів -- «батько». Вживання цього звертання в старі часи свідчило про надзвичайну повагу до людини, майже рівну повазі до рідного батька, захисника, вчителя і спасителя. Обставини, в яких до Нестора Івановича вперше було вжито це звертання, самі по собі були досить незвичайні, в них вперше яскраво проявився талант Нестора як чудового командира, здатного врятувати своїх людей, в здавалось би безвихідній ситуації.

Н. Махно цікава особистість. Він - людина-легенда. Людина - суперечлива, людина про яку ведуться суперечки до нашого часу. Він зумів поставити на свої чорно-малинові знамена селян України проти німів, проти більшовиків, проти білогвардійців - за себе, за свою землю і волю. Нагороджений найвищим більшовицьким орденом - Бойового Червоного Прапора.

Махно - вождь народного повстання, яке жахало і білих, і червоних. Він головнокомандувач Першої Української повстанської армії, з якими рахувалися, і якого боялися. Широким українським степом минула слава про Махно. Полонений ідеєю свободи, невисокий на зріст, якого змогли вбити ні багаторічна каторга, ні велика кількість ран. Він притягував людей, наче магніт. Нерідко військо Махна сягало чверті мільйона чоловік. Махно - це унікальна і складна постать Української національної історії. Він приніс і славу Українському селянству, і завдав колосальних жертв.

Хочеться вірити, що постать Махна нашими істориками буде ґрунтовно переосмислена й він зображуватиметься не як авантюрист, а як представник широких селян. Слід детально вивчити феномен махновщини як соціального явища. Махно і махновщина не піддаються одномірним оцінкам, це - суперечливе і трагічне явище в історії громадянської війни.

Висновок

Махновщина являла собою своєрідну вітрину селянської душі, квінтесенцію свободолюбства українців на хвилі революційного загальнонаціонального піднесення початку ХХ століття. Трагедія махновщини - це трагедія українського селянства та інституції українського села загалом. Класово неорганізоване, ідейно відірване від національної інтелігенції, дезорієнтоване безвідповідальними демагогами, ослаблене внутрішніми антагонізмами - українське селянство - соціальна основа махновщини, не зуміло протистояти «диктатурі пролетаріату». Самому ж Нестору Махну не вдалося допомогти українському селянству здійснити повне соціальне визволення, відшукати у визвольній боротьбі свій власний шлях у революції, забезпечити національний розвиток.

Не викликає сумнівів, що повстання на чолі з Н.І. Махном перейшло в одну з найбільших з точки зору масовості, географії дій, глибини перетворень, впливу на суспільно-політичний устрій і довготривалості селянських воєн в європейській історії. Розгляд її саме в європейському контексті видається перспективним історіософським напрямом.

Однак залишається не до кінця з'ясованим внесок махновських військових угруповань у розгром більшовицьких армій, підрив позицій окупаційних більшовицьких сил на території України. Дослідження історії повстанства в рамках

Список використаної літератури

1. Білаш В. Ф. Дороги Махно: історичні розповіді. -К., 1993.

2. Турченко Ф. Г. //Новітня історія України. - 10-11 клас. - 1998.

3. Черний Г. В. Нестор Махно - основоположник маневрової війни. - "День" №202 - 1999.

4. Махно Н. Спогади: В 3-х кн. - К., 1991. Кн. 3.

5. Савченко В. А. Махно - Харків: Фоліо, 2008.;

6. Удовиченко О.І. Україна у війні за державність: історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил. 1917-1921. - К., 1995

7. О. І. Пометун, Н. М. Гупан: Історія України - 10-11 клас - Київ: Освіта - 2012.

8. Волковинський В. М. Нестор Махно: проти усіх влад і режимів// У кн.: сторінки історії України: ХХ століття. -К., 1992. - 289 с.

Размещено на Allbest.ru