Україна в післявоєнній відбудові (1945–1950 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Реферат

на тему:

Україна в післявоєнній відбудові (1945 - 1950 рр.)

Переможне завершення Великої Вітчизняної війни створило передумови для суттєвих змін у житті радянського суспільства, породило великі надії на майбутнє.

Вперше за багато століть майже всі етнічні українські землі опинилися в межах однієї держави. Україна стала членом ООН.

Ціною героїчних зусиль український народ подолав трагічні наслідки війни. Процесс відбудови господарства був складним і суперечливим. І в післявоєнні роки на шляху розвитку економіки, суспільного життя стояла адміністративно-командна система. В складних умовах тоталітарного режиму український народ домігся прогресу в усіх галузях економічного та соціально-культурного життя.

В повоєнні роки зростає самосвідомість людей, тенденція протесту проти існуючої влади; цей час було позначено першими кроками десталінізації суспільства.

Міжнародне становище та зовнішньополітична діяльність УРСР в повоєнні роки. Важливим наслідком ІІ світової війни було врегулювання територіальних проблем та кордонів. Питання про повоєнні кордони України обговорювалися на Ялтинській (1945 р.) конференції керівників держав - СРСР, США, Великобританії. Між Радянським Союзом і Польщею було встановлено кордон по так званій “лінії Керзона”. Цим гарантувалося об'єднання українських земель у складі УРСР і юридично закріплювалося входження до України західних областей.

Однак встановлення кордонів з Польщею супроводжувалося драматичними подіями. Визначена радою держав Антанти ще у 1919 р. як східний кордон Польщі “лінія Керзона” залишала під контролем Польщі споконвічні українські землі - Лемківщину, Холмщину, Посяння, Підляшшя. Тут в 1945 р. проживало 800 тис. українців. Договір між СРСР і Польщею, підписаний у серпні 1945 р., встановлював радянсько-польський кордон ще східніше, з відхиленням на 17-30 км. від “лінії Керзона” на користь Польщі.

В цій ситуації приймається двостороннє рішення про “обмін народами”. Хоча в договорі йшлося про добровільний характер переселення, ця акція під кодовою назвою “Вісла” мала примусовий характер з обох сторін. В цій операції брали участь підрозділи НКВС СРСР, які блокували кордони на сході. З польської сторони в депортації брали участь армійські частини. Внаслідок “великого переселення” з прикордонних областей до Польщі було відправлено 810 тис. чол., а до України - 482 тис.

Доля Закарпатської України вирішилася 26 листопада 1944 р. на з'їзді народних комітетів краю, який прийняв Маніфест про возз'єднання Закарпаття з УРСР. 29 червня 1945 р. був підписаний договір між СРСР і Чехословаччиною, згідно з яким Закарпатська Україна ввійшла до складу УРСР. Заключним актом повоєнного територіального врегулювання стало підписання 10 лютого 1947 р. радянсько-румунського договору. Він фактично зафіксував кордони України в рамках радянсько-румунської угоди 28 червня 1940 р.

Таким чином, після закінчення війни, вперше в своїй історії Україна ввібрала всі етнічні землі, які через різні обставини були захоплені сусідніми державами. Внаслідок цього наприкінці 1945 р. територія України становила 540 тис. кв.км.

За роки війни зросли міжнародний авторитет і вплив України, яка внесла вагомий вклад у боротьбу проти гітлерівської агресії. Це змусило сталінське керівництво здійснити кроки, що мали продемонструвати його прагнення розширити суверенітет республік. 1 лютого 1944 р. Верховна Рада СРСР ухвалила два закони: “Про утворення військових формувань союзних республік” і “Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин”. 4 березня 1944 р. Верховна Рада України прийняла закон “Про створення Наркомату Закордонних Справ УРСР”.

Надання певних суверенних прав республікам давало можливість Сталіну активніше використовувати їх у проведенні зовнішньої політики, насамперед, у вирішенні питань майбутнього їхнього членства в Організації Об'єднаних Націй (ООН). Її вирішено було створити ще в ході війни для досягнення політичної злагоди й розв'зання дискусійних проблем між країнами.

У середині 1944 р., коли обговорювались проекти майбутньої ООН, радянський представник СРСР А.Громико вніс пропозицію вважати 16 радянських республік членами - засновниками цієї організації. Ця пропозиція була дипломатично відхилена і лише на Кримській конференції у лютому 1946 р. США та Англія зобов'язалися підтримати пропозицію СРСР про прийняття України та Білорусії до ООН. Основним аргументом Сталіна щодо України було те, що вона винесла основний тягар окупації, зазнала величезних втрат у війні, внесла вагомий вклад у боротьбу проти фашизму. Справжньою ж причиною вимог про надання Україні, як і Білорусії, місця в ООН було прагнення забезпечити більше голосів Кремля в цій організації.

Одним із перших наркомів закордонних справ УРСР був Д.З.Мануїльський. Це була людина освідчена, підготовлена до такої роботи. Він закінчив Сорбону по спеціальному праву, володів іноземними мовами. Українська делегація 6 травня 1945 р. брала участь в установчій конференції ООН, яка проходила в Сан-Францисько. Д.Мануїльський очолив перший комітет конференції, що мав підготувати окремі розділи Статуту ООН. Членами різних комісій були й інші представники української делегації В.Бондарчук, І.Сенін, О.Палладін, М.Петровський П.Погребняк. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україну обрано до складу Економічної і Соціальної рад. У 1948-1949 рр. вона була постійним членом головного органу ООН - Ради Безпеки.

Молода українська дипломатія була досить активною. У липні 1946 р. вона бере участь у Паризькій конференції. У лютому 1947 р. укладає мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією. На Дунайській конференції 1948 р., що розглядала питання про права судноплавства на Дунаї, українська делегація виступила проти збереження угоди 1921 р., яка забезпечувала привілейоване становище на Дунаї недунайських держав - США, Англії та Франції.

Україна внесла певний вклад і в підтримку національно-визвольної боротьби народів. Вона засудила колоніальну війну Голландії в Індонезії, і в січні 1946 р. внесла на розгляд Ради Безпеки пропозицію провести необхідне розслідування і вжити практичних заходів у боротьбі против колоніалізму. Така позиція дала свої результати. У 1949 р. Голландія визнала незалежність Індонезії. Україна підтримала прохання Цейлону та Лаосу про вступ до ООН.

Активна діяльність України на міжнародній арені виявлялася також у розвитку економічних зв'язків із зарубіжними державами, передусім з країнами Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ). УРСР постачала їм вугілля, чавун, цінну сировину та інші товари. В свою чергу, республіка отримувала з цих країн промислове обладнання, предмети широкого вжитку.

Українська РСР брала участь у виконанні Радянським Союзом договірних зобов'язань по наданню технічної допомоги країнам при будівництві великих промислових об'єктів.

Повоєнний період відкрив нову сторінку в історії наукових зв'язків УРСР з країнами світу. Спочатку ці контакти обмежувались обміном інформації, а згодом українські та зарубіжні вчені виконували спільні наукові розробки. Розвивалися стосунки в галузі культури. Це були і взаємні гастролі театральних, мистецьких колективів, і переклади творів українських та зарубіжних авторів, і обмін кінофільмами, тощо.

Вихід України на міжнародну арену відкрив для неї нові перспективи. Проте зовнішня політика УРСР не була самостійною. Її міжнародна діяльність чітко дозувалася центром. Про це переконливо свідчать такі факти. На міжнародній арені Україна ніколи не відхилялась від позицій, які займав СРСР, що закономірно для унітарної держави, де домінує монополія центру на зовнішню політику.

Договори, у яких було досягнуто урегулювання територіальних проблем і кордонів України з Польщею і Чехословаччиною у 1945 р. підписував СРСР, і це вже при наявності Наркомату Закордонних справ України. Україні формально було надано право на встановлення прямих міжнародних відносин, включаючи обмін дипломатичними місіями, але відсутність реального суверенитету робила це право нездійсненним на практиці.

В плани сталінського керівництва не входило надання Україні статусу реальної державності. Хоч такий шанс відкривався, він не був реалізований. І справа не тільки в сталінському керівництві, а і в політиці західних держав, які не наполягали на тому, щоб республікам, представленими в ООН, було надано більшої суверенності. Проте вихід України на міжнародну арену, її вступ до ООН, якими б причинами вони не були викликані, мали велике значення для подальшої розбудови української державності.

Відбудова і подільший розвиток господарства. Відродження господарства республіки розпочалось в 1943 р., по мірі визволення з-під фашистської окупації, і особливо активізувалось у повоенний час. Відбудова зіткнулась з рядом суттєвих труднощів. Україна постраждала тричі. Негативно позначився наказ Сталіна про те, що необхідно нічого не залишати під час відступу. Німці вивезли, підірвали те, що ще не було знищено. Значних руйнувань було завдано під час воєнних дій.

На руїни було перетворено 714 міст і селищ міського типу. Київ був знищений на 85%, Харків - на 70%, значних втрат зазнали й інші міста України. Перестали існувати 28 тис. сіл, 33 тис. колгоспів, радгоспів, МТС. В республіці залишилося лише 19% довоєнної кількості промислових підприємств. Тільки прямі збитки, завдані господарству України, становили 285 млрд.крб. Ця сума вп'ятеро перевищувала асигнування УРСР на будівництво нових заводів, фабрик, залізниць, електростанцій, шахт, МТС та інших державних підприємств протягом усіх трьох довоєних п'ятирічок. Загальна сума втрат, яких зазнало населення й господарство України, становили майже 1,2 трлн.крб. Було втрачено 30% національного багатства.

Страшним лихом обернулася війна для населення України. Загинуло 4,5 млн. мирних жителів республіки. Близько 2,5 млн. було вивезено до Німеччини. В роки війни пішов із життя кожний шостий мешканець України.

Погіршився якісний склад трудових ресурсів. У промисловості понад 71% робітників мали стаж безперервної роботи лише 3 роки. На виробництві надзвичайно гостро відчувався дефіцит кваліфікованої робочої сили.

Спостерігалось різке звуження паливно-енергетичної та металургічної бази господарства. У 1945 р. на території республіки було вироблено 23% електроенергії, видобуто 36% вугілля, виплавлено 17% чавуну і 15,4% сталі, виготовлено 14,6% прокату від рівня 1940 р.

Таким чином, процес відродження мирного життя в Україні проходив у надзвичайно тяжких умовах. Зважаючи на це, деякі із західних експертів вважали, що для відновлення господарства СРСР потрібно не менше 20-25 років, а дехто називав навіть 100 років.

На перший план висувалися завдання відбудови промисловості і сільського господарства, забезпечення обороноздатності країни в умовах “холодної війни”. При формуванні державного бюджету головна увага приділялася фінансуванню виробничої сфери, воєнно-промислового комплексу. В межах четвертого п'ятирічного плану (1946-1950рр.) для України було виділено 20,7 % загальносоюзних капіталовкладень. Це перевищувало відповідні капіталовкладення за три довоєнні п'ятирічки, разом узяті. При уряді в Москві було створено спеціальний комітет з відбудови господарства, який здійснював координацію й спрямовував всю роботу.

За рішенням партійних та державних інстанцій з Уралу, Далекого Сходу, Поволжя та інших регіонів в Україну направлялись кадри, надсилалась техніка й устаткування. У 1945-1946 рр. республіка отримала устаткування десятків заводів, демонтованих у радянській зоні окупації Німеччини.

До кінця 1945 р. було відновлено близько 113 довоєнного індустріального потенціалу республіки. За четверту п'ятирічку відбудовано дві тисячі промислових підприємств, задіяно більшу частину шахт Донбасу, 22 доменні і 44 мартеновські печі, 46 прокатних станів, почали функціонувати реконструйовані металургічні заводи “Азовсталь”, “Запоріжсталь”, Краматорський, Єнакієвський. Було побудовано Запорізький трансформаторний, Київський мотоциклетний, Вінницький інструментальний та інші заводи. Запрацювали перші агрегати Дніпрогесу, Харківський тракторний завод, закінчено будівництво газопроводу “Дашава-Київ”. В 40-50-х рр. засновані нові галузі промисловості (авіа- та автомобілебудування, радіотехнічна та інші).

В 1950 р. Україна вже давала майже половину всесоюзного видобутку чавуну, 53% залізної руди, сталі - 30,6%, прокату - 33,2%. Обсяг валової продукції промисловості України протягом 40-50 рр. збільшився у 44,4 рази і перевищив рівень 1940 р. на 15%.

Відбудова промисловості була неможлива без широкого розгортання житлового будівництва. Вже навесні 1945 р. розпочав свою роботу Наркомат житлово-цивільного будівництва та Наркомат комунального господарства. Створено десятки будівельних організацій з постійними кадрами робітників та інженерно-технічних працівників. Чимало міст відроджувалось шляхом народної будови. Демобілізовані воїни, робітники, домогосподарки, студенти, школярі, представники інтелігенції, змарнілі та знесилені за роки війни, виходили на площі, вулиці, щоб розібрати завали зруйнованих та спалених будівель.

У 1945-50 рр. в Україні, незважаючи на труднощі тих часів, нестачу коштів, будівельних матеріалів, механізмів, кваліфікованої робочої сили, споруджено та відновлено 21 млн. кв.м. житлової площі у містах і 650 тис. житлових будинків у сільській місцевості.

У короткий строк був відбудований транспорт: вокзали, залізничні станції, зводилися мости, в містах налагоджувалось тролейбусне та трамвайне сполучення, яке було повністю зруйноване.

Повоєнне відновлення здійснювалось переважно на екстенсивній основі. Понад 70% робітників промислових підприємств України досягли норм виробітку переважно ручною працею. Командна економіка могла розвиватися виключно за рахунок додаткового залучення робочої сили. Тому на початковому етапі відбудови використовувалася примусова праця як німецьких військовополонених, так і радянських людей (шляхом трудових мобілізацій, у тому числі через оргнабір сільських трудівників, особливо молоді). Восени 1946 р. почала створюватися мережа ремісничих училищ і шкіл фабрично-заводського учнівства. Вони також комплектувались переважно заходами мобілізації.

Наприкінці 1940-х рр. становище з робочою силою полегшилося. Особливо було відчутним поповнення промислових і транспортних колективів демобілізованими воїнами. Із загальної кількості 2,2 демобілізованих з лав Радянської Армії, в промисловість України пішли працювати 350 тис., на транспорт - близько 100 тис. чоловік. У 1950 р. чисельність робітників і службовців у державному господарстві, досягла 6,9 млн.чоловік, тобто на 724 тис. більше, ніж у передвоєнні роки.

Працелюбність, патриотизм, ентузіазм, надзвичайне терпіння народу зробили здавалося неможливе. Ціною величезного напруження фізичних, духовних сил, з допомогою усієї країни за нечувано короткий строк удалося загоїти страшні рани війни, відродити економіку, культуру. Війна з її страхітливими жертвами залишалася позаду. Людям повоєнні труднощі здавалися “тимчасовим явищем”, не такими уже й страшними в порівнянні з трагічними буднями війни. Попереду були надії, що із здобутою перемогою країна перестане скидатися на обложену фортецю; відпаде необхідність постійно зосереджувати ресурси на воєнних потребах, уряд дбатиме про добробут народу. Ось чому із щирою радістю сприймався кожний крок до цього життя.

На кінець 1947 р. з'явилась можливість ліквідувати карткову систему, була проведена грошова реформа. З 1948 р. життя входило у відносно нормальне річище. Сталін виступив проти поступового підвищення заробітної плати трудящим, а висунув гасло послідовного зниження цін. Це забезпечувало популярність здійснюваної господарської політики. Однак нагромаджених ресурсів виявилось мало і вже в найближчі роки цей захід став суто символічним. Попри позитивні зрушення рівень життя залишався нижчим від довоєнного, а в основі уявного добробуту великих міст було цілковите пограбування села, яке опинилось на грані вимирання.

Все чіткіше вимальовується в цей час відставання легкої промисловості, що набуває рис хронічності. Зумовлені цим відставанням серйозні проблеми, що виникли на споживчому ринку, породжували соціальну напругу. Вихід із становища вбачали в реалізації авантюрного плану “перетворення природи”, що призвело до екологічної катастрофи. З цим планом пов'язана була програма енергетичного забезпечення країни методом будівництва гідроелектростанцій та спорудження грандіозних іригаційних систем. Були збудовані Каховська, Кременчуцька, Канівська, Київська та ін. ГЕС. Але ці новобудови виявилися нерентабельними. Іригація спричинила засолення грунтів, що позначилося на врожайності. Порушення природної збалансованості тяжко відбилося на загальному екологічному стані, штучні моря поглинули величезну кількість родючих грунтів, перетворились на гнилі водойоми.

Процес відбудови в Західній Україні проходив набагато складніше, ніж на Сході республіки. Це було зумовлено рядом причин: слабкістю економічного потенціалу регіону, особливостями менталітету західних українців, які досить неоднозначно сприймали соціалістичні перетворення, що йшли паралельно з процесом відбудови, пасивним та активним опором нововведенням з боку значної частини місцевого населення та ін.

Суть перетворень у західних областях УРСР полягала в тому, щоб продовжити і завершити соціалістичну перебудову возз'єднаних земель, тобто, як зазначає О.Субтельний, “привести західних українців у відповідність з радянською системою та їх східними співвітчизниками”.

Характер змін, що відбулися у ході відбудови на території Західної України - суперечливий і неоднозначний. Пройшла докорінна модернізація економічного потенціалу регіону. У роки четвертої п'ятирічки була здійснена суттєва реконструкція старих заводів і фабрик, відбудовані і споруджені понад 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств. Обсяг валової продукції промисловості протягом 1946-1950 рр. зріс тут у 3,2 раза.

Процес індустріалізації у возз'єднаних землях мав свої особливості:

Значно вищі, ніж у східних регіонах УРСР темпи промислового розвитку. Якщо у 1940 р. підприємства західних областей становили 4,7% загальної кількості підприємств України, то в 1949 р. - 12,6% (у важкій промисловості - відповідно 8,1 і 16,8%). Вже у 1945-1946 рр. у Львові запрацювали заводи сільськогосподарських машин, інструментальний та інші. Чимало підприємств стало до ладу в інших областях. Централізована система управління дозволяла перекачувати в Західну Україну значні матеріальні й людські ресурси. Тільки з лютого 1946 р. по лютий 1950 р. промислові підприємства Львова одержали від тодішніх республік СРСР дев'ять тисяч комплектів різного устаткування. Сюди повністю було перебазовано завод телефонної і телеграфної апаратури з Росії. Протягом 4-ї п'ятирічки з великих промислових підприємств СРСР в Західну Україну приїхало 20 тис. робітників і 2 тис. інженерно-технічних працівників. В цілому за перші п'ять повоєнних років чисельність робітників, зайнятих у промисловості, зросла з 138 тис. до 284 тис. чоловік.

Відбулися якісні зміни у традиційних галузях західноукраїнських областей. Якщо раніше лісова промисловість краю вивозила за межі регіону майже всю лісову сировину, то тепер її продукція стала базовою для розвитку місцевих - деревообробної, паперової, хімічної промисловості.

З'явилися нові галузі промисловості: машинобудівна та приладобудівна.

Відкрито у західноукраїнському регіоні значні родовища корисних копалин. У 1950 р. геологи відкрили більш потужне, ніж Бориславське, родовище нафти на Станіславщині, у Дрогобицькій області. Були розвідані газові родовища, що мали не лише республіканське, а й союзне значення. Був виявлений Львівсько-Волинський кам'яно-вугільний басейн.

Помітний прорив у промисловому розвитку західноукраїнських земель, на жаль, супроводжувався низкою негативних факторів. Скроєна за сталінською моделлю індустрія краю переймала і успадковувала традиційні риси цієї моделі: диспропорційний розвиток, що знаходило своє відбиття у відставанні легкої та харчової промисловості, домінування кількісних показників над якісними.

Найтяжчим наслідком війни був стан сільського господарства. На кінець 1945 р. в Україні діяли 27,5 тис. колгоспів, 784 радгоспи, 1277 МТС, але в організаційно-господарському відношенні вони, в основному, ледь-ледь животіли. Війна зумовила появу ряду негативних явищ: послаблення матеріально-тенічної бази; погіршення культури землеробства, зниження врожайності; зменшення числа працездатних колгоспників; відсутність належної кількості кваліфікованих кадрів.

При цьому із 350 тис. спеціалістів з вищою та середньою освітою, зайнятих в сільському господарстві, безпосередньо в колгоспах працювала лише 18,5 тис., в МТС - 50 тис. чол.

Колгоспна система не давала можливості швидко підняти виробництво. Оплата праці в громадському господарстві була вкрай низькою, а підсобні господарства колгоспників обкладалися великими податками й обов'язковими натуральними поставками. Витримавши величезне навантаження в роки війни, колгоспи не відчували полегшення. У постановах партійних та радянських органів, на перший погляд спрямованих на розвиток села, на захист інтересів людини, траплялось багато формального й навіть цинічного. Наприклад, критика на адресу колгоспників, які “порушили колгоспну демократію”. Демократії в умовах сталінщини не було й не могло бути, бо селянам забороняли без дозволу властей навіть виїжджати із сіл, вони не мали паспортів, селяни похилого віку не отримували пенсій тощо. Все це разом узяте привело до невиконання планів четвертої п'ятирічки. Хоча посівні площі всіх сільськогосподарських культур становили на кінець п'ятирічки 97% довоєнного рівня, валовий збір зерна сягав лише 85%. Замість 127 млн. тонн річного збору зерна на кінець п'ятирічки було одержано лише 81,2 млн. тон.

Поступово становище дещо поліпшилося. На селі з'явилилися зразки нової сільськогосподарської техніки, зросла електрифікація. Прискорився процес підготовки кадрів для села, яких на початок 50-х рр. в УРСР було понад 200 тис. В цілому ж сільське господарство було збитковим, його збитки покривалися державними кредитами й дотаціями.

В західних областях України протягом 1948-1949 рр. здійснювалась примусова суцільна колективізація До середини 1950 року 7190 колгоспів об'єднали 98% селянських господарств. Потім за кілька місяців було проведене примусове укрупнення колгоспів. Одним із трагічних явищ у житті українського народу був голод 1946-1947 рр. 1946 р. був роком страшної посухи. Незважаючи на повідомлення першого секретаря КП(б)У М.Хрущова про те, що посуха знизила врожайність хлібів наполовину проти попередніх оцінок, Сталін не побажав скорочувати хлібозаготівельний план. На початок жовтня 1946 р. попри всіх зусиль, план було виконано лише на 60%. Колгоспники залишилися без хліба. Виникла загроза голоду. Вона не була своєчасно нейтралізована, а навпаки, до зими 1946-1947 рр. дедалі більше набувала рис справжнього голодомору. Приблизно 800 тис. жителів України загинуло. Незважаючи, на трагедію власного народу, сталінське керівництво санкціонувало експорт хліба в країни Східної Європи. В 1946 р. було вивезено 1,7 млн.т. Продовольча допомога була важливим засобом втягування цих країн в “соціалістичний табір”

Таким чином, характерними рисами економічного розвитку країни у повоєнний період були: високі темпи відбудови, в першу чергу важкої індустрії; величезний вклад народу у відбудову; докорінні соціально-економічні перетворення в Західній Україні; збереження і посилення диспропорцій і деформацій в економіці - хронічне відставання легкої промисловості та сільського господарства.

Більш довготривалою й виснаженою виявилась боротьба влади проти Української повстанської армії (УПА) і підпілля ОУН. Кількість вояків УПА була більше 100 тис. осіб. На чолі стояв Тарас Чупринка (справжнє ім'я - Роман Шухевич). Степан Бандера тоді перебував за кордоном, здійснюючи загальне керівництво ОУН. У 1944 р. було утворено Українську Головну Визвольну Раду, яка стала українським урядом на тих землях, де діяли ОУН-УПА. Там чітко проводилась ідея, що вони воюють проти московського більшовицького уряду, за незалежність України, спираючись на підтримку інших народів.

Завершення війни ОУН-УПА зустріли під гаслом Р.Шухевича “Домагатися, щоб ні одно село не визнавало радянської влади. Діяти так, щоб усі, хто визнав радянську владу, були знищені. Не потрібно боятися, що люди проклянуть нас за жорстокість. Не залякувати, а фізично знищувати. Хай із 40 млн. українського населення залишиться половина - нічого страшного в цьому нема”. Таким чином, УПА здійснювала акції не тільки проти радянських урядовців, військових підрозділів, а й проти українців, які перейшли на бік радянської влади. Про активність УПА свідчать кількість боїв і сутичок з радянськими військами. У 1946 р. їх було 1945, у 1947 - 1005, у 1948 - 1441. За офіційними даними оунівці здійснили 14,5 тис. диверсій, терористичних актів, в яких загинуло не менше 30 тис. військовослужбовців, працівників державних та охоронних органів, місцевих жителів.

Боротьба точилася жорстока з обох боків. Вона ставала дедалі запеклішою. В її вогні часто відкидалися норми моралі обома сторонами, що вело до великих жертв цивільного населення. За найменшою підозрою у співробітництві з ОУН-УПА цілі села ставали жертвами каральних операцій з боку радянських підрозділів.

Зрозумівши ілюзорність своїх сподівань на початок радянсько-американської війни, ОУН і командування УПА з 1947 р. переходить до тактики партизанської війни. Якщо спочатку переважали форми широкої повстанської боротьби (контролювання певної території, створення альтернативних радянським органам влади національно-державних структур, діяльність крупних формувань), то в 1947 р. відбувається перехід до тактики боротьби невеликими групами, широкої підпільної роботи, саботажу, антирадянської пропаганди, індивідуального терору проти представників правлячого режиму.

Факторами, які визначили трансформацію тактичної лінії УПА, були також значні втрати у протиборстві з радянськими військами, загибель багатьох лідерів, певні успіхи радянської влади у суспільних перетвореннях у західноукраїнському регіоні. З березня 1950 р. фактично скінчився організований опір на західноукраїнських землях, хоча окремі невеличкі загони УПА та рештки підпілля ОУН діяли ще до середини 50-х років.

Складовою частиною процесу відродження республіки було культурне будівництво. У 1944-1950 рр. в УРСР було побудовано, а також відбудовано 1669 шкіл. Однак шкільна мережа не задовольняла наявних потреб. У середині 50-х рр. 16 тис. шкіл (33,2% від їх загальної кількості), змушені були організовувати заняття в дві, а то і в три зміни. Школи постійно відчували гостру потребу в підручниках, зошитах, обладнанні. Набагато зменшився книжковий фонд шкільних бібліотек. Труднощі, що стояли перед освітньою системою у повоєнний період, призвели до швидкого зростання кількості вечірніх шкіл.

Дуже гостро стояло питання підготовки кадрів з вищою освітою. Щоб розв'язати його, треба було відновити систему відповідних закладів. Вирішальну роль в цьому відігравали студенти і викладачі. Не жалкуючи часу й зусиль вони допомагали відновлювати свої рідні інститути. Труднощі долались повільно, але самовіддана праця забезпечила необхідні умови для навчального процесу і розгортання наукових досліджень. Наприклад, в Харківському електротехнічному інституті уже в 1947 р. почали працювати лабораторії з загальних і спеціальних дисциплін. Бібліотеки поповнювались навчальною, науковою літературою, стало відбудовуватися студентське містечко “Гігант”.

На кінець 1950 р. спеціалістів у народному господарстві УРСР було на 84% більше, ніж у 1940 р. Порівняно з довоєнним часом зросла кількість студентів. Однак серйозним гальмом у розвитку загальноосвітньої та спеціальної школи була заідеологізованість навчально-виховного процесу, закостенілість його форм і методів.

Партійно-державним керівництвом СРСР приділялася значна увага розвитку науки як умови досягнень у військовій галузі та матеріально-технічному забезпеченні радянського ладу. Розширилася мережа науково-дослідних установ в УРСР. Якщо в 1945 р. їх налічувалося 367, то в 1950 - 462, в тому числі 30 академічних інститутів. Серед новостворених - харківські інститути радіофізики та електроніки, фізико-технічний низьких температур; львівські - машинознавства та автоматики, геології, корисних копалин; київські інститути металофізики, металокераміки і спецсплавів та ін. Зміцнювалася, хоча і повільно, матеріально-технічна база науково-дослідних установ. Зростав кадровий потенціал.

Значними були досягненні в галузі математичних, фізичних, хімічних наук. Інститут електрозварювання АН УРСР, якому у 1945 р. було присвоєно ім'я його організатора Є.Патона, успішно досліджував і впроваджував у виробництво новий метод електрошлакового зварювання магістральних трубопроводів, газопроводів, суцільнозварних мостів тощо.

післявоєнний радянський суспільство господарство

Висновок

Важкими, позначеними виснажливою працею, матеріальними нестатками були повоєнні роки. В умовах безроздільного панування адміністративно-командної системи український народ зумів відбудувати зруйноване війною господарство.

Вперше за багато століть фактично всі землі, які історично належали Україні, були об'єднані у складі УРСР.

Україна вперше ввійшла в систему світової співдружності держав, набула статусу суб'єкта міжнародного права, стала учасником багатьох міжнародних організацій. Активна участь УРСР в міжнародній політиці сприяла зростанню національної самосвідомості українців, глибокому розумінню ними свого місця серед інших народів, а відтак поступовому реальному наповненню державницького потенціалу українського народу.

Суттєві зміни, які відбулися в суспільній свідомості людей, з часом підірвали основи тоталітарного режиму і створили передумови його демонтажу, передовсім у духовній сфері.

Величезний вклад народу України в перемогу над фашизмом і відбудову пропорційно збільшив у його свідомості не тільки самоповагу, а й поклав початок відчуття господаря своєї країни, своєї історії.

Размещено на Allbest.ru