Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти й науки України

Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова

Інститут історичної освіти

КОЛОКВІУМ

на тему: «Південні слов'яни на перехресті цивілізацій XIV - XV ст.»

Виконала: студентка 1 курсу, 15ІК- групи

Якименко Я.П.

Перевірив: викладач Журба М.А.

Київ - 2015

Зміст

• 1. Сербія за правління Стефана Душана. Візантійські традиції та право на терені південнослов'янських держав
• 2. Боснія за правління Твртка І. Історичні обставини формування релігійної палітри боснійського населення до османського завоювання
• 3. Хорватія у складі Угорського королівства. Виникнення станово-представницьких законодавчих органів
• 4. Дубровник, як ремісничо - торгівельний та культурний центр. Вплив Венеції на формування державного управління слов'янських міст - держав адріатичного узбережжя XIV - XV ст.
• 5. Словенія, як політична, економічна і культурна периферія Священної Римської імперії у XIV - XV столітті. Селянське повстання 1478 р.
• Висновки
• Список літератури


Вступ

У XIV - XVст. більшість держав Центральної та Південно-Східної Європи зазнали більшою чи меншою мірою зовнішньої агресії турків османів або Австрійських Габсбургів, які прагнули до встановлення гегемонії на даній території. Багато в чому саме це визначило характер зовнішньої політики слов'янських держав у XIV - XV, в основному до завоювання незалежності.

В ХІV ст. під впливом нашестя турків - османів почала змінюватися політична карта усієї Південно-Східної Європи. За порівняно короткий відрізок часу туркам вдалося захопити не тільки Балкани, але й підкорити собі великі території на північ від Дунаю. В тій чи іншій залежності від Османської імперії опинилися Сербія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія, Болгарія, Греція, Албанія, Валахія, Молдова, більша частина Угорщини. В ХV - ХVІ ст. посилюється процес утворення централізованих держав. Він мав значно міцнішу економічну основу, оскільки в цей час складалися національні ринки і консолідувалися нації.

Різні цивілізації завжди випробовували вплив інших культур. Багато які цінності людського співтовариства носять загальний характер, закріплений світовими релігійними системами. Історично слов'янський мир виявився на перехрестя двох світових культур, релігій, світоглядів - Сходу і Заходу, вбираючи в себе вплив того і іншого, переплавляючи в собі традиції і звичаї різних народів. Головним чинником в ранній історії східних слов'ян був географічний чинник - а саме їх віддаленість від римського миру. Племена, що поселилися на берегах рік, поточних по рівнинах Східної Європи, виявилися поза межами, яких досяг матеріальний або духовний вплив Рима. Перше велике державне об'єднання Західного світу - імперія Карла Великого залучила в полі свого впливу західних слов'ян, в той час як південні слов'яни виявилися в полі вплив Візантії - що зберігала традицію як старого античного світу, так і деспотії Сходу.

1. Сербія за правління Стефана Душана. Візантійські традиції та право на терені південнослов'янських держав

Феодальна Сербська держава складалася у південно-західній частині сучасної Сербії, на місці поселення сербських, захумських та інших слов'янських племен. Процес феодалізації сербського суспільства, який почався задовго до утворення єдиної держави, відбувався надзвичайно повільно у зв'язку з міцністю родових (кланових) зв'язків, тривалим існуванням задруги, тобто великосімейної общини. Виникнення ранньофеодальної держави Сербії можна віднести лише до середини IX ст.

Розквіт феодальних відносин в Сербії припадає на середину XIII ст. Найбільшої могутності Сербська держава досягає у XIV ст. за короля Стефана Душана (1308-- 1355 рр.), коли відбуваються подальше посилення королівської влади, централізація Сербської держави і розширення її території за рахунок сусідніх територій. Успіх центральної влади у справі об'єднання сербських земель був нетривалим. Невдовзі після смерті Душана загострюються суперечки всередині панівного класу між різними угрупованнями сербської знаті (особливо в одній з її областей -- Зеті), а також між вищим духовенством і королівською владою. Крім того, частішають виступи залежного від феодалів населення. Це був час роздробленості й занепаду Сербської держави, на зміну якому в 70-ті роки XIV ст. прийшла нова централізація, встановлення своєрідної форми монархії, яка називалася в Сербії «деспотовіна». «Деспотовіна» князя Лазаря і його спадкоємців відзначилася значним підвищенням рівня економіки, зростанням міст, високим рівнем розвитку сільського господарства. Створення в Сербії централізованої держави із сильною королівською владою було на той час спробою зберегти державну незалежність і протистояти турецькій агресії. Однак Сербія виявилася неспроможною відбити натиск могутньої Османської імперії. В 1389 р. у битві на Косовому полі Сербія зазнала поразки і потрапила у васальну залежність від Туреччини. Контроль за управлінням Сербії почали здійснювати турецькі намісники. По-чалося нав'язування ісламу. Самостійна сербська державність була ліквідована в 1459 р. З цього часу територія Сербії була включена до складу Османської імперії.

У XII ст. активізується процес феодалізації сербського суспільства, поступового переходу від ранньофеодальних політичних і соціальних форм до системи розвинутих феодальних відносин. Швидкими темпами зростає земельна власність світських і духовних магнатів, встановлюються васально-ленні відносини. Наймогутнішим землевласником стає король. До його домену входять його родові маєтки та вся незайнята земля. Вважалося, що кожен землевласник держав свій феод від вищестоячого сеньйора, а в кінцевому підсумку -- від короля, якому він був зобов'язаний нести військову службу та ряд інших повинностей.

До королівського домену примикали землі удільних князів, розташовані в основному навколо їхніх палаців -- резиденції. Король надавав землю своїм васалам у вигляді повного і умовного земельного володіння. Повна спадкова земельна власність називалася баштиною. Вона була переважною формою світського феодального землеволодіння феодальної верхівки (властелів). Власники баштини вправі були вільно володіти, користуватися і розпоряджатися нею, а також передавати у спадщину. Баштина не могла бути відібрана у них навіть за державну зраду, але відчужувати її заборонялося без згоди близьких роди чів, співвласників землі (братії).

Умовне земельне володіння, засноване на васальній службі, називалося пронією. Володілець пронії вважався її держателем, а не власником. Він не міг вільно розпоряджатися нею, а головне, відчужувати на свій розсуд. Юридичне оформлення встановлених на XIV ст. форм феодального землеволодіння відбулося в результаті прийняття Законника Стефана Душана. Починаючи з XV ст. з дозволу королівської влади пронія також стала переходити у спадщину. Отже, відбувається зближення правового режиму баштани та пронії.

Великим власником землі була церква, яка мала у своєму розпорядженні не тільки значні за обсягом маєтки (метохії), а й інвентар, господарські будівлі, велику кількість кріпосних селян.

Станово-класовий поділ феодального суспільства Сербії був закріплений Другою Жичською грамотою в 20-х рр. XIII ст., а пізніше підтверджений в Законнику Стефана Душана. Ці пам'ятки по-різному називають представників панівного класу. В одних джерелах це «властелі», «добрі люди», «шановані люди», в інших -- «магнати», «нобілі». Термін «нобілі» застосовувався для позначення усього панівного класу, а «властелі», як правило, для позначення привілейованої верхівки феодалів, безпосередніх васалів самого короля.

Васалами властелів були властелічі, від них вони отримували земельні наділення. Інколи вони називалися також «войні-ками», що прямо вказує на їхню колишню службу в дружині князя. Пізніше термін «войнік» почав застосовуватися для позначення дрібного і середнього дворянства. Законник Стефана Душана закріпив основний привілей вузького класу феодалів -- право власності на землю. «Села і землі можуть бути лише царські, властелівські або церковні», -- за-писано в статтях 75, 81 Законника.

В XIII-XIV ст. великі сербські феодали мали десятки сіл і незлічимими чередами худоби; середні й дрібні були васалами . Величезні багатства мали монастирі. Великим феодальним власником був сам правитель Сербії. З ростом експорту з міст Далмації у володіннях феодалів стала рости панська запашка, збільшувалася панщина, підсилювалося кріпосництво. У середині XIV ст. прикріплення, селян до землі було оформлено законодавчим актом -- «Законником» Стефана Душана. Швидкого кріпака таврували, а його приховувача карали як зрадника. Міста не мали права ухвалювати швидких. Значний підйом ремесла почався в Сербії в XIII ст., але ремесла були здебільшого сконцентровані в містах Далматинського узбережжя. міста, що порівняно пізно піднялися економічно, усередині країни залишалися під владою феодалів і не могли конкурувати з вільними далматинськими містами. Сербія була багата родовищами заліза й кольорових металів, але гірнича справа й металургія потрапили й тут у руки німців, венеціанців, які користувалися правами безмитної торгівлі. Віддані ним на відкуп рудники давали надзвичайні прибутки, тоді як сама Сербія закуповувала зброю в Дубровнику.

Золото й срібло в злитках вивозилися за рубіж, а внутрішня торгівля залишалася переважно міновий. Навіть грошові податки стягувалися візантійською монетою. Форми організації влади в Сербії XIV ст. були частково запозичені з Візантії. Члени правлячої родини, великий воєвода, каморник -- глава казначейства, архієпископ (потім патріарх) і інші видні властели становили раду при государі (синкліт). Зрідка скликалися собори властелей усієї країни. Доходи з домена государя й від податків становили основу державної скарбниці.

Найвищої могутності феодальна Сербія домоглася при Стефане Душане (1331-1355), який розсунув границі Сербії на південь до Афона й Середньої Греції, а на південний захід до ріки Місця. Устояла лише Фессалоника. В 1345 г. Душан вінчався як «цар і самодержець Сербії й Романии», тобто Візантії, а незадовго перед цим у Сербії була заснована патріархія. Католики піддалися гонінням. Душан мріяв про завоювання Константинополя. Він готувався до походу, коли почалася важка війна з Боснією. З півночі загрожувала Угорщина, ускладнилися відносини з папством, почастішали виступи селян. Виданий Душаном «Законник» передбачав жорстокі кари проти єретиків, «злодіїв і розбійників». Села, де вони укривалися, віддавалися на руйнування.

Візантія, звідкіля серби та болгари дістали підвалини своєї національної культури, була, однак, їхнім політичним ворогом. Цей антагонізм наприкінці XII -- на початку XIII ст. мав досягти вищої межі, оскільки саме в цей час сербські та болгарські правителі щосили намагалися забезпечити свою політичну незалежність та звільнити свої народи з-під візантійського ярма. Вони не ставилися до нікейського імператора в далекій Малій Азії, розгромленого латинянами, з такою недовірою, як до більш небезпечного деспота Епірського. Відмінності в обрядах не могли в ті часи викликати якогось почуття недовіри до представників Заходу, бо слід пам'ятати, що обидва обряди співіснували тоді навіть в Італії.

Тому не дивно, що сербський король щиро вважав обидва свої вчинки цілком логічними. Зовсім неправильно робити Стефана поборником латинських традицій у його власній країні, а Савву -- ревним захисником «православної» сторони. Судячи з усього, між братами не було розбіжностей у політичних поглядах, і відповідальність за нікейське посольство слід покласти не на Савву, як багато хто доводить, а на самого короля.

Цей випадок надзвичайно цікавий для вивчення стосунків між Сходом і Заходом. Усі його обставини свідчать про те, до якої міри зберігалося тоді відчуття першохристиянства у цій частині Європи, де люди мало знали й ще менше дбали про відмінності між двома церквами, і де вони плекали наївне переконання в тому, що треба залишатись у добрих стосунках з обома великими центрами християнства. Цей випадок свідчить також, наскільки хибними є уявлення про цілковите розмежування двох церков після прикрого епізоду 1054 р., або думка про те, що відтоді все східне християнство виявилося остаточно відірваним від Заходу. Багато шляхів, які могли привести до взаєморозуміння, у той час ще були відкриті; їх заблоковано лише згодом, унаслідок розбіжностей у подальшому розвитку.

У 1340 р. Душан насамперед виступив проти Анжуйських і завоював албанське узбережжя аж до Валони. Далі він поширив своє правління на решту Албанії та Македонію. До 1348 р. він уже заволодів також Епіром та Фессалією, досягши кордонів Каталонського герцогства Афінського. Душан мав дружні стосунки з болгарським царем Іваном Олександром (1331-1371) і одружився з його сестрою Оленою. Фактично після своєї великої поразки від сербів у 1330 р. Болгарія певною мірою перебувала під сербською зверхністю.

Ці воєнні та політичні успіхи підштовхнули Душана до ідеї посісти місце візантійських імператорів у Константинополі. Як перший крок до втілення цього плану, він проголосив себе у 1346 р. «імператором сербів і греків (ромеїв), болгар та албанців». Він був урочисто коронований архієпископом Іоанікієм Печським, піднесеним до сану патріарха, і влаштував у Скоплє пишний двір на зразок візантійського. У Сербії було запроваджено візантійські титули та багато що з візантійського церемоніалу.

Одним із перших заходів нового імператора стало видання його Законника -- відомого правничого кодексу, який є водночас одним з найважливіших існуючих документів, що характеризує соціальні умови й культуру Сербії XIV ст.

Душан дістав також добру нагоду відвоювати втрачені провінції Гум та Боснію. Бан Боснії Стефан, котрий у 1349 р. напав на Сербію, поплатився симпатією численних богомілів за свої переговори з папством, і багато хто з його підданих воліли б мати за свого сеньйора й володаря сербського імператора. Душан мав непогані успіхи в Гумі, коли два напади -- Кантакузина на Півдні й угорців -- змусили його змінити театр воєнних дій. Зрештою, після того, як він розгромив Людовіка Угорського та його хрестоносців у 1353 р., серби захопили Белград.

Душан вважав, що прийшов час позбутися свого суперника у Константинополі й захопити імперське місто на Босфорі, Він знав, що багато греків, виснажених тривалою громадянською війною, занепокоєних загрозою з боку турків-османів і незадоволених своїми правителями-суперниками, радо зустрінуть сильну особу, здатну врятувати гинучу імперію. Але доля була проти Душана, і його життя урвалося в розквіті сил, у віці 48 років, у розпалі його приготувань до гаданого нападу на Константинополь (1355 р.).

Отже, по смерті Душана скоро стала очевидною слабкість нової Сербської імперії. Значне розширення королівства, природно, надало більше незалежності правителям різних провінцій. Лише тверда рука могла тримати їх разом. Син і наступник Душана, Стефан Урош IV (1355-1371), був недосвідченим юнаком, нездатним стримувати руйнівні амбіції могутніх магнатів. Королівство перетворилося на олігархію дрібних царків, які утвердилися в різних провінціях і правили ними на свій власний розсуд, не рахуючись із центральною владою справжнього царя.

право південнослов'янський боснійський законодавчий

2. Боснія за правління Твртка І. Історичні обставини формування релігійної палітри боснійського населення до османського завоювання

У 1353 р. Стефан ІІ Котроманович помер, не залишивши після себе сина -- спадкоємниця престолу. Боснійський трон посів брат Стефана -- Владислав, але ненадовго, бо також пішов з життя. Як це часто траплялося в подібних ситуаціях у часи, коли різні знатні роди постійно конкурували між собою у боротьбі за центральну владу в країні, в Боснії спалахнули усобиці, учасниками яких були правителі окремих областей. Дружина Владислава -- Олена -- заручилася підтримкою угорського короля Лайоша І Великого. Завдяки його допомозі боснійський престол обійняв син Владислава -- п'ятнадцятирічний Твртко. З ім'ям Твртка пов'язані важливі події в історії Боснії і, зокрема, перетворення її на королівство. Спочатку він правив за активної участі матері, проте досить швидко перебрав ініціативу до власних рук. Але це не принесло особливих успіхів: у другій половині 50-х років хан віддав угорцям західну частину Хумської області, а також прийняв жорсткіші умови васальної залежності.

Ситуація змінилася на краще після 1363 р., коли Лайош, звинувативши боснійців у посиленні єресі, вирядив проти Твртка два війська, одне з яких очолив особисто. Цього разу боснійцям поталанило -- угорці досить швидко відступили. Твртко святкував перемогу, яка дала йому змогу позбутися статусу угорського васала.

У другій половині 60-х років XIV ст. Боснію охопила громадянська війна. Проти бана виступив його молодший брат Вук, якого підтримала частина можновладців. Твртко мусив покинути країну й звернутися по допомогу до угорського короля. Попри серйозні конфлікти, які виникали між ними донедавна, Лайош підтримав Твртка, завдяки чому той досить швидко відновив статус-кво. Толерантність Лайоша значною мірою пояснювалася тією обставиною, що Вук і його прибічники відкидали традиційну орієнтацію Боснії на Угорщину, шукаючи зближення з сербами. Для того, щоб остаточно придушити бунт, Твртку знадобилося майже три роки: сутички тривали до 1369 р. Противникам бана, серед яких провідну роль відігравали небіж Твртка Дабіша, воєвода Пурча, правитель Хумської області Санко Мілтенович, активно допомагав Нікола Алтоманович, один із сербських можновладців.

Унаслідок поділу жупи Алтомановича бан Твртко отримав землі в Західній Сербії з містами Мілешево, Прієполє, Гацко та ін. У такий спосіб Боснійська держава розширила свої кордони за річку Дрину, яка протягом століть вважалася природною межею між Боснією і Сербією, сягнувши теренів навкруги річки Лім. Значна частина Рашки потрапила після цього під владу Твртка.

Ситуація на Балканах і навколо них у другій половині 70-х років XIV ст. відкривала для боснійського бана непогані перспективи, що виходили за межі його попередніх інтересів. Перед Твртком з'явилася реальна можливість претендувати на сербський престол, який залишався вакантним після загибелі короля Вукашина Мрнявчевича й смерті останнього з Неманичів -- Уроша (1371 р.). На сербський трон також небезпідставно розраховував князь Лазар. Його надії після перемоги над Ніколою Алтомановичем зміцніли, проте й для Твртка ця перемога стала додатковим стимулом; адже після всіх цих подій його держава виявилася майже вдвоє більшою, аніж держава Хребляновича.

Протягом 1377--1390 рр. король Твртко зміцнював як власну державу, так і особисту владу. Боснія стала наймогутнішою серед усіх балканських країн. Цьому сприяли зовнішні обставини, але не меншою мірою й такий суб'єктивний чинник, як неординарні особисті якості Твртка.

Під час війни Венеції проти Генуї 1378--1381 рр. Твртко розширив сферу впливу на півдні держави, що дало змогу впритул підійти до вирішення надзвичайно важливого питання стосовно забезпечення виходу країни до моря (Боснія користувалася портовими послугами Дубровника). Місце для будівництва нового міста-порту було вибране на північному боці Которської затоки, а грамоту з цього приводу боснійський король підписав 2 грудня 1382 р. (сьогодні це місто має назву Херцег Нові й розташоване на території Чорногорії).

Чвари в Угорщині, що спалахнули після смерті Лайоша (вересень 1382 р.), по-перше, дали змогу Твртку остаточно позбутися васальної залежності від угорських правителів, а по-друге, сприяли активізації його зусиль, спрямованих на розширення своїх володінь за рахунок колишніх угорських територій (Хорватія, Далмація).

Ще у 1388 р. Твртко установив контроль над значною частиною Хорватії. Протягом першої половини 1390 р. залежність від боснійського короля визнали всі далматинські міста (крім Задара та Дубровника), а також острови Хвар, Брач і Корчила. У деяких документах, датованих липнем -- серпнем 1390 р., з'являється новий титул Твртка: «король Рашки, Боснії, Далмації, Хорватії та Примор'я».

У цей час держава Твртка переживала добу найвищого піднесення. Боснія стала найбільшою за територією балканською країною: до її складу входили, крім традиційно боснійських земель і частини Рашки, майже все Далматинське узбережжя й так звана Вузька (Стара) Хорватія. На півночі боснійські кордони сягали річок Сави й Уни, на півдні -- Адріатичного моря, на сході -- річок Дрини, Ліму й Морачи. Після загибелі князя Лазаря Твртко мав можливість ще більше розширити свої володіння на південному сході, проте не скористався нею -- або з морально-етичних міркувань, або не бажаючи наближатися впритул до земель, підкорених Османською імперією.

На межі 80--90-х років ХІV ст. Боснія була найбільшою й наймогутнішою серед держав Балканського півострова, поступаючись тільки Порті. Вона була політичною, економічною та військовою силою, здатною претендувати не тільки на субрегіональне (у центральній частині Балкан), а й на регіональне (усі Балкани, Центральна Європа) лідерство. Дехто із сербських істориків порівнює Боснію часів Твртка з державою царя Душана, наголошуючи, що перша мала набагато більше шансів на тривале існування, аніж друга. Вони пояснюють це етнокультурною однорідністю Боснії, на відміну від суміші різноманітних народів, що їх зібрав Душан, «цар сербів, греків і албанців».

У 1448г. один з великих магнатів, що володів приморськими землями визнав залежність від німецького імператора. З цього моменту веде свою історію Герцеговина. Боснійські королі звертаються за заступництвом до угорських правителів та папської курії. Це полегшило туркам завоювання країни. У 1463-1464гг. турки, не зустрівши серйозного опору, заволоділи в Боснії рядом фортець і взяли в полон короля Стефана Томашевича. У 1480-1490х рр.. фактично закінчилося османське завоювання боснійських земель. Частина боснійських територій залишилася під владою угорського короля. Під час османського панування в Боснії існували райони, де постійно діяли гайдуцькі загони, які завдавали дошкульних ударів по турецької армії й адміністрації.

Підсумовуючи, можна сказати, що між державами Твртка і Душана є ще одна спільна риса: обидві вони стали результатом діяльності їхніх правителів і обидві занепали, коли ті померли. Їх об'єднує й те, що Твртко, як і Душан, помер раптово у середині березня 1391 р. на п'ятдесят другому році життя, перебуваючи в розквіті сил і в зеніті слави. Щоправда, держава царя Душана розпалася відразу після його смерті, тоді як держава Твртка після березня 1391 р. існувала певний час, утративши роль регіонального лідера й активність у зовнішній політиці.

3. Хорватія у складі Угорського королівства. Виникнення станово-представницьких законодавчих органів

Династична боротьба між головними хорватськими родами послаблювала Хорватію, і в результаті король Кальман (Книжник) з угорської династії Арпадів (правила з 889 по 1301) відвоював Далмацію у Венеції і встановив свою владу в дозволених правами автономії Королівстві Хорватії, Славонії та Далмації. Це королівство спочатку управлялося престолонаслідником з титулом герцога, а потім представником місцевої знаті, який носив титул бана - намісника короля і глави збройних сил. Намагаючись запобігти повстання, племінні вожді (жупани) Малої Хорватії (території між Далмацією і Славонії) у 1102 уклали угоду з Кальманом. Постеж санкціонував утворення особистої унії між королівствами Угорщина і Хорватія під владою правителя Угорщини, звільнив хорватську аристократію від сплати податків і гарантував недоторканність її власності. Угорсько-хорватська унія завдала смертельного удару хорватської племінної системі державного устрою. У Хорватії отримали розвиток лісове господарство і видобуток корисних копалин, у ряді районів була введена трипільна система землеробства, монети як засіб обміну стали витісняти хутра і шкіри, були створені сприятливі можливості для розвитку зовнішньої торгівлі.

У 1409г неаполітанський король уклав договір з Венецією, якої продав свої права в Далмації. Спроби повернути міста не увінчалися успіхом і з 1420 вони, за винятком Дубровника, опинилися під владою республіки св. Марка. Розвитку османської експансії на Балканах в 15 в. сприяла ситуація в Угорсько-Хорватському королівстві, де розгорілася боротьба прихильників Хуньяді і його клану і партії Ульріха Циллі. У розпал боротьби угруповань турками був обложений Белград. Успіхам османів сприяло загострення угорсько-чеських протиріч. У 1465г. почався хрестовий похід проти Чехії, чим і скористався Матяш Хуньяді. Але його зовнішня політика була недалекоглядною. Над хорватськими землями нависла серйозна небезпека: у 1469г.турки вже стояли під стінами Загреба, захопити який їм завадила тільки випадковість. Фактично дозволивши османам господарювати в хорватських землях, король аж до смерті Подебрада (1471) перебував з ним у стані війни, яка завершилася захопленням Сілезії. Вже в 1493г., На початку правління Владислава Ягеллона, відбулася битва на Крбавском полі, що увійшла в історію як одне з найважчих поразок. У н. 16 в. турки заволоділи значною частиною хорватських земель. У 1521г. був узятий Белград. У 1526г. розігралася битва у Мохача, в якій християнські війська були розбиті. Громадянські війни 1526-1538гг. сприяли подальшому просуванню турків у глиб хорватських земель: у 1526г османський протекторат був визнаний Дубровником, а в 1538г. турки захопили стратегічно важливу фортецю Кліси в хорватському Примор'ї.

Протягом наступних десятиліть 16 в. це просування тривало: вже до середини століття завершилося завоювання турками нинішньої Воєводини - земель в басейні Дунаю по нижній течії Сави і Тиси з сербським населенням, а від Хорватії Габсбурги зберегли те, що сучасники називали «залишками залишків». Увійшла в історію героїчна облога фортеці Сігет. В кінці 16в. практично завершується період османської експансії. Крім внутрішніх причин величезну роль зіграло і опір народів. Визвольний рух особливо активізувався в період австро - турецьких воєн 1593-1606гг., Що почалися великою поразкою турецьких військ у фортеці Сисак. Ця так звана «Довга війна» завершилася договором, який закріпив деякі територіальні придбання Габсбургів у Хорватії. В цей же час виник гострийконфлікт Габсбургів з Венецією, яка відмовила їм у праві на свободу плавання в Адріатичному морі через ускоків, які нападали на венеціанські суду. У 1615-1617 - «Ускокская війна», в результаті якої вони були витіснені з узбережжя. У результаті тридцятирічної війни (1618-1648) землі Хорватії безпосередньо не постраждали від військових дій і не зазнали утиску політичних прав. Але і для Хорватії війна не пройшла безслідно. Хорватські кавалерійські полки брали активну участь у військових діях, але це не принесло народу користі, а заподіяло моральну шкоду (хорвати отримали репутацію варварів і головорізів). У 1664 року був укладений мирний договір з Портою, незважаючи на успішні військові дії хорватів. Договір не закріпив досягнутих успіхів, передбачав деякі територіальні поступки Порті. У 1688г. австрійські війська звільнили більшу частину Славонії, Срем і Белград, у наступному році взяли Скоп'є. У 1689г. починається контрнаступ турків, знову захопили Скоп'є і Белград, православне населення було змушене шукати порятунку в Австрійській монархії. Війна тривала до 1699г. і завершилася Карловацький світом, відповідно до умов якого, Османська Порта втратила Славонії й частина нинішньої Воєводини.

З XIII ст. зміцнили свою владу великі феодали-землевласники, які купували великі маєтки в Хорватії і особливо в Славонії. Дрібне дворянство, вільні селяни і городяни в ході повстання 1222 змусили угорського короля Андрія II (правив у 1205-1235) видати «Золоту буллу «, обмежувала королівські повноваження і визнавати права дрібнопомісного дворянства. У 1241-1242 у ході монгольської навали були розорені Паннонія і Далмація. Їх економічне відродження пов'язується з ім'ям угорського короля Бели IV (правив в 1235-1270), який запрошував іноземних ремісників і купців, розширив привілеї для багатьох міських громад. У цей період в північній частині Хорватії виникли багато міст з магдебурзьким правом. Найбільшим з них був Градец (заснований в 1242; після злиття в 19 ст. З Каптол, заснованим в 1094, утворив сучасний Загреб). Коли в 1301 помер останній король з угорської династії Арпадів, розгорнулася династична боротьба, що завершилася перемогою Анжуйської династії, що правила в Угорщині в 1308-1389, а в Хорватії в 1301-1382. Починаючи з 1301 монархія формально була виборною, і на трон сходили не тільки представники Анжуйського дому, але і династії Люксембургів, польсько-литовських Ягеллонів, а також місцеві королі. Протягом цього періоду хорватські князі фактично не рахувалися з королівською владою. Король не засновував адміністративних органів, не збирав податків і не дарував помість в Хорватії. Ці повноваження були закріплені за баном і хорватським дворянським зборами - Сабором (парламентом). Деякі магнати, наприклад князі Брібір в 13-14 ст., Зробили титул бана спадковим. У той же час правління Людовика (1342-1382, в угорськійісторіографії Лайоша I Великого) ознаменувалося розширенням території Королівства Хорватії, Славонії та Далмації за рахунок збільшення земель Далмації і приєднання Дубровника - найбільшого економічного і культурного центру. У 1351 була підтверджена і доповнена «Золота булла», наделявшая місцевих правителів законодавчими функціями. У тривалий період правління Сигізмунда (Жигмонда) Люксембурзького (1387-1437) Хорватію потрясали повстання та насильство. На початку 15 ст. Венеція придбала далматинські міста, а з середини століття регулярні набіги на територію Хорватії здійснювали турки-османи. У 1456 вони стояли під стінами Загреба, а в 1493 хорватські дворяни зазнали поразки на плато Крбава в західній Хорватії. Спроби хорватів отримати підтримку від європейських держав не мали успіху. 29 серпня 1526 турки розгромили угорсько-хорватські війська при Мохачі і окупували значну частину Угорщини та Хорватії. У надії на те, що Габсбурги нададуть допомогу в боротьбі проти турків, королем Чехії, Хорватії та Угорщини в 1526 був обраний Фердинанд I Габсбург (імператор Священної Римской імперії з 1556 по 1564). Однак на більшій частині Угорщини і в Славонії, окупованих турками, угорське дворянство проголосило королем Яноша Запольяі (1487-1540), який в 1526 уклав компромісну угоду з турками і отримав їх підтримку. Таким чином, ці території потрапили у васальну залежність від Османської імперії. До угорсько-хорватському ураження додалася війна між прихильниками цих правителів.

Вершини свого розвитку Хорватське королівство досягло в XI ст. У 1091 р. претензії на хорватський престол заявив угорський король Ласло І. Хорватія ввійшла до складу Угорського королівства 1102 p., зберігши внутрішнє самоуправління. За контроль над Хорватією вели боротьбу Візантія, Венеція та Угорщина. У 1301 р. влада над Хорватією перейшла до династії Анжу. Після 1381 р. у країні настав довгий період громадянської війни. Після битви під Могачем 1526 р. переважна частина країни потрапила під владу Османської імперії, решта 1 січня 1527 р. дісталася династії Габсбурґів. Отже, суперечливе заняття трону після правління Крезимира IV (1058-1074) та Звонимира (1075-1089) призвело до угорського вторгнення. За угорського короля два королівства об'єдналися у 1102 році. З того часу й до 1918 року королі Угорщини були також королями Хорватії, губернаторами, що представлялися, але в той же час Хорватія мала власний парламент ( Сабор ) й значну автономію. Після 1420 року місто-держава Венеція керувала всією областю Далмації.

В 1526 році короля Угорщини Луї II було вбито, а його армія була розбита османськими військами, що стало причиною правління османами Угорщиною та Хорватією протягом 150 років. У 1699 році австрійські Габсбурги, які успадковували корону Короля Луї в 1526 році, звільнивши Угорщину та Хорватію від османів. Хорватія залишалася розділеною. Далмація та Істрія були під управлінням Венеції до французького імператора Наполеона, який скасував Венеціанську республіку у 1797 році. Коли Далмація та Істрія приєдналися до імперії Габсбургів у 1815 році, вони стали австрійськими, а не угорськими областями, й залишалися відокремленим від решти частин Хорватії. Хорватія та Славонія були формально частиною Угорщини, хоча велика частина їх території залишалася під прямим австрійським правлінням до кінця 19-го століття. Багато православних сербів та влахів (румунів) оселилися на цій землі.

4. Дубровник, як ремісничо - торгівельний та культурний центр. Вплив Венеції на формування державного управління слов'янських міст - держав адріатичного узбережжя XIV - XV ст.

Дубровник -- давнє місто з багатою історією. Починаючи з середніх віків процвітання міста базувалося на морській торгівлі, що дозволило Дубровницькій республіці стати єдиним містом-державою в східній Адріатиці, здатним змагатися з Венецією. Завдяки своєму багатству та успішній дипломатії, місто вражаюче розвивалося протягом XV і XVI століть. У Дубровнику процвітали мистецтво і наука, місто стало одним з центрів розвитку хорватської мови і культури, довгий час в Дубровнику активно використовувалася далматинська мова, що нині вимерла. Покоління минулого залишили в Дубровнику приголомшливу архітектурну спадщину, що у поєднанні з красою місцевої природи привело до того, що місто називають «Перлиною Адріатики».

У 1205 році Дубровник був окупований Венецією, яка контролювала місто протягом 150 років. Князь Дубровника, а також члени Великої ради призначалися і підкорялися Венеціанській республіці. Дубровницький єпископ також проходив затвердження у Венеції. Проте до того часу Дубровник вже сформувався як аристократична республіка, в якій ні венеціанський князь, ні венеціанський глава церкви не були здатні обмежити зростаючий вплив національної аристократії і впровадження самоврядування. В період венеціанського панування Дубровник став важливим постачальником шкір, воску, срібла та інших металів для Венеції, де товари з Дубровнику були звільнені від митних зборів. Більш того, місто отримало захист від Венеції, проте в обмін Венеція використовувала Дубровник, як свою морську базу в південній Адріатиці. Одночасно посилювалися економічні позиції дубровницьких купців на Балканах. Поселення дубровчан виникли в усіх великих містах Балканського півострова, причому ці колонії користувалися правами внутрішнього самоврядування. Венеціанський вплив особливо сильно проявився в закріпленні олігархічної системи управління Дубровником за зразком Венеції: у 1235 році був закритий доступ у Велику раду комуни, що різко відокремило стан нобілів, які отримали монополію на владу в місті, від загальної маси міщан-пополанів.

Територія Дубровника поступово збільшувалася: в середині XIII століття до міста було приєднано острів Ластовий, в 1333 році до Сербії був приєднаний Пельєщацький півострів, а в 1345 році було приєднано острів Мілєт. В січні 1348 року Дубровник зазнав епідемії чуми.

До середини XIV століття в Дубровнику була сформована аристократична республіка. Саме у ці роки сталася зміна найменування міста: Дубровницька комуна стала Дубровницькою республікою. За часів республіки місто досягло піку своєї слави, в ці роки сформувалося архітектурне обличчя міста, відбувався бурхливий розвиток слов'янської науки і мистецтва, за що Дубровник часто називали «Слов'янськими Афінами». Не зважаючи на формальне підпорядкування різним державам, аж до свого скасування в 1808 року, Дубровницька республіка була фактично незалежною державою, що грала важливу роль в торгівлі на Адріатиці та Балканському півострові. У 1358 році, після поразки Венеції від угорського короля Лайоша I Великого, Дубровник визнав сюзеренітет Угорщини. Підсумкова угода між Лайошем I і архієпископом Джованні Саракою була досягнута 27 червня в Вишеграді. Вплив угорських королів, що практично не мали флоту, на республіку був незначним, фактично вся повнота влади концентрувалася у місцевого нобілітету. Венеція не залишала спроб повернути Дубровник під свій контроль, але навіть після венеціанського завоювання Далмації в 1411 році Дубровницька республіка залишалася незалежною. Звільнення з-під влади Венеції сприяло бурхливому зростанню морської торгівлі, а також підвищенню значення міста як ремісницького центру. За рівнем розвитку ремесла Дубровник -- єдиний з міст Далмації -- не поступався італійським комунам. У 1399 році до території республіки було приєднано Дубровницьке примор'я -- місцевість між Дубровником і Пельєшацом. Більш того, між 1419 і 1426роками до володінь міста були додані території біля Конавлі, що включають місто Цавтат.

З кінця XIV століття посилилася турецька загроза для існування Дубровницької республіки. У 1397 році, коли турки були ще далеко від її кордонів, було підписано першу комерційну угоду з султаном Баязидом I і таким чином забезпечена вільна торгівля з Османською імперією. Республіка Дубровник в 1458році визнала себе васалом Порти і зобов'язалася платити щорічну данину у розмірі 12 500 дукатів (з 1481 року). В той час Дубровник був єдиною християнською країною в Європі, що отримала такі вигідні торговельні привілеї (вони не були анульовані навіть в період битв між християнами і Османською імперією). У цей період відбувалася масова міграція в місто слов'янського населення, що тікало від турецької влади. Це привело до витіснення далматинської мови і романського елементу в національному складі населення республіки, хоча офіційною мовою залишилася італійська -- мова вузької правлячої олігархії нобілів. Найвищий розквіт Республіка зазнала в XV -- XVI століттях, коли вона уміло балансувала між змаганням Венеції і Османської імперії, зберігаючи фактичну незалежність і ведучи вигідну торгівлю в Середземномор'ї. Дубровник став основним торговельним каналом Османської імперії на Адріатиці, а поселення дубровчан в турецьких містах на Балканах фактично монополізували торгівлю в цьому регіоні. Підтримуючи політику нейтралітету у війнах європейських держав з турками, Дубровник з успіхом розширював свої торговельні зв'язки. У всіх великих портах Середземномор'я були створені постійні представництва республіки. Торговельний флот Дубровника в період між 1580 і 1600 рр. налічував більше 200 вітрильників. Місто стало, поряд з Генуєю, головним суперником Венеції в Середземному морі і на Адріатиці. В цей час Дубровник був і відомим культурним центром, тут жили безліч поетів, письменників, художників і учених, в числі інших варто назвати відомого драматурга М. Држича (1508--1567) і поета І. Гундуліча (1589--1638).

У 1386 р. перші османські загони прорвалися в Герцоговини, опинившись в безпосередній близькості від Дубровника. Натовпи біженців з домашнім скарбом та худобою рушили до побережжю і стали розселятися на землях комуни. Разом з біженцями в Дубровник проникали відомості про народ, який йде зі сходу, перш за все відомості про його військовій силі. У 1397 р., коли турки були ще далеко від її кордонів, було підписано першу комерційну угоду з султаном Баязидом I і таким чином забезпечена вільна торгівля з Османською імперією. Республіка Дубровник в 1458 р. визнала себе васалом Порти і зобов'язалася платити щорічну данину в розмірі 12 500 дукатів (з 1481 р.). Також в своєї торгової практиці дубровчане були змушені орієнтуватися не тільки на запити ринку, але і на торгову політику Порти. Тим не менше, в порівнянні з іншими європейськими християнськими країнами, Дубровник отримав найвигідніші торгові привілеї. Головні вигоди були пов'язані з роллю міста як єдиного нейтрального порту в системі воюючих держав. Дубровник, і тільки він, виявився тим каналом, по якому могла прорватися до моря створювана на півострові товарна маса. Можливість розпоряджатися цією товарною масою, цінність якої зростала з кожним роком, була для дубровчан ще одним джерелом збагачення. Війни, які вела Османська імперія при Сулеймані Пишному, тільки стимулювали зростання Дубровницької торгівлі - повсюдно відчувалася гостра нестача товарів, нерозвинене господарство імперії не в змозі було покрити військові потреби. Вже в ході війни 1537 - 1540 рр.. торговий оборот Дубровницької республіки виріс в три-чотири рази. Щорічно дубровчане ввозили в Османську імперію товарів на 160-200 тис. дукатів. Коли ж грянула Кіпрська війна 1570 - 1573 рр., торгівля розгорнулася в ще більших масштабах. Якщо ж вважати і транзитну торгівлю, якою займалися іноземні купці, то розміри ввезення виявляться ще більше. Відповідно різко виросли і доходи від митниці . Однак поступово дубровчане втрачали монополію на торгівлю в портах Османської імперії. На турецький ринок наполегливо рвалися конкуренти. Англійці заснували в Стамбулі успішно діючу компанію. Особливо помітною стає роль Венеціанської республіки . Полем битви між республіками - суперницями стали далматинські міста, знаходилися до цього моменту в стані економічної стагнації . Європейський комерсант, виходець із Португалії, Даніель Родрігец запропонував Венеції план перебудови всієї далматинського торгівлі, згідно з яким портом для вивозу боснійських товарів у Венецію ставав не далекий Дубровник, а близький Спліт. Була зроблена перебудова сплітського порту: розчищена гавань, споруджений мовляв, причал, складські приміщення, заїжджі двори. У 1592 р. новий сплітський порт був готовий. Товари, що скупчилися на боснійських ринках, хлинули з сплітським гавані - з'ясувалося, що дістатися до Спліта з Сараєва та Баня-Луки можна з меншими витратами, ніж до Дубровника . При цьому дорога з боснійських міст до Спліта була більш безпечна. За Дубровницької торгівлі був нанесений удар нищівної сили. Спліт загрожував перетягнути до себе майже весь балканський експорт. Суперництво двох портів продовжилось ще декілька десятиліть; воно було призупинене епідемією чуми в 1630 р., а повністю припинилося після Кандійской війни 1645 - 1699 рр.. Таким чином, XVI століття закінчився для Дубровницької торгівлі при самих несприятливих передвістя. Це не було випадковістю - Дубровник пов'язав свою долю з Туреччиною, а імперія вступила в смугу найжорстокішої кризи.

Підсумовуючи, можна сказати, що найвищий розквіт Дубровницької республіки припав на XV - XVI століття, коли вона вміло балансувала між Венецією і Османською імперією. Дубровник визнав себе васалом Порти, отримав дуже вигідні торгові привілеї і став основним торговим каналом Османської імперії на Адріатиці. Торговий оборот і прибутки Дубровника росли швидкими темпами. Але поступово на турецький ринок проникали конкуренти. Венеціанська республіка, перебудувавши сплітський порт, направила потік боснійських товарів мимо Дубровніка. У зв'язку з цим з кінця XVI століття почався неухильний занепад республіки.

5. Словенія, як політична, економічна і культурна периферія Священної Римської імперії у XIV - XV столітті. Селянське повстання 1478 р.

У XIII-XV ст. на території, заселеній словенцями, утворився ряд феодальних князівств, що входили до складу «Священної Римської імперії»: Карінтія, Штірія, Крайна (основна територія сучасної Словенії), Горіца, Істрія. В 1282 захоплення словенських земель почали Габсбурги, що поширили до початку XVI ст. свою владу на всі словенські землі; Словенія опинилася у складі багатонаціональної Австрійської монархії.У XIV ст. в південнослов'янські землі вторгнулися турки-османи. В 1389 р. вони завдали дуже важкої поразки сербсько-боснійським військам на Косовому полі. Ця битва залишилася в пам'яті південних слов'ян як загальнонародна трагедія. У XV - на початку XVI ст. турки-османи стали вторгатися в хорватські, словенські, угорські землі. Вони захопили південну Угорщину і частину хорватських земель. Угорське дворянство вимушене було просити допомоги в Габсбургів. В результаті Угорщина, а разом з нею і хорватські землі ввійшли на початку XVI ст. до складу Австрійської монархії. Посилення феодального гніту в XV-XVI ст. привело до селянських повстань в західних південнослов'янських землях. В 1515 р. спалахнуло повстання словенських селян, що висунули гасло боротьби за «стару правду», що означало практично відміну феодальних повинностей селян. В 1573 р. відбулося найбільше повстання хорватських селян під керівництвом Матія Губеца, до якого приєдналися і словенські селяни. Декілька локальних селянських виступів відбулося в південних словенських землях в першій половині XVII ст.

Зростання міст і розвиток раннього капіталізму в словенських землях послужили основою для поширення там в XVI ст. ідей реформації. Словенські протестанти, і перш за все їх глава Прімож Трубар, видали перші книги на словенській мові, створили першу словенську граматику, поклавши тим самим початок формуванню словенської літературної мови. В Хорватії через нерозвиненість міст реформацію підтримали тільки деякі земельні магнати, тому плоди її тут були менш значні, ніж у словенських землях. Перемога контрреформації на початку XVII ст. означала перемогу феодалізму над паростками капіталістичних відносин. В кінці XIV ст. феодали завоювали собі право скликати станові збори, на яких були присутні представники знаті, вищого духовенства, лицарства, представники міст.У зв'язку з розвитком продуктивних сил і товарно-грошових відносин феодальне господарство в словенських землях змінило свій вигляд. Панська оранки була ліквідована, натуральна рента (правда) поступово замінялася грошової. Соціальні та юридичні відмінності між категоріями селян (хлапци, свята, косези та ін.) Стираються, перетворюючи їх в одну феодально-залежну, яка в джерелах позначається терміном - «піддані».

Словенія в розвитку економіки далеко випереджала Хорватію. По-перше, вже в середині XVI ст. тут існував значний прошарок людей, готових служити за наймом, тобто сформувався перед пролетаріату, а по-друге, мав місце експорт ремісничої продукції. Особливо важливо відзначити, що словенська продукція знаходила попит не тільки в порівняно відсталої Хорватії, але розвинених країнах Західної Європи. Так, в Італію вивозилися полотно і дерев'яні вироби (сита), в Голландію, Англію і Францію - високоякісні шкіри (червоний і чорний кордован). Не менш цікавий і той факт, що ремісничі заняття процвітали на селі. За кордон постачалося недороге сукно «мезлан», яке ткали майже в усіх селах Верхньої Крайни, а виробництвом решіт, що вивозяться до Італії, особливо славилося одне з сіл, «найбільше в Вкрай», мешканців якого так і називали - Ситар. Все це створювало передумови для розвитку розсіяною мануфактури: неможливо собі уявити, як чином селянська продукція могла у великих кількостях з'являтися на зовнішньому ринку без посередників. Одну з провідних галузей словенської економіки представляло гірнича справа і виробництво металевих виробів, зокрема зброї. Продукція рудників користувалася великим попитом на зовнішньому ринку, насамперед в Італії; вона вивозилася також до Польщі, а звідти - ще далі. Самим знаменитим був ідрійскій ртутний рудник, відкритий в кінці XVI ст. Крім описаних ремесел та гірничої справи населення Крайни інтенсивно займалося і промислами - соляним, рибальським та мисливським. Таким чином, можна зробити висновок, що до кінця розглянутого періоду в розвитку неаграрних галузей економік словенських землях мали місце позитивні зрушення. Відмінною рисою сільського господарства словенських земель слід визнати наявність високорозвиненої конярства і галузей, пов'язаних з розведенням дрібної рогатої худоби. Його характерною особливістю є значний розвиток в НЕ яких районах (наприклад, в Істрії) садівництва: хіба ня цитрусових, гранатів, мигдалю, оливок і тому подібних «благородних плодів», що знаходять збут на зовнішньому ринку. Досить високого рівня досягло виноградарство і виноробство. Вино вивозилося за кордон. Що ж стосується виробництва зерна, то він про не належала до експортним галузям - експортувалася тільки гречка. Однак для внутрішньої торгівлі виробництво зернових, безсумнівно, мало надзвичайно велике значення. Велику роль у житті словенських селян грали сільські громади, які мали в своєму користуванні пасовища, луки, ліси і очолювані жупанами. Селяни, як правило, володіли землею довічно. Їхнє становище в словенських землях не скрізь було однаковим. Так, в Словенському Примор'ї вільних селян збереглося більше, ніж в інших словенських областях. Швидке зростання словенських міст відноситься до ХII-ХV ст., Коли починається масове виникнення словенських ремісничо-торгових центрів - спочатку в Каринтії, а потім в Штирії і Вкрай. Розвивалися найрізноманітніші ремесла: кравецьке, шкіряне, столярне, ковальське та інші вироби, які були розраховані на внутрішній ринок. Велике значення для розвитку ремесла і торгівлі мало гірнича справа. Словенські землі були багаті покладами свинцю, ртуті, заліза та іншими корисними копалинами. На базі гірничої промисловості виникали і розвивалися деякі словенські міста - Любляна, Ідрія, Железников, Біляк. У міру зростання та економічного зміцнення міст формувалося їх внутрішній устрій, яке майже повністю копіювало міське право німецьких міст. Більшість словенських міст в ХIV-ХV ст. мали самоврядування. Приморські міста були більш розвиненими в соціальному відношенні, ніж міста у внутрішній частині Словенії. Вони користувалися більш широкою автономією і політичною самостійністю. Особливо виділявся в цьому відношенні Трієст, в якому встановилася олігархічна система правління за зразком італійських міст-комун. Друга половина XV - середина XVIII в. ознаменувалися активізацією селянського руху в Словенії. Найбільш драматичні події розгорнулися в 1478 р Причина полягала в тому, що селяни виступали не проти свавілля окремих панів, але проти всього стану, висуваючи вимоги цивільних прав. Спершу в Словенії з'явився «селянський союз», який вимагав надання народу права контролю над збором і витрачанням коштів, стягнутих нібито на потреби оборони. Потім відбулося повстання. Актуальність селянських вимог була обумовлена зростанням податків, викликаним зовнішньою небезпекою. Вторгнення в словенські землі османського війська в 1478р. сприяло швидкого придушення повстання. Однак це повстання мало велике значення - воно показало, що тут з'явилися сили, здатні висувати антифеодальні гасла. У 1515р. відбулося ще одне велике повстання, в ході якого було висунуте гасло «За стару правду!» Є два пояснення його сутності: 1) це було виразом протесту проти підвищення норми відробіткової повинностей; 2) боротьба йшла за відновлення якоїсь «селянської демократії на чолі з королем