Релігійний фактор в освіті німецьких колоністів північного Приазов'я

Размещено на http://www.allbest.ru/

Релігійний фактор в освіті німецьких колоністів північного Приазов'я

О.С. Манякіна

Оцінюючи суспільне життя німецького населення, слід зазначити, що протягом усього періоду воно знаходилася під впливом власних релігійних учень та відповідних інституцій. Згідно з останніми, переселенці будували власну життєву філософію, за допомогою якої зберігали самобутність на новій батьківщині. Утім, життя іноземних християн у регіоні, так само як і у Російській імперії загалом, зазнавало певних утискань з боку держави, яка намагалася, особливо з кінця ХІХ ст., підкорити власному впливу життя усіх церков. Ці процеси, хоча і призводили до поступової секуляризації церкви у житті колоній, однак так і не спромоглися зруйнувати тісний взаємозв'язок між колоністською сільською та церковною громадою.

Урядова “Інструкція про внутрішній розпорядок” та “Статут про колоністів” передбачали певні правила організації церковно-релігійного життя переселенців.

У сфері релігійного життя німецьких поселенців півдня України чітко виявляються три основні форми віросповідання - євангелістсько-лютеранська, римо-католицька та менонітська. Характерною особливістю усіх основних форм віросповідань серед німецьких колоністів було глибоке задоволення у тих випадках, коли вони могли виконувати самовіддано ті обов'язки, які диктувалися їм їхньою вірою. Колоніст не задовольнявся тим, щоб у нього була церква, орган, дзвони, вівтарі, ікони, він прагнув до того, щоб усі ці релігійні аксесуари відзначалися красою та витонченістю. Звичайно, ступінь розвитку смаку залежав від культурного рівня та освіти в окремих колоніях. релігійний німецький переселенець колонія

Так шкільна освіта довгий час була сферою активного втручання релігійних установ колоністів, як католиків, так і протестантів. Усі питання освіти знаходилися під контролем керівників релігійних общин: протестантських пасторів, католицьких священиків, менонітських духовних старшин. Вплив церкви на школу був законодавчо закріплений у законі про Євангельсько-Лютеранську церкву в Росії (1832 p.), де урок закону Божого оголошувався головною метою відвідання церкви. Пастори дивилися на школу як на проміжний ступінь між хрещенням і конфірмацією. Без відвідування приходської школи людина не могла бути конфірмована. Так, консисторіум, який проходив у Саратові в 1820 p., постановив, що до конфірмації не можуть бути допущені колоністи, які не могли читати. Ще однією умовою, за якою до конфірмації допускалися чоловіки, було вміння розбірливо писати. Якщо молоді не вміли читати і не знали основ Катехізму їх не вінчали, а спочатку відправляли “до навчання”.

Фактично, всі школи в колоніях підпорядковувалися відповідним конфесійним організаціям. Така ситуація тривала аж до 80-х років ХІХ ст., царський уряд позбавив німецькі навчальні заклади прав самоврядування. Нерідко школи будували на тій же земельній ділянці, яка відводилася під культову споруду. У перші роки колонізації траплялося і так, що одне й те ж саме приміщення використовували як для навчання дітей, так і для релігійних зібрань. На темпи організації шкільної справи не в останню чергу впливала належність колоністів до тієї чи іншої конфесії. При визначені, що будувати раніше - школу чи церкву, меноніти й лютерани надавали перевагу першій, а католики - другій. Духовні особи намагалися уберегти школу від нагляду царського уряду, перешкоджали спробам її русифікації, але водночас чинили опір змінам шкільних програм на користь світських предметів. Усе це робилося для того, щоб зберегти колоністську школу як осередок етнічної й релігійної самобутності переселенців [1, с. 55]. Школа функціонувала в тісному зв'язку з общиною, яка самостійно утримувала її на свої кошти й винагороджувала працю вчителів. Кожному педагогу з общинних земель виділявся орний наділ, сінокіс та пасовище для худоби. Крім цього, кожний колоніст надавав одну міру пшениці, жита й продукти харчування. Опалення й освітлення шкільних приміщень також здійснювалися за рахунок громади.

З 20-х років ХІХ ст., коли система освіти в колоніях переважно була налагоджена і школи укомплектовані необхідністю вчителів, першочерговим об'єктом уваги стає якість навчання. У зв'язку з цим більш ретельно проводився підбір педагогічних кадрів. Особливістю освіти в німецьких колоніях є і те, що кожний запрошений або висунутий общиною кандидат на посаду вчителя мав пройти співбесіду і витримати іспит перед духовним керівництвом на відповідність вимогам громади рівня знань, моральності та “чистоти віри”. Остання вимога була визначальною [1, с. 55]. Надалі вчителювання все більше довіряли односельцям - безземельним, але освіченням колоністам, або ж особам, які прибували з Німеччини. Слід підкреслити, що хоча в Україні на цей час діяла ефективна система загальноосвітньої школи, було багато талановитих, прогресивних педагогів, колоністи, проводячи політику етнічної самоізоляції, місцеву інтелігенцію до своїх шкіл не допускали. З поглибленням у колоніях соціального й майнового розшарування представники заможних кіл все активніше шукали можливості відправляти своїх дітей на навчання за кордон - до Німеччини або Швейцарії.

Отже, у 20-30-і рр. ХІХ ст. в колоністських поселеннях вже існувала самобутня система шкільної освіти. У початковій школі - восьмирічці навчалися діти віком від 7 до 14 років, після її закінчення вони проходили конфірмацію. Навчальний рік тривав з 1 вересня до середини травня. Іноді він скорочувався, оскільки діти мали допомагати батькам у виконанні сільськогосподарських робіт.

Наступним етапом розвитку освіти в колоніях стали 30-50-і рр. ХІХ ст. У цей час серед німецьких поселенців з'являються чимало прогресивно мислячих, далекоглядних людей, готових докласти максимум зусиль, аби піднести освітню справу на вищий рівень. Було досягнуто помітних успіхів у організації навчального процесу, зміцнення матеріально-технічної бази освітніх закладів.

У 1841 р. керівництво колоній Півдня розробило й ухвалило “Правила відвідування сільських шкіл та дитячого навчання”. За цим документом кожний господар був зобов'язаний від початку жовтня і до кінця березня щодня відправляти своїх дітей віком від 7 років до школи на заняття, а по неділях - на читання Катехізису або Закону Божого. Вчителю належало вести суворий облік відвідування школи усіма учнями. Після закінчення ранкових і після - обідніх занять, а також читання Катехізису повинна була проводитися перекличка. Прізвища відсутніх кожного дня мали вноситися до особливого списку і передаватися керівникам колонії. Якщо причина відсутності учня виявлялася неповажною, його батьки каралися штрафом. За кожний пропуск занять без поважної причини встановлювався штраф у 3 коп. сріблом. Якщо сім'я була не в змозі сплатити штраф, керівництво колонії могло замінити його громадськими роботами відповідно до такого “тарифу”: половина робочого дня за кожний пропуск учнем школи без поважної причини [4, с. 149-150]. Зростала загальна кількість шкіл - у 1841 р. їх налічувалося 189. Найбільш розгалужена мережа шкіл функціонувала в Молочанському менонітському та Молочанському колоністському округах Таврійської губернії - відповідно 44 і 24 школи, а також у Маріупольському колоністському та Хортицькому менонітськомуокругах Катеринославської губернії - 23 і 17 навчальних закладів [1, с. 57; 3, с. 413].

Німецькі школи до 1871 р. підпорядковувалися загальній системі колоністського управління. Після ліквідації останньої, у період з 1871 до 1881 рр., школами відало управління місцевих органів міністерства Державного майна. Проте, на думку деяких дослідників, зокрема С. Д. Бондаря, у той час контроль згаданих вище органів управління у сфері освіти в німецьких і менонітських колоніях мав лише формальний характер і фактично урядового нагляду не мав [2, с.146].

Фактичне управління освітою в німецьких поселеннях того періоду здійснювало колоністське духівництво. Саме воно тривалий час визначало зовнішнє обличчя освіти й основні напрямки її розвитку. На думку духівництва, головним завданням школи має бути виключно релігійне виховання молоді. Одержанню наукових і практичних знань приділялося дуже мало уваги. Це зумовлювало досить консервативний характер самого навчання. Ортодоксально налаштоване духівництво надто негативно сприймало будь-які спроби розширення практичного боку навчання, оскільки вважало, що це стане на заваді головному завданню - релігійному вихованню молоді. Не менший опір викликали й намагання уряду запровадити навчання російської мови через побоювання можливої подальшої русифікації німецьких колоністів. Ця ситуація формувала досить однобічний (релігійний) розвиток колоністської школи й надавала їй певної замкнутості, що не відповідало новим вимогам часу. Така ситуація поліпшується лише на початку 80-х років ХIХ ст., коли німецькі школи перепідпорядковуються Міністерству народної освіти і переходять в управління місцевих органів навчального нагляду. Зміни в адміністративному управлінні зумовили певні зрушення у системі колоністської освіти. Зокрема робляться спроби розширити загальну шкільну програму, наблизити її до аналогічних програм загальноросійських початкових шкіл різних категорій. До навчального процесу запроваджується російська мова, а з кінця 80-х років нею викладаються всі основні дисципліни, окрім Закону Божого та німецької мови [1, с. 55].

Згідно з офіційними документами, вже у 80-х рр. російська мова викладалася у більшості німецьких і менонітських шкіл. Проте можливості для цього були не скрізь. Рівень викладання російської мови в німецьких школах, незважаючи на активну підтримку уряду, часто залишався невисоким і мав формальний характер. Вивчення російської мови в німецьких школах у багатьох випадках обмежувалося лише читанням і перекладом. Основною причиною цього вважалася слабка підготовка самих учителів, які не спроможні були дати учням повноцінні знання [2, с.146-147].

Отже, колоністи німецького походження незалежно від конфесії прагнули зберегти колоністську школу як осередок етнічної й релігійної самобутності переселенців. На темпи організації шкільної справи у німецькомовного населення не в останню чергу впливала незалежність колоністів до тієї чи іншої конфесії. Шкільна освіта була обов'язковою умовою до конфірмації і разом із церквою виступала в одній ланці в процесі соціалізації людини.

ЛІТЕРАТУРА

1. Васильчук В.М. Німці в Україні. Історія і сучасність (друга половина ХVІІІ - початок ХХІ ст.) / В.М. Васильчук. - К.: Вид. центр КНЛУ, 2004. - 341 с.

2. Замуройцев О.В. Німецькі колонії Півдня України у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.: Дис. канд. іст. наук. - Спец. 07.00.01 «Історія України» / О.В.Замуройцев. -Київ, 2008. - 220 с.

3. Клаус А.А. Наши колонии (Опыты и материалы по истории и статистике иностранной колонизации в России) / А.А. Клаус. - СПб.: Типография В.В. Нусвальда, 1869. - 568 с.

4. Очерки истории немцев и меннонитов Юга Украины (конец ХVIII - первая половина ХIХ в.) / Под ред. С.И. Бобылевой. - Днепропетровск: Арт-Пресс, 1999. - 232 с.

5. Тухватулліна О.С. (Манякіна) Духовно-релігійний розвиток етнічних громад Північного Приазов'я наприкінці ХVIII - початку ХХ ст.: Дис. канд. іст. наук. - Спец. 07.00.01 «Історія України»/ О.С. Тухватулліна. - Донецьк, 2012. - 245 с.

Размещено на Allbest.ru