Участь збройних сил України у міжнародних миротворчих операціях (1992-2006 рр.)

Гуржій Олександр Іванович,

доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України

Реєнт Олександр Петрович,

1. Проаналізувати профільну історичну та спеціальну воєнну літературу, дати класифікацію й охарактеризувати використані в процесі творчого пошуку джерела.

2. Визначити роль ЗСУ в миротворчих операціях під егідою ООН і ОБСЄ.

3. З'ясувати історичні передумови та закономірності залучення українських миротворців до врегулювання воєнних конфліктів.

4. Дослідити суть і характерні особливості миротворчої діяльності ЗСУ, а також простежити головні тенденції цього процесу.

5. У результаті виконаної дисертаційної роботи запропонувати можливі напрями використання отриманого досвіду для кращого застосування (у разі потреби) українських збройних формувань у миротворчих операціях.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період з 1992 до 2006 р. Вибір нижньої межі зумовлено початком розбудови Збройних Сил незалежної України та їхньої участі в миротворчому процесі. Верхня межа обрана з урахуванням того, що означена діяльність чимдалі поширюється, а кількість міжнародних операцій за участю вітчизняних військовослужбовців збільшується. З 2006 р. почала діяти нова Державна програма розвитку ЗСУ. Її слід вважати як завершення певного цілісного етапу в цьому контексті.

Територіальні межі дослідження охоплюють регіони, де українські військовослужбовці відігравали помітну роль у миротворчих операціях (Ангола, Гватемала, Боснія і Герцеговина, Македонія, Таджикистан, Хорватія).

Наукова новизна одержаних результатів полягає в комплексному висвітленні теми, яка ще не стала предметом спеціального наукового пошуку.

Зокрема, вперше у вітчизняній історичній науці з'ясовано об'єктивні передумови виникнення миротворчих операцій, розкрито нормативно-правову базу такої діяльності, показано роль і місце в ній українських спеціальних підрозділів, визначено фактори, що безпосередньо впливали на тактику їхніх дій в операціях із підтримання миру. Також виявлено головні тенденції розвитку всього миротворчого процесу, запропоновано можливі напрями використання отриманого досвіду.

Отже, здійснено певний внесок у подальшу систематизацію джерельної бази, історіографію теми, аналіз досвіду функціонування системи міжнародної миротворчої діяльності тощо.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що основні положення, теоретичні висновки та узагальнення про участь українських збройних формувань у сучасних міжнародних миротворчих операціях можуть бути використані: при проведенні подальших наукових досліджень із цієї тематики; при підготовці воєнно-історичних праць, підручників, навчальних посібників та курсів лекцій із новітньої історії України; навчанні у вищих навчальних закладах; у процесі військово-патріотичного виховання молоді, у системі гуманітарної підготовки особового складу Збройних Сил України.

Результати наукового пошуку також можуть стати в нагоді органам державного та військового управління для надання практичних рекомендацій командирам профільних формувань щодо вдосконалення теорії й практики підготовки та застосування підрозділів ЗСУ в операціях із підтримання миру.

Апробація результатів роботи. Основні положення та результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри історії України Черкаського державного технологічного університету. Загальна концепція дослідження знайшла своє відображення в доповідях, проголошених автором на Міжнародній науково-практичній конференції "Локальні війни та збройні конфлікти другої половини ХХ ст.: проблеми теорії і практики" (м. Київ, 2003); IV Міжнародній науково-практичній конференції "Актуальні проблеми сучасних наук - 2008" (2008); IV Міжнародній науково-практичній конференції "Динаміка досліджень - 2008" (м. Софія, 2008); IV Міжнародній науково-практичній конференції "Наука: теорія і практика - 2008" (м. Прага, 2008).

Окремі матеріали дослідження використовувалися під час навчальних занять із студентами Черкаського державного технологічного університету.

Публікації. Основні положення та висновки дисертації автором викладено в 7 публікаціях, з них - 4 у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України, в одній монографії. Загальний обсяг публікацій становить 4,5 др. арк.

Обсяг і структура дисертації підпорядковані меті й виконанню завдань дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів і висновків (обсяг основної частини дисертації - 172 стор.). Список використаних джерел включає 220 найменувань. Повний обсяг дисертації - 192 стор.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт і предмет, хронологічні межі дослідження, з'ясовано наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, подано відомості щодо апробації положень і висновків дисертації.

У першому розділі - "Стан наукової розробки теми, джерельна база та методи дослідження" - проаналізовано найважливішу спеціальну літературу, охарактеризовано джерельну базу та визначено напрями дослідження, викладено загальну методику й основні методи, які були застосовані під час написання дисертації.

Історіографія питання. Зазначено, що аспекти миротворчої діяльності Збройних Сил України не були поза увагою вчених. Аналіз закордонних і вітчизняних матеріалів періодичної преси, історичної та воєнної літератури переконливо засвідчив: інформаційна база з обраної теми вміщена в працях, у яких ідеться про загальні підходи до участі армії в процесі зміцнення воєнно-політичної безпеки у світі і їх недоліки на різних етапах миротворчості, у синтетичних виданнях узагальненого характеру, а також окремих повідомленнях про ті чи інші події за участю вітчизняних військовослужбовців у заходах щодо підтримання миру та безпеки в різних регіонах планети. Спеціальних робіт, які б у хронологічній послідовності висвітлювали роль України та її Збройних Сил у справі врегулювання воєнних конфліктів, немає. Враховуючи вищевикладене, автор зосередив головну увагу на студіях, що стали помітним явищем у сучасному історіографічному просторі.

Заслуговують на увагу публікації керівників військового відомства України, які в різні періоди ставали безпосередніми діючими особами прийняття всіх воєнно-політичних рішень у справі застосування ЗСУ до врегулювання збройних конфліктів (В. Гудима, О. Затинайко, О. Кузьмук, М. Пальчук, М. Лобко, В. Радецький, В. Собков, В. Шкідченко, А. Гриценко).

Особливий інтерес становить праця Б. Якимовича, який вивчав суть міжнародних контактів на рівні вищого військового керівництва з розвиненими державами світу. Він започаткував систематизацію, узагальнення та періодизацію історії розбудови ЗСУ, участь їх у міжнародному військовому співробітництві.

Досить широко проблеми миротворчої діяльності України висвітлені в засобах масової інформації, котрі надають можливість простежити проведення відповідних заходів щодо створення системи міжнародного співробітництва, еволюцію поглядів державних керівників, розкривають результати спільних військових навчань і міжнародних миротворчих операцій. Найбільше інформації в цьому контексті містить центральна газета Міністерства оборони України "Народна армія" (сайт: http: // uamedia.visti.net / аrmу).

Важливу роль під час наукового пошуку відіграв щоквартальний науково-практичний журнал Ради національної безпеки та оборони України "Стратегічна панорама" (сайт: http: // www.niisp.gov.ua), на сторінках якого публікуються аналітичні статті й огляди посадових осіб, провідних учених і аналітиків Національної академії наук України, Національного інституту стратегічних досліджень України та ін.

Слід відзначити друкований орган недержавної організації - Українського центру політичних і економічних досліджень імені О. Разумкова, а також журнал "Національна безпека та оборона", де публікуються ґрунтовні матеріали та доповіді співробітників центру, котрі концептуально досить часто не збігаються з офіційними трактуваннями тих чи інших заходів у галузі військового будівництва.

Важливе місце в контексті дисертаційного дослідження займає видання "Щорічник СІПРІ", який готується спільно Стокгольмським міжнародним інститутом досліджень миру (Швеція) та Українським центром політичних та економічних досліджень імені О. Разумкова (друкується в Україні з 2000 р.).

На особливу увагу заслуговують розробки в галузі воєнної історії, політології, філософії фахівців Національної академії оборони України. У них конкретно розглядаються питання стосовно застосування миротворчих підрозділів за різноманітних умов. Зокрема, це праці Г. Перепелиці, у яких відображено проблеми європейської безпеки - регіональні та субрегіональні конфлікти, виявлені тенденції їхнього розвитку та шляхи врегулювання, а також В. Смолянюка, котрий проводив комплексний аналіз сутності, змісту, механізмів формування та напрямів практичної реалізації воєнної могутності Української держави як складного суспільно-політичного утворення, яке у прямій або опосередкованій формі, поширюючись на значну кількість суспільних і державних процесів, визначає характер адаптації нашої країни до військово-силових реалій сучасної геополітики та впливає на кількісно-якісні характеристики її воєнної організації.

Визначення феномену миротворчості, як міжнародної силової діяльності, різновиду сучасної практики, професійної діяльності воєнно-гуманітарного змісту подано в роботах теоретично-філософського спрямування М. Цюрупи.

Наслідком підвищеного інтересу до проблеми миротворчості останнім часом стала праця І. Поліщука "Миротворча діяльність Збройних Сил України: досвід, проблеми перспективи", у якій ретельно проаналізовано причини виникнення сучасних збройних конфліктів, процес збереження та встановлення миру, роль воєнної складової в підтриманні миру.

Темі миротворчості присвячена також студія генерал-майора В. Венгера, який обіймав посаду директора Департаменту міжнародного військового співробітництва ЗСУ, "Основні напрями міжнародного військового співробітництва Збройних Сил України". У ній, зокрема, з'ясовано причини конфліктів у світі, роль нашої держави в справі підтримання миру на європейському континенті.

Основні принципи застосування миротворчих підрозділів ЗСУ висвітлено в роботах О. Губаренка, А. Капта, М. Карпенка, В. Нікітюка. Автори розкривають наявну нормативно-правову базу миротворчої діяльності, аналізують загальні принципи, котрих мають дотримуватися профільні підрозділи під час таких місій, узагальнюють і систематизують аспекти, необхідні для розвитку теорії і практики відповідних акцій.

Серед праць, які присвячені означеній проблемі, слід звернути увагу на студії Д. Папікяна й А. Панюка. Вони відзначаються ґрунтовністю аналізу вузлових питань миротворчості України, розглядають створення системи міжнародних відносин у галузі воєнного співробітництва, зокрема налагодження співпраці з НАТО.

Значний інтерес становить робота О. Луника, де визначено історичні передумови залучення ЗСУ до врегулювання збройних конфліктів під час виконання міжнародних миротворчих місій під егідою ООН та у складі багатонаціональних сил, що забезпечили входження України до світової системи збереження миру.

Важливими в теоретичній розробці теми, на наш погляд, є матеріали міжнародних науково-практичних конференцій "Локальні війни та збройні конфлікти сучасності: проблеми теорії та практики" (м. Київ, 2002 р.), "Досвід, проблеми та шляхи вдосконалення підготовки та застосування миротворчих контингентів Збройних Сил України у міжнародних миротворчих операціях" (м. Київ, 2004 р.), "Війни XXI століття та оборонна політика держави" (м. Київ, 2006 р.), міжнародного семінару "Миротворча діяльність України: спільні операції НАТО та в більш широкому контексті" (м. Київ, 2001 р.), дослідження Національного науково-дослідного центру оборонних технологій і воєнної безпеки України щодо міжнародної миротворчої діяльності нашої держави.

Джерельну базу дисертації складає сукупність вітчизняних і зарубіжних матеріалів, які безпосередньо або опосередковано стосуються аспектів теми, що висвітлюється. Основу її становлять документи, розміщені у фондах Державного архіву Міністерства оборони України, Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України, а також розміщені на сайтах мережі Інтернету.

В роботі використано матеріали Центру інформації та документації НАТО в Україні (http:// www.nato.int), що публікуються українською мовою у журналах "НАТО - ревю" та "Довідник НАТО", у яких репрезентовані погляди та плани керівництва країн-членів Північноатлантичного альянсу щодо розвитку міжнародного військового співробітництва як на сучасному етапі, так і на перспективу, наукової програми Альянсу "Співпраця вчених-науковців задля миру та прогресу" (http:// www.nato.int/ science), інформаційної мережі ISN, у якій розміщуються матеріали з питань міжнародних відносин і безпеки (http:// www.isn.ethz.ch).

Широко залучені документи вищих державних органів управління, політичного та військового керівництва України, які висвітлюють заходи щодо участі ЗСУ в розвитку світової та регіональної системи безпеки, міжнародного військового співробітництва, застосування вітчизняних профільних підрозділів у врегулюванні збройних конфліктів.

Всебічно вивчені автором також документи Співдружності Незалежних Держав, які в систематизованому вигляді представлені у Виконавчому секретаріаті СНД, секретаріаті Ради колективної безпеки Договору про колективну безпеку та штабі з координації військового співробітництва держав-учасників СНД (http:// www.sng.org.ru).

Важливим джерелом для вивчення участі ЗСУ в миротворчій діяльності є відповідні тематичні видання 1992 - 2006 рр.: офіційні публікації державних інституцій влади, матеріали центральних друкованих органів Міністерства оборони України (газета "Народна армія", сайт http:// uamedia.visti/net/armу), журнали "Наука і оборона", "Військо України").

Періодичні видання вищих державних органів влади відображають еволюцію поглядів політичного керівництва на участь України в міжнародних миротворчих операціях, налагодження дружніх відносин із країнами світу, висвітлюють заходи щодо співробітництва й участі нашої держави в розвитку світової системи колективної безпеки. Військова преса дає можливість простежити участь окремих українських підрозділів у миротворчих місіях, ставлення військовослужбовців, громадськості до створення європейської та світової систем безпеки.

Поєднання документів і матеріалів органів державної влади, вітчизняних науково-довідкових видань, преси значно розширило джерельну базу дослідження, допомогло уникнути однобічного висвітлення подій.

Серед зарубіжних видань, у першу чергу, слід назвати періодику Російської Федерації, такі журнали, як "Воєнная мысль", "Зарубежное военное обозрение", газети "Независимое военное обозрение", "Красная звезда". Тут вміщено інформацію стосовно результатів міжнародного військового співробітництва Збройних Сил України як найближчого до Росії сусіда.

Багато інформації про миротворчу діяльність вітчизняних військовослужбовців містять часописи, які друкуються в передових у військовому відношенні країнах Європи. У процесі написання роботи, зокрема, використовувалися такі з них, як "Flug Revue", "Flieger Revue", "Luftwaffe", "Soldat und Technik", "Aviation week & space technology", "Europдische Sicherheit".

Неабияке значення мають синтетичні роботи. Так, Департамент суспільної інформації ООН у співробітництві з Департаментом миротворчих операцій ООН протягом багатьох років друкує повномасштабні фактологічні огляди миротворчих операцій. Насамперед, це об'ємні томи під загальною назвою "The Blue Helmets: A Review of United Nations Peacekeeping" ("Блакитні шоломи: огляд миротворчості"), що містять докладні описи політичних умов, характерні риси та особливості всіх здійснюваних ООН операцій.

До 50-річчя започаткування миротворчих операцій ООН у 1998 р. був виданий короткий довідник "UN Peacekeeping: 50 years (1948 - 1998)" ("50 років миротворчості ООН"), у якому вміщено опис всіх операцій і місій. Російською мовою надруковано довідкове видання "Деятельность Организации Объединенных Наций по поддержанию мира".

На наш погляд, одне з кращих світових періодичних видань із проблем сучасних миротворчих операцій виходить у Великобританії. Це журнал "International Peacekeeping" ("Міжнародна миротворчість"). Потужним дослідним і видавничим осередком, що спеціалізується на цій проблематиці, є канадський Міжнародний центр з миротворчої підготовки імені Л. Пірсона, створений на базі канадського Інституту стратегічних досліджень у 1994 р. Під його егідою виник і функціонує видавничий будинок "Canadian Peacekeeping Press", який друкує різноманітну літературу з питань врегулювання воєнних конфліктів, зокрема спеціалізований журнал "Peacekeeping and International Relations, published by The Canadian Peacekeeping Press" ("Підтримання миру та міжнародні відносини").

Аналізом миротворчих операцій протягом двох десятиліть займається Женевський інститут ООН дослідження проблем роззброєння та міжнародних відносин (UNIDIR). У 1990-х роках ця установа здійснила важливий проект "Роззброєння та вирішення конфліктів", у результаті якого були зібрані відгуки та рекомендації значної кількості військових і дипломатів, що брали участь у проведенні операцій ООН. Побачила світ серія книжок із різних аспектів миротворчості. Найбільш цікавими, з огляду на тему, є ті, що містять статистику про поширення зброї в регіонах конфліктів і методів роззброєння конфліктуючих сторін.

Американська асоціація сприяння ООН розробила загальні рекомендації щодо більш рішучого виконання Резолюцій Ради Безпеки ООН стосовно конфліктів. Рекомендації, розглянуті згодом в установах ООН, знайшли відображення в публікаціях, серед яких найбільший інтерес становить змістовна доповідь "John Gerard Ruggie. The United Nations and the Collective Use of Force: Whither - or Whether?" ("ООН і колективне застосування сили").

Деякі студії виконані в рамках проекту створення Постійних миротворчих сил ООН (Сил швидкого реагування ООН) та присвячені обґрунтуванню їхнього складу, функцій, озброєння, фінансування та принципів формування. Найбільш повним і розгорнутим є дослідження, проведене з ініціативи міністерства закордонних справ і оборони Канади.

Розглядаючи названі публікації, слід у цілому позитивно оцінити їх вихідні позиції та провідну концепцію. Разом з тим, не завжди можна сприймати деякі конкретні положення, визначення або висновки, що викладені в них. При їх опрацюванні ми були змушені констатувати недоліки у висвітленні ряду подій, а також окремих аспектів, присвячених вивченню історичного досвіду та шляхів вирішення міжнародних конфліктів. Водночас деякі положення та твердження можуть стати предметом подальших дискусій.

Разом з тим, результати вітчизняних і зарубіжних напрацювань становлять широку теоретичну й емпіричну базу з теми нашого наукового пошуку. Аналіз історіографії, архівних та інформаційних джерел, які його стосуються, дає підстави стверджувати: залучення ЗСУ до врегулювання воєнних конфліктів сучасності є однією із визначальних функцій нашої армії. Проте цей аспект в Україні на даному етапі ще не знайшов належного висвітлення. Дисертант вважає, що до основних недоліків названих публікацій варто віднести те, що, як правило, вони не мають комплексного, цілісного характеру, а присвячені головним чином лише окремим аспектам теми, мають нерідко поверховий характер і містять іноді суперечливі положення та висновки, у яких ігнорується глибинне історичне підґрунтя сучасних процесів. Дану тему не можна вважати вичерпаною також через те, що у проаналізованих працях автори не намагалися з'ясувати передумови появи миротворчого аспекту діяльності ЗСУ, не порівнювали особливості застосування армійських підрозділів до вирішення воєнних конфліктів різного рівня. Слід звернути увагу і на відсутність або слабкість у реалізації спроб встановлення й аналізу правових основ врегулювання воєнних конфліктів підрозділами.

Методологічну основу при написанні дисертації становили принципи історизму, об`єктивності, всебічності. Застосування українських спеціальних підрозділів у миротворчих операціях розглядалося в контексті конкретної міжнародної обстановки. У зв`язку з цим використовувалися історичний і логічний методи, за допомогою яких і були визначені головні тенденції та закономірності розвитку тактики дій вітчизняних миротворців у процесі врегулювання воєнних конфліктів. Залучення порівняльно-історичного методу дозволило простежити особливості миротворчої діяльності Збройних Сил України в складних ситуаціях, які стали одним з найважливіших об`єктів дослідження.

Поряд із названими застосовувалися і такі загальнонаукові методи, як: аналіз, синтез, індукція, дедукція та ін. Завдяки ним автору безпосередньо вдалося встановити різноманітні фактори, що впливали на зміни форм і способів використання вітчизняних збройних формувань у миротворчому процесі, а також розробити практичні рекомендації щодо оптимального врахування отриманого досвіду на сучасному етапі реформування ЗСУ.

Принципового значення при підготовці дисертації набули спеціальні історичні методи дослідження: проблемно-хронологічний, періодизації, систематизації, узагальнення, пояснення та аргументації, а також сумісні - статистичний, класифікації та ін.

Отже, виходячи з цього та спираючись на досягнення попередників і наявну джерельну базу, автор намагався заповнити цю прогалину.

У другому розділі - "Передумови залучення українських миротворців у процес врегулювання воєнних конфліктів" - з'ясовано процес становлення системи залучення Збройних Сил України до міжнародного запобігання виникненню воєнних конфліктів та їх вирішення. Проаналізовано три складові, які забезпечили входження нашої країни до світової системи збереження миру, насамперед це глобальні зміни геополітичного становища та проблеми людства; концептуальні та нормативно-правові основи врегулювання воєнних конфліктів; сутність операцій із підтримання миру (миротворчих операцій).

Доведено, що протягом всієї історії людства яскраво проявляється прагнення народів до припинення війн і встановлення всебічного миру. Через ці поважні причини після Другої світової війни виникла нова форма діяльності ООН щодо підтримання міжнародного миру і безпеки, яка не передбачена Статутом, - миротворча, її можна кваліфікувати як сукупність акцій політичного, економічного, дипломатичного, воєнного та іншого характеру, котрі включають мирні засоби відповідно до глави 6, а також рекомендації і заходи, які не пов'язані з використанням збройних сил, відповідно до глави 7 Статуту ООН. До цього слід віднести колективні дії, які здійснює ООН спільно з регіональними організаціями. Найважливішими складовими миротворчої діяльності є операції з підтримання миру, або, як їх частіше називають, миротворчі операції ООН.

Вони являють собою сукупність заходів по створенню груп спостерігачів збройних сил у зоні конфлікту (з потенційного конфлікту) і направлені на врегулювання конфлікту із застосуванням у цілому ненасильницьких методів.

Миротворчі операції, як винахід ООН, постійно еволюціонують, що насамперед зумовлено змінами в суспільно-політичному житті планети та характером збройних конфліктів, на врегулювання яких і спрямовані ці операції. Правова підстава цих заходів до нинішнього часу досить суперечлива. Вона базується в цілому на положеннях Статуту ООН стосовно системи міжнародної безпеки. Щодо кожної конкретної миротворчої операції, то правовою підставою є мандат на її проведення, який надається Радою Безпеки.

Ця еволюція пов'язана й зі зміною пріоритетів оборонної політики європейських держав, трансформацією шляхів застосування збройних сил. Особливістю є те, що збройні сили європейських держав, у тому числі й України, дедалі частіше залучаються до виконання більш обмежених та менш інтенсивних завдань: від миротворчої діяльності до пошуково-рятувальних операцій та спостереження.

Основною тенденцією розвитку миротворчої діяльності у Європі в сучасному геополітичному і міжнародно-правовому середовищі, на думку автора, є зміна її пріоритетів. Ключового значення набуває геополітичний аспект її здійснення. Якщо за часів "холодної війни" проведення миротворчої діяльності було пріоритетом такої універсальної міжнародної організації, як ООН, то нині миротворчість є одним з основних напрямів діяльності НАТО. Також до цього процесу планує підключитись і Європейський Союз. Таким чином, територія виникнення локальних конфліктів стає плацдармом для реалізації стратегічних цілей різних акторів міжнародних відносин. Прикладом такого стану справ є події, що стали наслідком Балканської кризи.

Роль Альянсу в запобіганні конфліктам і врегулюванні криз може бути ефективною лише за наявності звернення до нього таких організацій, як ООН або ОБСЄ, та наявності відповідного консенсусу в рамках НАТО щодо взяття на себе цієї нової ролі в сучасних умовах. З урахуванням цього на початку 1990-х рр. основна увага в плані поліпшення антикризового потенціалу НАТО зверталася на забезпечення політичного консенсусу, як внутрішнього, так і зовнішнього, щодо активної ролі Альянсу у врегулюванні криз. Внутрішній консенсус стосувався Північноатлантичної Ради, яка наділена повноваженнями ухвалювати рішення про участь Альянсу у врегулюванні конкретної кризи. Зовнішній політичний консенсус щодо звернень до Альянсу за допомогою чи підтримкою в запобіганні конфліктам або врегулюванні криз мав сформуватися в рамках Ради Безпеки ООН та ОБСЄ. За умови досягнення гармонії обох цих складових принципова передумова активної ролі НАТО вважалася забезпеченою. Остаточну і визначальну роль для подальших дій НАТО, включаючи визначення і розгортання відповідних ресурсів або засобів для ефективного запобігання конфліктам і врегулювання криз, мало рішення про початок операції, яке приймалося залежно від конкретного випадку.

Отже, колективний досвід НАТО у врегулюванні криз, її консультативні механізми, військові структури, досвід політичного керівництва військовими операціями, спектр військових можливостей та трансатлантичний склад членів у сукупності становили унікальний потенціал, що міг бути наданий у розпорядження як ООН, так і ОБСЄ на підтримку широкомасштабних дій щодо запобігання конфліктам і врегулювання криз під егідою цих міжнародних організацій. Водночас Альянс здійснював реорганізацію й оновлення власних внутрішніх процедур реагування на кризи. Зважаючи на розмаїття і багатовекторність майбутніх факторів ризику і викликів, що постають перед НАТО, як це було визнано в Стратегічній концепції 1991 р., Альянс визначив запобігання конфліктам і врегулювання криз як важливий напрям підтримання і поліпшення безпеки своїх членів.

Активна участь України у формуванні нової архітектури євроатлантичної безпеки, статус особливого партнерства з Північноатлантичним альянсом та вагомий практичний внесок у миротворчі операції під проводом НАТО обумовлюють актуальність систематичного аналізу процесів трансформації та адаптації НАТО до нового середовища безпеки, зокрема, з точки зору їх врахування у відповідних національних, політичних, політико-правових та юридичних актах. Важливими віхами в цьому плані стали прийняті останнім часом Закони України "Про участь у миротворчих операціях", "Про порядок допуску та умови перебування на території України підрозділів збройних сил інших країн", "Про порядок направлення підрозділів Збройних Сил нашої держави за межі України", а також ратифікація Угоди між державами-сторонами Північноатлантичного договору та державами-учасницями програми "Партнерство заради миру" про статус їхніх збройних сил. Безперечно, що відкритий і неупереджений підхід України до проблем врегулювання конфліктів, її принципова позиція щодо необхідності неухильного дотримання положень Статуту ООН, інших принципів і норм міжнародного права і надалі сприятимуть зміцненню авторитету України як визнаного і послідовного постачальника європейської безпеки.

Формування основ зовнішньої і внутрішньої політики України, державотворчий процес стали важливим кроком уперед у розвитку сучасного міжнародного порядку. Україна як держава, що від самого початку кризи навколо Косово зайняла послідовно конструктивну, неупереджену позицію, має всі підстави для того, щоб відігравати провідну роль у врегулюванні конфліктів. На користь цього свідчить і обрання України непостійним членом Ради Безпеки ООН на період 2000 - 2001 рр.

У третьому розділі - "Застосування українських миротворчих підрозділів у врегулюванні збройних конфліктів" - дисертант розкрива основні напрями діяльності українських миротворців, характерні риси застосування Збройних Сил України в акціях регіональних організацій із встановлення та підтримання миру та визначає особливості дій вітчизняних профільних підрозділів у ході стабілізаційних операцій.

Початковою формою співробітництва України та ОБСЄ в галузі врегулювання конфліктів на терені СНД стала участь її представників у Місіях спостереження ОБСЄ, розгорнутих у зонах конфліктів пострадянського простору. Зокрема, це стосується Грузії та Нагірного Карабаху.

Участь військового контингенту України в миротворчих операціях на теренах колишньої Югославії стала корисною для набуття досвіду щодо врегулювання воєнних конфліктів.

Починаючи з 1995 р., новим явищем для України стала практична співпраця ЗСУ з підрозділами не тільки ООН, а й НАТО. Так, на підставі Резолюції Ради Безпеки ООН № 1031 від 15 грудня 1995 р. керівництво НАТО створило багатонаціональні Сили, втіливши на практиці військові аспекти Паризької мирної угоди. Фактично військові підрозділи, відомі як ІФОР (IFOR - Incarnate Force), розпочали свою діяльність 16 грудня 1995 р.

На початку ХХІ ст. українська сторона реалізувала декілька ініціатив: створення спільного інженерно-саперного батальйону "Тиса" у складі підрозділів України, Румунії, Угорщини і Словаччини; створення українсько-грузинсько-азербайджанського батальйону в рамках ГУУАМ і, нарешті, заміну української і польської місії в Косово на дві частини спільного з НАТО миротворчого підрозділу (українсько-польського батальйону).

Участь вітчизняних підрозділів у чисельних миротворчих операціях під егідою регіональних організацій, які несуть відповідальність у сфері підтримання міжнародного миру та безпеки, ще раз підтвердила: Україна відіграє дієву роль у зміцненні довіри між державами, заявляє про свою готовність конструктивно співпрацювати із зацікавленими сторонами у вирішенні актуальних проблем сьогодення, поступово крокує вперед шляхом інтеграції до європейського та світового співтовариства.

Тільки наприкінці ХХ - початку ХХІ ст. понад 16 тис. її військовослужбовців взяли участь у міжнародних миротворчих заходах в Анголі, Афганістані, Боснії та Герцеговині, Гватемалі, Грузії, Демократичній Республіці Конго, Ефіопії й Ерітреї, Македонії, Косово, Південному Лівані, Придністров'ї, Сьєрра-Леоне, Таджикистані та Хорватії. Крім того, вітчизняні підрозділи були залучені до врегулювання небезпечної ситуації в Іраку.

Способи дій миротворчих контингентів, які виконують задачі щодо запобігання збройному конфлікту, спрямовані на його мирне врегулювання. Основу цих способів становлять дії, як правило, без застосування зброї. Проте виникають ситуації, коли це стає неминучим. У цьому переконують, зокрема, події, які відбулися під час застосування українських миротворчих підрозділів у 2001 - 2006 рр. (Конго, Сьєрра-Леоне, Ліван, Балкани, Ірак, Ліберія, Судан та ін.). Особливо яскраво це проявилося в Іраку, коли з кінця 2003 р. рішенням Президента України туди був направлений військовий контингент у кількості 1800 осіб.

У випадку, коли не вдалося зберегти мир і конфлікт вибухнув, передбачено два шляхи його врегулювання: непримусовими заходами (глава VІ Статуту ООН) і примусовими (глава VІІ). Тоді застосування військового елементу у формі миротворчих сил, як правило, призводило до втрат. Так, згідно з оприлюдненими даними, перші людські втрати українського батальйону були пов'язані з тим, що його ввели в Сараєво вже в момент особливої ескалації бойових дій.

Під час виконання обов'язків українськими миротворцями мали місце напади на їхні вертольоти, які перебували в повітрі. Наприклад, бійці іракського польового командира Мухаммеда Айдида, за яким стояла очолювана Усамою бен Ладеном "Аль-Каїда", влаштували засідку на український вертоліт, уразивши його залпом відразу з декількох гранатометів. Пізніше вони поранили двох військовослужбовців, що прибули на допомогу екіпажу.

За таких умов військовий елемент застосовується головним чином для локалізації конфлікту, щоб не дати тому можливості поширитися і виключити поставку в ці райони зброї та боєприпасів. Або, в залежності від кваліфікації Радою Безпеки характеру протистояння сторін, військові підрозділи можуть брати участь у примусових заходах, передбачених главою VІІ Статуту ООН у вигляді воєнної демонстрації, блокади чи інших акціях з метою підтримання та відновлення миру (міжнародної безпеки).

Після підписання угод про перемир'я починається активне використання профільних формувань. У зону протистояння вводяться відповідні сили, створюються буферні зони, проводиться роззброєння та виведення протиборствуючих угруповань за територіальні межі конфлікту. Одночасно організовується постачання гуманітарної допомоги, захист мирного населення, охорона та оборона спірних і демілітаризованих зон, налагоджується спостереження за припиненням бойових дій та розпочинається переговорний процес щодо остаточного врегулювання конфлікту. Характерним прикладом цього можуть бути дії українських миротворців у Сьєрра-Леоне, Лівані, Іраку та ін.

Враховуючи досвід підготовки та дії українських миротворчих підрозділів у Сьєрра-Леоне, Судані, Лівані тощо, для координації дій під час виконання завдань організовувалася система зв'язку, основу якої становили його радіо- та радіорелейні види. Використовувалися також орендовані (комерційні) канали зв'язку, у тому числі супутникові, мобільні (стільникові), електронна пошта та Інтернет. Матеріально-технічне забезпечення організовувалося за рахунок власних коштів або за умовами, що визначені спеціальними міжнародними угодами.

Таким чином, доведено, що формування нової системи безпеки у Європі, причетність до якої має і Україна, передбачає створення ефективних механізмів підтримання стабільності та забезпечення миру на континенті. В цьому контексті важливим напрямком формування такої системи є забезпечення її спроможності реагувати на нові виклики та загрози безпеці Європейського континенту, які стали актуальними після закінчення "холодної війни". Однією з головних загроз є регіональні конфлікти, що виникли в результаті розпаду старої біполярної системи та держав соціалістичного табору, а також утворення нового геополітичного ландшафту у Європі. Вакуум безпеки, що виник у результаті таких доленосних геополітичних трансформацій, створив сприятливі умови для загострення напруженості, виникнення зон потенційних та існуючих збройних конфліктів. Головним напрямком нейтралізації таких загроз є миротворча політика європейських країн, а також миротворча діяльність міжнародних організацій.

Для України її миротворча діяльність має ключове значення, оскільки вона розглядається, з одного боку, як засіб зміцнення її національної безпеки через створення стабільного зовнішньополітичного середовища, а з іншого - як її внесок у зміцнення загальноєвропейської безпеки і побудову нової стабільної і безпечної Європи. Завдяки миротворчій діяльності Україна стверджує себе як повноправний суб'єкт міжнародних відносин, підвищує свій міжнародний авторитет та демонструє миролюбну політику.

Стратегічний курс України на європейську інтеграцію передбачає її активну політику та глибоке співробітництво з такими організаціями, як НАТО, ЄС, ОБСЄ в галузі безпеки. Очевидно, що саме в рамках цих організацій буде формуватися майбутнє європейської безпеки. Події останніх років засвідчили, що серед зазначених організацій саме НАТО продемонструвало свою здатність забезпечувати безпеку не тільки власних членів, але й країн-партнерів, спроможність щодо подолання кризових ситуацій та врегулювання конфліктів. Зміна акцентів у діяльності цієї організації з проблем "колективної оборони" на проблеми забезпечення колективної безпеки буде передбачати концентрацію зусиль Альянсу на нейтралізації таких загроз, як регіональні конфлікти, шляхом розгортання миротворчих операцій.

Досвід дій українських миротворчих підрозділів в різних країнах світу показав, що основними способами виконання задач із врегулювання збройного конфлікту були: локалізація району збройного конфлікту; розгортання і розміщення миротворчих сил і засобів; охорона важливих об'єктів і її посилення при підвищенні вибухонебезпечності обстановки в районі збройного конфлікту; роз'єднання або ізоляція збройних формувань у районі збройного конфлікту; посилення адміністративної (державної) границі; супровід колон різного призначення (військові колони, доставка гуманітарної допомоги, евакуація мирного населення з вибухонебезпечного району); охорона місць розташування загальновійськових з'єднань і частин у районі збройного конфлікту; ведення спостереження (пости спостереження, контрольно-пропускні пункти, патрулювання); боротьба з невеликими групами збройних формувань (блокування, оточення, розгром, переслідування).

При цьому зазначено, що головними завданнями, які були покладені на український миротворчий контингент, можна вважати: проведення операцій із підтримання стабільності та безпеки в зоні відповідальності бригади; посилення захисту військ; виявлення та знищення всіх терористичних, а також злочинних груп та організацій; надання допомоги Тимчасовій Коаліційній Адміністрації у відновленні органів цивільної влади, які підтримують діяльність уряду; поліпшення цивільно-військового співробітництва; відслідкування та надання підтримки в реабілітації постраждалого цивільного населення та біженців; надання допомоги в розвитку економіки та інфраструктури; надання допомоги у створенні умов самодостатності країни та створенні життєздатності уряду; забезпечення цілодобової охорони об'єктів різного призначення (у тому числі складів з боєприпасами).

Встановлено, що залежно від поставленої задачі українські миротворці діяли або в повному складі, або окремими групами (загонами), вступали в бій одночасно або послідовно. Головним принципом їхнього застосування були дії на випередження супротивника, захоплення і збереження за собою ініціативи і волі маневру. При цьому найбільш розповсюдженими тактичними прийомами стали: двостороннє або однобічне охоплення, удар у тил або у фланг, комбінований удар у фланг і тил, розгром супротивника, що перейшов до кругової оборони, знищення супротивника в тактичному вогневому мішку.

ВИСНОВКИ

У висновках узагальнено результати проведеного дослідження, основні з яких винесено на захист.

У дисертації вирішено важливе наукове завдання: визначено передумови участі Збройних Сил незалежної України в миротворчих операціях, розкрито їх роль та місце в підтриманні міжнародної безпеки, а також простежено основні тенденції і закономірності розвитку тактики вітчизняних підрозділів у врегулюванні збройних конфліктів. Все це має суттєве значення для іміджу України на світовій арені, подальшої історії її народу, сучасної практики вітчизняного військового будівництва.

1. Автором проведено аналіз історичної та спеціальної військової літератури, показано стан наукової розробки теми, охарактеризовано джерельну базу дослідження. Зроблено принциповий висновок про те, що проблема залучення Збройних Сил України до врегулювання воєнних конфліктів сучасності є однією з визначальних у новітній політиці й практиці розбудови нашої армії, але всебічне її вивчення ще не знайшло належного висвітлення в історичній науці. Важливо зазначити і про відсутність у наявній історіографії аналізу правового підґрунтя врегулювання воєнного протистояння підрозділами ЗСУ в рамках ООН, ОБСЄ, НАТО.

2. Доведено, що загальна еволюція глобалізації планетарного масштабу повною мірою поширюється на процеси формування та розвитку нової системи міжнародної безпеки, а тому ефективне забезпечення національної безпеки України можливе лише за умов адекватного аналізу, оцінки та екстраполяції на загальні інтереси всього її населення з урахуванням усіх тих явищ і подій, які мають місце у євроатлантичному та світовому просторі.

Участь же у міжнародних миротворчих операціях стала складовою партнерства вітчизняних збройних сил з арміями інших держав, спрямованого на забезпечення національної безпеки, зміцнення авторитету України як демократичного суверенного суб'єкта. Все це безпосередньо пов'язано:

– зі зростанням активності України в розбудові нової системи євроатлантичної безпеки;

– з нагальною потребою об'єднання та координації зусиль міжнародної спільноти у сфері зміцнення наявних і створення нових механізмів запобігання негативним явищам і врегулювання криз;

– з необхідністю прискорення розбудови ЗСУ, що потребує використання всього спектру світового досвіду і знань, здобутих провідними державами.

Доведено, що за роки політичної незалежності Україна здобула статус загалом виваженого, послідовного та неупередженого контрибутора міжнародної безпеки. Свідчення тому - активні зусилля нашого керівництва у врегулюванні зовнішніх воєнних конфліктів, участь збройних сил у міжнародних миротворчих операціях, принципова позиція щодо кризових ситуацій, яка завжди ґрунтується на загальновизнаних у світі принципах права.

3. У результаті дослідження виявлено взаємозв'язок між участю підрозділів вітчизняної армії в миротворчій діяльності та набуттям авторитету України у світі, сформульовано й запропоновано рекомендації щодо можливого поліпшення участі наших контингентів та персоналу у заходах світової спільноти в справі збереження та відновлення миру, що має суттєве значення для подальшого існування ЗСУ. Наявність такого роду пропозицій, на думку автора, і робить результати та здобутки його праці пріоритетними.

4. У контексті загально-історичного розвитку України розглянуто передумови становлення системи залучення її збройних сил до врегулювання міжнародних воєнних конфліктів, які певною мірою сприяли входженню держави до світової спільноти в справі збереження миру.

5. Вивчення набутого досвіду залучення миротворчих контингентів та персоналу України дало підстави дисертанту стверджувати таке:

– поступово відбувалися суттєві зміни у формах та методах проведення миротворчих акцій (перевага надавалася операціям з установлення миру);

– при врегулюванні регіональних конфліктів повноваження ООН передавалися воєнно-політичному союзу або державі-лідеру;

– створювалися коаліційні угруповання військ, мета яких - вирішити відповідні завдання;

– здійснювався вплив такого роду діяльності на трансформацію положень воєнних доктрин з метою уточнення завдань збройних сил;

– миротворчість перетворювалася на каталізатор розвитку співпраці держав у галузі воєнного партнерства;

– таке співробітництво підвищувало імідж Української держави на міжнародному рівні, дозволяло і значною мірою спрощувало ознайомлення із зарубіжним досвідом у сфері реформування збройних сил, підвищувало кваліфікаційний рівень військовослужбовців у спільних діях із силами НАТО та партнерів при плануванні, організації, реалізації та всебічному забезпеченні миротворчих операцій, сприяло підготовці підрозділів і окремих вітчизняних фахівців як за кордоном, так і в Україні за загальною програмою, які залучалися до післявоєнного устрою втягнутих у конфлікт країн.