Размещено на http://allbest.ru

Автореферат

дисертації на здобуття наукового

ступеня кандидата історичних наук

Військове співробітництво України з НАТО в 90-х роках ХХ-на початку ХХІ ст. (історико-аналітичний аспект)

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

співробітництво оборона історія

Актуальність теми. Початок розбудови Збройних Сил у незалежній Україні припав на період суттєвих зрушень як у внутрішньодержавному, так і світовому процесі. Зокрема, завершення глобального ядерного протистояння, руйнація двополюсної ідеологізованої антагоністичної моделі стали найбільш характерними ознаками нового етапу в історії людства. А головне - склалися унікальні можливості для переходу до в цілому миролюбної фази міждержавних стосунків.

Однак реалії життя спричинили інший розвиток подій. На зміну загрозам попереднього протистояння різних світових систем з'явилася ціла низка нових. Локальні війни і збройні конфлікти, міжнародний тероризм, розповсюдження зброї масового ураження стали домінуючими серед широкого спектра загроз безпеці в світі.

Саме такі обставини викликали необхідність уточнення ролі та місця, завдань Збройних Сил у загальній системі оборони України, приведення їх потреб у сувору відповідність до внутрішніх економічних можливостей. У зв'язку з цим виникає необхідність наявності чіткої теорії та практики подальшого планування розвитку Збройних Сил України. А це, в свою чергу, зумовлює вироблення принципово нових за змістом підходів при вирішенні кардинальних завдань військового будівництва.

На сучасному етапі НАТО залишається одним із найбільш могутніх та певною мірою послідовних у своїх діях воєнно-політичним блоком. Зважаючи на те, що підпорядкована НАТО територія впритул наблизилися до українських кордонів унаслідок розширення Альянсу на Схід, логічно передбачити, що його стратегія буде істотно впливати на формування пріоритетів зовнішньонаціональної політики України.

Зростання ролі співробітництва Збройних Сил України з НАТО зумовлене становленням і безпрецедентним поширенням між країнами євроатлантичного регіону відносин партнерства й довіри у воєнній сфері, поступовим формуванням нової системи міжнародної та європейської безпеки. Активна участь України та її Збройних Сил у цих процесах значно підвищила авторитет Української держави на міжнародній арені, забезпечила визнання її як впливового чинника і суб'єкта в новостворюваних системах безпеки.

Про актуальність означеної теми свідчить і той незаперечний факт, що її окремим аспектам присвятили свої спеціальні праці представники керівних кіл держави, Міністерства оборони, МЗС України та інших залучених до співпраці міністерств та центральних органів виконавчої влади.

Отже, обрана нами для вивчення тема має суспільно-політичне, науково-практичне значення, чим і обумовлюється її актуальність.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано згідно з держбюджетною темою, що розробляється на кафедрі новітньої історії Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького „Державотворчі процеси на Середньому Подніпров'ї в контексті творення державності України” (номер державної реєстрації 0199U003996).

Предметом висвітлення є спільні програми, їхня реалізація та співпраця Збройних Сил України з Організацією Північноатлантичного Договору.

Хронологічні межі дослідження охоплюють 1991-2004 рр. Вибір нижньої хронологічної межі (1991 р.) зумовлений початком розбудови Збройних Сил незалежної України; верхньої (2004 р.) - завершенням дії Державної програми співробітництва України з НАТО на 2001-2004 рр. Тобто, мова йде про конкретно означений період, якому були притаманні чітко сформульовані програма і плани, розроблені, принаймні теоретично, реальні заходи.

Територіальні межі дослідження. Опрацьовані матеріали стосуються сучасних кордонів України та країн-членів НАТО.

Мета дослідження полягає у тому, щоб, керуючись новітніми методологічними підходами, оперуючи джерельною базою та здобутками історіографії, вивчити особливості становлення військового співробітництва між Україною і Організацією Північноатлантичного Договору у визначений період, узагальнити досвід діяльності військового керівництва з питань взаємодії Збройних Сил України з НАТО і виробити наукові рекомендації щодо його застосування за умов подальшої євроатлантичної інтеграції України.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі дослідницькі завдання:

- проаналізувати стан наукової розробки теми, визначити ступінь репрезентативності її джерельної бази;

- висвітлити процес формування та основні критерії нормативно-правової бази взаємодії Збройних Сил України з НАТО;

- виявити особливості та основні напрямки військового співробітництва Збройних Сил України з НАТО;

- узагальнити досвід діяльності державного та військового керівництва України в сфері партнерства Україна - НАТО для вироблення наукових рекомендацій з метою їх можливого застосування в умовах подальшої реалізації курсу на євроатлантичну інтеграцію України.

Об'єктом вивчення визначено військове співробітництво Збройних Сил України з різними державами та організаціями в кінці ХХ - на початку ХХІ ст.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:

- визначено стан наукової розробки та схарактеризовано комплекси документальних матеріалів з історії співробітництва Збройних Сил України з НАТО у 1991 - 2004 рр.;

- введено до наукового обігу значну кількість джерел, насамперед архівних матеріалів, що забезпечило аргументованість при переосмисленні суттєвих аспектів теми в цілому (наприклад, ставлення до них різних політичних діячів, політичних партій, широких кіл громадськості тощо);

- запропоновано періодизацію співробітництва Збройних Сил України і НАТО у 1990-х рр. - на початку ХХІ ст.;

- вперше висвітлено конкретні схеми військового співробітництва Збройних Сил України з НАТО;

- у дисертації доведено, що всі можливі варіанти захисту національних інтересів України при реалізації сучасної стратегії НАТО передусім залежатимуть від формування нового балансу (або дисбалансу) сил у Європі та світі;

- автором з'ясовано, що Україні, попри її вигідне геополітичне становище, країнами-членами НАТО відводиться не адекватна роль у справі розбудови систем колективної безпеки.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що фактологічний матеріал, теоретичні положення, висновки і узагальнення, що містяться у роботі, суттєво доповнюють і розширюють сучасні знання з історії військового співробітництва Збройних Сил України з НАТО у 1990-х рр. - на початку ХХІ ст.

Результати роботи можуть залучатися у подальшій розробці законодавчих актів з питань партнерства між Україною та НАТО у військовій сфері; написанні воєнно-історичних праць, присвячених міжнародному військовому співробітництву України; розробці спецкурсів тощо.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та результати дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри новітньої історії Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. Загальна концепція дослідження знайшла своє відображення у доповідях і повідомленнях на Міжнародній науково-практичній конференції „Державотворчі процеси і соціально-економічні моделі розвитку України на сучасному етапі»” (м. Бердянськ, 31 травня - 2 червня 2007 р.), ІІІ Міжнародних Гуржіївських історичних читаннях (м. Черкаси, 20-21 вересня 2007 р.).

Публікації. Основні положення й висновки автором викладено у п'яти публікаціях, три з яких - у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України. Загальний обсяг публікацій становить 1,8 друкованих аркушів.

Обсяг та структура дисертації зумовлені метою, завданнями, проблемно-хронологічним принципом дослідження. Робота складається зі вступу, 3 розділів, 8 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (185 позицій). Загальний обсяг рукопису становить 194 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір і актуальність теми, визначено об'єкт, предмет, мету та завдання дисертації, окреслено хронологічні й територіальні межі, сформульовано наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, викладено інформацію про апробацію одержаних результатів та публікації.

У першому розділі „Історіографія, джерельна база та методи дослідження”, що складається з трьох взаємопов'язаних підрозділів, визначено стан наукової розробки теми, проаналізовано залучені до дисертації опубліковані документи та архівні матеріали, означено основні методи дослідження.

У підрозділі 1.1 „Стан наукової розробки теми” зазначено, що проблеми військового співробітництва України з НАТО завжди були, є і залишатимуться в майбутньому в центрі уваги внутрішньополітичного життя України з огляду на важливе геостратегічне розташування України в Центрально-Східній Європі.

Зокрема, автором проаналізовано виступи і статті представників керівних кіл держави, Міністерства оборони, МЗС України та інших залучених до співпраці міністерств та центральних органів виконавчої влади, погляди лідерів різних політичних партій. Суперечливі аспекти взаємовідносин України та її Збройних Сил із НАТО постійно висвітлюються як в українських, так і зарубіжних засобах масової інформації.

Цілком природно, що до вивчення такого роду партнерства активно долучаються вітчизняні наукові та науково-дослідні структури, зокрема, Інститут миру, конверсії та конфліктних ситуацій, Національний інститут стратегічних досліджень при Президентові України, Національний інститут проблем міжнародної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України.

Незважаючи на це, в сучасній історіографії фактично немає жодної наукової праці, в якій були б всебічно проаналізовані всі аспекти військового співробітництва України з Північноатлантичним альянсом на різних етапах його розвитку: від моменту проголошення незалежності нашої держави до сучасних украй загострених дебатів стосовно доцільності таких відносин. Це викликано, з одного боку, надзвичайною динамічністю суспільного розвитку, необхідністю розширення співпраці України з НАТО, з іншого - політичною кон'юктурою. Крім того, до цього долучаються і суб'єктивні фактори. Одним із них є, зокрема, той, що нині, на жаль, бракує фахівців із питань військового співробітництва України з НАТО.

В історіографії з питань дотичних або співзвучних із нашою темою умовно можна виокремити розвідки, написані як окремими авторами, так і колективами вчених, що мають характер історичних спеціальних студій. Їхня наукова вартісність полягає в тому, що вони створені на основі всебічного, комплексного вивчення різних питань партнерства Збройних Сил України з НАТО. Водночас, у змістах окремих із них містяться принципові неточності, зумовлені залученням під час їхнього написання не першоджерел, а даних із засобів масової інформації, наприклад, інтернет-сайтів. Тому в деяких випадках виникають явно сумнівні дані, які наводять різні автори.

Однією з перших колективних узагальнювальних книг із дотичних до нашої теми питань стала „Історія Українського війська 1917 - 1995 рр.” ¹¹Історія українського війська // Упорядник Б.З. Якимович. - 4-те вид., змін. і доп. - Львів: Світ, 1996. . У ній через нариси висвітлено історію Збройних Сил України до середини 90-х років ХХ ст. Що ж до означеної нами теми, то її автори певною мірою ігнорують питання створення законодавчої бази, яка стала підгрунтям для міжнародного військового співробітництва Збройних Сил України, неповно відтворюють причини і початок співробітництва Збройних Сил України з НАТО в перші роки незалежності, а також узагальнено відтворено міжнародну ситуацію, що визначала особливості партнерства між Україною та НАТО. У монографії Б. Якимовича зроблено спробу первинної систематизації, узагальнення та періодизації історії будівництва вітчизняних Збройних Сил, визначено окремі параметри участі їх у міжнародному військовому співробітництві²² Якимович Б. Збройні сили України: Нарис історії // Б. Якимович. - Львів, 1996. .

Формування законодавчої бази початкового періоду воєнної реорганізації в Україні, розвитку міжнародного партнерства її Збройних Сил стали об'єктом наукового вивчення в монографії М. Кравчука “Правові основи будівництва Національних Збройних Сил України в 1914 -1993 рр. (організація, структура, штати): Історико-правове дослідження”. В книзі проаналізовано не лише зміст відповідних законодавчих актів, а й їхня значущість і ефективність реалізації. Частково автор зосередив свою увагу на питаннях співробітництва із структурами НАТО, формування необхідної для цього нормативно-правової бази. Проте останнє він тільки окреслив, але детально не розкрив. Крім того, обмежені хронологічні рамки роботи (до 1993 р. включно), природно, не дозволили автору вповні виявити вплив прийнятих законодавчих актів на ефективність заходів щодо подальшого розвитку (згортання) міжнародного військового співробітництва, які проводилися Україною та керівництвом військового відомства Кравчук М. Правові основи будівництва Національних Збройних Сил України в 1914 - 1993 рр. (організація, структура, штати): історіко-правове дослідження / Прикарпатський університет ім. В. Стефаніка. - Ів. Франківськ: Плай; Коломия: Бік, 1997. .

Підручники, навчальні посібники, наукові статті, що свого часу були розроблені на кафедрах історії війн та воєнного мистецтва, а також міжнародних відносин і євроатлантичної інтеграції Національної академії оборони України (далі - НАОУ) певною мірою також висвітлюють окремі питання військового співробітництва Збройних Сил України з НАТО у 1991-2004 рр. Воєнне мистецтво в локальних війнах 90-х років ХХ-початку ХХІ столітть: Навчальний посібник / Під заг. ред. В.Б. Толубко: - К.: НАОУ, 2004. Побіжно, деякі питання, співзвучні з нашою темою дослідження, розкрито у монографії В. Смолянюка „Військова могутність України: Теоретико-методологічні засади формування і розвитку (політологічний аналіз досвіду 1990-х років)” Смолянюк В. Військова могутність сучасної України: Теоретико-методологічні засади формування і розвитку (політологічний аналіз досвіду 1990 років). -К.: Інст. держави і права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України, 2000. .

У колективній праці „Військове будівництво в Україні в ХХ столітті: історичний нарис, події, портрети” за загальною редакцією О. Кузьмука спеціальний розділ присвячено формуванню системи міжнародного військового співробітництва із європейськими та євроатлантичними структурами Військове будівництво в Україні у ХХ столітті; історичний нарис, події, портрети / За заг. ред. Кузьмука О.І. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2001.. Зокрема, у книзі визначено історичні передумови започаткування партнерства Збройних Сил України з НАТО, розкрито принципи таких взаємин. Хронологічні межі цієї роботи охоплюють період вітчизняного військового будівництва до 1998 р. включно. Тобто, в ній не йдеться, зокрема, про участь України у створенні системи міжнародного військового співробітництва протягом 1999-2004 рр.

Також у дисертації автор залучала інформаційний матеріал (документальні й статистичні відомості в додатках), який містять праці вчених Національної академії оборони України (до 1999 р. - Академія Збройних Сил України). Вони опубліковані в збірнику наукових праць Національної академії оборони України “Труди академії”, “Збірнику наукових праць Військового гуманітарного інституту НАОУ”, виданнях кафедр та в засобах масової інформації.

Другу групу історіографічних джерел, на наш погляд, становлять праці представників керівництва Збройних Сил України, в яких, незважаючи на те, що в цілому вони присвячені суто військово-технічній проблематиці та не носять історико-наукової спрямованості, розкрито окремі аспекти співробітництва між Збройними Силами України та НАТО.

Попри досить короткий історичний відрізок часу, протягом якого відбувається військове будівництво в незалежній Україні, вже з'явилися мемуари колишніх керівників профільних відомств різних рівнів, яким, згідно своїх посадових обов'язків, доводилося брати участь у вирішенні питань міжнародного військового співробітництва Збройних Сил України з НАТО. Серед них насамперед науково-вартісними є спогади першого Міністра оборони України К. Морозова “Аналіз воєнного будівництва в Україні (1991-1995 рр.): здобутки та помилки. Актуальні проблеми воєнної реформи”, що були опубліковані в журналі “Визвольний шлях” у 1996 р. Автор досить детально описує започаткування стосунків із структурами НАТО, аналізує здобутки та прорахунки перших років будівництва Збройних Сил України Морозов К. Аналіз військового будівництва в Україні, 1991-1995 роки: здобутки та помилки. Актуальні проблеми військової реформи // Визвольний шлях. - 1996. - кн. 4..

Не менш змістовними є спогади колишнього начальника Головного штабу (з 5-го лютого 1994 р. - Генерального штабу) Збройних Сил України А. Лопати “Одинадцять років Збройних Сил України. Думки про сучасне з огляду на минуле”, опубліковані в 2002 р. у “Військово-історичному альманасі”, який видається Центральним музеєм Збройних Сил України Лопата А. Одинадцять років Збройних Сил України. Думки про сучасне з огляду на минуле // Військово-історичний альманах. - 2002. - № 2 (5)..

Особливу групу історіографічних джерел із обраної нами для вивчення теми становлять напрацювання Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України, створеного згідно з Указом Президента України в березні 1992 р. Національний інститут стратегічних досліджень при Президентові України. WEB - сторінка: www. niss. gov. ua. Найважливішими серед них є аналітичні розробки, які містять інформацію про вже досягнуті результати такого партнерства та його можливі перспективи. Стосовно перспектив військового співробітництва Україна - НАТО, принципове значення мають критичні оцінки в працях таких фахівців НІСД, як, зокрема, О. Маначинський, В. Онищенко, М. Онищук „Збройні Сили України: стан та проблеми розбудови” (1994 р.), О. Маначинський, Є. Пронкін „Україна і воєнно-політична обстановка у світі” (1995 р.), О. Маначинський, А. Соболєв „Воєнна безпека України та вплив на неї геополітичних факторів” (1997 р.), Г. Перепелиця „Без'ядерний статус і національна безпека України” (1998 р.).

Важливу роль під час опрацювання теми нашої дисертації відіграли публікації фактологічного характеру в зарубіжних періодичних виданнях, які значною мірою посприяли співставленню основних тенденцій розвитку міжнародного військового співробітництва заголом у світі та в Україні. Насамперед йдеться про такі часописи, як “Военная мысль”, “Зарубежное военное обозрение”, газети “Независимое военное обозрение”, “Красная звезда” та інші, що виходять друком у Російській Федерації.

Отже, наведений вище історіографічний аналіз засвідчує, що попри вивчення окремих, співзвучних із нашою темою питань, цілісного комплексного науково-історичного дослідження з військового співробітництва України з НАТО у 1990-х рр. - на початку ХХІ ст. поки що не існує. Цим і обумовлене звернення дисертантки до вивчення цієї теми.

У підрозділі 1.2 „Класифікація та характеристика використаних джерел” розглянуто основні класифікаційні схеми, подано загальну характеристику джерел, визначено ступінь їхньої достовірності, інформативності.

Основу джерельної бази дисертації становлять матеріали вищих державних органів управління, військового керівництва України, котрі зберігаються у відповідних архівосховищах. Наприклад, автор вивчила фонди Галузевого державного архіву Міністерства оборони України (ГДА МО України, м. Київ), Архіву Верховної Ради України (АВР України, м. Київ), Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ України, м. Київ), Архіву Міністерства закордонних справ України (Архів МЗС України, м. Київ), документи з яких залучалися під час написання дисертації.

Інформативно насиченим є архівний фонд Головного штабу Збройних Сил України (з 1994 р. - Генерального штабу Збройних Сил України), що зберігається в Галузевому державному архіві Міністерства оборони України. Особливістю цього фонду є те, що в ньому зосереджено документи, які безпосередньо стосуються питань міжнародного військового співробітництва України упродовж 1992 р. - на початку ХХІ ст. З них можна отримати оптимальну інформацію, наприклад, про організаційні заходи під час будівництва вітчизняних Збройних Сил, починаючи із здобуття державної незалежності, довідатися про зміст, назви та дати наказів і директив, дані про військові структури, що залучалися до їх практичного втілення в життя.

Дисертанткою вперше введено до наукового обігу матеріали архівного фонду секретаріату Головного (Генерального) штабу Збройних Сил України.

Особливу увагу автором дисертації було приділено вивченню фонду Президента України, що зберігається в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України. В ньому зосереджено матеріали, що розкривають процес підготовки та оприлюднення Указів Президента України, починаючи з 1991 р., згідно з якими відбувалися призначення на посади у військових структурах, зокрема, тих осіб, які відповідали за проведення заходів, пов'язаних із міжнародним військовим співробітництвом (спільні навчання, участь в миротворчих операціях тощо).

Крім цього, під час написання дисертації автор опрацьовувала інтерв'ю представників військового керівництва Збройних Сил України. Їхня наукова вартісність полягає у тому, що у них міститься цінна інформація щодо історичних аспектів становлення співробітництва України і НАТО, перспектив його розвитку, характеру і напрямків тих чи інших організаційних заходів, які проводилися керівним складом Збройних Сил з метою створення системи міжнародного військового співробітництва України з євроатлантичними структурами North Atlantic Treaty Organisation/ http: // www. nato. int / docu / other / ukr / ukreine. htm. Міністерство оборони України. Web - сторінка: http: // www.mil.gov.ua / index.php..

До роботи залучені також документи та матеріали Центру інформації та документації НАТО в Україні (http: // www. nato. Int), опубліковані українською мовою на шпальтах журналів “НАТО ревю” та “Довідник НАТО”.

Таким чином, залучена до дисертації джерельна база є представницькою, дозволяє вповні вирішити дослідницькі завдання, досягти поставленої мети.

У підрозділі 1.3 „Методологія дослідження” зазначено, що методологічну основу складають принципи історизму, об'єктивності, всебічності, вивчення явищ у їхньому розвиткові, взаємозв'язку та взаємозалежності.

Структура всієї роботи складається з двох рівнів: емпіричного та теоретичного. Емпіричне підґрунтя становить сукупність виявлених історичних фактів, які містяться в історичних джерелах, наукових й інших публікаціях. Найважливішою операцією й разом із тим результатом емпіричного рівня дослідження став опис, аналіз і узагальнення конкретних фактів.

Під час систематизації фактів відображено два типи об'єктивно існуючих зв'язків: генетичний та структурно-функціональний. Перший передбачає таке групування й таку систематизацію, які відобразили перебіг подій у процесі співпраці між Україною і НАТО. Порівняння і розміщення фактів у хронологічній послідовності дозволили відстежити напрям і виявити тенденції розвитку подій, сприяли виявленню причин їх виникнення.

Виконане в дисертації емпіричне узагальнення, що міститься в наукових фактах та їхньому описі, створило необхідну передумову для наукових теоретичних узагальнень і створення „теорії подій”, які висвітлюються. Отже, теоретичний рівень цього історичного дослідження є закономірним продовженням і поглибленням емпіричного рівня.

Для якісного вирішення поставлених у дисертації завдань було застосовано як загальнонаукові, так і спеціальні методи історичної науки, зокрема, історичний. Сутність його полягає в тому, щоб послідовно і детально відтворити хід становлення системи залучення Збройних сил України до врегулювання воєнних конфліктів з початку 90-х років ХХ ст. та еволюції відносин України з НАТО під час її інтеграції до євроатлантичних структур, встановити вплив основних факторів на цей процес; накопичити фактологічний матеріал про об'єкт і предмет дослідження тощо.

За допомогою історичного методу (у поєднанні з логічним) автором встановлено вплив об'єктивних і суб'єктивних, внутрішніх і зовнішніх чинників на прийняття керівництвом України рішень про військове співробітництво Збройних Сил України та країн-учасниць НАТО і його результати.

Логічний метод дозволив узагальнити і проаналізувати факти, розкрити їхню сутність і на цьому ґрунті пояснити певні явища, передбачити напрямок можливих зрушень.

Поряд з історичним і логічним методами в дисертації широко використовувалися також методи аналізу і синтезу. Аналізу як умовному поділу предмета на складові частини, виокремленню в ньому найсуттєвіших властивостей, ознак структурних елементів та окремих зв'язків належить одне з центральних місць. Протилежністю аналізу, але невід'ємною складовою дослідження є синтез, який забезпечив умовне відновлення цілого на основі виявлених аналізом найважливіших зв'язків, закономірностей побудови і функціонування предмета, що вивчався. Аналіз і синтез нероздільно пов'язані з іншими методами, зокрема із порівнянням. У дисертації метод порівняння застосовувався стосовно як кількісних, так і якісних показників однієї групи.

Важливе місце належить статистичному методу.

Серед методів теоретичного узагальнення залучалися такі: індукція, дедукція й аналогія. Вони дали змогу провести всебічне дослідження та сформулювати рекомендації щодо будівництва і підготовки Збройних Сил України в майбутньому.

Другий розділ „Формування нормативно-правової бази у взаєминах між Збройними Силами України і НАТО” складається з двох взаємопов'язаних підрозділів, у яких вивчено еволюцію нормативно-правової бази, що забезпечує та регулює партнерські відносини між Збройними Силами України і НАТО. У підрозділі 2.1 „Історичні передумови та закономірності процесу” виявлено витоки Альянсу в той час, коли країни Західної Європи та їхні північноамериканські союзники з тривогою стежили за експансіоністською політикою і методами керівництва Радянського Союзу, що припало на 1945-1949 рр. Уряди цих держав, відповідно до повоєнних забов'язань, створили оборонні структури і демобілізували національні збройні сили, а тому все частіше виявляли занепокоєнність з приводу намірів радянської влади зберегти свою військову присутність у країнах Центрально-Східної Європи.

Від 1991 р. почали формуватися „нові” обриси НАТО. У „Стратегічній концепції”, прийнятій під час засідання 7-8 листопада 1991 р. в Римі керівниками держав-членів НАТО, представлені загальні підходи до безпеки на основі діалогу, співпраці та збереження потенціалу колективної оборони.

Слід окреслити три напрями тодішньої діяльності Альянсу, а саме: створення інституційних політичних засад стосовно відносин НАТО з партнерами в Центральній і Східній Європі; розвиток співробітництва в оборонній і військовій сферах; активізація НАТО у врегулюванні кризових ситуацій і операціях для підтримки миру.

На момент проголошення і у перші роки незалежності України, країни-члени блоку вже мали певні напрацювання, які створювали передумови для розвитку військового співробітництва між Україною і НАТО. Крім цього вони слугували основою для прийняття відповідних нормативно-правових актів з боку державного та військового керівництва нашої держави, що надавало можливість започаткувати контакти між Збройними Силами України і Північноатлантичним Альянсом у військовій сфері.

Існуючі законодавчі акти, на думку автора, протягом 1991-2004 рр. сприяли багатогалузевому профільному співробітництву між Україною і НАТО, оскільки враховували всі можливі його напрями: від сприяння військовій реформі до спільних дій у миротворчих операціях із підтримання миру та вирішення гуманітарних питань. За останні декілька років почала спостерігатися дещо інша тенденція, зокрема, більша неоднозначність і невизначеність у діях українського уряду щодо партнерства з НАТО. Проте означений аспект виходить за межі нашої дисертації.

У підрозділі 2.2 „Становлення і розширення нормативно-правової бази” розглянуто формування стратегії української зовнішньої політики, що проходило в складних умовах: наявності часом діаметрально протилежних концепцій у суспільстві стосовно міжнародної орієнтації, шляхів і методів утвердження країни в світі. За таких обставин, під впливом як внутрішніх подій, так і загальної ситуації, зовнішньополітичний курс керівництва України за порівняно короткий термін зазнав значної еволюції.

Протягом 1991-1997 рр. відбулося становлення нормативно-правової бази для започаткування військового співробітництва між Україною і НАТО. За цей же період було також створено законодавче підгрунтя для можливої повноцінної діяльності України на міжнародній арені, зокрема, розвитку співробітництва з Організацією Північноатлантичного договору. Під час формування нормативно-правової бази визначилися основні напрямки співробітництва між Збройними Силами України і НАТО, які перебували в полі постійної уваги керівництва як України, так і країн-членів Альянсу.

У той же час, слід зазначити таке: в формуванні нормативно-правової бази можна виділити три основні періоди. Перший період - 1991 - 1997 рр. - характеризувався прийняттям найбільш значущих правових документів, які дали помітний поштовх військовому співробітництву між Збройними Силами України і НАТО. Проте у дисертації наголошено: сприятливий початок співробітництва між Україною і НАТО у військовій сфері не отримав свого достатньо успішного розвитку впродовж другого періоду (1998 - 2000 рр.). Це, на думку дисертантки, зумовлено насамперед змінами в зовнішньополітичному курсі України, переході від “євроатлантичної інтеграції” до “євроатлантичного співробітництва”. Третій період у формуванні нормативно-правової бази військового співробітництва між Збройними Силами України і НАТО розпочався у 2001 р., що пов'язано із поверненням України до курсу на євроатлантичну інтеграцію.

У третьому розділі „Форми, методи та проблеми військового співробітництва”, що складається з трьох взаємопов'язаних підрозділів, досліджено особливості миротворчої активності Збройних Сил України, їхня співпраця з НАТО упродовж 1990-х - початку ХХІ ст. У підрозділі 3.1 „Залучення українських військовослужбовців до врегулювання міжнародних конфліктів” зазначено, що більшість збройних конфліктів, чисельність яких у світі з року в рік зростає, є внутрішніми і мають характер зіткнення окремих груп населення за релігійними, етнічними, національними ознаками. Скажімо, неспроможність задоволення потреб етнічних меншин на територіях багатонаціональних держав, зростання впливу ісламського фактору, що супроводжується активізацією терористичної діяльності, є причинами гострих конфліктів сучасності.

Масштабні зміни геополітичного характеру та протидія глобальним проблемам людства являють собою основну складову передумов залучення Збройних Сил України до врегулювання воєнних конфліктів.

Протягом десяти років українські військовослужбовці брали участь у міжнародних миротворчих заходах в Анголі, Афганістані, Боснії і Герцеговині, Гватемалі, Грузії, Демократичній Республіці Конго, Ефіопії та Ерітреї, Македонії, Косово, Південному Лівані, Придністров'ї, Сьєрра-Леоне, Таджикистані, Хорватії та Іраці.

Мужність і високий професіоналізм командування та особового складу вітчизняних контингентів, бездоганне виконання ними завдань на важливих, складних і небезпечних ділянках створили українським військовим заслужений авторитет в очах керівництва держав-членів ООН, ОБСЄ, НАТО та командування миротворчих сил. Участь України в міжнародних миротворчих операціях започаткувала реалізацію її відповідного потенціалу. Досвід застосування Збройних Сил України у миротворчих операціях свідчить, що така участь є окремим завданням воєнно-політичного характеру і для її проведення вимагає від особового складу Збройних Сил України специфічної підготовки відповідного рівня (політичної, правової, мовної, психологічної тощо).

У підрозділі 3.2 „Сутність і характерні риси взаємовідносин Збройних Сил України і НАТО в 1991-2000 рр.” наголошено, що відносини з Альянсом активізувалися зі здобуттям Україною незалежності. Передумовою цьому стало прийняття під час засідання 7-8 листопада 1991 р. у Римі Північноатлантичної ради глав держав і урядів країн-членів НАТО, за участю представників країн Центральної і Східної Європи, „Нової Стратегічної концепції Північноатлантичного альянсу” та схвалення „Римської декларації про мир і співробітництво”. Протягом 1991-2000 рр. відбулося становлення військового співробітництва між Збройними Силами України і НАТО, основою якого стало створення відповідної нормативно-правової бази, участь українських військових у врегулюванні міжнародних конфліктів, а також проведення спільних заходів за участю представників військового відомства України і Організації Північноатлантичного Договору.

Встановлено, що найбільш активно співпраця з НАТО проходила в таких галузях: військова сфера, зокрема участь у спільних військових навчаннях, миротворчих операціях, командно-штабних процедурах та військово-освітніх заходах; військова реформа в Україні (шляхом обміну інформацією та досвідом з питань демократичного контролю над збройними силами та оборонними структурами, оборонного планування та формування бюджету, оборонної політики та стратегії); мовна підготовка (курси в Канаді, Угорщині, навчання військової термінології НАТО в Нідерландах); планування заходів під час надзвичайних ситуацій цивільного характеру та управління кризами; співробітництво в сфері озброєнь та оборонних технологій, стандартизації.

У підрозділі 3.3 „Програми поглиблення партнерства та проблеми їх реалізації в 2001 - 2004 рр.” прослідковано послідовність політичного курсу керівництва України на динамічне партнерство з НАТО.

В звязку з тим, що з 1991 р. започатковано військове співробітництво між Збройними Силами України та НАТО, виокремлюємо таку періодизацію партнерства:

перший етап (1991-1997 рр.) - становлення співробітництва;

другий етап (1998-2000 рр.) - тенденції до розвитку партнерства;

третій етап (з 2001 р.) - поглиблення співробітництва.

Характерною особливістю цих періодів є те, що підходи керівництва України до цієї проблеми зазнавали часом кардинальних змін. Так, якщо в 1991-1997 рр. партнерство помітно активізувалося, то у 1998-2000 рр. можна говорити про його згортання по багатьох напрямах.

У дисертації простежено безпосередню залежність рівня співробітництва між Збройними Силами України і НАТО від позиції керівництва нашої держави, яка полягала у постійній невизначеності стосовно їх зближення. Керівництво Північноатлантичного Альянсу також враховувало відсутність чіткої позиції українських владних структур, тому не повною мірою застосовувало до нашої держави всі можливі важелі прискорення та стимулювання цього процесу. Аналіз фактологічного матеріалу в цьому контексті дозволив запропонувати можливі перспективи приєднання нашої країни до НАТО (чи, навпаки, відходу від такого партнерства).

Не можна заперечувати, що інтеграційні процеси нині охопили всю планету і реалізуються здебільшого через відповідну систему міжнародних організацій, яких сьогодні у світі нараховується сотні. Геостратегічне і геополітичне становище України, як складника єдиного європейського простору, визначає її місце в „загальноєвропейських справах”, зумовлює вагому роль у створенні нової архітектури загальноконтинентальної безпеки. Те, що зміцнення європейського вибору й утвердження європейської ідентичності України є безперечним пріоритетом у сфері зовнішньої політики, пояснюється певною мірою просто: інтеграція до європейського економічного, політичного та цивілізаційного простору є важливим фактором державної незалежності, безпеки, політичної стабільності, економічного розвитку країни та соціальної злагоди у суспільстві.

Доцільність співробітництва України з НАТО є незаперечною з погляду як забезпечення національних інтересів першої, так і її перспектив загалом. Розвиток взаємовідносин і поглиблення такого партнерства належить до об'єктивних тенденцій політичного і економічного розвитку Європи. Нова стратегія України щодо НАТО є одним з важливих елементів процесу євроатлантичної інтеграції. Вона віддзеркалює прагнення української держави до всебічної участі в цьому процесі з пріоритетом національних інтересів України.

У висновках дисертації викладено основні результати дослідження, обґрунтовано положення, які виносяться на захист.

1. У дисертації встановлено, що формування стратегії зовнішньої політики України відбувалось у складних умовах наявності протилежних концепцій в суспільстві щодо орієнтації незалежної держави, шляхів і методів її утвердження в світі. За таких умов, під впливом розвитку як внутрішніх подій, так і міжнародної ситуації, зовнішньополітичний курс України у досить короткий час зазнав певної еволюції.

2. протягом років незалежності було створено надійну політико-правову базу для повноцінної діяльності України на міжнародній арені, зокрема, розвитку співробітництва з Організацією Північноатлантичного Договору. Незважаючи на ратифікацію російською стороною у 1999 р. „Договору про дружбу і добросусідство з Україною”, яким вона фактично визнала останню незалежною державою, Російська Федерація, на наш погляд, ще не готова вести повною мірою політичний діалог на рівні рівноправних стратегічних партнерів. Вона продовжує проводити стосовно України політику опосередкованого тиску, що аж ніяк не відповідає принципам стратегічного партнерства. Це насамперед засвідчує її „попереджувальна стурбованість” розвитком відносин Україна - НАТО. Керівництво Російської Федерації ще й досі не позбавилося бажання втягнути Україну в тісний військово-політичний союз та впливати на внутрішню ситуацію в ній.

3. Північноатлантичний Альянс при реалізації плану розширення меж своєї відповідальності офіційно не передбачає розширення своєї інфраструктури за рахунок сторін, потенційно в цьому зацікавлених. З огляду на це, першочерговим завданням для України є використання наявних можливостей співпраці з НАТО та відносин особливого партнерства для підвищення рівня взаємосумісності Збройних Сил України відповідно до вимог Альянсу. Водночас досить обережно слід ставитися до положення щодо можливості надання військової допомоги країнами-партнерами у реалізації місій НАТО, що допоможе Україні не бути втягнутою в конфліктні ситуації, які не несуть безпосередньої загрози нашій національній безпеці.

4. Для посилення впливу України на загальноєвропейські процеси можна долучити формування єдиної зовнішньополітичної орієнтованості України; активізацію зусиль щодо повноправного членства України в НАТО на віддалену перспективу; проведення активної діяльності щодо формування суспільної думки стосовно НАТО всередині країни; зміцнення вітчизняного військового потенціалу тощо.

5. Значна кількість положень Стратегічної концепції 1991 р. була розрахована на складний і неоднозначний перехідний період у загальній системі міжнародних відносин, що настав після закінчення „холодної” війни. Їхній зміст був розрахований на швидкоплинну, динамічну ситуацію, отже багато в чому відігравав роль підгрунтя для формування остаточної стратегії безпеки Альянсу. Концепція була розрахована на увесь можливий спектр геополітичного вибору новоутворених держав, і насамперед вибору, що мали зробити Російська Федерація і Україна.

6. Усі можливі варіанти захисту національних інтересів України при реалізації нової стратегії НАТО передусім залежатимуть від процесу формування нового балансу (або дисбалансу) сил в Європі та світі. Україні поки що відводиться, попри її геополітичне положення, далеко не першорядна роль у справі розбудови систем безпеки. Це засвідчує, що зовнішньополітичні ініціативи України, спрямовані на захист її національних інтересів, мають бути узгоджені з новими реаліями.

7. Важливим є те, що у Концепції, зокрема, визначене принципове ставлення до України - наша держава є для НАТО „важливим і цінним партнером”. Конструктивна позиція Альянсу щодо України залишається незмінною і націлена на зміцнення особливого партнерства на основі положень Хартії Україна-НАТО.

8. Для України, з огляду на її курс на європейську інтеграцію, сьогодні існує низка ризиків:

а) залишитись у „сірій” зоні безпеки - між НАТО та ЄС, що розширяються, та структурами безпеки СНД. Цей процес, безумовно, матиме безпосередній вплив на розвиток внутрішньополітичної та, можливо, соціально-економічної ситуації в країні, а загалом, що є найбільш небезпечним, позначиться на спрямуванні всього зовнішньополітичного курсу України;

б) штучне відсторонення України від загальноєвропейських політичних процесів, які визначатимуть майбутнє обличчя континенту, зокрема, участі у формуванні європейської ідентичності у сфері безпеки і оборони. Це різко контрастуватиме з загальноприйнятою концепцією неподільності європейської безпеки. Інакше Україні загрожує білоруський (проросійсько-ізоляціоністський ) варіант подальшого розвитку.

9. За умов можливого посилення протистояння Схід-Захід для України надзвичайно важливо не бути втягнутою в цей процес в якості так званого буфера. В будь-якому випадку наша держава має активізувати зусилля щодо розвитку альтернативних центрів сили. Передусім йдеться про розвиток співробітництва в рамках ГУУАМ. Логічним продовженням такої спрямованості політики України має бути ініціювання діалогу з НАТО у форматі „19+5”(НАТО+ГУУАМ).

10. Хоча рівень розвитку співробітництва між Україною і Організацією Північноатлантичного Договору є досить високим, відносини особливого партнерства не означають надання Україні будь-яких гарантій безпеки з боку НАТО, вони також не передбачають можливості надання таких гарантій у майбутньому. Адже Північноатлантичний Альянс може надавати гарантії безпеки лише країнам-учасницям Договору. Попри досить велике значення можливості консультативної підтримки України зі сторони Північноатлантичного Альянсу, у разі виникнення загрози територіальній цілісності, незалежності і безпеці Україна фактично може розраховувати лише на свої власні сили.

11. Враховуючи певний наступальний прагматизм зовнішньої політики Російської Федерації, для України надзвичайно важливим є пошук альтернативних схем забезпечення територіальної цілісності, непорушності державних кордонів, економічної і воєнної безпеки нашої держави.

12. За умов дотримання стратегічного курсу України на повномасштабну інтеграцію до європейських та євроатлантичних політичних та економічних структур і структур безпеки, послідовної реалізації положень „Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО”, стратегічна концепція НАТО в цілому не суперечить інтересам України. У той же час, будь-які спроби змінити курс України на інтеграцію до Європи можуть призвести до непередбачуваних негативних наслідків для національної безпеки нашої держави.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА

1. Росiйська вiйськова присутнiсть в Пирднiстров'i: передумови та розгортання конфлiкту (початок 90-х рр. ХХ ст.) // Украiнський iсторичний збiрник. - Вип. 7. - К.: Інститут історії України НАН України, 2004. - С. 380-388.

2. Залучення українських воїнів до врегулювання міжнародних конфліктів в 1991-2004 рр. // Україна ХХ ст. : Культура, ідеологія, політика. - Вип. 12. - К.: Інститут історії України НАН України, 2007. - С. 471-484.

3. Військове співробітництво України з НАТО 1991-2004 рр.: історіографія проблеми // Державотворчі процеси і соціально-економічні моделі розвитку України на сучасному етапі. - Т.2. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Державотворчі процеси і соціально-економічні моделі розвитку України на сучасному етапі». 31 травня - 2 червня 2007 року. - Бердянськ: Бердянський університет менеджменту і бізнесу, 2007. - С.20-29.(У співавторстві).

4. Сутність і характерні риси взаємовідносин Збройних Сил України і НАТО в 1991-1995 рр. // Гуржіївські історичні читання. Збірник наукових праць. - Черкаси, 2007. - С.514-520.

5. Програми поглиблення партнерства України з НАТО та проблеми їх реалізації в 2001 - 2004 рр. // Сумська старовина. - № 23. - 2007. - С. 57-75.

Размещено на Allbest.ru