Збройні Сили Півдня Росії на території України в 1919 році

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. В.Н. КАРАЗІНА

РЯБУХА ЮРІЙ ВАЛЕРІЙОВИЧ

УДК 94(47+57) "192" 1919

ЗБРОЙНІ СИЛИ ПІВДНЯ РОСІЇ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ У 1919 РОЦІ

07.00.02 - всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Харків - 2008

ДИСЕРТАЦІЄЮ Є РУКОПИС

Робота виконана в Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник:

кандидат історичних наук, професор

Духопельніков Володимир Михайлович,

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна,

завідувач кафедри історії Росії

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор

Буравченков Анатолій Олександрович,

Київський Інститут туризму Федерації профспілок України,

професор кафедри гуманітарних дисциплін

кандидат історичних наук

Крупина Віктор Олександрович,

науковий співробітник відділу історії України 2-ї половини ХХ століття

Інституту Історії України НАН України

Захист відбудеться 21 листопада 2008 р. о 15.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4, аудиторія V-58.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна (61077, м. Харків, площа Свободи, 4).

Автореферат розісланий 9 жовтня 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради . Є.П. Пугач

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В сучасних умовах, коли у вітчизняній історичній науці відбувається перегляд усталених оцінок, актуального значення набуває об'єктивне і неупереджене переосмислення процесів громадянської війни на теренах України. Зокрема це стосується вивчення військового протистояння Збройних Сил Півдня Росії (ЗСПР) та Червоної Армії. Прискіпливе дослідження документів тієї епохи дозволяє більш глибоко та детально реконструювати перебіг бойових дій білих та червоних армій в Україні, проаналізувати причини краху білого руху, дослідити участь, роль та внесок українського народу в розгром військ ЗСПР.

Зв'язок роботи з науковим програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалося згідно з планом науково-дослідної роботи кафедри історії Росії історичного факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна (№ державної реєстрації 01984005312).

Об'єктом дисертаційного дослідження є історичні події на території України 1919 р., а предметом дослідження - збройна боротьба Сил Півдня Росії з народом України та більшовицькою Росією.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють січень - грудень 1919 р., тобто від часу вступу частин Добровольчої армії на територію України до їхньої поразки та вигнання за межі УСРР. Для більш повного осмислення тих чи інших подій автор іноді змушений виходити за встановлені хронологічні рамки. Дати наводяться за новим стилем.

Територіальні рамки дослідження включають територію України, частини Курської та Воронезької губерній, а також Війська Донського того часу.

Мета дисертації - комплексне дослідження процесу встановлення військової диктатури Денікіна на території України, перебіг і результати збройної боротьби українського народу і військ РСЧА за визволення території УСРР.

Для реалізації поставленої мети автор розв'язав такі завдання:

- дослідив стан опрацювання теми в науковій літературі і визначив ступінь репрезентативності першоджерел;

- вивчив військово-політичну обстановку в Україні і на прилеглих територіях Радянської Росії;

- розглянув внутрішню політику білої адміністрації, сформовану на території України;

- визначив роль і участь населення України в розгромі Збройних Сил Півдня Росії (ЗСПР);

- уточнив співвідношення кількісних показників і озброєння військ ЗСПР і РСЧА;

- навів нові дані про масштаби і внесок країн Антанти в реальну допомогу ЗСПР.

Наукова новизна дисертації визначається насамперед постановкою проблеми, яка нині ще не стала об'єктом спеціального дослідження. Спираючись на достатньо широку джерельну базу, автор уперше в українській історіографії системно дослідив багатогранний процес боротьби українського народу з диктатурою Денікіна, встановленою в Україні. Доведено, що спротив українського народу змусив командування Білої армії зняти з московського напряму близько 18 тисяч багнетів, зменшивши таким чином ударне угруповання на третину її складу;

- з'ясовано, що населення України в перші місяці окупації досить лояльно ставилося до білогвардійського режиму. Але жорстокість денікінського режиму, насильницька мобілізація, реквізиції, відновлення поміщицького землеволодіння спричинили перехід населення на сторону радянської влади;

- встановлено, що головною метою червоного командування у наступальних операціях Південного фронту був не розгром військ ЗСПР у Донбасі, а поділ єдиного фронту Добровольчої та Донської армій. З'ясовано, що цієї мети так і не було досягнуто;

- переглянуті кількісні та якісні дані про матеріальну допомогу країн Антанти ЗСПР у 1919 р. Доведено, що ця допомога мала незначні масштаби і була нерегулярною;

- вперше проведено ґрунтовний порівняльний аналіз чисельного складу Червоної Армії та ЗСПР у 1919 р. на арені бойових дій; наведено методи їх формування, комплектування, особливості тактики.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає у тому, що факти та отримані результати збагачують знання про період історії громадянської війни в Росії. Документальні матеріали і висновки роботи можуть бути використані під час написання монографій, дипломних і курсових робіт, спецкурсів для студентів вищих навчальних закладів, статей і брошур, посібників, підручників з історії як Росії, так і України.

Методи дослідження. Дисертація побудована за проблемно-хронологічним принципом. Автор використовує як загальні методи пізнання, так і спеціальні, необхідні для адекватного вирішення проблеми. Обов'язковим при цьому є дотримання принципу історизму - наріжного каменю будь-якого дослідження, що вимагає розгляду кожного явища або події в історичному контексті.

Іншим обов'язковим принципом є принцип наукової об'єктивності, що дає максимально повний та всебічний аналіз усієї сукупності історичних фактів, процесів, явищ.

У процесі написання роботи автор користувався загальнонауковими методами пізнання (синтез та аналіз) і спеціальними методами історичного дослідження (генетичний, порівняльний, системний та метод історичної аналогії).

Історико-генетичний метод дав можливість простежити процес зародження і формування бойових частин ЗСПР та РСЧА; історико-порівняльний метод - зіставити і порівняти бойові якості ЗСПР та РСЧА протягом 1919 р. і простежити численні зміни, з яких випливає, що кількість не завжди дорівнювала якості; історико-системний метод дозволив представити збройну боротьбу як протистояння більшовицької системи і ЗСПР, метод же історичної реконструкції - відтворити процес військового протистояння ЗСПР та РСЧА.

Вищевказані методи дозволили автору ефективно працювати з різними групами джерел, використовувати їхній інформаційний потенціал, відтворити та проаналізувати процес збройного протистояння ЗСПР та РСЧА на території України.

Апробація. Зміст дисертаційного дослідження й отримані результати доповідались на 55-й конференції молодих вчених „Каразінські читання" (Харків, 2002), 2-й міжнародній науково-практичній конференції (Кам'янець-Подільський, 2003), а також на щорічних (2005-2007) наукових конференціях викладачів історичного факультету ХНУ імені В.Н. Каразіна, засіданнях та наукових конференціях викладачів історичного факультету МДГУ.

Основні положення дисертації висвітлені у п'яти статтях (у тому числі трьох фахових виданнях, затверджених ВАК України).

Структура дисертації зумовлена змістом проблеми, що вивчається, предметом і методами дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел і літератури, який містить 427 назв. Загальний обсяг роботи складає 218 сторінок, з них 186 - основного тексту.

громадянський війна військовий політичний

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обгрунтовується вибір теми, її актуальність та наукове значення, окреслюються хронологічні межі та регіон дослідження, сформульовано мету та завдання дисертації, визначено новизну та практичне значення, вказано на зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Визначено предмет та об'єкт дослідження, наведено відомості про апробацію отриманих результатів дослідження.

У першому розділі «Історіографія та джерельна база дослідження» зазначено, що висвітлення подій Громадянської війни в цілому, в тому числі і в Україні в 1919 р., почалось у ході самої війни. Це були статті та окремі брошури. Але слід зазначити, що вони мали переважно пропагандистський характер, і містили лише позитивні для радянської сторони факти.

Першими значними працями слід вважати монографії Л.Д. Троцького Троцкий Л.Д. Материалы и документы по истории Красной Армии: В 3-х т. - Т.2: Как вооружалась революция. - Кн.1: Тысяча девятьсот девятнадцатый год. - М.: Б. и., 1924. - 476 с. і Н.Є. Какуріна. Какурин Н.Е. Как сражалась революция. - М.-Л.: Госиздат, 1925-1926. Переиздание: T.I. - М.: Политиздат,1990. - 272с.; T.II. - М.: Политиздат,1990. - 366с. У цих роботах детально висвітлено військові дії 1919 р., розгром білогвардійців у районі Орла, Курська і Воронежа, але автори практично нічого не повідомляють про військові дії в Східній Україні.

Наприкінці 20-х років було здійснено спробу написання офіційної історії Громадянської війни. Гражданская война. 1918 -1921 /Н.Е. Какурин, И.И. Вацетис; Под ред. А.С. Бубнова и др. - СПб.: ООО «Издательство «Полигон», 2002. - 672с. Проте і в цій роботі, як і в попередніх, військові дії на території України в 1919 р. подаються схематично. У той же час у роботі вперше показано, що незважаючи на поразку, ЗСПР зуміли відступити на Дон, але вирішення головного завдання РСЧА - роз'єднання Добровольчої і Донської армій - так і не було досягнуто.

Внутрішня політика денікінського уряду досліджувалася Д. Кіном. Кин Д. Деникинщина. - Л.: Прибой, 1927. - 276с. Економічним питанням автор надав більшої уваги, відтісняючи політичні аспекти на другий план. Дослідник доходить висновку, що реставраційна внутрішня політика білих і визначила їх поразку на фронтах.

Таким чином, у 20-ті роки була закладена база для подальшого вивчення Громадянської війни.

Значним внеском у вивчення історії Громадянської війни на півдні колишньої Російської імперії стала робота О.І. Єгорова, Егоров А.И. Разгром Деникина, 1919 г. //Гражданская война в России: Разгром Деникина. - М.: ООО «Издательство АСТ»; СПб.: Terra Fantastica, 2003. - С. 9-376. яка являє собою оперативний нарис бойових дій, висвітлює політичні, економічні питання сторін. Автор аналізує стан тилу протиборчих сил, визначає його вплив на перебіг військових дій. У той же час військові дії в Україні автор висвітлює вкрай скупо, надаючи увагу лише діям 1-ої Кінної армії. Необхідно зазначити, що значний вплив на роботу О.І. Єгорова справив зароджуваний культ особи І.В. Сталіна, який був у другій половині 1919 р. членом РВР Південного фронту. На думку О.І. Єгорова, саме І.В. Сталін відіграв вирішальну роль у розгромі Збройних Сил Півдня Росії.

Загалом, більшість робіт з історії Громадянської війни в Росії, опублікованих у тридцяті роки, була яскраво позначена культом особи І.В. Сталіна. В них зазвичай, головна увага приділялася його діяльності на фронтах Громадянської війни. Основні положення подальшого вивчення історії Громадянської війни були сформульовані К.Є. Ворошиловим у брошурі «Сталін і Червона Армія» Ворошилов К.Е. Сталин и Красная армия. - М.: Воениздат, 1928. - 32с. . І всі автори у своїх роботах не відступали від заданого курсу. Апанасенко И. Первая Конная. //ВИЖ. - 1939. - №4. - С.35-42.; Волин Б.М. Как рабочие и крестьяне установили Советскую власть и отстояли её в гражданской войне. - М.: Правда, 1946. - 40с.; Воронков В.М. Октябрьский контрудар на Южном фронте в 1919 году (Орловско-Кромское сражение). - М.: Краснознаменная воен. Акад. РККА им. М.В. Фрунзе, 1933. - 78с.; Евсеев Н. Фланговый удар на Воронеж - Касторная. - М.: Воениздат, 1936. - 121с.; Милковский А.И. Гражданская война в СССР. - М.: Академия, 1940. - 116с.

З середини 50-х років починається новий етап у вивченні Громадянської війни. Переглядаються заслуги Сталіна, переоцінюються історичні знання, уводяться до вжитку нові архівні джерела.

Ці зміни знайшли своє відображення в четвертому томі «Історії Громадянської війни в СРСР» История Гражданской войны в СССР. 1917-1922. - Т.4. - Решающие победы Красной армии над объединёнными силами Антанты и внутренней контрреволюции (март 1919 г. - февраль 1920 г.).//Под ред. С.Ф. Найды, Г.Д. Обичкина, А.А. Стручкова, Н.Н. Шатагина, С.Н. Шишкина. - М.: Госполитиздат, 1959. - 443с. (її видання почалося ще в 30-ті роки, але після виходу перших двох томів було припинено), присвяченому подіям 1919 р. У ньому послідовно розглянуто події в Україні впродовж 1919 р., внутрішня та зовнішня політика ЗСПР. Автори основною метою операцій РСЧА вважають звільнення Східної України, головним чином Донецького вугільного басейну, «в якому так мала потребу Радянська країна». При цьому план конкретних дій військ РСЧА залишився поза їх полем зору, хоча і стверджується, що операції були проведені блискуче.

Під час вивчення військових дій між ЗСПР і РСЧА в Україні великої уваги радянські історики надали розгрому білогвардійців під Харковом. На думку автора, це пов'язано з тим, що Харків у той час був не тільки значним економічним, але і важливим політичним центром України. Про це повною мірою йдеться у монографії І.К. Рибалки. Рибалка І.Н. Відновлення радянської влади на Україні (1918-1919). - Х.: Харків. Обл. Вид-во, 1957. - 281с.

Проблеми, пов'язані з інтервенцією країн Антанти, її допомога ЗСПР знайшли відображення в роботах Г.В. Кузьміна Кузьмин Г.В. Гражданская война и военная интервенция в СССР. Военно-политический очерк. -М.: Воениздат, 1958. - 360с.; Кузьмин Г.В. Разгром интервентов и белогвардейцев в 1917-1922 гг. - М.: Воениздат, 1977. - 416с., Н.Ф. Кузьміна, Кузьмин Н.Ф. Крушение последнего похода Антанты. - М.: Госполитиздат, 1958. - 344с. В.А. Шишкіна Шишкин В.А. Антисоветская блокада и её крушение. - Л.: Наука, 1989. - 206 с., Н.Г. Думової і В.Г. Трухановського Думова Н.Г., Трухановский В.Г. Черчилль и Милюков против Советской России. - М.: Наука, 1989. - 202с.. Але автори, на мою думку, значно перебільшували матеріальну допомогу країн Антанти білогвардійцям, наводячи дані не про реальну допомогу, а про ухвалені урядами країн Антанти постанови, насправді не виконані.

Вийшли роботи, присвячені безпосередньо розгрому військ А.І. Денікіна. Агуреев К.В. Разгром белогвардейских войск Деникина (Окт. 1919 - март 1920). - М.: Воениздат, 1961. - 222с.; Алексашенко А.П. Крах деникинщины. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1966. - 292с.; Макеев П.В. На Деникина! Роль латышских стрелков в разгроме деникинских полчищ. - Рига: Латгосиздат, 1960. - 120с.; Эстонские красные стрелки в степях Украины/ Ю.Тайгро, П.Силлаотс, А.Пяхклимяги. - Таллин: Изд-во «Ээсти раамат», 1975. - 124с. У них йшлося про «жорстокість» денікінського режиму і неможливість його існування. Поразка білогвардійців була, таким чином, природною закономірністю. Підготовка наступу Південного фронту РСЧА вже не вважалася заслугою І.В. Сталіна і приписувалася «колективному радянському керівництву». Слід зазначити, що монографія K.B. Агурєєва мала велику популярність в емігрантських колах.

Автори нової офіційної «Історії громадянської війни в СРСР» Гражданская война в СССР. В 2-х т. /Под ред. Н.Н. Азовцева. - Т.2: Решающие победы Красной Армии. Крах империалистической интервенции (март 1919 г. - 1922 г.). - М.: Воениздат, 1986. - 446 с., що вийшла в 1986 р., підсумували напрацьований раніше матеріал. У двотомнику (хай місцями і досить скупо) висвітлюється перебіг бойових дій на всіх фронтах Громадянської війни. Незважаючи на матеріал, що на перший погляд видається багатим, використовувати його для об'єктивного аналізу подій дуже складно, оскільки він має тенденційну спрямованість: А.І. Денікін, П.М. Врангель і навіть армія незалежної Польщі називалися «ставлениками Антанти», що, певна річ, не відповідало дійсності.

Таким чином, критика культу особи Сталіна призвела до перегляду ранніх оцінок історичних подій в історіографії, у тому числі й Громадянської війни. Автори стали надавати пріоритет В.І. Леніну та більшовицькій партії.

Кінець 80-х - початок 90-х рр. позначився новою хвилею зацікавленості історією Громадянської війни, яку спричинила політика «перебудови». Перебудова і гласність відкрили доступ до закритих фондів архівів та спецсховів. Це надало можливість переглянути багато питань і отримати зовсім інше їхнє тлумачення. Змінюються погляди щодо внутрішньої політики більшовиків, формування Червоної Армії, ролі і місця козацтва Білого руху в цілому. Білогвардійці нарешті втратили ярлик «найманців світового імперіалізму», які займалися винятково антинародною діяльністю і складалися з поміщиків, буржуазії та куркульських синків.

Сучасна російська історіографія докорінно змінює погляд на раніше сталі положення. Падіння комуністичного режиму зумовило зацікавленість антирадянським рухом. Цьому сприяло також відкриття спецсховів та вільний обмін думками. Сама назва - «Громадянська війна» - набуває написання з великої літери. У сучасній російській історіографії корінним чином змінився погляд на вже сталі положення. Питання Громадянської війни розглядаються як з позиції Радянської влади, так і Білого руху. З'явився ряд довідкових видань щодо Білого руху. Проте слід зазначити, що їх автори стоять на позиціях Білого руху, прагнучи приховати всі негативні явища в стані білогвардійців. Волков С.В. Белое движение. Энциклопедия гражданской войны. - СПб.: Издательский Дом «Нева», М.: Издательство «ОЛМА-ПРЕСС», 2003. - 672с.; Клавинг В. Гражданская война в России: Белые армии. - М.: АСТ, 2003. - 637с.; Рутыч Н.Н. Биографический справочник высших чинов Добровольческой армии и Вооруженных Сил Юга России: Материалы к истории Белого движения. - М.: ООО «Издательство Астрель»; ООО «Издательство АСТ»; АНО «Редакция альманаха «Российский архив», 2002. - 381с.

З'явилися роботи і біографічного плану, Венков А.В., Шишов А.В. - Белые генералы. - Ростов н/Д: изд-во «Феникс», 2000. - 416с.; Черкасов-Гергиевский В. Вожди белых армий. - Смоленск: Русич, 2000. - 512с.; Черкасов-Гергиевский В. Генерал Деникин. - Смоленск: Русич, 1999. - 576с. повертаючи історії забуті імена керівників як Білого руху, так і Червоної Армії. У своїх роботах автори широко використовують емігрантські мемуари. Це дозволило їм зібрати багатий фактичний матеріал, невідомий раніше, але численні події, що свідчили про негативні дії учасників Білого руху, автори просто ігнорували, щоб не псувати створену картину «білих мучеників». Описуючи події в Україні 1919 р., автори спираються винятково на мемуари А.І. Денікіна та П.М. Врангеля.

Слід також відзначити роботи А. Дерябіна, Дерябин А.И. Автомобильные части Вооруженных Сил на юге России. //Цейхгауз. - 1997. - №6. - С.42-43; Дерябин А.И. Белые армии в Гражданской войне в России. //www.genstab.ru/ white.htm.; Дерябин А.И. Гражданская война в России 1917-1922: Армии интервентов. - М.: ООО «Издательство АСТ», 2000. - 64с.; Дерябин А.И. Гражданская война в России 1917-1922: Белые армии. - М.: ООО «Издательство АСТ», 2000. - 64с.; Дерябин А.И. Гражданская война в России 1917-1922: Красная армия. - М.: ООО «Издательство АСТ», 2000. - 64с.; Дерябин А.И. Гражданская война в России. 1918-1920: Юг. «Цветные части»// Цейхгауз.-1991.-№1.-С.30-35; Дерябин А.И. Корниловские части в боях с большевиками. //Мировые войны. - 2005. - №1. - С.34-39; Дерябин А.И. Корниловский конный полк Кубанского казачьего войска 1918-1920.//Цейхгауз. - 1999. - №8. - С.32-35.; Дерябин А.И. Особая офицерская рота ставки главкома ВСЮР.//Цейхгауз. - 1996. - № 5. - С. 37. присвячені арміям різних сторін під час Громадянської війни в Росії. Вони висвітлюють історію формування, організацію, а також ряд питань, пов'язаних з озброєнням протиборчих сторін. Декілька його робіт присвячені безпосередньо Збройним Силам Півдня Росії.

Суспільний попит на нові оцінки Громадянської війни призвів до появи узагальнюючих робіт, які, як правило, являють собою публіцистичні видання. У багатьох з них зображено перебіг подій на території України Гончаренко О.Г. Тайны Белого движения. Победы и поражения. 1918-1920 годы. - М.: Вече, 2003. - 352с.; Шамбаров В. Белогвардейщина. - М.: Эксмо-пресс, 2002. - 640с.. Проте вони характеризуються яскраво вираженою тенденційністю. Обидва автори стоять на позиціях Білого руху і, захищаючи його, часто наводять хибні факти.

Офіційний погляд сучасної російської історіографії на перебіг Громадянської війни містить «Історія військової стратегії Росії», підготовлена Інститутом військової історії міністерства оборони Російської Федерації. История военной стратегии России. /Под ред. В.А. Золотарёва. - М.: Кучково поле; Полиграфресурсы, 2000. - 592с. У книзі значна увага приділяється підготовці і здійсненню наступу військ Південного фронту восени-взимку 1919 р., стратегію ж ЗСПР у той же період розглянуто гранично стисло.

Українська історіографія має власну традицію вивчення перебігу Громадянської війни на півдні Росії. Проте слід зазначити, що (навіть за великої кількості матеріалу з історії Української революції 1917-1920 рр.) лише невелика частина робіт тією чи іншою мірою торкається проблеми взаємовідносин між Директорією УНР і ЗСПР. Висвітлення ж військових дій, зазвичай, подається стисло. М. Стопчак у роботі, присвяченій безпосередньо каменецькому періоду Директорії УНР, Стопчак М. Кам'янецька доба Директорії УНР у вітчизняній історіографії // Історичний журнал -- 2004. - № 1-2. - С. 92-97. практично не розглядає військове протистояння. Роботи М. Ковальчука, Ковальчук М. Війна Української Народної Республіки зі Збройними Силами Півдня Росії (осінь 1919): проблеми сучасної української історіографії// Історичний журнал. - 2004. - №12. - С. 31-36.; Ковальчук М. Невідома війна 1919 року: українсько-білогвардійське збройне протистояння. - К.: Темпора, 2007. - 576с.; Ковальчук М. Останні бої армії УНР на Поділлі у листопаді 1919 // Пам'ять століть, 2005. - №3/4. - С.251-268; Ковальчук М. Симон Петлюра та Нестор Махно: спроба союзу // Пам'ять століть. - 2003. - С.135-146; Ковальчук М. Чисельність армії УНР за Кам'янецької доби Директорії. //Військово-історичний альманах. - 2007. - №1(14). - С. 4-37 В. Кравцевича, Кравцевич В. Що сталося в Києві 31 серпня 1919 року // http://www.uarmy.com.ua/ALMANAH/main.html. В. Крупини, Крупина В.О. Основні напрямки внутрішньої політики Добровольчої армії в Україні (червень-листопад 1919 року) // Вісник Академії праці та соціальних відносин Федерації профспілок України / Науково-практичний збірник. - К., 2003. - №4. - С.90-95; Крупина В.О. Українська революція в оцінці командування Збройних сил Півдня Росії (лютий 1919 - березень 1920 рр.) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. - Вип.6. - К.: Інститут історії України НАН України, 2002. - С.155-161. Ж. Денисюк Денисюк Ж. 3-я Залізна дивізія Армії УНР. Начерк бойового шляху // http://www.uarmy.com.ua/ALMANAH/almanah/zmist.php3?id_n=12 значно поліпшили ситуацію. Основною причиною всіх невдач військ А.І. Денікіна українські історики вважають не економічні помилки білогвардійців, а політичні, що полягали у відмові визнання незалежності України. А виділення військ для боротьби з Наддніпрянською армією С. Петлюри деякі автори взагалі вважають головною причиною поразки білогвардійців у кінці 1919 р.

Слід також відзначити роботи З. Корновенка, Корновенко С.В. Заходи білогвардійського уряду А. Денікіна з урегулювання орендних відносин в українському селі. // УІЖ. - 2007. - №1. - С. 117-125; Корновенко С.В. Розробка білогвардійськими урядами О. Денікіна, та П. Врангеля проектів земельної реформи // УІЖ. - 2006. - №1. - С. 101-111. присвячені аграрній політиці білогвардійського режиму в Україні в 1919 р.

Таким чином, Громадянській війні як у цілому, так і окремим періодам, присвячена значна кількість різноманітної за характером літератури. Проте до теперішнього часу немає узагальнюючої праці, в якій би знайшли своє відображення діяльність денікінського угруповання на території України, бойові дії ЗСПР та РСЧА в Україні у другій половині 1919 р, місце і роль населення України у розгромі ЗСПР.

Дисертаційна робота має різноманітні джерела і включає як опубліковані, так і неопубліковані документи і матеріали, дані статистики, свідоцтва часописів, спогади.

Найважливішими джерелами є опубліковані документи найвищих органів радянської влади і управління. Декрети радянської влади дозволяють якнайповніше представити її політику впродовж 1919 р. і відстежити зміни внутрішньої політики. Опубліковані протоколи VIII з'їзду РКП (б) висвітлюють боротьбу ЦК з «військовою опозицією». Протоколи Восьмої конференції РКП(б) містять велику кількість матеріалів про політику радянської влади в Україні. Радянське керівництво визнало свої помилки (насадження комун і радгоспів без урахування інтересів селян, ігнорування принципу добровільності, спроби русифікації), здійснені в першій половині 1919 р., і прагнуло попередити та унеможливити їх повторне виникнення. У протоколах Реввійськради республіки зафіксовані матеріали структурної організації Червоної Армії, стратегічного планування радянського керівництва.

З опублікованих документів найважливішими є директиви штабу Південного фронту, штабу Першої Кінної армії, а також оперативні донесення штабу Першої Кінної армії для штабу Південного фронту. Слід відзначити збірки документів, присвячених Громадянській війні на території України.

Ряд питань, пов'язаних з тими чи іншими проблемами Громадянської війни на Південному фронті, висвітлювали у своїх статтях В.І. Ленін, І.В. Сталін, Л.Д. Троцький.

Архівні джерела зосереджені в Російському державному військовому архіві (РДВА), Державному архіві Донецької області (ДАДО) і Державному архіві Харківської області (ДАХО).

У Російському державному військовому архіві значний інтерес становлять фонди Управління Корнилівської ударної дивізії (ф. 39686) і Штабу офіцерської дивізії генерала Дроздовського (ф. 39694), що містять оперативні накази і розпорядження, зведення, донесення штабів дивізій, датовані 1919 р. На жаль, значна кількість документів не збереглася через труднощі відступу і подальшої евакуації білогвардійців з Новоросійська, а ті, що залишилися, не дають повної картини перебігу військових дій у східних районах Україні. З цих же причин не збереглися документи Марковської дивізії, датовані кінцем 1919р.

У фонді Штабу І Офіцерського стрілецького полку генерала Дроздовського накази збереглися (ф. 40066). Документи фонду Штабу 2 піхотної дивізії (ф. 39924) дозволяють встановити її місцеперебування наприкінці 1919 р. у Донбасі. Документи фондів Штабу 4 стрілецької дивізії (ф. 39676), Управління 5 піхотної дивізії (ф. 39680), Штабу 7 піхотної дивізії (ф. 39694), Штабу Остерсько-Козелецької групи військ (ф. 40061) дозволяють точніше оцінити ситуацію в Наддніпрянській Україні в другій половині 1919 р., з'ясувати ставлення місцевого населення до різних протиборчих сторін, а також розібратися в полковій і дивізійній структурі білогвардійських добровольчих частин.

У Державному архіві Донецької області є матеріали засідань губернського і повітового військово-революційних комітетів. Документи Бахмутського (ф. Р-1156) і Слов'янського (ф. Р-1175) повітових ВРК дають досить повну картину перших кроків Радянської влади на місцях: вибори до місцевих радянських органів влади, встановлення ними порядку на місцях, боротьбу з мародерами і вилучення у населення різних видів зброї.

У фонді Бахмутського повітового військкомату зберігаються копії наказів ВРК республіки за 1919 р. Вони дозволяють відстежити зміни в організації різних частин Червоної Армії, оцінити їх наслідки.

У Державному архіві Харківської області містяться матеріали засідань губернського і повітового військово-революційних комітетів. Документи Лебединського (ф. Р-203) і Зміївського (ф. Р-203) повітових ВРК висвітлюють проблему взаємодії ревкомів з частинами РСЧА, що перебували на їхній території.

У фондах Богодухівського повітового ВРК (ф. Р-495) зберігаються відомості про бої РСЧА з білогвардійцями в другій половині 1919 р.

Статистичний матеріал про втрати як військових частин, так і мирного населення в ході Громадянської війни на території України вміщено в довіднику А. Лавера. Втрати РСЧА і ЗСПР висвітлюються у довіднику «Росія і СРСР у війнах ХХ століття».

Значний матеріал містять періодичні видання. «Правда» наводить численні факти про дії РСЧА. Однак цим джерелом слід користуватися з великою обережністю, оскільки його основна функція - пропаганда, яка призводить до перебільшень. Ряд офіційних ухвал радянської влади знаходимо в «Известиях» ЦК РКП (б). Крім того, тут є дані про дії РСЧА .

Автор використовував білогвардійські газети «Заря России», «Киевлянин», «Киевская жизнь», а також «Мариупольськие новости. Газети подають багатий матеріал про внутрішнє життя на території, під контролем ЗСПР.

Велике значення мають мемуари. Значний фактичний матеріал про перебіг військових дій на території України 1919 р. міститься у спогадах радянських військових діячів С.М. Будьонного, О.І. Городовикова, І.Г. Зіберова, І.М. Шевченка, С. Кривошеїна та І.В. Тюленева, а також білогвардійців А.І. Денікіна, П.М. Врангеля, О. Лукомського, М. Левітова, А.Г. Шкуро, Б.О. Штейфона та ін.

Другий розділ «Збройні сили протилежних сторін у 1919 р.» присвячено порівнянню боєздатності та чисельності протидіючих сторін.

У дисертації доведено, що частини Добровольчої армії складалися головним чином з колишніх офіцерів царської армії та інтелігенції. Лише у середині 1919 р. під час наступу на Москву, Добровольча армія значно збільшила свою чисельність за рахунок селян, втративши при цьому свою однорідність.

Основу Добровольчої армії складав 1-й армійський корпус, до складу якого входили так звані «кольорові» дивізії чотириполкового складу - Корнилівська, Марківська, Дроздівська та Алексєєвська.

На захоплених територіях створювалися управління повітових військових начальників, котрі відповідали за призов як військовозобов'язаних, що перебувають у запасі, так і новобранців.

Збільшення чисельності армії могло відбуватися двома способами: перший полягав у розгортанні вже існуючих полків у бригади, бригад - у дивізії, дивізій - у корпуси; другий - у формуванні нових полків та зведення їх до більш крупних військових з'єднань.

До складу ЗСПР, окрім Добровольчої армії, входили також Донбаська та Кавказька армії, в основі котрих були переважно донські та кубанські козаки.

У другій половині 1919 р. скорочується допомога з боку Антанти, розміри якої радянською історіографією значно перебільшувалися.

У 1919 р. ЗСПР являло собою чисельний, але неоднорідний контингент. Найбільш боєздатними частинами були «іменні» дивізії та відновлені регулярні частини колишньої російської армії. У той же час козацькі частини, що складали основу кавалерії ЗСПР, були морально менш стійкими. Збільшення чисельності ЗСПР сприятливо позначалося лише під час перемог, а на випадок поразки основний тягар боротьби припадав на вже перевірені офіцерські частини. Насильно мобілізовані селяни дезертирували за найменшої змоги. Відсутність єдиного способу формування військових частин та їх задовільного навчання також негативно позначалося на боєздатності ЗСПР. За таких обставин білогвардійці змушені були тільки наступати і перемагати, бо будь-який відступ або оборонні дії загрожували їхній армії деморалізацією та розкладом.

Чітка організаційна структура Червоної Армії, на думку автора, починає формуватися разом із створенням Революційної Військової Ради республіки (РВРР), головою якої було призначено Л.Д. Троцького. Посаду Головнокомандувача всіх Збройних Сил республіки спочатку обійняв І.І. Вацетис, а з 18 липня 1919 р. - С.С. Каменєв.

З грудня 1918 року на території України розпочав бойові дії Південний фронт РСЧА, до складу якого входили 8-а, 9-а, 10-а, 11-а, 12-а армії. А 1919 р. до них приєдналися ще дві армії, сформовані безпосередньо на Південному фронті, - 13-а та 14-а. Основу Червоної Армії складала піхота; зокрема Південного фронту - стрілецькі дивізії. Як засвідчили події в Україні в другій половині 1919 р., особливе місце в РСЧА посідала кавалерія. Створення «стратегічної кінноти» РСЧА почалося тільки після кавалерійського рейду (серпень 1919 р.) козаків К.К. Мамонтова тилами військ Південного фронту.

До грудня 1919 р. частини Червоної Армії являли собою достатньо боєздатну силу, котра, позбувшись системи добровільності, стояла на твердій регулярній основі. Як відзначали самі білогвардійці, це були вже справжні солдати, що нагадували солдатів старої Імператорської армії; жодної схожості з червоноармійцями 1918 і початку 1919 рр. не було.

До кінця 1919 р. в армії налагоджується система постачання. Восени 1919 р. утворюється червона «стратегічна концепція». Керівництво РСЧА випробувало її досить вдало у боях під Воронежем і Касторною, після чого Перша Кінна армія виконувала роль своєрідного тарана, котрий повинен був розсікти Добровольчу і Донську армії навпіл та завершити свій рух на березі Азовського моря.

Порівнюючи супротивні сторони, слід зауважити, що єдина система комплектування військових частин дозволила РСЧА уникнути розколу на добровольців і мобілізованих, притаманного ЗСПР. Більш жорстка централізація в частинах РСЧА сприяла швидкому розв'язанню суперечок з вищим начальником, а налагоджена система постачання армії зміцнювала дисципліну та послаблювала мародерство. До кінця 1919 р. було ліквідовано перевагу ЗСПР у кавалерії шляхом створення революційної військової ради «стратегічної червоної кінноти», у той час коли керівництво ЗСПР цілком покладалося на козацькі кавалерійські частини, не врахувало їхнього морального стану і опинилося в програші.

У цілому, частини ЗСПР (за винятком «кольорових» дивізій, що мали великий офіцерський прошарок), виявилися менш боєздатними, ніж частини РСЧА.

У третьому розділі «Військово-політична ситуація в Україні в 1919 р.» розглядається військово-політична ситуація в Україні під час встановлення білогвардійського режиму генерала А.І. Денікіна.

Протягом січня-серпня 1919 р. частини військ А.І. Денікіна, зламали опір Червоної Армії, й оволоділи значною частиною українських земель. На території, окупованій Добровольчою армією, було встановлено воєнну диктатуру, яку очолював головнокомандувач А.І. Денікін.

Внутрішня політика, яку проводила білогвардійська адміністрація, відштовхувала місцеве населення. Початком масового відходу селян, автор вважає, затвердження білогвардійським урядом закону про збір урожаю влітку 1919 р.

Невдоволення селян денікінським режимом призвело до масових народних виступів. За підтримки комуністів, яких навмисно направляли в тил денікінських військ, утворювалися масові партизанські загони та діяло більшовицьке підпілля. Зазвичай вони діяли спільно з регулярними частинами Червоної Армії, надаючи їй посильну допомогу та зміцнюючи її лави. Розпаду тилу ЗСПР сприяли дії українських повстанців і загонів Нестора Махно.

Загроза тилу змусила Денікіна зняти частину військ з фронту і направити їх як проти збройних сил Директорії, так і проти загонів Н. Махна. Ця війна призвела до великих втрат в лавах ЗСПР. Крім того, вони втратили стратегічну ініціативу в «поході на Москву». Це дає нам змогу стверджувати: український народ відіграв визначну роль у розгромі військ ЗСПР та встановленні перемоги Червоної Армії.

Розглядаючи четвертий розділ «Військові дії в Східній Україні в листопаді-грудні 1919 р.» автор робить висновок, що командування ЗСПР у першій половині грудня 1919 р. ще прагнуло перейти у контрнаступ, для чого була створена кінна група з трьох козацьких кінних корпусів, але після боїв 17 - 23 грудня 1919 р. головною метою білогвардійців став організований відступ. Відповідно змінювалося і завдання кінної групи: замість наступу, вона повинна була прикрити фланговий маневр відступу Добровольчої армії. Своє завдання козаки виконали - добровольці відступили практично безборонно. Проведена військами Південного фронту з 17 по 31 грудня 1919 р. Донбаська наступальна операція стала фінальним акордом загального наступу Південного фронту з метою розділення Добровольчої та Донської армій. Але, попри успіхи червоних частин, головна мета операції так і не була досягнута - Добровольчій армії вдалося відступити до Ростова і возз'єднатися з Донською армією. Війська Південного фронту розгромили тільки ар'єргард добровольців - Марківську дивізію.

Негативний вплив на перебіг воєнних дій у східній Україні справив конфлікт серед білогвардійського керівництва з приводу обрання напрямку відступу. П.М. Врангель, який обстоював відступ Добровольчої армії у напрямку до Криму, мав рацію: у стратегічному плані Добровольча армія і головна ударна сила ЗСПР при цьому зазнавали найменшого тиску з боку Червоної Армії. Проте А. Денікін, прагнучи відвести Добровольчу армію до Ростова, більшою мірою враховував політичні мотиви. До того ж на Дону перебували сім'ї добровольців та армійські шпиталі, а донські козаки, залишившись сам на сам з Червоною Армією, могли знову (як наприкінці 1918 р.) скласти зброю. Суперечки генералів, прагнення Врангеля проводити самостійну політику призвело до того, що рішення про відступ було ухвалено в останній момент - і добровольцям довелося проводити форсований фланговий марш у дуже тяжких умовах, до того ж під постійним тиском частин Червоної Армії.

Безповоротні втрати білогвардійців у Донбасі були незначними, вони припали головним чином на Марківську дивізію, оточену 31 грудня 1919 р. частинами 1-ої Кінної армії в районі Алексєєво-Леоново. Проте значно більша частина білогвардійців або опинилася в полоні, або дезертирувала, що, певна річ, позначилося на чисельності ЗСПР.

Місцеве населення, переважно робітники та шахтарі, всіляко підтримували Червону Армію, допомагаючи їй провіантом, фуражем. Люди йшли добровольцями на фронт і поповнювали таким чином зазнані армією втрати.

На 1919 р. припадає пік активності Білого руху на півдні Росії. Перемоги ЗСПР у Донбасі дозволили наступати у московському напрямку. Розпочавшись 3 червня 1919 р., він обіцяв величезний успіх і кінцеву перемогу білогвардійців, проте Новий рік довелося зустрічати не в Москві, а в Ростові. Початкові успіхи військ генерала А.І. Денікіна поступово обертались на прикрі невдачі. Розпочатий в жовтні 1919 р. контрнаступ Південного фронту Червоної Армії закінчився виходом його частин до Азовського моря.

У висновках автор вважає, що поразки ЗСПР не були спричинені бездарністю її командирів. Навіть червоне командування визнавало, що проведені Добровольчою, Донською та Кубанською арміями операції були бездоганні з точки зору стратегії, але при цьому абсолютно не враховувалося «політичне забезпечення» операцій. Відмова від нагального вирішення аграрного питання і перенесення його розгляду на невизначений час («після перемоги над більшовизмом»), відштовхнула від білогвардійців селян.

Невдоволення аграрною політикою і повернення колишніх поміщиків сприяло росту селянського руху на території України. В тилу військ А. Денікіна, найбільшим з них був махновський рух. Для його придушення виділялися спеціальні військові команди із частин діючої армії, вони і послабляли білогвардійський наступ.

Негативно позначилося на боєздатності ЗСПР і розсіяння частин по всьому фронту. Прагнення білогвардійського командування зберегти «єдину і неподільну» Росію призвело до того, що, ведучи воєнні дії проти більшовиків, білогвардійці розпочали війну проти Української Директорії, а також придушили спроби кубанського сепаратизму. Тільки на території України денікінці змушені були утримувати близько 20 тисяч солдатів, посилюючи їх частинами, знятими з головного стратегічного напрямку - московського. Таким чином, українське населення зробило вагомий внесок у перемогу Червоної армії над військами А. Денікіна.

Допомога Антанти мала менше значення, ніж заведено вважати. Як правило, затверджені плани матеріальної допомоги білогвардійцям не здійснювалися. Поставки всього необхідного відбувалися за рахунок залишків часів Першої світової війни. Багато чого було застарілим. Білогвардійське командування не змогло налагодити роботу тилових служб, що призвело до масового розкрадання складів з іноземною матеріальною допомогою.

Успішно проведена військами Південного фронту Донбаська наступальна операція дозволила Червоній Армії не тільки відкинути частини ЗСПР на Дон і оволодіти економічно важливим регіоном - Донецьким басейном, що був значною вугільно-металургійною базою, але і захопити стратегічну ініціативу.

Після розгрому білогвардійців у Харківській та Донбаській наступальних операціях було встановлено радянську владу у східній Україні. Білогвардійці вже й не думали про наступальні дії - відходили до Новоросійська та Криму.

Громадянська війна тривала ще рік, але білогвардійці не мали шансів вийти переможцями з цієї боротьби.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДОБРАЖЕНО У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА

1. Рябуха Ю.В. 4-й гусарский Мариупольский полк в годы Гражданской войны // Матеріали ІХ наукової конференції викладачів Маріупольського гуманітарного інституту. - 2003. - С. 93-95.

2. Рябуха Ю.В. Харьковская операция Южного фронта 24 ноября-12 декабря 1919 г. // Ученые записки Таврического Национального Университета им. В.И. Вернадского. - Том 17(56). №1. История. - Симферополь, 2004. - С. 138-143

3. Рябуха Ю.В. Бой за станцию Сватово 16-18 декабря 1919 г. // Матеріали Х наукової конференції викладачів Маріупольського гуманітарного інституту. - 2004. - С.107-111.

4. Рябуха Ю.В. До питання про формування частин Добровольчої армії у 1919 р. // Культура народов Причерноморья. - 2005. - № 79. - С. 89-92.

5. Рябуха Ю.В. Військовий конфлікт між ЗСПР і Україною восени 1919 р. // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. - № 701. Історія. - Вип. 38. - Харків, 2006. - С. 58-66.

АНОТАЦІЯ

Рябуха Ю.В. Збройні Сили Півдня Росії на території України в 1919 році - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 00.07.02 - Всесвітня історія. - Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна. - Харків, 2008.

Дисертація присвячена діям Збройних сил Півдня Росії на території України протягом 1919 року. У роботі розглядається соціально-економічна політика білогвардійського керівництва в Україні; простежуються зміни у відносинах українського населення та білогвардійців, які розпочалися піднесеною зустріччю і закінчилися збройною боротьбою. Окремо розглядаються військові дії, що розгорталися в Україні, між Збройними силами Півдня Росії та Червоною Армією. Значна увага приділяється бойовому оснащенню Збройних сил Півдня Росії 1919 р. З'ясовано причину їх поразки. Основні результати роботи викладено у доповідях на наукових конференціях, а також публікаціях у наукових журналах.

Ключові слова: Збройні сили Півдня Росії, Денікін, громадянська війна, Донбас, Антанта.

АННОТАЦИЯ

Рябуха Ю.В. Вооруженные Силы Юга России на территории Украины в 1919 году - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02. - Всемирная история. - Харьковский Национальный Университет имени В.Н. Каразина. - Харьков, 2008.

Диссертация посвящена действиям Вооруженных Сил Юга России на территории Украины с момента их появления в Донбассе в январе 1919 г. до их окончательного поражения в ноябре-декабре 1919 г. Последовательно рассмотрена социально-экономическая политика белого руководства во главе с генералом А.И. Деникиным. Показаны изменения в политике, связанные с крестьянским и рабочим вопросам, работа аграрной комиссии. Освещены причины, вызвавшие недовольство населения Украины и дальнейшая антиденикинская народная борьба в Украине.

В работе доказано, что отказ от немедленного решения аграрного и рабочего вопросов и перенос их на неопределённое время («после победы над большевизмом»), оттолкнул от белогвардейцев народные массы. Добровольцы растворились в насильно мобилизованной крестьянской среде, ослабив боевую мощь ВСЮР. Во время наступления белые части ещё сохраняли единство, но после неудач началось повальное дезертирство мобилизованных крестьян.

Недовольство аграрной политикой и возвращение прежних помещиков способствовали росту на территории Украины в тылу войск А.И. Деникина крестьянского партизанского движения, наиболее крупным из которых было махновское. Для его подавления выделялись специальные воинские команды из частей действующей армии, что ослабило их боеспособность, а затем и сопротивление РККА.

Отрицательно сказалось на боеспособности ВСЮР и распыление частей на всех участках фронта. Стремление белогвардейского командования сохранить «единую и неделимую» Россию привело к тому, что, ведя военные действия против большевиков, белогвардейцы были вынуждены вооружённой силой подавить попытки кубанского сепаратизма, а также начать войну против Украинской Директории, несмотря на то, что последняя была готова к переговорам с руководством ВСЮР. Только на территории Украины, деникинцы были вынуждены держать около 20 тысяч солдат, усиливая их частями, снятыми с главного стратегического направления - московского. Военные действия не прекратились даже тогда, когда Красная армия нанесла поражение ВСЮР в районе Харькова. Таким образом, украинское население сделало довольно весомый вклад в победу советской власти над войсками А.И. Деникина.

Дана сравнительная характеристика противостоящих сторон - Вооруженных Сил Юга России (ВСЮР) и Рабоче-Крестьянской Красной Армии( РККА). Прослежены изменения, произошедшие в армиях обоих противников на протяжении 1919 г. Противостоящая ВСЮР Красная армия, оправившись в 1919 г. от первоначальных поражений, полностью перешла на регулярную основу. Жесткий контроль тыла позволил снабдить войска всем необходимым. Основной ударной силой стала кавалерия. Инициатива создания конной армии исходила как из центрального руководства (Л.Д. Троцкий), так и из командования на местах (А.И. Егоров, И.В. Сталин, С.М. Будённый), и лишь позднее инициатива была приписана исключительно И.В. Сталину.

Значительное внимание уделено военным операциям ВСЮР и РККА на территории Украины в 1919 г. Реконструирован ход событий в ноябре-декабре 1919 г. на территории восточных районов Украины. Освещены причины поражения ВСЮР в Украине. Доказано, что во время военных действий в восточной Украине руководство ВСЮР первоначально стремилось, создав конную группу, перехватить инициативу у Красной армии. Однако после сражений в районе Харькова и Сватово - Рубежная и отступления белогвардейцев задачи конной группы изменились. После перехода через Северский Донец руководство ВСЮР, вопреки данным советской историографии, не ставило перед своими войсками задачи перейти в контрнаступление - инициатива полностью принадлежала частям Красной Армии. Основная задача конной группы ВСЮР - задержать наступление 1-й Конной армии и дать возможность Добровольческой Армии отступить на Дон.

Противоречия среди белогвардейского командования в конце декабря 1919 г. достигли своего апогея. Командующий Добровольческой армией П.Н. Врангель, занимаясь интригами против командующего ВСЮР генерала А.И. Деникина, фактически не руководил военными действиями конной группы, полностью доверившись С. Г. Улагаю. Отсутствие координации действий при отступлении привело к поражению ВСЮР.

Ключевые слова: Гражданская война, Вооруженные силы Юга России, Деникин, Донбасс, Антанта.

ANNOTATION

Ruabuha Yu.V. The Armed Forces of the South of Russia on the territory of Ukraine in 1919. - Manuscript.

Dissertation for a candidate of historical science by specialization number 07.00.02 - World history. - V.N. Karazin Kharkiv National University. - Kharkiv, 2008.

The dissertation is dedicated to the actions of the Armed Forces of the South of Russia on the territory of Ukraine during 1919. The social-economic policy of the white guards' direction in Ukraine is examined in the work. The changes in the relations of Ukrainian population and the white guards, beginning with joyful meeting and finishing in armed struggle are observed. The military operations between the Armed Forces of the South of Russia and the Red Army, taken place in Ukraine are considered separately. Much attention is given to the bighting condition of the Armed Forces of the South of Russia in 1919. The causes of their defeat are found out. The main results of the work are stated in some reports on the scientific conferences and in publications in the scientific journals.

Key words: Armed Forces of the South of Russia, Denikin, the Civil War, Donbass, Antanta.

Размещено на Allbest.ru