Податкова політика уряду Російської імперії в кінці ХVIII - середині ХІХ ст.

Інститути управління мали значну кількість хронічних вад, яких керівництво так і не змогло остаточно позбутися. Існував ряд недоліків у діяльності фіскальних органів губернського, а особливо міського й сільського рівнів. Це, насамперед, зловживання владою представниками сільських громадських адміністрацій та членами органів міського самоврядування при зборі податей. Негативним явищем був формалізм фінансових установ щодо волосних та сільських збирачів податків. Казначейства не завжди чітко дотримувались інструкційних матеріалів, не забезпечували міські й сільські товариства податковою документацією.

Проведене дослідження свідчить, що держава намагалася у повному обсязі забезпечувати своєчасне надходження державних податей і земських повинностей, не обтяжуючи себе створенням спеціальних податкових органів, перекладаючи всю роботу на самоврядні сільські й міські структури, а у власницьких маєтках податковим агентом виступав сам поміщик, на якого законодавець покладав розкладку та стягнення податей. Простота адміністрування архаїчної подушної системи та постійні фінансові негаразди імперії Романових, пов'язані з бюджетним дефіцитом, переобтяженням державного розпису військовими видатками провокували владу на підтримання існування “дешевого” податкового апарату. Лише хронічні податкові недоїмки населення, зарадити яким не змогли навіть військові екзекуції, примусили самодержавство провести певні реформи управління державними селянами та міщанами. Якщо для перших виділялося певне фінансування за рахунок громад, то через кадровий дефіцит і неписьменність значної маси селянства такі збори були ареною значних зловживань. А особи, котрі відповідали за збір податей і земських повинностей із міських обивателів, як і раніше, мали виконувати це на безоплатній основі, що провокувало численні зловживання. Без системних змін державний апарат самодержавної Російської імперії був приреченим, і органи адміністрування податкової політики не стали винятком.

У третьому розділі - “Подушне оподаткування: характеристика та регіональні особливості” - проаналізовано сутність російської подушної системи оподаткування, основи якої були закладені реформами Петра І. Вивчено особливості її поширення за межі “великоросійських” губерній, а також поділ населення на податні стани. На українські терени, як і на інші західні регіони імперії, подушне поширюється за часів Катерини ІІ.

Дослідження засвідчило, що податкова політика уряду Російської імперії щодо населення українських, білоруських і прибалтійських губерній у кінці XVIII - середині ХІХ ст. особливо не відрізнялася від загальноімперської, адже ґрунтувалася на становому й релігійному підходах, а не на етнічному. Її основу складав поділ суспільства на податні й неподатні стани, закладений після введення подушної системи оподаткування, поширеної на українських теренах у другій половині XVIII ст. Подушне було становим феодальним податком, що стягувався із сільських обивателів: державних, приписних, удільних, кріпосних селян, поміщицьких дворових людей, різного найменування вільних поселенців, а також міщан, цехових і робочих людей у містах.

Подушне стягувалося у визначених законодавцем розмірах із ревізьких душ, які числилися в сільських чи міських товариствах під час останнього перепису населення - ревізії, коли усі особи чоловічої статі податних станів вносилися до так званих “ревизских сказок”. Ревізії проводилися відповідно до “высочайших” маніфестів та указів, де містилися правила проведення переписів. У досліджуваний період в імперії пряме оподаткування проводилося відповідно до результатів останніх шести ревізій, між якими були значні й нерівномірні часові розриви, що, безумовно, супроводжувалися рухом кількості населення, який, зазвичай, не брався до уваги, в бік зменшення при визначенні сум податкових зобов'язань громад. У розділі вказується, що подушна система передбачала подвійне оподаткування для осіб, які переселялися із однієї губернії до іншої або змінювали стан, наприклад, державні селяни при переході в міщани, міщани - при переході в купці чи селяни. У такому разі належало сплачувати податі в повному розмірі як за попереднім, так і за новим місцем проживання відповідній громаді до проведення нової ревізії. Проведений дисертантом аналітичний огляд інших матеріалів, зокрема окладних книг, податних зошитів, документів губернського й окружного, повітового й волосного правлінь різних регіонів України свідчить, що в досліджуваний період не існувало єдиної системи розрахунків подушних податкових зобов'язань членів сільських громад у державних селах.

Автор виділяє п'ять, найбільш характерних рис подушної системи: 1) нараховується загальна сума податкових надходжень із окремих товариств; 2) сума відома наперед; 3) уряд має справу не з окремими платниками, а з товариствами, які несуть колективну відповідальність за своїх членів - кругову поруку; 4) для збільшення податкових надходжень наявна система давала змогу владі використовувати природний приріст населення та збільшення окладів; 5) дешевизна адміністрування, адже розкладку податків та їх стягнення проводила сама громада.

Окрім загальнодержавного подушного, різні категорії державних селян сплачували й інший, подушний за характером, податок - оброк (з 1812 р. - оброчну подать), що займав друге місце за значущістю доходів у бюджеті. Оброчна подать, яка нараховувалася за ревізькими душами, мала такі ж недоліки, як і подушна. Ставки цих податей постійно збільшувалися, а їх сума наприкінці 30-х років ХІХ ст. у 9-11 разів номінально перевищувала ті, що встановлювалися протягом 1719-1724 рр. Дисертант зазначає, що не всі державні селяни українських губерній підлягали оброчному оподаткуванню, виняток становила значна частина мешканців Правобережної України, на території якої переважно існувала орендна система. Державні селяни цих губерній, як правило, були зобов'язані відбувати панщину тимчасовим орендарям. Казна одержувала не оброчні платежі селян, а орендну платню від осіб, які з публічних торгів отримували населені пункти для тимчасового користування.

Досліджуючи оподаткування селянства, у тому числі й українського, автор виділяє особливу категорію сільських мешканців Лівобережної України - козацтво. Податкова політика держави щодо нього, як правило, залежала від ряду внутрішньо- та зовнішньополітичних чинників. Під час воєн російський уряд періодично звільняв козацтво від сплати оброчної податі, а потім знову її накладав. Проблема неправомочності оброчної податі для лівобережного козацтва лежала в площині визнання його прав на власність земельними наділами. На початку 60-х років ХІХ століття козацтво Полтавської та Чернігівської губерній, попри уніфікаційні заходи владних структур, залишалося особливою групою населення, котра зберігала певні корпоративні права, хоча й значно обмежені російською владою після введення в Україні подушної системи оподаткування.

Щодо подушного оподаткування міщан, то дисертантом доводиться, що подушна система оподаткування суперечила організації життя міських і містечкових громад, члени яких, будучи особисто вільними людьми, залишивши свої товариства, прирікали інших до сплати за них подушних податкових зобов'язань. Це стало одним із чинників того, що саме міщани будуть в 1863 році першими в Російській імперії звільнені від подушного.

Визискування населення нерідко перевищувало його платоспроможність. І, як наслідок, викликали податкові заборгованості, які влада нерідко, використавши різноманітні засоби стягнення, “височайше прощала”, але вони накопичувалися знову й знову. У безрезультатній боротьбі з недоїмкою влада вдавалася до застосування позаекономічних примусів, навіть до військових екзекуцій у казенних селах. У середині ХІХ ст. фінансова система імперії потребувала негайного реформування, ліквідації феодальної подушної системи з поділом населення на податні й неподатні стани, зменшення військових видатків, розвитку конкурентної промисловості й товарного землеробства, яке було неможливим без реформування самого суспільства та ліквідації кріпацтва й, головне, без кардинальних перетворень державного механізму. Все це з особливою гостротою відобразилося на державних фінансах під час Кримської війни 1853-1856 рр. Після поразки у війні імперія Романових стояла на порозі великих перетворень, котрі могли або зробити з неї потужну буржуазну державу, або привести до майбутнього краху. Російська імперія, як свідчить історія, вибрала остаточний шлях, намагаючись балансувати на межі реакції та часткових буржуазних перетворень, відстрочуючи свій останній час.

У четвертому розділі - “Гільдійське й патентне оподаткування” - розглядається сутність російської гільдійської системи наприкінці XVIII - першій чверті ХІХ ст., реформи Є. Канкріна та зменшення податкового тиску на купецтво, а також особливості оподаткування гуральництва та шинківництва в Російській імперії.

Виникнення гільдій у Російській імперії пов'язане організацією Петром І торгівельно-промислового населення міст в окремий стан, проте первісно вони виконували виключно поліцейсько-державні функції. Перетворення гільдій на фінансовий інститут, а також їх чітка правова регламентація пов'язані з іменем Катерини ІІ, зокрема з її маніфестом від 17 березня 1775 року, за яким купці звільнялися від сплати подушного оподаткування. Відтепер для них установлювалися три гільдії, належність до яких і визначала розміри податкових зобов'язань (ставка оподаткування встановлювалася в розмірі 1% від оголошеного капіталу). Належність до гільдій визначалася сумами купецьких капіталів, щоправда, уряд періодично змінював необхідну для цього суму. Із 1794 р., для запису до першої гільдії необхідно було мати не менше 16 000 руб., до другої - не менш 8000 руб., а до третьої - не менше 2000 руб. У 1807 р. розміри купецьких капіталів уже складали 50 000 руб. для першої гільдії, 20 000 руб. - для другої й 8000 руб. - для третьої. Маніфестом від 2 лютого 1810 року поряд із іншим податями збільшується на 0,5% збір із купецьких капіталів, а відповідно до маніфесту від 11 лютого 1812 р. вони зростають ще на 3%. Збори з купецьких капіталів, які стягувалися на користь міст, за винятком обох столиць, спрямовувалися також до державної скарбниці. Таким чином, загальне податкове навантаження держави на купецькі капітали сягнуло 4,75%. Окрім цього, вводилося мито з купецьких книг, 0,5% із гільдійських капіталів на земські повинності, а протягом 1816-1818 рр. купців зобов'язали сплачувати ще й по 10% додатково із сплачених процентів для розвитку шляхів сполучення. Збільшуючи розміри необхідного мінімуму оголошуваних капіталів, держава посилювала податковий тиск на купецтво, частина з якого й так мала проблеми з податковими заборгованостями. Так, 1800 р. найбільші неплатежі гільдійських зборів мали місце в Санкт-Петербурзькій, Малоросійській, Новгородській і Литовській губерніях. Щодо українських губерній в цілому, то їх загальна недоїмка становила 20,17% від загальноімперської. Політика уряду щодо посилення податкових зобов'язань купецтва для збільшення державних доходів мала зворотний ефект, адже податкові зобов'язання купецтва стали значно перевищувати податі міщан, тому останні вели торгівлю, не оголошуючи капіталу й сплачуючи 8 руб. 30 коп. подушного, а не гільдійські збори, котрі в другому десятиріччі ХІХ ст. для купців третьої гільдії сумарно складали 478 руб., другої - 1445 руб. і першої - 3462 руб. 50 коп. Протягом 1816-1824 рр. кількість виданих гільдійських свідоцтв в імперії зменшилася із 20 059 до 13 106 штук, тобто майже на 35%, а разом із цим зменшилися надходження й від процентних зборів.

Виправити ситуацію була покликана гільдійська реформа Є. Канкріна, введена в дію маніфестом Олександра І від 14 листопада 1824 р. Для купців встановлювалися ціни на придбання свідоцтв на право торгівлі - 2200 руб. для першої гільдії, 880 руб. - для другої та 220 руб. - для третьої. Купецтво українських губерній, поряд із білоруськими та литовськими, отримало певні пільги. Для українських купців третьої гільдії, записаних не в губернських і портових містах, за винятком Слобожанщини, Полтавщини й Чернігівщини, встановлювалася ціна в розмірі 132 руб. за свідоцтво на право торгівлі, тобто в 3,31 рази менше існуючої до цього, а сумарні фіскальні платежі купців третьої гільдії склали 172 руб. проти 478 руб., а отже, зменшилися в 2,77 рази. Зрозуміло, що зменшення податкового тиску в 1,46-1,99 рази в імперії, а в переважній частині українських губерній навіть у 2,77 рази для купців третьої гільдії, мало позитивний вплив на розвиток торгівлі, промисловості, а відтак і формування буржуазних відносин та чисельного зростання купецтва, хоча податкові платежі залишалися досить значними. У грудні 1827 р. гільдійські платежі знову зменшуються. Так, зокрема, для купців третьої гільдії пільгових губерній, записаних у повіті губернського міста, ціна на свідоцтва встановлювалася не на рівні губернського міста, а за пільговим положенням. Розширено було кількість пільгових губерній, до яких зараховувалися губернії Східного Сибіру з Якутською областю. Пільги купцям надавалися переважно за географічним принципом з урахуванням етнічної та релігійної належності. Комплекс нормативних документів, які регулювали ці пільги, потребував їх упорядкування й однозначного тлумачення законодавцем, адже до Сенату неодноразово зверталися зі скаргами купці, права на пільги котрих, на їхню думку, незаконно утискалися казенними палатами.

На переконання дисертанта, регіональні особливості податкової політики Російської імперії найбільш яскраво віддзеркалені в оподаткуванні купецтва та торговців південних і західних губерній, особливо трьох новоросійських - Катериноставської, Таврійської та Херсонської, - ряду пільгових міст цього краю, що, з одного боку, давало значний поштовх розвитку внутрішньої та зовнішньої торгівлі, формуванню ринкових відносин у сільському господарстві Південної України, його товаризації, а з іншого - гальмувало розвиток місцевої промисловості. Про дієвість фіскальної складової реформи Є. Канкріна та наступних заходів свідчить те, що, незважаючи на зниження податкового тиску на купецтво й відповідно зменшення їх податкових зобов'язань, а також на надання ряду пільг, сумарний гільдійський дохід в імперії зростав, і вже 1837 р. він перевищував дореформений показник у 1,34 рази, складаючи 9 395 915 руб. Загалом протягом 1825-1858 рр. кількість взятих гільдійських свідоцтв у імперії зросла з 27 879 до 61 858, тобто в 2,22 рази, а сума оголошених купецьких капіталів, протягом лише 1838-1858 рр. зросла у 1,58 рази - зі 100 млн руб. до 158,3 млн руб.

Щодо оподаткування виробництва й торгівлі алкоголем, то автор вказує, що воно характеризувалося домінуванням фіскальних інтересів держави й було одним із найважливіших джерел наповнення бюджету. Українські терени, разом із губерніями Білорусі та Прибалтики, протягом усього дореформеного періоду зберігали назву “привілейованих губерній”, адже оподаткування виробництва й торгівлі алкогольними напоями мало тут свої особливості, відзначаючись широким колом суб'єктів цього виду підприємницької діяльності та співіснуванням традиційного для них вільного винокуріння й російських винних відкупів.

Якщо в українських, як і в інших західних губерніях, у кінці XVIII - на початку ХІХ ст. хоча б частково був вільний продаж алкоголю, то у великоросійських існувала відкупна система отримання державних прибутків від продажу спиртних напоїв. В етнічних російських губерніях із 1795 р. на відкупи віддавалися цілі повіти і навіть губернії, держава усувається від заготівлі вина, а відкупники повинні були заготовляти його власним коштом і вибрати з казенних магазинів ті його запаси, що там залишилися станом на 1795 р. Така ситуація проіснувала до 1819 р., коли Д. Гур'єв, перебуваючи на посту міністра фінансів, перевів продаж алкоголю у казенне управління. Проте вже 1827 р. з подачі наступного міністра фінансів Є. Канкріна відновлюється відкупна система. У 1847 р. запроваджується акцизно-відкупне комісіонерство, сутність якого полягала в тому, що відповідно до повітового поділу губернії поділили на округи, які здавалися на відкуп відкупнику-комісіонеру. Відкупна система завжди мала численні недоліки, найзначнішим з яких було те, що держава отримувала значно менше від того, що визискували у населення відкупники. Не стала винятком і Російська імперія. Крім цього відкупники не завжди бажали повертати державі навіть законну її частку.

Проаналізовано зміни в оподаткуванні торгівлі алкоголем в українських губерніях згідно “Положень” про акцизи в привілейованих губерніях 1842 р. та 1851 р. Доведено, що акцизна система 1851 р., як і попередня 1842 р., мала безліч недоліків, які не могли не викликати занепокоєння в урядових колах. За поданням міністра фінансів 22 червня 1853 р., Микола І затверджує положення про введення у привілейованих губерніях повністю акцизної системи, тобто стягування мита з викуреного казною вина без посередництва відкупників. Але розпочата війна з Туреччиною, що перетворилася на Кримську війну внесла значні корективи не лише до указаної проблеми, а й до подальшого розвитку Російської імперії, адже з приходом до влади Олександра ІІ розпочався новий реформаторський етап її історії.

У п'ятому розділі - “Етнічно-колонізаційна та релігійна складова податкової політики” - досліджено проблеми оподаткування євреїв, кримських татар та іноземних колоністів, адже, крім основного для кріпосницької Російської імперії станового підходу до оподаткування підданих, було й оподаткування за релігійною ознакою, котре, перш за все, стосувалося єврейського населення приєднаних від Польщі територій. Податкова політика Російської імперії щодо євреїв у кінці XVIII - середині XIX ст. характеризувалася встановленням спеціальних зборів з них, зокрема: 1) введеної з 1 липня 1794 р. Катериною ІІ подвійної податі; 2) коробкового збору; 3) свічного збору; 4) збору з єврейських друкарень. Керуючись саме фіскальними міркуваннями, імперські владні інституції ставали на варті дотримання єврейськими масами вимог Талмуду щодо кошерного харчування й відповідних ритуалів при його приготуванні. Структури влади мали карати євреїв, які не дотримувалися кошера, як осіб, котрі ухилялися від сплати коробкового збору. Серед дискримінаційних колонізаторських заходів російського царату необхідно виділити спеціальні збори за носіння євреями ярмулок.

Якщо до євреїв застосовувалася практика виокремлення їх із маси податних станів, то щодо іншої значної групи нехристиянського населення українських губерній, зокрема Таврійської (кримських татар), проводилася політика на уніфікацію податкових зобов'язань. Якщо на початку ХІХ ст. вони взагалі не платили державних податей і повинностей, а в другому десятиріччі ХІХ ст. сплачували лише кошти на опалювання військових будівель, ставка цих платежів відповідала платежам різних категорій державних і поміщицьких селян на утримання пошт і малозначущі земські повинності - 2 руб. 25 коп., то в 1830-х рр. татари-селяни були майже зрівняні в платежі подушного з іншими категоріями селян. Проте, незважаючи на належність до державних селян, вони не сплачували оброчної податі. Таким чином, чітко видно курс Міністерства фінансів Російської імперії щодо уніфікації податкової політики в усіх частинах держави.

У розділі аналізуються значні фінансові преференції, у тому числі й податкові, котрі уряд Російської імперії надавав іноземним колоністам, стимулюючи їхнє переселення до Південної України. Проведене дослідження дозволило автору зробити висновки про більш прогресивні підходи до оподаткування цієї групи населення, адже вони навіть по завершенні пільгових років не мали такого фіскального тиску держави, як інші представники податних станів. Переважна маса колоністів не підлягала архаїчному подушному обкладенню, а сплачувала податі у відповідності до земельних наділів, якими вони володіли.

У шостому розділі - “Проблеми уніфікації місцевих податей і зборів” - автор висвітлює етапи уніфікації місцевих податей і зборів у Російській імперії, показує особливості цього процесу в українських губерніях. Указується, що в Російської імперії місцеві фінанси складалися із трьох самостійних систем, а саме, земського, міського й мирського господарств, які мали власні фіскальні надходження й відповідні бази оподаткування. Доведено, що на початку ХІХ ст. місцеві податі, збори та грошові повинності в губерніях Російської імперії, у тому числі й українських, були найменш упорядкованими. Це створювало підґрунтя для значних зловживань у цій галузі, особливо виборних посадовців - членів міських дум чи магістратів та представників селянських адміністрацій. Проте перекладання фінансування потреб державного значення на рахунок земських і міських коштів через постійні негаразди казни, особливо зростаючу дефіцитність бюджету держави, з одного боку, збільшувало фіскальний тиск на населення, а з іншого - змушувало владу не лише їх впорядковувати, а й шукати нові підходи до цієї проблеми, руйнуючи прокрустове ложе архаїчної подушної податкової системи. Саме місцеві, зокрема міські податі й збори, вийшли за межі податних станів і розширили не лише коло суб'єктів, а й об'єктів оподаткування. Проте часткові й переважно локальні заходи центральних та місцевих владних структур не могли вирішити весь комплекс проблем місцевого оподаткування. Тому місцеві податі, збори та інші повинності потребували нагального комплексного реформування, яке можна було розпочати лише після ліквідації основ феодального ладу - кріпацтва та відмови від подушної податкової системи, що лежала в основі як загальнодержавного, так і місцевого оподаткування.

У висновках зроблені теоретичні узагальнення та викладені основні результати дисертаційного дослідження, що виносяться на захист.

Встановлено, що для забезпечення реалізації податкової політики урядів Російської імперії в губерніях була створена ціла система органів державних та самоврядних органів, серед яких провідне місце посідали казенні палати, адже саме в них до реформування управління державними селянами П. Кисельовим зосереджувалося усе фінансове управління губерній. Особиста відповідальність за своєчасне надходження податей і ліквідацію недоїмок покладалася на губернаторів, а службове благополуччя цих чиновників багато в чому залежало від успіхів чи невдач на цій ниві. Досить вагому роль у здійсненні податкової політики відігравали підрозділи поліції, адже ні міністерство фінансів, ні міністерство державних маєтностей не мали власних органів примусу. Намагання держави забезпечити своєчасне й у повному обсязі надходження державних податей і земських повинностей, не обтяжуючи себе створенням спеціальних податкових органів, перекладаючи всю роботу на самоврядні сільські й міські структури та на поміщиків, створювали підґрунтя для зловживань при зборі податей, посилюючи фіскальний тиск на населення. Можна стверджувати, що російська влада в дореформений період не намагалася створити дієвого податкового апарату, адже для урядовців головним була максимальна простота й дешевизна податкового адміністрування, навіть його безоплатність. Саме простота адміністрування подушної системи провокували Санкт-Петербург на існування “дешевого” податкового апарату. Значною вадою фінансового, в тому числі й податкового, управління була відсутність єдиного міністерства, що особливо негативно відбивалося на формуванні державного бюджету. Зосередження важелів фінансового управління й контролю в одному міністерстві забезпечує дієвий контроль за реалізацією фінансової, в тому числі й податкової політики багатьох держав світу. В Україні система органів державного фінансового контролю знаходиться на стадії формування, існує ряд автономних органів - Міністерство фінансів, Державні податкова адміністрація та митна служба й ін. Сучасній вітчизняній практиці ще потрібно буде оволодіти досвідом, нагромадженим людством, коли система державних органів вибудовується не під окремих осіб, а насамперед для ефективної реалізації функцій держави, зокрема й фіскальних.

Визначено, що податкова політика Російської влади в українських губерніях у першій половині ХІХ ст., тобто в період після знищення інститутів української автономії на Слобожанщині, Лівобережжі й Запорожжі та приєднання Правобережжя й Південної України, мала незначні відмінності від тієї, що провадилася у російських етнічних губерніях. Вона була типовою для нових “неросійських” територій і залежала від багатьох внутрішніх і зовнішніх чинників, зокрема ставлення місцевих еліт до царату, їх сепаратистських і автономістських проявів, економічного стану регіону, ймовірної військової загрози ззовні тощо. Проте, найбільш вагомим чинником, який безпосередньо впливав на формування засад податкової політики, були особистості російських імператорів - Олександра І, Миколи І, Олександра ІІ, а також вищих державних урядовців - М. Сперанського, Д. Гур'єва, Є. Канкріна, П. Кисельова. Так, М. Сперанський і Д. Гур'єв - вбачали покращення фінансового стану держави шляхом посилення податкового тиску. А саме, за часів керування міністерством фінансів Д. Гур'євим, неодноразово підвищуються ставки подушного, оброчної податі, гільдійських зборів, вводяться додаткові збори на розвиток шляхів сполучення, посилюється фіскальний тиск на козацтво Лівобережжя.

Доведено, що податкова політика російського самодержавства в українських губерніях, як і в імперії у цілому, мала регіональні особливості. Так, на Слобожанщині й Лівобережжі вона суттєво відрізнялася від інших регіонів України наявністю особливих груп населення - військових обивателів і козацтва. У містах правобережних губерній, як білоруських і прибалтійських, тривалий період існували залишки польської фіскальної системи; певної специфіки у провадженні податкової політики в цих регіонах надавала також значна кількість єврейських містечок. Південна Україна через своє особливе значення у геополітичних планах Російської імперії в другій половині XVIII - на початку ХІХ ст. взагалі не мала аналогів у державі за кількістю податкових пільг.

Встановлено, що недосконалість встановлення кількості ревізьких душ, без урахування демографічних змін, породжувала феномен “мертвих душ”, коли за померлих між ревізіями необхідно було общинам чи поміщикам платити податі. Саме цей правовий казус зумовив багато афер, одну з яких висвітлив М.Гоголь у поемі “Мертві душі”. На основі подушної системи встановлювалися також ставки оброчної податі для державних селян, земських, мирських та інших зборів, окрім цього, подушне не розподілялося окремо, а розкладалося разом із усією сумою належних зборів, тим паче, що й уряд своїми розпорядженнями кінця XVIII - початку ХІХ ст. включив до нього платежі на розвиток шляхів сполучення, на утримання “присутственных” місць, а для українських, прибалтійських та білоруських губерній і області Війська Донського ще й збір за право винокуріння.

Показано, що постійне збільшення ставок подушного й оброчної податі у кінці XVIII - першій половині ХІХ ст., призводило до перевищення податкових зобов'язань над платоспроможністю значної частини підданих. Зловживання виборних адміністрацій, архаїчні методи господарювання з низькою або взагалі відсутньою агрокультурою, неврожайні роки й нестабільні ціни на збіжжя породжували постійні недоїмки в сплаті державних податей. В Україні не було жодного регіону, який не мав податкових заборгованостей, навіть у пільгових південних губерніях ця проблема стояла досить гостро. Якщо подушна система оподаткування могла бути прийнятною для кріпосницького суспільства, то вона суперечила організації життя міських і містечкових громад, члени котрих, будучи особисто вільними людьми й залишивши свої товариства, прирікали інших до сплати за них подушних податкових зобов'язань.

Доведено, що більш прогресивним було оподаткування торгівельно-промислового населення міст - купців, об'єднаних у гільдії. Посилення податкового тиску на купецтво в останньому десятиріччі XVIII - перших двох десятилітях ХІХ ст. шляхом збільшення податкових платежів до 4,75% від оголошених капіталів призвело до того, що частина купців третьої гільдії, гільдійські збори для котрих складали 478 руб. у рік, переходили в стан міщан і вели торгівлю без оголошення капіталу, сплачуючи лише 8 руб. 30 коп. подушного, що мало негативні наслідки як для державних фінансів, так і для розвитку різних галузей вітчизняної економіки. Гільдійська реформа Є. Канкріна (1824 р.) не лише виправила цю негативну ситуацію, зменшивши податковий тиск на купецтво в 1,46-1,99 рази в імперії, а в переважній частині українських губерній - навіть у 2,77 рази для купців третьої гільдії, але й надала імпульсу розвитку торгівлі, промисловості, формуванню буржуазних відносин і зростанню чисельності купецтва, хоча гільдійські збори в порівнянні із подушними податями залишалися досить значними. Надання фіскальних пільг купецтву в 20-30-х рр. ХІХ ст. мало позитивні наслідки для аграрно-сировинної Російській імперії в розвитку міст, торгівлі й промисловості, тому ця практика використовувалася і в наступних десятиріччях.

Встановлено, що податкова політика Російської імперії визначалася не лише становим підходом, існувало оподаткування за релігійною належністю та етнічним походженням. Так, наприклад, для євреїв у кінці XVIII - середині XIX ст. встановлювалися спеціальні збори. Кримські татари до 1829 р. взагалі звільнялися від сплати державних податей, лише 1832 р. татари-селяни Кримського півострова майже зрівнюються в платежі подушного із іншими категоріями державних селян, але оброчна подать на них так і не була поширена. Значні фіскальні преференції мали поселення та колонії з іноземців, які визначалися у кожному окремому випадку відповідним законодавчим актом. Навіть після завершення пільгових років колоністи не зливалися із масою податного населення імперії, а зберігали значні особливості в оподаткуванні. Ті з них, котрі жили на казенних землях, не підлягали подушному оподаткуванню, на подушній основі вони лише сплачували збори - накладні до подушного, зокрема на утримання водних і сухопутних шляхів сполучення та на утримання “присутственных” місць. Проте колоністи, які мешкали на власних чи поміщицьких землях, обкладалися подушними податями так само, як поміщицькі селяни. Після підвищення податкових ставок у грудні 1861 р. податкові платежі на рівні державних селян (1 руб.) були лише в частини іноземних переселенців.

Визначено, що найбільш вагомим у фіскальному відношенні серед непрямих податей і зборів в імперії Романових був так званий питний дохід, тобто оподаткування виробництва й торгівлі алкоголем, а гуральництво було чи не найрозвинутішою галуззю промисловості. Якщо в російських губерніях існувала відкупна система стягнення податей з алкоголю, то в українських був хоча б частковий вільний продаж спиртних напоїв, із специфічною системою його оподаткування, що створювало для владних структур значні труднощі в її адмініструванні. Саме через це українські терени, разом із губерніями Білорусії та Прибалтики, протягом усього дореформеного періоду зберігали назву “привілейованих губерній”. Наявність в українських регіонах навіть обмеженої відкупної системи мало негативні наслідки як для населення, так і для держави, адже споювання і, як наслідок, розорення перших провокувало накопичення недоїмок прямих податей. Відкупна система породжувала значні зловживання відкупників, податкові заборгованості декого з них перед державою ставали хронічними, відтак відкупи стають одним із найбільших джерел накопичення первісного капіталу. Проте найбільшим фіскальним недоліком відкупів було те, що держава отримувала значно менше від того, що визискували у населення відкупники. Тому відкупи були приреченими, а оподаткування виробництва й продажу алкоголю стане одними із перших об'єктів реформ Олександра ІІ.

Встановлено, що в дореформений період місцеве оподаткування, незважаючи на всі спроби влади, було найменш упорядкованою складовою податкової системи держави Романових і слугувало цариною різноманітних зловживань чиновників місцевих імперських та виборних адміністрацій. У кінці XVIII - на початку ХІХ ст. земські й міські повинності перебували в аналогічному стані, не було уніфікації ні в їх обліку, ні в звітності по них, як у Російській імперії в цілому, так і в українських губерніях зокрема. Питання системного перегляду земських повинностей виникло лише внаслідок підготовки й проведення селянської реформи 1861 р., адже вони перебували в непорушному зв'язку із кріпосним правом. Якщо законодавець встановлював ставки подушного й оброку, а земські повинності регулювалися спеціальними кошторисами, то мирські збори формально призначалися мирськими сходами й затверджувалися казенними палатами. Усі спроби владних структур впорядкувати цей місцевий фіскальний інститут виявилися не дієвими, а мирські збори навіть у пореформений період залишалися цариною різноманітних зловживань місцевих адміністрацій, особливо сільських. Доведено, що в містах і містечках українських та білоруських губерній, навіть у 40-х рр. ХІХ ст., продовжували існувати податі й збори часів Речі Посполитої, а міське оподаткування в імперії Романових і надалі залишалося не лише не уніфікованим, а й не впорядкованим, зберігаючи традиційні підходи до формування міських доходів, зміна яких була пов'язана із приходом до влади Олександра ІІ й розпочатим ним курсом реформування держави. Встановлено, що, незважаючи на феодальний характер податкової, системи Російської імперії, міські податі й збори все ж віддзеркалювали формування буржуазних відносин у міському середовищі й відхід від станових принципів оподаткування, коли нобілітет, у даному випадку російське дворянство й представники української старшини й польської шляхти, мали платити збори із своєї міської нерухомості, а найбідніші мешканці міста, нерухоме майно яких коштувало менше 100 руб., звільнялися від цих повинностей. Оподаткування міської нерухомості спочатку в Санкт-Петербурзі, Одесі й Києві, а згодом і в інших губернських містах, було досить прогресивним заходом у податковій політиці Російської імперії першої половини ХІХ ст. Найголовнішим у цій податковій новелі було те, що розмір збору залежав від майнового стану платника - вартості його нерухомості чи торгових або промислових оборотів, на противагу архаїчному подушному, сплаті якого підлягали лише податні стани.

Обґрунтовано, що всі складові російської фіскальної політики, як в українських губерніях, так і в цілому по імперії, діяли не скоординовано, не синхронно, тобто у цій сфері не було єдиної системи державних заходів. Часткові й переважно локальні заходи центральних та місцевих владних структур, щодо оптимізації податкової політики Російської імперії не могли вирішити всього комплексу цих проблем, податкова система потребувала нагального комплексного реформування, яке можна було розпочати лише після ліквідації основ феодального ладу - кріпацтва - та відмови від подушної податкової системи, яка лежала в основі як загальнодержавного, так і місцевого оподаткування. Існує теза, що податки є платою за користування плодами цивілізації. Проведений аналіз податкової політики Російської імперії у дореформений період свідчить, що такою платою були місцеві податі й збори, адже саме земським, міським і мирським коштом проводилося будівництво й ремонт громадських споруд, благоустрій населених пунктів, утримувалися лікарні й школи. Російські загальнодержавні податі - подушне, гільдійські (процентні збори) й оброчна подать у першій половині ХІХ ст. не створювали й, тим більше, не підтримували блага цивілізації, - вони утримували двір Романових, бюрократичний апарат, військове й морське відомства та фінансували мілітарну політику російського самодержавства.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ І ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЇ ВИСВІТЛЕНІ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА

Монографія

1. Орлик В.М. Податкова політика Російської імперії в Україні в дореформений період / Відпов. ред. член-кореспондент НАН України О.П. Реєнт. - Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2007. - 631 с.

Статті у фахових виданнях

2. Орлик В.М. До питання фінансового стану українських губерній у другій чверті ХІХ ст. // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - К., 2002. - Вип.2(15). - Ч.ІІ. - С.45-48.

3. Орлик В.М. Поземельна подать і проблеми реформування податкової системи Російської імперії в ХІХ ст. // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - Вип.V. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2002. - С.36-41.

4. Орлик В.М. Казенні палати в системі фінансового управління Російської імперії в кінці XVIII - у ХІХ ст. (на матеріалах Київської губернії) // Український історичний журнал. - 2003. - №2 (449). - С.66-73.

5. Орлик В.М. Митна політика Російської імперії та організація митного контролю в українських губерніях у дореформений період (1795-1861 рр.) // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - Вип.VІ. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2003. - С.70-77.

6. Орлик В.М. До питання історії міністерства фінансів Російської імперії кінця XVIII - початку ХХ ст. // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - К., 2004. - Вип.2(26). - С.179-185.

7. Орлик В.М. Палати державних маєтностей українських губерній у фінансовій політиці Російської імперії // Український історичний журнал. - 2004. - №2 (455). - С.113-120.

8. Орлик В. Органи фінансового управління Російської імперії в Україні (кінець XVIII - середина ХІХ ст.) // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - Вип.VІІ. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2004. - С.75-81.

9. Орлик В.М. Податкові органи Російської імперії в Україні (ХІХ - початок ХХ ст.) // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - К., 2004. - Вип.4(28). - С.239-247.

10. Орлик В.М. Митні органи Російської імперії в українських губерніях (1795-1800 рр.) // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - К., 2005. - Вип.1(29). - С.181-187.

11. Орлик В.М. Проблеми історії податкової політики Російської імперії в українському селі кінця ХVІІІ - початку ХХ ст. в “аграрній” історіографії // Історія України. Маловідомі імена, події, факти: Збірник статей. - Вип. 27. - К.: Інститут історії НАН України, 2004. - С.224-239.

12. Орлик В.М. Податкові органи Російської імперії в Україні (історіографія проблеми) // Український історичний журнал. - 2005. - №4 (463). - С.190-199.

13. Орлик В.М. Інкорпорація України в податкову систему Російської імперії // Історична пам'ять. - Полтава, 2005. - Вип.1-2. - С.53-63.

14. Орлик В. Питні збори в українських губерніях Російської імперії у першій чверті ХІХ ст. // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - Вип.ІХ. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2005. - С.175-187.

15. Орлик В. До питання фіскальної політики нацистів в окупованій Україні /Орлик В., Маренець Л. // Архіви України. - 2005. - №1-3. - С.233-240.

16. Орлик В.М. Фінансова політика Російської імперії в українських губерніях у ХІХ ст. (історіографія проблеми) // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - Вип.ХІ. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2006. - С.85-95.

17. Орлик В.М. Єгор Канкрін і фіскальна політика Російської імперії в правобережній Україні в другій чверті хіх ст. // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: Зб. наук. праць: У 2-х ч. /Відп. ред. М.Ф.Дмитрієнко. - К.: НАН України, Інститут історії України. - 2006. - Число 13. - Част.2. - С.97-110.

18. Орлик В.М. Подушна система оподаткування в українських губерніях Російської імперії в кінці XVIII - середині ХІХ ст. // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - Вип.ХІІ. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2006. - С.119-125.

19. Орлик В.М. Державні селяни у податковій політиці Російської імперії в кінці XVIII - середині ХІХ ст. (на матеріалах українських губерній) // Український історичний журнал. - 2007. - №1 (472). - С.94-104.

20. Орлик В.М. Селянство України у фіскальній політиці імперій Романових і Габсбургів // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - Вип.ХІІІ. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2007. - С.83-86.

21. Орлик В. Іноземні переселенці й колоністи в податковій політиці Російської імперії у кінці XVIII - середині ХІХ ст. // Етнічна історія народів Європи: Зб. наук. пр. - Вип. 23. - К.: УНІВЕРС, 2007. - С.148-156.

22. Орлик В. Кримські татари в податковій політиці Російської імперії у дореформений період // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - Вип.ХІV. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2008. - С.157-163.

АНОТАЦІЯ

Орлик В.М. Податкова політика уряду Російської імперії в кінці ХVIII - середині ХІХ ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальностями 07.00.01 - історія України, 07.00.02 - всесвітня історія. - Інститут історії України Національної академії наук України. - Київ, 2008.

У дисертації вперше в історіографії комплексно досліджено податкову політику уряду Російської імперії наприкінці ХVIII - в середині ХІХ ст. Здійснено системний і порівняльний аналіз цієї політики в різних регіонах Російської імперії, головну увагу приділено Полтавській, Чернігівській, Слобідсько-Українській (Харківській), Волинській, Київській, Подільській, Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніям, а також проведено історико-порівняльний аналіз із регіонами Білорусі та Прибалтики.

З'ясовано витоки, принципи адміністрування та головні чинники впливу на політику уряду імперії Романових у сфері оподаткування. Досліджено спільне й відмінне в оподаткуванні “великоросійських” та “окраїнних” губерній. Доведено, що ставки подушного були єдиними для держави, а ставки оброчної податі - встановлені за класами. У той же час указується, що міське оподаткування в імперії Романових було не лише не уніфікованим, але й не впорядкованим, а в містах і містечках українських та білоруських губерній, навіть у 40-х рр. ХІХ ст. продовжували існувати міські податі й збори часів Речі Посполитої. Відображені заходи владних інституцій щодо уніфікації оподаткування виробництва й торгівлі алкоголем.

Ключові слова: податкова політика, Російська імперія, уряд, владні інституції, державні фінанси, податі, збори, податні стани, ставка оподаткування, губернія, регіон.

АННОТАЦИЯ

Орлик В.М. Налоговая политика правительства Российской империи в конце ХVIII - середине ХІХ в. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальностям 07.00.01 - история Украины, 07.00.02 - всемирная история. - Институт истории Украины Национальной академии наук Украины. - Киев, 2008.

В диссертации впервые в историографии комплексно исследовано налоговую политику правительства Российской империи в конце ХVIII - в середине ХІХ вв.

Осуществлен системный и сравнительный анализ этой политики в разных регионах Российской империи, особое внимание уделено Полтавской, Черниговской, Слободско-Украинской (Харьковской), Волынской, Киевской, Подольской, Екатеринославской, Херсонской и Таврической губерниям, а также проведен историко-сравнительный анализ с регионами Белоруссии и Прибалтики.

Выяснены истоки, принципы администрирования и главные факторы влияния на политику правительств империи Романовых в сфере налогообложения.

Доказано, что ставки общегосударственного и земского налогообложения для представителей податных состояний Российской империи не зависели от принадлежности к “великороссийским” или “окраинным” губерниям.

Ставки подушного были едиными для всего государства, а ставки оброчной подати устанавливались за классами.

В то же время указывается, что городское налогообложение в империи Романовых было не только не унифицированным, но и не упорядоченным, а в городах и городках украинских и белорусских губерний даже в 40-х гг. ХІХ в. продолжали существовать подати и сборы времен Речи Посполитой.

Проанализировано мероприятия властных институций по унификации налогообложения производства и торговли алкоголем.

Ключевые слова: налоговая политика, Российская империя, правительство, институты власти, государственные финансы, подати, сборы, податные состояния, ставка налогообложения, губерния, регион.

ANNOTATION

Orlik V.M. The tax policy of Russian Empire's government at the end of the 18 century - in the middle of the 19 century. - Manuscript.

The dissertation in competition on an academic degree of a Doctor of Science, specialty 07.00.01 - History of Ukraine, 07.00.02 - World history. - Institute of History of Ukraine National Academy of Sciences of Ukraine, Kiev, 2008. The tax policy of Russian Empire's government at the end of the 18 century - in the middle of the 19 century was first in the historiography fully investigated in this dissertation. The systems and comparative analyses of this policy in different regions of Russian Empire were done. The main attention was paid to Poltava, Chernihiv, Slobozhanschina (Kharkiv), Volyn, Kyiv, Podillya, Katerunoslav, Kherson and Tavria provinces, and a historical and comparative analysis with the regions of Byelorussia and Baltic were also held.

The origins, the principles of administration and the main factors of the influence on the policy of Romanov Empire's government in taxation were explicated. The common and different in taxation of “Great Russian” and “suburban” provinces were shown. It was proved, that the tax policy of Russian autocracy in the Ukrainian provinces as in the Empire in whole had some regional peculiarities. So, in Slobozhanschina and in Livoberezhzhi it essentially differed from other regions of Ukraine by the availability of the special groups of people - as military citizens and Cossacks. It was established that the rates of the poll tax were the same for the state, and the rates of the tax were determined by social classes. It was shown, that the charge of the tax obligation according to the number of the revision persons without the inclusion of the demographic changes continued the phenomenon of “Dead Souls”, when it was necessary to pay taxes for dead people between the revisions by the communities and landowners. It was proved that the taxation of the trade and industrial population of the towns was more progressive - the tradesmen who were united into the guilds. The considerable attention was paid to the guild reform by E. Kankrin (1824) which had the positive consequences for agrarian Russian Empire in the development of the cities, trade and industry. It was established that the tax policy of Russian Empire was determined not only by the social class approach, there was the taxation by the religious stripe and ethnic origin. The author made the systematic and comparative analyses of the taxation of Jewry, Crimean Tatars and foreign colonists. It was fixed that the most important moment in the fiscal relations among the indirect tax and fees in Romanov Empire was the drinkable income (the manufacture taxation and alcohol trade); and the distillation was one of the most developed industry. If in Russian provinces there was a payment system of tax collection of the alcohol, in Ukrainian provinces there was a partial free sale of the spirit with a specific system of its taxation that aroused the considerable difficulties in its administration for the leading structures. It was fixed that in the pre-reform period the taxation was least ordering by the structural taxation system of Romanov Power in spite of all authority's attempts and it served as a hotbed of various functionaries' abuses of local imperial and elective administrations. It was pointed that the town taxation and fees from the times of Rich Pospoluta continued to exist in cities and towns in Ukrainian and Russian provinces even in the 40 ths of the 19 centuries. It was proved, that all components of Russian fiscal policy acted uncoordinated, asynchronously as in Ukrainian provinces so as in whole Empire, that is there was any united system of the state actions in this sphere. Partial and mainly local actions of central and regional leading structures as to the optimization of tax policy of Russian Empire couldn't solve all these problems. Tax system required the urgent complex reformation that can be started only after the liquidation the basis of the feudal system - serfage - and the refusal from the poll tax system that was in the base of the national and local taxation.

Key words: taxation policy, Russian Empire, government, governmental institution, state finances, taxes, fees, tax position, tax rate, province, region.

Размещено на Allbest.ru