Охорона здоров’я в Україні в роки нової економічної політики: соціально-історичний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. Завдання розбудови та утвердження національної за характером, демократичної за сутністю, європейсько орієнтованої держави Україна вимагає від її керівництва формування і реалізації ефективної соціальної політики, спрямованої на створення належних санітарно-побутових умов життя та охорони здоров'я населення. Сучасна система охорони здоров'я в Україні потребує модернізації, насамперед концептуальних підходів до формування її нової якості. Під час вирішення цього складного завдання доцільним є врахування багатогранного історичного досвіду, звичаїв та побутових традицій українського народу.

У зв'язку з цим актуальним є вивчення формування та розвитку системи охорони здоров'я в Україні у 20-ті роки ХХ століття, об'єктивно-науковий аналіз як незаперечних здобутків у цій галузі, так і упущень.

Крім того, комплексне дослідження формування та розвитку охорони здоров'я в Україні у роки непу актуальне ще й з огляду на те, що тривалий час увага дослідників приділялась переважно політичним, економічним, виробничим, культурним питанням у новітній історії України. Натомість історія створення належних умов життя і охорони здоров'я українського народу у 1920-х рр. фактично залишалася поза дослідницьким полем.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі комплексного аналізу історіографії, історичних джерел вивчити формування та основні чинники розвитку системи охорони здоров'я в УСРР в окреслений період.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких дослідницьких завдань:

з'ясувати стан наукового вивчення теми, рівень і повноту її джерельного забезпечення;

проаналізувати санітарно-гігієнічні умови побуту населення УСРР та їхній вплив на стан його здоров'я;

розкрити заходи відповідних медико-санітарних служб та відомств із подолання епідемій та соціальних хвороб;

охарактеризувати основні типи лікувально-профілактичних закладів та їхню діяльність;

дослідити кадрове забезпечення системи охорони здоров'я в УСРР;

висвітлити політику радянської влади з охорони материнства і дитинства, діяльність мережі Охматдиту;

узагальнити досвід роботи системи охорони здоров'я в УСРР у 1920-х рр.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:

вперше на дисертаційному рівні комплексно досліджено формування та становлення системи охорони здоров'я в УСРР у 1921-1929 рр.;

проаналізовано побутові та санітарні умови життя населення та їх вплив на його стан здоров'я;

з'ясовано основні методи відповідних відомств системи охорони здоров'я з подолання епідемій та соціальних хвороб, участь у цьому закордонних благодійних організацій;

проаналізовано стан та діяльність загальної мережі лікувально-профілактичних установ як у місті, так і на селі;

вивчено кадрове забезпечення системи охорони здоров'я в УСРР у 1920-х рр., побут, умови праці та підвищення кваліфікації медичного персоналу;

висвітлено заходи радянської влади з організації охорони материнства і дитинства, функціонування мережі Охматдиту.

1. Історіографія, джерельна база та методологія дослідження

З'ясовано тенденції розвитку та закономірності нагромадження історичних знань із досліджуваної теми. Враховуючи критерії, запропоновані В. Коцуром, А. Коцуром, Я. Калакурою, умовно в історіографії з порушеної нами теми виокремлюємо два історіографічні періоди: радянський та сучасний. У радянському чітко прослідковуються такі підперіоди: 1) 1920-ті - поч. 30-х рр.; 2) середина 1930-х - І пол. 50-х рр.; 3) ІІ пол. 1950-х - cер. 60-х рр., 4) ІІ пол. 1960-х - поч. 90-х рр.

Історіописання початку 1920-х рр. із обраної нами для вивчення теми позначене появою перших публікацій у спеціальних медичних журналах. Їхній зміст здебільшого носив описовий характер і стосувався тогочасних актуальних соціальних проблем - усунення епідемій та реалізації урядової програми з ліквідації соціальних хвороб.

Починаючи з другої половини 1920-х рр., в історіографії спостерігається жанрове та тематичне розмаїття. Так, крім статей із роз'яснювальним змістом, з'являються і наукові та науково-популярні, брошури. Їхня поява свідчила про те, що питання охорони здоров'я набувають статусу не лише важливої соціальної, а і наукової проблеми. У зв'язку з цим значно розширюється науково-дослідницьке поле. Зокрема, предметом наукової уваги М. Євменьєва, Д. Єфремова, А. Берзіна, С. Струмиліна стали житлові умови та побут сільського та міського населення УСРР; функціонування санітарної медицини та завдання поширення санітарних знань серед населення - В. Крюкова та Я. Ліфшіца; організація широкої мережі доступних лазень - Г. Суєтіна та О. Марзеєва; водозабезпечення селян Волині - Л. Сімілейського; гігієна житла, їжі, одягу - В. Бондаренка, О. Волянського, А. Журавля, Ф. Баштана.

Значне зменшення чисельності населення УСРР, зумовлене подіями революції та громадянської війни 1917-1920 рр., голодом 1921-1923 рр., актуалізувало наукове осмислення цілого ряду питань, пов'язаних із демографією. Наприклад, С. Томіліним проаналізовано широкий перелік чинників, що впливали на народжуваність та рівень смертності взагалі, а Н. Морозовським, Б. Падалкою та Ю. Корчак-Чепурківським у найбільших містах України зокрема. Питання охорони материнства і дитинства, причини високої дитячої смертності з'ясовано у роботах Г. Гецова, О. Федотової.

Таким чином, 1920-ті - початок 1930-х рр. у розвитку радянської історіографії - період зародження наукових знань із порушеної нами теми. У другій половині 1930-х - на початку 1950-х рр. пріоритети у розвитку історичної науки в УРСР були зумовлені особливостями як внутрішньополітичного життя (репресії, культ особи Й. Сталіна, голодомор 1946-1947 рр.), так і зовнішньополітичного життя (Велика Вітчизняна війна). У зв'язку з цим праць, в яких би досліджувалася питання історії охорони здоров'я у 1920-ті роки, нами практично не виявлено. Винятком є напрацювання О. Беліцької, М. Борсукова. Незважаючи на те, що у них частково висвітлено стан та діяльність системи охорони здоров'я в УСРР у 1920-ті рр., проте лейтмотивом їхнього змісту було тенденційне оспівування турботи радянської влади про умови життя та лікування населення.

У другій половині 1950-х рр. - на початку 60-х рр. спостерігаються позитивні зрушення у досліджені питань, дотичних із порушеною нами темою. Наприклад, у працях І. Хороша висвітлено як загальнореспубліканські тенденції, так і регіональні особливості у розвитку системи охорони здоров'я в Україні упродовж 1920-х рр.

Окрім одноосібних монографій у кінці 1950-х рр. в історіографії з'являються узагальнюючі колективні дослідження, наприклад, “Досягнення охорони здоров'я в УРСР”.

Таким чином, у другій половині 1950-х - на початку 1960-х рр. якісно зростає рівень наукової продукції, в якій висвітлено окремі питання, співзвучні з порушеною нами тематикою.

Характерною ознакою четвертого підперіоду радянського етапу у розвитку історіографії з обраної нами для вивчення теми (друга половина 1960-х - початок 1990-х рр.) стало пропагандистське декларування у більшості робіт ролі КПРС та удаваного внеску “вождів” у розвиток охорони здоров'я в УРСР. Однак у працях П. Щупика, та П. Коваленка проаналізовано і прорахунки в функціонуванні системи охорони здоров'я в Україні у 1920-х рр.

Регіональних відмінностей у становленні, функціонуванні та розвитку системи охорони здоров'я в УСРР у 1920-х рр. на прикладі Харкова стосуються напрацювання В. Єгорової та Т. Єгурнової. Регіональна тематика представлена і на дисертаційному рівні. Історію медицини на Волині вивчено І. Медчуком, а роль громадськості в поліпшенні її роботи на Рівненщині - С. Гормахом.

Отже, у другій половині 1960-х - на початку 1990-х рр., незважаючи на те, що питання історії регіонального розвитку охорони здоров'я в УСРР у 1920-х рр. стали предметом вивчення на дисертаційному рівні, їхнє науково-об'єктивне осмислення ускладнювалося політичною кон'юнктурою.

1990-ті - 2000-ні рр. представлені сучасними науковими розробками окремих аспектів історії становлення та розвитку системи охорони здоров'я в УСРР у 1920-ті рр. таких дослідників, як Я. Ганіткевич, В. Мусієнко, О. Сердюк та А. Пріцкер, З. Боларович та інших.

Характерною рисою сучасного історіографії є посилений інтерес дослідників до різних питань регіональної історії, враховуючи історію охорони здоров'я. Регіоналістика відображена як в одноосібних роботах, наприклад, С. Кобилянського, К. Васильєва, Л. Лехана, так і в узагальнювальних: “Медицина Нікополя в ХХ столітті” та “Медицина Запорізької області”.

Дитяча безпритульність у 1920-х рр. в УСРР, заходи щодо її подолання, діяльність організацій Червоного Хреста у республіці - ці та інші питання стали предметом наукового вивчення А. Зінченка, С. Кармалюка.

Матеріально-економічне становище та умови праці робітників, демографічну ситуацію в містах УСРР у другій половині 1920-х - 1930-х рр. висвітлено у роботах Д. Гриня, О. Трубенюка.

Отже, констатуючи досягнення українських дослідників у вивченні історії становлення та розвитку системи охорони здоров'я в УСРР у 1920-х рр., стверджуємо, що поки немає спеціального комплексного наукового дослідження з цієї теми. Цим і зумовлено звернення дисертантки до обраної для вивчення теми.

Проаналізовано рівень і повноту джерельного забезпечення дослідження та обґрунтовано вибір його методології. Джерельну базу дослідження становлять неопубліковані та опубліковані історичні джерела. Неопубліковані документи опрацьовувалися дисертанткою у відповідних фондах Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГОУ) та Центрального державного архіву вищих органів влади України (ЦДАВОУ).

За типово-видовим критерієм залучені до дисертації неопубліковані джерела умовно поділено на такі групи: 1) документи центральних та місцевих органів влади; 2) статистичні дані; 3) різноманітні протоколи з'їздів та конференцій; 4) доповіді та пояснювальні матеріали до них; 5) доповідні записки, офіційне листування Наркомздоров'я з партійними та урядовими інстанціями; 6) акти обстеження санітарного стану населених пунктів та умов праці і проживання населення.

Залучені неопубліковані джерела дали змогу об'єктивно дослідити тогочасні умови життя та праці жителів міст і сіл, стан здоров'я різних категорій населення та виявити чинники, які на нього впливали, діяльність партійного та державного апарату в сфері охорони здоров'я, з'ясувати основні проблеми, напрямки розвитку системи охорони здоров'я як у містах, так і в сільській місцевості.

У вивчені порушеної нами теми інформаційною насиченістю позначені опубліковані джерела. Нами вони класифіковані на такі групи: 1) документи партійних та радянських органів влади, надруковані в офіційних тематичних та систематичних збірниках; п'ятирічні плани розвитку охорони здоров'я в Україні, різноманітні відомчі збірники матеріалів, що стосуються медичного обслуговування населення; 2) опубліковані звіти Наркомздоров'я; 3) звернення Наркомздоров'я в різні державні та партійні органи; 4) статистичні матеріали, представлені в збірниках, бюлетенях; 5) матеріали періодичних видань 1920-х рр.

Таким чином, вся сукупність зазначених вище груп історичних джерел дозволила належним чином висвітлити становлення, функціонування та розвиток системи охорони здоров'я в УСРР у 1920-ті рр.

Теоретико-методологічні засади дослідження становить сукупність методів та принципів пізнання, спрямованих на всебічне та об'єктивне висвітлення історичних явищ фактів, подій.

Під час роботи над темою дисертантка застосовувала принципи історизму, системності, комплексності, науковості, об'єктивності, проблемності. Серед комплексу основних дослідницьких методів пріоритетними під час роботи над дисертацією стали такі: аналітично-синтетичний, історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-типологічний, історико-хронологічний, метод класифікації. Комплексне застосування цих принципів і методів історичного пізнання дозволило об'єктивно дослідити становлення та розвиток системи охорони здоров'я в УСРР у 1920-ті рр., з'ясувати її значення, отримати науково обґрунтовані результати.

2. Санітарія побуту і стан здоров'я населення та боротьба з епідемічними хворобами

З'ясовано, що на початку 1920-х рр. санітарія побуту населення УСРР у цілому визначалася несприятливими матеріальними чинниками, насамперед високою житловою скупченістю як у місті, так і на селі, санітарною невпорядкованістю населених пунктів, нестачею коштів на санітарію, гігієну та оздоровлення, а також шкідливими умовами праці та відсутністю належних гігієнічних навичок у населення.

Житлові умови як селян так і городян, були далекими від норм. Більшість селянських будинків традиційно споруджувалася з недовговічних матеріалів, оскільки так було дешевше. В степовій частині України селянські будинки - переважно з глини. В лісовій та лісостеповій - з дерева. Глиняні хати будувалися в основному за рахунок валькованих і глинолитних стін. Найменш придатними для життя, з санітарно-гігієнічної точки зору, були хати, стінки, яких зводилися з саману. До його складу, крім соломи і глини, часто, заради міцності, домішували коров'ячий кізяк. Такі стіни мали схильність до гниття. Більшість селянських хат не мала фундаменту. Підлогою слугувала земляна долівка.

Традиційно маленький розмір вікон у помешканнях селян обмежував проникнення у них сонячного світла. Подвійні віконні рами, здатні утримувати тепло, зустрічалися в окремих, до того ж рідкісних випадках. Через відсутність квартирок у жилих приміщеннях селянських осель, із урахуванням того, що на одного мешканця селянської хати, в якій проживало 5-6 осіб, припадало лише 11 м3 повітря, вони не провітрювалися.

Вкрай поганими були також і житлові умови мешканців міст та робітничих селищ. Зокрема, одним із найменш занедбаних регіонів щодо житлового забезпечення був Донбас. Помешкання, в яких проживали шахтарі, являли собою дво- або чотирьохквартирні будинки для сімейних робітників та гуртожитки для неодружених, які ані за якісними, ані за кількісними показниками не відповідали навіть мінімальним санітарним нормам. Як і селянські хати, вони були холодними, вологими, темними та задушливими. Становище ускладнювалося ще й тим, що їхні мешканці, маючи таке непривабливе житло, не дуже то й дбали про те, щоб підтримувати в ньому належний стан.

Незначні позитивні зрушення у житлових умовах робітників окреслилися у другій половині 1920-х рр. У цей час розпочалося досить енергійне будівництво нового житла для робітників великих промислових підприємств.

Однак проблемними залишалися питання з водопостачанням; видаленням і обеззаражуванням нечистот та сміття; забезпеченням населення лазнями та постільною білизною.

Тому паралельно з нарощуванням темпів будівництва житла владою у другій половині 1920-х рр. реалізовувалися заходи, спрямовані на оздоровлення побуту населення. Так, поліпшувалося сільське водопостачання, зокрема у місцях підвищеної захворюваності населення кишковими інфекціями. Ця робота фінансувалася за рахунок санітарно-гідротехнічного фонду. Дотація з цього фонду стимулювала санітарну роботу на селі, підтримувала ініціативу місцевих сільрад і санітарних комісій стосовно покращення сільського благоустрою. Було упорядковано понад 900 громадських криниць, налагоджено виробництво помп. На кінець 1927 р. за державної підтримки - Наркомздоров'я - було збудовано 289 лазень.

У результаті вжитих заходів поліпшилися не лише житлові та побутові умови населення УСРР. Упродовж 1923-1927 рр. чіткою стала тенденція збільшення чисельності населення республіки. За темпами його приросту Радянська Україна в окреслений період посідала перше місце в Європі.

З'ясовано, що на початку 1920-х рр., внаслідок війни, економічної розрухи та породженого ними прикрого санітарного стану населення, республікою прокотилася хвиля епідемій різних хвороб. Ситуація була настільки небезпечною, що радянською владою була розроблена і реалізована спеціальна комплексна програма з їхньої ліквідації.

У результаті, починаючи з 1923 р., епідемії холери, віспи і різновидів тифу поступово пішли на спад. Так, у 1924 р. захворюваність висипним тифом знизилася майже в 3 рази, порівняно з 1922-1923 рр. і у 20 разів, порівняно з 1920 р. Значним досягненням стало те, що у 1923 р. на території УСРР не було зареєстровано жодного випадку холери.

Значне поширення інфекційних хвороб, унаслідок різкого погіршення упродовж 1914-1921 рр. умов життя населення України, на порядок денний перед органами радянської влади ставило питання подолання санітарної некультурності населення, роз'яснення важливості профілактично-гігієнічних заходів попередження інфекційних хвороб. Функції координаційних центрів в об'єднанні зусиль медичних працівників, громадського активу та державних закладів у справі організації санітарної освіти виконували “саносвітбюро” районного і окружного рівнів. До їхнього складу входили представники профілактичних медичних закладів, зокрема “Робмеду” (закладів страхової медицини для промислових робітників) і “Військсанмеду” (військових санітарно-медичних закладів), а також делегати від профспілки “Медсанпраця” (профспілки працівників медико-санітарної праці), політосвіти Наркомосу і культвідділів профспілок. Створювалися й спеціальні санітарно-освітні заклади: губернські “будинки санітарної освіти” та периферійні районні бази саносвіти, які надавали методологічну та інструкторську допомогу в організації санітарної освіти.

Активно медичну допомогу населенню УСРР, насамперед Півдня України, на початку 1920-х рр. надавали закордонні благодійні організації: Міжнародний комітет Червоного Хреста, Міжнародний комітет допомоги дітям, Організація Нідерландських і Німецьких менонітів, Німецький Червоний Хрест, Американська Адміністрація Допомоги (АРА - англійська абревіатура) тощо.

3. Надання медичної допомоги населенню України в 20-ті роки

Проаналізовано стан із розвитком лікувальних закладів у республіці.

Лише з другої половини 1920-х рр. мережа лікувальних закладів у селах та містах УСРР почала розвиватися як кількісно, так і якісно. Так, у 1926-1927 бюджетному році на 511 та 52 зросла мережа відповідно стомат- та рентгенкабінетів, порівняно з початком 1920-х рр.

У грудні 1929 р. ЦК ВКП(б) була прийнята постанова „Про медичне обслуговування робітників і селян”. Нею союзне керівництво вимагало від республіканських органів влади розширити мережу фельдшерських сільських пунктів, сільських лікарських амбулаторій. У такий спосіб влада начебто вирішила проблему незадовільного стану з кількістю лікувальних закладів як у СРСР, так і УСРР.

Однак, незважаючи на гучні декларації, це був суто пропагандистський з боку більшовицьких лідерів акт. Справа у тому, що фінансування програми, оприлюдненої у згаданій постанові, передбачалося не із союзного, а з республіканських бюджетів. Останні, як відомо, не були спроможні це реалізувати за хронічного дефіциту необхідних ресурсів.

Попри певні позитивні результати у розвитку лікувальної мережі, яких вдалося досягти у другій половині 1920-х рр., в цілому її становище потребувало кардинальних змін на краще. Насамперед потрібно було вирішувати проблему браку кваліфікованого лікарського персоналу.

Дисертанткою розкрито, що мережа навчальних закладів медичної освіти станом на початок 1920-х рр. не могла забезпечити належну підготовку висококваліфікованих кадрів. У зв'язку з цим керівництво УСРР упродовж 1921-1925 рр. втілило у життя ряд заходів, спрямованих на розширення мережі навчальних закладів різних типів для підготовки медичних працівників. Так, станом на 1925 р. при всіх чотирьох медичних інститутах республіки працювало по одному денному робітфаку. Підготовка середнього медичного персоналу здійснювалася на спеціальних курсах, які працювали у кожному губернському та повітовому центрі.

Крім того, було прийнято рішення про збереження інституту лікарських помічників. З метою ліквідації самостійної фельдшерської діяльності підготовка фельдшерів замінювалася підготовкою лікпомів. В Харкові, Києві, Катеринославі, Полтаві, Кременчуці, Чернігові, Житомирі та в інших містах було відкрито 12 шкіл лікпомів, де навчалося 2241 учнів.

Незважаючи на певні покращення ситуації, кадрова проблема залишалася недостатньо вирішеною й у другій половині 1920-х рр. Відповідно до статистичних матеріалів, станом на 1927 р. в УСРР проживало 10717 лікарів, із них 5006 - у чотирьох великих містах: Харкові, Одесі, Києві, Дніпропетровську). В окружних містах нараховувалося 2220 лікарів. В усій сільській місцевості України працювало лише 3491 лікарів. Це свідчило про все ще нерівномірний розподіл лікарського персоналу між містом і селом. Подібною була ситуація і з кадровим забезпеченням окремих галузей охорони здоров'я. Так, із 10717 лікарів республіки лише 544 були санітарними, більша частина з яких працювала в окружних центрах, педіатрів - 437, із яких лише 88 працювало на селі.

4. Розвиток лікувально-профілактичної роботи

Дисертанткою проаналізовано заходи уряду з ліквідації т. зв. соціальних хвороб. Упродовж 1923-1923 рр. мережа противенерологічних лікувальних медичних закладів у республіці зросла до 26 венерологічних диспансерів, 156 кабінетів при поліклініках, 25 сільських веннунктів і 960 венерологічних ліжок. Енергійні заходи, проведені урядом у боротьбі з венеричними хворобами зумовили їхнє різке зниження у другій половині 1920-х рр.

Не менш актуальною була проблема захворюваності населення УСРР на туберкульоз. За неповними статистичними даними, на початку 1920-х рр. активним туберкульозом в Україні хворіло до 6 % жителів, а 70 % було ним інфіковано. Водночас у 1922/1923 господарському році в республіці функціонувало лише два протитуберкульозні диспансери. Цього було замало для подолання масового захворювання на нього. Урядом розробляються і втілюються енергійні заходи з розвитку насамперед мережі антитуберкульозних закладів, а також налагодження широкої профілактичної, освітньої роботи. Результати цілеспрямованих дій влади швидко далися в знаки. Так, станом на 1 вересня 1923 р. повноцінно функціонувало 47 диспансерів (20 - в окружних містах, 2 - у селах), 14 санаторіїв на 866 ліжок. У диспансерах щомісяця обстежувалося 70,5 тис. осіб. Станом на 1927/1928 господарський рік в УСРР нараховувалося вже 76 протитуберкульозних диспансери. Вони здійснювали не лише лікувальну, а й освітню роботу.

При них організовувалися ради соціальної допомоги. Останні переймалися покращенням умов праці і побуту та запровадження заходів особистої профілактики у виявлених осередках розповсюдження туберкульозу.

У такий спосіб, незважаючи на певні прорахунки, компанійщину, не досить розвинуту матеріальну базу все ж у другій половині 1920-х рр. було досягнуто досить значних успіхів у боротьбі з соціальними хворобами, насамперед із трахомою та туберкульозом. Суттєві зрушення відбулися і у сфері запобігання виробничого травматизму.

Однак повільними темпами поліпшувалися умови праці робітників, задіяних на підприємствах із шкідливими умовами праці. Гонитва за збільшенням обсягів виробництва, зокрема на старих, зношених підприємствах, фактично вела до того, що на догоду плану свідомо нехтували здоров'ям, а то і життям робітників. Особливо загрозливою ситуація з цим стала у другій половині 1920-х рр. Різні форми “ударництва”, як правило, оберталися надмірним перевантаженням не лише машин і механізмів, але й працюючих на них людей. Це зумовлювало не лише чисельні технологічні аварії, а й масові захворювання та каліцтва робітників.

Проаналізовано розвиток системи охорони здоров'я матері та дитини в УСРР. Цей напрямок медицини був об'єктом постійної уваги органів радянської влади. Упродовж 1921-1923 рр. у республіці було налагоджено функціонування 264 закладів із охорони здоров'я матері та дитини, 43 із них - у губернських центрах, решта - у повітових. Структурно вона складалася з 58 консультацій, 25 „крапель молока”, 13 молочних пунктів, 30 постійних ясел, 12 будинків матері та дитини, 6 будинків немовлят, 7 розподільників. Крім того діяло 13 постійних і 15 сезонних дитячих санаторіїв.

Відновлення економічного потенціалу УСРР зумовило швидке зростання у другій половині 1920-х рр. чисельності ясел. Порівняно з 1923 р., у 1926/1927 р. вона зросла у 13 разів, у 1927/1928 р. - у 16,7 рази, у 1928/1929 р. - у 25,7 рази.

Починаючи з другої половини 1920-х рр. набула подальшого якісного розвитку справа оздоровлення дітей. Крім дитячих майданчиків в Україні з'являються дитячі оздоровчі санаторії, літні оздоровчі заклади. Ними у 1927 р. було охоплено 90 тис. дітей, у 1928 р. - 100 тис., 1929 р. - 185 тис.

Не менша увага приділялась і здоров'ю вагітних жінок. У 1925/1926 році жіночі консультації відвідало вже 78 % вагітних жінок в округах, 71 % - в містах та 67 % - в селах.

Однак, незважаючи на ці в цілому позитивні зрушення, 72,5 % пологів в цілому по Україні та 79 % у сільській місцевості приймали лише повитухи.

Отже, в цей період вдалося досягнути певних успіхів в охороні материнства та дитинства. Зокрема, постійно вдосконалювалася та оновлювалася мережа установ Охматдиту, поліпшувалася допомога при пологах, значна увага приділялася оздоровленню дітей тощо. Однак часто гучні кампанії влади у цій сфері давали незначний ефект. Стан справ у галузі охорони здоров'я матері та дитини все ще залишався далеким від задовільного.

Висновки

санітарний радянський епідемія

У результаті проведеного наукового дослідження автор виносить на захист такі висновки і положення:

1. Аналіз стану наукової розробки теми засвідчив, що досі вона не була предметом спеціального наукового вивчення в історичній літературі. Залучена до дисертації джерельна база є достатньо репрезентативною і різнобічною, що дозволяє повно вирішити дослідницькі завдання.

2. Становлення і розвиток радянської системи охорони здоров'я в УСРР у 1920-х рр. відбувалися за вкрай скрутних соціально-економічних умов. Станом на 1920 р. мережа лікувальних закладів була зруйнована на 70-80%. Крім того, далася в знаки економічна криза, зумовлена революцією та громадянською війною.

3. Незважаючи на всі прорахунки влади у відновленні та розбудові мережі закладів охорони здоров'я у першій половині 1920-х рр., їй вдалося віднайти, мобілізувати і ефективно задіяти всі сили і засоби для подолання епідемій тифу, іспанки, холери та ряду інших небезпечних хвороб.

4. Загальне поліпшення стану народного господарства УСРР, відносно збалансована соціально-економічна політика радянської влади стосовно селянства та робітників у роки нової економічної політики дозволили поліпшити санітарно-побутові умови життя населення, комунальне облаштування міст і сіл, що позитивно позначилося на зменшенні захворюваності населення на інфекційні та соціальні хвороби.

5. Упродовж 1920-х рр. докладалися значні зусилля для подолання кадрового дефіциту медичних працівників. Проте остаточно вирішити цю проблему, незважаючи на певні позитивні зрушення, протягом вказаного періоду так і не вдалося. У зв'язку з цим, не лише на селі, але й у місті в медичних закладах здебільшого працювали люди з низьким рівнем кваліфікації.

6. Заходи влади зі створення мережі спеціальних медичних установ, які опікувалися здоров'ям матері та дитини, на відміну від багатьох інших починань, набули справді всенародного масштабу та були результативними. Однак навіть у цій справі реальний стан речей не відповідав офіційно зображуваній картині. Так, незважаючи на всі зусилля, в сільській місцевості кваліфікована лікарська пологова допомога залишалася швидше винятком, аніж правилом.

7. Попри всі декларативні заяви властей про те, що радянська держава однаково дбає як про здоров'я робітників, так і про селян, загальний рівень медичного обслуговування жителів сіл упродовж 1921-1929 рр. залишався значно нижчим, аніж населення міст.

8. Упродовж 1920-х рр. спільними зусиллями уряду, місцевих органів влади, медичних працівників санітарно-гігієнічне, медико-лікувальне обслуговування громадян УСРР значно покращилися. Це зумовило значний приріст населення у республіці. Безумовно, загальний стан справ із охороною здоров'я в Радянській Україні залишався гіршим, на відміну від більшості європейських країн, однак вдалося досягти основного - зупинити епідемії, налагодити систему медичного обслуговування жителів міст і сіл.

Література

1. Санітарний стан та боротьба з епідеміями в радянській Україні. 1920-ті рр. // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць. - К.: Інститут історії України НАН України, 2007. - Вип. 17. - С. 345-375.

2. Діяльність закладів охорони материнства і дитинства на селі в 20-і роки ХХ століття // Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. - Луганськ: ДЗ „ЛНУ імені Тараса Шевченка”, 2008. - Серпень. - № 15 (154). - С. 210-216.

3. Санітарний побут українського населення в 20-і рр. ХХ століття // Український селянин: Зб. наук. праць / За ред. А.Г. Морозова. - Черкаси: Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького, 2008. - Вип. 11. - С. 341-343.

4. Організація санітарної служби та головні напрямки діяльності санітарних закладів України у 20-ті роки ХХ ст. // Гелія (науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. редактор В.М. Вашкевич. - К., 2008. - Вип. 15. - С. 60-67.

5. Епідемічні хвороби в Україні у 1920-ті рр. // Materily IV Miedzynarodowej konferencji “Nauka i inowacia - 2008”. - 07-15 pazdiernika 2008 roku. - Tym 8. - Prawo. Historia. - Przemysl: Nauka i studia, 2008. - P. 67-69.

6. Підготовка медичних працівників в Україні у 20-х рр. ХХ ст. // Матеріали за 4-а международна научна практична конференция „Образование и наука на 21 от век”. - 17-25 октомври 2008. - Том 7. - Закон. История. - София: „Бял ГРАД-БГ” - С. 61-65.

7. Система охорони здоров'я в Україні у 20-ті рр. ХХ ст. // Гілея (науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. редактор В.М. Вашкевич. - К., 2008. - Вип. 16. - С. 33-45.

Размещено на Allbest.ru