Дмитро Гермогенович Віленський народився 1.08.1892 року в м. Шепетівці Із'яславського повіту Волинської губернії в сім'ї священика. Початкову освіту отримав у Любарській 2 - класній школі. У 1906 році закінчив навчання в Кременецькому духовному училищі та вступив до Волинської духовної семінарії. Аналіз доступних документальних джерел доводить, що родинне виховання значною мірою вплинуло на формування світогляду майбутнього вченого. Виховуючись у сім'ї священика, він був високоморальною та високоосвіченою людиною, вільно володів п'ятьма іноземними мовами. Після закінчення Духовної семінарії в серпні 1911 року Д. Г. Віленський вступає до Київського політехнічного інституту на сільськогосподарське відділення.

В цей час на сільськогосподарському відділенні КПІ працювало ціле сузір'я відомих вітчизняних вчених, таких як професори М. П. Чирвінський, Є. П. Вотчал, П. Р. Сльозкін, К. Г. Шіндлер, В. Г. Бажаєв та інші. Найбільший вплив на становлення майбутнього науковця мав завідувач кафедри рослинництва, професор П. Р. Сльозкін, який працював над проблемами родючості ґрунтів, агрохімії, вирощування зернових і технічних культур, а для студентів читав курс лекцій із загального землеробства.

З 1917 по 1921 роки Д. Г. Віленський працював викладачем на кафедрі рільництва агрономічного факультету Саратовського державного університету, де розпочав свою наукову роботу як геоботанік з дослідження рослинності ґрунтів і флори Новоузенського повіту Самарської губернії, зокрема вивчав лікарські рослини, рослинність пісків і засолених лугів та солонців як кормових угідь. Досліджуючи рослинність пісків, Д. Г. Віленський займався питаннями сукцесій при заростанні пісків.

Після переїзду до Грузії Дмитро Гермогенович отримав посаду асистента кафедри ботаніки Тіфліського (Тбіліського) політехнічного інституту. З 1922 року - доцент кафедри загального рільництва цього ж вузу. У 1924 році виходять друком його дві фундаментальні праці: „Засолені ґрунти, їх походження, склад і способи покращення” та „Аналогічні ряди в ґрунтоутворенні і їх значення для побудови генетичної класифікації ґрунтів”. Перша робота привернула до себе увагу наукової спільноти різнобічністю та широтою підходу до вивчення однієї із найскладніших проблем ґрунтознавства - меліорації засолених ґрунтів. У книзі подано глибокий аналіз тісних зв'язків різних типів засолених ґрунтів з властивою їм рослинністю, особливостями гідрогеоморфних умов їх розміщення на річкових терасах. На основі загального фактичного матеріалу були сформовані пропозиції про способи меліорації засолених ґрунтів. Не менш знаковою є друга праця. Слід відмітити, що у 20-ті роки минулого століття пошук еволюційно-генетичних зв'язків у природних тілах і явищах привертав увагу багатьох вітчизняних учених-біологів, географів, ґрунтознавців. У ґрунтознавстві ідею аналогічних рядів у генезисі та географії ґрунтів розробляли Я. М. Афанасьєв, С. О. Захаров, Г. М. Висоцький. Запропонована Д. Г. Віленським генетична класифікація ґрунтів була побудована на основі аналогічних рядів у ґрунтоутворенні.

У 1924 році в Харківському сільськогосподарському інституті була організована науково-дослідна кафедра ґрунтознавства по лінії НКО УРСР. До складу кафедри увійшли три секції: 1) динаміки та хімії ґрунтів; 2) географії та морфології ґрунтів і 3) геоботаніки. Останній підрозділ після повернення на Україну очолював Д. Г. Віленський. Кафедра та геоботанічна секція на той час проводили наукові дослідження щодо пошуку нових для України родів рослин, а також реліктових видів, характерних як провідників у виявленні післяльодовикової історії, вивчення рослинності Олешківських пісків, району Донбасу, Чорноморських степів тощо. У 1926 році, за дорученням комісії Дніпробудівництва при Наркомземі УРСР, професор Д. Г. Віленський провів обстеження ґрунтів нижньої частини долини річки Самари від Дніпропетровська до Новомосковська, результати яких виклав у своїй праці „Почвы долины р. Самары в районе работ Днепростроя”. Крім того, на кошти науково-дослідної кафедри ґрунтознавства ХСГІ було розпочато систематичні дослідження солонців України, особливо в зоні солонцевого району, що охоплював Полтавську, Чернігівську і Харківську губернії, де Д. Г. Віленським було закладено спеціальну дослідну ділянку для вивчення галофітів.

Влітку 1927 року під керівництвом ученого проводилися дослідження земель державного меліоративного фонду в Мелітопольському окрузі на північному узбережжі Сиваша, в районі станції Ново-Олексіївки, на Чонгарському півострові, острові Чурюк, Бірючому та інших островах. Нами виявлено, що метою цих комплексних досліджень було вивчення природних умов вказаних земель для складання плану досліджень і покращення їх використання. Під час дослідження була проведена детальна невеліровка і складені геологічна, ґрунтові та ботанічні карти на площі 17 тис. гектарів.

Від імені науково-дослідної кафедри ХСГІ Д. Г. Віленський брав участь у з'їздах ґрунтознавців і як представник Укрголовнауки на Першому Міжнародному Конгресі Ґрунтознавців у Вашингтоні виступив з двома доповідями про солонці України. Українська делегація представляла низку експонатів: Д. Віленський разом із Г. Маховим репрезентував колекцію 32 монолітів найголовніших типів ґрунтів, виготовлену за власною оригінальною методикою, карту ґрунтів України (25-верстного масштабу), виготовлену ще секцією ґрунтознавства СГНКУ; карту ґрунтоутворюючих порід України (25- верстного масштабу); карту ґрунтоутворюючих порід Донбасу (10-верстного масштабу); геоботанічний та ґрунтовий профіль тераси Дніпра; ґрунтовий профіль Донецького району від річки Лугань до річки Міус.

На Першій Всеукраїнській нараді ґрунтознавців у 1928 році професор Д. Г. Віленський виступив з доповіддю „Чергові завдання у справі дослідження ґрунтів України”, в якій запропонував з метою наукового об'єднання всіх робіт із ґрунтознавства в Україні й проведення їх найбільш доцільним координуючим способом - створити Український Інститут Ґрунтознавства, який би об'єднав усі роботи з ґрунтознавства. На початку 30-х років ХХ ст. такий інститут було створено. На думку Д. Г. Віленського та інших членів наради, лише така організація робіт у галузі ґрунтознавства приведе до найбільш доцільного використання ґрунтознавчих сил і заощадить державні кошти.

В 1930 році Д. Г. Віленського призначено генеральним секретарем оргкомітету Другого міжнародного конгресу, поклавши на нього функції сформувати програму зібрання та виступів доповідачів. На цьому конгресі Дмитра Гермогеновича обирають секретарем Міжнародної комісії з класифікації, географії і картографії ґрунтів.

У 1930 році професор Д. Г. Віленський переїхав із Харкова до Києва і очолив кафедру ґрунтознавства та гідрології Київського інженерно-меліоративного інституту й одночасно з 1931 року працює заступником директора з наукової роботи, а з червня 1933 року - директором інституту та керівником сектору Всеукраїнського науково-дослідного інституту агроґрунтознавства та хімізації сільського господарства. В цей час він займався дослідженнями виробничо-генетичної класифікації ґрунтів і рослинного покриву УРСР, а також карти ґрунтів України в масштабі 1 : 1000000, а також карти басейну Дніпра та тексту до неї.

Однак не всі дослідження були завершені, оскільки політична ситуація в країні та зокрема в інституті дуже загострилася. Постійні перевірки різних органів влади, фінансові проблеми, кадрова лихоманка і продовження «чвар» у галузевому середовищі спонукали Д. Г. Віленського у грудні 1933 року прийняти запрошення працювати в Московському державному університеті ім. М. В. Ломоносова, де він згодом, у 1939 році, створив кафедру географії ґрунтів і керував нею до кінця свого життя.

Після переїзду до Москви сфера діяльності вченого розширюється. У 1935 році у зв'язку з проблемами інвентаризації земельного фонду країни, хімізації і механізації землеробства, вивчення агрохімічних і агрофізичних властивостей ґрунтів, Академія наук СРСР провела спеціальну сесію, присвячену ґрунтознавству і агрохімії, на якій Д. Г. Віленський виступив з узагальнюючою доповіддю на тему „Стан питання про структуру ґрунтів”. На той час ця проблема була однією з найдискусійніших, і прихильники різних поглядів на агрономічне значення ґрунтової структури навіть поділялися на „структурників” та „антиструктурників”. Д. Г. Віленський вважав структурність ґрунтів одним із найважливіших факторів родючості. Ще на початку 30-х років ХХ ст., працюючи на Україні, та у наступні роки в МДУ ім. М. В. Ломоносова він почав займатися питаннями вивчення закономірностей структуроутворення у ґрунтоутворюючому процесі, розробкою методів визначення водостійкості ґрунтової структури, стійкості її проти ерозії.

У роки Другої світової війни вчений працював для потреб тилу й особливо продовольчого забезпечення країни. У 1942 році співробітників кафедри на чолі з Д. Г. Віленським евакуювали в Ашгабат, де вони займалися обстеженням ґрунтів такирів як об'єктів для будівництва тимчасових аеродромів.

У серпні 1948 році відбулася сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук імені В. І. Леніна, яка відіграла драматичну роль в історії радянської біологічної та сільськогосподарської науки взагалі й ґрунтознавства зокрема. Всі напрямки в біології, що не відповідали вимогам доповіді та діяльності Т. Д. Лисенка, були названі реакційними, а в галузі ґрунтознавства єдино вірним напрямом було визнано вчення В. Р. Вільямса. Більшість учених ґрунтознавців, не згодних з канонізацією вчення Вільямса, зазнали різних адміністративних покарань, навіть звільнення з роботи, позбавлення права викладацької діяльності тощо. На жаль, Д. Г. Віленський опинився в числі тих учених, котрі підтримали рішення серпневої сесії ВАСГНІЛ, і виступив із критикою діяльності Інституту грунтознавства ім. В. В. Докучаєва. Як наслідок, творча діяльність Д. Г. Віленського та його прихильників стала не тільки об'єктом обговорення на засіданні Президії Академії наук СРСР 13 серпня 1949 р., а й предметом гострих дискусій на спеціальних засіданнях вчених рад провідних ґрунтознавчих установ країни та в періодичному друці.

Однак, не вважаючи на складне післявоєнне становище в країні наприкінці 40-х - початку 50-х рр., повсякденна наукова і навчальна робота в галузі вітчизняного ґрунтознавства продовжувала удосконалюватися. Д. Г. Віленський стає популяризатором і пропагандистом здобутків радянського ґрунтознавства, одним із перших визнаних у країні, хто системно із персоніфікованим внеском займався історією галузі.

У третьому розділі „Аналіз напрямків наукової діяльності Д. Г. Віленського” дано характеристику напрямам наукової діяльності вченого та його працям. Проаналізовано, сформульовано, окреслено і введено до наукового обігу шість основних наукових напрямів наукової діяльності Д. Г. Віленського: наукова розробка теорії походження солонців, теоретичних основ класифікації ґрунтів, дослідження проблем агрегації ґрунтів, географії ґрунтів, історії науки ґрунтознавства, наукова робота з геоботанічних проблем. З'ясовано, що всі вони розвивалися в контексті вітчизняної і світової ґрунтознавчої науки.

Центральне й основоположне місце в науковій спадщині Д. Г. Віленського займає ґрунтознавство. Інтерес до ґрунтознавчих досліджень виник у нього ще в студентські роки. Дмитро Гермогенович залишив чималу спадщину та приклав багато зусиль для проведення комплексних ґрунтознавчих досліджень і пропаганди ґрунтознавства як у країні, так і за її межами.

У працях про засолені ґрунти Д. Г. Віленський виклав розроблену ним теорію походження солонців, солончаків та інших засолених ґрунтів на основі аналізу історії розвитку річкових долин південних областей. Він звернув увагу на приуроченість солонців до низьких річкових терас, а солончаків - до більш високих і прийшов до висновку, що солонці сформувалися в результаті розсолення солончаків при відриві низьких терас від ґрунтових вод у процесі еволюції річкових долин. Ідею походження солонців із солончаків у результаті розсолення останніх розвивав у ті роки К. К. Гедройц. Але цей процес він трактував із фізико-хімічної точки зору, а Дмитро Гермогенович Віленський - з природно-еволюційно-географічної.

У роботах Д. Г. Віленського подано глибокий аналіз тісних зв'язків різних типів засолених ґрунтів із властивою їм рослинністю, особливостями гідро-геоморфних умов їх розміщення на річкових терасах. На основі загального фактичного матеріалу вчений сформував пропозиції про способи меліорації засолених ґрунтів, що сприяло організації перших стаціонарних досліджень на півдні України. Низку публікацій він присвятив засоленим ґрунтам України, Росії, Азербайджану, США.

Одержали широке визнання роботи Д. Г. Віленського стосовно розробки теоретичних основ класифікації ґрунтів. Дмитро Гермогенович запропонував оригінальну класифікацію ґрунтів на основі ідеї аналогічних рядів ґрунтоутворення (1924-1946 рр.). Вчений вважав, що різноманітність ґрунтів визначається з одного боку, переважанням певного фактора ґрунтоутворення (клімату, ґрунтоутворюючої породи, рослинності тощо), а з іншого - ступенем розвитку ґрунту. Він стверджував, що на загальному шляху еволюції всі ґрунти проходять аналогічні фази розвитку. Виходячи з цих положень вчений розділив всі ґрунти на 11 відділів за переважаючою участю ґрунтоутворювачів: термогенний, фітогенний, гідрогенний, галогенний, термофітогенний, термогідрогенний, термогалогенний, фітогідрогенний, фітогалогенний, гідрогалогенний і орогенний. У межах відділів він виділив ряди, які відповідають ступеню розвитку ґрунтів і за характером рослинності поділяються на 6 типів у межах кожного відділу (відповідно всього 66 типів ґрунтів). Запропонована класифікація Д. Г. Віленського приваблювала стрункістю побудови за координатним принципом, відображенням еволюційного підходу у вирішенні класифікаційної проблеми. Д. Г. Віленський вперше запропонував нові індекси генетичних горизонтів ґрунтів - Н, Е, І, Р та інші (замість А, В, С), які стали загальноприйнятими у ґрунтознавців України. Класифікація професора Д. Г. Віленського викликала великий інтерес у країні і за кордоном.

Проблеми походження солонців і класифікації ґрунтів були досить актуальними на той час, оскільки ними займалися багато вчених із світовим ім'ям. Тому свої ідеї Д. Г. Віленський презентував на Міжнародному Конгресі Ґрунтознавців в Америці, де надзвичайно яскраво позначився вплив нових ідей російської „докучаєвської” школи ґрунтознавства, яка за радянської доби була зовсім відірвана від розвитку іноземної науки.

Д. Г. Віленський вивчав грунти США, Західної і Східної Європи й опублікував перші генетичні карти Північної та Південної Америки, Китаю і Світову грунтову карту.

Під керівництвом Д. Г. Віленського на кафедрі географії ґрунтів Московського державного університету ім. М. В. Ломоносова (1939-1941) розгорнулася науково-дослідна робота, що охопила розробку методики великомасштабного картування ґрунтів, вивчення генезису і географії південних чорноземів, лісових буроземів, червонуватих ґрунтів Криму та Кавказу, солонцевих і солончакових комплексів Заволжжя та Азербайджану, підзолистих і сірих лісових ґрунтів центральних областей Росії.

У лабораторії агротехнології ґрунтів Всеукраїнського науково-дослідного інституту агрогрунтознавства і хімізації сільського господарства Д. Г. Віленським було поставлено дослідження опору ґрунтів стисненню як одного з чинників, що визначають роботу сільськогосподарських машин і знарядь. Він займався дослідженням питання агрегації розпилених ґрунтів при перемішуванні в різному стані вологості, ряд робіт вченого присвячено вивченню ґрунтової структури і природи фізичної зрілості ґрунтів. За даною методикою було сконструйовано ряд нових приладів і машин.

Для географії ґрунтів особливе значення має книга Д. Г. Віленського „Русская почвенно-картографическая школа и ее влияние на развитие мировой картографии почв”. У цій праці розглядається історія розвитку вітчизняної картографії ґрунтів, дається аналіз впливу радянського ґрунтознавства на розвиток світової картографії ґрунтів, висвітлюється проблема класифікації ґрунтів. Формулюється особливе уявлення автора книги про природу ґрунтоутворюючого процесу і дається обґрунтування нового варіанта класифікації ґрунтів на основі ідеї аналогічних рядів ґрунтоутворення, висловленої Д.Г. Віленським ще у 1924 році.

Ознайомившись із науковою спадщиною Д. Г. Віленського, переконалися в тому, що Дмитро Гермогенович не лише відомий ґрунтознавець, а й історик науки. Завдяки працям Д. Г. Віленського, його послідовників та істориків науки того часу, зокрема А. А. Ярилова, Б. Б. Полинова, І. А. Крупеннікова, С. С. Соболєва, О. Н. Соколовського і В. В. Квасніцького, історія ґрунтознавства посіла рівноправне місце в системі природничих наук. Історичний аналіз став засобом, за допомогою якого можливо об'єктивно оцінити минуле, орієнтуватись у сьогоденні й передбачати майбутнє. Велике теоретичне і популяризаційне значення для сьогодення має монографія Д. Г. Віленського „История почвоведения в России” (1958). Автор вказує, що причиною такого вагомого впливу в цій галузі здобутків російської науки є плідність і наукове обґрунтування теорії та методів дослідження, які були внесені в науку основоположниками ґрунтознавства - видатними представниками російської науки В. В. Докучаєвим, П. А. Костичевим, В. Р. Вільямсом і багатьма іншими. У книзі Д. Г. Віленський запропонував власну періодизацію історії становлення й розвитку ґрунтознавства в Росії.

Як геоботанік і флорист-систематик учений займався вивченням рослинності і флори Новоузенського повіту Самарської губернії, рослинності засолених луків і солонців, вивчав родини рослин Stipa, Hordeum, Stachys і описав нові види, а також ареал і екологією Ceratophyllum tanaiticum Sapieg у зв'язку з развитком засолених ґрунтів.

Вивчення його творчої праці дозволяє зробити висновок, що його фундаментальні дослідження, наприклад, щодо штучного утворення солонців, знахідки нових для України родів реліктових рослин, характерних для вивчення післяльодовикової історії, методики відбору монолітів по праву належать до золотого фонду здобутків як ННЦ "Інститут землеробства" УААН, так і ННЦ "Інститут ґрунтознавства та агрохімії ім. О. Н. Соколовського" УААН, а також українського природознавства взагалі.

У четвертому розділі „Д. Г. Віленський - видатний педагог та організатор науки” висвітлено і розкрито педагогічну діяльність вченого, що з неослабленою енергією тривала понад 43 роки. З'ясовано і показано Д. Г. Віленського як організатора науки. Охарактеризовано його редакторську і бібліографо-енциклопедичну діяльність.

Нами досліджено, що професор Д. Г. Віленський протягом свого творчого шляху працював на різних наукових і викладацьких посадах завідувача кафедри, декана, заступника директора з навчальної частини, директора інституту, від викладача до професора. Його широка ерудиція, знання іноземних мов, величезний досвід наукової, педагогічної та науково-організаційної роботи дали змогу йому читати багато загальних і спеціальних лекційних курсів.

Педагогічну діяльність Дмитро Гермогенович розпочав у 1917 році, працюючи практикантом на Краснокутській сільськогосподарській станції Саратовської губернії, він керував лабораторними заняттями слухачів четвертого курсу з практичного землеробства. З початку навчального року працював викладачем агрономічного факультету Саратовського державного університету на кафедрі рільництва, де викладав географію і ботаніку.

З 1921 по 1924 рік викладацьку діяльність Дмитро Гермогенович продовжив у Тіфліському політехнічному інституті, де обіймав посаду асистента та вів практичні заняття з морфології ґрунтів. Був організатором студентських експедицій у Кахетію, Цінандалі, Батумі, Бутур'ян і Сагурамський маєток.

З 1924 до 1930 року Д. Г. Віленський у Харківському сільськогосподарському інституті викладав ботаніку та видав перший підручник державною мовою «Ботаніка» для вищих навчальних закладів. Дмитро Гермогенович став ініціатором заснування на кафедрі вищого семінару для підготовки кандидатів в аспіранти та викладачів ґрунтознавства.

У період з 1930 по 1933 рік працював заступником директора з наукової роботи Українського науково-дослідного інституту агрогрунтознавства та хімізації, при якому читав лекції з ґрунтознавства й розробив власну програму лекцій „Ґрунти УРСР” на курсах підвищення кваліфікації, а також за сумісництвом викладав ґрунтознавство в Київському інженерно-меліоративному інституті. Разом з тим Д. Г. Віленський плідно працював над підготовкою аспірантів.

З 1933 по 1960 роки в Московському державному університеті ім. М. В. Ломоносова вчений розробив і впровадив у навчальний процес такі курси: загальна географія ґрунтів, географія ґрунтів СРСР і зарубіжних країн, меліорація ґрунтів, історія ґрунтознавства тощо. В цей час професор Д. Г. Віленський створив підручник „Почвоведение”, чотири перевидання якого, у тому числі і за кордоном, стали настільною книгою ґрунтознавців, агрономів, меліораторів, геоботаніків, учителів у 50-60-х роках минулого століття. Професор Д. Г. Віленський залишив після себе не менш відомих учнів і послідовників, у числі яких академік РАН Г. В. Добровольський, професори О. С. Мігунова, І. В. Якушевська, М. М. Строганова, Т. І. Євдокимова, І. С. Урусєвська та сотні фахівців не лише в нашій країні, а й за її межами.

Висвітлена у дисертаційній роботі діяльність професора Дмитра Гермогеновича Віленського як редактора, бібліографа-енциклопедиста свідчить про те, що завдяки широкому діапазону інтересів, глибокій науковій інтуїції, таланту популяризатора знань, невичерпному життєвому потенціалу професор Д. Г. Віленський залишив значне наукове надбання, яке і до теперішнього часу не втратило свого теоретичного і практичного значення.

При детальному вивченні наукового доробку вченого особливий інтерес становить його редакторська діяльність. Д. Г. Віленський працював у редакції провідного галузевого журналу світу „Почвоведение” не тільки як активний автор, але і член редколегії понад 20 років, а з 1937 по 1939 рік - головним редактором. Журнал „Почвоведение” (заснований у 1899 р.) є одним із перших у світі видань, де всебічно висвітлювалися проблеми генезису і географії ґрунтів, а в подальшому і такі розділи ґрунтознавства, як агрономічний, лісовий, меліоративний, агрохімічний та інші. Його сторінки були доступні для спеціалістів багатьох країн. Під час роботи вченого як члена редколегії, й особливо редактора, урізноманітнилася тематика статей і збільшилася їх кількість у зв'язку з розширенням сільськогосподарського виробництва.

Можна стверджувати, що за час науково-педагогічної діяльності Д. Г. Віленського яскраво проявилися його самобутні риси талановитого вченого, чудового педагога й організатора науки. Дмитру Гермогеновичу були властиві виняткова працездатність і цілеспрямованість, надзвичайно чітке мислення, логіка і точність.