Освітня діяльність духовенства полтавської єпархії (ХІХ – початок ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницкого

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Спеціальність 07.00.01 - історія України

Освітня діяльність духовенства полтавської єпархії (ХІХ-початок ХХ ст.)

Федоренко Світлана Анатоліївна

Черкаси 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Уткін Олександр Іванович, Міжнародний Соломонів університет (м. Київ), завідувач кафедри історії.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор Киридон Алла Миколаївна, Київський міжнародний університет, професор кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики,

кандидат історичних наук, доцент Драч Оксана Олександрівна, Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького, доцент кафедри історії та етнології України.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук, доцент Корновенко С.В.

Анотація

духовенство єпархія церковний школа

Федоренко С.А. Освітня діяльність духовенства Полтавської єпархії (ХІХ-початок ХХ ст.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук зі спеціальності 07.00.01 - історія України. - Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького. - Черкаси, 2008.

У дисертації на основі комплексного аналізу джерел досліджено освітню діяльність православного духовенства Полтавської єпархії ХІХ-початку ХХ ст. Розкрито політику імперського уряду в галузі духовної та початкової народної освіти; охарактеризовано умови виникнення та основні періоди розвитку навчальних закладів у Полтавській єпархії: духовних (семінарії та духовних училищ) і початкових шкіл (церковнопарафіяльних та шкіл грамоти). Крім того, проаналізовано матеріальне забезпечення навчальних закладів, учнівський контингент та викладацький склад, організація навчально-виховного процесу. У дисертації з'ясовано внесок місцевого духовенства, монастирів, церковнопарафіяльних попечительств, церковних братств, меценатів у справу освіти на території єпархії.

Ключові слова: Російська православна церква, освіта, духовенство, єпархія, духовно-навчальні заклади, духовні училища, жіноче єпархіальне училище, духовна семінарія, церковнопарафіяльні школи, школи грамоти, церковні братства.

Аннотация

Федоренко С.А. Образовательная деятельность духовенства Полтавской епархии (ХІХ-начало ХХ вв.). - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Черкасский национальный университет имени Богдана Хмельницкого. - Черкассы, 2008.

Диссертация посвящена комплексному исследованию деятельности православного духовенства в сфере духовного и начального народного образования в Полтавской епархии в ХІХ-в начале ХХ вв. в контексте государственно-церковной политики. Работа написана на основе анализа широкого спектра источников указанного периода, историографии.

Предложенная в диссертации периодизация политики Российской империи и Русской православной церкви в сфере духовного и светского начального образования отражает особенности образовательной деятельности православного духовенства, как на общегосударственном уровне, так и в Полтавской епархии в частности. В работе дается характеристика Полтавской епархии как одной из церковно-административных единиц РПЦ и ее церковных структур в ХІХ-начале ХХ вв.; раскрыты условия возникновения и основные этапы развития полтавских духовных учебных заведений: семинарии и духовных училищ (Полтавского, Лубенского, Роменского, Переяславского); показаны источники их материального содержания; проанализированы особенности педагогического состава и ученического контингента; выявлена специфика организации учебно-воспитательной работы.

Кроме того, в диссертации раскрыта деятельность полтавского духовенства в области начального народного образования (в дореформенный и пореформенный периоды). В дореформенный период в Полтавской епархии, как и в целом в Российской империи, системы народного образования еще не существовало, а приходское духовенство официально приобщалось к распространению грамотности среди населения, выступая при этом законоучителями во всех типах начальных школ и осуществляя посильные материальные пожертвования на их содержание. Церковноприходские школы этого периода оставались неорганизованной формой начального образования для самых бедных слоев населения.

Пореформенный период характеризуется быстрыми темпами увеличения количества церковных школ, особым вниманием епархиального руководства к распространению начального образования среди женской половины населения епархии, увеличением школ с высоким уровнем материального обеспечения (благодаря монастырям, меценатам, церковно-приходским попечительствам, церковным братствам и т. п.). Своеобразным показателем развития церковноприходского образования в Полтавской епархии конца ХІХ-начала ХХ вв. служили двуклассные церковноприходские школы, имевшие относительно стабильную материальную базу, тщательно подобранные педагогические кадры и как следствие - более высокий уровень организации учебно-воспитательной работы, нежели в одноклассных. Проблему подготовки педагогических кадров и повышения уровня образования учителей церковных школ епархиальное руководство частично решало открытием церковно-учительских и второклассных школ, организацией летних учительских курсов. С целью подготовки учителей для женских церковных школ функционировало епархиальное женское училище.

Ключевые слова: Русская православная церковь, духовенство, епархия, образование, духовно-учебные заведения, духовные училища, женское епархиальное училище, духовная семинария, церковноприходские школы, школы грамоты, церковные братства.

Annotation

Fedorenko S.A. Education activity of the clergy in the Poltava Diocese (XIX-the beginning of the XX century). - Manuscript.

Thesis for the Candidate Degree in History, spesiality 07.00.01 - History Of Ukraine. - Bohdan Khmelnytsky National University. - Cherkassy, 2008.

The paper based on the complex analisis of the sourses is the study of education activity of the orthodox clergy in the Poltava Diocese (XIX-the beginning of the XX century). The dissertation shows the policy of the empire government in the field of clerical and primary education; provides general characteristic of conditions for appearing as well as main periods of developing of the education institutions in the Poltava Diocese: clerical (seminary and clerical schools) and primary schools (parish schools and schools for illiterate people). In addition, material provision of the education institutions, pupils and teaching staff, organization of the education and upbrining process were analyzed. The dissertation finds out the contribution of local clergy, monasteries, parish trustees, church fraternities, maecenases into the education activity on the territory of the Diocese.

Key words: Russian orthodox church, education, clergy, diocese, clerical and education institutions, clerical schools, eparchy women's school, clerical seminary, parish schools, schools for illiterate people, church fraternities.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Зі здобуттям Україною державної незалежності розпочалася переоцінка важливих подій української історії, зокрема ролі та внеску православної церкви в розбудову держави і нації, відновлення авторитету національних духовних цінностей, їх впливу на світоглядні орієнтації людей, відмови від стереотипів абсолютного заперечення значного внеску духовенства у вітчизняну культуру. Формування громадянської свідомості, патріотизму, відновлення історичної пам'яті народу неможливі без духовного відродження, важливу складову якого становить освіта, виступаючи вирішальним компонентом всебічного розвитку особистості та держави. Для успішного розв'язання сучасних освітянських проблем варто ретельно проаналізувати історичний досвід, який дозволяє об'єднати на практиці позитивні досягнення минулого та передові тенденції сучасної наукової й педагогічної думки. У зв'язку з цим освітня робота духовенства в ХІХ-на початку ХХ ст. привертає дедалі більшу увагу істориків.

Відтворити цілісну картину діяльності, місця та значення українського православного духовенства в освітньо-культурному розвитку України покликані дослідження, які висвітлюють специфічні риси організації освіти в окремих регіонах. Актуальність дослідження обраної нами теми зумовлена тим, що у вітчизняній історіографії, насамперед регіональній, освітня діяльність духовенства не знайшла свого достатнього відображення.

Тема дисертації дозволяє розкрити один із недостатньо вивчених аспектів діяльності православного духовенства Полтавської єпархії в ХІХ-на початку ХХ ст., зокрема у сфері духовної освіти (на прикладі функціонування семінарії як середнього духовного навчального закладу та духовних училищ як початкових духовних навчальних закладів) та початкової народної освіти (на прикладі церковнопарафіяльних шкіл та шкіл грамоти). Організація системи освіти набула пріоритетного значення в релігійно-просвітницькій діяльності православного духовенства Полтавського краю, мала свої особливості. Таким чином, обрана для дослідження тема має наукове, загально-гуманітарне, культурно-освітнє значення, що й обумовлює її актуальність.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано згідно наукової проблематики кафедри історії України Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка „Християнські конфесії в культурно-історичному просторі України (ХVІІІ-ХХ ст.)” (номер державної реєстрації 0100U001531).

Об'єктом дослідження є система освіти православної церкви в Полтавській єпархії в ХІХ-на початку ХХ ст.

Предметом дослідження є комплекс заходів духовенства Полтавської єпархії в царині освіти. Спектр пошуку спрямовано на вивчення діяльності духовних навчальних закладів (семінарії та училищ) і церковних шкіл (церковнопарафіяльних та шкіл грамоти).

Хронологічні межі дослідження охоплюють ХІХ-початок ХХ ст. Нижня хронологічна межа обумовлена виокремленням Полтавської єпархії в окрему структурну одиницю церкви (17 грудня 1803 р.) та остаточним формуванням територіально-адміністративного поділу Полтавської губернії (27 березня 1803 р.), а також реформуванням духовної та світської освіти в Російській імперії. Верхня межа (1905-1907 рр.) визначається, з одного боку, першою демократичною революцією, яка відкрила нову сторінку в розвитку початкової освіти, з іншого - початком загального церковно-реформаційного руху, який виник під впливом демократичних настроїв і закликав до поступового скорочення мережі церковнопарафіяльних шкіл, появи „Тимчасової постанови про віротерпимість” (квітень 1905 р.) та останньої спроби реформування духовної освіти (з 1906 р.).

Територіальні межі дослідження. Опрацьовані матеріали стосуються території, яку в ХІХ-на початку ХХ ст. займала Полтавська єпархія. У відповідності з тогочасним адміністративно-територіальним поділом, межі єпархії збігалися з межами губернії. Церковно-адміністративна одиниця єпархії співпадала з територіально-адміністративною одиницею губернії - повітом, яких налічувалося 15 (Гадяцький, Зіньківський, Золотоніський, Кобеляцький, Костянтиноградський, Кременчуцький, Лохвицький, Лубенський, Миргородський, Переяславський, Пирятинський, Полтавський, Прилуцький, Роменський, Хорольський). Крім губернського та 14 повітових міст, у єпархії були два заштатних міста - Градизьк та Глинськ.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу історіографії, джерельної бази комплексно розкрити діяльність православного духовенства щодо розвитку духовної та народної початкової освіти в Полтавській єпархії в ХІХ - на початку ХХ ст.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних дослідницьких завдань:

встановити стан розробки теми та визначити ступінь репрезентативності її джерельної бази;

проаналізувати основні напрями, форми та масштаби освітньої діяльності духовенства Полтавської єпархії;

простежити динаміку становлення мережі духовних навчальних закладів та церковних шкіл;

розкрити механізм управління та функціонування навчальних духовних закладів і церковних шкіл;

дослідити особливості діяльності початкових та середніх духовних навчальних закладів, а також церковнопарафіяльних шкіл і шкіл грамоти;

з'ясувати місце православного духовенства, церковних та світських інституцій у питаннях заснування і матеріально-фінансової допомоги духовних та цивільних навчальних закладів єпархії.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в комплексному аналізі діяльності духовенства Полтавської єпархії в ХІХ-на початку ХХ ст. щодо розвитку духовної й початкової народної освіти як безперервного динамічного процесу функціонування науки та особистості в умовах соціально-політичних реформ, панування офіційної ідеології самодержавства, православ'я, народності. Проведений аналіз дає можливість обґрунтувати ряд теоретичних положень, що мають наукову новизну:

явища і процеси функціонування духовної та початкової освіти в Полтавській єпархії були тісно пов'язані зі змістом, характером, формами й методами навчально-виховної системи того часу, обумовленої причинно-наслідковими зв'язками, мали ряд спільних рис зі схожими загальноросійськими навчальними закладами і особливості, пов'язані з багатофункціональністю та структурою навчальних закладів;

розвиток початкової народної та початкової і середньої духовної освіти в єпархії, відображаючи суспільне життя в усіх його виявах, розкривав безперервну динаміку якісних змін, що базувалися на основі суспільно-політичних реформ у державі, нових наукових досягнень, теоретичних установок і вимог практики;

завдяки педагогічній діяльності православного духовенства, благодійності духовних осіб функціонувала велика кількість шкіл, особливо в кінці ХІХ ст., хоча на початку ХХ ст. ця інтенсивність знизилась, оскільки благодійність не мала широкого суспільного резонансу й засвідчила безперспективність таких підходів до організації системи народної освіти;

існування в Російській імперії офіційної ідеології самодержавства, православ'я та народності, насиченість навчальних дисциплін православно-релігійними концепціями, русифікація шкільництва й утиски української культури сприяли денаціоналізації української молоді, відвертали її від боротьби за українську державність та українську національну церкву;

у другій половині ХІХ-на початку ХХ ст. формувався безпосередній взаємозв'язок між посиленням світського компоненту духовної освіти і тенденціями до усунення станової замкнутості православного кліру шляхом активного залучення його в громадське і культурне життя країни, регіону;

світські та духовні освітні заклади в єпархії розвивалися від простих організаційних форм і відповідного їм навчально-виховного процесу до більш складних. Зокрема, школи грамоти спочатку діяли без будь-яких навчальних програм, а в кінці ХІХ-на початку ХХ ст. вони функціонували на основі комплексу законодавчих актів, що сприяли наближенню їх статусу до статусу церковнопарафіяльних шкіл;

в освітній діяльності духовенства Полтавської єпархії другої половини ХІХ ст. важливе місце відводилося церковнопарафіяльним попечительствам та церковним братствам, які поряд із суто конфесійним призначенням реалізовували низку завдань у галузі освіти.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що результати дослідження можуть бути використані при підготовці узагальнюючих праць із історії православної церкви, при написанні навчальних посібників, наукових праць, розробці спеціальних лекційних курсів із історії України, релігієзнавства, української культури, українознавства, у краєзнавчій роботі. Систематизований фактичний матеріал може застосовуватися в проведенні подібних досліджень в інших регіонах України.

Апробація результатів роботи. Основні положення та результати дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри історії України Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка. Загальна концепція дослідження знайшла своє відображення у доповідях і повідомленнях на ХІІ міжвузівській студентській науковій конференції „Наука та вища освіта” (Запоріжжя, травень 2004 р.), VІ Міжнародній міждисциплінарній науково-практичній конференції „Сучасні проблеми науки та освіти” (Харків, квітень-травень 2005 р.), Міжнародній науковій конференції „Релігія і церква в історії України” (Полтава, вересень 2005 р.), VІІ Міжнародній науково-практичній конференції „Біосферно-ноосферні ідеї В.І. Вернадського та еколого-економічні проблеми розвитку регіонів” (Кременчук, вересень 2006 р.), Міжнародній науковій конференції „Краєзнавство і учитель - 2007” (Харків, лютий 2007 р.), ХVІІ Міжнародній конференції „Історія релігій в Україні” (Львів, травень 2007 р.), Третіх (міжнародних) Гуржіївських історичних читаннях (Черкаси, вересень 2007 р.).

Публікації. Здобуті автором наукові результати висвітлено в 12 публікаціях, 5 з яких - у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України. Загальний обсяг публікацій становить 2,6 друкованих аркуші.

Обсяг і структура дисертації зумовлені метою та завданням дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, що містять десять підрозділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (48 сторінок, 550 позицій), 30 додатків (на 39 сторінках). Загальний обсяг дисертації становить 278 сторінок.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету та основні завдання, об'єкт і предмет дослідження, територіальні та хронологічні межі, наукову новизну результатів роботи та її практичне значення, викладено інформацію про апробацію одержаних результатів та публікації. Перший розділ „Історіографія, джерела та методика дослідження” складається з двох підрозділів. У першому підрозділі „Історіографія питання” проаналізовано ступінь висвітлення обраної для вивчення теми в працях дореволюційних (1800-1917 рр.), радянських (1917-1991 рр.) та сучасних (1991-2007 рр.) дослідників.

У перших дореволюційних працях автори лише торкалися питань ролі церкви в поширенні народної освіти, російської духовної школи. Поряд із ґрунтовними роботами переважно церковних істориків і представників духовенства друкувалися невеликі брошури та статті, в яких велася полеміка з питань стану та необхідності реформування духовної освіти. Одночасно з працями, присвяченими духовній освіті, вийшли в світ публікації з питань народної освіти, в яких автори всебічно проаналізували діяльність церковних початкових шкіл, порівнюючи їх зі світськими, обґрунтували причини часткового згортання їхньої мережі після 1864 р. та небажання священно - і церковнослужителів працювати в земських школах.

У ІІ половині ХІХ-на початку ХХ ст. з'явилися спеціальні дослідження, що стосувалися пошуку шляхів вирішення проблем церковного початкового шкільництва, а також такі, в яких аналізувалася робота початкових шкіл усіх відомств на підставі статистичних даних. Цей же період ознаменований появою краєзнавчих розвідок, серед яких у відтворенні цілісної картини функціонування навчальних закладів духовного відомства Полтавської єпархії значну роль набули 2 цикли історичних нарисів - про єпархіальне жіноче училище і Полтавське духовне училище. Таким чином, дореволюційна історіографія позначена великою кількістю праць церковних і світських дослідників, накопиченням фактичного матеріалу, що дозволяє охарактеризувати діяльність духовенства в галузі освіти. Втім ці роботи мають різний підхід до висвітлення проблем, зокрема церковні дослідники переважно схвалювали систему церковнопарафіяльної освіти (церковнопарафіяльні школи, недільні та школи грамоти), применшуючи при цьому роль світського напрямку (державні та приватні початкові школи). Радянський етап у вивченні задекларованої нами теми позначений явним регресом. Спеціальних праць було вкрай мало, та й ті написані з позицій класового підходу й позначені атеїстичним характером висвітлення питань, що спричинило встановлення певного відбірного принципу у вивченні історичного минулого. У 1920-30 рр. науковці підводили підсумок діяльності дореволюційних початкових шкіл, а їх праці мали переважно описовий характер; проблема ж духовної освіти на цьому етапі майже не вивчалася. Були опубліковані невелика розробка Б.В. Тітлінова та монографія М.М. Нікольського, в яких широкі хронологічні рамки дослідження історії РПЦ зумовили розгляд проблем духовної освіти в Росії лише фрагментарно.

З об'єктивних причин дослідження з освітньої діяльності духовенства у дореволюційний період відновилися лише в ІІ половині ХХ ст. Тогочасні дослідники (М.О. Константинов, В.Я. Струминський, А.Г. Рашин, Є.Ф. Грекулов та ін.) роль духовенства в галузі освіти зображали в негативному ракурсі. У подальших працях істориків радянської доби класово-ідеологічний підхід у викладенні та обґрунтуванні історичних фактів і подій залишався незмінним, у більшості з них головний акцент робився на зв'язку церкви з царатом, хоча відтепер розробки відчутно збагатилися джерельною базою, численним фактичним матеріалом та цікавими статистичними даними. У цей період з'явилися дисертації українських істориків М.Г. Заволоки, В.Й. Борисенка як спроби узагальнюючого дослідження з історії початкової освіти пореформеного періоду. Соціокультурні зміни, що відбувалися в ІІ половини 80-х рр. ХХ ст., спричинили концептуально нові підходи в дослідженні історії церкви, висвітленні ролі православного духовенства в культурному житті країни. Значний внесок у розвиток церковно-історичної науки зробили українська та російська емігрантські школи, які демонстрували різні концепції та підходи. Українські історики досліджували церковне життя ХІХ-початку ХХ ст. в контексті завдань національно-визвольного руху. У пострадянській історіографії цілий пласт недосліджених раніше проблем із історії церкви став приводом до появи загальних праць із історії православ'я в Україні, регіональних розвідок, присвячених історії освіти і культури дореволюційної Полтавщини та дисертацій. Дослідники вивчали історію окремих українських єпархій у складі Російської імперії (С.І. Жилюк, О.П. Тригуб), історію РПЦ (О.А. Чиркова, Г.М. Надтока, О.М. Чальцева, І.М. Шугальова), місце парафіяльного духовенства в суспільному житті України (С.О. Гладкий). В останні роки багато дисертацій було присвячено вивченню освітньої діяльності духовенства (Г.В. Степаненко, С.І. Мешковая, К.В. Шумський, І.М. Петренко, О.О. Федорчук, Г.Г. Яковенко) або побіжно торкалися цього напрямку.Таким чином, історіографічний огляд засвідчує, що дослідники протягом тривалого періоду провели масштабну роботу з вивчення історії церкви, зокрема діяльності духовенства в галузі освіти. Лише з недавнього часу почали з'являтися праці, у яких простежується прагнення істориків об'єктивно висвітлити діяльність священно - та церковнослужителів на освітянській ниві. Проте комплексного історичного дослідження діяльності духовенства в галузі духовної та початкової народної освіти в Полтавській єпархії в ХІХ-на початку ХХ ст. до цього часу не існує, чим і зумовлене звернення авторки до цієї теми.

У другому підрозділі „Джерельна база, методи та методологія дослідження“ проаналізовано писемні джерела, охарактеризовано застосовані при написанні дисертації методи дослідження.

У відповідності до загального поділу писемних джерел, вони умовно диференціюються на неопубліковані (архівні) та опубліковані матеріали. Під час наукового пошуку дисертанткою опрацьовано фонди Центрального державного історичного архіву України в м. Києві (далі ЦДІАУК) (ф. 127 „Київська духовна консисторія“, ф. 707 „Управління Київського навчального округу“, ф. 711 „Київська духовна академія“, ф. 128 „Києво-Печерська Лавра“, ф. 182 „Канцелярія Київських Митрополитів“); Державного архіву Полтавської області (далі ДАПО) (ф. 706 „Полтавська духовна консисторія“, ф. 770 „Фонд Наглядача Лубенських духовних училищ, з 1854 р. - Лубенського повітового духовного училища“, ф. 958 „Миргородське повітове училище, м. Миргороду Миргородського повіту Полтавської губернії“), а також опубліковані у різних збірниках джерельні матеріали. Важливим джерелом для написання дисертації є опубліковані документи, статистичні збірники, довідники, каталоги. Опубліковані документи можна поділити на такі групи:

перша група - матеріали офіційного діловодства: а) законодавчі акти, присвячені питанням освітньої діяльності православного духовенства, які містяться у Повному зібранні законів Російської імперії та у збірках указів і розпоряджень Св. Синоду; б) положення та статути навчальних закладів, церковних братств;

друга група - щорічні звіти обер-прокурорів Св. Синоду;

третя група - щорічні звіти єпархіальних установ і закладів РПЦ, а також світських інституцій;

четверта група - історико-статистичні описи та статистичні відомості;

п'ята група - матеріали офіційної центральної та єпархіальної періодичної преси: „Труды Киевской духовной академии”, „Церковные ведомости” та додаток до них „Прибавления к церковным ведомостям”, „Православное обозрение”, „Духовный вестник”, „Киевская старина”, „Христианское чтение”, „Трудовая помощь”, „Вера и разум”, „Вера и жизнь”, „Полтавские епархиальные ведомости”.

Методологічну основу дослідження складає сукупність застосованих при написанні дисертації методів пізнання: загальнонаукових (синтез, дедукція, індукція, опис, пояснення) і спеціальних історичних (конкретно-пошуковий, історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-типологічний, історико-системний, хронологічний, логічно-аналітичний, метод статистичного кількісного аналізу), які допомогли в процесі роботи реалізувати загальнометодологічні принципи історизму, об'єктивності, системності, розвитку. Другий розділ „Політика Російської імперії та Російської православної церкви в галузі богословської і світської освіти” складається з двох підрозділів. У першому - „Еволюція православної релігійної освіти” - проаналізовано становлення та розвиток системи релігійної (духовної) освіти в Російській імперії в ХІХ-на початку ХХ ст. З'ясовано, що вона протягом окресленого періоду зазнала корінних змін. У перший, дореформений, період (1800-1861 рр.) реформування системи духовної освіти відбулося в 1808-1814 рр. та 1840 р., 1851 р., у пореформений період (1861-початок ХХ ст.) - у 1867-1869 рр. та 1884 р. Ініціатива у здійсненні цих реформ належала вищому світському керівництву, бо церква в Російській імперії була не автономною одиницею, а одним із державних відомств. Уряд, зосередивши у своїх руках владу над духовною сферою життя суспільства, залишив за собою право організовувати та скеровувати діяльність церкви відповідно до державної доктрини, що панувала в той чи інший момент.

Головну мету реформи 1808-1814 рр. - відокремлення вищої богословської освіти від середньої та нижчої - досягли створенням чотирьохрівневої ієрархічної системи духовної освіти (парафіяльні духовні училища > повітові духовні училища > семінарії > академії). Її часткове реформування запровадив обер-прокурор Св. Синоду М.О. Протасов. Духовні навчальні заклади стали готувати народних священиків, здатних примирити нижчі верстви населення з усталеним у країні порядком. З цією метою держава взяла курс на спрощення духовної освіти. Відповідно до „Положень про духовні семінарії” (1840 р.) навчальний курс збільшувався за рахунок введення нових богословських та прикладних („протасівських”) дисциплін і скорочення обсягу викладання практично всіх світських наук, як непотрібних.

У 1851 р. розпочалося реформування діяльності нижчої ланки духовної школи, основою якого стала ідея максимального пристосування училищного курсу до практичних потреб нижчого православного кліру. Повітові та парафіяльні духовні училища об'єднали в один навчальний заклад - повітові духовні училища. Відтоді система духовної освіти стала трирівневою. Протасівські реформи, штучно нав'язавши духовній освіті богословсько-утилітарний характер, призвели до погіршення становища духовних навчальних закладів (відсутність навчальної літератури, кваліфікованих викладачів тощо). Внаслідок цього знизилася не тільки загальноосвітня, але й професійна підготовка священнослужителів. Позитивним результатом реформи можна вважати скасування викладання предметів латинською мовою, що дозволило зробити більш зрозумілим і доступним матеріал для засвоєння. Проте основна мета запровадження реформи - пристосування семінарської освіти до безпосередніх потреб парафіяльного священика та власне парафії - не була досягнута. В останні роки дореформеного періоду в діяльності духовних навчальних закладів з особливою силою виявився регресивний характер основних принципів православної духовної освіти, невміння церковних ієрархів відчути дух змін у країні й використати його в інтересах перебудови навчально-виховного процесу.

На фоні загальних буржуазно-демократичних реформ 1860-70-х рр. консерватизм РПЦ та схоластичність духовної освіти опинились у різкому протиріччі з тими процесами модернізації, що відбувалися в Росії. Тому головним завданням російського уряду на цьому етапі стало відродження авторитету церкви за допомогою створення універсальної системи духовної освіти, покращення якості професійної підготовки священнослужителів. Пореформений період припадає на часи обер-прокурорства Д.А. Толстого та К.П. Побєдоносцева. Перший здійснив кардинальну реформу духовної освіти в 1867-1869 рр. Одним із її пріоритетних положень стало те, що духовні навчальні заклади почали діяти як безстанові. У 1879 р. Д.А. Толстой був змушений провести контрреформу, усвідомивши власні помилки: а) семінаристи виявилися ще радикальнішими за світських вихованців (у 1874-1878 рр. у багатьох семінаріях з'являлись ознаки революційної діяльності); б) світська молодь, користуючись можливостями, наданими статутом 1867 р., вступала до семінарій (нарівні з вихованцями духовного походження вона користувалася правом отримання стипендій і безкоштовної освіти, але після закінчення семінарії за фахом не працювала, що врешті стало важким тягарем для церковної казни).

За ініціативою Міністерства народної освіти та зі згоди обер-прокурора Св. Синоду особам світського походження закрили вільний доступ до семінарій (відтепер вони зараховувалися тільки за умови прийняття духовного сану одразу ж після закінчення навчального закладу), а семінаристам - до університетів (вони мали складати вступні іспити). Остання реформа духовної освіти в другому періоді (1883-1884 рр.) припала на роки, коли в Росії проводилися контрреформи в багатьох галузях суспільного життя. Тому істотні зміни у сфері духовної освіти відображали загальноімперську урядову політику згортання тих ліберальних та демократичних елементів, що встигли зародитися в 1860-ті рр. Проведена обер-прокурором К.П. Побєдоносцевим реформа 1884 р. спрямовувалася на радикальне згортання всіх ліберальних проявів у діяльності духовних навчальних закладів. Проте заборонна політика царизму, яку проводив останній, виявилася малоефективною за тогочасної суспільно-політичної ситуації.

У другому підрозділі „Трансформація політики царського уряду в галузі початкової світської освіти” проаналізовано діяльність вищих органів влади, спрямовану на поширення народної освіти в дореформений та пореформений періоди державно-освітньої політики. У перший з них функціонування навчальних закладів здійснювалося за двома статутами. Статут 1804 р. започаткував розвиток систематичної початкової освіти, ініціював створення шкіл у сільській місцевості, закріпив безстановий характер учнівського контингенту. Статут 1828 р., по-перше, запровадив соціальну диференціацію учнів, тобто узаконив становий принцип навчання, по-друге, відокремив початкову школу від середньої та вищої.

Проте в обох документах залишалися незмінними основні засади діяльності парафіяльних шкіл: керівництво та їх утримання здійснювали приватні особи (у тому числі священики) або громади. Обидва статути залучали священно - та церковнослужителів до викладацької діяльності в парафіяльних училищах, причому з цього приводу простежувалася повна взаємодія світської та церковної влади. У пореформений період уряд повною мірою визнав необхідність початкових народних шкіл; визначалася певна система їх організації та управління. Політика держави в галузі освіти спрямовувалася на пошук оптимального типу школи, тому для освітньої системи цього періоду характерні багатотиповість навчальних закладів та підпорядкування народної освіти одразу декільком відомствам. Св. Синод, користуючись підтримкою уряду, сформував незалежну від Міністерства народної освіти систему початкової освіти.

Важливою подією цього періоду стала поява елементів демократизації в управлінні школами на основі нових правил та правових актів („Положення про початкові народні училища” 1864 р. і 1874 р., „Правила про церковнопарафіяльні школи” 1884 р., „Правила про школи грамоти” 1891 р., „Положення про церковні школи відомства православного сповідання” 1902 р.), усунення станових обмежень у навчанні, офіційне підпорядкування шкіл духовному відомству, їхнє фінансування державою з 1880-х років, запровадження для них єдиних навчальних планів. Значне зростання кількості церковнопарафіяльних шкіл та шкіл грамоти в цей період пояснюється спрямуванням державно-освітньої політики на посилення впливу релігії в просвітництві. Церковна школа, з одного боку, забезпечувала дитину необхідними знаннями та виховувала її, спираючись на одвічні християнські цінності, з іншого - виховання відбувалося в дусі державної ідеології „самодержавство, православ'я, народність”. На всій території Російської імперії запроваджувалася російська мова та культура, що призводило до денаціоналізації підростаючого покоління.

Третій розділ „Організація, зміст і спрямованість духовної початкової та середньої освіти в Полтавській єпархії”, що складається з трьох підрозділів, розкриває характерні особливості функціонування духовних навчальних закладів Полтавської єпархії: семінарії та духовних училищ. У першому підрозділі „Утворення Полтавської єпархії та її церковних структур” окреслено особливості Полтавської єпархії як однієї з церковно-адміністративних одиниць РПЦ ХІХ-початку ХХ ст. з добре розвинутою церковною інфраструктурою. Розкрито особливості становлення єпархії та роль єпископату в цьому процесі. Показано, що зусиллями правлячих архієреїв і місцевого духовенства послідовно відкривалися духовні навчальні заклади (семінарія та чотири духовних училища), єпархіальне жіноче училище, що підпорядковувалося духовному відомству; створювалася мережа церковних початкових шкіл, представлених церковнопарафіяльними школами (однокласними та двокласними) та школами грамоти; засновувалися церковнопарафіяльні попечительства і церковні братства з відділеннями, які зробили значний внесок у розвиток освітньої справи в регіоні.

Формування попечительств як нового типу церковної інституції на території єпархії розпочалося відразу після видання „Положення про парафіяльні попечительства при православних церквах” 1864 р. Церковні братства (Полтавське єпархіальне Свято-Макар'ївське та Лубенське Спасо-Преображенське), засновані майже одночасно, розгорнули діяльність з початку 1890-х рр. Свято-Макар'ївське братство стало одним із найчисельніших на території європейської частини Російської імперії та своєю діяльністю охопило 14 повітів єпархії; Спасо-Преображенське поширило сферу свого впливу на Лубенський повіт, у результаті чого останній перетворився на добре розвинену локальну інфраструктуру з великою кількістю церковних шкіл. Полтавське єпархіальне жіноче училище мало свої особливості: після отриманням ним статусу 6-річного, початкові класи декілька років розташовувалися при трьох жіночих монастирях єпархії, що спричинило появу цілої низки характерних рис у функціонуванні цього закладу. Доведено, що Полтавську єпархію за кількістю та авторитетом духовних навчальних закладів можна віднести до однієї з високорозвинених. У другому підрозділі „Духовні училища як нижча ланка системи духовної освіти” досліджено діяльність усіх духовних училищ єпархії (Полтавського, Переяславського, Лубенського, Роменського), які функціонували відповідно до загальноурядової політики в галузі освіти, давали початкову підготовку майбутнім служителям церкви, слугували джерелом православної віри в регіоні. У розвитку цих закладів простежується 2 періоди: дореформений та пореформений.

Дореформений період позначений становленням елементів системи духовної освіти та формуванням мережі духовних училищ, представленої чотирма закладами. Така кількість зумовлювалась ініціативністю та авторитетом правлячих єпархіальних архієреїв, активною діяльністю місцевого духовенства, широким спектром допомоги доброчинців. Вдале географічне розташування цих закладів створювало умови для отримання духовної початкової освіти всіма бажаючими. Показово, що освітній рівень викладачів початкових духовних навчальних закладів Полтавської єпархії в цей період був достатньо високим: у парафіяльних духовних училищах більшість із них мали семінарську освіту, а в повітових - ще й вищу богословську. Основне завдання духовних училищ - підготовка синів духовенства до вступу в семінарію - зумовлювало переважно їх становий характер (відсоток світських вихованців був мізерним, як виключення).

У пореформений період із загальним збільшенням кількості світських вихованців в училищах Полтавської єпархії діти священиків продовжували складати основну частину учнівського контингенту. Важливим етапом цього періоду для Полтавської єпархії став 1876 р. - рік завершення організації системи духовних навчальних закладів регіону, коли Полтавське духовне училище перемістилося з Хрестовоздвиженського монастиря у власні будівлі. Це сприяло покращенню умов утримання вихованців, посиленню уваги до організації навчально-виховного процесу та якості навчання (засновувалися учнівські бібліотеки, застосовувалися різні види заохочень кращих вихованців, удосконалювалися методи викладання тощо). Духовні училища єпархії формували основні засади людського характеру, уміння оволодівати знаннями і досягати поставленої мети в житті. Визнаючи наявність певних недоліків в організації навчально-виховного процесу в цих закладах, необхідно відзначити прагнення місцевого духовенства на чолі з єпархіальними архієреями до всебічного підвищення якості викладання в них та виховання молодих людей на християнських цінностях.

Третій підрозділ „Полтавська духовна семінарія - основний навчальний заклад з підготовки священнослужителів для єпархії” присвячено вивченню діяльності Полтавської духовної семінарії від заснування до початку ХХ ст. Ця семінарія як середня духовна школа та головний духовно-навчальний заклад в єпархії займала гідне місце серед навчальних закладів регіону. Її функціонуванню в дореформений період властиві ряд основних особливостей: яскраво виражена ознака становості, зміна місцеперебування закладу (переміщення з Переяслава до Полтави), високий освітній рівень викладацького складу, утримання певного відсотку вихованців за рахунок держави та меценатів.

У пореформений період семінарія позбулася становості, що призвело до навчання в ній значного відсотку світських осіб, а можливість отримання ними безкоштовної освіти (переважна більшість вихованців перебувала на казенному утриманні) стала вирішальним фактором у виборі для навчання цього закладу, а не іншого. Учнівський контингент семінарії здебільшого складали випускники полтавських духовних училищ. Упровадження викладання в семінарії таких світських дисциплін, як психологія та педагогіка, функціонування при ній зразкової церковнопарафіяльної школи засвідчили, що цей заклад, поряд із головним своїм призначенням, виконував не менш важливу на той час функцію - готував педагогічні кадри для місцевих навчальних закладів духовного відомства. Випускники Полтавської семінарії, рідко стаючи абітурієнтами вищих духовних або світських навчальних закладів, складали основний контингент кандидатів на учителювання в церковнопарафіяльних школах і духовних училищах. У функціонуванні семінарії та духовних училищ спостерігалася тісна співпраця, що дозволяє говорити про високий рівень організації духовної освіти в єпархії.

Четвертий розділ „Діяльність православного духовенства Полтавської єпархії з розвитку початкової народної освіти” містить три підрозділи та розкриває особливості заснування, поширення і діяльності початкових народних шкіл на території Полтавської єпархії в ХІХ-на початку ХХ ст. У першому підрозділі „Формування мережі початкових навчальних закладів” проаналізовано поширення початкової народної освіти в дореформений та пореформений періоди. У першому з них на території Полтавської єпархії, як і в цілому в Російській імперії, відбувалося становлення системи народної освіти, яку представляли початкові школи різних відомств. Одночасно з державними в ряді сіл Полтавщини протягом І половини ХІХ ст. продовжували діяти дяківські школи, які утримувалися на батьківські кошти. У них сільські діти навчалися читати буквар, часослов і псалтир, а також церковних співів переважно українською мовою. Церковнопарафіяльні школи цього періоду залишалися неорганізованою формою початкової освіти для найбідніших верств населення. При відсутності в сільській місцевості інших шкіл вони були єдиними навчальними закладами для розповсюдження елементарної освіти.

Динаміка поширення мережі церковних шкіл у єпархії простежується лише в пореформений період. На початок ХІХ ст. на її території діяли рештки церковнопарафіяльних шкіл, заснованих ще в ХVIII столітті, статистичні дані про які відсутні. По Полтавській єпархії збереглася лише деяка інформація про роботу парафіяльних шкіл, започаткованих приватними особами і світськими відомствами. Вони діяли згідно статутів Міністерства народної освіти 1804 р., 1828 р. Офіційна статистика кількості церковнопарафіяльних шкіл ведеться з 1860-х років. Їх утворення протягом пореформеного періоду відзначалося коливанням: спочатку відбулося стрімке зростання, а з 1870-х рр. і аж до 1884 р. - зменшення. Напередодні реформи 1884 р. чисельність церковнопарафіяльних шкіл повернулася на рівень початку 1860-х рр. Періоду 1884-1905 рр. властиве зростання кількості церковних шкіл. Виразного прояву цей процес набув після надання в 1891 р. школам грамоти офіційного статусу.

До кінця століття кількісне збільшення початкових шкіл духовного відомства в єпархії відбувалося переважно саме за їх рахунок. Започаткування шкіл грамоти у віддалених куточках полтавських повітів дозволило навчатися багатьом дітям. Після 1905 р. мережа церковних шкіл (церковнопарафіяльних та шкіл грамоти) поступово скорочувалася. В останню чверть пореформеного періоду місцеве духовенство під керівництвом єпархіального архієрея розгорнуло активну діяльність із ліквідації безграмотності серед жіночої частини населення єпархії, започаткувавши цілу низку окремих шкіл для дівчаток.

У другому підрозділі „Матеріальне та кадрове забезпечення початкових шкіл” з'ясовано, що питання матеріального забезпечення початкових шкіл не втрачало своєї актуальності протягом ХІХ ст. Кошти були необхідні насамперед для відкриття та утримання шкіл, оплати праці учителів, забезпечення учнів підручниками, навчальними посібниками, шкільним приладдям. У дореформений період народні школи, засновані з ініціативи духовенства, не мали ніякої постійної матеріальної підтримки. Отримувати державну грошову допомогу церковні школи почали лише в пореформений період із введенням „Правил” 1884 р., а з 1896 р. і до початку російсько-японської війни (1904-1905 рр.) регулярно фінансувалися. Втім брак достатнього державного фінансування спричинив утримання церковнопарафіяльних шкіл та шкіл грамоти Полтавської єпархії в основному за рахунок місцевих коштів. Загалом матеріальний стан цих шкіл єпархії був гіршим, ніж світських. На її території діяли церковні школи з різним рівнем матеріального забезпечення. Серед них виділялися ті, які отримували щорічну допомогу Св. Синоду (зразкові), матеріально-фінансову допомогу від монастирів, меценатів, попечительств, братств та сільських громад, утримувалися на відсотки дарованого капіталу. Як правило, до цієї групи належали лише церковнопарафіяльні школи: статус шкіл грамоти тривалий період не був визначеним, що спричинило байдужість до них не тільки держави, а й неофіційних добродійників. Не менш важливим залишалось питання забезпечення народних шкіл педагогічними кадрами. У дореформений період у Полтавській єпархії системи підготовки педагогічних кадрів для початкових народних шкіл не існувало. Учителем при дотриманні простої формальності могла стати будь-яка відносно грамотна людина. Парафіяльні школи здебільшого обмежувалися роботою двох учителів: священнослужителя та учителя світського походження, які й повинні були викладати всі заплановані навчальні предмети. Не виключалася ситуація, коли один священик викладав Закон Божий одночасно в декількох народних училищах. Для підготовки кадрів і підвищення освітнього рівня вчителів початкових шкіл духовного відомства в пореформений період єпархіальна влада здійснювала ряд заходів:

1) з метою підготовки кадрів створювалися спеціальні навчальні заклади: а) дві церковно-учительські школи (готували вчителів для початкових навчальних закладів усіх типів); б) другокласні школи (готували вчителів для шкіл грамоти; курс навчання в них розраховувався на 3 роки та складався з 1-го та 2-го класу двокласної церковнопарафіяльної школи та учительського курсу);

2) для підвищення кваліфікації працюючих учителів організовувалися короткострокові учительські курси;

3) з метою підготовки учителів для жіночих церковнопарафіяльних шкіл та шкіл грамоти функціонувало єпархіальне жіноче училище.

У третьому підрозділі „Характеристика навчально-виховного процесу” розкрито основні засади навчання та виховання в початкових школах духовного відомства. Організація навчально-виховного процесу в церковних школах Полтавської єпархії в дореформений період була ускладнена цілою низкою проблем та недоліків: відсутністю єдиних навчальних програм та достатньої кількості підручників, єдиної системи оцінювання знань і поведінки учнів, а також методики навчання, неможливістю держаного фінансування, браком педагогічних кадрів. У всій системі початкової освіти цього періоду та єдиним „доступним” методом навчання й виховання стало дисциплінарне (фізичне) покарання, узаконене статутом про парафіяльні училища 1828 р. Попри все навчально-виховний процес у школі формувався на ґрунті православної віри та був спрямований на виховання в учнів релігійно-моральних цінностей.

У пореформений період розвиток початкової освіти в Полтавській єпархії відбувався динамічно під впливом значних змін у соціально-економічній і політичній сферах. Релігійно-моральне виховання в церковнопарафіяльних школах та школах грамоти залишалося пріоритетним. Наприкінці ХІХ ст. почало активно впроваджуватися трудове навчання, для чого відкривалися ремісничі та рукодільні класи. Загальне піднесення рівня системи початкової освіти в Полтавській єпархії наприкінці ХІХ ст., спричинене впровадженням „Правил” 1884 р. та 1891 р., а також місцевою реорганізацією системи управління початковими школами духовного відомства, призвело до встановлення певної структури навчально-виховної роботи та задовільних результатів у багатьох церковних школах. Завдяки зазначеним чинникам за останню чверть ХІХ ст. в регіоні значно підвищився загальний рівень грамотності населення, що дозволило виділити Полтавську єпархію серед інших в Російській імперії.

Висновки

Аналіз залученої до дисертації історіографії та джерельної бази засвідчив, що спеціальних комплексних досліджень із запропонованої теми поки що не було, а опрацьовані документи та матеріали дозволяють вповні вирішити дослідницькі завдання, реалізувати поставлену мету. До основних напрямів освітньої діяльності духовенства Полтавської єпархії протягом зазначеного періоду передусім можна віднести організацію системи духовної освіти та поширення початкової освіти серед незаможних верств населення. Перший напрям позначений створенням мережі духовних училищ (як нижчої ланки духовної освіти) та семінарії (як середньої ланки); другий - самовідданою працею духовенства в початкових народних закладах і створенням мережі церковних шкіл (церковнопарафіяльних та шкіл грамоти).

Становлення мережі духовних навчальних закладів в єпархії розпочалося в дореформений період, а в пореформений - система духовної освіти в регіоні набула завершеної форми. Церковнопарафіяльні школи в дореформений період залишалися неорганізованою формою початкової освіти для найбідніших верств населення. Динаміка становлення мережі церковних шкіл у єпархії простежується лише в пореформений період та позначена коливанням. Їх кількісний показник наприкінці ХІХ-початку ХХ ст. значно підвищився за рахунок шкіл грамоти.

Механізм управління та функціонування навчальних духовних закладів і церковних шкіл (церковнопарафіяльних та шкіл грамоти) Полтавської єпархії здійснювався на підставі законодавчих актів, розпоряджень Святійшого Синоду, деяких міністерств, які відображали тогочасну державну політику у сфері освіти. У діяльності Полтавської семінарії та духовних училищ спостерігалася тісна співпраця, що свідчить про високий рівень організації духовної освіти в єпархії. Випускники семінарії в подальшому житті реалізували себе не лише в ролі парафіяльних священиків, але й займалися викладацькою діяльністю в церковнопарафіяльних школах і духовних училищах. Випускники духовних училищ по суті ніякої професії не отримували, і, як правило, продовжували навчання в семінарії. Церковні школи відігравали важливу роль у поширенні початкової народної освіти в єпархії, зокрема школи грамоти дозволяли здобувати елементарну освіту дітям з незаможних родин у найвіддаленіших куточках регіону. Велике значення приділялося поширенню початкової освіти серед жіночої половини населення. На початку ХХ ст. шкіл для дівчаток налічувалося майже в чотири рази більше, ніж окремих шкіл для хлопчиків. Турбота про підвищення професійного рівня вчителів початкових шкіл духовного відомства стала одним із пріоритетних завдань єпархіального керівництва наприкінці ХІХ-початку ХХ ст.

Духовенством, приватними особами, церквами, монастирями, церковнопарафіяльними попечительствами, церковними братствами виділялася постійна та разова матеріально-фінансова допомога для заснування та утримання церковнопарафіяльних шкіл і шкіл грамоти. Предметом подальших спеціальних досліджень можуть бути наступні питання: функціонування церковних недільних шкіл у Полтавській єпархії, значення приватної та громадської ініціативи в галузі освіти в Полтавській єпархії в ХІХ ст., вплив на поширення народної освіти в ХІХ ст. місцевих традицій, побуту, особистого життя та матеріального статку освітян як на Полтавщині, так і в Україні в цілому.