Діяльність соціалістів-революціонерів південної України напередодні та в період революції 1905-1907 років

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

УДК 94 (477) «1902/1907»

07.00.01 - історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

ДІЯЛЬНІСТЬ СОЦІАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ НАПЕРЕДОДНІ ТА В ПЕРІОД РЕВОЛЮЦІЇ 1905-1907 РОКІВ

Сіталова Наталя Олександрівна

Дніпропетровськ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Світленко Сергій Іванович, Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, в. о. завідувача кафедри історії України, декан історичного факультету

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, доцент Бевз Тетяна Анатоліївна, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, головний науковий співробітник

кандидат історичних наук, доцент Сусоров Сергій Вікторович, Херсонський національний технічний університет, доцент кафедри українознавства

Захист відбудеться «13» травня 2009 р. о 1300 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08. 051. 14 у Дніпропетровському національному університеті імені Олеся Гончара за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т. Шевченка, 1, Палац студентів ДНУ, ауд. 30.

Із дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8.

Автореферат розісланий « 10 » квітня 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук, доцент Кривий І. О.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження теми обумовлена необхідністю неупередженого комплексного вивчення теоретичних і практичних проблем становлення та діяльності організацій соціалістів-революціонерів Південної України на початку ХХ ст., стратегії й тактики однієї з провідних лівосоціалістичних партій, її місця та ролі у революційно-визвольній боротьбі регіону.

На початку ХХ ст. південноукраїнські землі, що знаходились у складі Російської імперії, вступили в епоху революційних змін. За короткий термін в країні з'явилася значна кількість політичних партій та суспільних організацій. Своєю діяльністю вони сприяли підвищенню політичної освіченості населення, його інформованості та активізації суспільного руху в краї. Достатньо вагомою політичною силою, що поширювала свій вплив майже на всі губернії держави, стала Партія соціалістів-революціонерів. Есери були органічною частиною як загальноросійського, так й українського визвольного рухів та зробили свій оригінальний внесок у боротьбу за соціальне й національне оновлення суспільства.

Південний регіон перетворився на арену активної роботи організацій соціалістів-революціонерів. Вивчення їх діяльності є науково актуальним з погляду на проведення реконструкції історичного досвіду цієї ліворадикальної партії напередодні та в період революції 1905-1907 рр., а також важливе для виявлення особливостей їх роботи в такому великому регіоні як південь України. Таким чином, без звернення до діяльності соціал-революційних організацій важко створити цілісну картину формування партійної системи України початку ХХ ст. та ходу подій Першої російської революції.

Дослідження теорії та практики есерівського руху Південної України має не тільки науково-практичне, а й теоретико-методологічне значення. Вкрай необхідна обґрунтована наукова критика концепції історії соціалістів-революціонерів, розробленої радянською історичною школою. ПСР, як і місцеві організації, характеризувалася істориками як теоретично безпорадна дрібнобуржуазна партія з авантюристичною, непослідовною тактикою. Тому, розкриваючи історію організацій соціалістів-революціонерів, необхідно відійти від ідеологічного та пізнавального монізму.

Цілісний комплекс застосованих автором опублікованих та неопублікованих джерел, історичних досліджень з даної проблематики дав можливість вивчити та показати важливий сегмент лівого соціалістичного спектру в революційному русі початку ХХ ст.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах науково-дослідної теми кафедри історії України Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара: «Історія Наддніпрянської України: етнонаціональні, етносоціальні та етнокультурні процеси» та в контексті держбюджетної науково-дослідної теми № 1-117-06 кафедри історії України та НДЛ комп'ютерних технологій в історичних дослідженнях історичного факультету Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара «Теоретико-методологічні проблеми етнонаціональної та соціальної історії Наддніпрянської України», номер державної реєстрації 0106U000789.

Об'єктом дослідження є організації соціалістів-революціонерів Південної України як суспільно-політичний феномен початку ХХ ст.

Предметом дисертаційного дослідження є організаційна структура, ідеологія, форми та методи діяльності есерів південноукраїнських губерній.

Мета дисертаційної роботи полягає у комплексному вивченні зародження, сутності та особливостей діяльності соціалістів-революціонерів трьох південноукраїнських губерній напередодні та в період революції 1905-1907 рр. У роботі визначено основні завдання дослідження:

вивчити стан історіографічної розробки теми, джерельну базу дослідження, розкрити методологічні засади роботи;

дослідити процес зародження організацій Партії соціалістів-революціонерів у південноукраїнському регіоні на початку ХХ ст., програмні основи їх функціонування, організаційну структуру, соціальний, національний та віковий склад;

вивчити основні форми та методи діяльності комітетів і груп есерів напередодні революції 1905-1907 рр.: ведення агітаційно-пропагандистської, видавничої та бойової діяльності;

проаналізувати персональний та кількісний склад комітетів і груп есерів південного регіону, стратегічно-тактичні основи їх діяльності у 1905-1907 рр.; есер соціаліст партія політичний

простежити процес формування організацій українських соціалістів-революціонерів та груп есерів-максималістів;

дослідити форми та методи діяльності організацій соціалістів-революціонерів Південної України в період Першої російської революції;

визначити місце та роль есерів у суспільно-політичному русі регіону.

Хронологічні рамки дослідження визначаються періодом 1902-1907 рр. Зародження неонародницького напряму в деяких населених пунктах Південної України починається раніше, але саме на початку ХХ ст. він оформився в перші організовані комітети та групи загальноросійської Партії соціалістів-революціонерів. Нижньою хронологічною межею слід вважати 1902 р. - час, що пов'язаний з появою перших комітетів ПСР у Катеринославі й Одесі. Верхня межа - 1907 р. - зумовлена завершенням Першої російської революції в Російській імперії, внаслідок чого політичні партії опинилися в нових умовах, що може стати предметом окремого вивчення.

Територіальні межі роботи визначено в рамках півдня України, який на початку ХХ ст. був представлений трьома губерніями Російської імперії - Катеринославською, Таврійською та Херсонською.

Для вирішення поставлених завдань дисертантом опрацьовано значний комплекс опублікованих і неопублікованих джерел. У цілому вивчено більше ста справ із 18 фондів, що нині зберігаються у Центральному державному історичному архіві України у Києві, Центральному державному архіві громадських об'єднань України, Державному архіві Автономної Республіки Крим та Державному архіві Дніпропетровської області.

Аналіз ступеню вивченості обраної теми дослідження допоміг окреслити наукову новизну дисертаційної роботи:

з урахуванням досягнень історичної науки на дисертаційному рівні зроблена одна з перших спроб комплексно розглянути діяльність організацій Партії соціалістів-революціонерів півдня України періоду 1902-1907 рр.;

на основі аналізу відомих та введених до наукового обігу нових фактів та матеріалів істотно доповнено знання про мережу есерівських організацій Катеринославської, Таврійської та Херсонської губерній початку ХХ ст.;

приділено увагу функціонуванню організацій Української партії соціалістів-революціонерів та союзу есерів-максималістів Південної України періоду революції 1905-1907 рр.;

виділено два послідовних етапи у діяльності соціал-революційних організацій півдня України, які суттєво відрізнялися один від одного;

досліджено та систематизовано агітаційно-пропагандистську літературу соціал-революційних організацій;

на основі нового архівного матеріалу розкриваються різні форми та методи діяльності організацій есерів півдня України в період Першої російської революції.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали дисертації можуть бути використані в процесі підготовки лекційних курсів з історії України, спецкурсів з історії політичних партій України та Росії, історії Першої демократичної революції 1905-1907 рр.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації та результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри історії України Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара, доповідалися на Міжрегіональній науковій конференції «Демократична революція 1905-1907 рр. в Україні: актуальні проблеми вивчення» (Дніпропетровськ, 2005), Міжнародній науковій конференції «Революція і суспільство» (Дніпропетровськ, 2005), Четвертій Міжнародній науково-практичній конференції молодих вчених «Шевченківська весна» (Київ, 2006), Міжнародній науковій конференції студентів, аспірантів та молодих вчених «Актуальні проблеми новітньої історії» (Луганськ, 2006), 59-й конференції молодих вчених «Каразінські читання» (Харків, 2006), Міжнародній науковій конференції студентів, аспірантів та молодих вчених «Влада та суспільство в Росії: історія та проблеми взаємовідносин» (Смоленськ, 2006), на Перших Всеукраїнських Яворницьких наукових читаннях (Дніпропетровськ, 2007), ІІІ Дніпропетровській обласній історико-краєзнавчій конференції «Історія Дніпровського Надпоріжжя» (Дніпропетровськ, 2007).

Структура дисертації обумовлена характером і змістом, метою та завданнями дослідження. Вона складається із вступу, трьох розділів (одинадцяти підрозділів), висновків, переліку умовних скорочень, списку використаних джерел та літератури (463 найменування).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, вказано на зв'язок роботи з науковими програмами та темами. Визначено об'єкт, предмет, мету, завдання та хронологічні межі дослідження. Окреслено методологічну основу дисертації, наукову новизну та практичне значення роботи, наведено інформацію щодо її апробації.

Перший розділ дисертації «Історіографія, джерельна база та методологія дослідження» складається з трьох підрозділів, у яких проаналізовано ступінь наукового вивчення теми, здійснено огляд джерел, визначено та обґрунтовано методологічну основу дослідження.

У підрозділі 1.1. «Історіографія проблеми» історіографічний огляд теми дисертаційного дослідження побудовано у відповідності з традиційним принципом виділення двох напрямів: вітчизняна та закордонна історіографія. Характеристика кожного напряму проведена завдяки застосуванню проблемно-хронологічного методу дослідження.

У вітчизняній історіографії теми автором виділено шість періодів. Критеріями їх визначення слугували фактори наявності робіт із даної проблематики, обсяг та характер використаної джерельної бази та тематична спрямованість. Для створення цілісної картини процесу історіографічного вивчення історії соціалістів-революціонерів Південної України напередодні та в період революції 1905-1907 рр. виділено такі періоди: 1) від початку ХХ ст. до 1917 р.; 2) з 1917 р. до середини 1930-х рр.; 3) з середини 1930-х до початку 1960-х рр.; 4) з початку 1960-х до середини 1970-х рр.; 5) середина 1970-х - початок 1990-х рр.; 6) 1990-і - початок 2000-х рр.

Перші відомості щодо існування соціал-революційної партії в Російській імперії з'явилися в період революції 1905-1907 рр. (роботи О.С. Ізгоєва Изгоев А.С. Партии во Второй Государственной Думе / А.С. Изгоев. - СПб., 1907. - С. 3., Л. Кожина Кожин Л. Современные политические партии в России / Л. Кожин. - М., 1906. - С. 11., Г. Славіна Славин Г. Главные политические партии в России (накануне выборов в Государственную Думу) / Г. Славин. - СПб., 1905. - С. 16.). Метою видань було ознайомлення широких мас населення із загальною характеристикою політичних партій країни напередодні виборів до Державної думи. В цих роботах ще не відображено регіональних особливостей новоствореної організації. Однією з кращих праць, що висвітлювала історію ПСР від початків формування, а також подавала дані про діяльність місцевих організацій соціалістів-революціонерів, стала праця жандармського генерала А.І. Спиридовича Спиридович А.И. Партия социалистов-революционеров и ее предшественники. 1886-1916 / А.И. Спиридович. - Пг., 1918. .

Другий період історіографії - 1917 р. - середина 1930-х рр. - характеризується переходом від дослідження історії ПСР до її замовчування, що зумовлювалося політичною кон'юнктурою часу встановлення радянської влади. На початку цього періоду переважали дослідження з питань виникнення осередків ПСР, їх об'єднання в окрему політичну партію, партійного будівництва на місцях К истории партіи Соціалистов-Революціонеров. - К., 1917; Мещеряков В. Партия социалистов-революционеров / В. Мещеряков. - М., 1922. - Ч. 1; Слетов С. К истории возникновения партии социалистов-революционеров / С. Слетов. - Пг., 1917.. Свій подальший розвиток історіографічна традиція історії Партії соціалістів-революціонерів та її місцевих комітетів знайшла в публікаціях матеріалів на сторінках післяреволюційних періодичних видань Геккер Н. Революционные кружки в Бердянске / Н. Геккер // Каторга и ссылка. Историко-революционный вестник. - М., 1924. - № 4 (11). - С. 100-111; Комаров Н. Очерки по истории местных и областных боевых организаций партии соц.-революционеров 1905-1909 гг. / Н. Комаров // Каторга и ссылка. Историко-революционный вестник. - 1926. - № 4 (25). - С. 56-81.. З середини 1930-х до початку 1960-х рр. праці з досліджуваного питання зовсім відсутні, що пов'язано з негативним впливом сталінізму на всю історичну науку того часу.

Наступний період історіографії датується початком 1960-х - серединою 1970-х рр., коли розпочалося подолання спрощеної парадигми «Короткого курсу історії ВКП (б)». Особливу роль у становленні процесу планомірного наукового вивчення історії ПСР відіграла книга К.В. Гусєва «Крах партии левых эсеров» (1963), яка торкалася питань взаємовідносин більшовиків з лівим крилом Партії соціалістів-революціонерів. На діяльності окремих комітетів і груп есерів України увага автора не концентрувалася, але позитивною з погляду досліджуваної теми була сама постановка проблеми Гусев К.В. Крах партии левых эсеров / К.В. Гусев. - М., 1963..

Новим періодом історіографії діяльності ПСР та її місцевих осередків став проміжок часу від середини 1970-х до початку 1990-х рр. Процесу активізації досліджень діяльності ПСР та її місцевих організацій сприяла поява узагальнюючої монографії К.В. Гусєва «Партия эсеров: от мелкобуржуазного революционаризма к контрреволюции» (1975). З приводу діяльності соціалістів-революціонерів півдня України наявний матеріал щодо створення та роботи військових організацій Севастополя та Катеринослава періоду 1905-1907 рр. Гусев К.В. Партия эсеров: от мелкобуржуазного революционаризма к контрреволюции. (Исторический очерк) / К.В. Гусев. - М., 1975.

Чисельність партії есерів та місцевих організацій вивчали такі дослідники, як М.І. Леонов та М.Д. Єрофеєв. У статті М.І. Леонова «Партия эсеров в 1905-1907 гг.: организационная структура, состав, численность» (1989) уперше з'ясовано кількісний склад і чисельність місцевих організацій партії есерів під час Першої російської революції, важливі дані стосуються діяльності південноукраїнських комітетів Леонов М.И. Партия эсеров в 1905-1907 гг.: организационная структура, состав, численность / М.И. Леонов // Непролетарские партии России в трёх революциях: сб. статей. - М., 1989. - С. 132-138.. Натомість, історик М.Д. Єрофеєв виявив чисельність і склад організацій Партії соціалістів-революціонерів напередодні подій 1905-1907 рр. На основі отриманих даних він розробив декілька узагальнюючих таблиць, в яких навів показники кількості та соціального складу Катеринославської, Єлисаветградської, Одеської, Миколаївської та Севастопольської організацій напередодні революції, професійний склад есерів-дворян Одеської організації, професійний та становий склад есерів-робітників Одеської та Катеринославської організацій Ерофеев Н.Д. К вопросу о численности и составе партии эсеров накануне первой российской революции / Н.Д. Ерофеев // Непролетарские партии России в трёх революциях: сб. статей. - М., 1989. - С. 122-132..

Наприкінці 1980-х рр. вийшло декілька праць історика Д.Б. Павлова, присвячених історії діяльності організацій есерів-максималістів, виявленню причин їх формування. Автор подав дані щодо існування максималістського напряму у 1905 р. в Південній Україні Павлов Д.Б. Страницы истории эсеров-максималистов / Д.Б. Павлов // Вопросы истории. - 1988. - № 5. - С. 85-101; Павлов Д.Б. Эсеры-максималисты в первой российской революции / Д.Б. Павлов. - М., 1989.. До питань терору у тактиці соціал-революційних організацій зверталися такі дослідники, як А.Ф. Жуков та Д.Б. Павлов Жуков А.Ф. Индивидуальный террор в тактике мелкобуржуазных партий в первой российской революции / А.Ф. Жуков // Непролетарские партии России в трёх революциях: сб. статей. - М., 1989. - С. 138-144; Павлов Д.Б. Из истории боевой деятельности партии эсеров накануне и в годы революции 1905-1907 гг. / Д.Б. Павлов // Непролетарские партии России в трёх революциях: сб. статей. - М., 1989. - С. 144-151..

1990-і рр. стали якісно новим етапом у розвитку історико-партійної історіографії. У працях цього часу спостерігається поєднання старих і нових підходів, оцінок і висновків. Значно поповнилася література з історії Партії соціалістів-революціонерів періоду Першої російської революції. Перш за все тут необхідно відзначити працю узагальнюючого характеру - монографію М.І. Леонова «Партия социалистов-революционеров в 1905-1907 гг.» (1997) Леонов М.И. Партия социалистов-революционеров в 1905-1907 гг. / М.И. Леонов. - М., 1997.. Значну увагу російський дослідник приділив питанню існування організацій соціалістів-революціонерів у південноукраїнських губерніях. Матеріал монографії містить конкретні приклади з історії діяльності організацій соціалістів-революціонерів Катеринославської, Херсонської чи Таврійської губерній. Питання кількісного складу та соціальної бази організацій ПСР в Україні 1905-1907 рр. продовжував розробляти дослідник С.О. Черненко Черненко С.А. Кількісний склад і соціальна база організацій партії соціалістів-революціонерів в Україні у 1905-1907 рр. / С.А. Черненко // Вісник Харківського університету. Проблеми політичної історії України. - Харків, 1994. - № 381. - С. 22-28..

У 1990-і рр. - на початку 2000-х рр. історію політичних партій Таврійської губернії почав досліджувати В.І. Корольов. Значний фактичний матеріал стосувався діяльності есерів регіону Королев В.И. Бунт на коленях. (Политические партии в Таврической губернии. 1905-1907 гг.) / В.И. Королев. - Симферополь, 1993; Королев В.И. Возникновение политических партий в Таврической губернии / В.И. Королев. - Симферополь, 1993; Королев В.И. Политические партии Украины и Крыма. История и современность / В.И. Королев. - Симферополь, 2002.. Увагу українських дослідників привернув сюжет діяльності Української партії соціалістів-революціонерів на початку ХХ ст., у тому числі й на теренах Південної України. У вивченні цієї складної та недослідженої теми вирізнилися Т.А. Бевз Бевз Т. Між романтизмом і реалізмом (сторінки історії УПСР) / Т.А. Бевз. - К., 1999; Бевз Т. УПСР: передумови створення і основні програмні засади / Т.А. Бевз // Наукові записки / Збірник. Сер. «Політологія і етнологія».- К., 1999. - Вип. 7. - С. 160-178; Бевз Т.А. Партія національних інтересів і соціальних перспектив (політична історія УПСР). - К., 2008. та А.І. Павко Павко А.І. Українська партія соціалістів-революціонерів на початку ХХ ст.: витоки, становлення, практична діяльність / А.І. Павко // Наукові записки з української історії: зб. наук. статей. - Переяслав Хмельницький, 1999. - Вип. 8. - С. 55-60.. Автори розглянули різні точки зору з приводу створення УПСР, дослідили витоки, становлення та її практичну діяльність на початку ХХ ст.

Наприкінці 1990-х - на початку 2000 рр. світ побачили праці херсонського дослідника С.В. Сусорова, який показав конкретні зміни в діяльності українських організацій есерів під час революції 1905-1907 рр. Сусоров С.В. Думська тактика партії соціалістів-революціонерів / С.В. Сусоров. - Херсон, 2003; Сусоров С.В. Партія соціалістів-революціонерів і столипінська аграрна реформа / С.В. Сусоров. - Херсон, 1998. У своїх дослідженнях автор торкнувся таких цікавих проблем, як ставлення ПСР до столипінської аграрної реформи та до царського Маніфесту 17 жовтня 1905 р. і наступної думської тактики партії та її місцевих організацій. Використовуючи як тло загальнопартійну ситуацію й тактику Центрального Комітету ПСР стосовно відповідних змін у державній політиці, С.В. Сусоров показав і конкретні зміни в поведінці та діяльності українських організацій соціалістів-революціонерів.

У 1990-х рр. терористична діяльність есерів залишалася предметом наукового вивчення. У статті «Бойові дружини есерів у 1905 р. в Україні» О.О. Кардаш та С.О. Черненко розглянули всю систему бойової роботи есерів України, виявили час виникнення бойових груп на території України та їх місцезнаходження Кардаш О.О., Черненко С.О. Бойові дружини есерів у 1905 р. в Україні / О.О. Кардаш, С.О. Черненко // Вісник Харківського університету. Історія України. - Х., 1996. - № 387. - С. 62-70.. Один із розділів колективної монографії «Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ-ХХ ст. Історичні нариси» (2002) (відповідальний редактор В.А. Смолій) стосувався есерівському терору на початку ХХ ст. і розглядав діяльність бойових груп на території Південної України Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ-ХХ ст. Історичні нариси / [відповід. ред. В.А. Смолій; ред. В.Т. Береговий, Ю.І. Бойко, Д.В. Грузін, І.М. Лисенко]. - К., 2002. - С. 80-93..

Питання взаємовідносин соціал-революційних організацій півдня України з іншими політичними партіями дослідили Л.М. Степанов та Д.В. Ярош. У своїй статті автори розкрили тактику спільних дій соціал-демократів та есерів українських губерній під час Першої російської революції Степанов Л.М., Ярош Д.В. Тактика спільних дій більшовиків з есерами на Україні в 1905-1907 рр. / Л.М. Степанов, Д.В. Ярош // Наукові праці з питань політичної історії: Політичні партії на Україні (1905-1925 рр.): Міжвід.наук. зб. - Вип. 172. - К., 1992. - С. 42-65..

У виданні «Дніпропетровськ: віхи історії» (2001) дослідниця В.І. Лазебник окреслила основні етапи зародження соціал-революційного осередку у Катеринославі на початку ХХ ст. та надала стислу характеристику його чисельного та соціального складу Дніпропетровськ: віхи історії / [Керівник авторського колективу А.Г. Болебрух; гол. ред. С.А. Квітка]. - Дніпропетровськ, 2001. . У 2005 р. побачила світ стаття С.І. Світленка «Початки неонародництва в Катеринославі», в якій автор дослідив початки історії соціалістів-революціонерів у Катеринославі Світленко С. І. Початки неонародництва в Катеринославі / С. І. Світленко // Вісник Дніпропетровського університету. Серія: Історія та археологія. - 2005. - № 5. - С. 26-37.. В узагальнюючому виданні «Історія міста Дніпропетровська» (2006), С.І. Світленко розглянув діяльність катеринославських есерів, поряд з іншими політичними партіями, напередодні революційних потрясінь 1905-1907 рр., їх роль у революційних подіях міста Історія міста Дніпропетровська / [за науковою редакцією д.і.н., проф. А.Г. Болебруха]. - Дніпропетровськ, 2006. .

Таким чином, період 1990-х - початку 2000-х рр. поповнився роботами, присвяченими як загалом історії Партії соціалістів-революціонерів, в яких висвітлювалися питання функціонування комітетів і груп есерів Південної України, так і статтями та монографіями з висвітленням окремих аспектів діяльності цих організацій. З'явилися перші дослідження з історії Української партії соціалістів-революціонерів.

Закордонна історіографія теми мала свою традицію вивчення ПСР. Соціалісти-революціонери цікавили західних радянологів як політичні опоненти комунізму та тоталітаризму, а виникнення та розвиток закордонної історіографії партії есерів обумовлювався постановкою та вирішенням більш широких дослідницьких задач (політична історія Росії, історія революційно-визвольного руху, революція та громадянська війна). Найбільш відомими закордонними дослідниками історії есерів є А. Гейфман Гейфман А. В сетях террора. Дело Азефа и Русская революция. Серия «Первая публикация в Россию» [под ред. Г.А. Бордюгова] / А. Гейфман. - М., 2002; Russia under the Last Tsar: Opposition and Subversion 1894-1917. [edited by Anna Geifman]. - Oxford and Malden, 1999., Х. Іммонен Immonen Hannu. The agrarian program of the Russian Socialist Revolutionary Party, 1900-1914 / Hannu Immonen. - Helsinki, 1988., М. Перрі Maureen Perrie. The agrarian policy of the Russian Socialist-Revolutionary Party: from its origins through the revolution of 1905-1907 / Perrie Maureen. - London, 1976., М. Хільдермаєр Хильдермайер М. Представление партии социалистов-революционеров о рабочем классе (1900-1914 гг.) / М. Хильдермайер // Рабочие и интеллигенция России в эпоху реформ и революций. 1861 - февраль 1917. - СПб., 1997. .

Незважаючи на проведенні дослідження, практично відсутні праці, у яких комплексно вивчалася б проблема діяльності окремих організації соціалістів-революціонерів у межах Катеринославської, Херсонської та Таврійської губернії на початку ХХ ст.

У підрозділі 1.2. «Джерельна база» вивчено цілісну складну систему джерел з історії діяльності соціалістів-революціонерів Південної України періоду 1902-1907 рр. Під час характеристики джерел зазначено, що до дослідження залучено значний комплекс архівних та опублікованих джерел. Специфіка джерельної бази дослідження, а саме відсутність традиції публікування документів південноукраїнських організацій есерів, зумовила переважання у роботі архівних джерел над опублікованими.

За такими критеріями як походження, внутрішня будова, зовнішня форма весь комплекс джерел з теми дослідження розподілено на документальні та наративні (оповідні). У свою чергу документальні підрозділяються на офіційні есерівські документи (програмно-організаційні матеріали, прокламаційні та пресу) та офіційні державні та урядові джерела (законодавчі акти, позасудове та судово-слідче діловодство). Суттєвим доповненням документів є наративні джерела. Цей рід є менш чисельним і розподіляється на такі види як публіцистика, мемуари та епістолярії.

У дисертації проаналізовано кожну групу джерел, визначено їх загальні риси та подано характеристику документів, що її складають. Зазначено, що есерівські документи є оригінальними, відзначаються автентичністю та певною репрезентативністю. Одну з найбільш важливих та масових груп документальних джерел з історії діяльності соціалістів-революціонерів Південної України представляють офіційні державні та урядові джерела. Вони є достатньо тенденційними та потребують критичного ставлення до себе, але водночас подають вірогідні дані про діячів соціал-революційних організацій, події та явища революційного руху. Наративні матеріали є інформаційно неоднорідними, а тому мають різний рівень репрезентативності та вірогідності. Проте вони містять фактичний матеріал, що є цінним додатком до документальних джерел.

У підрозділі 1.3. «Методологічні засади дослідження» показано, що методологічною основою дисертації стала сукупність підходів, принципів та методів наукового дослідження. У процесі розробки проблеми дисертаційної роботи використано загальні та спеціально наукові підходи. Глибоке та всебічне вивчення джерельної бази роботи стало можливим за умов широкого використання аналітичного та синтетичного підходів. Витоки есерівського руху, причинно-наслідкові зв'язки, що обумовили особливості його розвитку, найкраще можна простежити крізь призму генетичного методологічного підходу. Одне з чільних місць у перебігу дослідження займав порівняльний методологічний підхід. Його застосування проводилося у напрямку порівняння діяльності організацій соціалістів-революціонерів на різних етапах свого існування у межах досліджуваної території. Використання системного та структурного підходів дало можливість розв'язати проблему комплексно, розглядаючи діяльність організацій есерів як цілісну систему зі своєю внутрішньою будовою.

При вирішенні дослідницьких завдань здобувач дотримувався принципів історизму, об'єктивності та системності. Зокрема, застосування принципу історизму стосовно нашого дослідження означало вивчення основних процесів, що характеризують стан організацій соціалістів-революціонерів не як ізольованого об'єкту, а як частини українського та російського історичного процесу. Наукова об'єктивність у вивченні організацій есерів означала для автора висвітлення її діяльності не тільки з погляду політичної історії, але й у контексті соціально-економічних, національно-політичних процесів, виключення особистих симпатій стосовно конкретної партії, так і відносно її лідерів, розкриття дійсної ролі партії в подіях початку ХХ ст. Принцип системності передбачав вивчення окремих складових явища у нерозривному поєднанні з цілим, а також дослідження історичних подій як результату взаємодії багатьох факторів.

Методологічною основою дослідження стали як загальнонаукові (історичний, логічний, структурно-функціональний), так і спеціально-наукові методи: синхронний (дав можливість одночасно розглянути та дослідити однакові види діяльності різних комітетів і груп есерів у межах трьох південноукраїнських губерній); проблемно-хронологічний метод (сприяв виділенню двох послідовних етапів у функціонуванні соціал-революційних організацій півдня: напередодні революції (1902-1904 рр.) та період революції (1905-1907 рр.); метод періодизації (сприяв створенню логічної схеми періодизації історіографії питання, а також дозволив дослідити діяльність есерів та найважливіші факти внутрішньопартійного життя у часовій послідовності); порівняльно-історичний (дав змогу порівняти та співставити стан розвитку та активності організацій есерів у межах південноукраїнських губерній на різних етапах їх існування); історико-генетичний метод (дозволив показати причинно-наслідкові зв'язки у процесах виникнення та розвитку організацій есерів протягом 1902-1907 рр.); історико-типологічний метод (аналіз джерел з історії організацій соціалістів-революціонерів Південної України вимагав їх попередньої типологізації); персоналістичний метод (передбачав застосування в процесі описання діяльності окремих осередків соціал-революційних організацій біографічних даних її діячів з метою більш детально та рельєфно показати характер і спрямованість роботи в залежності від персонального складу).

Другий розділ - «Організаційна структура, ідеологія та діяльність соціалістів-революціонерів півдня України напередодні революції 1905-1907 рр.» висвітлює процес зародження та оформлення організаційної структури осередків Партії соціалістів-революціонерів Південної України (формування їх керівних та виконавчих органів, залучення до власного складу представників різних верств суспільства, створення розгалуженої мережі есерівських груп); розкриттю програмних засад діяльності організацій есерів та їх адаптації в регіоні; аналізу основних методів агітаційно-пропагандистської діяльності; розгляду радикальних методів боротьби есерів проти існуючого політичного ладу країни.

У підрозділі 2.1. «Формування комітетів і груп Партії соціалістів-революціонерів на півдні України: організаційна структура та персональний склад» визначено, що основу партії есерів складали її місцеві організації: комітети та групи, що формувалися за територіальним принципом. Перші з них у межах Південної України почали формуватися 1902 р. у Катеринославі та Одесі. Напередодні революції 1905-1907 рр. організації існували у Бердянську, Катеринославі, Керчі, Миколаєві, Одесі, Павлограді, Севастополі, Сімферополі, Феодосії, Ялті, с. Саксагань, с. Білоозерки Мелітопольського повіту. Всього нараховано 12 комітетів і груп, чисельністю понад 700 осіб.

До складу місцевих організацій входили підпорядковані їм структури, як то групи пропагандистів, агітаторів (об'єднання, які мали на меті організацію та забезпечення агітаційно-пропагандистської діяльності), технічні групи (відповідали за налагодження підпільного друку, постачання та зберігання друкарського обладнання та ін.). Організації на місцях формувалися зверху вниз, тобто, спочатку виникало організаційне «ядро» - керівний орган, а потім до нього приєднувалися члени, створювалися підрозділи, які керували різними напрямами діяльності організації.

Упродовж 1902-1904 рр. у діяльності організацій виокремлено декілька періодів, які відрізнялися інтенсивністю та масовістю своєї роботи. Так, кожна організація пройшла період закладення основ роботи; розширення меж впливу; період відновлення після масових арештів. Переривалися ці часові проміжки намаганнями поліції покласти край існуванню есерівського напряму в регіоні.

Соціальний склад комітетів свідчить про участь в есерівському русі представників таких верств суспільства, як селяни, робітники та інтелігенція. За національним складом організації формувалися здебільшого з євреїв та росіян. Значним був рівень освіченості есерів України.

Середній вік учасників організацій становив 18-21 рік, але виключення становили керівники - колишні народовольці. Серед таких відомих діячів-ідеологів того часу, які сприяли виникненню осередків в окремих містах Південної України, створенню організаційних та теоретичних основ їх функціонування, слід назвати А.І. Альтовського, Н.Л. Геккера, С.Н. Гончарова, С.П. Тукманкіна.

У підрозділі 2.2. «Програмні засади діяльності місцевих організацій ПСР» показано, що Партія соціалістів-революціонерів значною мірою успадкувала традиції революційного народництва ХІХ ст., представники якого намагалися досягти справедливого суспільного ладу та народовладдя тільки шляхом радикально-демократичних змін. У той же час теоретики неонародництва намагалися модернізувати стару народницьку доктрину з огляду на суспільно-економічні зміни, які відбулися в державі.

Початок створення програми партії датується 1902 р. Упродовж 1902-1904 рр. створено декілька проектів партійної програми. Їх обговорення тривало досить довго й остаточний варіант затверджено на І з'їзді Партії соціалістів-революціонерів, який проходив з 29 грудня 1905 р. по 4 січня 1906 р. на Іматрі у Фінляндії. Таким чином, тривалий час південноукраїнські організації есерів не мали орієнтира, чіткої програми своєї роботи. Це ускладнювало їх діяльність, призводило до нерозумінь ідеологічних основ організації рядовими членами. Тому, на початковому етапі існування, з метою оприлюднення та роз'яснення ідеологічних засад діяльності есерів, проводилися часті наради керівників комітетів, а також публічні читання доступної літератури та міжпартійні диспути. Поширення прийнятої програми ПСР у 1906 р. значно полегшило агітаційно-пропагандистську роботу комітетів та груп соціалістів-революціонерів Південної України. З цього часу відбувалася адаптація програми в регіоні шляхом роз'яснення її основних положень у відозвах та прокламаціях.

Програма ПСР структурно складалася з трьох блоків, в яких наводилася характеристика розвитку російської держави та пропонувалися зміни у політично-правовій та господарсько-економічній сферах. За основну свою мету партія ставила революційну боротьбу з самодержавством, скликання Установчих зборів, а в кінцевому результаті - побудову демократичного суспільства на принципах соціалізму. В політичній сфері одним із своїх головних завдань ПСР проголошувала встановлення демократичної республіки з широкою автономією областей і общин, визнання за ними безумовного права на самовизначення. У народногосподарській сфері на перше місце есери висунули питання робітничого законодавства, аграрної політики та поземельних відносин.

У підрозділі 2.3. «Агітаційно-пропагандистська робота південноукраїнських організацій соціалістів-революціонерів» охарактеризовано арсенал технічних методів і засобів боротьби есерів, спрямованих на реалізацію власних програмних засад. Спроби соціалістів-революціонерів підготувати ґрунт у селі й місті, для проведення в життя принципів своєї партії, були пов'язані більшою мірою з агітаційно-пропагандистською діяльністю, яку поділено на друковану й усну.

Друкованій пропаганді есери Південної України приділяли більше уваги, і тому всі комітети та групи намагалися облаштувати таємні друкарні з початку свого існування. Перші прокламації за підписом організацій південноукраїнських соціалістів-революціонерів з'явилися у 1902-1903 рр. Авторами виступили керівники та члени місцевих організацій ПСР (А.І. Альтовський, Д.Л. Коган, С. Раєвський, С.П. Тукманкін, М.П. Шапошников, С.Я. Шнейдер). Основними видами друкованої продукції соціалістів-революціонерів були відозви, брошури, газети, що спрямовувалися до різних верств населення (робітників та селян, студентів, школярів та інтелігенції, інших середніх міських прошарків, солдат та матросів). Більшість прокламацій видавалося друкарським способом, розмножувалося на гектографах, мімеографах та іншою технікою. Тиражі були порівняно невеликими та одразу розповсюджувалися шляхом розкидання на вулицях, розклеювання на стінах місцевих адміністративних закладів, підкладалися до кишень робітників.

Усна агітація, хоча й поступалася своїм впливом друкованій, також мала місце. Вона передбачала особисті зустрічі есерів з народом. Керівники місцевих організацій закликали своїх помічників більше спілкуватися з робітниками, селянами, студентством, дізнаючись про їх економічне становище, особисте ставлення до політичних подій у країні та регіоні, а також розповідаючи про власні політичні переконання. Цій меті слугували диспути та відкриті зібрання комітетчиків, на яких виступали такі активні революціонери-пропагандисти, як Б.В. Дубровенський, Б.А. Шапіро, М.М. Гасковиць, Г.З. Мільнер, А.Г. Бромберг, Я.З. Міндлін, С. Н. Гершев, М.Р. Узіновер, Б. Б. Ческіс, П.К. Медведєв, Д.Ф. Тучковський.

У підрозділі 2.4. «Бойові методи діяльності есерів Південної України» виявлено, що поряд із агітацією та пропагандою, соціалісти-революціонери півдня України напередодні Першої російської революції починають вести й бойову роботу. Вона включала в себе охорону учасників демонстрацій, мітингів, зібрань від свавілля поліції, захист революціонерів від арешту, здобуття нелегальними шляхами коштів для існування (експропріації), а також навмисні вбивства представників державної влади та провокаторів (терористичні акти). Основними структурними одиницями, що втілювали в життя такі методи боротьби були бойові дружини, які напередодні революції виникли при Катеринославському та Одеському комітетах. Їх основним завданням вважалася участь у масових збройних виступах та захист мітингуючих від проявів жорстокості поліції.

Терористичну діяльність організації есерів використовували як засіб боротьби із самодержавством, а теракти мали відігравати дезорганізуючу та агітаційну роль. Перші терористичні акти члени есерівського підпілля Південної України здійснили наприкінці 1904 р. Об'єктом терористів стали представники адміністративно-поліцейського апарату, які були відомі особливою жорстокістю у боротьбі з визвольним рухом у регіоні (есерами півдня України заплановано два замахи на життя: проти поліцмейстера Машевського (Катеринослав) та проти начальника Одеської в'язниці, які були невдалими). На практиці даний вид діяльності есерів знаходився на другому місці через нестачу матеріально-технічних засобів та досвідчених бойовиків, а також необхідність спочатку створити власну організаційну структуру.

У третьому розділі «Діяльність соціалістів-революціонерів Південної України під час Першої російської революції 1905-1907 рр.» досліджено процес розширення й удосконалення організаційної структури, стратегію й тактику, основні форми та методи діяльності південноукраїнських соціалістів-революціонерів періоду 1905-1907 рр.

У підрозділі 3.1. «Організація південноукраїнських комітетів і груп соціалістів-революціонерів 1905-1907 рр.» виявлено, що під час революції 1905-1907 рр. кількість організацій есерів у межах Південної України збільшилася у два з половиною рази й становила 29. Вони діяли у таких населених пунктах регіону, як Катеринослав, Одеса, Миколаїв, Нікополь, Бахмут, Луганськ, Юзівка, Херсон, Єлисаветград, Севастополь, Сімферополь, Керч, Феодосія, Мелітополь, Бердянськ, Бахчисарай, Ялта, Оріхов, Ногайськ, Старий Крим, Перекоп, Армянський Базар, у селах Томаківка, Іванівка, Малий Токмак, Михайлівка, Білоозерки, Балки, Велика Лепетиха.

Відповідно до Статуту, прийнятому на І з'їзді партії, організаційна структура місцевих осередків включала в себе обласні, губернські, окружні, районні та міські організації. Найсильнішими організаціями, що розташовувалися в Південній Україні, ЦК партії есерів називав міські осередки Севастополя, Миколаєва та Катеринослава. Із губернських виділялася Таврійська організація, а у лютому 1906 р. створено Південно-Руський обласний комітет партії.

Під час революції 1905-1907 рр. відбулося ускладнення структури підпорядкованих одиниць - «робітничі клуби», студентські, учнівські та військові організації, військово-революційні групи. Продовжувала вдосконалюватися внутрішня організація комітетів: у їх складі створювалися робітничі союзи (Одеський комітет), здійснювалося розмежування діяльності по районах міста (Катеринослав), в Євпаторійській організації створені міський та заводський комітети, у Севастопольській, Сімферопольській, Керченській, Феодосійській - міські та військові комітети. Після І з'їзду ПСР із загального місцевого есерівського руху почали виокремлюватися групи соціалістів-революціонерів-максималістів (Катеринославська, Одеська, Сімферопольська, Феодосійська, Бердянська, Луганська, Юзівська групи). З початком революції 1905-1907 рр. став організаційно оформлюватися рух українських есерів (виникли організації в Сімферополі, Одесі, Мелітопольському повіті, на Херсонщині).

Загальна кількість соціалістів-революціонерів збільшилася майже у 10 разів і становила приблизно 7000 чоловік. Соціальний склад есерівських організацій дещо змінився у порівнянні з попереднім періодом. Керівниками, як і раніше, залишалися інтелігенти, люди, що вже мали значний досвід у революційній справі - Н. Я. Биховський, Л. Г. Бруккер, Н. Л. Геккер, В. І. Сухомлин, М. С. Тютчев, А. В. Якимова. У містах з вищими навчальними закладами (Катеринослав та Одеса) значну роль в есерівських комітетах відігравала учнівська та студентська молодь. Місцеві організації партії почали регулярно включати до складу своїх керівних органів робітників. За національною приналежністю соціал-революційні комітети Південної України складалися з євреїв та росіян. Середній вік учасників руху дуже коливався у межах досліджуваних губерній.

Упродовж 1905-1907 рр. виокремлено декілька періодів у діяльності організацій. З січня по вересень 1905 р. - період організаційного відновлення комітетів і груп після арештів кінця 1904 р. Тому, на початку революції більш помітною реакцією есерів півдня на події стали не активні дії (хоча й вони мали місце), а друкована агітація. Жовтень 1905 р. - мобілізація організацій на боротьбу із царським Маніфестом. У деяких випадках ці події мали й дезорганізуючі наслідки, спричинивши розмежування всередині деяких комітетів. Наступний період - час грудневого повстання, який сприяв активізації комітетів та встановленню більш тісних зв'язків із іншими партіями. 1906 р. - початок 1907 р. позначився розширенням та вдосконаленням організаційного будівництва.

У підрозділі 3.2. «Стратегія й тактика в практичній роботі есерівських організацій під час революції» доведено, що у період 1905-1907 рр. організації соціалістів-революціонерів мали змінювати тактику діяльності. Це було викликано не тільки і не стільки революційними подіями в країні, як реформами царя й уряду у сфері політичного життя країни та землекористування. Останні могли вплинути на скорочення соціальної бази ПСР. З огляду на це, керівництво партії мало пристосовуватися до потреб історичного моменту, в той же час намагаючись залишатись вірними власним ідеологічним засадам та програмним настановам. Основними питаннями, які викликали значні ідеологічні суперечки всередині ПСР та її південноукраїнських комітетів, стали питання ставлення до діяльності Державної думи, професійного руху, що почав виникати в країні, та реакція на столипінську аграрну реформу.

Стосовно Державної думи ПСР дотримувалася тієї думки, що вона лише відволікатиме народ від революційної боротьби, а майбутня правова держава змінить соціальний стан та психологію селянства та поставить під питання можливість соціалізації землі. Тому партія та більшість її місцевих осередків на півдні України дотримувалися тактики бойкоту виборів до І Державної думи. Але враховуючи реалії суспільної ситуації ця тактика змінилася на участь у передвиборчій кампанії до другого її складу. Одночасно з участю у виборах та у роботі Думи есери не полишали ідеї загального революційного повстання. На початковому етапі революції недоцільною вважали есери й участь у профспілковому русі, оскільки економічна боротьба робітничого класу в умовах самодержавства відволікає від боротьби політичної. До кінця революції південноукраїнські організації есерів так і не отримали роз'яснення ЦК щодо цього питання. Натомість есери Одеси, Сімферополя, Ялти взяли активну участь в організації ряду спілок. Урядова реформа на селі безпосередньо підривала ідеологічні основи партії. Тому реакцією останньої стало агітація за переділ надільної землі та відмову від виходу з общини.

У підрозділі 3.3. «Агітація й пропаганда соціалістів-революціонерів Південної України періоду революції» показано, що агітаційно-пропагандистська діяльність есерів Південної України, як і в передреволюційний період, включала в себе усну та письмову форми пропаганди. Усна агітація застосовувалася тепер не у вузьких колах, а більш відкрито на велелюдних мітингах і зборах, чому сприяли революційні заворушення у регіоні. З початку революційних подій 1905 р. есери були керівниками та організаторами страйкового руху робітників Катеринославської губернії, активно агітували за проведення та самі брали участь у заворушеннях в Одесі. Реакцією соціалістів-революціонерів Херсонської та Таврійської губерній на події політичного та суспільного життя жовтня 1905 р. стала активна пропаганда на мітингах робітників у містах. Найбільший успіх у цьому мали В.К. Вихристюк, Г.Б. Беккер, М.І. Вербицький, Л.Г. Раузен, Л.М. Крайзман.

Поряд із цим преса залишалася основним видом впливу на маси. Кожна соціал-революційна організація півдня України намагалася облаштувати друкарню. Для більшої доступності літератури створювалися бібліотеки видань ПСР. Новим об'єктом агітації стали моряки та солдати, адже від їх допомоги, а також невтручання залежала доля народного повстання. При губернських комітетах формувалися групи військових пропагандистів, які налагоджували тісні стосунки з солдатами місцевих гарнізонів та постачали їм нелегальну літературу.

У підрозділі 3.4. «Бойова діяльність есерівських організацій півдня України періоду 1905-1907 рр.» виявлено, що бойова робота у період 1905-1907 рр. здійснювалася південноукраїнськими організаціями соціалістів-революціонерів за допомогою бойових дружин, які діяли при Катеринославському, Одеському, Миколаївському, Севастопольському, Сімферопольському, Феодосійському комітетах та Південно-Руському обласному комітеті ПСР. Основні завдання цих підрозділів полягали у здійсненні терористичних актів, захисті учасників мітингів та демонстрацій від свавілля поліції, здійсненні експропріацій.

Період революції в Російській імперії став кульмінаційним у розвитку есерівського тероризму, незважаючи на розбіжності, які існували у керівництва ПСР з питань доцільності продовження його застосування. Новим став метод регламентування цього виду боротьби за допомогою інструкцій ЦК ПСР та резолюцій з'їздів місцевих організацій. Найбільшу кількість терористичних актів у Катеринославській, Херсонській, Таврійській губерніях есери здійснили в період 1905-1906 рр. З 17 запланованих і здійснених південноукраїнськими комітетами терористичних актів 6 (35 %) припадають на 1905 р., 9 (53 %) - на 1906 р., 2 (12 %) - на 1907 р.

Не дивлячись на помітне посилення ролі терору в практичній діяльності організацій ПРС Південної України в період 1905 - першої половини 1907 рр., бойові методи роботи знаходилися також, як і в 1902-1904 рр., на другому плані після агітаційно-пропагандистської та організаційної роботи в масах.

У висновках викладено загальні підсумки дослідження. Автором створено схему періодизації вітчизняної історіографії питання, що включає в себе шість періодів. Аналіз наукової розробки даної теми свідчить про зацікавленість в історіографії до питань історії соціал-революційної партії та її місцевих осередків уже від початку ХХ ст. Крім того, суспільно-політичні події 90-х рр. ХХ ст., утвердження в історичній науці теоретико-методологічного плюралізму дало поштовх створенню ґрунтовних праць з історії есерівської партії та південноукраїнських соціал-революційних організацій. Виникнення та розвиток закордонної історіографії партії есерів проходили у зв'язку з вивченням політичної історії Росії, історії революційно-визвольного руху, революції та громадянської війни.

Внаслідок залучення архівних та опублікованих матеріалів створено модель джерельної бази дослідження. Основний масив джерел, досліджених автором, є джерелами неопублікованими. У процесі проведення пошукової роботи досліджено матеріали 4 архівів, 18 фондів, 157 одиниць зберігання, з них переважна більшість введена до наукового обігу вперше.