Греко-уніатська церква у Правобережній Україні наприкінці XVIII – у 30-х роках XIX сторіччя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Волинський національний університет імені Лесі Українки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Греко-уніатська церква у Правобережній Україні наприкінці XVIII - у 30-х роках XIX сторіччя

Білик В.А.

Спеціальність 07.00.01 - історія України

Луцьк - 2009

Вступ

Актуальність теми. Суспільно-політичні процеси останніх років в Україні знайшли своє відображення і в церковній сфері. Тут визначилося кілька тенденцій: з одного боку, активізація релігійного життя, прихильність громадської думки до Церкви, спалах інтересу до релігії як неосвоєної ділянки духовної культури, а з другого - конфронтація між вірними різних конфесій, ускладнення міжцерковних відносин тощо. Очевидно, що для їх врегулювання необхідно враховувати відроджену Греко-католицьку церкву, яка має багатий історичний досвід взаємодії з різними соціальними інституціями.

Наприкінці XVIII ст., коли Греко-католицька церква закріпила свої позиції у суспільстві, її вірні опинилися у межах двох імперій: Російської та Австрійської. В кожній з них склалася своя модель функціонування Церкви. Важливо з'ясувати, чому російські урядові кола розглядали Греко-уніатську церкву не як опору держави, а лише як чинник поширення чужоземних культурно-політичних впливів, а тому направили всі зусилля на його усунення.

Упродовж останніх двох десятиліть з'явилось чимало робіт, автори яких аналізують причини та умови укладення Берестейської унії, формування та розвиток структур Унійної церкви в XVIІ-XVIII ст., роль греко-католицького духовенства в суспільному житті України. Натомість становище уніатів в умовах російської дійсності кінця XVIII - 30-х рр. ХІХ ст. залишається маловивченим. Науковий аналіз системи державних заходів, декларованих і реалізованих щодо Греко-уніатської церкви, дозволить глибше зрозуміти тісне переплітання соціокультурних, правових, етнополітичних та економічних складових у процесі витіснення уніатів із суспільного життя країни.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Робота є складовою частиною держбюджетної теми “Західне Полісся: історія і культура” (номер державної реєстрації 01031U000656). Вона виконана в рамках державної “Програми розвитку краєзнавства в Україні до 2010 р.”, прийнятої ІІІ з'їздом Всеукраїнської спілки краєзнавців у 2003 р. згідно з указом Президента і постановою Кабміну України, та регіональної “Програми розвитку культури, мистецтва та туризму у Волинській області на період 2006-2010 рр.”, затвердженої розпорядженням голови Волинської облдержадміністрації від 4 вересня 2006 р. № 302 та рішенням Волинської обласної ради від 8 вересня 2006 р. № 5/10.

Мета й завдання дослідження. У дисертації поставлено мету: розкрити особливості функціонування Греко-уніатської церкви у Правобережній Україні наприкінці XVIII - у 30-х рр. XIX ст. в умовах її поступового усунення із суспільного життя краю.

Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких основних завдань:

- здійснити аналіз стану наукової розробки проблеми, з'ясувати повноту та репрезентативність джерельного забезпечення теми;

- проаналізувати основні заходи, до яких вдавався російський уряд наприкінці XVIII - у 30-х рр. ХІХ ст. для різкого обмеження діяльності Унійної церкви і вилучення її із суспільного життя;

- розкрити структуру Луцької уніатської єпархії, яка функціонувала у 1798-1828 рр., та охарактеризувати її кількісні параметри;

- дослідити соціальне походження парафіяльного духовенства, його матеріальне забезпечення та рівень освіти;

- висвітлити становище василіанських монастирів у суспільно-політичних умовах Російської імперії та прослідкувати процес їх закриття;

- виявити особливості та основні напрямки культурно-освітньої і благодійницької діяльності Унійної церкви.

Об'єктом дослідження є Греко-уніатська церква у Волинській, Київській і Подільській губерніях наприкінці XVIIІ - у 30-х рр. XIX ст.

Предметом дослідження є особливості функціонування Унійної церкви у Правобережній Україні наприкінці XVIII - у 30-х рр. XIX ст., її місце та роль у суспільному й культурному житті регіону.

Територіальні межі дослідження охоплюють південно-західні губернії Російської імперії - Волинську, Київську та Подільську.

Хронологічні межі дисертації: нижня межа - кінець XVIII ст., що збігається з двома останніми поділами Речі Посполитої (1793, 1795 рр.), в результаті яких до складу Російської імперії відійшли Волинь, Київщина та Поділля. У середині 1794 р. імператриця Катерина II видала розпорядження про навернення уніатів на православ'я. Це й поклало початок новому етапу в історії Греко-уніатської церкви у Правобережжі. Верхня межа сягає 1839 р., коли 12 лютого в Полоцьку було скликано собор, який прийняв рішення про “возз'єднання” Унійної церкви з Православною. З метою пояснення особливостей політики російського уряду щодо Унійної церкви та василіанських монастирів окремі питання, розглянуті у дисертації, виходять за вказані хронологічні межі.

Методи дослідження. У процесі вивчення проблеми застосовувалися принципи і методи загальнонаукового та історичного аналізу. На етапі пошуку й опрацювання архівних матеріалів використовувався метод критики і класифікації джерел. За допомогою порівняльно-історичного методу і методу періодизації вдалося простежити зміни, що відбулися в становищі Греко-уніатської церкви наприкінці XVIII - у 30-х рр. XIX ст. і дати їм оцінку. Історико-правовий підхід допоміг визначити особливості церковної політики російського уряду у приєднаних регіонах. Метод структурно-функціонального аналізу сприяв з'ясуванню рис і особливостей структури Унійної церкви у Правобережній Україні в зазначений період. При визначенні чисельності церковно-адміністративних одиниць (деканатів, парафій), кількості вірних цієї церкви застосовувався кількісний метод.

Для з'ясування конкретних завдань було використано проблемно-хронологічний, порівняльний, історико-географічний методи, що відповідають об'єктові та предметові дослідження. Застосування перелічених методів дозволило розв'язати поставлені завдання та досягти визначеної мети.

Наукова новизна одержаних результатів. Доведено, що вилучення Греко-уніатської церкви із суспільного життя було цілеспрямованим процесом знищення унії, а не добровільним поверненням уніатів до лона Православної церкви.

Уперше цілісно розкривається церковно-адміністративне управління Греко-уніатської церкви на Волині, Київщині та Поділлі наприкінці XVIII - у 30-х рр. ХІХ ст. Проаналізовано структуру утвореної 1798 р. Луцької уніатської єпархії, що об'єднала всі унійні парафії у Правобережній Україні, які залишилися після масового “навернення на православ'я” у 1794-1796 рр.

Показано, що провести точний підрахунок кількості парафій та вірних Греко-уніатської церкви у Правобережжі наприкінці XVIII - у 30-х рр. XIX ст. складно через постійну зміну чисельності вірних під тиском урядової політики. На основі отриманих результатів доведено, що позиції Унійної церкви у Волинській губернії були значно міцніші, ніж у Київській і Подільській. Розкрито проблеми матеріального забезпечення і освіти парафіяльного духовенства.

Подальший науковий розвиток отримало питання культурно-освітньої та благодійницької діяльності василіанських монастирів і Греко-уніатської церкви.

У ході дослідження вдалося довести, що парафіяльне духовенство та вірні Унійної церкви чинили спротив наверненню; показати структуру Луцької уніатської єпархії та зміни, які відбулися в ній упродовж перших десятиліть ХІХ ст.; скласти максимально повний перелік парафій Луцької уніатської єпархії на початку ХІХ ст., визначити кількість парафіян у них; показати динаміку чисельності вірних Унійної церкви; з'ясувати соціальне походження парафіяльного духовенства; розкрити особливості функціонування василіанських монастирів наприкінці XVIII - у 30-х рр. XIX ст. і прослідкувати процес їх закриття; визначити пріоритети в культурно-освітній діяльності Греко-уніатської церкви.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані при підготовці загальних і спеціальних курсів з історії України, релігієзнавства та церковної історії; при написанні узагальнюючих праць з історії Греко-католицької церкви в Україні. Фактичний матеріал дисертації, вміщені у додатках до неї переліки унійних парафій та василіанських монастирів стануть у нагоді при написанні краєзнавчих розвідок з історії окремих населених пунктів Правобережної України. Результати дослідження придатні для розробки інших питань і проблем церковної історії України, складання історико-географічного словника, у практичній роботі музеїв.

Апробація результатів дисертації здійснювалася у формі доповідей і повідомлень, виголошених на всеукраїнських та обласних наукових конференціях: “Роль архівів у дослідженні історії міст і сіл Великої Волині” (м. Житомир, 11-12 червня 2002 р.), “Волинський музей: історія і сучасність” (м. Луцьк - с. Колодяжне, 18-19 травня 2004 р.), “Волинська книга: історія, дослідження, колекціонування” (м. Острог, 9-10 грудня 2005 р.), “Минуле і сучасне Волині та Полісся. Олика і Радзивілли в історії Волині та України” (м. Луцьк - смт. Олика, 25 квітня 2006 р.), “Минуле і сучасне Волині та Полісся. Камінь-Каширський в історії Волині та України” (м. Луцьк - м. Камінь-Каширський, 26 жовтня 2006 р.), “Історія і сучасність Волині. Жидичин - крізь віки” (с. Жидичин Ківерцівського району, 21-22 травня 2007 р.), ІІ-ій міжнародній науково-практичній конференції аспірантів і студентів “Волинь очима молодих науковців: минуле, сучасне, майбутнє” (Луцьк, 16-17 квітня 2008 р.).

Публікації. Основні положення та висновки дисертації відображені у шести статтях, опублікованих у фахових виданнях, рекомендованих ВАК України для апробації результатів дисертаційних досліджень, та у дев'яти статтях в інших наукових виданнях та матеріалах конференцій.

Структура дисертації зумовлена її метою і завданнями, складається зі вступу, чотирьох розділів (десяти підрозділів), висновків, додатків та списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг дисертації складає 243 сторінки, з них основний текст - 176, список джерел та літератури - 36 (338 позицій), додатки - 30 сторінок.

1. Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, її зв'язок з науковими програмами; визначено мету і завдання дисертації, її об'єкт і предмет, територіальні та хронологічні межі; окреслено методи дослідження; розкрито наукову новизну основних положень дисертації, практичне значення отриманих результатів та форми апробації роботи.

У першому розділі “Історіографія та джерельна база дослідження”, який складається з двох підрозділів, проаналізовано наукові праці з досліджуваної теми та охарактеризовано джерельну базу дисертації.

У першому підрозділі “Стан наукової розробки проблеми” проаналізовано дослідження, в яких розглядалася історія Греко-уніатської церкви у Правобережній Україні наприкінці XVIII - у 30-х рр. XIX ст., а також напередодні входження Правобережжя до складу Російської імперії.

Виділено основні періоди складання історіографії: дослідження російських учених другої половини ХІХ - початку ХХ ст., роботи радянських істориків, розвідки науковців з української діаспори та праці сучасних українських дослідників. Важливе місце в історіографії історії Греко-уніатської церкви посідають роботи зарубіжних, зокрема, польських істориків.

На теренах Російської імперії вивчення історії Унійної церкви почалося вже у другій половині XIX ст. Узагальнюючий характер мали дослідження Д. Толстого та С. Рункевича, в яких Греко-уніатська церква розглянута в контексті з історією Римо-католицької та Православної церков. Окремим питанням історії Греко-уніатської церкви приділяли увагу такі церковні історики, як М. Коялович, І. Чистович, І. Стрельбицький, А. Хойнацький, Г. Шавельський та православні священики-краєзнавці П. Антонович, В. Пероговський, І. Ліпський, А. Петрушевич. Одним з останніх досліджень російської історіографії другої половини ХІХ - початку ХХ ст. виявилась робота С. Щеглової, присвячена видавничій діяльності василіанських монастирів.

Більшість авторів XIX - початку ХХ ст. негативно оцінювали роль Унійної церкви в українських землях. Ця тенденція збереглася і в радянській історіографії (М. Болдижар, І. Акулов, О. Уткін та ін.), яка розглядала Греко-уніатську церкву винятково як зло, насаджене папською курією.

У працях представників української діаспори, поява яких збіглася в часі з роботами радянських дослідників, переважно наголошувалось на позитивних наслідках діяльності Унійної церкви та василіанських монастирів. Окремі аспекти процесу вилучення Греко-уніатської церкви із суспільного життя Російської імперії розглянули В. Кудрик, С. Гаюк, Ю. Федорів, С. Стеблецький, С. Мудрий. Проблеми становлення, розвитку василіанського чернечого ордену та окремих монастирів викладені у дослідженнях М. Ваврика і С. Антоновича. Огляд історії Унійної церкви подано в опублікованих радіолекціях „З літопису християнської України” о. А. Великого. Ці роботи вигідно доповнив укладений о. І. Назарком довідник, в якому зібрані біографії ієрархів Греко-католицької церкви.

Серед праць українських істориків потрібно відзначити дослідження І. Скочиляса, присвячені генеральним візитаціям церков Київської унійної митрополії XVII-XVIII ст. Джерелознавчим характером вирізняються роботи В. Александровича та Р. Кондратюка з історії Унійної церкви та василіанських монастирів другої половини XVIII ст. Ґрунтовний аналіз документів державних та церковно-адміністративних органів управління Російської імперії, як комплексу джерел до вивчення становища Греко-уніатської церкви у Правобережній Україні, викладено у статтях та дисертації В. Лось.

Особливості виникнення та функціонування василіанських монастирів на Поділлі у XVIII ст., їх матеріальне становище та забезпечення фундушами, міжконфесійні стосунки вивчає подільський дослідник Б. Хіхлач.

Історії Греко-уніатської церкви на Київщині в XVI-XVIII ст. присвячено наукові студії Л. Тимошенка. Церковне життя Волині наприкінці XVIII - на початку ХХ ст., в тому числі й становище Унійної церкви в процесі утвердження російського православ'я в краї, було об'єктом дослідження С. Жилюка.

Роль церкви, зокрема й Унійної, в соціально-економічному житті Правобережжя в першій половині ХІХ ст. розкрито у працях А. Зінченка, О. Крижанівського. У монографії О. Крижанівського і С. Плохія проаналізовано взаємини Греко-уніатської церкви з Православною та Римо-католицькою упродовж XVI-XIX ст. Конфесійні відносини і роль церкви в етнічному розвитку українського народу у ХІХ - на початку ХХ ст. знайшли відображення в працях Н. Стоколос, В. Бубенщикова та П. Кралюка.

У роботах сучасних українських істориків не всі сторони церковно-релігійного життя висвітлені однаково повно, тому при дослідженні історії Унійної церкви обов'язковим є залучення доробку зарубіжної історіографії.

З робіт ХІХ - початку ХХ ст. потрібно відмітити праці польських дослідників Я. Гіжицького, який писав під псевдонімом Волиняк, та Е. Ліковського. Окремим проблемам історії Греко-уніатської церкви у Російській імперії наприкінці XVIII - у першій третині XIX ст. у своїх наукових розвідках приділили увагу сучасні польські історики о. В. Колбук, А. Новицька-Єжова, М. Підлипчак-Маєрович. Окремо слід виділити роботи о. М. Радвана, який досліджував становище Унійної церкви в Російській імперії та урядову політику щодо неї на початку ХІХ ст., історію василіанських монастирів з часу об'єднання їх у василіанський орден і до середини XIX ст. Дотичними до теми дослідження є роботи А. Ґіля та В. Бобрика.

Зміни геополітичної ситуації у світі наприкінці ХХ ст. зумовили пожвавлення вивчення історії Унійної церкви російськими (Б. Флоря, М. Дмитрієв, С. Яковенко) та білоруськими (О. Філатова, С. Морозова, Я. Анішчанка) істориками. Вони торкаються питань укладення Берестейської унії 1596 р., становища першого поунійного покоління духовенства, розвитку Унійної церкви в білоруських і українських землях. Автори намагалися по-новому оцінити місце і роль Греко-уніатської церкви в суспільному житті.

Отже, історія Унійної церкви входить у коло інтересів українських та зарубіжних істориків. Однак дослідники розглядають переважно історію цієї церкви у XVI-XVIII ст., а становище Греко-уніатської церкви у Правобережній Україні в суспільно-політичних умовах Російської імперії не знайшло у їхніх роботах повного відображення, що засвідчує необхідність комплексного дослідження з обраної теми.

У другому підрозділі “Джерельна база” охарактеризовано інформаційну наповненість історичних джерел, що були використані для написання дисертації. Вони включають як архівні матеріали, так й опубліковані документи.

Історія Греко-уніатської церкви у Волинській, Київській та Подільській губерніях наприкінці XVIII - у 30-х рр. XIX ст. відображена в матеріалах, які зберігаються у державних архівах Волинської, Рівненської, Житомирської, Хмельницької областей, Центральному державному історичному архіві України, м. Київ та Російському державному історичному архіві (м. Санкт-Петербург).

Опрацьовані джерела можна класифікувати за такими видами: акти візитацій унійних церков та василіанських монастирів; листування консисторії з Волинським губернським правлінням, Другим департаментом Римо-католицької духовної Колегії (пізніше - Греко-уніатською духовною Колегією), з духовними особами; реєстри і протоколи судових засідань та рішень судів; рапорти священиків і деканів, надісланих до Луцької уніатської консисторії; копії указів імператорів і Синоду, отриманих консисторією.

Обсягом і повнотою вміщеної інформації вирізняються матеріали візитацій унійних церков і василіанських монастирів. Їх вивчення дозволяє уточнити церковно-адміністративний поділ Греко-уніатської церкви у Правобережній Україні, скласти перелік парафій, визначити кількість парафіян у них за той чи інший рік. Акти візитацій також дають можливість показати матеріальне забезпечення парафій та василіанських монастирів, стан храмів; соціальне походження парафіяльного духовенства, його матеріальне забезпечення та освітній рівень; визначити основні напрямки культурно-освітньої та благодійницької діяльності Унійної церкви.

Копії указів імператора та Синоду, листування консисторії з державними і церковними установами дозволяють розкрити реалізацію політики російського уряду щодо Унійної церкви та василіанських монастирів наприкінці XVIII - у 30-х рр. XIX ст., визначити особливості процесу навернення уніатів на православ'я на Волині, Київщині і Поділлі, показати стосунки Греко-уніатської церкви з Православною і Римо-католицькою. Рапорти священиків і деканів відображають реальні події, що відбувалися на місцях, розкривають ставлення вірних Греко-уніатської церкви до процесу навернення. Реєстри і протоколи судових засідань і рішень повітових та земських судів дають можливість дослідити взаємовідносини духовенства і вірних Унійної церкви з православними священиками, розглянути причини виникнення між ними конфліктів і шляхи їх розв'язання.

Окрему групу джерел складають опубліковані документи - імператорські укази, закони, положення, інструкції, постанови Синоду та Сенату, що стосуються Греко-уніатської церкви і містяться в “Полном собрании законов Российской империи”, “Законоположениях и правительственных распоряжениях до Римско-католической церкви в России относящихся со времени царствования царей Петра и Иоанна Алексеевичей с 1669 по 1867 год включительно”, “Описании документов архива западнорусских униатских митрополитов”. Ці документи розкривають політику російського уряду щодо Греко-уніатської церкви.

У новітню добу колекція друкованих джерел поповнилася збірками документів з історії Унійної церкви упродовж всього її існування, що вийшли в Білорусі та в Україні.

Опрацьовані архівні документи, законодавчі акти та друковані джерела дали можливість належно підійти до аналізу теми дисертації та вирішити поставлені у ній завдання.

У другому розділі “Політика російського уряду щодо Греко-уніатської церкви наприкінці XVIII - у 30-х рр. XIX ст.” аналізуються особливості політики російського уряду щодо Унійної церкви, показано процес її витіснення із суспільного життя та опір духовенства і парафіян, спричинений остаточною ліквідацією цієї церкви. Залежно від характеру прийнятих щодо Греко-уніатської церкви заходів у церковній політиці уряду можна виділити чотири періоди: 1794-1796 рр., 1797-1804 рр., 1805 - середина 1820-х рр., друга половина 1820-х - 1830-ті рр.

У першому підрозділі “Приєднання” уніатів до Православної церкви у 1794-1796 рр.” досліджено політику російського уряду щодо Греко-уніатської церкви наприкінці XVIII ст.

Після входження Правобережної України до складу Російської імперії перед владою постало завдання органічної та повної інкорпорації краю в систему єдиної імперської держави. Оскільки переважна більшість населення краю була вірними Греко-уніатської церкви, яка для царського уряду виявилася чужою, закономірно, що саме на цю церкву він звернув особливу увагу.

Катерина ІІ видала низку указів, аналіз яких засвідчує, що влада прагнула в той час якнайбільше обмежити функціонування Греко-уніатської церкви і звести до мінімуму вплив василіанських монастирів у новоприєднаних землях. Розпочалось навернення вірних Унійної церкви на православ'я, яке визначалося як місіонерська діяльність. У ході дослідження вдалося підтвердити, що навернення було масовим і носило примусовий характер. Для досягнення поставленої мети місцева влада вдавалася до різних методів - вмовляння, переконання, обіцянок, залякування, погроз, навіть застосування фізичної сили та використання військових загонів. Внаслідок цілеспрямованих дій влади у 1794-1796 рр. місцева людність почала цілими парафіями переходити на православ'я.

Встановлено, що навернення уніатів на православ'я до кінця 1796 р. на Волині, Київщині і Поділлі мало свої особливості. Якщо на Поділлі майже не залишилось унійних парафій і вірність Унійній церкві зберегли переважно сім'ї безмісних священиків, а на Київщині православ'я не прийняло всього кілька парафій, то на Волині результати навернення були не такими переконливими. Вона залишалася тим краєм, де унія черпала “живильну” силу ще упродовж першої третини ХІХ ст. Тут зосереджувалось найбільше храмів, вірних і духовенства Греко-уніатської церкви та василіанських монастирів.

У другому підрозділі “Унійна церква в роки правління Павла І та Олександра І” проаналізовано державну політику щодо Греко-уніатської церкви упродовж 1797-1825 рр.

За роки правління Павла І та Олександра І послабився урядовий тиск на Греко-уніатську церкву. У дослідженні показано, що на рубежі XVIII і ХІХ ст. процес навернення уніатів на православ'я уповільнився. Від нього були усунуті органи місцевої влади, а православному духовенству заборонялось змушувати населення залишати унію. Ситуація загалом не змінилася і в роки правління Олександра І.

Вдалося встановити, що на початку ХІХ ст. спостерігалося повернення вірних з православ'я назад в унію або їх перехід в римо-католицьку конфесію.

Унійна церква зуміла поліпшити своє матеріальне становище й укріпитися у суспільному житті, про що свідчить збільшення кількості вірних і духовенства, будівництво нових і повернення раніше відібраних храмів.

До середини 20-х рр. ХІХ ст. стають помітними заходи царського уряду, направлені на створення передумов майбутнього приєднання Греко-уніатської церкви до Православної. Обмеження, передусім, стосувалися переходу навернених уніатів назад в унію або в римо-католицьку конфесію. Хоча урядова політика не носила такого жорсткого характеру, як наприкінці XVIII ст., однак дії уряду щодо уніатів були значно радикальніші, ніж на початку ХІХ ст. Шляхом видання низки указів і розпоряджень було досягнуто організаційного відокремлення Унійної церкви від Римо-католицької.

У третьому підрозділі “Посилення тиску на Греко-уніатську церкву у другій половині 20-х - 30-х рр. ХІХ ст. та “акт возз'єднання” 1839 р.” висвітлюються основні заходи російського уряду, спрямовані на усунення Унійної церкви із суспільного життя та її остаточну ліквідацію.

У 1827 р. член Греко-уніатського департаменту, соборний протоієрей Йосиф Семашко подав імператору Миколі І записку з планом реформ Унійної церкви. Цей документ поклав початок активній підготовці остаточного приєднання Греко-уніатської церкви до Православної.

8 травня 1828 р. вийшов указ Сенату, за яким замість чотирьох уніатських єпархій - Полоцької, Віленської, Брестської та Луцької - створювалося дві: Білоруська та Литовська. Унійні парафії в межах Волинської, Київської та Подільської губерній були включені до Віленської, перейменованої в Литовську, єпархії (за винятком Овруцького та Житомирського повітів Волинської та Радомишльського повіту Київської губерній, які ввійшли до складу Білоруської єпархії).

У дослідженні показано процес запровадження в Унійну церкву обрядів російського православ'я і облаштування греко-уніатських церков відповідно до православних традицій, прослідковано ставлення вірних і парафіяльного духовенства до цих нововведень. Поступові зміни в літургії, введення служебників московського друку та поява в храмах іконостасів і царських воріт викликали спротив вірних Греко-уніатської церкви.

Процес остаточної ліквідації Унійної церкви у Правобережній Україні розпочався у 1838 р., коли уніатські єпископи Й. Семашко, В. Лужинський та А. Зубко у Полоцьку склали петицію до імператора з проханням приєднати Греко-уніатську церкву до Православної. Показано, що Полоцький собор 12 лютого 1839 р., на якому відбулося підписання “акту возз'єднання” Унійної церкви з Православною, був скликаний з метою надати ліквідації унії форми рішення самої церкви. 25 березня 1839 р. імператор Микола ІІ затвердив постанову Полоцького уніатського собору про “возз'єднання”, після чого Унійна церква на теренах Російської імперії перестала існувати. Факт підписання “акту возз'єднання” не викликав такого опору уніатів, як облаштування храмів за православним зразком.

У третьому розділі “Луцька уніатська єпархія (1798-1828 рр.): деканати, парафії, духовенство ” відображена структура утвореної у 1798 р. Луцької уніатської єпархії. Розкрито матеріальне становище і соціальне походження парафіяльного духовенства, його освітній рівень, показано повсякденну душпастирську роботу священиків.

У першому підрозділі “Структура єпархії: деканати і парафії” проаналізована структура відновленої Павлом І Луцької уніатської єпархії, виявлені зміни, які відбувалися в ній протягом першої чверті ХІХ ст., визначено склад і функції Луцької греко-уніатської духовної консисторії.

У ході реалізації політики “приєднання” уніатів до Православної церкви були ліквідовані Луцька, Володимирська та Київська митрополича унійні єпархії. Парафії Правобережної України увійшли до Полоцької єпархії.

З огляду на нову політичну ситуацію у 1798 р. з'явився імператорський указ про утворення Луцької греко-уніатської єпархії. За територіальними межами вона відрізнялася від “старої” Луцької єпархії, оскільки об'єднала всі унійні парафії у Правобережній Україні, які залишилися після масового “навернення на православ'я” у 1794-1796 рр., а в 1809-1815 рр. розширилась ще й за рахунок парафій Тернопільського округу, переданого Російській імперії у 1809 р.

За роки свого існування єпархія не мала чіткого церковно-адміністративного поділу, оскільки кількість парафій постійно змінювалася. Вдалося довести, що розгалужена мережа деканатів, проофіціалій, протопресвітеріатів і суррогацій потрібна була консисторії для підтримки зв'язків з безмісними священиками. Крім того, за великої територіальної протяжності і обмежених можливостей комунікацій розгалужена структура деканатів сприяла ефективній душпастирській праці в єпархії.

При створенні деканатів за основу брався державний адміністративно-територіальний поділ, однак, коли на території повіту збереглось багато унійних парафій, то їх поділяли на кілька деканатів. У випадку наявності в повітах невеликої кількості греко-уніатських парафій, до складу деканату входили парафії з кількох повітів. Траплялося, що парафії одного повіту були розділені між кількома деканатами.

Органом церковного правління в єпархії була консисторія. Вона виконувала адміністративні і судові функції щодо греко-уніатського духовенства. До складу консисторії входили єпископ, архіпресвітер та архідиякон капітули, еклезіарх, кантор, каноніки та духовні депутати.

У 1807 р. в Луцькій уніатській єпархії налічувалося 178 парафій і 90 124 вірних, що становило 3% від загальної кількості населення Волинської, Київської і Подільської губерній. У 1829 р. в межах вже закритої Луцької єпархії було 122 814 уніатів.

Існуючі парафії не мали потрібної кількості культових будівель (церков і каплиць). Майже всі греко-уніатські церкви були дерев'яними і зведеними ще в середині XVIII ст., а тому в 1820-х рр. потребували капітального ремонту.

У другому підрозділі “Парафіяльне духовенство: соціальне походження, освіта, матеріальне забезпечення” змальовано соціальний портрет парафіяльного духовенства, розкрито його матеріальне забезпечення та освітній рівень.

Парафіяльні священики походили переважно з духовного стану, їхніми помічниками (коад'ютор і вікарій), як правило, були родичі. З'ясовано, що парафіяльні священики мали, зазвичай, домашню освіту, окремі з них навчалися в монастирських школах Любешова (отців піарів), Володимира, Овруча, Почаєва. Духовну освіту кандидати у священики отримували в семінаріях, відкритих василіанами у Житомирі, Радомишлі, Холмі, Луцьку, Кам'янці-Подільському і Володимирі.

Місцеві землевласники виділяли для унійних парафій фундуші, до яких входили орна земля, городи, сіножаті тощо. На фундушевих землях, як правило, священик сам зводив житло і господарські будівлі. Було з'ясовано, що розміри фундушів не забезпечували належного матеріального становища священика, робили його господарство подібним до селянського і негативно позначалися на освітній та благодійницькій діяльності в парафіях.

На початку ХІХ ст. майже всі унійні парафії займали особи, що належали до старої когорти греко-уніатського духовенства, тобто ті, що навчалися і були висвячені ще за часів Речі Посполитої. В роки функціонування Луцької єпархії висвячення греко-уніатських священиків продовжувалося. З'ясовано, що до 1826 р. в Луцькій єпархії сан священика отримали 252 особи: у Волинській губернії - 179, у Київській - 52 і в Подільській - 21.

У дослідженні вдалося показати становище також і безмісних священиків, тобто тих, які в результаті навернення вірних на православ'я і переосвячення греко-уніатських храмів залишилися без парафій та не перейшли у православну чи римо-католицьку конфесію. З'ясовано, що наприкінці XVIII ст. їх налічувалося 780 осіб. Від уряду вони отримували пенсії у розмірі 50-100 рублів на рік. Аналіз рапортів деканів підтвердив, що обіцяні пенсії безмісним священикам надходили нерегулярно, часто із затримкою на кілька років, а якщо вони й виплачувалися, то їх розмір не забезпечував гідної старості.

У третьому підрозділі “Освітня і благодійницька діяльність в унійних парафіях” йдеться про діяльність церковних братств, які проводили освітню і благодійницьку роботу.

Зазвичай, братства діяли у великих і відносно багатих парафіях. Першочерговим своїм завданням братчики вважали підтримку в належному стані церковної будівлі, дзвіниці і кладовища при ній. Церковні братства також опікувалися парафіяльними школами, кошти на утримання яких (у межах кількох десятків рублів) щорічно виділяли з церковних доходів. Учителями були переважно дяки. Діти відвідували школу впродовж двох-трьох років. За цей час вони мали навчитися читати і писати та виконувати основні арифметичні дії.

Також братства організовували при церквах притулки та шпиталі. Кількість убогих не перевищувала одного десятка осіб. Пересічно парафіяльні церкви виділяли на утримання хворих і бідних від 15 до 50 рублів на рік.

З'ясовано, що з часом церковні братства стали займатися й церковно-пропагандистською роботою: братчики переконували місцеву людність не залишати унію.

У четвертому розділі “Василіанські монастирі у Правобережній Україні наприкінці XVIII - у 30-х рр. ХІХ ст.” досліджується становище василіанських монастирів в умовах поступового обмеження функціонування Унійної церкви, аналізуються напрямки культурно-освітньої діяльності цих монастирів.

У першому підрозділі “Політика російського уряду щодо василіанських монастирів у кінці XVIII - першій третині ХІХ ст.” доводиться, що з приєднанням Правобережної України до Російської імперії василіанський орден опинився під пильним наглядом уряду. Прагнучи підпорядкувати собі Греко-уніатську церкву, влада своїм першочерговим завданням вважала послаблення позицій, а згодом і повне знищення василіанських монастирів.

Після поділів Речі Посполитої василіанські монастирі, які входили в Литовську, Руську (Польську) і Білоруську провінції, опинилися в межах Російської імперії. Більше третини з них (38 чоловічих і 5 жіночих) було у Правобережній Україні.

Василіанські монастирі займали в Унійній церкві особливе місце. До середини XVIII ст. василіани перебрали контроль за церквою до своїх рук -ієрархами Греко-уніатської церкви ставали лише члени василіанського ордену. Внаслідок проведених у XVIII ст. реформ василіанські монастирі позбавлялися підпорядкування митрополитам та єпископам, а підлягали верховенству протоархімандрита.

Упродовж 1795-1796 рр. у Правобережній Україні було закрито десять монастирів - в Острозі, Загайцях, Четвертні Волинської губернії, Кам'янці-Подільському, Шаргороді, Коржівцях, Головчинцях і Сатанові Подільської та Білилівці і Гранові Київської губернії. Можна стверджувати, що нова хвиля наступу на василіанські монастирі прокотилася у 1810 р., коли імператорським указом визначалися умови функціонування шкіл при монастирях. З'ясовано, що достатню матеріальну базу для утримання навчальних закладів середнього рівня мали лише шість монастирів - Любарський, Овруцький і Володимир-Волинський Волинської губернії, Канівський та Уманський Київської губернії, Барський Подільської губернії.

Підтримка та пряма участь василіанських ченців у Листопадовому повстанні 1831 р. стала приводом для прискорення процесу закриття монастирів. До 1839 р. були ліквідовані всі василіанські монастирі, за винятком трьох (у Любарі, Тригір'ї і Кременці), призначених для утримання там непокірних ченців.

У другому підрозділі “Культурно-освітня діяльність василіанських монастирів” аналізуються пріоритетні напрямки культурно-освітньої діяльності василіанських монастирів, визначається їх внесок у розвиток культури Правобережної України.

Василіани досягли значних здобутків в організації навчальних закладів різних типів, друкарень, бібліотек. Ще у XVIII ст. вони відкрили духовні семінарії в Житомирі, Радомишлі, Луцьку, Кам'янці-Подільському. На початку XIX ст. при трьох монастирях (Кременецькому, Загорівському, Почаївському) діяли новіціати.

Василіани також організовували навчальні заклади світського характеру. Парафіяльні школи часто потерпали від нестачі коштів, натомість шестикласні школи були добре організовані, забезпечували достатньо високий рівень освіти дітям з різних соціальних верств. У них вчилися католики, православні, уніати, а також іудеї.

Поряд з утриманням шкіл василіани займалися видавничою справою. Вони організували шість друкарень, з яких одна діяла в Україні - в Почаєві. Вона працювала з 1734 до 1831 р. і видала за цей час 394 назви книг. Василіани друкували не лише богослужебну літературу, а й підручники, переклади творів античних і середньовічних мислителів. Книги видавалися польською, латинською, церковнослов'янською мовами.

Видавнича діяльність та наявність при монастирях навчальних закладів спонукали до формування книгозбірень. Більшу чи меншу бібліотеку мав майже кожний василіанський монастир. Наприклад, на початку 30-х рр. ХІХ ст. бібліотека Кременецького василіанського монастиря налічувала 2 160 книг, Барського - близько 1 500, Овруцького - 1 112, а в Луцькому монастирі - лише 108 книг.

унійний церква єпархія парафіяльний

Результати проведеного дослідження узагальнено у висновках

1. Огляд історіографії свідчить про зацікавленість науковців історією Греко-уніатської церкви, проте становище цієї церкви в суспільно-політичних умовах Російської імперії залишається маловивченим. Досі не відтворено цілісної картини функціонування Унійної церкви на Волині, Київщині та Поділлі наприкінці XVIII - у 30-х рр. ХІХ ст.

Залучення до наукового обігу нових архівних та опублікованих джерел, які вирізняються обсягом і повнотою вміщеної інформації, дозволило провести дослідження історії Греко-уніатської церкви у Правобережній Україні в умовах різкого обмеження її діяльності російською владою та поступового вилучення із суспільного життя краю.

2. Хоча заходи, вживані російським урядом щодо Греко-уніатської церкви наприкінці XVIII - у 30-х рр. ХІХ ст., були різними за своїм характером, але їх реалізація завжди переслідувала одну мету: обмежити діяльність цієї церкви з подальшим її усуненням із суспільного життя країни.

У роки правління Катерини ІІ розпочався процес навернення уніатів на православ'я, який набув масового характеру завдяки застосуванню жорстких методів. За Павла І та Олександра І, коли послабився тиск, Греко-уніатська церква зуміла дещо відновити свої позиції, покращити матеріальне становище, що виявилося в зростанні кількості вірних церкви, її парафій та храмів.

З 1827 р. уряд розпочав процес поступової ліквідації Греко-уніатської церкви, в якому взяла участь і греко-уніатська церковна верхівка. Прийняте 12 лютого 1839 р. собором у Полоцьку рішення про “возз'єднання” церков означало припинення існування Унійної церкви у західних губерніях Російської імперії.

Політика уряду щодо Унійної церкви натрапила на спротив її вірних з різних станів (селян, міщан, дрібної шляхти) і парафіяльного духовенства. Під час “приєднання” до Православної церкви у 1794-1796 рр. характерними були відмови уніатів переходити на православ'я, відкриті виступи місцевої людності і духовенства, самовільне захоплення вже переосвячених церков. Наприкінці 1830-х рр. форми протесту змінилися: крім відкритих виступів, вірні Греко-уніатської церкви вдавалися до пасивних форм (наприклад, таємне отримання духовних треб в уніатських священиків і василіанських ченців). Зміни в літургії та внутрішньому облаштуванні храмів за православним зразком викликали значно більше невдоволення, ніж сам факт підписання “акту возз'єднання” 1839 р.

3. У 1798 р. відновлена Луцька греко-уніатська єпархія об'єднала всі унійні парафії Правобережної України, які залишилися після масового навернення на православ'я у середині 90-х рр. XVIII ст. На початку ХІХ ст. вона поділялася на 31 деканат, два протопресвітеріати, три суррогації та три проофіціалії. Цей поділ не був сталим і чітким - кількість цих церковно-адміністративних одиниць змінювалася, вони реорганізовувалися. Крім того, в деяких з них взагалі не було парафій. Розгалужений церковно-адміністративний поділ використовувався для підтримки зв'язків з безмісними священиками і сприяв ефективній душпастирській праці в єпархії.

У 1804 р. в межах Луцької єпархії було: 141 парафія, 146 священиків і 81 105 вірних. За чверть століття кількість вірних зросла на третину. Однак упродовж 1830-х рр. внаслідок посилення тиску на Унійну церкву до Православної церкви приєдналось більшість парафій, тому на час підписання “акту возз'єднання” 1839 р. у Правобережній Україні (за неповними даними) залишилося близько 14 000 вірних Унійної церкви.

“Живильну” силу Унійна церква черпала з Волині, де налічувалось найбільше її вірних, духовенства і парафій; значно менше їх було на Київщині, а на Поділлі на початку ХІХ ст. майже не залишилось унійних парафій.

4. Парафіяльні священики були вихідцями з духовного стану. Інші церковнослужителі, як правило, доводилися місцевому священику родичами. За таких умов дохід від парафії залишався в одній сім'ї. Це було важливо, оскільки фундуш церков не гарантував парафіяльним священикам гідне матеріальне забезпечення.

Ще складнішим було становище так званих безмісних священиків, тобто тих, які не погодились перейти на православ'я і втратили парафії. Обіцяні урядом пенсії вони не отримували по кілька років, тому переходили служити в костели й каплиці, орендували землю для ведення власного господарства або навіть жебракували.

Освіта священиків обмежувалася двома-трьома роками навчання в парафіяльних школах, не всім удавалося продовжити навчання в монастирських школах чи семінаріях, які утримували василіанські монастирі.

5. Урядова політика наступу на Греко-уніатську церкву особливо позначилася на василіанських монастирях. Вважаючи їх головною опорою унії, основним джерелом латинізації Унійної церкви, уряд доклав максимум зусиль до їх ліквідації.

На кінець XVIII ст. у Правобережній Україні було 38 чоловічих і п'ять жіночих василіанських монастирів. Перша хвиля наступу уряду на ці монастирі прокотилася у 1795-1796 рр., коли було закрито 10 чоловічих і один жіночий монастир. За підрахунками автора, у 1798 р. церкви 15 монастирів були передані православним парафіям. Процес ліквідації монастирів тривав і в перші десятиліття ХІХ ст.

У другій половині 1820-х рр. уряд посилив наступ на василіанські монастирі. Каталізатором цього процесу стало Листопадове повстання 1830 р., в якому василіани взяли певну участь. До 1839 р. у Правобережній Україні залишилося лише три василіанські монастирі (у Кременці, Любарі і Тригір'ї).

6. Унійна церква і василіанські монастирі вели активну культурно-освітню та благодійницьку діяльність. При церквах створювалися братства, які відкривали шпиталі, притулки для вбогих, аптеки, опікувалися парафіяльними школами.

Упродовж усього періоду василіани продовжували утримувати духовні семінарії, монастирські публічні школи, які мали досить високий рівень навчання та відповідне матеріальне забезпечення. В них могли навчатися діти різних соціальних верств. Утримання навчальних закладів, а також плідна видавнича діяльність, зокрема, у Почаєві, спонукали до формування бібліотек, які були майже в кожному василіанському монастирі.

Основні положення дисертації висвітлені у наукових фахових виданнях

1. Парадуха В. А. Греко-католицька церква кінця XVIII - 30-х рр. XIX ст. у сучасній історіографії / В. А. Парадуха // Науковий вісник Волинського державного університету імені Лесі Українки : Історичні науки. - Луцьк, 2000. - № 3. - С. 7-11.

2. Парадуха В. А. Освітня діяльність василіанських монастирів на Правобережній Україні наприкінці XVIII - 30-х рр. XIX ст. / В. А. Парадуха // Науковий вісник Волинського державного університету імені Лесі Українки : Історичні науки. - Луцьк, 2001. - № 5. - С. 16-19.

3. Парадуха В. А. Навернення уніатів на православ'я на Правобережній Україні наприкінці XVIII ст. / В. А. Парадуха // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету. - Луцьк, 2001. - № 6. - С. 55-59.

4. Білик В. А. Огляд джерел з історії греко-католицької церкви на Правобережній Україні наприкінці XVIII - у 30-х рр. ХІХ ст. (за матеріалами Державного архіву Волинської області) / В. А. Білик // Науковий вісник Волинського державного університету імені Лесі Українки : Історичні науки. - Луцьк, 2002. - № 3. - С. 132-137.

5. Білик В. А. Структура греко-католицької церкви на Правобережній Україні на початку ХІХ століття / В. А. Білик // Дрогобицький краєзнавчий збірник. - Дрогобич : Коло, 2002. - Вип. VI. - С. 306-315.

6. Білик В. А. Вклад василіан у розвиток культури Волині кінця XVIII - I третини XIX століття / В. А. Білик // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки : Історичні науки. - Луцьк, 2008. - № 11. - С. 5-8.

7. Білик В. А. Візитації як історичне джерело з історії УГКЦ на Правобережній Україні наприкінці XVIII - 30-х рр. XIX ст. / В. А. Білик // Архіви - скарбниця людської пам'яті : Наук. зб. „Велика Волинь” : Праці Житомирського наук.-краєзн. товариства дослідників Волині / Голов. ред. М. Ю. Костриця. - Житомир : Волинь, 2002. - Т. 26. - С. 61-65.

8. Білик В. А. Видавнича діяльність почаївських василіан в період ліквідації греко-католицької церкви на Правобережній Україні (кінець XVIII - 30-ті рр. ХІХ ст.) / В. А. Білик // Волинський музей : історія і сучасність. Наук. зб. Матеріали ІІІ Всеукр. наук.-практ. конф. - Луцьк, 2004. - Вип. 4. - С. 297-299.

9. Білик В. А. Закриття василіанських монастирів на Правобережній Україні після її входження до складу Російської імперії (кінець XVIII - перша третина XIX століття) / В. А. Білик // Минуле і сучасне Волині та Полісся : Володимир-Волинський в історії України та Волині. Матеріали XIV Волин. наук. іст.-краєзн. конф., присвяч. 13-й річниці Незалежності України та 680-й річниці надання Володимиру-Волинському Магдебурзького права. - Луцьк, 2004. - С. 415-417.

10. Білик В. А. Бібліотека Кременецького василіанського монастиря за візитацією 1823 року / В. А. Білик // Минуле і сучасне Волині та Полісся. Розвиток бібліотечної справи в краї : Наук. зб. : Матеріали ХVІ Волин. наук. іст.-краєзн. конф., присвяч. 65-річчю Волин. держ. обл. універс. наук. б-ки ім. Олени Пчілки. - Луцьк, 2005. - С. 3-4.

11. Білик В. А. Волинські видання в бібліотечній збірці Кременецького василіанського монастиря станом на 1823 рік / В. А. Білик // Волинська книга : історія, дослідження, колекціонування : Наук. зб. - Острог, 2005. - Вип. 1. - С. 23-29.

12. Білик В. А. Греко-католицькі церкви Олицького деканату І третини ХІХ століття / В. А. Білик // Минуле і сучасне Волині та Полісся. Олика і Радзивілли в історії Волині та України : Матеріали XVIII Всеукр. наук.-практ. іст.-краєзн. конф. : Наук. зб. - Луцьк, 2006. - Вип. 18. - С. 76-78.

13. Білик В. А. Уніатські церкви Камінь-Каширського деканату І третини ХІХ століття / В. А. Білик // Минуле і сучасне Волині та Полісся. Камінь-Каширський в історії Волині та України : Матеріали ХХ Волин. обл. наук.-практ. іст.-краєзн. конф. - Луцьк, 2006. - Вип. 20. - С. 58-60.

14. Білик В. А. “Акт возз'єднання” 1839 року: ліквідація греко-католицької церкви чи її приєднання до російської православної церкви? (На матеріалах Волинської губернії) / В. А. Білик // Волинь очима молодих науковців : минуле, сучасне, майбутнє : матеріали І Міжнар. наук.-практ. конф. аспірантів і студентів, 18-19 квіт. 2007 р. / М-во освіти і науки України; Волин. держ. ун-т ім. Лесі Українки. - Луцьк : РВВ „Вежа” ВДУ ім. Лесі Українки, 2007. - Т. 1. - С. 49-50.

15. Білик В. А. До історії Жидичинського василіанського монастиря І третини ХІХ століття / В. А. Білик // Історія і сучасність Волині. Жидичин - крізь віки : матеріали IV наук.-практ. іст.-краєзн. конф. - Луцьк, 2007. - Вип. 3. - С. 50-51.

Размещено на Allbest.ru