Болгарсько-українські релігійно-культурні зв’язки (остання чверть ХIV – перша половина ХVI століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

94(497.2:477)»13/15»:82:002:7.046.3

Спеціальність 07.00.02 - всесвітня історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

БОЛГАРСЬКО-УКРАЇНСЬКІ РЕЛІГІЙНО-КУЛЬТУРНІ ЗВ'ЯЗКИ (остання чверть ХIV - перша половина ХVI століття)

Шпик Ігор Євгенович

Львів - 2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії слов'янських країн Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: кандидат історичних наук, професор Чорній Володимир Павлович, Львівський національний університет імені Івана Франка,професор кафедри історії слов'янських країн

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Войтович Леонтій Вікторович,Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри історії середніх віків та візантиністики

кандидат історичних наук, доцент Домановський Андрій Миколайович,Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, доцент кафедри українознавства

Захист відбудеться 12 травня 2009 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.12 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1, ауд. 337.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розіслано «6» квітня 2009 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради,доктор історичних наук, професор Сухий О. М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Передумови болгарсько-українських відносин почали складатися ще в період первісного розселення слов'ян у Центрально-Східній Європі на ґрунті їх етнічної та мовної спорідненості. Згодом, коли слов'янські племена, що проживали на Балканах та в Середньому Подніпров'ї, утворили могутні держави - Дунайську Болгарію та Русь і перейняли від Візантії християнську релігію (завдяки чому опинились у сфері впливу одного цивілізаційного центру), контакти між ними переросли в тісні й плідні духовні взаємини. В останній чверті Х-ХІ ст. вони набули системного характеру, перетворившись у своєрідний механізм утвердження православно-слов'янської духовної єдності.

Церковними комунікативними каналами візантійські культурні імпульси надходили до болгар, котрі їх частково переосмислювали, пристосовуючи до слов'янських умов. Результати цієї напруженої творчої праці швидко поширювалися не тільки на сусідні балканські країни, а й на Русь, де, зазвичай, добре приживалися. На зламі XIV-XV ст. процес болгарсько-східнослов'янської релігійно-культурної взаємодії був каталізований загарбанням Балкан турками. Упродовж відносно невеликого проміжку часу найцінніші духовні надбання Другого Болгарського царства потрапили на терени Південно-Західної та Північно-Східної Русі безпосередньо або ж були ретрансльовані сюди іншими православно-християнськими культурами, найбільшою мірою сербською, волоською та молдавською. В історичній літературі кінець XIV-перша половина XV ст. переважно називається періодом другого південнослов'янського впливу. Адже саме тоді східнослов'янська культура увібрала в себе найважливіші духовні досягнення південнослов'янських народів (в основному болгар та сербів), які на декілька століть стали потужним джерелом її творчого потенціалу.

Доцільність ґрунтовного вивчення болгарсько-українських релігійно-культурних зв'язків останньої чверті XIV-першої половини XVI ст. зумовлена, передусім, особливостями цієї проблематики. По-перше, інтенсивна духовна взаємодія між південними та східними слов'янами визначила напрям розвитку цілого ланцюга явищ та процесів їхньої релігійно-культурної та церковної історії, без урахування яких заледве чи можна скласти цілісне уявлення про джерела та сутність окремих болгарських та українських пізньосередньовічних духовних надбань. По-друге, тогочасна культура обох народів - як болгарського, так і українського - досі малодосліджена через фрагментарність і нечисленність наративних джерел. Тому зосередження уваги на духовній взаємодії болгар і українців, співставлення та порівняння їхніх культурних надбань дасть змогу по-новому висвітлити вже відомі і, по можливості, віднайти нові факти, переглянути та відкоригувати усталені в історіографії погляди й оцінки, а також виявити приховані механізми культурного розвитку пізньосередньовічних спільнот Болгарії та Русі-України. По-третє, назріла потреба чіткіше окреслити концептуальне бачення південно-східнослов'янської релігійно-культурної взаємодії, а також уяснити феномен слов'яно-візантизму, що, певна річ, відкриє нові горизонти в науковому дослідженні усієї духовної сфери православно-слов'янського середньовіччя.

Зв'язок праці з науковими програмами, планами, темами. Дисертація є частиною загальної планової теми кафедри історії слов'янських країн Львівського національного університету імені Івана Франка «Народи Центральної і Східної Європи та Україна: історичні зв'язки і взаємини» (номер державної реєстрації 0105U4004933).

Мета дисертації - здійснити комплексний науковий аналіз основних напрямів, форм і змісту болгарсько-українських релігійно-культурних зв'язків останньої чверті XIV-першої половини XVI ст.; розкрити їх характер, окреслити масштаби та значення для обох народів.

З цією метою автор дослідив:

- ступінь наукової розробки проблеми;

- стан джерельної бази;

- суспільно-політичне становище, церковне та релігійно-культурне життя болгар та українців у часи пізнього середньовіччя;

- внесок болгарських священнослужителів, передусім митрополитів Київських Кипріяна (1375-1406) і Григорія Цамблака (1415-1420), в церковне та релігійно-культурне життя Русі-України означеного періоду;

- болгарсько-українські книжно-літературні взаємини;

- болгарсько-українські контакти в царині книжкової ілюстрації й орнаментики; болгарський український релігійний культурний

- взаємодію болгарського й українського іконописного мистецтва.

Об'єктом дослідження є духовні контакти болгар та українців в останній чверті XIV-першій половині XVI ст.

Предметом вивчення є церковно-релігійна, книжно-літературна та мистецька сфери болгарсько-українських відносин.

Хронологічні рамки охоплюють часовий проміжок від останньої чверті XIV ст. до середини XVI ст. - період, який вважається пізнім середньовіччям. Нижня межа була переломною як для Болгарії, так і для Русі-України, адже саме на останню чверть XIV ст. припадає діяльність славетного тирновського патріарха Євтимія (1375-1393) - засновника так званої тирновської книжно-літературної та мистецької школи, високі досягнення якої згодом стали одним із основних джерел творчої наснаги для багатьох діячів інших православно-слов'янських культур, у тому числі русько-української. Тоді ж відбулися кардинальні зміни в суспільно-політичному житті Русі-України, землі якої поділили між собою сусідні держави: Молдавське князівство, Польське королівство та Велике князівство Литовське. Відтак, місцевому населенню доводилося докладати максимум фізичних і духовних зусиль для збереження залишків своєї державності та багатої культурної спадщини. Це чергове потужне випробування започаткувало новий період історії Русі-України, ставши першопричиною усіх її основних суспільно-політичних трансформацій.

Верхній рубіж - середина XVI ст. - розділяє українське середньовіччя та початок ранньомодерної доби. У другій половині XVI ст. на українських землях з'явилися нові громадсько-культурні осередки (Острозький гурток, братські школи), які цілеспрямовано й послідовно намагалися відродити та розвивати місцеві церковно-релігійні та культурні традиції. Водночас чимало тутешніх митців та інтелектуалів дедалі більше зверталося до культурних цінностей країн Західної Європи. Під впливом цих обставин помітно змінилися усталені форми східнохристиянської релігійно-культурної взаємодії. Зокрема, значно посилився зворотний східнослов'янський релігійно-культурний вплив на духовне життя православних спільнот Балканського півострова.

Територіальні межі охоплюють як етнічні землі Болгарії та Русі-України у XIV-XVI ст., так і головні східнохристиянські релігійно-культурні центри - Константинополь, Афон, монастирі Волощини і Молдавії та ін., де болгари та русичі спільно проживали та контактували між собою. Термін «Русь-Україна» умовно, в історичній ретроспективі, вживається стосовно тих південно-західних територій колишньої Руської держави, на яких сформувався український етнос.

Методологічною основою дисертації є фундаментальні принципи об'єктивності та історизму, що передбачають розгляд окремих явищ та процесів у їх розвитку та тісному зв'язку з системою відповідних суспільних відносин. При вирішенні дослідницьких завдань використані такі загальнонаукові методи, як аналіз і синтез, індукція і дедукція, описові і кількісні. Застосування просопографічного методу дало можливість глибше розкрити церковно-релігійні аспекти цієї проблеми та повніше окреслити роль окремих особистостей у болгарсько-українських взаємовідносинах доби пізнього середньовіччя. У праці задіяно також системно-структурний та структурно-функціональний методи, за допомогою яких простежено та проаналізовано розвиток болгарсько-українських релігійно-культурних взаємин у просторі та часі і, щонайголовніше, розкрито їхню сутність. У ході вивчення болгарських та українських літературно-мистецьких пам'яток, культурних явищ та процесів загалом широко використано компаративний, типологічний та історико-генетичний методи.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що автором відкрито, проаналізовано, критично осмислено та введено в науковий обіг обширний фактичний матеріал. На основі систематизації й узагальнення розрізнених відомостей, почерпнутих з наукової літератури, документальних та наративних джерел, а також детального порівняльного вивчення давніх болгарських та українських книжно-літературних творів, зразків рукописної орнаментики й ілюстрації, пам'яток станкового та монументального живопису вперше зроблено спробу комплексно дослідити основні прояви болгарсько-українських церковних та релігійно-культурних відносин останньої чверті XIV-першої половини XVI ст. У праці по-новому висвітлено та оцінено низку важливих аспектів цієї проблеми, зокрема роль церкви у духовному житті суспільства, подолано застарілі й хибні твердження в її трактуванні, істотно відкориговано та доповнено концептуальне уявлення про цілісну систему східнохристиянської церковно-релігійної комунікації, а також визначено закономірності взаємодії двох різних культур у межах однієї візантійсько-слов'янської цивілізації.

Практичне значення роботи полягає в тому, що результати дослідження можуть бути використані у вищих навчальних закладах для створення навчальних програм та підготовки спецкурсів, при написанні узагальнюючих праць та підручників з історії слов'янських і загалом східноєвропейських країн, насамперед Болгарії та Русі-України, а також їх взаємовідносин, зокрема у релігійно-культурній сфері.

Наукова апробація дисертації здійснювалась у формі доповідей на п'ятьох міжнародних конференціях (XIIІ-XVІІ Міжнародних славістичних колоквіумах у Львові: 19-21 травня 2004 р., 24-26 травня 2005 р., 16-18 травня 2006 р., 16-18 травня 2007 р., 15-17 травня 2008 р.), науковому семінарі кафедри історії слов'янських країн та Інституту історичних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка (15 березня 2007 р.), науковій конференції викладачів та аспірантів історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка (4-5 лютого 2009 р.).

Структура праці зумовлена специфікою проблеми, метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів і висновків, а також списку використаних джерел та літератури (311 позицій) і додатків. Загальний обсяг дослідження становить 260 сторінок, у тому числі 198 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету і завдання, об'єкт і предмет дослідження, окреслено хронологічні рамки, територіальні межі та методологічну основу праці, розкрито наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, дано інформацію про апробацію основних наукових положень дисертації.

У першому розділі - «Стан вивчення та джерельна база» - охарактеризовано ступінь наукової розробки проблеми та джерельну базу дослідження.

Наукове вивчення болгарсько-українських релігійно-культурних контактів ХІV-XVI ст. пройшло тривалий шлях розвитку, що зумовлювалось, насамперед, складністю самої проблеми, обмеженістю наративних джерел та відомостей про різні сторони життя православних спільнот Русі-України та Болгарії періоду пізнього середньовіччя, а також низьким рівнем розвитку методології історичної науки.

Упродовж ХІХ - початку ХХ ст. вітчизняні вчені - історики і водночас фольклористи, бібліографи, літературо- та мистецтвознавці, лінгвісти та палеографи (Ю. Венелін, М. Дашкевич, О. Калужняцький, Г. Крижанівський та ін.) - виявляли поодинокі факти та окремі епізоди духовної взаємодії болгар та українців у ХІV-XVI ст., що свідчило про доцільність подальшого ґрунтовного дослідження цих питань. З огляду на поступове нагромадження усе нових відомостей виникла потреба їх систематизації та теоретичного осмислення. Першим за цю справу взявся й успішно її виконав професор російської мови і словесності Київського та Санкт-Петербурзького університетів О. Соболевський. У 1894 р. він опублікував наукову розвідку «Південнослов'янський вплив на руську писемність у ХІV-XV століттях», в якій уперше окреслив значення цього явища в історії східнослов'янської книжності й літератури.

Окремих аспектів міжслов'янської релігійно-культурної взаємодії доби пізнього середньовіччя торкався також І. Франко, який у своїх працях неодноразово підкреслював важливість зв'язків Русі-України з Болгарією у ХІV-XVI ст. М. Грушевський використав концепцію другого південнослов'янського впливу О. Соболевського при аналізі українського книжно-літературного життя кінця XIV-XV ст. Поширення болгарських духовних досягнень на східнослов'янських землях стисло окреслив А. Лук'яненко. Відомості про діяльність на українських землях митрополитів Кипріяна та Григорія Цамблака, поширення ісихазму, Євтимієвої мовно-правописної реформи та емоційно-експресивного літературного стилю проаналізував і узагальнив М. Возняк.

У російській історіографії, на відміну від української, проблема другого південнослов'янського впливу порушувалась значно частіше, зазвичай при дослідженні розвитку східнослов'янської писемної культури XIV-XVI ст. Знаний палеограф В. Щепкін дійшов цілком закономірного висновку, що Південно-Західна та Північно-Східна Русь, будучи політично відокремленими одна від одної, по-різному сприймали і засвоювали культурні досягнення балканських слов'ян. М. Сперанський довів існування зворотного впливу східнослов'янської літератури на південнослов'янську в ХІV-XVI ст., чим започаткував нове концептуальне бачення південно-східнослов'янських релігійно-культурних зв'язків.

Новий етап дослідження зв'язків болгар зі східними слов'янами розпочався наприкінці Другої світової війни. Його ознаменувало видання в 1944 р. монографії М. Державіна «Племінні й культурні зв'язки болгарського та російського народів», яка містить стислий огляд більш ніж тисячолітньої історії болгарсько-східнослов'янської мовної та книжно-літературної взаємодії. В 1947 р. була опублікована обширна стаття М. Тихомирова, присвячена зв'язкам Росії з південними слов'янами від найдавніших часів до середини XVIІ ст. Учений накреслив загальну схему взаємин між південними та східними слов'янами, головною особливістю якої було невмотивоване акцентування провідної ролі Північно-Східної Русі у східнохристиянській культурній взаємодії і явна недооцінка українсько-болгарських відносин.

У першій половині ХХ ст. вивчення церковно-релігійних та культурних зв'язків між Болгарією та Руссю в період середньовіччя активізувалось у болгарській історіографії. Її представники, зосередивши увагу на цій проблемі, насамперед прагнули розширити діапазон наукових знань про духовне минуле свого народу (І. Снеґаров, Н. Мавродінов, В. Кіселков). З 60-х років ХХ ст. у болгарській історіографії проблема взаємовідносин болгар зі східними слов'янами у часи пізнього середньовіччя поступово перетворилась в один із пріоритетних напрямів наукових досліджень. Зокрема, вивченням її займався один із найкращих знавців давньої церковнослов'янської літератури П. Дінеков. У контексті мистецтвознавчих студій їх принагідно торкався А. Божков. Важливим внеском в історичну науку стала стаття відомого болгарського вченого І. Дуйчева, присвячена питанням візантійсько-слов'янського релігійно-культурного спілкування та співробітництва. Південно-східнослов'янські зв'язки та взаємовпливи XV-XVI ст. були предметом розвідок Б. Ангелова. Велику увагу поширенню текстів житій та пам'ятей св. Іоанна Рілського на східнослов'янських теренах у період пізнього середньовіччя, а також теоретико-методологічним проблемам встановлення їх редакцій і переробок приділяв Н. Дилевський.

Для поглибленого вивчення другого південнослов'янського впливу цінними є концептуальні положення, викладені російським ученим Д. Лихачовим у доповіді на IV Міжнародному конгресі славістів, який відбувся в 1958 р. у Москві. У ній наголошувалося на необхідності всебічного та комплексного дослідження цього явища. З кінця 50-х років ХХ ст. вчені-гуманітарії (переважно російські та болгарські) дедалі частіше застосовували міждисциплінарний підхід у вивченні книжно-літературних та мистецьких пам'яток, що уможливило відкриття нових фактів з історії болгарсько-східнослов'янських відносин (В. Мошин, Б. Ангелов, В. Адріанова-Перетц, М. Щепкіна та ін.).

Особливості відносин між південними та східними слов'янами в царині книжної культури на зламі XІV-XV ст. висвітлені в працях Л. Дмитрієва та Г. Вздорнова. В 1974 р. у другому томі збірника «Давньоруське мистецтво» опубліковані три ґрунтовні статті М. Щепкіної, Є. Шульгіної та Л. Костюхіної, присвячені відповідно тератологічному, неовізантійському та балканському орнаментальним стилям книжкового мистецтва.

В українській радянській історіографії 50-60-х років ХХ ст. питання другого південнослов'янського впливу окремо не досліджувалось. Однак у контексті вивчення різних сфер культурного досвіду Русі-України тогочасні дослідники тією чи іншою мірою все ж торкалися цієї проблеми (Я. Запаско, В. Горський, І. Білодід, П. Плющ). Суттєві зрушення у цій ділянці досліджень відбулися у 1970-х роках. Представники нового покоління українських дослідників, ознайомившись з відповідними працями російських та болгарських учених, усвідомили потребу виокремлення з системи південно-східнослов'янських історико-культурних зв'язків питання українсько-болгарських відносин. Відтак, розпочалась ґрунтовна наукова розробка зазначеної теми, і вже в 1975 р. світ побачила монографія Д. Степовика «українсько-болгарські мистецькі зв'язки», у якій розглянуто історію взаємин між Україною та Болгарією в царині мистецтва від найдавніших часів до середини ХХ ст. Невдовзі, у 1976 р., вийшла друком синтетична праця П. Соханя «Нариси історії українсько-болгарських зв'язків», що містить загальний огляд історії українсько-болгарських взаємин від найдавніших часів до 70-х років ХХ ст.

Наприкінці 70-у 80-х роках ХХ ст. побачила світ низка публікацій головним чином російських та болгарських учених, у яких розглянуто вплив тирновської книжно-літературної школи на східнохристиянський світ (П. Русев), поширення на східнослов'янських землях болгарських рукописних книг та тирновських літературних і мовно-правописних традицій (К. Куев, М. Дам'янова, Л. Жуковська), діяльність Григорія Цамблака (Н. Константинова, Ю. Бегунов) тощо. Уже більш ніж три десятиліття книжно-літературну творчість митрополитів Київських Кипріяна та Григорія Цамблака активно досліджує болгарська вчена Н. Дончева-Панайотова.

На зламі ХХ-ХХІ ст. окремі питання другого південнослов'янського впливу на українську та й загалом на східнослов'янську культуру тією чи іншою мірою розкриті у працях українських, болгарських та російських дослідників Ю. Пелешенка, Б. Дімітрова, Т. Луханіної, А. Копилова, В. Любащенко, Г. Нешева, Л. Коць-Григорчук, А. Турилова та ін.

Загальний огляд історіографії болгарсько-українських релігійно-культурних зв'язків XІV-XVІ ст. дає підстави констатувати, що ця проблема, попри наявність численних наукових праць, усе ж залишається маловивченою, позаяк поодинокі спроби конкретизації їх в аспекті регіонального розмежування не були належно оцінені та продовжені.

Основну джерельну базу дисертації становлять опубліковані матеріали. Насамперед, це різні списки руських літописів (Полное собрание русских летописей. Т.3, 1841; Т.6, 1853; Т.12, 1965; Т.15, вып.1, 1965; Т.16, 1889; Т.32, 1962; Т.35, 1980), грамоти константинопольських патріархів, руських митрополитів, єпископів та литовських правителів, що містяться у збірниках «Акты историческіе» (Т.1, 1841), «Акты, относящиеся к истории Западной России» (Т.1, 1846), «Архивъ ЮгоЬЗападной России» (Ч.1. Т.5, 1872; Ч.1. Т.6, 1883), «Русская историческая библиотека» (Т.5-6, 1880); а також історичні твори письменників-полемістів Льва Кревзи та Захарії Копистенського. Загалом же фонд документальних та наративних джерел до історії болгарсько-українських взаємин останньої чверті XIV-першої половини XVI ст., на жаль, небагатий та одноманітний: майже всі вони здебільшого відображають церковно-інституційну діяльність митрополитів Київських та інших священнослужителів - болгар за походженням.

Важливим джерелом для вивчення теми є книжно-літературні пам'ятки, зокрема твори митрополитів Київських Кипріяна та Григорія Цамблака. Перу першого автора належить «Житіє Петра архієпископа Київського та всієї Русі», один зі списків якого зберігається у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника (ф.3, спр.82, арк.449-451). Особливо цінні історичні відомості містить «Слово надгробне Кипріяну» (Українська література XIV-XV ст. Київ, 1988. С. 55-60) та промова на Констанцькому соборі (Пелешенко Ю. В. Розвиток української ораторської та агіографічної прози кінця XIV-початку XVI ст. Київ, 1990. С. 117-118.), написані Григорієм Цамблаком у литовсько-руський період його життя.

Комплексне дослідження болгарсько-українських книжно-літературних зв'язків та взаємовпливів вимагало залучення великої кількості кодикографічних каталогів, дані яких дають змогу провести порівняльний аналіз південно- та східнослов'янських рукописів, простежити міграції книг у східнохристиянському світі.

При написанні дисертації використано численні репродукції орнаментальних елементів, фігурних та сюжетних зображень із болгарських, сербських, волоських, молдавських, українських та російських рукописних книг із публікацій І. Свєнціцького, В. Мошина, М. Стоянова, Д. Богдановича, А. Джурової, Я. Запаска та ін.

Ще одну самостійну групу джерел становлять репродукції пам'яток українського культового малярства, в основному ікон збірки Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького, та зразків болгарського станкового іконопису, які зберігаються в Бачковському, Зографському і Рілському монастирях, Національному музеї болгарського образотворчого мистецтва, Національному церковному історико-археологічному музеї Болгарії, а також монументального живопису середньовічної Болгарії - фрески Церкви Іоанна Богослова в м. Земен (Пернікська обл.), Боянської церкви у передмісті Софії, Креміковського монастиря, церкви св. Архангелів у м. Мелник (Благоевградська обл.), церков св. Миколи і св. Пантелеймона в м. Софія, церкви св. Петра ХІV ст. у с. Беренде (Софійська обл.). У дисертації також використано матеріали з додатку до монографії Л. Коць-Григорчук «Лінгвістично-географічне дослідження українського діалектного простору».

Отже, комплексне дослідження болгарсько-українських релігійно-культурних зв'язків останньої чверті XIV-першої половини XVI ст. спонукало дисертанта до використання, співставлення та порівняння різних за типом і видом історичних джерел та націлювало на розв'язання низки складних методологічних питань.

У другому розділі - «Відносини в церковно-релігійній сфері» - аналізуються передумови й основні причини активізації в останній чверті XIV- у першій половині XVI ст. традиційної південно-східнослов'янської духовної взаємодії, визначається роль у цьому широкомасштабному процесі східнохристиянських церковних інститутів, православного духівництва та різноманітних релігійних учень.

У другій половині XIV ст. запозичення Болгарією візантійського релігійно-культурного досвіду розширилось, набуло додаткових вимірів, які поступово вийшли за межі слов'янсько-візантійського синтезу попередньої епохи. Тирновський патріарх Євтимій (1375-1393) на офіційному рівні ініціював проведення правописно-граматичної реформи, метою якої було впорядкування церковнослов'янської мови (уніфікація й систематизація граматичних норм), запровадження єдиних правил перекладу з грецької мови, а також усунення помилок у літургійних текстах. «Виправлення книг» у Тирново швидко переросло в інтенсивне й широкомасштабне оновлення середньо-болгарських культурних надбань, що супроводжувалося появою цілого комплексу нових літературно-мистецьких творів.

На жаль, ці позитивні тенденції не мали подальшого розвитку з огляду на османське завоювання політично роз'єднаних та ослаблених міжусобицями болгарських земель. Повне знищення провідних релігійно-культурних осередків Болгарії спричинило тотальний занепад усіх сфер її духовного життя. Драматизм ситуації посилювався тим, що разом із державністю болгарське суспільство втратило свою політичну і культурну еліту. Усе це породило глибокі дезінтеграційні й регресивні процеси, стан всезагального суспільного ослаблення та виснаження, кризу морально-ціннісної системи. І все ж культурне надбання тирновської книжно-літературної школи не пропало, оскільки рукописні книги, з одного боку, зберігалися у болгарських монастирях, а з другого - поширювалися на сусідніх землях, зокрема на Русі.

Русь-Україна, більша частина земель якої наприкінці XІV - у першій половині XVI ст. входила до складу Великого князівства Литовського, на відміну від Болгарії, мала значні вольності і привілеї, які сприяли її культурно-інтелектуальному зростанню. Підтримуване знатними і багатими руськими родами, а також високопоставленими державними чиновниками місцеве православне духівництво активізувало свою книжно-літературну та мистецьку діяльність, прагнучи насамперед засвоїти найновіші досягнення східнохристиянської цивілізації. З цією метою ієрархи Київської митрополії інтенсифікували усталені й підтримувані упродовж віків на рівні традиції відносини з візантійськими та південнослов'янськими релігійно-культурними центрами. Таким чином українська культура стала на шлях оновлення та розвитку, і хоча ці процеси проходили заповільно і не завжди послідовно, все ж головні сфери культурного життя тогочасного українського суспільства поступово розширювалися.

Попри те, що обставини й тенденції життя православних спільнот Болгарії та Русі-України в період пізнього середньовіччя у багатьох моментах різнилися, все ж вони однаково чіпко трималися свого традиційного духовного підґрунтя. І це найбільше сприяло розвитку їх церковних та релігійно-культурних взаємин, у тому числі й на рівні високих духовних осіб. Зокрема, відомо як мінімум чотири майже послідовних випадки, коли в останній чверті XIV-упродовж XV ст. київський митрополичий престол посідали високоосвічені болгари: Кипріян (1375-1406), Григорій Цамблак (1415-1420), Ісидор (1436-1458) та Григорій Болгарин (1458-1472). Їхня церковно-політична діяльність визначалася головним чином московсько-литовсько-польським суперництвом та боротьбою за київську митрополичу кафедру, потужним рухом за відновлення первісного церковного верховенства Києва та неодноразовими спробами впровадження на Русі-Україні церковної унії. Саме митрополити-болгари, у силу історичних обставин, ставали лідерами литовсько-руського опору централізаторській та уніфікаційній політиці Москви.

Вагомими були й результати релігійно-культурної діяльності цих болгар. Під їх проводом пізньосередньовічне українське духовне середовище почало інтенсивніше засвоювати найновіші досягнення візантійсько-слов'янського синтезу, що, звичайно ж, підняло його релігійно-культурне життя на вищий щабель розвитку, зміцнивши при цьому традиційні підвалини самобутності й неповторності.

Завоювання Болгарії турками наприкінці ХІV ст. спричинило значний еміграційний рух болгарського населення. Одна з найбільших хвиль біженців покотилася на північ: у Волощину, Молдавію, Угорщину, на Південно-Західну та Північно-Східну Русь. Переселялися представники різних соціальних верств болгарського суспільства: селяни, міщани, військові, вельможі та священнослужителі (серед останніх траплялися єретики та «лжевчителі» - болгарські богомили і павликіяни). Загалом біженці суттєво не відрізнялися від корінного українського населення: були з ним споріднені мовно, релігійно, культурно й світоглядно, завдяки чому швидко інтегрувалися в толерантне до них суспільство.

Зазвичай, освічені болгарські монахи та священики, котрі підтримували тісні зв'язки з руським духівництвом, неодноразово бували на Русі й, відповідно, добре знали туди дорогу, завдяки чому ставали членами почту нововисвячених у Константинополі руських митрополитів. Так, Никонівський літопис містить лаконічне повідомлення про те, що з Візантії на Русь митрополита Фотія супроводжував священик Пахомій Болгарин (1409). Крім того, збереглися відомості про те, що на початку XV ст. облаштуватися деяким своїм співвітчизникам на Русі-Україні допомагав митрополит Григорій Цамблак. Проте не всі, хто приходив із Балкан на Русь, були емігрантами - існували й інші категорії людей, які на певний час опинялись на східнослов'янських землях у приватних справах або за чиїмсь дорученням. Здебільшого це духовні особи: посланці (від патріархів, митрополитів, єпископів, архімандритів); молоді монахи - шукачі джерел духовного збагачення; церковнослужителі, котрі прагнули висвятитись у вищий духовний сан тощо. Усі вони сукупно становили один із найдієвіших каналів східнохристиянської, у тому числі болгарсько-української, релігійно-культурної комунікації.

У третьому розділі - «Книжно-лiтературнi та мистецькi контакти» - досліджується процес взаємодії болгар і русичів-українців у сфері книжності та мистецтва, його історичні масштаби та значення для духовного розвитку обох народів. Особлива увага приділяється рецепції Руссю-Україною середньо-болгарської рукописної спадщини, емоційно-експресивного літературного стилю, а також творчого доробку київських митрополитів - болгар за походженням - Кипріяна і Григорія Цамблака. Водночас простежуються болгарсько-українські контакти в царині книжкової ілюстрації та орнаментики.

Завдяки поширенню на Русі-Україні численних списків болгарських перекладних й оригінальних праць, творчій діяльності митрополитів Київських - Кипріяна і Григорія Цамблака та інших менш знаних болгар, тогочасні українські книжники мали змогу засвоювати найвизначніші здобутки і досягнення болгарської книжної культури. Зокрема, у той час українська писемність збагатилась елементами середньо-болгарської графіки, літературної мови та орфографії. На Русі з'явилися нові болгарські редакції та переклади євангелій, апостолів, псалтирів, служебників, міней, пандектів Никона Чорногорця, творів Василія Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Синаїта, Григорія Палами та ін. Окрім богослужебних книг, з болгарської в східнослов'янську літературу перейшли й деякі світські або напівсвітські твори, переважно морально-філософського та історичного змісту. Найвідомішими з-поміж них є «Повість про Варлаама та Йоасафа», цикл оповідань-притч під назвою «Стефаніт й Іхнілат», болгарські переклади візантійських хронік Іоанна Зонари та Константина Манасії, апокрифи тощо.

У першій половині XV ст. на українських теренах поширився витворений у тирновській книжно-літературній школі на основі візантійських літературних зразків стиль «плєтєніє словес». Під впливом болгарської літератури, передусім творів Кипріяна і Григорія Цамблака, прийоми «плєтєнія словес» доволі швидко були засвоєні українсько-білоруським письменством.

У другій половині XV-першій половині XVІ ст., попри занепад болгарської книжності й літератури, усі їхні попередні здобутки надалі залишалися взірцем для українських книжників. Болгарські рукописи часто копіювались й у багатьох примірниках розповсюджувалися на східнослов'янських теренах.

Втім, книжно-літературні зв'язки між Болгарією та Руссю-Україною не були односторонніми, позаяк українські рукописи також потрапляли до болгар, підтримуючи їхній духовний потенціал у період турецького гніту. Це підтверджується наявністю у болгарських книгосховищах українських рукописних книг та їх середньо-болгарських списків.

Українське книжкове мистецтво останньої чверті XІV - першої половини XVІ ст. теж розвивалось у найтіснішому зв'язку з болгарським. Так, у ХІІІ-ХІV ст. східнослов'янські малярі на основі болгарських тератологічних мотивів розробили власну орнаментальну систему - окремий напрям рукописної тератології, який відзначався своєрідною творчою манерою, багатою й оригінальною художньою фантазією. Самобутнім різновидом болгарської книжкової орнаментики була плетінка, яка на українському ґрунті виявилася на подив життєздатною та плідною. Крім того, з Болгарії на Русь-Україну перейшли ломбарди, в'язь та чимало копій візантійських мініатюр. Загалом болгарські книжкові оздоби були надзвичайно популярними на східнослов'янських землях: місцеві художники не лише майстерно копіювали їх, а й використовували як матеріал для своїх творчих фантазій.

На зламі XIV-XV ст. відбулося масштабне проникнення надбань і досягнень болгарського іконопису на Русь-Україну, головним чином на західні її терени, про що переконливо свідчать збережені пам'ятки. Серед них ікона другої половини ХІV ст. «Архангел Михаїл із діяннями» з с. Сторонна (Львівська обл., Дрогобицький р-н), «Преображення» другої половини ХІV ст. з церкви Собору Пресвятої Богородиці в с. Бусовисько (Львівська обл., біля Старого Самбора), «Стрітення» з с. Станиля (Львівська обл., Дрогобицький р-н) та ін.

У результаті постійних контактів українських та болгарських церковно-релігійних та культурних діячів спільних ознак набули й іконографічні традиції обох народів. Українське малярство поступово досягало рівня болгарського, запозичуючи всі найважливіші його досягнення. Відтак, характерним для нього став особливий монументальний підхід, який абсолютизував релігійно-світоглядну функцію ікони. У композиції іконописних творів витримується рівновага, певне співвідношення між високим внутрішнім змістом і зовнішніми, суто естетичними деталями. Робляться перші невправні кроки на шляху індивідуалізації окремих образів.

Болгарські художні впливи позначилися також на розвитку українського монументального живопису. Так, у настінних розписах каплиці св. Трійці у м. Люблін (Республіка Польща), які в 1418 р. виконали руські православні майстри на замовлення польського короля Владислава ІІ Ягайла, помітне переплетіння болгарських та українських іконографічно-стилістичних традицій. З часом відбувався й зворотній вплив українського малярства на болгарське. Зокрема, у другій половині XV ст. на стінах церкви Петра й Павла в м. Тирново уперше в болгарському монументальному живописі було зображено давньоруських святих Бориса та Гліба.

Отже, упродовж XV-першої половини XVІ ст. болгарсько-українські зв'язки в сфері образотворчого мистецтва незмінно підтримувались на рівні традиції, дедалі більше набуваючи ознак самодостатнього й тривалого процесу.

У висновках узагальнено результати дослідження. Підкреслено, що з останньої чверті XIV ст. традиційна болгарськоЬукраїнська релігійно-культурна взаємодія істотно активізувалася. Першопричиною цього було небувале піднесення культури Другого Болгарського царства, яке привернуло увагу усіх православних народів Центрально-Східної Європи, у тому числі східних слов'ян, посиливши в них прагнення до культурного поступу. Внаслідок завоювання Болгарії турками-османами болгарсько-українські духовні контакти значною мірою інтенсифікувались, відтак, чимало здобутків болгарської культури було перенесено у сусідні землі, в тому числі на Русь-Україну. Крім того, успішному прищепленню тогочасній українській духовності найвизначніших досягнень слов'янсько-візантійської культури вельми сприяла діяльність митрополитів Київських - болгар за походженням - Кипріяна і Григорія Цамблака та інших представників болгарського духівництва, котрі, рятуючись від турецьких загарбників, переселялись або регулярно навідувалися на українські землі. В основному через посередництво болгарської культури Русь-Україна черпала безцінні скарби візантійської духовності, які упродовж більш ніж півтора століття залишались головними й у багатьох відношеннях єдиними факторами її релігійно-культурного розвитку. Ці благотворні духовні впливи проникали, передовсім, на західноукраїнські землі, які з огляду на своє географічне розташування стали своєрідним форпостом для просування болгарської культури далі на північ.

Розширенню та поглибленню болгарсько-українських релігійно-культурних відносин сприяло також функціонування добре налагодженої церковно-інституційної системи у Волощині та Молдавії, які до кінця XІІІ ст. перебували під юрисдикцією тирновського патріарха, а з початку XІV ст. молдавські єпархії підпорядковувалися духовній владі галицького митрополита, внаслідок чого вузька територіальна смуга Придунав'я поступово перетворилась в один із центральних осередків православно-слов'янської духовної взаємодії.

Важливими осередками релігійно-культурних контактів болгар та українців у добу середньовіччя були Константинополь та Афон, в численних монастирях яких проживали та навчались ченці як з Болгарії, так із Русі-України. Відтак, ці обителі стали одними з найголовніших ланок, в яких відбувався процес єднання культурних надбань болгарського й українського народів.

Упродовж декількох десятиліть пізньосередньовічна українська книжність збагачувалася численними перекладними та оригінальними творами болгарської літератури. Разом із болгарськими рукописами на Русь-Україну проникла Євтимієва реформа слов'янської писемності. Крім того, завдяки письменницькій діяльності Григорія Цамблака, українська література засвоїла емоційно-експресивний стиль («плєтєнія словес»), який набув тут подальшого вдосконалення, поєднавши досягнення тирновських літераторів із найкращими традиціями давньоруського письменства.

З Болгарії Русь-Україна запозичила три орнаментальних стилі художнього оформлення рукописних книг: тератологічний, неовізантійський та плетінчастий (так звана балканська плетінка). Найкраще в місцевому орнаментальному мистецтві прижилась плетінка, яка стала панівним різновидом декоративного оздоблення українських рукописів упродовж півтора століття. У стилістиці ілюстрацій окремих пам'яток кінця XIV-XV ст., що вийшли з київського мистецького осередку, виразно відчувається також вплив мініатюр, авторами яких були представники тирновської книжно-літературної школи.

Розвиток українського іконопису так само відбувався у найтіснішому зв'язку з болгарським. Зокрема, у своїй творчості українські іконописці орієнтувалися на зразки болгарського живопису та добре оволодівали поширеними в ньому іконописними прийомами. На це вказує художньо-стилістична, тематична та ідейна близькість ікон і фресок, що збереглися до нашого часу. Більше того, наприкінці XIV ст. болгарські та українські майстри частково відійшли від візантійських іконописних канонів і почали активно розробляти оригінальні виражальні засоби, індивідуалізуючи центральні образи іконопису.

З другої половини XV ст., внаслідок падіння Візантійської імперії, у системі православно-слов'янської церковної та релігійно-культурної взаємодії відбулись певні зміни, що стало закономірним результатом стрімкого занепаду всіх осередків духовності на візантійсько-південнослов'янських просторах. І все ж, незважаючи на значну втрату свого культурно-просвітницького потенціалу, вони й надалі забезпечували тісне єднання культур обох народів, позаяк спільна духовна основа (слов'яно-візантизм), спорідненість ідейних і художніх інтересів надалі сприяли обміну літературними та мистецькими впливами.

Протягом другої половини XV-першої половини XVI ст. українська культура, перебуваючи у значно кращих умовах, аніж болгарська, у процесі взаємодії почала відігравати провідну роль. У цей період болгарсько-українські релігійно-культурні зв'язки підтримувались головним чином завдяки регулярним відвіданням Русі-України болгарськими прохачами милостині, котрі не лише налагоджували тісні особисті зв'язки з місцевим духівництвом, а й ознайомлювалися з досягненнями української духовності й, зрозуміла річ, дещо запозичали та переносили на батьківщину. Таким чином у Болгарію потрапляли українські книги та ікони, які в умовах активної турецької асиміляторської політики були важливим засобом підтримання її старих духовних традицій, збереження етнічної та культурної ідентичності.

Загалом прояви болгарсько-українських церковно-релігійних та культурних контактів XIV-першої половини XVI ст., що крізь віки пробиваються в сьогодення, мають неоціненне значення. Передусім, вони демонструють надзвичайно глибокий, нерозривний та плідний зв'язок двох споріднених слов'янських народів, які спільними зусиллями оберігали та збагачували власну духовну спадщину за вкрай важких і несприятливих умов. Для сучасних українців та болгар це знання, без сумніву, є одним із важливих орієнтирів розвитку їх національної свідомості та будівництва громадянського суспільства, позаяк проливає світло на ті маловідомі аспекти їхнього минулого, які викликають почуття захоплення й гордості, спонукають до роздумів та творчості.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИСВІТЛЕНІ В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Шпик І. Високоосвічені болгари - провідники церковно-інституційного та релігійно-культурного життя Русі-України (остання чверть XIV-XV ст.) / Ігор Шпик // Проблеми слов'янознавства. - Львів, 2005. - Вип. 55. - С. 13-28.

2. Шпик І. Болгарсько-українські книжково-літературні зв'язки та взаємовпливи (остання чверть XІV - перша половина XVІ ст.) / Ігор Шпик // Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. - Львів, 2006. - Вип. 14. - С. 3-36.

3. Шпик І. Болгари на українських землях (кінець XIV-перша половина XVI ст.) / Ігор Шпик // Проблеми слов'янознавства. - Львів, 2007. - Вип. 56. - С. 13-22.

4. Шпик І. Є. Руський митрополит Кипріян (До питання болгарсько-українських релігійно-культурних зв'язків XІV-XV ст.) / І. Є. Шпик // Дріновський збірник. - Софія-Харків, 2009. - Т. 3. - С. 390-399.

АНОТАЦІЯ

Шпик І. Є. Болгарсько-українські релігійно-культурні зв'язки (остання чверть ХIV - перша половина ХVI ст.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.02 - всесвітня історія. - Львівський національний університет імені Івана Франка. - Львів, 2009.

У дисертації розглянуті основні прояви болгарсько-українських релігійно-культурних зв'язків останньої чверті XIV-першої половини XVI ст. Визначено їх передумови, характерні риси та особливості перебігу. Проаналізовано церковно-політичну та релігійно-культурну діяльність митрополитів Київських, болгар за походженням, зокрема Кипріяна (1375-1406) та Григорія Цамблака (1415-1420). Досліджено процес переселення болгар та основні причини їх частих візитів на українські землі. Особлива увага приділена процесу болгарсько-української книжно-літературної взаємодії останньої чверті XІV - першої половини XVІ ст., а саме побутуванню на Русі-Україні середньо-болгарських рукописних книг і перекладів візантійських літературних творів, а також емоційно-експресивного літературного стилю («плєтєніє словес»).

Описано поширення на теренах Русі-України надбань і досягнень болгарського книжкового мистецтва: тератологічного, неовізантійського і плетінчастого орнаментальних стилів, ломбардів, в'язі, мініатюр, а також зразків болгарського релігійного живопису, які найбільшою мірою причинилися до розвитку місцевого іконопису.

Ключові слова: Болгарія, Русь-Україна, українсько-болгарські зв'язки, релігійно-культурна комунікація, київські митрополити, духівництво, книжність, література, книжкова орнаментика й ілюстрації, іконопис.

ANNOTATION

Shpyk I. Ye. Bulgarian-Ukrainian religious-cultural relations (the last quarter of the ХIVth-the first half of the ХVIth c.). - Manuscript.

Dissertation for the scientific degree of candidate of historical sciences on specialty 07.00.02 - World history. - L'viv Ivan Franko National University. L'viv, 2009.

The main forms of Bulgarian-Ukrainian religious-cultural relations in the last quarter of the XIVth-the first half of the XVIth centuries are examined in the thesis. Their pre-conditions, course and specific features are defined. Church-political and religious-cultural activities of Kievan metropolitans (Bulgarians by birth) - Cyprian (1375-1406) and Grigory Tsamblak (1415-1420) are analysed. The process of Bulgarian migration and principal reasons for their frequent visits to the Ukrainian lands are explored. Much attention is paid to the Bulgarian-Ukrainian cooperation in the sphere of literature and arts during the last quarter of the XІVth-the first half of the XVІth centuries. Spreading on the territory of the Rus'-Ukraine such Bulgarian achievements in book art as teratological, neo-Byzantine and braid techniques' ornamental styles, lombard initials, ligatures, miniatures and also these works of Bulgarian religious painting which contributed to the development of local icon-painting in the highest degree are described.

Keywords: Bulgaria, Rus'-Ukraine, Ukrainian-Bulgarian relations, East Christian religiously-cultural communication, Kievan metropolitans, clergy, books, literature, book ornaments, illustrations, icon-painting.

АННОТАЦИЯ

Шпик И. Е. Болгарско-украинские религиозно-культурные связи (последняя четверть ХIV-первая половина ХVI вв.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02 - всемирная история. - Львовский национальный университет имени Ивана Франко. - Львов, 2009.

В диссертации на основе комплексного подхода к источникам и научной литературе рассмотрены основные проявления болгарско-украинских религиозно-культурных связей последней четверти XIV-первой половины XVI вв.; обозначена степень изучения проблемы и состояние ее источниковой базы. Дана обобщенная характеристика общественно-политического положения и духовной жизни Болгарии и Руси-Украины в средние века. Отражены историко-политические предпосылки, причины и факторы интенсивного развития болгарско-украинского духовного взаимодействия в последней четверти XIV-первой половине XVI вв., установлены его характерные черты и последствия.

В контексте борьбы за киевскую митрополитскую кафедру между Московией, Литвой и Польшей, движения за восстановление первичного церковного верховенства Киева и попыток распространения на Руси-Украине церковной унии проанализирована церковно-политическая и религиозно-культурная деятельность митрополитов Киевских, болгар по происхождению, Киприана (1375-1406) и Григория Цамблака (1415-1420). Сделана попытка осветить процесс переселения болгар на восточнославянские земли и рассмотрены основные причины частых посещений ими единоверных соседей в конце XIV-первой половине XVI вв. Раскрыта роль выходцев из Болгарии в позднесредневековой истории Руси-Украины, а также их влияние на духовную жизнь украинцев.

Тщательно изучены болгарско-украинские книжно-литературные и художественные взаимодействия в последней четверти XІV-первой половине XVІ вв. Особое внимание уделено распространению на Руси-Украине среднеболгарских рукописных книг и переводов византийских литературных произведений (евангелий, апостолов, псалтырей, служебников, миней, пандектов Никона Черногорца, произведений Василия Великого, Иоанна Златоуста, Григория Синаита, Григория Паламы, «Повести о Варлааме и Иоасафе», сборников рассказов-притч «Стефанит и Ихнилат» и др.), эмоционально-экспрессивного литературного стиля, присущего прежде всего творчеству митрополитов Киевских - Киприана и Григория Цамблака. Показано также обратное влияние украинской книжности на болгарскую письменную культуру.

Исследованы масштабы проникновения достижений болгарского книжного искусства - тератологического, неовизантийского и плетеночного орнаментальных стилей, ломбардов, вязи - на Русь-Украину. Отмечено, что наиболее популярной на украинских землях стала плетенка, которая быстро оттеснила на второй план все другие виды книжных орнаментов, став господствующей разновидностью декорирования украинских рукописей позднего средневековья. Констатируется, что в конце XIV-первой половине XV вв. углубилось художественно-стилистическое родство болгарских и украинских книжных иллюстраций, а также фронтисписных миниатюр.

Значительное количество памяток украинской иконописи XIV-XV вв. демонстрирует тесную генетическую связь с болгарским изобразительным искусством («Архангел Михаил с деяниями» из с. Сторонна (Львовская обл., Дрогобычский р-н), «Преображение» из церкви Собора Пресвятой Богородицы в с. Бусовиско (Львовская обл., возле Старого Самбора), «Сретение» из с. Станиля (Львовская обл., Дрогобычский р-н). Переплетение болгарских и украинских иконографическо-стилистических традиций заметно также в образцах тогдашней монументальной живописи, что в целом дает основание констатировать широкомасштабное вхождение болгарского иконописного наследия в украинскую религиозную живопись. Местные художники хорошо его усвоили и более двух веков активно использовали в своем творчестве.

Ключевые слова: Болгария, Русь-Украина, украинско-болгарские связи, религиозно-культурная коммуникация, митрополиты Киевские, духовенство, книжность, литература, книжная орнаментика и иллюстрации, иконопись.

Размещено на Allbest.ru