Українська еліта в національних державотворчих процесах 1917-1921 років: історіографія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державний вищий навчальний заклад

"Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет

імені Григорія Сковороди"

УДК 930.1 (477) "1917/1921"

07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Українська еліта в національних державотворчих процесах 1917-1921 років: історіографія

Коваль Олена Федорівна

Переяслав-Хмельницький - 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі загальної історії, правознавства та методики викладання ДВНЗ "Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди".

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Капелюшний Валерій Петрович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри етнології та краєзнавства.

Офіційні опоненти:

- доктор історичних наук, доцент Буряк Лариса Іванівна, Український інститут національної пам'яті, завідувач відділу впливу на формування національної пам'яті культурних та соціально-духовних чинників;

- кандидат історичних наук Ковальчук Михайло Анатолійович, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України, старший науковий співробітник.

Захист відбудеться 16 грудня 2011 р. о 13 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 27.053.02 у ДВНЗ "Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди" за адресою: 08401, Київська область, м. Переяслав-Хмельницький, вул. Сухомлинського, 30, конференц-зал ім. В.О. Сухомлинського.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці ДВНЗ "Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди" (08401, Київська область, м. Переяслав-Хмельницький, вул. Сухомлинського, 30).

Автореферат розісланий "__" листопада 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук І.О. Демуз.

Анотація

Коваль О.Ф. Українська еліта в національних державотворчих процесах 1917-1921 років: історіографія. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук зі спеціальності 07.00.06 - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. - ДВНЗ "Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди". - Переяслав-Хмельницький,2011.

Дисертаційна робота присвячена дослідженню історіографії діяльності та ролі національної еліти в добу Української революції 1917-1921 рр. На широкому історіографічному та фактичному матеріалі досліджено провідні тенденції і основні етапи в нагромадженні знань з історії діяльності національної еліти та її ролі в державотворчих процесах революційної доби. Виявлено, систематизовано й охарактеризовано основні групи історіографічних джерел з досліджуваної проблеми з 1917 р. до 2011 р.

До історіографічного аналізу залучені основні публікації з проблеми українських і зарубіжних дослідників. Домінуюче місце посідає історіографічний аналіз наукового доробку сучасних вітчизняних дослідників, опублікованого в умовах державної незалежності України. Проаналізовано внесок дослідників у вивчення діяльності та державотворчої ролі політичної, військової, науково-освітянської, культурно-мистецької, духовної та дипломатичної еліти 1917-1921 рр. Виділено коло проблем, що потребують подальшого вивчення, переосмислення та наукової інтерпретації.

Ключові слова: історіографія, національна еліта, Українська революція 1917-1921 рр., історіографічні джерела, національне державотворення, державотворчі процеси.

Аннотация

Коваль Е.Ф. Украинская элита в национальных процессах государственного строительства 1917-1921 годов: историография. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.06 - Историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. - ГВУЗ "Переяслав-Хмельницкий государственный педагогический университет имени Григория Сковороды". - Переяслав-Хмельницкий,2011.

Диссертационная работа посвящена исследованию историографии деятельности и роли национальной элиты в период Украинской революции 1917-1921 гг. На широком историографическом и фактическом материале исследованы ведущие тенденции и основные этапы в накоплении знаний по истории деятельности национальной элиты и ее роли в государственных созидательных процессах революционной эпохи. Выявлено, систематизировано и охарактеризовано основные группы историографических источников по исследуемой проблеме с 1917 по 2011 год.

Историографическому анализу подвергнуты основные публикации по проблеме украинских и зарубежных исследователей. Доминирующее место принадлежит историографическому анализу научных достижений современных отечественных исследователей, опубликованных в условиях государственной независимости Украины.

Проанализирован вклад исследователей в изучение деятельности и созидательной роли политической, военной, научно-просветительской, культурно-творческой, духовной и дипломатической элиты в 1917-1921 гг.

Обобщен первый опыт изучения проблемы на региональном уровне, особенно на Подолье, Полтавщине, Киевщине, в западных областях Украины. Подведены первые итоги изучения гендерного аспекта проблемы, в том числе и на региональном уровне.

Освещено ряд дискуссионных вопросов, требующих дальнейшего изучения, переосмысления и научной интерпретации. Предложены некоторые историографические рекомендации по дальнейшему изучению малоизученных аспектов проблемы.

Ключевые слова: историография, национальная элита, Украинская революция 1917-1921 гг., историографические источники, национальное государственное строительство, созидательные процессы.

Summary

Koval O.F Ukrainian elite in the national government processes as of 1917-1921: Historiography. - Manuscript.

The dissertation for the degree of Candidate of History in specialty 07.00.06 (Historiography, source studies and special historic subjects). Pereyaslav - Khmelnytskiy Hryhoriy Skovoroda State Pedagogical University. Pereyaslav - Khmelnytskiy, 2011.

The dissertation is devoted to the historiography research and the role of national elite at the time of the Ukrainian Revolution of 1917-1921. The leading tendencies and main steps in knowledge accumulation of a national elite's historical activity and its role in the government processes of revolutionary time were researched on a widely spread historyographic and practical studies.

The main groups of historyographic sources of a researched problem of 1917-2011 were founded, systematized and described. The principal publications on the Ukrainian researches and foreign issues were added to historiographycal analysis. The historiographycal analysis of the modern national researches takes the prevalent place and was published in the time of Government Independence of Ukraine.

The researches' contribution in studies and government roll in political, military, scientifically, educational, cultural, spiritual and diplomatic elite of 1917-1921 was analyzed. A certain circle of problems was emphasized in a need of its further study, reinterpretation and scientific interpretation.

Key words: Historiography, the national elite, the Ukrainian revolution of 1917-1921, historiographical sources, nation-building, state formation processes.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Україна переживає сьогодні вистражданий і виборений процес реабілітації і запізнілого вороття на батьківщину багатьох імен духовних провідників нації, справи і помисли яких були сфальсифіковані, перекручені, несправедливо оговорені, приречені на дискримінацію і гоніння офіційною пропагандою. Серед таких відомих імен, як М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра, П. Скоропадський, І. Огієнко, М. Міхновський необхідно назвати ще не одну сотню представників національної еліти доби Української революції 1917-1921 рр., які уособлюють у собі шлях до незалежності, демократичності та соборності України.

На сучасному етапі розвитку українського суспільства історики активно намагаються осмислити подоланий шлях, оцінити зайняті рубежі й зазирнути в майбутнє. Вирішити ці завдання спроможна історіографія, яка акумулює історичну пам'ять народу - важливий чинник націє- і державотворення.

Дослідження Української революції 1917-1921 рр. триває вже понад дев'ять десятиріч. Проте, на нашу думку, окремі аспекти проблеми українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. ще й сьогодні залишаються малодослідженими та дискусійними. Грунтовне вивчення історії національного державотворення неможливе без висвітлення ролі особистостей, які очолювали український рух, захищали та розбудовували українську державність.

Про роль еліти в державотворчих процесах досить влучно написав в одній зі статей О. Реєнт: "Народ, який прагне побудувати незалежну державу, повинен цілеспрямовано творити, плекати, навчати власну політичну еліту. Ретроспективне звернення до глибин української історії недвозначно підтверджує тезу про приреченість державотворчих зусиль за відсутності відданої ідеалам нації, політично диференційованої, але вихованої та діючої в дусі демократизму еліти".

Вивчення історичного досвіду державотворчої ролі національної еліти актуалізується ще й тим фактором, що він має не лише теоретичне значення, а й прикладне, адже в сучасних умовах розбудови незалежної української держави роль еліти зросла, проте, як наголошує академік М. Жулинський, "поки що ми не маємо повноцінної національної еліти". Тобто проблеми формування національної еліти, які стояли перед Україною на початку ХХ ст., перегукуються з окремими проблемами незалежної України кінця ХХ - початку ХХІ ст.

Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до теми "Історико-правові засади соборності й державотворення в Україні" наукової роботи кафедри загальної історії, правознавства та методики викладання ДВНЗ "Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди".

Мета дисертації полягає у здійсненні цілісного системного дослідження історіографії державотворчої діяльності та ролі національної еліти в добу Української революції 1917-1921 рр., встановлення на цій основі стану та повноти дослідження проблеми, виявлення недостатньо вивчених питань і вироблення рекомендацій щодо подальшого опрацювання теми.

Мета реалізується шляхом виконання наступних дослідницьких завдань:

- здійснити історіографічний аналіз наукового доробку попередників та з'ясувати основні етапи і напрями дослідження історії діяльності української еліти та її ролі в державотворчих процесах 1917-1921 рр.;

- виявити, систематизувати і класифікувати історіографічні джерела з проблеми та встановити об`єктивність їхньої джерельної інформації;

- проаналізувати найбільш поширені в історіографії проблеми погляди дослідників на трактування поняття "еліта" та прослідкувати його еволюцію;

- визначити стан дослідження ролі національної політичної еліти в Українській революції 1917-1921 рр.;

- висвітлити відображення в історичній літературі боротьби військової еліти за незалежність України в революційну добу;

- з'ясувати особливості гендерного та регіонального аспектів історіографії державотворчої ролі політичної, науково-освітянської, культурно-мистецької та духовної еліти за доби Української революції 1917-1921 рр.;

- проаналізувати стан висвітлення науковцями діяльності української дипломатичної еліти щодо захисту національних інтересів у 1917-1921 рр.;

- накреслити перспективні напрямки подальшої наукової розробки досліджуваної проблеми.

Об`єктом дослідження є сукупність основних груп історіографічних джерел з історії української еліти доби національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., нагромаджених в Україні та діаспорі, а також діяльність наукових центрів і творчий здобуток окремих істориків у висвітленні порушеної теми.

Предметом дослідження є процес зародження і нагромадження наукових знань про діяльність української еліти, її роль в національних державотворчих процесах 1917-1921 рр. та встановлення їхньої достовірності, повноти й об'єктивності.

Методологічну базу дослідження становить комплекс методів, прийомів, способів і засобів, що забезпечують процес наукового дослідження на принципах історизму й об'єктивності. Комплексний міждисциплінарний характер роботи забезпечувався шляхом творчого використання і поєднання загальнонаукових та спеціальних історичних, зокрема й історіографічних, методів аналізу й синтезу, типології, класифікації, періодизації, системно-структурного та проблемного підходів. Концептуальному викладу матеріалу та формулюванню аналітичних положень і висновків слугувало використання проблемно-хронологічного, історико-порівняльного, історико-ситуативного, біографічного та інших методів дослідження.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 1917 р. до наших днів і визначаються двома вимірами. Перший зумовлюється обставинами конкретно-історичного розвитку України періоду Української революції: за нижню межу слугує її початок - березень 1917 р., а за верхню - листопад 1921 р., тобто її закінчення. Другий вимір визначається характером розвитку української історіографії: окреслюючись межами від появи перших біографічних праць і рецензій на них за революційної доби, до бурхливого наростання масиву літератури у теперішній час, тобто початковий рубіж наукових досліджень збігається з подіями реальної історії - роками Української революції, а завершальний припадає на 2011 р.

Географічні межі охоплюють території тодішніх УНР і ЗУНР та сучасної незалежної Української держави. Щодо географії самих досліджень і місця публікації їхніх результатів, то в дисертації досліджуються праці, в яких висвітлюються події Української революції 1917-1921 рр., опубліковані як в Україні, так і за її межами.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому вперше в такій постановці проблеми комплексно та системно узагальнюється понад дев'яносторічний здобуток української історіографії про діяльність української еліти, її роль в національних державотворчих процесах 1917-1921 рр.

У роботі здійснено систематизацію і класифікацію джерельного комплексу дослідження та його видову характеристику. Відповідно до окреслених предмета, мети і завдань дослідження запропоновано власну характеристику історіографічних періодів, які відображають динаміку й особливості нагромадження знань із порушеної теми. До наукового обігу залучено як чимало маловідомих публікацій представників інтелектуальної еліти та праць, що становлять бібліографічну рідкість, так і найновіші наукові розробки, які ще не піддавалися історіографічному аналізу. Уточнено авторство окремих публікацій, вказано на допущені фактологічні неточності, визначено комплекс дискусійних питань, які потребують поглибленого вивчення, окреслено контури та можливі підходи до їхньої подальшої розробки. Новизна дисертаційного дослідження зумовлюється і застосуванням міждисциплінарного підходу: в історіографічний простір включено основні результати розробок правознавців, політологів, педагогів, філософів, мистецтвознавців та представників інших гуманітарних і суспільних наук.

Практичне значення результатів дослідження визначається тим, що сформульовані аналітичні положення і висновки можуть бути цікавими й корисними науковцям, політикам і політологам при з'ясуванні визначальних тенденцій українського державотворення у XX ст., для розуміння генези й коріння невирішеності багатьох злободенних суспільних проблем сьогодення. Викладений у роботі фактологічний матеріал, теоретичні положення та висновки можна використовувати при підготовці узагальнюючої наукової та навчально-методичної літератури з української історіографії, розробці навчальних програм і спецкурсів з української історіографії та історії України, пов'язаних з розвитком української державності, дипломатії, розвитком військової історії, історії церкви, культури, освіти тощо.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалась на засіданнях кафедри загальної історії, правознавства та методики викладання ДВНЗ "Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди". Основні положення дисертації оприлюднені на науково-практичних конференціях: Міжнародна науково-практична конференція "Розвиток етнокультури в умовах трансформаційних та глобалізаційних процесів" (Київ, 2008); Міжнародна конференція "Дні науки історичного факультету - 2009" (Київ, 2009); Міжнародна конференція "Дні науки історичного факультету - 2010" (Київ, 2010); Міжнародна конференція "Дні науки історичного факультету - 2011" (Київ, 2011); І-а Всеукраїнська науково-практична Інтернет-конференція "Український науково-інтелектуальний простір: реалії та перспективи розвитку" (Переяслав-Хмельницький, 2009); ІІ-а Всеукраїнська науково-практична Інтернет-конференція "Проблеми та перспективи розвитку української науки на початку третього тисячоліття" (Переяслав-Хмельницький, 2010).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 6 статей, 4 з яких - у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, п'яти розділів, висновків (198 с.), списку використаних джерел і літератури (811 позицій). Загальний обсяг дисертації становить 284 с.

2. Оснвоний зміст роботи

Перший розділ "Історіографія та джерела дослідження" складається з двох підрозділів. У підрозділі 1.1 "Основні етапи дослідження національної еліти революційної доби 1917-1921 років" подано періодизацію розвитку знань з досліджуваної проблеми. Аналіз наявних історіографічних джерел дав підстави виокремити п'ять основних історіографічних періодів у розробці проблеми, які відрізняються особливостями методології дослідження, обсягом накопиченого матеріалу та насиченості його фактами, можливостями використання джерельної бази, глибиною розробки різних аспектів проблеми, впливом ідеології та політичної практики на історичну науку, науковістю діючих концепцій і науковими акцентами у поглядах на роль української еліти в національних державотворчих процесах 1917-1921 років.

До першого періоду відносяться роки Українських національно-визвольних змагань (1917-1921). Важливою складовою історіографії досліджуваної проблеми є публікації біографічного характеру про представників національної еліти революційної доби та рецензії на них, видрукувані безпосередньо в ті роки. Це, зокрема, політичні портрети М. Грушевського, В. Винниченка, М. Міхновського, К. Левицького, С. Петлюри, П. Скоропадського, О. Лотоцького, Є. Чикаленка та ін. Серію публікацій було випущено в роки Української революції 1917-1921 рр. і стосовно лідерів ЗУНР. Досить змістовним є також видання В. Тимошевського "Історія української влади", де стисло подається загальна характеристика української державності доби Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, ЗУНР та лідерів національного проводу. Крім цього, в роки Української революції 1917-1921 рр. випущено також перші публікації, присвячені яскравим представникам тодішньої військової, дипломатичної національної еліти, духовному проводу, кооператорам, науковцям, освітянам тощо. На жаль, цей пласт літератури вивчений ще досить поверхнево, на рівні бібліографії, а тому на часі є ґрунтовне його вивчення та історіографічне осмислення.

Другий період історіографії проблеми зумовлений згасанням Української революції, втратою Україною незалежності та драматичними подіями 1920-х років, коли в УСРР почав насаджуватися тоталітарний режим. Специфіка періоду полягає в тому, що історичні дослідження з проблеми розгорталися як в умовах радянської України, так і за її межами. Історичні школи, що базувалися на народницькому та державницькому напрямках, проіснували в Україні до 20-х років ХХ ст., коли під адміністративним тиском припинили існування в радянській Україні, хоча плідно продовжували розвиватися вченими з української діаспори. В радянській Україні в 1920-ті роки на сторінках наукових і партійно-радянських видань ще допускалися плюралізм думок та обговорення дискусійних питань історичної науки, однак з кінця 1920-х років таке стає можливим лише за межами УСРР, зокрема в діаспорі та на західноукраїнських землях. У міжвоєнний період за межами України державотворча діяльність національної еліти за революційної доби 1917-1921 рр. успішно досліджувалася в часописах "Літопис Червоної Калини", "Тризуб", "Нова Україна", "За державність" та ін. У дослідження українського війська та становлення військової еліти значний вклад внесли представники Українського воєнно-історичного товариства, що діяло в Польщі у 1920-1939 рр., зокрема О. Удовиченко, В. Петрів, М. Стечишин, Б. Монкевич, М. Юнаків та ін. Роль лідерів національно-державницької течії української історіографії перейняли у Львові І. Крип'якевич, а в діаспорі В. Липинський та Д. Дорошенко.

Третій період охоплює 1930-ті - першу половину 1950-х років. У радянській Україні було заборонено не тільки друкувати, але й згадувати наукові праці С. Томашівського, Д. Дорошенка, В. Липинського та інших істориків-державників, а згодом і М. Грушевського. Історіографічний період 1930-х - першої половини 1950-х років щодо проблематики нашого дослідження в радянській історіографії виявився теоретично безплідним. Серед праць міжвоєнного періоду, виданих за межами УСРР, виділяються своєю документальною насиченістю та аналітичністю монографії Д. Дорошенка та П. Христюка. Дещо однобокий підхід у висвітленні подій та ідеалізація народних мас під час революції характерні для праць М. Шаповала, В. Винниченка, І. Мазепи. Проте в них знаходимо ескізи, епізоди та різноманітні сюжети з викладом біографій, характеристик та оцінкою дій значної кількості очільників українського руху, а також спроби ґрунтовного осмислення феномену та загальних засад Української революції.

З другої половини 1950-х до середини 1980-х років тривав четвертий період, у рамках якого варто виділити два внутрішніх етапи. Перший пов'язаний з "хрущовською відлигою", рухом шістдесятників і частковим поверненням істориків до проблематики національних і національно-визвольних рухів; характеризується розширенням доступу науковців до архівів, заснуванням у 1957 р. "Українського історичного журналу", що й тепер є флагманом розвитку вітчизняної історичної науки. Другий етап датується кінцем 1960-х - першою половиною 1980-х років, коли почалася реанімація сталінізму, а зусилля суспільствознавців направлялися на боротьбу з будь-якими проявами національної самосвідомості. Щодо праць радянських істориків, то в них справжня історія українського державотворення, як і в попередній період, або замовчувалась, або фальсифікувалась, а все, що було пов'язане з Українською революцією, трактувалось як "буржуазний націоналізм". У 1968 р. у складі АН УРСР було створено відділ зарубіжної історіографії, який перетворився на рупор по викриттю буржуазних і буржуазно-націоналістичних фальсифікацій історії УРСР і СРСР.

В кінці 80-х - на початку 90-х років ХХ ст. розгортається п`ятий історіографічний період дослідження проблеми. Глибинні зміни, що відбулися в українському суспільстві за часів перебудови, а згодом - з проголошенням державної незалежності України та розпадом СРСР, дали поштовх до початку нового етапу дослідження обраної теми. Велике значення для подальшого розвитку вітчизняної історичної науки мала реабілітація наукового доробку видатних українських істориків минулого, повернення в Україну історичних праць учених діаспори, доступність часописів "Сучасність", "Український історик" та ін. Більшість радянських істориків, зокрема В. Верстюк, В. Волковинський, Я. Калакура, С. Кульчицький, В. Литвин, М. Панчук, Р. Пиріг, О. Реєнт, О. Рубльов, В. Солдатенко, В. Шевчук зуміли відійти від усталених догм попереднього періоду і активно долучилися до осмислення державотворчих процесів минулого. З проголошенням незалежності України істориками була відкинута концепція буржуазно-демократичної революції, яку пропагувала радянська історіографія і поновлена концепція національної революції. Неупереджено до проблеми "неукраїнськості" вітчизняної еліти підійшли в своїх працях зарубіжні дослідники Н. Дейвіс, А. Каппелер, Д. Мейс та ін.

У підрозділі 1.2 "Стан наукової розробки історіографії проблеми та загальна характеристика і класифікація джерельного комплексу дослідження" проаналізовано науковий доробок попередників, тобто історіографію історіографії досліджуваної проблеми, охарактеризовано джерела.

Перші спроби в цьому напрямі мали місце в зарубіжному українознавстві. Це, насамперед, монографії О. Оглоблина та Д. Решетара, в яких фрагментарно розглядається державотворча роль національної еліти. В Україні першими дослідженнями історіографічного характеру, в яких аналізуються аспекти історії Української революції, стали дисертації А. Міносяна і Л. Радченко. На жаль, окремого аналізу праць з елітарної проблематики дослідники не здійснюють.

Значний інтерес для ґрунтовного вивчення проблеми мають фундаментальні праці В. Солдатенка, присвячені концепції та історіографії Української революції, а також серія публікацій, безпосередньо присвячених конкретним представникам політичної та військової еліти революційної доби.

Погляди істориків щодо державотворчих процесів ЗУНР та ролі в них політичної еліти проаналізував у своїй дисертації А. Панчук, залучивши до історіографічного аналізу значну кількість публікацій польських дослідників, а історіографії Гетьманату П. Скоропадського присвятив свої дослідження С. Грибоєдов. У порівняльному плані проаналізував внесок вітчизняних і зарубіжних дослідників у вивчення політичних, військових, культурно-освітніх та державотворчих процесів в Україні за доби Центральної Ради П. Білян.

Безпосереднє відношення до проблеми нашого дослідження має науковий доробок С. Литвина, в якому автор комплексно досліджує роль С. Петлюри в національно-визвольній боротьбі українського народу, а також В. Капелюшного, в дисертації якого вміщено окремий підрозділ під назвою "Висвітлення в історичній літературі ролі української еліти в моделюванні національної державності у 1917-1921 рр.". Фактично це була перша спроба історіографічного осмислення літератури з проблеми державотворчої діяльності національної еліти у 1917-1921 рр. На жаль, такі важливі аспекти як роль військової, дипломатичної, науково-освітянської, культурно-мистецької та духовної еліти в Українській революції залишилися поза увагою вченого.

Окремі аспекти проблеми знайшли висвітлення в ґрунтовній монографії М. Стопчака та захищеній ним докторській дисертації. Особливий інтерес викликає історіографічний огляд автором літератури, присвяченої діяльності В. Винниченка, С. Петлюри та інших визначних діячів доби Директорії.

Грунтовністю аналітичного матеріалу характеризується науковий доробок В. Великочого, на думку якого наукова пріоритетність проблематики, що стосується вивчення ролі "еліт" та "інтелігенції" в національній історії, не знімає потреби її подальшої теоретико-методологічної розробки.

Історіографічному узагальненню наукового доробку про статус і роль жіноцтва на різних етапах історичного поступу України присвячено монографію і дисертацію Т. Орлової. Найближчим до досліджуваної нами елітарної проблематики є розділ монографії Т. Орлової під назвою "Катаклізми революцій і жіноцтво України".

Монографія та дисертаційна робота Л. Буряк є підтвердженням того, наскільки невичерпною є українська історіографія і які важливі, але ще й досі малодосліджені, теми вона приховує. Саме на малодосліджених аспектах Л. Буряк і зосередила найбільше уваги при здійсненні ґрунтовного історіографічного аналізу літератури, стисло показавши вплив на фемінологічні дослідження такого чинника як Українська революція і державотворення 1917-1921 рр.

Джерельний комплекс, що сформувався протягом майже століття, класифікується із врахуванням специфіки дослідження проблеми й апробованих в українській історичній науці найновіших підходів і схем класифікації історіографічних джерел.

Історіографія досліджуваної проблеми представлена дев`ятьма групами основних джерел:

1) документальні джерела, що визначали ставлення суспільства в особі держави до національної еліти та власне цієї еліти до національного державотворення;

2) монографії та наукові праці узагальнюючого характеру з досліджуваної проблеми;

3) дисертації з історії та суміжних наук, в яких віддзеркалюється багатоманітність аспектів ролі національної еліти в державотворчих процесах 1917-1921 років;

4) матеріали наукових конференцій, симпозіумів, читань;

5) тематичні збірки наукових статей з означеної проблематики, присвячені характеристиці української еліти взагалі або окремої її частини, наприклад, військової, культурно-мистецької, дипломатичної, та присвячені діяльності конкретної особистості, наприклад, М. Грушевському, В. Липинському, П. Скоропадському та ін.;

6) навчальна, науково-популярна, енциклопедична та довідкова література з історії України і національного державотворення;

7) рецензії, бібліографічні покажчики та огляди праць з досліджуваної проблеми;

8) видання біографічного характеру, джерела особового походження, спогади, мемуари видатних учасників визвольних змагань та державотворчих процесів в Україні;

9) матеріали української та зарубіжної періодичної преси, що відбивають події і факти, пов'язані з розвитком досліджень ролі національної еліти в державотворчих процесах доби Української революції 1917-1921 рр.

Отже, як засвідчує огляд літератури та джерел, спеціального дослідження, в якому б історіографія державотворчої діяльності національної еліти в Українській революції 1917-1921 рр. висвітлювалася та узагальнювалася комплексно, немає, рівень наукової розробленості теми дозволяє поставити питання про необхідність більш грунтовного її вивчення.

У другому розділі "Політична еліта в історіографії українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр." з'ясовується значення термінів "політична еліта" та "національна еліта", аналізується література, присвячена політичним і партійно-політичним лідерам революційної доби 1917-1921 рр., досліджуються регіональний та гендерний аспекти історіографії проблеми.

Найбільша кількість публікацій з проблеми діяльності та ролі політичної еліти в державотворчих процесах 1917-1921 рр. присвячена політичному проводу. Певний внесок у вивчення проблеми внесли Л. Винар, Р. Бжезький (Млиновецький), В. Верига, І. Лисяк-Рудницький, П. Мірчук, І. Нагаєвський, М. Стахів та багато інших дослідників української діаспори. Різні аспекти щодо ролі політичної еліти революційної доби досліджуються сучасними українськими істориками (В. Верстюк, В. Волковинський, С. Литвин, О. Реєнт, Г. Папакін, В. Сергійчук, В. Солдатенко та ін.). Щодо політичної еліти ЗУНР, то на монографічному рівні вона представлена постатями Д. Вітовського, К. Левицького, Є. Коновальця. Більш активно досліджується військова еліта ЗУНР.

Свідченням активізації процесу вивчення проблеми є значне зростання кількості дисертацій, присвячених діяльності видатних представників національної політичної еліти доби Української революції 1917-1921 рр. Це, зокрема, дисертації І. Гирича, О. Валіон, Л. Лозинської, Н. Бойко, О. Чумаченко, С. Кулика, А. Бутенко, В. Ситніка, Я. Турчин, Я. Біласа, І. Василик, С. Осадчука, І. Шліхти, І.Козія та ін.

Останніми роками активізувалося дослідження різних аспектів гендерної проблематики (Л. Буряк, О. Кісь, О. Маланчук-Рибак, Т. Орлова, Б. Савчук, Л. Смоляр та ін.), в тому числі й доби Української революції 1917-1921 рр.

Окремий аспект проблеми складає література про регіональну еліту та її роль у державотворчих процесах 1917-1921 рр. Найбільше таких публікацій про Київщину, Полтавщину, Поділля, Донбас, Харків та Південь України в цілому. еліта революційний історіографія державотворчий

Отже, щодо політичної еліти, то її діяльність, у порівнянні з іншими складовими національної еліти революційної доби 1917-1921 рр., висвітлено найповніше.

Третій розділ дисертації "Військова еліта 1917-1921 років в боротьбі за незалежність України як об'єкт історичної науки" присвячено історіографічному осмисленню літератури щодо вивчення різних аспектів державотворчої діяльності військової та військово-морської еліти революційної доби.

Національна військова тематика до початку 90-х рр. ХХ ст. була об'єктом дослідження українських істориків лише на еміграції. Ще в 1920-30-х рр. виникло кілька центрів її дослідження в Австрії, Польщі, Франції, Чехословаччині. Згодом виходять праці М. Стахіва, Л. Шанковського, Т. Гунчака. П. Мірчука та інших науковців з діаспори.

Першими системними дослідженнями у галузі української військової біографістики революційної доби стали монографії Я. Тинченка (1995 р. і 2007 р.), в яких містяться відомості більш як про тисячу генералів та старшин Армії УНР, а також командирів з'єднань Армії Української Держави гетьмана П. Скоропадського. Проаналізовано також довідник "Генералітет Українських визвольних змагань" (Колянчук О., Литвин М., Науменко К.), в якому коротко висвітлюються біографії більше як 450 генералів та адміралів українських військових формацій першої половини ХХ ст. Дослідженню військової еліти Галичини М. Литвин та К. Науменко присвятили ще одну книгу, в якій подано біографії військових діячів доби Українських визвольних змагань 1914-1923 рр., у тому числі й маловідомих. Військова діяльність та найважливіші віхи життя 544 генералів і адміралів українських військових формацій відтворюються ще в одному біографічному довіднику М. Литвина і К. Науменка (2007).

Своєю ґрунтовністю, аналітикою, інформаційною насиченістю виділяються збірники військово-історичних праць В. Петріва, підготовлені до друку В. Сергійчуком, та монографії М. Ковальчука про військово-політичну діяльність М. Капустянського та Є. Коновальця.

Підкреслюється важливе значення дисертаційних робіт з проблеми. Одним із перших таких досліджень стала дисертація А. Хитри, присвячена діяльності П. Скоропадського. Серед інших дисертацій нами проаналізовано дослідження І. Шандрівського про М. Капустянського, О. Медвідь - про Д. Палієва, три дисертації, присвячені М. Міхновському (С. Кулик, В. Ситнік, А. Бутенко), С. Образцова про генерала М. Омеляновича-Павленка та ін.

Окрему сторінку вивчення національної військової еліти доби Української революції 1917-1921 рр. складає так звана отаманщина. З цього приводу заслуговує на увагу дисертація Л. Козловської, яка відносить отаманів і селянських вождів до національної еліти. Багата історіографічна база свідчить, що, на жаль, ще й досі багато публікацій про Н. Махна, Д. Терпила (Зеленого), Н. Григор'єва та інших отаманів, керівників повстанських армій, селянських вождів базується на численних міфах, легендах, а також відвертих фальсифікаціях, що були притаманні радянській історіографії. Спростовуються ці інсинуації та перекручення у ґрунтовних працях В. Верстюка, В. Волковинського, К. Завальнюка, Т. Стецюк та ін.

Висловлюється практична рекомендація щодо перейменування вулиць у селищах та містах України, названих іменами партійних і радянських військових діячів, які були провідниками жорстокої політики більшовизму, іменами представників національної військової еліти, адже з 525 генералів і адміралів революційної доби, за підрахунками дослідників, щонайменше 256 народилися й виросли в Україні.

У четвертому розділі "Висвітлення дослідниками державотворчої ролі науково-освітянської, культурно-мистецької та духовної еліти доби Української революції 1917-1921 рр." розкриваються основні здобутки вітчизняної та зарубіжної історіографії у дослідженні діяльності творчої та духовної еліти в період національно-визвольних змагань.

Узагальненню українського культурного відродження Наддніпрянщини в революційну добу присвячено науковий доробок Д. Розовика. Діяльність західноукраїнської еліти та її ролі в політичних та культурних процесах в 1914-1939 рр. дослідив у своїх працях О. Рубльов, дослідником реконструйовано подробиці біографій низки представників національної еліти, зокрема С. Вітика, М. Лозинського, С. Рудницького, С. Яворського та ін.

У розділі проаналізовано перші в незалежній Україні дисертації про культурно-мистецьку еліту досліджуваного періоду. Діяльність П. Саксаганського дослідила Н. Гонтар. Розвою Українського національного театру в 1917-1918 рр. присвятив дисертацію Р. Леоненко. Вперше до наукового обігу автором введено архівний матеріал про діяльність П. Саксаганського, М. Грушевської, О. Кошиця, І. Мар'яненко та ін. В дисертації О. Ковальчука знайшли відображення маловідомі аспекти діяльності культурно-мистецької еліти у формуванні національної живописної школи. Дисертант стисло проаналізував внесок художників М. Бойчука, М. Бурачека, М. Жука, В. Кричевського, Ф. Кричевського, А. Маневича, О. Мурашка, Г. Нарбута у відкриття у грудні 1917 р. Української академії мистецтв та її подальшій розбудові. Певним проривом у дослідженні охарактеризованого вище аспекту проблеми стали дисертації Л. Соколюк та А. Голубничої, присвячені вивченню життєвого шляху та діяльності М. Бойчука, одного з засновників Української академії мистецтв. На жаль, діяльність інших митців революційної доби 1917-1921 рр. досліджена поверхово та фрагментарно.

В дисертації досліджена історіографія діяльності В. Науменка, І. Огієнка, І. Стешенка, С. Русової та інших представників науково-освітянської еліти.

За останні роки захищено біля двадцяти кандидатських дисертацій, присвячених різним аспектам діяльності національної еліти. В цьому розділі дисертації аналізуються дослідження О. Завальнюка, Р. Гарата, О. Малюти, С. Кікотя, Л. Товкун, В. Рекрута, Л. Приходько, А. Трембіцького, Н. Григорук, І. Скоропад, Н. Антонець, В. Вовченко, І. Федорів, О. Піх та ін.

Важливу роль у державі, особливо на переломних етапах її історії, відіграє церква та духовна еліта суспільства. В історіографії проблеми наголошується, що політика щодо церкви мала свої особливості, характерні для кожного з етапів Української революції (Я. Білас, В. Капелюшний, В. Кириченко, І. Тюрменко, В. Ульяновський, Б. Андрусишин, О. Рубльов, О. Реєнт, В. Бондаренко). Констатується, що, якщо в Наддніпрянській Україні основна маса священиків займалася суто церковними справами, а в державотворчих процесах відігравала, як правило, пасивну роль, а нерідко й відкрито виступала проти українізації церкви та за "єдину і неподільну Росію", то в ЗУНР священики були найактивнішими учасниками державотворення (В. Марчук, Б. Тищик, О. Вівчаренко). Значну частину публікацій присвячено діяльності А. Шептицького (С. Баран, І. Боднарук, І. Гриньох, О. Кравченюк, В. Лаба, Я. Білас). Певне висвітлення в літературі отримав такий аспект проблеми, як активна участь греко-католицького духовенства у Листопадовій національно-демократичній революції (В. Марчук, Л. Гентош, В. Футулуйчук, В. Лаба, І. Лебедович та ін.). Аналіз літератури з даного ракурсу проблеми дає підстави для висновку, що державно-церковні відносини на західноукраїнських землях можна порівняти зі своєрідним тандемом: лідери ЗУНР сприяли розбудові УГКЦ, а її ієрархи та духовенство були активними будівниками української державності.

У п'ятому розділі, який називається "Національна дипломатична еліта в державотворчих процесах 1917-1921 рр. в дослідженнях істориків" висвітлено діяльність представників зовнішньополітичних відомств, посольств, консульств у реалізації зовнішньої політики національних урядів.

Першою в українській історіографії спробою написання чітко окресленого тематичного біографічного довідника доби українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., в якому було б подано основні відомості про життя і діяльність українських дипломатів періоду Центральної Ради, Української Держави гетьмана П. Скоропадського та Директорії УНР стала серія публікацій Г. Стрельського, а згодом Д. Табачника, В. Матвієнка, В. Головченка та ін.

Значна частина літератури присвячена персоналіям, адже Україну на міжнародній арені у 1917-1921 рр. репрезентували відомі учасники українського національного руху, вчені, громадські діячі, а згодом і військова еліта: Д. Антонович, М. Василько, Д. Дорошенко, А. Жук, В. Липинський, О. Лотоцький, К. Мацієвич, Є. Онацький, В. Панейко, М. Порш, М. Славинський, М. Тишкевич, А. Яковлів та ін. На початок ХХІ ст. не було створено узагальнюючої праці з історії формування і діяльності дипломатичних представництв українських національних урядів у добу визвольних змагань 1917-1921 рр. Дану лакуну заповнили дослідження В. Соловйової та І. Дацків.

Окрему групу літератури з проблеми складають численні мемуари, спогади й інші праці представників дипломатичної еліти України революційної доби (О. Шульгіна, Д. Дорошенка, О. Лотоцького, В. Липинського, М. Славинського, А. Марголіна, М. Шаповала, В. Кедровського, Є. Онацького, М. Тишкевича, С. Шелухина, О. Назарука, М. Галагана, О. Севрюка, О. Саліковського, Л. Цегельського, Ю. Бачинського, М. Лозинського та ін.). Головна цінність мемуарів полягає в тому, що вони передають емоційні настрої і особисті враження при описі тогочасних подій і процесів, у тому числі переговорних.

Багато аспектів дипломатичної діяльності української еліти знайшли своє висвітлення в кандидатських і докторських дисертаціях, які розділено на дві підгрупи: численні дисертації,у яких досліджується роль дипломатичної еліти через призму зовнішньополітичної діяльності України у 1917-1921 рр. та поки що поодинокі дисертації, безпосередньо присвячені персональній діяльності державних діячів чи дипломатів. До першої підгрупи відносяться дослідження С. Варгатюка, В. Шамраєвої, присвячені міжнародним відносинам УНР доби Директорії та зовнішній політиці Директорії взагалі, а також Т. Заруди з описом зовнішньополітичної діяльності уряду Української Держави гетьмана П. Скоропадського. Становлення зовнішньополітичної служби в Україні революційної доби дослідив Д. Вєдєнєєв, а її міжнародно-інформаційну діяльність у 1917-1923 рр. - Д. Будков. Різні аспекти російсько-українських відносин цієї доби проаналізовано в дисертаціях С. Єшпанова, О. Несук, В. Церковної, а українсько-німецькі - в кандидатській дисертації П. Барвінської. Дипломатія і українське питання в контексті зовнішньої політики Антанти, західних держав, досліджуються в дисертаціях Н. Городньої, О. Кучика, В. Кушніра, О. Павлюка, С. Попика, Т. Шинкаренко. Роль української дипломатії при формуванні державних кордонів України частково розглядається у дисертації О. Дубрави, причому автор доводить розгляд цієї проблеми до перших років існування СРСР. Діяльності української дипломатії при укладенні Брест-Литовського та Ризького мирних договорів присвятили свої дисертації Г.Галицька-Дідух, С. Кобринська, В. Коваль, П. Притуляк. Діяльність дипломатичних представництв доби Директорії в країнах Центральної Європи проаналізовано в кандидатській дисертації В. Соловйової. Другу підгрупу складають дисертації-персоналії. Так, в дисертації Л. Дудко досліджується діяльність О. Лотоцького. В дисертації Л. Бурачок поряд з іншими аспектами громадсько-політичної діяльності досліджується і дипломатична діяльність О. Назарука. Суспільно-політичним поглядам С. Шелухіна присвятила дисертацію Я. Турчин. Діяльність Д. Дорошенка в еміграції дослідив Д. Бурім. Окремі аспекти дипломатичної діяльності С. Томашівського проаналізувала в дисертаційному дослідженні та серії статей Н. Халак. С. Осадчук в дисертації, присвяченій М. Лозинському, дослідила правові погляди вченого. Різним аспектам суспільно-політичної та дипломатичної діяльності М. Славинського присвячено дисертацію В. Очеретяного. Зовсім недавно захистив дисертацію М. Горбатюк, присвятивши її діяльності А. Ніковського. На жаль, лише три докторських дисертації, захищених на початку ХХІ ст., увінчують історіографію проблеми. Це дисертації В. Матвієнка, В. Соловйової та І. Дацківа.

Висновки

У висновках сформульовано загальні підсумки дослідження та викладено основні положення дисертаційної роботи, які виносяться на захист:

- З'ясовано недостатність вивчення досліджуваної проблеми, фрагментарність її відображення в науковій літературі. В дослідженні діяльності та ролі української еліти в національних державотворчих процесах 1917-1921 рр. чітко простежується п'ять основних історіографічних етапів: роки Українських національно-визвольних змагань (1917-1921); 1920-ті роки; 1930-ті - перша половина 1950-х років; друга половина 1950-х - середина 1980-х років; сучасний історіографічний етап (з кінця 1980-х років). На кожному з цих етапів головні напрямки та рівень наукових досліджень визначалися комплексом суб'єктивних і об'єктивних факторів і умов. Бурхливі події та перетворення, спричинені Українською революцією, визначили зміст і значущість доленосної доби 1917-1921 років в історичному розвитку українського народу. Перші спроби аналізу подій Української революції 1917-1921 рр. були здійснені ще в ті буремні часи. Ініціатива у розробці історії революційних звершень, невдач і потрясінь довгий час належала політикам, суспільним та партійним діячам, а не науковцям. Це призвело до певної міфологізації та суперечливості у висвітленні подій того періоду. Процес нагромадження знань і осмислення теми в українській історіографії зумовлювався як науковими, так і позанауковими чинниками. Така тенденція притаманна всім етапам історіографічного процесу: партійно-політична й ідейна заангажованість, національно-патріотичний пафос, глорифікація минулого, моноетноцентризм знаходили свої специфічні прояви в західноукраїнській літературі міжвоєнного періоду, в доробку українського зарубіжжя, у працях радянського періоду та в сучасних вітчизняних дослідженнях.

- Виявлено, систематизовано та досліджено комплекс історіографічних джерел з проблеми. Історіографія діяльності національної еліти в державотворчих процесах 1917-1921 рр. представлена значним масивом історичної літератури та інших галузей гуманітарних знань, яка відзначається різною науковою вартістю та глибиною й об`єктивністю відображення конкретно-історичних подій. Тільки кандидатських та докторських дисертацій, безпосередньо присвячених різним аспектам досліджуваної проблеми, з 1991 р. по 2011 р. захищено близько 190. Досліджено повноту та достовірність відображення в історіографії діяльності національної політичної, військової, дипломатичної, творчої та духовної еліти, її роль у державотворчих процесах 1917-1921 рр. Радянська історіографія з її догматизмом, перекрученням і замовчуванням подій і фактів щодо різних аспектів нашої проблематики виявилася в науковому плані теоретично безплідною. Що стосується вчених діаспори і зарубіжжя, то в їхньому розпорядженні було замало документальних матеріалів, що наклало відбиток на зміст багатьох досліджень, їхніх висновків, які мають суперечливий і дискусійний характер.

- Доведено, що в останні роки слово "еліта" впевнено утвердилося у вітчизняній публіцистиці, науковій літературі та засобах масової інформації. Однак, попри відоме всім розшифрування цього терміна, - "найкращі люди", стосовно розуміння еліти як соціального феномену існує багато проблем і парадоксів, адже в сучасній Україні, як і в 1917-1921 рр., йде процес формування національної еліти і, на жаль, до її когорти іноді потрапляють не зовсім достойні люди. Термін "національна еліта" є загальним, збірним і за широтою свого діапазону включає такі терміни як "політична еліта", "військова еліта", "дипломатична еліта", "культурно-мистецька еліта", "науково-освітянська еліта", "духовна еліта" тощо.

- З'ясовано, що діяльність політичної еліти в порівнянні з іншими складовими національної еліти революційної доби 1917-1921 рр., висвітлено найповніше. Діяльності визначних представників національної політичної еліти доби Української революції 1917-1921 рр. М. Грушевському, В. Винниченку, С. Петлюрі, П. Скоропадському, Є. Петрушевичу та іншим присвячено не лише серії статей у наукових збірниках і часописах, а й колективні та індивідуальні монографії й дисертаційні дослідження. Проте багато аспектів їхньої діяльності залишаються маловивченими і дискусійними. В останні роки з'явилася низка публікацій, присвячених партійно-політичній еліті, однак ґрунтовне вивчення цього аспекту проблеми ще попереду.

- Констатується, що історіографічний аналіз джерел і літератури свідчить, що в ході визвольних змагань були створені повноцінні збройні сили - Галицька і Наддніпрянська армії, військовий флот, у середовищі яких зросли воєначальники, народилися національні герої, що стали взірцем для виховання нових поколінь патріотів. Здійснений історіографічний аналіз літератури з проблеми дає підстави стверджувати, що діяльності військової еліти в Українській революції 1917-1921 рр. присвячено величезний масив літератури. Але, на жаль, не все те, що написано, є бездоганним. Багато видань написані тенденційно, з перекрученням фактів і помилками. На жаль, ці помилки перекочовують з одного видання до іншого, тому нагальною потребою сьогодні є активізація діяльності щодо ґрунтовного вивчення наукового доробку попередників, створення нових досліджень з високоякісною аналітичною та інформаційно-фактологічною наповненістю. Давно назрілим є видання комплексного дослідження про діяльність українських збройних формувань щодо захисту національної державності з ґрунтовним висвітленням ролі національної військової еліти різних рангів, адже про більшість її представників ми маємо лише стислі повідомлення біографічного характеру.

- З'ясовано, що свідченням активізації досліджень з проблеми є поява публікацій, присвячених вивченню діяльності національної еліти на регіональному рівні, але цей процес нині лише розгортається. Найбільше таких публікацій стосується Київщини, Поділля, Донбасу, Полтавщини і Харківщини. Ще один аспект проблеми - гендерні особливості історіографії державотворчої ролі еліти революційної доби 1917-1921 рр. З`ясовано, що однією з головних особливостей жіночого руху в Україні революційної доби була його підпорядкованість національно-визвольній боротьбі. На сьогодні гендерний аспект проблеми представлений ще зовсім невеликим науковим доробком, а на місцевому рівні його вивчення взагалі не розпочиналося. Щодо висвітлення дослідниками державотворчої діяльності науково-освітянської та культурно-мистецької еліти, то історіографічний аналіз літератури з цих аспектів проблеми свідчить, що на дисертаційному та монографічному рівні її вивчення увінчалось лише поодинокими ґрунтовними дослідженнями, тобто цей процес сьогодні перебуває тільки на початковій стадії і потребує активізації зусиль науковців для розробки проблеми.

- Проаналізовано стан вивчення науковцями діяльності дипломатичної еліти. Не дивлячись на значну кількість публікацій, можна стверджувати, що ґрунтовних досліджень у даному напрямі ще не створено, проте об`єктивне вивчення зовнішньополітичної служби України 1917-1921 рр., діяльності її окремих представників, дозволить, насамперед, уникнути повторення негативних явищ і помилок минулого, а дослідження перших кроків на шляху розбудови зовнішньої політики України доби державотворчих пошуків 1917-1920 рр. сприятиме, зокрема, розв`язанню проблем сучасної підготовки кваліфікованих дипломатичних кадрів, творення такого апарату міжнародних взаємин, який би адекватно відповідав пріоритетним напрямам зовнішнього курсу нашої країни.