Церковні реформи в Російській імперії другої половини ХІХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Церковні реформи в Російській імперії другої половини ХІХ ст.

07.00.02 - всесвітня історія

Сергієнко АЛЛА АНАТОЛІЇВНА

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії Росії історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Мордвінцев В'ячеслав Михайлович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри історії Росії

Офіційні опоненти: доктор історичних наук

Машевський Олег Петрович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

доцент кафедри нової та новітньої історії

зарубіжних країн історичного факультету

кандидат історичних наук

Денисенко Володимир Анатолійович,

Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна»,

старший викладач кафедри журналістики

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, чотирьох додатків. Повний обсяг дисертації становить 235 с., з яких 206 с. основного тексту, 25 с. списку використаних архівних джерел та літератури (282 позиції) та 4 додатки.

Вступ. Актуальність дослідження. Для історичної науки період «великих реформ» Олександра ІІ - один з найпопулярніших. Дослідниками було всесторонньо вивчено зміст основних реформ, їх причину, підготовку та реалізацію. Але в науці недостатньо висвітленою залишалася найважливіша державна реформа Російської імперії другої половини ХІХ ст. - церковна. Адже Церква на той час являла собою складову системи державного управління та посідала основне місце саме в духовному житті суспільства, але церковні, порівняно з іншими суспільно-політичними реформами в країні, фактично відійшли на другий план.

Дослідження процесу церковного реформування другої половини ХІХ ст. дає можливість розкрити основний напрямок та характер державної політики стосовно Церкви; дозволяє з'ясувати зміни становища духовенства у суспільстві та причини переходу частини осіб духовного звання на радикальні позиції по відношенню до самодержавства на початку ХХ ст.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в межах науково-дослідної теми «Українська нація в загальноєвропейському вимірі: історія та сучасність» (державний реєстраційний номер 11 БФ 046-01), включеної до тематичного плану історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють другу половину ХІХ ст. Нижня межа обумовлена початком підготовки та проведенням серії церковних реформ 60-70-х рр. ХІХ ст. Верхня межа пов'язана з проведенням політики контрреформ 80-90-х рр. ХІХ ст.

Об'єкт дослідження - церковні реформи як сукупність політичних заходів в контексті державних змін в Російській імперії другої половини ХІХ ст.

Предмет дослідження становить процес реалізації та результати церковних змін, впроваджуваних в Росії зазначеного періоду.

Мета дисертаційної роботи полягає в тому, щоб розкрити особливості церковних реформ в контексті державної політики Російської імперії другої половини ХІХ ст. Відповідно до мети у даному дослідженні поставлено наступні завдання:

– дослідити стан наукової розробки та джерельну базу проблеми;

– з'ясувати зміни в правовому становищі Правлячого Синоду другої половини ХІХ ст.;

– виявити вплив державної політики на реформи в системі адміністративно-єпархіального управління на місцях;

– визначити нові явища в політиці царського уряду стосовно білого та чорного духовенства, їх матеріального та правового становища в суспільстві;

– розкрити характерні риси діяльності початкових освітніх закладів духовного відомства та проаналізувати реформаторські заходи уряду і Синоду щодо них;

– встановити нововведення в галузі середньої духовної освіти;

– з'ясувати особливості перетворень в духовних академіях Російської імперії другої половини ХІХ ст. та оцінити їх роль у загальній системі освіти.

Теоретико-методологічна база. В основу дисертаційного дослідження покладено принцип історизму, що дозволяє виявити особливості державної політики стосовно шляхів реалізації церковних реформ в другій половині ХІХ ст. В свою чергу, принцип аналізу та синтезу дозволив визначити місце та функції Православної Церкви в системі загальнодержавної політики періоду «великих реформ». Крім того, основні характеристики матеріального та правового становища православного духовенства в суспільстві були встановлені за допомогою принципу соціального підходу. Предмет та завдання дослідження обумовили використання в роботі порівняльно-історичного, статистичного, ретроспективного, проблемно-хронологічного методу.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що при залученні широкого кола джерел та літератури уперше здійснено спробу аналізу церковних змін як однієї з основних частин державної політики періоду «великих реформ» в Російській імперії другої половини ХІХ ст. Уточнено, що реалізація ряду державних заходів щодо змін в Синоді, адміністративно-єпархіальному управлінні, підтвердили становище Церкви як підконтрольної світському керівництву державної інституції, де особа духовного звання стала чиновником, а не духовним наставником громади. Це спричинило перехід частини православного духовенства на радикальні позиції щодо діючої влади. По-новому, з урахуванням сучасних наукових концепцій розкрито особливості участі православного духовенства у розвитку освіти в державі. На основі аналізу законодавчих документів охарактеризовано особливості реформ, стосовно діяльності духовних семінарій та організації наукового і виховного процесів в них. Проаналізовано роботу духовних академій держави в рамках введених нових Статутів 1869 та 1884 рр.

Практичне значення одержаних результатів. Результати роботи можуть бути використані для написання підручників з історії Росії та України, з історії Церкви, всесвітньої історії. Крім того, проведені дослідження дозволяють застосувати їх в процесі розробки відповідних спецкурсів для студентів вищих навчальних закладів.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертації доповідались та обговорювались на засіданнях кафедри історії Росії Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Загальна концепція дослідження та його окремі аспекти знайшли своє відображення у доповідях та виступах на наукових конференціях: «Десяті джерелознавчі читання» (Київ, 2009 р.), V Всеукраїнська наукова конференція «Інтелігенція і влада» (Одеса, 2009 р.), Друга міжнародна наукова конференція студентів, аспірантів та молодих вчених «Одеські читання: актуальні проблеми історії, археології та етнології» (Одеса, 2010 р.), Міжнародна конференція молодих учених, до 175-річчя Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Дні науки історичного факультету - 2009» (Київ, 2009 р.), ІІІ Міжнародна науково-практична конференція молодих учених, присвячена 65-річчю Перемоги у Великій вітчизняній війні «Дні науки історичного факультету - 2010» (Київ, 2010 р.), ХХ Міжнародна конференція «Історія релігій в Україні» (Львів, 2010 р.), «Одинадцяті джерелознавчі читання» (Київ, 2010 р. ). Основні положення дослідження було відображено у чотирьох наукових статтях, надрукованих у фахових виданнях.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

У першому розділі «Історіографія та джерельна база дослідження» подано аналіз історіографії та джерельної бази проблеми.

У підрозділі 1.1 «Стан наукової розробки теми» проаналізовано рівень висвітлення проблеми церковних реформ в Російській імперії другої половини ХІХ ст.

Дослідження окремих аспектів діяльності Церкви та православного духовенства розпочалося з 50-х рр. ХІХ ст. Саме в цей час вийшли в світ роботи священика І.В.Белюстіна та професора Д.І.Ростиславова. Характеризуючи матеріальне становище сільських парафіяльних причтів, порівнюючи умови життя білого та чорного духовенства в Російській імперії, вони наголошували на потребі проведення реформ. Критичне ставлення даних авторів до умов діяльності духовенства спричинило дискусії в періодичних виданнях та збірниках.

Проте, П.В.Знаменський, аналізуючи становище православного духовенства, зазначав, що воно набуло статусу державного служителя. Крім того, духовенство саме віддаляло себе від суспільства, слідуючи негласному праву успадкування церковних посад. Цю думку підтримували О.О.Папков та М.П.Руновський, які наголошували на тому, що ставлення державної влади до духовенства сприяло його замкнутості і відстороненню від пастви, наділяло його функціями та повноваженнями чиновника, а не особи духовного звання. У свою чергу, Є.Є.Голубинський критично ставився до змін, які ініціювала влада, і вважав доцільним, щоб особа духовного звання в першу чергу була наставником для людей, а не розв'язувала проблеми свого матеріального становища.

Між тим, в другій половині ХІХ ст. поза увагою дослідників не залишився і розвиток духовної освіти в країні. Особливий інтерес у контексті даної роботи становлять праці Ф.В.Благовидова, М.М.Голубковського, Б.В.Тітлінова, Ф.І.Титова, як професійні історичні дослідження, котрі надавали змогу простежити етапи змін та особливості духовної освіти в державі.

Отже, період дореволюційної історіографії характеризується акумулюванням значного масиву фактологічного матеріалу. Авторами робіт були переважно представники духовного стану, які виносили на обговорення проблеми, що турбували тогочасне суспільство. Тому праці мають переважно публіцистичний характер, але це не зменшує їхнього наукового значення.

У 20-30-х рр. ХХ ст. вивчення історії Церкви перебувало під впливом загальнодержавної політики та атеїстичних поглядів партійно-державного керівництва. Відповідно, в працях демонструвалася ідеологічна спрямованість щодо оцінки ролі церкви в житті суспільства.

Інтерес до церковної історії відроджується у 60-70-х роках ХХ ст. Виходить ряд монографій і колективних праць, в яких аналізується становище Російської Православної Церкви у період «великих реформ», але в межах партійної ідеології. В той же час активізується діяльність російських дослідників в еміграції. Так, К.Смолич, використовуючи церковне та світське законодавство, намагався проаналізувати державну політику синодального періоду стосовно Церкви.

У пострадянський період сфера наукових тематик дослідження історії Церкви значно розширюється. З'являються нові монографії О.Ю.Полунова, С.Л.Фірсова, С.В.Римського, в яких оцінюється роль державної влади в реформах церкви, аналізується позиція самого духовенства щодо впроваджуваних змін.

Праці сучасних науковців у цілому базуються на репрезентативних комплексах джерел, що не вводилися до наукового обігу. Розширюється проблематика досліджень, крім того залучаються етнографічні, соціологічні, статистичні методи, а саме: в дослідженні вищої церковної ієрархії, православного кліру та його взаємостосунків з паствою, регіональних особливостей церковного життя. Дані питання стали темами наукових праць Л.І.Кучумової, Т.Бернштам, Т.Лєонтьєвої, С.Алєксєєвої та ін..

Крім того, важливим доповненням історіографічної бази дисертації є матеріали релігійних періодичних видань, що стали нововведенням другої половини ХІХ ст. Широкий спектр тем, котрі виносились на розгляд, демонстрували різні аспекти тогочасного життя православного духовенства.

Таким чином, аналіз історіографії проблеми дав змогу зробити висновок, що дослідження реформ в галузі офіційної Церкви в другій половині ХІХ ст. має різноплановий характер та недостатню вивченість. Тому питання щодо проведення церковних реформ як процесу змін в духовному відомстві держави залишається відкритим.

У підрозділі 1.2 «Джерельна база дослідження» дається аналіз архівних матеріалів та опублікованих джерел, які були використані при написанні дисертації.

Основою роботи слугували перш за все документи, які зберігаються у фондах архівів м. Києва та м. Москви. До таких архівних джерел відносять значний масив документальної бази, який сформувався внаслідок діяльності державних і церковних органів управління, а також документи особових фондів духовних осіб. Першорядним, за значенням, є комплекс документів, представлений у Центральному державному історичному архіві України (м. Київ). Перш за все - це фонди Київської духовної консисторії (Ф. 127), Благочинного монастирів Київської єпархії 1836-1919 рр. (Ф.183), особового фонду митрополита Київського та Галицького Платона (Ф.192), Київської духовної академії (Ф.711). Важливими є матеріали Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.Вернадського, де робота велася з матеріалами, що містяться у фондах Священного Синоду (Ф.13), архіву Київської духовної академії (Ф.160), дипломних робіт випускників Київської духовної академії (Ф.304). В них міститься значна база документів Синоду, листування обер-прокурора з архієреями щодо вирішення церковних справ, матеріали Київської духової академії.

Крім того, вагомим доповненням стали матеріали особового фонду архієпископа Тверського - ректора духовної академії, письменника Сави Тихомирова 1819-1896 рр. (Ф.262), що зберігаються у відділі рукописів Російської державної бібліотеки, та документи з фонду Московської синодальної контори (Ф. 1183) Російського державного архіву давніх актів (м. Москва). В матеріалах зазначених фондів за своєю типологією переважають звіти, пояснювальні записки парафіяльного духовенства, накази, розпорядження, листування єпархіального керівництва.

До опублікованих джерел належить «Полное собрание законов Российской империи», що містить імператорські маніфести, розпорядження стосовно Церкви, її функцій, управління, правового становища православного духовенства. Ряд документів було опубліковано і в офіційній частині релігійних періодичних видань. Крім того, важливими для розробки досліджуваної проблеми були розпорядження та циркуляри Синоду по відомству Православного сповідання, щорічні звіти обер-прокурорів, збірники документів, які репрезентували діючі на той момент закони.

Загальна характеристика історіографії та джерельної бази з досліджуваної проблеми свідчить, що церковні реформи в Російській імперії другої половини ХІХ ст. мали вплив на розвиток подій в суспільстві та державі загалом. Розглянута література та архівні джерела дали можливість розкрити проблеми, пов'язані з реалізацією змін в системі центрального та адміністративно-єпархіального управління Російської імперії, в правовому і матеріальному становищі православного духовенства та його діяльності в освітній сфері.

У другому розділі «Єпархіально-адміністративні зміни в Російській імперії другої половини ХІХ століття» розглянуто процес змін вищих органів влади духовного відомства, а також досліджено умови та результати реформ в системі центрального та адміністративно-єпархіального управління Російської імперії.

У підрозділі 2.1 «Правлячий Синод та обер-прокурор як вищі органи влади центрального церковного управління» розглядаються зміни, які продемонстрували набуття Синодом рис державного органу управління. Так, в другій половині ХІХ ст. було представлено близько п'ятнадцяти проектів реформ Синоду. Їх авторами стали представники духовенства, державні чиновники, службовці Духовного відомства, науковці (А.М.Муравйов, О.Ф.Лавров, В.Долгорукий, П.Саломон та ін.).

Проекти реформ, подані у вигляді приватних листів та записок неофіційного характеру, не були представлені на широкий загал. Їх автори розділилися на дві групи: представники першої відстоювали право відновлення принципів колегіального управління в Синоді, тоді як друга група реформаторів наполягала на доцільності перебудови Духовного відомства за прикладом міністерств. Але проекти реформування Синоду не були реалізовані, оскільки архієреї виступили з рішучим протестом, вбачаючи в ініціативі реформ з боку світської влади загрозу остаточного поглинання Церкви державою. Цей факт ще раз акцентував увагу на існуванні гострих протиріч між духовенством та світською владою.

Значний вплив на роботу Синоду мав обер-прокурор, статус якого суттєво підвищується. Крім того, на ефективності роботи відомства православного віросповідання відбилося і його ставлення до членів Синоду та Церкви. Так, О.П.Ахматов (1862-1865) вбачав в Церкві силу, покликану виконувати інтереси держави і не більше. У свою чергу, Д.О.Толстой (1865-1880) проявив себе як обізнаний політик та керівник. Це підтверджується тим, що, перебуваючи на посаді обер-прокурора, він був призначений і Міністром народної просвіти. Саме за його керівництва було ліквідовано станову замкнутість духовенства, впроваджено реформи в галузі духовної освіти. Однак він критично ставився до роботи архієреїв та залучав на керівні посади до Синоду біле духовенство. На відміну від Д.Толстого, політика К.П.Побєдоносцева (1880-1905) була спрямована на збереження «форми» внутрішніх державно-церковних відносин, а в проведенні реформаторських заходів - на співпрацю з архієреями і розширення їх повноважень як членів Синоду. Але це привело до відстоювання в архієрейських колах самостійних інтересів Церкви та формування ідеї відновлення патріаршества, що суперечило інтересам держави.

В цілому зміни у вищому церковному управлінні запроваджувалися на основах загальнополітичного курсу держави. Це акцентувало увагу на зверхності позицій світської влади в реформаторських заходах, тоді як духовенству відводилася роль виконавця.

У підрозділі 2.2 «Структура та зміни в системі єпархіального управління» проаналізовано основні напрямки реформування адміністративно-єпархіального управління у контексті загальнодержавних змін.

Відкриття нових єпархій зумовлювалося активізацією колонізаційних процесів, що відповідно приводило до формування церковної структури на загальнодержавний зразок. Нові єпархіальні одиниці були утворені на території Західного та Східного Сибіру, Приамур'я, Кавказу, Польщі та Фінляндії. Крім того, в 1867 р. було скасовано поділ єпархій на класи (з 1764 р. єпархії поділялися на три класи: митрополії, архієпископства, єпископства). Основною фігурою в керівництві єпархією був архієрей. Проте факт державного контролю за Церквою підтверджувала запроваджена практика призначення архієреїв на кафедри, що впливало на їх роботу, а саме, ставлення до своїх обов'язків. За таких обставин вони були більше зацікавлені в налагодженні стосунків зі світською владою, для отримання «вигідної» єпархії, а не у виконанні покладених на них архіпастирських функцій. Ось чому, будучи в єпархії першою особою, архієрей не мав свободи дій, які йому надавалася за правом.

У 1865 р. була введена посада вікарія у всіх єпархіях держави. Будучи в сані єпископа, він не мав своєї єпархії, а допомагав в управлінні правлячому єпархіальному архієрею. На законодавчому рівні повноваження вікарія так і не були затверджені, а визначалися безпосередньо преосвященним.

Духовні консисторії продовжували працювати за статутом 1841 р., але в їх роботі посилюється тенденція подвійного підпорядкування головного чиновника консисторії - секретаря архієрею, як очільнику єпархії, та обер-прокурору. Це надавало останньому змогу контролювати єпархіальне життя та роботу преосвященного зокрема.

Між тим реформи в галузі духовного відомства привели до остаточного утвердження інституту благочинних. На місцевому рівні були сформовані благочинницькі округи та ради, а в квітні 1881 р. затверджено адміністративне призначення благочинних терміном на п'ять років з правом переобрання. Реформатори покладали на них обов'язки цензорів, котрі повинні були контролювати роботу священнослужителів в єпархіях та доносити у консисторію на парафіян, які не були понад рік на сповіді й причасті. Це підтверджувало створення світською владою системи контролю за виконанням віруючими духовних обов'язків.

Одночасно проводилося реформування найменших єпархіальних одиниць - парафій. У 1869 р. законодавством було визначено порядок скорочення їх кількості та церковного кліру при них. Не змінювався склад причтів лише тих церков, парафіяни яких надавали їм утримання. Штат церковного кліру передбачав наявність священика та причетника у званні паламаря, але нововведення спричинили плутанину серед церковних причтів. Тому в 1885 р. були введені нові правила щодо перегляду складу парафій. Результатом стало дроблення парафіяльної мережі та призначення штату служителів у складі священика, причетника та диякона (за потребою).

У третьому розділі «Зміни в становищі православного духовенства» розкрито зміни щодо державної політики стосовно матеріально-правового становища білого духовенства, чернецтва й монастирів. синод духовенство реформа царський

У підрозділі 3.1 «Державна політика по відношенню до матеріально-правового положення білого духовенства» визначено, що головну роль в реформуванні духовного відомства відігравала перш за все світська, а не церковна влада. Ініціатором реформ став міністр внутрішніх справ О.П. Валуєв, який обґрунтував важливість внесення змін в становище православного кліру. Для реалізації намічених проектів в 1862 р. було створене Особливе Присутствіє, до складу якого увійшли як представники духовенства, так і світської влади. Головним стало розв'язання проблеми матеріального забезпечення православного кліру. В другій половині ХІХ ст. кошти, що знаходилися у віданні Синоду та призначалися на утримання осіб духовного звання, перейшли під контроль Державного казначейства. Як наслідок, Синод був позбавлений права фінансування білого духовенства.

Обов'язок забезпечення священиків та церковнослужителів частково був перекладений на місцеву владу. При цьому, слід зазначити, що міське духовенство, порівняно із сільським, мало кращі умови роботи та вищі прибутки. Одними з основних елементів забезпечення сільського парафіяльного духовенства залишалися прибутки від земельних наділів та плата за виконання треб. Між тим, у 1864 р. було затверджене «Положення про церковно-парафіяльні опікунства». Його метою було облаштування парафіяльних церков та причтів при них, а також організація початкового навчання дітей духовенства.

Проте одним з аспектів реформаторської політики в досліджуваний період став введений в дію проект про призначення пенсійного утримання православному духовенству. Для цього пенсійний капітал Церкви був переданий до казначейства, а це означало, що духовенство фактично перейшло на державне забезпечення. До того ж, право на пенсії отримали і вдови священиків.

У свою чергу, за часів обер-прокурора Д.Толстого (з 1869 р.) була скасована замкнутість духовного стану. Дітям білого духовенства дозволялося навчатися у світських навчальних закладах, після закінчення яких вони мали право самостійно обирати собі професію. Одночасно на офіційних підставах було встановлено обмеження стосовно родинної спадковості священика на парафію, хоча на практиці дана постанова духовенством порушувалася.

Зазнало змін і військове духовенство. Йому призначалися пенсійні виплати з капіталів Військового міністерства. Крім того, у 1887 р. священики армії та флоту були об'єднані під управлінням протопресвітера (головного священика). Він урівнювався в правах та функціях з єпархіальним архієреєм, але його відомство не мало постійної чітко визначеної території. Також, священикам армії та флоту за службу призначалася плата, що прирівнювалась до офіцерських окладів. При цьому зберігалося їх подвійне підпорядкування Синоду та Військовому відомству.

Відбулися зміни і в становищі старообрядців. Уряд дозволив їм мати паспорти для пересування в межах імперії, офіційно займатися промислами та торгівлею, обіймати посади волосного старшини або його помічника. Також знімалася заборона на проведення духовних треб та богослужінь, на утримання молитовних приміщень. Але в той же час зберігалися обмеження на ведення благодійницької та освітньої діяльності старовірів.

Підрозділ 3.2 «Зміни в становищі православних монастирів та чернецтва» присвячений висвітленню основних нововведень стосовно чорного духовенства.

З розширенням територій держави, спостерігається зростання кількості монастирів. Це активізувало діяльність релігійних місій, «форпостом» яких були чернечі обителі, адже саме через них здійснювався вплив на місцеве населення. При місіонерських монастирях формувалися релігійні братства. Вони знаходили підтримку з боку влади та спрямовували свою роботу на благодійницьку діяльність, протидію посяганням з боку іновірців і розкольників.

Збільшенню чисельності обителей та чернецтва в них сприяло скасування кріпацтва. До кінця ХІХ ст. кількість чоловічих монастирів зросла в 1,5, а жіночих в 4,5 рази, що пояснювалося активним поширенням жіночих общин, які існували на засадах послуху та виконання благодійницької діяльності. Це було зумовлене підривом патріархальних основ сільської родини, що суттєво змінило положення жінки в суспільстві.

Четвертий розділ «Реформи в галузі духовної освіти в другій половині ХІХ ст.» присвячений аналізу змін в духовній освіті.

У підрозділі 4.1 «Зміни в системі церковно-парафіяльного шкільництва» висвітлено політику уряду Російської імперії та Правлячого Синоду стосовно ролі духовенства в становленні та розвитку народної освіти, формування церковно-парафіяльного шкільництва як початкової освітньої ланки, участь православного духовенства в роботі недільних шкіл та шкіл грамоти.

Діяльність церковно-парафіяльних шкіл ініціювалася безпосередньо місцевим духовенством за підтримки громадськості. В середині 60-х рр. ХІХ ст. в Російській імперії на всі 32.000 парафій припадало 21.420 церковно-парафіяльних училищ духовного відомства, в яких навчалося 413.524 учнів. Щодо кількості початкових освітніх закладів духовного відомства, то вони переважали чисельність світських шкіл, але не мали конкретно визначених, стабільних прибутків та засобів утримання. Православне духовенство перейняло освітню ініціативу тогочасних представників інтелігенції та очолило роботу недільних шкіл, в яких можна було одержати належний рівень елементарних знань особам різного віку.

«Правила про церковно-парафіяльні школи» 1884 року поділяли початкові освітні заклади духовного відомства на чотири категорії: школи грамоти, однокласні, двокласні та другокласні церковно-парафіяльні школи. Були прийняті заходи стосовно підвищення освітнього рівня викладачів духовних шкіл - в двокласних церковно-парафіяльних школах вводився додатковий рік навчання теорії та практики викладання. Діяльність переважної більшості початкових закладів освіти духовного відомства не вирізнялася стабільністю в кількісному відношенні і залежала від матеріальних статків єпархій. Для підтримки функціонування церковних шкіл лише з 1894 р. їм призначалися постійні виплати з державного казначейства, тим самим підтверджувалася роль духовно-просвітницького потенціалу в політичних інтересах країни.

У підрозділі 4.2 «Вплив освітніх реформ на становище духовних семінарій» визначаються основні напрямки реформ в галузі середньої духовної освіти.

Реформа духовних семінарій 1867 р., що проводилася з активним залученням представників духовенства, мала ліберальний характер. Була ліквідована адміністративна влада академій над семінаріями, семінарій - над духовними училищами, при цьому встановлювалося право виборності всіх посадових осіб, а світські викладачі урівнювалися до цивільних службовців. В семінарії визначався шестирічний курс навчання, скорочувалася кількість загальноосвітніх предметів. Але це не сприяло зростанню популярності професії священика серед слухачів семінарій. Значна їх частина намагалася продовжувати своє навчання в світських освітніх закладах. Крім того, характер навчально-виховної роботи семінарій стає більше спрямованим на підготовку чиновників, які повинні були працювати в руслі загальнодержавних інтересів. Для цього, державна влада намагалась відсторонити слухачів семінарій від суспільного життя та впливу ліберальних ідей, що поширювались країною. Це, на противагу державницьким ідеям, пробуджувало в семінаристах бунтарські настрої та відкриту протидію владі.

У підрозділі 4.3 «Реформування духовних академій в другій половині ХІХ ст.» аналізуються основні напрямки реформ вищої духовної освіти.

У досліджуваний період зазнали реформування й духовні академії. Незважаючи на те, що ініціатором змін виступала світська влада, проекти реформ розроблялися за активної участі викладацького колективу всіх чотирьох духовних академій імперії (Московської, Санкт-Петербурзької, Київської, Казанської). Конференції духовних академій склали пропозиції щодо бажаних змін в статуті та навчальному процесі. Прийнятий у 1869 р. статут ухвалив виборність ректора, професури (шляхом таємного голосування), формування інституту науково-богословської атестації. Було визначено, що наукові ступені могли надаватися лише по богослов'ю, що акцентувало увагу на виключному богословському спрямуванні академій, вводилися спеціалізація курсів та розподіл академічної програми навчання на три відділи: богословський, історичний, словесний. Академічна рада опікувалася питаннями щодо управління, навчання та виховання слухачів. За новим статутом ректора можна було обирати і з представників білого духовенства.

В свою чергу, статут 1884 р. основну увагу приділив скасуванню занадто ліберальних реформувань попередніх років, тому було посилено централізацію управління академіями. В адміністративному сенсі, вони переходили під контроль місцевих єпархіальних архієреїв. Статут визначив духовні академії як закриті освітні заклади. Богословські та філософські предмети були обов'язковими для всіх слухачів. Встановлювалися три спеціальності для набуття наукових ступенів магістра та доктора: богослов'я, церковної історії та канонічного права.

У висновках сформульовано загальні результати дослідження та викладено основні положення дисертаційної роботи, які виносяться на захист.

- Стан наукової розробки даної теми та аналіз джерельної бази дослідження дає підстави стверджувати, що ця проблема недостатньо вивчалася дослідниками. Попри те, що початок вивченню питання становища православного духовенства в Російській державі другої половини ХІХ ст. був покладений ще в 50-х рр. самими учасниками подій, а в подальшому - дослідниками радянського періоду та еміграції, в основному висвітлювалося становище православного духовенства в процесі суспільно-політичних змін, його роль в розвитку освіти країни. Проте не були розглянуті особливості проведення церковних реформ як частини державної політики Російської імперії другої половини ХІХ ст., що спричинили фактичне підкорення Церкви світській владі.

- Доведено, що Правлячий Синод у зазначений період як колегіальний орган правління був позбавлений значної частини своїх повноважень, визначених Духовним Регламентом. Спостерігається посилення бюрократичних тенденцій в управлінні, що підтверджувалося зростанням ролі обер-прокурора за рахунок зменшення колегіальних прав Синоду.

- Показано зміни єпархіального адміністративно-територіального поділу імперії. Кордони губерній та єпархій фактично збігалися, що посилило контроль світської влади над духовною, тим самим виникала необхідність узгоджувати дії на спільній території зі світською владою. Між тим функціонування новоутворених єпархіально-адміністративних одиниць відрізнялося від центральних регіонів та мали свої особливості, а саме, система єпархіального управління перебувала в стані формування, активно діяли православні місії. Однак, становище архієреїв багато в чому визначалося загальнодержавною церковною політикою та особистим статусом преосвященних в церковних колах. Діяла система призначення архієреїв на кафедри, яка стала свідченням винагороди чи покарання преосвященного. Одним із результатів реформування стало введення в систему єпархіального управління посад вікарія та благочинного. Інститут вікаріанства був поширений на всі єпархії держави, але не мав єдиної системи функціонування, тоді як благочинні наділялися чітко визначеними поліційно-наглядовими функціями над парафіями. Проект скорочення кількості парафій привів до зменшення штату церковнослужителів, але не розв'язав проблему матеріального забезпечення духовенства. Це спонукало до повернення в 1884 р. скасованих парафій.

- З'ясовано, що внаслідок реформи була ліквідована станова замкнутість духовенства. Одним з суттєвих заходів стало наділення білого духовенства державною платнею та пенсійним забезпеченням. Проте на матеріальне становище та добробут сільських священиків це не вплинуло. Тому основними засобами для забезпечення їх існування залишилися земля, плата за виконання треб, руга та стан парафії в цілому. Між тим військове духовенство у вказаний період відрізнялося значно кращим становищем, особливо стосовно матеріального забезпечення, яке надходило від держави. При цьому зберігалося його подвійне підпорядкування Синоду та Військовому відомству. Реформи торкнулися і старообрядців, які отримали громадянські права. Та, жоден законодавчий документ не визнавав старообрядництво. Зростає роль монастирів як консолідуючого релігійного центру, що мало значну підтримку з боку влади. Розширення державних територій активізувало діяльність православних місій, відкриття нових обителей. Це сприяло просвітницькій діяльності, поширенню православ'я на новоприєднаних територіях. Скасування кріпацтва привело до збільшення кількості чернецтва та формування жіночих послушницьких общин, які спрямовували свою роботу на підйом благодійницької діяльності в державі.

- Визначено, що активізація церковно-парафіяльного шкільництва була спричинена потребою підвищення кількості освіченого населення. Ці школи користувалися популярністю серед незаможних верств населення, оскільки надавали безкоштовну освіту. Цю ситуацію держава намагалася використати у власних цілях, а саме, для виховання політично благонадійних громадян.

- Проаналізовано реформування духовних семінарій. Незважаючи на позбавлення навчального процесу схоластичних рис, виховна система стає жорсткішою, що призводить до конфліктів між керівництвом та семінаристами. Становище православного духовенства в державі не сприяло формуванню в колах вихованців семінарій бажання надалі служити в духовному відомстві. Як наслідок, серед вихованців семінарій формується опозиційне ставлення до існуючого державного управління.

- Показано, що в досліджуваний період духовні академії працювали за прийнятими Статутами 1869 та 1884 рр. За статутом 1869 р. духовні академії отримали нові штати викладачів, виборними стали посади ректора та інспектора. Вводилася спеціалізація навчальних курсів, що розподілялися на богословський, церковно-історичний, церковно-практичний відділи. Це розв'язувало проблему багатопредметності навчального процесу. Проте з навчальних програм були вилучені загальноосвітні предмети. В свою чергу, Статут 1884 р. передбачав право єпархіального архієрея контролювати роботу духовних академій. Звужувались повноваження Академічних рад та Правлінь, скасовувалася виборність викладацьких посад. Спеціалізація курсів була відмінена та посилився інспекторський контроль і цензура в навчальному процесі.

Отже, ми можемо констатувати, що зміни щодо Церкви хоча й відбулися, але вони не принесли очікуваних результатів. В самій Церкві також чекали реформ та виступали проти державної монополії в управлінні нею. В той же час особливо гостро з боку влади та білого духовенства критикувалась діяльність вченого чернецтва, через те що останні здійснювали постриг не для аскези, а для кар'єри. Крім того, існуюча система управління Духовним відомством робила парафіяльне духовенство безправним, а єпископів - деспотами. Тому союз держави і Церкви сприймався суспільством як показник реакційності й антинародності останньої, що позбавляло її надії на підтримку суспільства. Так, в другій половині ХІХ ст. Православна Церква залишалася під контролем держави, як наслідок частина православного духовенства зайняла радикальні позицій щодо діючої політики самодержавства.

ПУБЛІКАЦІЇ, ЩО ВІДОБРАЖАЮТЬ ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Церковні зміни в Російській імперії в 60-70-х роках ХІХ століття / А.А.Сергієнко // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. / За ред. доктора історичних наук, професора В.Ф. Колесника. - Київ, 2009. - Вип. 98. - С. 45-48.

2. Святійший Правлячий Синод та Обер-прокурор в системі державного управління Російської імперії другої половини ХІХ століття / А.А.Сергієнко // Часопис української історії / За ред. доктора історичних наук, професора А.П.Коцура. - Київ, 2010. - Вип. 17. - С. 55-60.

3. Становище церковно-парафіяльного шкільництва Російської імперії в період «великих реформ» Олександра ІІ / А.А.Сергієнко // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. / За ред. доктора історичних наук, професора В.Ф. Колесника. - Київ, 2010. - Вип. 99. - С. 45-48.

4. Відкриття єпархій та зміни в системі єпархіального управління Російської імперії другої половини ХІХ ст. / А.А.Сергієнко // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. / За ред. доктора історичних наук, професора В.Ф. Колесника. - Київ, 2010. - Вип. 102. - С. 48-51.

Публікації, що додатково відображають основні положення дисертації

5. Реформування церковної освіти в Російській імперії другої половини ХІХ - поч. ХХ ст. / А.А.Сергієнко // Дні науки історичного факультету-2009: Матеріали міжнародної конференції молодих учених, присвяченої 175-річчю Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - Вип. ІІ: у 4 ч. / Редкол.: член-кор. НАНУ, проф. В.Ф. Колесник (голова), доц. О.Ю. Комаренко (заст. голови), І.В. Семеніст (відп. ред) та ін. - Ч.3. - Київ, 2009. - С.94-97.

6. Костянтин Петрович Побєдоносцев - ідейний Дон-Кіхот Російської імперії другої половини ХІХ ст. / А.А.Сергієнко // Друга Міжнародна наукова конференція студентів, аспірантів та молодих вчених «Одеські читання: актуальні проблеми історії, археології та етнології». - Одеса, 2010. - С.125-129.

7. Правове та матеріальне становище парафіяльного духовенства Російської імперії в 60-70-х роках ХІХ ст. / А.А.Сергієнко // ХХ Міжнародна конференція «Історія релігій в Україні». - Львів: Логос, 2010. - С. 734-739.

АНОТАЦІЯ

Сергієнко А.А. Церковні реформи в Російській імперії другої половини ХІХ ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.02 - всесвітня історія. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2011.

Дисертація є комплексним дослідженням церковних реформ в Російській імперії другої половини ХІХ ст. В дослідженні зроблено історіографічний аналіз вивчення проблеми та залучені різні види джерел. Визначено й цілісно реконструйовано основні етапи змін, що торкнулися вищого органу церковного управління - Правлячого Синоду, та становище і характер проведення реформ в адміністративному устрої єпархій. Досліджено державні заходи щодо реформування матеріального та правового становища білого та чорного духовенства в державі. Розкрито тенденції зміни державної політики стосовно початкових освітніх закладів духовного відомства в другій половині ХІХ ст. На основі аналізу законодавчих документів визначено особливості проведення реформи духовних семінарій та організації наукового та виховного процесів в них. Проаналізовано характер діяльності духовних академій держави в рамках введених нових Статутів 1869 та 1884 рр.

Ключові слова: Правлячий Синод, обер-прокурор, православне духовенство, єпархія, парафія, духовна консисторія, вікарій, благочинний, духовна місія, духовна освіта.

Сергиенко А.А. Церковные реформы в Российской империи второй половины ХIХ в. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02 - всемирная история. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2011.

В диссертации на основе широкого спектра источников исследуются церковные реформ в Российской империи второй половины ХIХ в. Рассматриваются изменения в Правящем Синоде, который в исследуемый период был лишен значительной части полномочий, определяемых Духовным регламентом, а первенствующую роль в управлении ведомством занял обер-прокурор. Расширение государственных территорий способствовало формированию новых епархиальных единиц. Непосредственно в управлении епархиями усиливаются тенденции бюрократии, расширен круг обязанностей епархиальных архиереев, утверждены новые должности викария и благочинного. В правительственной политике относительно православного духовенства основополагающим стало решение проблемы материального обеспечения православного клира. Была ликвидирована замкнутость духовного состояния, а белому духовенству назначались заработная плата и пенсия. Обозначено, что расширение государственных границ активизировало деятельность религиозных миссий, в работе которых православные монастыри стали идеологической основой самодержавия. В свою очередь, ликвидация крепостничества способствовала увеличению количества монашествующих и формированию женских общин на правах послушания. Активное расширение системы церковно-приходских школ подтвердило право участия духовенства в развитии народного образования наравне со светскими начальными школами. Но большинство этих школ в государстве не имело стабильных источников финансирования, а их работа зависела от субъективных факторов, а именно: от личного отношения епархиального руководства, священников к своему участию в развитии народного образования. Изменения, которые были введены в духовных семинариях статутами 1867 и 1884гг., не способствовали возрастанию популярности священнослужительской службы, а усиление воспитательной системы способствовали обострению конфликтов между руководством и семинаристами. В свою очередь, принятые статуты духовных академий 1869 и 1884 гг. не устранили окончательно недостатки учебного процесса и его организации. Усилилась централизация управления, академии определялись как закрытые образовательные учреждения, подконтрольные епархиальным архиереям.

Ключевые слова: Правящий Синод, обер-прокурор, православное духовенство, епархия, приход, викарий, благочинный, духовная миссия, духовное образование.

Sergiyenko A.A. Church reform in the Russian Empire in the second half of the XIX century. - Manuscript

The thesis for the degree of the Candidate of historical science, speciality 07.00.02 - World history - Kyiv National University named after Taras Shevcjenko. - Kyiv, 2011.

The thesis is a comprehensive research of church reforms in the Russian Empire in the second half of the XIX century. The research involves historiographic analysis of the problem and the use of various sources. The thesis defines and integrally reconstructs main stages of the changes affecting the superior body of church administration - Ruling Synod as well as the condition and character of the reformation in the administrative structure of eparchies. There have been analyzed the state measures of reformation of material and legal state of secular and regular clergy in the country. The thesis examines the trends of changes of the state policy referring primary educational institutions of religious authorities in the second half of the XIX century. On the basis of the analysis of legislative documents there have been determined the characteristics of reformation of theological seminaries as well as organization of scientific and educational process there. There has been analyzed the character of theological academies activity in the framework of new Statutes of 1869 and 1884.

Key words: Ruling Synod, attorney-general, orthodox clergy, eparchy, parish, ecclesiastical consistory, vicar, archpriest, religious legation, theological education.

Размещено на Allbest.ru