Українські збройні сили як державотворчий чинник у національно-визвольних змаганнях 1917-1921 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Спеціальність 07.00.01 - історія України

УДК 97(477)“1917/1921”:355

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

УКРАЇНСЬКІ ЗБРОЙНІ СИЛИ ЯК ДЕРЖАВОТВОРЧИЙ ЧИННИК У НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАННЯХ

1917-1921 рр.

Ромащенко Віталій Васильович

Черкаси 2011

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі теорії, історії держави та права Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Капустян Ганна Тимофіївна, Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського, професор кафедри теорії, історії держави та права

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Коріненко Павло Степанович, Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, професор кафедри історії України

доктор історичних наук, доцент Михайлюк Олександр Володимирович, Національна металургійна академія України, завідувач кафедри документознавства та інформаційної діяльності

Захист відбудеться „18” жовтня 2011 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 73.053.01 у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького за адресою: 18031, м. Черкаси, бульв. Шевченка, 81, кім. 211.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького (18031, м. Черкаси, вул. Університетська, 22).

Автореферат розісланий „16” вересня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор історичних наук, доцент Корновенко С.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

український державність збройний

Актуальність теми зумовлюється необхідністю створення ефективної системи національної безпеки України, адекватній процесу глобалізації сучасного світу. Пріоритетне місце у ній неодмінно має належати Збройним Силам України. На сучасному етапі розбудови Української державності тривають дискусії щодо пошуку оптимальних шляхів розбудови української армії. У такій ситуації закономірним є інтерес до вивчення вітчизняного історичного досвіду, зокрема періоду національно-демократичної революції 1917-1921 рр., осмислення якого є надійним фундаментом для розуміння питань сучасності й перспектив майбутнього розвитку України.

Саме у роки революції одним із першочергових завдань постало відродження і захист Української державності. Збройні сили у тій історичній ситуації відіграли чи не ключову роль, продемонструвавши, що лише за умов належного до них ставлення з боку владних інституцій вони перетворюються на надійного гаранта існування і подальшої розбудови держави. Відтак приклад державотворчої діяльності урядів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР, ЗУНР та ролі і місця у ній військового чинника дає можливість керівництву сучасної України уникнути вірогідних помилок у забезпеченні національної безпеки держави.

Про актуальність теми свідчить і Указ Президента України від 12 квітня 2007 р. „Про заходи з відзначення подій Української революції 1917-1921 рр. та вшанування пам'яті її учасників”, що підтверджує важливість тих подій у формуванні національної свідомості громадян на сучасному етапі українського державотворення.

Отже, враховуючи зазначене вище, обрана нами для вивчення тема має наукове, суспільно-політичне значення. Цим і зумовлено її актуальність.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано згідно з комплексною науковою темою кафедри теорії, історії держави та права Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського „Суспільні процеси в українському селі 20-тих - 30-тих років ХХ ст.” (номер державної реєстрації 0101U000043).

Об'єкт вивчення - національне державотворення в роки революції 1917-1921 рр.

Предмет дослідження - роль Українських збройних сил в утвердженні національної державності 1917-1921 рр.

Хронологічні межі дослідження охоплюють березень 1917 - кінець листопада 1921 рр. Вибір нижньої хронологічної межі зумовлений відродженням українського національного руху після Лютневої революції та утворенням Центральної Ради і неабиякої активності у цьому солдат-українців; верхньої - завершенням Другого зимового походу армії УНР.

Територіальні межі дослідження. Опрацьовані матеріали стосуються території дев'яти українських губерній: Волинської, Катеринославської, Київської, Подільської, Полтавської, Таврійської, Харківської, Херсонської, Чернігівської, що, згідно з прийнятим Центральною Радою 7 листопада 1917 р. Третього універсалу, увійшли до Української Народної Республіки; етнографічних українських земель, які входили до Австро-Угорської імперії, а після проголошення Західноукраїнської Народної Республіки 13 листопада 1918 р. увійшли до її складу.

Мета дослідження полягає у тому, щоб на основі новітньої методології, опрацьованих автором історичних джерел, здобутків історіографії комплексно дослідити місце і роль Українських збройних сил у боротьбі за Українську державність 1917-1921 рр.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких дослідницьких завдань:

- проаналізувати стан наукової розробки теми, джерельну базу, окреслити методологію дослідження;

– вивчити поведінку солдат-українців у перші місяці після Лютневої революції та їх місце в українському загальнонаціональному русі під проводом Центральної Ради;

– дослідити військову політику українських національно-демократичних урядів 1917-1921 рр.;

– розкрити вплив військового чинника на державотворчу діяльність Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР та ЗУНР;

– з'ясувати військову співпрацю УНР та ЗУНР, її значення у реалізації ідеї соборності України;

– висвітлити боротьбу українського народу за свою державність протягом 1920-1921 рр., місце у ній Українських збройних сил.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:

– у контексті переосмислення напрацювань вітчизняних та зарубіжних істориків з'ясовано стан наукової розробки зазначеної теми, до наукового обігу залучено нові історичні джерела;

– проаналізовано головні причини високої активності солдат-українців в українському загальнонаціональному русі під проводом Центральної Ради;

– досліджено військову політику українських національно-демократичних урядів 1917-1921 рр.;

– показано вплив військового чинника на державотворчу діяльність урядів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР, ЗУНР;

– висвітлено військову співпрацю урядів УНР і ЗУНР та боротьбу Соборної армії за Українську державність;

– виявлено роль Українських збройних сил у боротьбі українського народу за державність у 1920-1921 рр.

Практичне значення дисертації полягає у тому, що фактологічний матеріал, теоретичні положення, висновки і узагальнення суттєво доповнюють сучасні знання з історії Української революції 1917-1921 рр. Матеріали дослідження можна залучати до написання узагальнювальних праць із історії Українських збройних сил від найдавніших часів до сьогодення, посібників та підручників; до розробки спеціальних програм, лекцій та спецкурсів з історії Українських збройних сил 1917-1921 рр.; до нових перспективних напрямків дослідження та подальшої науково-дослідної роботи істориків із вивчення цієї тематики.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації обговорено на кафедрі теорії, історії держави та права Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського. Загальну концепцію дослідження апробовано автором у виступах та повідомленнях на Міжнародній науково-практичній конференції „Наука і практика - 2007” (Полтава, 2007 р.), III Міжнародних Гуржіївських історичних читаннях (Черкаси, 2007 р.) та VII Всеукраїнському симпозіумі з проблем аграрної історії, присвяченому 90-ій річниці Української Держави (Черкаси, 2008 р.).

Публікації. Основні положення і висновки дисертації викладено автором у 7 публікаціях, 5 з яких - у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України. Загальний обсяг публікацій становить 2,4 друкованих аркуші.

Обсяг та структура дисертації зумовлені метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, 4 розділів, 9 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (577 позицій). Загальний обсяг рукопису становить 223 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт, предмет, мету і завдання дисертації, окреслено хронологічні й територіальні межі, сформульовано наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, подано відомості про апробацію отриманих результатів та публікації.

У першому розділі „Історіографія, джерельна база та методологія дослідження”, який складається з двох взаємопов'язаних підрозділів, проаналізовано наукову літературу з питань, співзвучних із темою дослідження, з'ясовано рівень і повноту джерельного забезпечення, окреслено методологію дослідження.

У підрозділі 1.1 „Історіографія теми” розкрито стан наукового вивчення теми. Історіографію з обраної теми умовно поділено на радянську, українську зарубіжну та новітню вітчизняну. Витоки радянської історіографії сягають 20-х - 30-х рр. ХХ ст. Насамперед це мемуарна література активних радянських діячів доби революції М. Майорова, В. Антонова-Овсієнка, Є. Бош, Д. Ерде, Р. Ейдемана, М. Какуріна Майоров М. Из истории революционной борьбы на Украине (1914-1919) / М. Майоров. - К., 1922.; Антонов-Овсеенко В. Записки о Гражданской войне / В. Антонов-Овсеенко. У 4-х тт. - М., 1924-1933.; Бош Е. Год борьбы: Борьба за власть на Украине с апреля 1917 г. до немецкой оккупации / Е. Бош. - Москва - Ленинград, 1925.; Эрде Д. Революция на Украине. От керенщины до немецкой оккупации. - Харьков, 1927.; Ейдеман Р. Громадянська війна на Україні / Р. Ейдеман, М. Какурін. - Харків,1928. та інших авторів.

Подальше вивчення революційних подій в Україні продовжилось у 50-х -80-х рр. ХХ ст. на сторінках наукових досліджень представників радянської школи істориків. Серед них особливої уваги заслуговує творчий доробок А. Лихолата, М. Супруненка, П. Голуба, Г. Заставенка, А. Ткачука, Н. Якупова, П. Гарчева, Ю. Гамрецького, колективні роботи С. Королівського, М. Рубача, М. Супруненка та І. Дубинського, Г. Шевчука та інших дослідників.

Висвітлюючи революційний процес на українському терені, радянські історики розглядали його як невід'ємну складову загальноросійської революції, кінцевою метою якої було встановлення радянської влади. Діяльність українських національно-демократичних урядів в оцінці радянських науковців носила антиреволюційний та антинародний характер.

У такому контексті формувалося і ставлення офіційної радянської історіографії до Українських збройних сил. Так, військо Центральної Ради визначалося контрреволюційним, Гетьманату - антинародним, Директорії - бандитсько-куркульським.

Таким чином, у радянській історіографії обрана нами для вивчення тема досліджувалася з позицій політичної упередженості, ідеологічної заангажованості. Саме цим можна пояснити відсутність об'єктивно-наукових праць радянських учених із історії Українських збройних сил періоду революції 1917-1921 рр.

Основу зарубіжної української історіографії складають праці безпосередніх учасників революційних подій в Україні. Багато хто з них обіймав високі державні посади, будучи водночас професійним істориком. Науковий доробок українського зарубіжжя також позначений впливом на нього політичної кон'юктури. Зумовлено це тим, що автори на сторінках своїх видань продовжували боротися один проти одного, як і у роки революції. Тому у міжвоєнній українській зарубіжній історіографії співіснували народницький (уенерівський, республіканський) та державницький (гетьманський, консервативний) напрямки. Представниками першого були колишні діячі Центральної Ради та Директорії УНР: М. Грушевський, В. Винниченко, І. Мазепа, П. Христюк, В. Андрієвський, Б. Мартос, О. Лотоцький, М. Ковалевський та ін. Державницький напрямок представлений роботами В. Липинського, Д. Дорошенка.

Для повоєнного періоду розвитку української зарубіжної історіографії був характерний поступовий відхід від політичної заангажованості у висвітленні революційних подій 1917-1921 рр. Світ побачили дослідження таких фахових істориків, як Н. Полонської-Василенко, І. Нагаєвського, Т. Гунчака, О. Субтельного та А. Жуковського Полонська-Василенко Н. Історія України 1900-1923 рр. / Н. Полонська-Василенко. - К., 1991.; Нагаєвський І. Історія української держави: двадцятого століття / І. Нагаєвський. - К., 1993.; Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття: Нариси політичної історії / Т. Гунчак. - К., 1993.; Жуковський А. Нарис історії України / А. Жуковський, О. Субтельний. - Львів, 1992..

Важливим досягненням української зарубіжної історіографії стала поява робіт із військової тематики, в яких на основі багатого фактологічного матеріалу висвітлено процес боротьби за Українську державність та участь у ній українських збройних сил протягом 1917-1921 рр. як у цілому, так і по окремих періодах зокрема. Це насамперед праці Л. Шанковського, О. Удовиченка, В. Кедровського, М. Капустянського, О. Доценка.

У сучасних умовах розвитку вітчизняної історичної науки над висвітленням українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., у тому числі військового чинника у державотворчій діяльності часів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, ЗУНР працює значна частина істориків. У цьому контексті доцільно виокремити праці В. Литвина, В. Верстюка, В. Солдатенка, О. Копиленка, С. Кульчицького, О. Мироненка, В. Сергійчука, М. Шамрая, М. Гетьманчука, В. Яблонського та колективні роботи Д. Табачника та Р. Симоненка, О. Рубльова та О. Реєнта, С. Корновенка, А. Морозова та О. Реєнта. Вони носять узагальнювальний характер, значну частину матеріалу у них присвячено військовій тематиці.

Зростання інтересу до революційних подій в Україні 1917-1921 рр. серед сучасних науковців засвідчує поява дисертаційних робіт із цієї тематики, зокрема, В. Горєлова, В. Пархоменка, М. Яцюка, Л. Кривизюка, О. Левченка, О. Мацагора, С. ОлійникаГорєлов В. І. Військово-політична діяльність П. Скоропадського та його роль у створенні Збройних Сил Української Держави: (Серпень 1886 - грудень 1918 рр.): дис. … кандидата іст. наук / В. Горєлов. - К., 1999.; Пархоменко В. А. Українські національні військові формування на Півдні України у 1917 - на початку 1919 рр.: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук / В. Пархоменко. - Донецьк, 2000.; Яцюк М. В. Військово-політична діяльність Директорії УНР (1918 - 1920 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук / М. В. Яцюк. - Харків, 2000.; Кривизюк Л. П. Вишкіл та виховна робота в українських військах періоду визвольних змагань 1917 - 1920 роках: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук / Л. Кривизюк. - Львів, 2001.; Левченко О. Д. Бойова діяльність армії Української Народної Республіки (листопад 1918 р. - липень 1919 р.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук / О. Левченко. - К., 2002.; Мацагор О. А. Програмові засади та діяльність українських політичних партій у сфері військового будівництва (березень 1917 - 1920 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук / О. Мацагор. - К., 2002.; Олійник С. В. Галицьке військо і визвольні змагання на території Правобережної України (липень 1919 - травень 1920 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук / С. Олійник. - Чернівці, 2004. .

З'ясуванню місця і ролі Українських збройних сил у національно-визвольних змаганнях 1917-1921 рр. частково присвячено роботи, в яких мова йде про визначні постаті України революційної доби. Біографічні нариси державних та громадсько-політичних діячів, командирського складу військових частин, отаманів дають змогу простежити бойовий шлях армій УНР, зрозуміти участь державних та політичних діячів у вирішенні військових проблем, а також зрозуміти причини поразки національно-визвольних змагань.

В останні роки розвитку сучасної вітчизняної історичної науки широке коло дослідників при вивченні Української революції звертають увагу на регіональні аспекти її перебігу, на виникнення українських національних військових формувань та їхній вплив на розстановку місцевих політичних сил (роботи Ф. Турченка, В. Ботушанського, В. Бондаренка та інших авторів).

Таким чином, військовий аспект національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. у сучасних умовах розвитку вітчизняної історичної науки представлений чисельною та різноманітною за жанрами науковою продукцією. Однак на сьогодні відсутня цілісна робота, в якій би Українські збройні сили як державотворчий чинник періоду Української революції були б самостійним об'єктом дослідження. Цим і зумовлено звернення автора до цієї теми.

У підрозділі 1.2 „Джерельна база, методи та принципи дослідження” проаналізовано репрезентативність джерельної бази та з'ясовано методологію дослідження.

Залучену до дисертації історичну джерельну базу умовно поділено на неопубліковану та опубліковану. Під час опрацювання теми дослідження автором було вивчено документи і матеріали, що зберігаються у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВОВ України) та Центральному державному архіві громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України).

Важливу роль у розкритті теми дисертації відіграли матеріали ЦДАВОВ України, що містяться у таких фондах: Український воєнний генеральний комітет при УЦР (ф. 811), Міністерство військових справ Української Держави (ф. 1074), Військове міністерство УНР (ф. 1075), Генеральне секретарство у справах військових (ф. 1076), Генеральне управління Генерального Штабу Української Держави (ф. 1077), Генеральний Штаб армії УНР (ф. 1078), Українська Галицька Армія (ф. 2188), Штаб Дієвої Армії УНР (ф. 3172), Всеукраїнська рада військових депутатів (4100).

Так, у матеріалах ф. 811 виявлено листування Українського Генерального Військового Комітету (далі - УГВК) з бухгалтерією Центральної Ради, начальником Київської телефонної мережі, командуванням військових округів тощо. З чого довідуємось про численні труднощі у діяльності УГВК. Зокрема, щодо неналежного технічного оснащення, фінансування, несвоєчасного отримання наказів, що поширювалися військовим командуванням серед фронтових та тилових частин.

У ф. 1115 знайдено відомості про розгортання військового руху солдат-українців колишньої царської армії. Подібні матеріали виявлено у ф. 4100. Їхня цінність полягає у тому, що вони повідомляють не лише про військові частини, в яких були створені українські комітети, ради, а й про чисельність останніх.

Важлива інформація, на основі якої простежується цілісна картина заходів, вжитих керівництвом УНР протягом листопада - грудня 1917 р. щодо її обороноздатності від радянської агресії, зберігається у фонді 1076. Значний обсяг матеріалів фонду займають телеграми, постанови, звернення солдат-українців фронтових частин, якими вони висловлювали підтримку Центральній Раді та її політичній платформі, вимагали негайного проголошення їхніх частин українізованими та порушували питання про заключення миру.

З-поміж офіційної документації зосередженої у фонді, особливої уваги заслуговують накази по Військовій офіції (відомству) УНР. У них вказано військові частини, що були визначені як основа майбутньої Української армії УНР.

Окремі аспекти військового будівництва часів Гетьманату П. Скоропадського відображено у ф. 1074. Вивчені матеріали фонду дають уяву про місце національних збройних сил у процесі розбудови Української Держави та розкривають головні засади військової політики Гетьманату.

Різнопланову інформацію, що відображає військово-політичну діяльність Директорії УНР, віднайдено у ф. 1075, ф. 1078, ф. 3172. Матеріали ф. 1075 містять відомості про заходи, вжиті командуванням армії УНР щодо підтримання її бойового та морального духу. Низка матеріалів ф. 1078 розкривають структуру військових установ УНР.

Допоміжну роль у розумінні ключових проблем українського державотворення 1917-1921 рр., що мали безпосередній зв'язок з армією та її потребами, відіграли такі фонди: Раднарком УРСР (ф. 2), Ради Народних Міністрів УНР (ф. 1063), Ради Міністрів Української Держави (ф. 1064), Ради Народних Міністрів УНР (ф. 1065), Міністерство внутрішніх справ УНР (ф. 1092), Канцелярія Директорії УНР (ф. 1429), Головноуповноважений Українського уряду в місцях розташування Австро-Угорських військ Східної Армії (ф. 2311).

У матеріалах ф. 1064 знайдено Закон про відновлення Українського козацтва від 10 серпня 1918 р., що розкриває структуру майбутньої організації. Низку відомостей щодо військового будівництва у період Гетьманату П. Скоропадського зустрічаємо у ф. 2311. Зокрема, в його матеріалах йдеться про визначення військових частин, які мали складати основу майбутньої української регулярної армії. У наявних документах фонду знаходимо підтвердження впливу окупаційних властей в Україні на плани гетьманської влади стосовно організації Українських збройних сил.

У ф. 1065 містяться докладні відомості про асигнування до Військового фонду на потреби армії УНР та УГА. Особливий інтерес відіграють виявлені у фонді закони про мобілізацію до Дієвої армії УНР, а також доповнення до закону про землю, запропонованого міністром юстиції. Чимало цікавих матеріалів про проблеми комплектування армії УНР, її фінансування та кадрові призначення зустрічається у ф. 1092, ф. 1429.

Різноманітні відомості про український повстансько-партизанський рух та участь в ньому старшин та козаків армії УНР зберігаються у ф. 2, ф. 4. На основі них отримуємо інформацію про територію діяльності партизанських відділів та їх чисельність.

Значно менше було виявлено матеріалів із теми дослідження у ЦДАГО України. Утім це ніяким чином не позначилося на їх цінності. Варто виокремити такі фонди: Центральний Комітет Комуністичної партії України (ф. 1), Комісія з історії громадянської війни при ЦК КП (б) У (ф. 5), Документи періоду підготовки і проведення Великої Жовтневої соціалістичної революції і громадянської війни в Україні (ф. 57).

Опублікована джерельна база представлена у дисертації в основному збірниками документів та матеріалів, мемуарами та тогочасною періодикою. Документальні збірники, які висвітлюють революційні події в Україні та містять фрагментарну інформацію з обраної теми, умовно класифікуються на декілька груп.

Перша група - збірники загальносоюзного значення. Підібрані у них документи та матеріали відображали погляди радянського державно-партійного керівництва на революційний процес 1917-1921 рр., а отже домінувала ідеологічна заангажованість над науковим підходом. Незважаючи на це, вони містять досить важливу інформацію для розуміння окремих аспектів досліджуваної у дисертації теми.

Друга група - збірники, які об'єднують матеріали про революційні події в Україні у загальноукраїнському масштабі.

Третя група - матеріали, вміщені у регіональних документальних збірниках.

Четверта група - матеріали військової тематики.

П'ята група - збірники, в яких матеріали формувалися на основі діяльності політичних та військових діячів часів революції.

Цінність мемуаристики полягає у можливості доповнити „сухість” документів насиченістю різноманітними деталями та особистими переживаннями їх авторів. Водночас, ця література містить велику частку суб'єктивізму, тому до її змісту необхідно ставитися критично.

Важливим джерелом при дослідженні теми дисертації стали і матеріали української преси революційної доби: „Робітнича газета”, „Нова воля”, „Нова Рада” тощо.

Таким чином, в основу дослідження покладено значний масив архівних, мемуарних, періодичних матеріалів, що належать до різних видів історичних джерел. Доповнюючи та коригуючи інформацію один одного, вони дозволяють об'єктивно розкрити обрану для вивчення тему, досягти поставленої мети.

На кожній стадії написання дисертації автором застосовувалися різноманітні принципи та методи наукового пізнання. Зокрема, збирання фактичного матеріалу (аналіз досягнень історіографії) про досліджуваний об'єкт ґрунтувалося на принципі об'єктивності, всебічного та критичного підходу до оцінки місця і ролі Українських збройних сил у період Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР, ЗУНР в їх боротьбі за національну державність. В основу аналізу архівних матеріалів і документів було покладено критичний метод.

Пройшовши стадію отримання первинних даних як сукупності емпіричних тверджень, автор запропонованої роботи взяв за її методологічну основу діалектичний метод пізнання, зокрема, його важливий принцип історизму. Завдяки цьому було вивчено створення Українських збройних сил та їх вплив на хід національно-визвольної боротьби в суто історичному контексті.

Під час написання дисертації застосовувався принципи багатофакторності, всебічності, світоглядного плюралізму. Так, останній дав змогу визначити ступінь усвідомлення тогочасним політичним керівництвом місця і ролі Українських збройних сил у боротьбі за державність.

Принцип системності при дослідженні державотворчої діяльності лідерів національно-визвольних змагань дозволив осягнути об'єкт дослідження як окрему систему й зробити аналіз зв'язків між його елементами.

Автором широко застосовувалися і спеціальні історичні методи: історико-генетичний, проблемно-хронологічний, історико-типологічний, порівняльно-історичний методи та метод періодизації. Вони дали змогу системно і комплексно провести дослідження, розглянути сутність явищ в їхньому розвитку, розкрити причинно-наслідкові зв'язки.

У другому розділі „Місце і роль солдат-українців у національному державотворенні доби Центральної Ради (березень 1917 р. - квітень 1918 р.)”, що складається з двох взаємопов'язаних підрозділів, розкрито формування та вплив Українських збройних сил на революційні події часів Центральної Ради.

У підрозділі 2.1 „Український військовий рух на етапі становлення Центральної Ради та її боротьби за автономію України” висвітлено роль солдат-українців колишньої царської армії у розгортанні українського національно-визвольного руху та проаналізовано їх вплив на державотворчу діяльність Центральної Ради.

У дисертації зазначено, що найбільш активними учасниками національно-визвольного руху під проводом Центральної Ради виступили солдати-українці колишньої царської армії. У цей час вони були найбільш помітними дієвими особами мітингів, маніфестацій, зібрань української громадськості. Вагому роль у пробудженні їх національної свідомості у тилу відіграли українські самостійники на чолі з М. Міхновським, на фронті - національно-свідомі учителі, лікарі, кооператори, студенти, що під час Першої світової війни опинились у війську. За їхньої безпосередньої участі відбувалось утворення різноманітних українських військових рад, громад, гуртків, що ставали тією основою, навколо якої йшло подальше згуртування за національною ознакою військовослужбовців-українців та формувалась їхня громадсько-політична позиція.

Відтак, об'єднуючись поміж собою, сотні тисяч українців, одягнених у солдатські шинелі, перетворювались із сірої солдатської маси на національно свідомих громадян Батьківщини, що сприяло не лише розгортанню українського національно-визвольного руху, а й посилювало значення Центральної Ради як його керуючого органу.

З іншого боку, Всеукраїнські військові з'їзди відіграли вагому роль у державотворчому процесі Центральної Ради. За підсумками роботи першого з них, політичний провід розпочав переговори з Тимчасовим урядом щодо автономного статусу України. Під час другого - радикальний настрій солдат-українців, під впливом відмови Тимчасового уряду підтримати автономістсько-федералістські домагання Центральної Ради, надихнув її керівництво Першим Універсалом проголосити автономію України.

Разом із тим, солдати українізованих військових частин, становлячи з себе доволі боєздатну силу на загальному фоні розпаду царської армії, не лише змусили рахуватися з ними Тимчасовий уряд, а й шукати порозуміння з Центральною Радою. Про це свідчить приїзд наприкінці червні 1917 р. до Києва міністрів Тимчасового уряду для переговорів з нею. На основі досягнутих домовленостей Центральна Рада визнавалася місцевою владою в Україні.

Отже, солдати-українці відіграли важливу роль у перетворенні Центральної Ради з громадсько-політичної організації в орган загальноукраїнської влади.

У підрозділі 2.2 „Військовий чинник у політичній діяльності Центральної Ради після проголошення УНР” розглянуто національне державотворення Центральної Ради після Жовтневих подій 1917 р. у Петрограді.

З приходом до влади в Росії більшовиків суттєвих змін зазнала політична діяльність Центральної Ради. Її основу склали резолюції Третього Всеукраїнського військового з'їзду. Значна їх частина була відображена у прийнятому Центральною Радою 7 листопада 1917 р. Третьому Універсалі. Зокрема, у документі були враховані вимоги делегатів військового з'їзду щодо проголошення УНР; скликання Українських Установчих зборів, які, у свою чергу, мали виробити програму демократизації суспільно-політичних відносин та соціально-економічних реформ; здійснення практичних кроків із заключення миру з Центральними державами. Отже, резолюції Третього Всеукраїнського військового з'їзду визначили ключові засади внутрішньої та зовнішньої політики українського уряду.

Втрата керівництвом УНР влади під час військової агресії Радянської Росії вплинула на переоцінку ним місця та ролі збройних сил у процесі національного державотворення. Відновивши її при підтримці німецького війська, політичний провід УНР приступив до цілеспрямованої розбудови Українських збройних сил на регулярних засадах. Уперше наявні в його розпорядженні військові частини були використані як надійний засіб вирішення політичних завдань. За допомогою військового з'єднання полковника П. Болбочана керівники УНР спробували встановити свій контроль над Кримським півостровом.

У третьому розділі „Українська армія за Гетьманату П. Скоропадського (29 квітня - 14 грудня 1918 р.)”, що складається з двох взаємопов'язаних підрозділів, з'ясовано місце та роль військового чинника в історії Української Держави.

У підрозділі 3.1 „Проблеми розбудови Збройних Сил Української Держави” висвітлено військову концепцію гетьманського уряду та проаналізовано головні перешкоди на шляху її реалізації.

У державотворчій діяльності Гетьмана П. Скоропадського пріоритетне місце посідала військова політика. Дисертантом визначено кілька етапів її проведення. На першому етапі, паралельно з переконанням Гетьманом окупаційної влади у доцільності існування української армії, йшло формування вищих військових відомств - Військового міністерства та Генерального штабу. На другому - відбувалося укомплектування кадрами частин визначених для створення армійських корпусів. На третьому - передбачалося шляхом мобілізації завершити формування Збройних Сил Гетьманату на засадах аполітичності, професіоналізму, дисципліни. Отже, військове будівництво за Гетьманату було більш прогресивнішим порівняно з попереднім періодом національно-визвольних змагань.

Однак перешкоди з боку окупаційної влади, незначна кількість національно-свідомих, по справжньому відданих українській ідеї офіцерів, і, найголовніше, відсутність підтримки Гетьманату з боку широких верств населення завадили реалізувати військову концепцію Гетьмана П. Скоропадського.

У другому підрозділі 3.2 „Українські національні формування у боротьбі за владу Директорії УНР” висвітлено роль, яку відіграли українські військові підрозділи у боротьбі за владу між П. Скоропадським та Директорією УНР.

У дисертації автором наголошено, що вирішальну роль у перемозі Директорії УНР відіграли військові формування, які входили до Збройних Сил Гетьманату. Це було зумовлено тим, що значна частина їхнього складу підтримала Директорію УНР, виступивши проти ідеї федерації з Росією.

Основу ж протигетьманського повстання складали Січові Стрільці під командуванням Є. Коновальця, розташовані у Білій Церкві. Саме вони завдали поразки підрозділу Л. Святополк-Мирського, спрямованому Гетьманом на придушення повстання, у вирішальній, на нашу думку, битві під Мотовилівкою. Лише після цього до лав повстанського війська Директорії УНР пристали десятки тисяч невдоволених аграрною політикою гетьманського уряду селян. Однак вони поповнювали переважно війська, що рухалися на Київ. В інших українських містах перехід влади до Директорії УНР забезпечували місцеві військові частини, які встановлювали свій контроль над важливими об'єктами.

У четвертому розділі „Збройні Сили Директорії УНР у боротьбі за Українську державність (грудень 1918 р. - листопад 1921 р.)”, що складається з трьох взаємопов'язаних підрозділів, проаналізовано роль військових у становленні національної державності за Директорії УНР.

У підрозділі 4.1 „Головні засади військової політики Директорії УНР” розглянуто заходи урядів Директорії, спрямовані на зміцнення обороноздатності УНР від зовнішніх загроз.

Політичний провід відновленої УНР головну небезпеку для подальшого її існування вбачав з боку Радянської Росії. Саме цей чинник визначав і напрямок прийняття заходів щодо збереження державного суверенітету республіки. Однак деякий час армії УНР у забезпеченні обороноздатності України належала другорядна роль. Так, перебуваючи на посаді голови Ради Народних Міністрів (далі - РНМ), В. Чехівський прагнув зупинити більшовицьку військову агресію шляхом переговорів з керівництвом Радянської Росії. Однак його зусилля не дали результату: 5 лютого 1919 р. радянські війська захопили Київ. Його наступник С. Остапенко виправити становище намагався за допомоги військових сил Антанти. Однак остання пріоритетне місце у своїй східноєвропейській політиці відводила Збройним Силам Півдня Росії, відтак не приділяла належної уваги Україні.

Лише після того, як український уряд очолив Б. Мартос, на перший план в обороні УНР виступила орієнтація на власні сили. З цього часу одним із визначальних напрямків внутрішньої політики стала військова сфера. Потягом квітня - травня 1919 р. Збройні Сили УНР було реорганізовано на засадах регулярності: відбулося створення на базі дрібних загонів більших військових підрозділів. У підсумку Дієва армія, потіснивши більшовицькі війська, вберегла Директорію УНР від вірогідної поразки вже у першій половині 1919 р.

Проведений дисертантом аналіз військової політики Директорії УНР дав змогу виокремити її позитивні та негативні сторони. До позитивних моментів було віднесено законодавчу діяльність, фінансове забезпечення та врахування соціальних потреб українських військових. Серед негативних - надмірне втручання політики у військову сферу й засилля отаманщини.

У підрозділі 4.2 „Національно-визвольні змагання на західноукраїнських землях. Соборна армія УНР” досліджено значення військового чинника у національно-визвольних змаганнях на західноукраїнських землях та боротьбу Соборної армії УНР за Українську державність.

Піднесення національно-визвольної боротьби на західноукраїнських землях, де першорядну роль відіграли військові кола, створювало можливість утворення єдиної Соборної України. Дисертантом наголошено, що через постійні чвари між політичним проводом УНР та ЗУНР весь тягар реалізації цього завдання покладався на плечі українського вояцтва УГА та Дієвої армії, об'єднання яких в середині липня 1919 р. у Соборну армію УНР давало можливість сподіватися на швидке визволення України від більшовиків. Дійсно, вже наприкінці літа 1919 р. радянські війська були змушені залишити Київ. Однак у цей же час розпочалася війна української армії проти Збройних Сил Півдня Росії. Ця обставина відіграла одну з ключових ролей у подальшому існуванні Соборної армії, так само як і відсутність належної кількості набоїв, харчування, поширення епідемії тифу. У підсумку відбувся розкол Соборної армії на Дієву армію УНР і УГА. Надалі кожна з них самостійно вирішувала поставлені завдання.

У підрозділі 4.3 „Партизанський та регулярний методи боротьби українського війська” розкрито боротьбу українського війська за державність упродовж другої половини 1919 - 1921 рр.

Зважаючи на деморалізований стан Дієвої армії УНР, викликаний, з одного боку, поширенням серед її особового складу епідемії тифу, з іншого - переходом УГА на бік Збройних Сил Півдня Росії, Головний Отаман С. Петлюра вирішив припинити ведення бойових дій відкритим фронтом і перейти до партизанських методів боротьби. Таку тактику було апробовано під час Першого зимового походу армії УНР (6 грудня 1919 р. - 6 травня 1920 р.).

Фактично Перший зимовий похід носив не лише воєнний, а й політичний характер, адже у кожному населеному пункті українські старшини та козаки проводили національно-патріотичну агітацію серед його населення. Остання була доволі успішною. Селянство, стомлене від аграрних комуністичних експериментів, усіляко надавало допомогу армії М. Омеляновича-Павленка. Більше того, до її лав зголошувалася пристати значна частина селян. Однак, зважаючи на певні особливості, командування було змушене відмовитися від послуг селян.

У цей же час переговорний процес у Польщі з її правителем Ю. Пілсудським проводив Головний Отаман С. Петлюра. Відповідно до підписаного ними Варшавського договору (24 квітня 1920 р.), українські та польські військові підрозділи мали спільними зусиллями, повівши наступ проти більшовиків, визволити Україну від їхнього панування.

Однак після успішної початкової фази наступу українсько-польського війська, що ознаменувалася визволенням Києва, поляки не забажали продовжувати військову кампанію, а українці проводити її самотужки не могли, що обернулося трагедією для армії УНР. Під тиском Червоної Армії її командний та особовий склад 21 листопада 1920 р. змушений був залишити територію України і знайти притулок у Польщі.

Утім ця обставина не вплинула на намір українського політичного проводу продовжувати боротьбу за Українську державність. Головні його надії пов'язувалися з розміщеним у польських таборах для інтернованих українським військом. Виходячи з чого, військове командування вживало заходів для піднесення морально-психологічного настрою у його середовищі. Головна увага приділялася військово-тактичній роботі та поширенню освіти серед військових.

Спроба політичного проводу завдяки інтернованій армії визволити українську територію від більшовиків, суть якої зводилась до раптового проникнення у глиб України з подальшим підняттям всеукраїнського антибільшовицького повстання, була здійснена під час Другого Зимового походу. Однак у силу цілої низки причин цьому не судилося відбутися.

ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ

У результаті проведеного дослідження автор виносить на захист такі висновки та пропозиції:

- аналіз стану наукової розробки теми засвідчив, що, незважаючи на те, що окремі її аспекти знайшли часткове висвітлення у науковій літературі, вона дотепер не стала предметом спеціального вивчення у вітчизняній історіографії. Залучена до дисертації джерельна база є достатньо представницькою та достовірною, дозволяє вичерпно дослідити обрану тему;

- національне пробудження солдат-українців у тилових, а особливо у фронтових частинах колишньої царської армії заклало міцний фундамент для розгортання національно-визвольного руху українського народу під проводом Центральної Ради, утвердження і переходу до практичних кроків у реалізації її політичної платформи, а також перетворення Центральної Ради з революційної громадсько-політичної організації в орган влади в Україні;

- патріотично налаштовані, хоч і малочисельні військові формування, через ігнорування Центральною Радою ідеї створення регулярної національної армії дали змогу українським дипломатам підписати Брестський мирний договір, чим врятували УНР від цілковитої поразки ще взимку 1918 р.;

- в останню фазу доби Центральної Ради та за часів Української Держави П. Скоропадського присутність на українській території австро-німецького військового контингенту продемонструвала, що лише національні Збройні Сили є надійною основою українського державотворення та виразником інтересів українського народу, адже діяльність окупаційної військової адміністрації спрямовувалася на відстоювання інтересів своїх держав, а не України;

- досвід розбудови Збройних Сил Гетьманату П. Скоропадського як надійного гаранта державної безпеки продемонстрував залежність останньої від наявності суспільного консенсусу в середині держави, відсутності гострих політичних та соціально-економічних питань, що розколюють громадськості на ворогуючі табори;

- рішучість представників Центрального Військового Комітету стала рушійною силою розгортання національно-визвольних змагань на західноукраїнських землях, а УГА - єдиною силою, якій судилося винести весь тягар боротьби за Українську державність під проводом керівництва ЗУНР;

- спільна боротьба об'єднаних армій УНР та ЗУНР за Українську державність у другій половині 1919 р. продемонструвала, що лише збройні сили можуть бути надійним гарантом цілісності держави;

- бойовий шлях Дієвої армії Директорії УНР та УГА ЗУНР яскраво засвідчив, що його успішний перебіг значною мірою залежав від наявності підтримки з боку інших держав, тому керівництву сучасної України необхідно вибудувати основи своєї внутрішньої та зовнішньої політики таким чином, щоб вона, враховуючи національні інтереси, знаходила розуміння та підтримку з боку світової спільноти. Важливим напрямком є активна участь України в європейській системі безпеки та оборони;

- Українські Збройні Сили відіграли роль потужного генератора продовження боротьби українського народу за свою державність після завоювання території України більшовиками, проявом чого став Перший Зимовий похід армії УНР;

- українські національно-визвольні змагання показали, що безпека держави, виконання її збройними силами свого обов'язку залежать від належного соціально-економічного розвитку, тому на сучасному етапі державотворення перед Президентом, Кабінетом Міністрів, Верховною Радою України стоїть завдання покращення добробуту її громадян та військовослужбовців;

- у діяльності національно-демократичних урядів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР важливе місце відводилось Кримському півострову, його стратегічній ролі для існування України як морської держави. Головною запорукою чого було створення Військово-морських сил. У зв'язку із необхідністю збереженням за нашою державою статусу морської, керівництву сучасної України необхідно виробити планомірну та послідовну політику щодо розбудови її Військово-Морського флоту на Чорному морі;

- еволюція поглядів політичного проводу України на армію упродовж 1917-1921 рр. засвідчує виняткове місце Українських збройних сил у боротьбі за Українську державність в 1917-1921 рр.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА

1. Ромащенко В. Український військовий рух на початковому етапі державотворчої діяльності Центральної Ради (березень-квітень 1917 р.) / В. Ромащенко // Вісник Черкаського університету. Серія: Історичні науки. Випуск 133-134. - Черкаси, 2008. - С. 105-109.

2. Ромащенко В. Головні засади внутрішньої політики Української Держави гетьмана П. Скоропадського (1918 р.) / В. Ромащенко // Український селянин: Зб-к наукових праць / За ред. А. Г. Морозова. - Черкаси: Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького, 2008. - С. 32-34.

3. Ромащенко В. Протистояння між автономістами-федералістами та самостійниками за вплив на українське вояцтво / В. Ромащенко // Освіта, наука і культура на Поділлі. Кам'янець-Подільський, вид-во ОІЮМ, 2009. - Т. 13: Присвячено 90-річчю Кам'янецької доби УНР. - С. 413-418.

4. Ромащенко В. Вплив зовнішнього чинника на державотворчу діяльність Директорії УНР (перша половина 1919 року) / В. Ромащенко // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету, 2010, вип. XXVIII. - Запоріжжя, ЗНУ. - С.164-169.

5. Ромащенко В. Місце і роль українського вояцтва в державотворчій діяльності Центральної Ради (березень-червень 1917 р.) / В. Ромащенко // Міжнародна науково-практична конференція „Наука та практика - 2007”, (11-15 лютого 2007 р.). - Полтава 2007. - С. 205-207.

6. Ромащенко В. Проблеми розбудови Збройних сил Української Держави П. Скоропадського в 1918 р. / В. Ромащенко // Гуржіївські історичні читання. Збірник наукових праць. - Черкаси, 2007. - С. 438-442.

7. Ромащенко В. Формирование Украинской армии в период Гетманата П. Скоропадского (29 апреля - 14 декабря 1918 г.) / В. Ромащенко // Аграрное и продовольственное развитие России в XVIII - XX веках: пороги безопасности: сб. статей / ред. кол. С. Есиков и др. - Оренбург, 2008. - С. 286-290.

АНОТАЦІЯ

Ромащенко В. В. Українські збройні сили як державотворчий чинник у національно-визвольних змаганнях 1917-1921 рр. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук зі спеціальності 07.00.01 - історія України. - Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького. - Черкаси, 2011.

Дисертацію присвячено дослідженню місця і ролі Українських збройних сил у період національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Висвітлено ставлення до військової проблеми урядів Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського, Директорії УНР та ЗУНР. Проаналізовано вплив військового чинника на їх державотворчу діяльність.

У роботі визначено стан наукової розробки та схарактеризовано джерельну базу з теми, введено до наукового обігу нові архівні документи, що дало змогу розширити знання про тему дослідження.

Ключові слова: Українська державність, Українські збройні сили, соборність, український військовий рух, військова політика.

АННОТАЦИЯ

Ромащенко В. В. Украинские вооруженные силы как государственно-созидающий фактор национально-освободительной борьбы 1917-1921 гг. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Черкасский национальный университет имени Богдана Хмельницкого. - Черкассы, 2011.

Диссертация посвящена изучению места и роли Украинских вооруженных сил в период национально-освободительной борьбы 1917-1921 гг.

В работе отмечено весомое значение украинского военного движения, которое охватило большое количество воинских частей царской армии как в тылу, так и на фронте, где среди их личного состава находилось значительная часть солдат-украинцев. Их активность не только усилила всеукраинское национальное движение под руководством Центральной Рады, но и повлияла на ее превращение с общественно-политической организации на орган власти в Украине.

В диссертации проведен анализ отношения украинских национально-демократических правительств к военной проблеме, главных основ их военной политики. Отмечено наличие прогресса во взглядах политического руководства на роль военного фактора в борьбе за Украинскую государственность.

В работе рассмотрена национально-освободительная борьба на западно-украинских землях. Установлена степень влияния на ее ход вооруженных сил, а также сотрудничество в военной сфере между УНР и ЗУНР. При этом особое внимание уделено совместным боевым действиям армий обеих республик за осуществление соборности Украины.

В диссертации определено влияние Украинских вооруженных сил на развитие повстанческого движения украинского народа против большевиков в 1920-1921 гг.

В работе определено состояние научной разработки проблемы и охарактеризованы источники по теме, введено в обиход, главным образом архивные документы, что дало возможность расширить знания по теме исследования.

Ключевые слова: Украинская государственность, Украинские вооруженные силы, соборность, украинское военное движение, военная политика.

ANNOTATION

Romashchenko V. Ukrainian armed forces as a factor in state-national-liberation movement of 1917-1921. - Manuscript.

Thesis for the degree of candidate of history sciences, specialty 07.00.01 - History of Ukraine. - Cherkassy Bogdan Khmelnitsky National University. - Cherkassy, 2011.

This thesis deals with the place and role of the Ukrainian armed forces during the national liberation struggle of 1917-1921 reveals the attitude of the military problems of the Central Council of Governments, Hetman P. Skoropadskiy UNR Directory and ZUNR and the influence of the military factor in their nation-building activity.

In the paper the state of scientific research and characterized the source base of its threads into scientific use new, first of all archival documents, which helped to expand knowledge about the topic of research.

Key words: ukrainian statehood and Ukrainian armed forces, unification of the Ukrainian military movement, military policy.

Размещено на Allbest.ru