Історична освіта в університетах УРСР (1943-1964 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. Дослідження історичної освіти в університетах становить науковий, пізнавальний та практичний інтерес для історичної науки. Воно дає змогу визначити місце університетів (зокрема історичних факультетів) в культурному та соціально-економічному просторі радянського суспільства, визначити їхні досягнення як культурних і наукових центрів України. Без всебічного аналізу матеріально-технічного забезпечення університетів, кадрового забезпечення та студентського складу в повоєнні роки та за часів «відлиги» неможливо зрозуміти суперечливі процеси, що відбувалися в історичній освіті. Для України дослідження становить особливу актуальність. Вивчення й творче запровадження окремих елементів викладання історії в університетах сприятиме вдосконаленню системи історичної освіти.

Метою дослідження є комплексна характеристика стану історичної освіти в університетах УРСР, визначення основних етапів та особливостей відбудови і розвитку історичних факультетів університетів.

Досягнення окресленої мети передбачає вирішення таких наукових завдань:

Ї проаналізувати сучасний стан і ступінь вивченості проблеми в історіографії, визначити рівень і повноту джерельного забезпечення обраної теми;

Ї висвітлити загальний стан університетів УРСР після звільнення території України від німецько-фашистських загарбників, проаналізувати складові відновлення матеріально-технічної бази університетів, житлово-побутові умови студентів та професорсько-викладацького складу;

Ї визначити особливості розвитку студентського та професорсько-викладацького контингенту;

Ї дослідити підготовку науково-педагогічних кадрів;

Ї встановити зв'язок між підготовкою істориків і розвитком історичної освіти та політичними й соціально-економічними процесами в державі на основі вивчення та узагальнення архівних і опублікованих джерел;

Ї систематизувати відомості про наукову і навчально-методичну діяльність.

1. Історіографія та джерельна база дослідження

Проаналізовано літературу й джерела з теми дослідження.

Історіографія. Встановлено 2 основні періоди розвитку історіографії. Перший охоплює радянську добу, другий Ї існування незалежної України.

Історіографія 1950 Ї 1970-х рр. характеризується тим, що українську освіту було цілком інтегровано в союзну систему. Розвиток освіти в Україні дослідники оцінювали позитивно, але в контексті висвітлення становлення та розвитку цілісної системи освіти Радянського Союзу. В цих працях немає наукового аналізу вищої школи саме України, а фактичні дані підібрано так, щоб довести «успіхи в розвитку радянської освіти». Проблеми вищої освіти порушуються й увиданні Ю. Даденкова, яке містить широкий фактичний матеріал, проте повторює загальносоюзну структуру досліджень.

У колективній монографії «Вища школа УРСР за 50 років» узагальнено досвід роботи вищої школи республіки. Робиться висновок, що радянська влада створила найкращі умови для розвитку вищої освіти в Україні. Позитивним є те, що вища освіта України виступає самостійним об'єктом дослідження.

У монографії В. Дядиченка, Ф. Лося, В. Сарбея висвітлюються основні досягнення українських істориків за роки радянської влади. У наступному дослідженні, присвяченому розвитку історичної науки за роки радянської влади, українська радянська історіографія розглядається як «невід'ємна складова історичної науки СРСР.

У праці О. Барсенкова охарактеризовано систему освіти, підготовки кадрів, проблематику історичних досліджень, однак автор обійшов увагою тиск на істориків у рамках тоталітарного режиму. Монографію написано в роки перебудови, однак за старою схемою Ї гострі проблеми замовчуються, а лейтмотивом є прогрес історичних досліджень і так звана батьківська турбота партії про суспільні науки.

Радянські науковці, як правило, робили наголос на кількісні показники та динаміку, в той час як негативні явища і тенденції замовчувались. Разом з тим було б помилкою заперечувати наукову цінність радянської історіографії. Незважаючи на складнощі періоду історики зібрали цінні факти, що дає змогу проаналізувати проблеми історичної освіти.

В роки незалежності змінилися наукові підходи до історичних досліджень, відкрився доступ до архівних матеріалів, які довго залишались недоступними, започатковано якісні зміни у дослідженнях.

Питання вищої освіти вже неодноразово привертали увагу дослідників. Вивчалися різні періоди розвитку освіти та науки, зокрема й історичної, але повоєнний період залишається серед малодосліджених.

Дисертаційне дослідження О. Сергійчук розкриває характер і наслідки політизації та русифікації навчально-виховного процесу вузів в умовах лібералізації суспільного життя 1953 Ї 1964 рр. Період тимчасової лібералізації на прикладі вищої школи Харкова досліджувала також С. Домбровська, яка узагальнила досвід навчальної, наукової та виховної роботи в харківських вузах. Детальніше розвиток історичної науки в харківських вузах вивчив С. Фролов. Автор дійшов висновку, що вона відтворювала загальний стан цієї науки як в Україні, так і загалом у СРСР, а її труднощі й негаразди були типовими для всієї країни.

Окремі питання розвитку вищої освіти, зокрема діяльність аспірантури, докладно розглянула Т. Сидорчук. У дисертації Т. Васильчук досить вдало проаналізовано вплив суспільно-політичних процесів на систему вищої освіти.

Розвиток системи державного управління вищою освітою в Україні вивчав С. Майборода. Оригінальність цього дослідження полягає в тому, що автор вперше намагається системно показати проблеми теорії та практики розвитку державного управління вищою освітою.

Науковці української діаспори також досліджували розвиток освіти в Україні. Вони звертали увагу на проблему сталінізму та його впливу на суспільно-політичні процеси в Україні. Наприклад, у монографії Г. Костюка проаналізовано сталінський терор в Україні. Інший науковець з української діаспори, Д. Соловей у дослідженні зосередився на дискримінації та русифікації освіти в Україні. Питання русифікації також досліджував І. Коляска.

До окремої групи історіографічної спадщини можна віднести праці, присвячені питанням історії ВНЗ України. Цю групу представлено переважно ювілейними виданнями та книгами, що висвітлюють окремі сфери та періоди університетської освіти. Такі праці дуже інформативні завдяки широкому залученню архівних джерел. Література містить багато фактичних відомостей, але в кожному конкретному виданні лише в рамках одного університету.

Монографії до ювілеїв Київського університету, виходили у 1959 і 1984 роках. У виданнях досліджується історія університету в різні періоди та за галузями наук.

Історію університету за радянської влади висвітлював авторський колектив у складі В. Жебокрицького, В. Стрельського та інших дослідників. Видання під редакцією М. Білого на основі значного фактичного матеріалу розкриває навчальне, наукове та громадсько-політичне життя університету.

У виданні до 170-річчя історичного факультету повоєнний період не висвітлено. Згадується лише, що в 1950 Ї 1980-х рр., незважаючи на повсякчасний контроль та цензуру, вчені не згортали наукової та педагогічної роботи. Безпосередньо історичному факультету присвячено працю під ред. Г. Казьмирчука. Окрім основного тексту в ній подано короткі біографії професорів факультету, списки деканів та професорсько-викладацького складу.

За радянських часів історію Харківського університету досліджував В. Астахов. Збірник «Історичний факультет: від покоління до покоління» містить короткі нариси з історії кафедр та музеїв факультету. Доповнюють видання бібліографічні довідки, спогади й автобіографії працівників університету.

Колективна монографія до 200-річчя Харківського університету, висвітлює навчальну, наукову та громадсько-політичну діяльність університету. Повоєнному десятиріччю присвячено розділ, який розкриває особливості відновлення набору студентів, формування викладацького колективу та організацію навчання. У праці «Харківський університет Ї рідному місту» під редакцією С. Посохова та Є. Пугача досліджено вплив університету на розвиток економіки, науки та культури Харкова.

Розвиток Одеського університету розглядається в контексті становлення радянської влади. Традиційно в книзі переглянуто та переосмислено попередні документи, додано нові матеріали. Видання до 135-річчя університету більш інформаційно насичене порівняно з попереднім. Історія університету виступає в ньому як могутній спонукальний чинник розвитку науки, освіти і культури, але повоєнний період висвітлено досить поверхово.

Видання до 60-річчя історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, висвітлює історію кафедр і наукових підрозділів, містить біографічні довідки про викладачів та працівників, списки аспірантів, випускників історичного факультету. У виданні детально простежено всі структурні реорганізації факультету.

Видання з історії Дніпропетровського університету від попередніх, що вийшли друком у 1988 і 1993 рр., відрізняється не лише оновленою структурою а й змістом. Зокрема, авторський колектив детальніше висвітлив історію університету за повоєнної відбудови.

Серія видань «Українські історики ХХ століття» є джерелом науково-довідкової інформації про вчених-істориків з різних установ, зокрема й випускників та працівників університетів. Аналіз біографій науковців дає можливість повніше зрозуміти розвиток історичної освіти в зазначений період.

Близькими до дисертаційної тематики є дослідження, присвячені університетським бібліотекам. Вивчення їх матеріального стану та тематичного наповнення фондів дає змогу з'ясувати забезпечення студентів історичних факультетів навчальною та науковою літературою. Серед дослідників бібліотеки Харківського університету слід відзначити Н. Березюк. Бібліотеку Одеського університету вивчали Т. Ходжаш, М. Подрезова. Окремі дані можна знайти в ювілейних виданнях. Наприклад, у історичному нарисі під редакцією В. Сминтини.

У сучасній вітчизняній історіографії є тенденція до пожвавлення досліджень діяльності окремих істориків. Їхня діяльність висвітлюється на тлі суспільно-політичних явищ, узагальнюється наукова діяльність, відтворюються етапи життєвого і творчого шляху. В цьому контексті цікаві матеріали та висновки містять дисертації В. Патик, Н. Малиновської та інших, присвячені В. Стрельському, А. Ковалівському, В. Сарбею, М. Кордубі, Ф. Шевченку. З'явилися також праці про життя та діяльність ректорів університетів.

Загальні питання повсякденного життя, дозвілля, побуту різних періодів досліджували В. Вовк, О. Ісайкіна, О. Тєвікова. Особливо цікава праця Н. Хоменко, присвячена матеріально-побутовим умовам життя студентів, особливостям і формам студентського дозвілля.

Серед історичних розвідок, близьких до окресленої проблематики, дисертація Н. Сірук про ідеологічні кампанії «боротьби проти українського буржуазного націоналізму». Особливості впровадження радянського режиму в західних областях дослідив М. Леськів, а ставлення до нього студентів Ї Р. Генега. Корисною для встановлення загального морального стану населення УРСР є дисертація В. Кононенка.

В цілому, історіографічний доробок можна оцінити позитивно, але слід пам'ятати про об'єктивні складнощі історичного пошуку радянський період.

Комплексне дослідження літератури дає підстави стверджувати, що повоєнний період відновлення історичної освіти недостатньо вивчений, незважаючи на широкий масив документальних джерел. Брак у вітчизняній історіографії ґрунтовних, комплексних праць із зазначеної проблематики дає можливість розгорнути широкий науковий пошук. Таким чином, питання розвитку історичної освіти в УРСР потребують подальшої неупередженої розробки.

Джерельна база. Масив джерел можна умовно поділити на кілька груп. Це архівні матеріали, опубліковані законодавчі акти і документи, періодика, статистичні довідники, мемуарна література.

В Державному архіві міста Києва (ДАК) зберігаються документи Київського університету (Ф. Р-1246). Це, зокрема, звіти кафедр та факультетів про їхню діяльність, статистичні дані про склад професорсько-викладацького персоналу, кількість студентів та аспірантів, їх матеріально-технічне забезпечення.

У Центральному державному архіві громадських об'єднань України (ЦДАГО України) вивчалися документи з фонду Центрального комітету КП(б)У (Ф. 1). Це Ї доповідні записки відділу науки і культури ЦК КПУ, інформація про результати набору студентів та аспірантів, розподіл випускників, чисельність професорсько-викладацьких кадрів, матеріали про науково-дослідну роботу вищих навчальних закладів, виробничу практику студентів.

У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України) було опрацьовано фонди Народного комісаріату освіти УРСР (Ф. 166), Міністерства вищої освіти УРСР (Ф. 4621), Міністерства культури України (Ф. 5116), Головного управління навчальних закладів Міністерства культури УРСР (Ф. 4849). Численні звіти та інформації про діяльність вищих навчальних закладів республіки дають змогу визначити кількісний склад студентів, аспірантів, викладачів, простежити забезпечення програмами та підручниками. Річні звіти про житлове будівництво дають можливість визначити стан забезпечення студентів гуртожитками.

Документи, опубліковані в радянський час, відтворюють основні напрямки державної політики щодо функціонування університетів у системі вищої освіти, містять перелік обов'язкових спеціальностей, тощо.

У 1984 р. побачила світ збірка документів і матеріалів, що розкривають історію Київського університету, основні етапи діяльності, організаційну структуру та наукові зв'язки цієї установи.

У збірниках, створених вітчизняними істориками та вченими Російської Академії наук представлено значну кількість документів, доступ до яких у радянські часи був обмежений або взагалі заборонений.

Окреме місце у вивченні історії університетів посідають періодичні видання, які оглядово висвітлюють окремі аспекти обраної проблематики і належать до третьої групи джерел. Серед них Ї «Вестник высшей школы», «Радянська Україна», «Молодь України», «Радянська освіта» та інші, які відтворюють атмосферу громадсько-політичного життя, підготовку університетів до навчального процесу.

Статистичні збірники дають можливість простежити динаміку змін у системі вищої освіти, у складі студентів та викладачів вузів. Збірники державної статистики віддзеркалюють кількість вищих навчальних закладів республіки, чисельність набору та випуску студентів і аспірантів, кількість науково-педагогічних працівників, тощо. Цінність таких довідників у тому, що вони вміщують фактичний матеріал, який доповнює загальну картину розвитку вищої школи.

Мемуарна література дає змогу віднайти свідчення сучасників подій, не віддзеркалені в інших видах джерел. Спогади І. Рибалки, О. Апанович, А. Епштейна та інших авторів дозволяють дослідити процеси, що відбувалися в університетах з точки зору очевидців, хоча треба пам'ятати, що вони можуть бути суб'єктивними.

Таким чином, джерельну базу з обраної проблеми, яка містить достатню кількість різноманітних за характером і типом джерел, можна вважати достовірною та репрезентативною, що дало можливість успішно вирішити поставлені в дисертації завдання.

2. Матеріально-технічна база історичних факультетів університетів

Розглянуто матеріально-технічне становище історичних факультетів університетів УРСР після війни, реевакуації та відновлення діяльності навчальних закладів. За роки війни і період окупації університети втратили кращі приміщення, наукове і навчальне устаткування, книжкові фонди.

Проаналізовано організацію діяльності університетських бібліотек, покликаних забезпечувати студентів і навчальний процес науковими та методичними виданнями. Досліджено матеріальне становище, бібліотечні фонди, джерела їх поповнення, вплив партійних та урядових директивних рішень на діяльність бібліотек.

Досліджено житлово-побутові умови студентів, аспірантів та професорсько-викладацького складу. Для повоєнних років був характерним дефіцит як аудиторної, так і житлової площі. Розглянуто стан університетських гуртожитків. Постійна перевантаженість останніх була зумовлена повільними темпами відбудови житлової площі за постійного збільшення контингенту студентів. Досить повільно вирішувалась проблема з житлом для професорсько-викладацького складу. Загалом проблему житлового забезпечення студентів та викладачів університетів у досліджуваний період так і не було вирішено, незважаючи на високі темпи повоєнного будівництва. Не вистачало і навчальних площ. У 1965 р. на одного студента припадало близько 5 метрів навчально-лабораторних приміщень при нормі 15 квадратних метрів.

Механізм призначення стипендій студентам в цей час мав свої особливості. Студенти-історики отримували меншу стипендію порівняно із студентами технічних, гірничих та хімічних спеціальностей. Засобом матеріального заохочення були іменні стипендії та надбавки для відмінників. Розмір стипендії зростав з переходом на наступний курс і призначався з урахуванням академічної та громадської активності. Окремі групи студентів мали пільги при зарахуванні на стипендію.

3. Науково-педагогічні кадри історичних факультетів та студентський склад

Досліджено кадровий склад історичних факультетів за такими параметрами: кількість та джерела формування. Загострення кадрової проблеми в університетах спричинили довоєнні репресії проти представників суспільних наук, втрати під час війни, звільнення з посад за ідеологічними звинуваченнями.

Встановлено, що основними джерелами формування кадрового потенціалу були аспірантура у різних формах (з відривом від виробництва, без відриву від виробництва, однорічна) та докторантура. Практикувалося прикріплення до кафедр, переведення кандидатів наук на посаду старших і молодших наукових співробітників для виконання докторських дисертацій, відрядження науково-педагогічних працівників в інші наукові установи. При Київському університеті діяв Інститут підвищення кваліфікації викладачів марксизму-ленінізму. Все ж у повоєнні роки університети відчували гостру кадрову нестачу в асистентах та викладачах, які мали б науковий ступінь і звання. Викладачі такого рівня кваліфікації становили 50% від довоєнного. Розглянуто форми та методи політичного контролю над викладачами.

Якісний та кількісний склад студентства протягом досліджуваного періоду постійно змінювався. В перші повоєнні роки це пояснювалося особливостями періоду, потім Ї структурними змінами в університетах. Наприклад, кількість студентів у 1956 р. в Одеському університеті збільшилась за рахунок приєднання трьох історичних факультетів Одеського, Кіровоградського, Вінницького педагогічних інститутів. До Київського університету приєдналися історичний факультет і факультет природознавства Київського педагогічного інституту, до Харківського Ї історичні факультети Сумського та Харківського педінститутів і т. д.

У перші повоєнні роки серед абітурієнтів жінок було більше. Якщо в 1938 р. у вузах УРСР навчалось 58,4% чоловіків, то до початку 1946 р. кількість чоловіків у вузах становила лише 24%. В 1950 р. їхня кількість зросла до 48,5%. Разом з цим, серед викладачів університетів така пропорція не підтверджувалася. Серед професорсько-викладацьких кадрів вищої школи СРСР нараховувалось тільки 35% жінок.

4. Навчально-методична робота історичних факультетів

Присвячено вивченню повоєнної організації методичної та навчальної роботи історичних факультетів та аналізу впливу ідеологічної політики держави на історичну освіту.

В розділі досліджено структуру управлiння вищою освiтою та зміст історичної освіти. Проаналізовано типові статути і визначено основні завдання університетів. В основу навчального процесу було покладено організацію виконання навчальних планів, затверджених Міністерством вищої освіти СРСР. Основними видами занять були лекції, практичні заняття, семінари, виробнича та навчальна практика, стажування і педагогічна практика, курсові роботи, дипломні роботи, консультації, самостійні заняття. В кінці семестрів студенти складали заліки та іспити з опанованих дисциплін. Лекційна форма роботи давала студентам змогу ознайомитися з навчальним матеріалом, отримавши компактний набір знань, що суттєво заощаджувало час. Однак, величезну роль відігравали навички самостійної роботи. Їх мали забезпечити семінари. Знання перевіряли впродовж усього навчального року письмово, усно, в індивідуальній і колективній формах роботи. В роботі розглянуто основні курси та спецкурси, що читалися історикам.

Кількість і склад кафедр віддзеркалюють розвиток і структуризацію предметів історичного профілю. Структурне оформлення історичних факультетів супроводжувалось реформуванням старих та виникненням нових кафедр. Кафедри марксизму-ленінізму, діалектичного та історичного матеріалізму, політичної економії, педагогіки, іноземних мов, фізичного виховання і спорту діяли як самостійні підрозділи в університетській структурі.

Наукова робота студентів проводилася у таких напрямах: підготовка студентами наукових доповідей, організація студентських гуртків та студентських наукових товариств, самостійна робота студентів (курсові, дипломні роботи, тематичні проблемні дослідження). Розглянуто тематику досліджень, що розроблялася кафедрами історичних факультетів університетів.

Аналізується виховна та ідеологічна робота, як складова навчального процесу. Ідеологічний тиск на студентів та викладачів університетів був невід'ємною складовою розвитку історичної освіти в зазначений період і охоплював усі сфери життя та побуту. Позитивним елементом ідеологічного виховання можна вважати запровадження військово-патріотичних ідеалів, популяризацію найкращих університетських традицій. Виконання громадських завдань сприяло розвитку у студентів корисних навичок ораторського мистецтва, лідерського потенціалу, майстерності написання матеріалів для преси.

При університетах діяли різноманітні спортивні секції та гуртки художньої самодіяльності. Студентська комсомольська організація зазвичай оцінюється неоднозначно, але навіть при загальній негативній оцінці можна знайти позитивні риси. Наприклад, постійна конкуренція у группах за складання заліків сприяла підвищенню успішності студентів.

Студенти в умовах тоталітарного режиму поділилися на три типи: критично налаштованих до влади, лояльних та «дволиких». Цей поділ розпочався одразу після завершення війни, однак розвинувся та поширився все ж у період «відлиги». Щоправда, прояви вільнодумства досить успішно стримувались та не змогли на той час змінити ситуацію. Суспільно-політичні процеси в УРСР впливали на розвиток історичної освіти в університетах, що виявилось у посиленні ідеологізації та підпорядкуванні істориків партійним інтересам.

Висновки

університет соціалістичний студентський

У Висновках узагальнено результати дослідження:

Ї Встановлено що розвиток історичної освіти в університетах УРСР у обраних хронологічних рамках не був предметом спеціального вивчення історичної науки. Джерельна база, залучена до роботи над дисертацією, різноманітна та репрезентативна і дає змогу вирішити поставлені дослідницькі завдання;

Ї З'ясовано, що на момент закінчення війни матеріально-технічну базу університетів УРСР було зруйновано майже повністю. Найбільше постраждали приміщення Київського, Дніпропетровського та Харківського університетів. Відновлювалися вони в складних умовах дефіциту фінансових та матеріально-технічних ресурсів. Для вирішення проблеми на різних рівнях влади Ї союзному, республіканському, міському Ї ухвалювали сотні постанов. Капітальне будівництво розвивалося досить повільно. Проблема дефіциту аудиторного фонду тимчасово вирішувалась за рахунок надання університетам у користування вільних приміщень. Однак це не вирішувало проблем у повному обсязі Ї началися в кілька змін, бракувало інвентарю. Руйнації зазнали й університетські бібліотеки, які мали забезпечувати студентів літературою. Продуктивній роботі заважали брак обладнання Ї стелажів, каталожних шаф, полиць, скорочення асигнувань, дефіцит кадрів. У перші післявоєнні роки матеріальна база університетських гуртожитків залишалася слабкою. Наприкінці 1950-х рр. технічне забезпечення гуртожитків поліпшилось, однак їхньої кількості, як і раніше, не вистачало. Питання забезпечення університетів їдальнями, медичними закладами, студентів і викладачів Ї навчальними та житловими площами вирішувались недостатньо;

Ї Визначено чисельний склад та особливості розвитку професорсько-викладацького та студентського контингенту. Кількісний склад викладачів постійно розширювався, однак їхня наукова кваліфікація зростала повільно. Склад студентства університетів змінювався за кількісними, статевими та віковими показниками. Характерними особливостями розвитку студентства в перші повоєнні роки було переважання жінок та представників старшого покоління. Для наступних років характерне омолодження колективу за рахунок випускників шкіл, постійне зростання кількості студентів та якості підготовки вступників-абітурієнтів;

Ї Науково-педагогічні кадри готувались у різних формах аспірантури, шляхом прикріплення до кафедр, переведення кандидатів наук на посаду старших і молодших наукових співробітників для виконання докторських дисертацій, відрядження науково-педагогічних працівників до інших наукових установ. Радянське керівництво особливо дбало про зростання кількості викладачів суспільних наук, які мали стати інструментом пропаганди радянської системи. Незважаючи на те, що кількість викладачів постійно зростала, повністю задовольнити потреби вузів усе-таки не вдавалося. Серед основних проблем діяльності аспірантури були: випуск без захисту дисертації, відрахування, брак висококваліфікованих наукових керівників, ідеологічна заангажованість тематики досліджень, недостатня кількість абітурієнтів належного рівня, низькі загальноосвітня та фахова підготовка, незадовільні матеріально-технічні та соціально-побутові умови. Джерелами формування кадрового складу університетів були також докторантура, курси підвищення кваліфікації;

Ї З'ясовано, що провідну роль у відновленні вищих навчальних закладів відігравала держава, яка проводила цілеспрямовану комплексну політику та включала систему заходів (постанови, резолюції, інструкції). Вона була заінтересована у відновленні та поширені історичної освіти, оскільки саме в цей період зросло ідеологічне значення історичної науки. Самі історики зазнавали переслідувань за найменше відхилення від офіційної лінії, були змушені всіляко пропагувати успіхи радянського ладу, доводити його історичну обумовленість, вихваляти його перспективність. Кафедральна структура факультетів змінювалась відповідно до тенденцій того часу Ї провідними стали кафедри суспільних дисциплін, а кафедри історії УРСР вирішили скасувати. Відновлення розпочалося в 1957 р. з Харківського університету. На початку 1950-х рр. реорганізовано й історичні факультети. В цей період пріоритетними було визначено галузі, які забезпечують науково-технічний прогрес, а підготовку істориків Ї скорочено. Відбулося укрупнення історичних факультетів за рахунок об'єднання з факультетами педінститутів. Ідейне виховання студентів здійснювалося через лекційні курси, гуртки, семінари. Окрім відомих негативних наслідків ідеологічного виховання необхідно відзначити і деякі позитивні. Зокрема Ї запровадження військово-патріотичних ідеалів, популяризацію найкращих університетських традицій. Активна участь студентів у громадському житті, окрім постійної зайнятості, мала і зворотній, позитивний бік: вони ставали свідками реалій життя і мали можливість порівнювати їх з офіційною інформацією з радіоджерел та преси. Виконання громадських завдань сприяло розвитку в студентів корисних навичок ораторського мистецтва, розкриттю їхнього лідерського потенціалу, майстерності в написанні матеріалів для преси;

Ї Встановлено, що науковий рівень історичних досліджень знижували такі обставини, як втручання партійної номенклатури, державної цензури в розвиток історичної освіти, нав'язування дослідникам узаконених принципів партійності та класовості. Однак на історичних факультетах сформувалася мережа наукових гуртків. Наукова діяльність студентів відбувалася в студентських наукових товариствах. Випускниками історичних факультетів університетів повоєнних років були видатні вчені, доктори наук, які збагатили вітчизняну історичну науку. Проведене дослідження доводить, що розвиток історичної освіти в університетах УРСР повоєнного періоду був непростим. На нього впливали суперечливі події в політичному, соціально-економічному і духовному житті радянського суспільства. Втім, незважаючи на негативні моменти, радянські історики навіть у несприятливих умовах збагачували вітчизняну історичну науку новими концептуальними положеннями і фактичними даними. Розвиток історичної освіти у визначених хронологічних рамках умовно поділено на 2 періоди. Перший Ї повоєнної розрухи, культу особи Сталіна, догматизму. Другий Ї період «відлиги». Часткова демократизація суспільства започаткувала позитивний вплив на розвиток вищої освіти, однак була поверховою i не порушила основ радянської централізованої системи.

Література

1. Погребна О. Проблеми кадрового забезпечення історичних факультетів УРСР в повоєнний період (40 Ї 60-ті рр. ХХ ст.) / О. Погребна // Наукові записки: збірник наукових статей. Ї К., 2008. Ї Вип. 78. Ї С. 247 Ї 254.

2. Погребна О. Висвітлення розвитку історичної освіти в виданнях, присвячених історії університетів / О. Погребна // Часопис української історії. Ї К., 2009. Ї Вип. 12. Ї С. 100 Ї 103.

3. Погребна О. Відновлення діяльності бібліотек університетів УРСР в повоєнний період / О. Погребна // Гілея. Ї К., 2010. Ї Вип. 36. Ї С. 80 Ї 86.

4. Погребна О. Проблеми житлового та матеріально-технічного забезпечення студентів університетів УРСР в повоєнний період / О. Погребна // Гілея. Ї К., 2010. Ї Вип. 38. Ї С. 93 Ї 99.

Размещено на Allbest.ru