Суспільно-політичне життя українців у міжвоєнній Польщі: історіографія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут історії України

УДК 94 (477 + 438) “1920/1939”

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Суспільно-політичне життя українців у міжвоєнній Польщі: історіографія

07.00.06 - історіографія, джерелознавство

та спеціальні історичні дисципліни

Футала Василь Петрович

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Центрі дослідження українсько-польських відносин Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України.

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор Литвин Микола Романович, Інститут українознавства імені І. Крип'якевича НАН України, в.о. директора.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор Гелей Степан Дмитрович, Львівська комерційна академія, проректор з науково-педагогічної роботи, завідувач кафедри історії та політології;

доктор історичних наук, професор Калакура Ярослав Степанович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки;

доктор історичних наук, професор Рубльов Олександр Сергійович, Інститут історії України НАН України, вчений секретар.

Захист відбудеться “30” вересня 2011 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 в Інституті історії України НАН України за адресою: 01001, Київ, вул. М.Грушевського, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту історії України НАН України (01001, Київ, вул. М.Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “23” серпня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор історичних наук, професор Гуржій О.І.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Суспільно-політичне життя українців у міжвоєнній Польщі тривалий час перебуває у полі зору істориків та представників інших гуманітарних наук, причому не тільки вітчизняних, але й зарубіжних. Ця багатопланова проблема стала особливо актуальною для дослідників України після 1991 р., коли в академічному полі на перший план висунулися питання, пов'язані з визвольною боротьбою нашого народу за свою національну незалежність і державність.

Історична наука, як відомо, виконує важливі пізнавальну, інформаційну та соціокультурну функції, формуючи не лише власний інтелектуальний простір, а й суспільну свідомість через актуалізацію тих чи інших подій в історії. Тому конструктивний досвід функціонування українських політичних середовищ у міжвоєнній Польщі може бути корисним в сучасних умовах. Не менш важливого пізнавального та практичного значення набуває осмислення місця й ролі масових самоврядних організацій щодо гармонійного та всебічного розвитку українства, формування національної еліти з державницьким мисленням, обґрунтування ненасильницьких шляхів національного державотворення.

У контексті офіційної політики національної пам'яті, що здійснюється сьогодні в Україні та Польщі, актуальною також є проблема об'єктивного висвітлення непростих відносин українців і поляків у першій половині ХХ ст., зокрема у міжвоєнне двадцятиліття. Це сприятиме виробленню правильних уявлень про тогочасні події у громадській думці обох країн, формуванню належних висновків, щоб позбутися образ і звинувачень, а відтак гармонізації сучасних українсько-польських взаємин. Вагомість теми дослідження продиктована і потребою оцінки ролі української державно-політичної еміграції у міжвоєнній Польщі в боротьбі за відродження української державності.

За дев'ять десятиліть вивчення політичної та соціальної історії західних українців, а також військово-політичної еміграції Української Народної Республіки у Другій Речі Посполитій нагромадилася велика кількість різноманітної за жанром літератури, яка потребує адекватного історіографічного аналізу. Це завдання є логічним наслідком ідентифікаційної та експертної функцій історіографії. Без перебільшення можна стверджувати, що нині спостерігається великий дисбаланс між зростанням кількості публікацій з означеної проблематики та їх історіографічним осмисленням.

Актуальність порушеної проблеми зумовлена, передовсім, науковим інтересом - необхідністю аналізу, систематизації й оцінки історіографічних джерел, які становлять її підґрунтя, з метою визначення головних досягнень, прогалин і перспективних напрямів дослідження. Береться до уваги й суспільний резонанс теми, тобто, як досвід і уроки суспільно-політичного життя українців у міжвоєнній Польщі можуть використати у своїй практичній діяльності суб'єкти сучасного політичного процесу в Україні.

Отже, вибір теми цього дослідження здійснено як у річищі сучасних тенденцій української історичної науки, так і суспільної практики, зорієнтованої на розв'язання політичних і національно-культурних проблем новітнього державотворення.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація є складовою частиною науково-дослідних тем Центру дослідження українсько-польських відносин Інституту українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України “Українці - поляки: взаємовпливи, протистояння, співпраця (друга половина ХІХ - початок ХХІ ст.)” (№ 010740005411) і кафедри нової та новітньої історії України Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І.Франка “Західноукраїнські землі у першій половині ХХ ст.: суспільно-політичні та етнокультурні процеси”.

Мета роботи полягає у здійсненні спеціального комплексного дослідження української та зарубіжної історіографій суспільно-політичного життя українців у міжвоєнній Польщі. Її реалізація передбачає розв'язання таких наукових завдань:

- з'ясувати ступінь історіографічної розробки, теоретико-методологічні засади, повноту джерельної бази, основні етапи та соціокультурні умови вивчення теми;

- висвітлити історіографію функціонування українського легального політичного табору у міжвоєнній Польщі;

- проаналізувати стан дослідження місця і ролі радикальних політичних середовищ у суспільно-політичному житті західних українців;

- визначити особливості відображення в історичній літературі діяльності масових самоврядних об'єднань;

- виокремити персональний внесок наукових шкіл, напрямів й учених, включаючи й зарубіжних істориків, у вивчення теми;

- з'ясувати фактологічний рівень (у т. ч. якісну повноту історичної інформації) і тематичну репрезентативність історіографічних джерел та обґрунтувати перспективи подальших наукових пошуків.

Об'єктом дослідження є сукупність основних груп історіографічних джерел, що розкривають суспільно-політичне життя українців у міжвоєнній Польщі, діяльність наукових центрів і творчий здобуток окремих учених у висвітленні порушеної теми. До цього виду пам'яток минулого віднесено і праці політологів, філософів, педагогів, представників інших соціогуманітарних наук, що відображають процес нагромадження знань та уявлень з означеної проблематики.

Предмет висвітлення - провідні напрями зародження, становлення і збагачення історичних знань про діяльність українських політичних партій, рухів, громадських об'єднань, військово-політичної еміграції у міжвоєнній Польщі, формування концептуальних засад їх дослідження, виявлення основних тенденцій і закономірностей розвитку цих знань.

Хронологічні рамки роботи мають два виміри. Перший зумовлюється обставинами конкретно-історичного розвитку відродженої 1918 р. Польської держави, у складі якої перебували західні землі України та діяли еміграційні осередки Української Народної Республіки. Нижню межу вибрано у зв'язку з тим, що після завершення українсько-польської 1918-1919 рр. і польсько-радянської 1920 р. воєн та укладення Ризького мирного договору 1921 р., визнання міжнародними організаціями кордонів Польщі настав час переходу польського суспільства до мирного життя. Враховується й український фактор у процесі розбудови новоствореної держави. Падіння Західно-Української Народної Республіки, впровадження польської адміністрації у Східній Галичині та Волині витворили нову суспільно-політичну ситуацію, яка змусила неоднорідний західноукраїнський політикум вдатися до вироблення і застосування нових форм боротьби за національну державність. До того ж у Польщі з'явилася наддніпрянська військово-політична еміграція, що зберігала державотворчі традиції з часів визвольних змагань, мала власне бачення відновлення УНР. Верхня межа відображає кардинальні геополітичні зміни в Європі 1939 р., пов'язані із початком Другої світової війни.

Другий вимір визначається характером розвитку української історіографії взагалі і конкретної теми зокрема. Хронологічні рамки історіографічного аналізу - 20-ті роки ХХ- початок ХХІ ст. - вибрані у зв'язку з тим, що, по-перше, за цей час було створено велику кількість літератури з цієї теми; по-друге, враховувалося, що нагромадження знань - це генетично взаємопов'язаний процес, який охоплює творчість всіх поколінь дослідників, і пізнання цього процесу повинно йти за ходом розвитку самої історичної науки в Україні та за її межами.

Методологічну основу праці становлять принципи історизму, системності, об'єктивності. При розв'язанні конкретних завдань застосовано методи історіографічного аналізу та синтезу, генетичний, проблемно-хронологічний, порівняльний, ретроспективний, метод біографістики. Їх вибір зумовлений темою дослідження, його структурою, специфікою сучасних методологічних підходів, запозичених істориками з інших наукових дисциплін. Означені методологічні засади дозволили простежити еволюцію історіографічного дискурсу, його структурних та інституційних форм, починаючи від 1920-х рр. до тепер. Українська та зарубіжна історіографії підлягають також методу описування, тобто розкриття типових властивостей, ознак, відмінностей, кількісних і функціональних характеристик.

Наукова новизна дисертації зумовлена сукупністю і масштабністю поставлених завдань. У ній вперше комплексно за проблемно-хронологічною схемою узагальнюється історіографія суспільно-політичного життя українців у міжвоєнній Польщі. До сьогодні історики здійснювали фрагментарні спроби з'ясувати стан і ступінь вивчення деяких аспектів означеної теми, про що свідчать спеціальні статті, вступні чи окремі розділи дисертаційних та монографічних праць. У роботі окреслено основні історіографічні періоди дослідження теми, обґрунтовано класифікацію джерельного комплексу, показано історико-культурний контекст розвитку проблеми.

Історія західноукраїнського політикуму ліберально-демократичного, консервативного та інших спрямувань, масових самоврядних товариств періоду 1920-1930-х рр., діяльність української державно-політичної еміграції в Польщі вперше стали предметом конкретного історіографічного аналізу з точки зору порівняння інтерпретацій українських і зарубіжних істориків. На основі широкого кола джерел простежено процес нагромадження і поширення у просторово-часовому вимірі історичних знань з цієї проблематики, визначено повноту, рівень і перспективи подальшого її вивчення. Переосмислено низку оцінок, стереотипних тверджень, висновків, концептуальних підходів, які домінували в радянській історіографії або ще зустрічаються у працях сучасних вітчизняних і зарубіжних дослідників. Здійснене в окремих випадках історичне дослідження дозволило спростувати недостовірну інформацію, що міститься у працях деяких авторів.

Новизна дисертації зумовлюється і застосуванням міждисциплінарного підходу: до предметно-об'єктного поля історіографії включено праці політологів, філософів, педагогів та інших представників соціогуманітарних наук, які поглиблюють знання про суспільно-політичні процеси на західноукраїнських землях та українську військово-політичну еміграцію в Польщі до вибуху Другої світової війни.

Практичне значення одержаних результатів визначається в науковій та суспільно-політичній площинах. Узагальнення та висновки мають прикладне значення для проведення наукової експертизи праць з означеної проблематики, для персоніфікації особистого внеску авторів в історіографію, для визначення актуальності й доцільності окремих напрямів наукового пошуку. Матеріали праці можна використати при підготовці узагальнювальної наукової та навчально-методичної літератури з історії української історичної думки, а також при розробці навчальних програм і спецкурсів з історіографії та новітньої історії України, пов'язаних з розвитком суспільно-політичних процесів, національних рухів, міжнаціональних відносин, європейською геополітикою між двома світовими війнами. Можна сподіватися, що результати дисертаційної роботи слугуватимуть основою дискусій із зарубіжними істориками, особливо польськими та російськими, з метою наукової інтерпретації суперечливих фактичних і теоретико-методологічних проблем літопису західноукраїнського соціуму новітньої доби. Сформульовані висновки та положення стануть корисними для сучасних політиків і політологів при з'ясуванні особливостей українського державотворчого процесу у ХХ ст., для усвідомлення причин багатьох суспільно-політичних проблем сьогодення.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки виголошувалися автором на Міжнародній науковій конференції “Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях у 20-50-х роках ХХ ст.” (Дрогобич, 11-12 жовтня 2002 р.), Міжнародній науковій конференції “Rzeczpospolita Obojga Narodow i jej tradycje. XIV-XX wiek” (Сєдльце (Польща), 11-12 грудня 2002 р.), Міжнародній науковій конференції “Поляки, українці, білоруси, литовці у міжвоєнній Польщі (1921-1939)” (Дрогобич, 8-9 жовтня 2004 р.), ІІІ Міжнародному науковому Конгресі українських істориків “Українська історична наука на шляху творчого поступу” (Луцьк, 17-19 травня 2006 р.), Другій Міжнародній науковій конференції “Збройні сили України: історія та сучасність” (Львів, 29-30 березня 2006 р.), Всеукраїнській науковій конференції “Роман Шухевич в українському національно-визвольному русі ХХ ст.” (Івано-Франківськ, 17-18 травня 2007 р.), Міжнародній науковій конференції “Західно-Українська Народна Республіка. 1918-1923 (до 90-річчя утворення)” (Львів-Івано-Франківськ-Чернівці, 30 жовтня - 1 листопада 2008 р.), Міжнародній науковій конференції “Степан Бандера в українському національно-визвольному русі ХХ ст.” (Івано-Франківськ, 11 грудня 2008 р.), Міжнародній науковій конференції “Українсько-польсько-білоруське сусідство: ХХ століття” (Дрогобич, 19-20 вересня 2008 р.), Міжнародній науковій конференції “Просвіта” в національно-культурному житті українського народу (до 140-річчя з часу заснування)” (Тернопіль, 8-9 грудня 2008 р.), Міжнародній науковій конференції “Wrzesieс 1939 roku - wojna na dwa fronty, pocz№tek II wojny њwiatowej” (Сєдльце (Польща), 4-5 вересня 2009 р.), Всеукраїнській науковій конференції “Український національний рух: історія та сучасність”, присвяченій 80-річчю від дня заснування ОУН та 100-річчю від дня народження Степана Бандери (Остріг, 30 січня 2009 р.), Урочистій сесії “Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України та його попередники (до 60-річчя Інституту)” та Наукових читаннях імені академіка Я.Д.Ісаєвича (Львів, 11-12 березня 2011 р.).

Результати дисертації відображено в одноосібній монографії (26 др. арк.), 22 статтях у фахових виданнях, затверджених ВАК України, загальним обсягом 12,3 др. арк. та 7 публікаціях в інших виданнях (у т. ч. й зарубіжних).

Структура роботи зумовлюється метою, завданнями, предметом дослідження, її конкретно-історичною проблематикою, що охоплює комплекс процесів і явищ суспільно-політичного життя українців у міжвоєнній Польщі, а також характером й особливостями розвитку української історіографії. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, поділених на дванадцять підрозділів, висновків (389 с.) та списку використаних джерел (136 с., 1261 найменування). Повний обсяг дисертації - 525 сторінок.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність, хронологічні межі, визначено об'єкт і предмет наукового пошуку, мета і завдання роботи, сформульовані методологічні принципи, розкрито наукову новизну отриманих результатів, їхнє практичне значення та апробацію.

Перший розділ - “Наукові основи дослідження” - складається з чотирьох підрозділів. У першому “Стан наукової розробки проблеми” показано проблемно-тематичні пріоритети суто історіографічних праць. Стверджується, що процес осмислення окремих аспектів теми здійснювався у повоєнні десятиліття. Перші фахові роботи були поодинокими і мали загальний характер. Якщо дослідників української діаспори цікавили стан української історичної думки у першій половині ХХ ст., у т. ч. в Галичині та еміграції, церковна проблематика (О.Оглоблин) Оглоблин О. Українська історіографія. 1917-1956 / Олександр Оглоблин / [Пер. з англ.; Вступна стаття І.Верби]. - К., 2003. - 251с.; Оглоблин О. Українська церковна історіографія / Олександр Оглоблин // Український історик. - 1969. - Ч. 4 (24). - С. 12-29. , розвиток воєнно-історичних студій (Л.Шанковський) Шанковський Л. Нарис української воєнної історіографії: Українська воєнно-історична наука в період між двома війнами (1921-1939) / Лев Шанковський // Український історик. - Нью-Йорк-Мюнхен, 1970. - Ч. 4 (28). - С. 67-76; 1971. - Ч. 1-2 (29-30). - С. 58-69; Ч. 3-4 (31-32). - С. 74-79; 1972. - Ч. 3-4 (35-36). - С. 55-71; 1973. - Ч. 3-4 (39-40). - С. 113-126; 1974. - Ч. 1-3 (41-43). - С. 48-64; 1975. - Ч. 1-2 (45-46). - С. 45-69., то зусилля радянських істориків - М.Кравця, В.Осечинського, П.Сардачука, С.Макарчука, Ю.Киричука, С.Чапуги та ін. - були спрямовані на аналіз історичної літератури (причому, доволі побіжний), присвяченої робітничому та селянському рухам, діяльності ліворадикальних і радянофільських сил у Західній Україні міжвоєнної доби ХХ ст.

Не багатою на аналітичні роботи була й польська історіографія періоду існування ПНР. Тоді переважала така форма критичного розгляду українознавчих досліджень, як рецензії. Історіографічні огляди з'явилися лише у 1980-х рр. Т.Єндрущак спробував осягнути великий пласт загальної і спеціальної літератури, присвяченої різним аспектам історії Другої Речі Посполитої Jкdruszczak T. Historiografia polska dziejow II Rzeczypospolitej / Tadeusz Jкdruszczak // Kwartalnik Historyczny. - 1987. - Nr 1. - S. 195-224. . З української проблематики він виділив тільки праці Р.Тожецького, А.Щесняка і В.Шоти, що висвітлюють діяльність українських націоналістичних організацій у 20-40-х рр. ХХ ст. Доробок польських істориків із вивчення діяльності Комуністичної партії Західної України (КПЗУ) узагальнив Ґ.Іванський у статті, опублікованій в Україні Іванський Ґ. Польська історіографія КПЗУ / Ґереон Іванський // Актуальні проблеми історії КПЗУ. До 70-річчя створення партії. - Львів, 1990. - С. 216-221..

Історіографічні дослідження суспільно-політичного життя українців у міжвоєнній Польщі після 1991 р. здійснюються у декількох напрямках. Передовсім згадаємо оглядово-аналітичні розвідки, присвячені українсько-польським взаєминам у першій половині ХХ ст. Одним із перших цю проблему порушив волинський історик М.Кучерепа Kuczerepa M. Stosunki ukraiсsko-polskie w II Rzeczypospolitej we wspуіczesnej historiografii ukraiсskiej / Mykoіa Kuczerepa // Historycy Polscy i Ukraiсcsy wobec problemуw XX wieku. - Krakуw, 2000. - S. 146-165.. Серед його рекомендацій, що не втратили актуальності, слід виділити такі: поглиблено вивчати парламентську діяльність українського політикуму та роль польських військових кіл у загостренні українського питання в Другій Речі Посполитій. Концептуальна визначеність характерна і для публікації С.Віднянського Віднянський С.В. Українське питання в міжвоєнній Польщі: основні проблеми й напрямки наукових досліджень у сучасній вітчизняній історичній науці / С.В.Віднянський // Укр. іст. журн. - 2003. - № 2. - С. 39-55., який переконливо стверджує: назріла потреба написання фундаментальної праці, де досліджувалися б українське питання у зовнішньополітичних концепціях відродженої Польської держави та всі складові українсько-польських відносин міжвоєнних років. До провідних фахівців новітньої історії Польщі належить Л.Зашкільняк, який проаналізував розвиток польської історичної науки у 1940-1960-х рр. Зашкільняк Л.О. Польська історіографія після другої світової війни: проблеми національної історії (40-60-ті роки) / Л.О.Зашкільняк. - Львів, 1992. - 86 с. Оригінальний спосіб розуміння українсько-польських відносин історик виклав у численних статтях Зашкільняк Л. Історія Польщі та українсько-польських відносин у відображенні сучасної української історіографії (90-ті роки ХХ ст.) / Леонід Зашкільняк // Polska - Niemcy - Ukraina w Europie. Narodowe identyfikacje i europejskie integracje w przededniu XXI wieku. - Rzeszуw, 2000. - S. 99-128; Зашкільняк Л. Українсько-польські стосунки у ХХ ст.: Історіографічні аспекти / Леонід Зашкільняк // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Вип. 13: Україна у Другій світовій війні: українсько-польські стосунки. - Львів, 2005. - С. 3-22.. Значним ступенем аналітики відзначається стаття М.Швагуляка, в якій підбито підсумки вивчення українськими і польськими істориками українсько-польської конфронтації на зламі 20-30-х рр. ХХ ст. Швагуляк М. Польсько-українська конфронтація на зламі 20-30-х років ХХст.: проблеми історіографії / Михайло Швагуляк // Проблеми слов'янознавства. Міжвідомчий науковий збірник. - Львів, 1996. - Вип. 48. - С. 53-62. У подальшій пошуковій роботі, вважає автор, важливо домогтися взаємодії учених двох сусідніх держав і позбутися нашарувань емоційного та національно-політичного характеру.

Другий напрям реконструкції процесу пізнання минулого - з'ясування стану дослідження діяльності українських політичних партій, організацій та самоврядних громадських товариств. Тут слід виокремити, з огляду на оцінки-висновки, статті М.Кугутяка Кугутяк М. Історіографія українського національно-демократичного руху (1918-1939 рр.) / Микола Кугутяк // Галичина. - Івано-Франківськ, 2002. - № 8. - С. 54-69. та Б.Савчука Савчук Б.П. Українські громадські організації в Галичині у другій половині ХІХ- 30-х роках ХХ ст.: здобутки і перспективи історіографічного дослідження / Б.П.Савчук // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: Історичні науки. Українська історіографія на рубежі століть: Матеріали міжнар. наук. конф., 25-26 жовтня 2001 р. - Кам'янець-Подільський, 2001. - Т. 7 (9). - С. 356-364.. Перший автор слушно вважає, що нагальною потребою є комплексне дослідження як українського суспільно-політичного руху загалом, так і ролі й місця у ньому націонал-демократів зокрема. Другий вказує на необхідність показу діяльності громадських асоціацій у тісних зв'язках з економічними, соціальними, партійними та політичними інститутами. Вдалою є спроба О.Маланчук-Рибак підсумувати українські жіночі студій від кінця ХІХ ст. до тепер Маланчук-Рибак О. Українські жіночі студії: історіографія та історіософія / Оксана Маланчук-Рибак. - Львів, 1999. - 54 с..

Третю групу історіографічних досліджень репрезентують праці, присвячені наддніпрянській еміграції в Європі, у т. ч. і в Польщі. С.Литвин висвітлив розвиток і сучасний стан історіографії та джерельної бази про С.Петлюру Литвин С. Симон Петлюра у 1917-1926 роках. Історіографія та джерела: Монографія / Сергій Литвин. - К., 2000. - 464 с.. Спробу наукової інтерпретації доробку істориків у вивченні досвіду військово-політичної діяльності Уряду УНР в екзилі здійснив М.Стопчак Стопчак М.В. Інтернована Армія УНРу таборах країн Центральної Європи (історіографія проблеми) / М.В.Стопчак // Наукові записки Вінницького держ. пед. ун-ту ім. М.Коцюбинського. Серія: Історія: Зб. наук. праць. - Вінниця, 2008. - Вип. 13. - С. 374-384.. Близькими до цієї проблеми є розвідки В.Піскун про роль журналу “Український історик” у висвітленні діяльності української політичної еміграції в 1920-х рр. Піскун В. Українська політична еміграція 20-х рр. ХХст. на сторінках “Українського історика”: генеза та історична тяглість / Валентина Піскун // Український історик. - 2004. - Т. XLI. - С. 52-63. та Я.Файзуліна, що розкриває процес нагромадження історичних знань представниками української діаспори про Другий Зимовий похід Армії УНР Файзулін Я. Другий Зимовий похід в українській емігрантській історіографії / Ярослав Файзулін // ІІІ Міжнародний науковий конгрес українських істориків “Українська історична наука на шляху творчого поступу”, Луцьк, 17-19 травня 2006 р.: Доповіді та повідомлення: В 3-х т. - Луцьк, 2007. - Т. 1. - С. 183-189..

Пожвавлення історіографічних досліджень спостерігається і в демократичній Польщі. Це ілюструють, зокрема, публікації Е.Дурачинського Дурачински Э. Польская историография новейшей истории / Эугениуш Дурачински // Новая и новейшая история. - Москва, 2002. - № 3. - С. 28-57. та В.Менд-жецького Mкdrzecki W. Druga Rzeczpospolita w historiografii polskiej po 1989 roku / Wіodzimerz Mкdrzecki // Historycy Polscy i Ukraiсscy wobec problemow XX wieku.- Krakow, 2000. - S. 11-20. про польське бачення проблем новітньої історії Польщі. Близькими за тематикою і стилем написання є статті Е.Коко Koko E. Problematyka stosunkуw polsko-ukraiсskich w latach 1918-1939 w historiografii wydawanej w Polsce po 1945 r. / Eugeniusz Koko // Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze. - 1994. - Z. 2. - S. 105-113; Koko E. Polska historiografia po 1989 roku o relacjach polsko-ukraiсskich w latach 1918-1939 / Eugeniusz Koko // Historycy Polscy i Ukraiсcsy wobec problemуw XX wieku. - Krakуw, 2000. - S. 132-145. та Р.Тожецького Torzecki R. Na temat historiografii stosunkow polsko-ukraiсskich w latach 1918-1956 / Ryszard Torzecki // Dzieje Najnowsze. - 1998. - № 3. - S. 103-111., в яких узагальнено досягнення польської історичної науки від середини ХХ до початку ХХІ ст. у вивченні польсько-українських відносин міжвоєнного двадцятиліття.

Доробок українських і частково зарубіжних авторів у вивченні процесу нагромадження знань про суспільно-політичне життя українців у міжвоєнній Польщі представляють історіографічні огляди дисертаційних і монографічних досліджень М.Кугутяка, О.Рубльова, М.Литвина, І.Васюти, І.Зуляка, І.Дробота, І.Райківського, Р.Давидюк, Б.Савчука, І.Срібняка, О.Красівського та ін.

Зроблено висновок, що на сьогодні ще відсутні роботи, в яких би історіографія діяльності українських політичних партій і організацій, рухів, масових самоврядних об'єднань, наддніпрянської еміграції у міжвоєнній Польщі висвітлювалася та узагальнювалася не фрагментарно, а комплексно, тому нагальна потреба в такому дослідженні залишається актуальною.

У другому підрозділі “Теоретико-методологічні засади дослідження” з'ясовано значення методологічних принципів та загальнонаукових методів для ґрунтовного історіографічного вивчення різних аспектів суспільно-політичного життя українців у міжвоєнній Польщі. Поцінено внесок В.Смолія, О.Реєнта, І.Колесник, Я.Калакури, Я.Верменич, О.Удода, Н.Яковенко, Л.Зашкільняка, Л.Таран у вироблення нових методологічних конструкцій аналізу історичного процесу. Обґрунтовано зумовленість використання у пошуковій роботі загальноприйнятих принципів історіографічного узагальнення - історизму, системності, об'єктивності, всебічності, наступності (спадкоємності) та ін. Що стосується безпосередньо дослідницьких методів, то в дисертації ключову роль відіграли методи аналізу й синтезу. Історіографічний аналіз допоміг виявити максимально доступну кількість спеціальних праць, встановити їх джерельну базу, приналежність авторів до історичних шкіл і напрямів, мотиви вибору теми, зовнішні фактори, які мали вплив на істориків. У результаті синтезу всієї доступної інформації створено цілісну картину вивчення різних сфер суспільно-політичного життя українців у міжвоєнній Польщі.

Крім того, використано й інші загальноісторичні методи дослідження. Зокрема, історико-генетичний дав можливість показати внесок у вивчення конкретно-історичної проблематики всіх поколінь українських і зарубіжних істориків, виявити причинно-наслідкові зв'язки та закономірності історіографічного процесу. Із поля зору автора не випали й історичні порівняння, зіставлення, паралелі, тобто все те, що включає в себе історико-порівняльний метод. Сенс компаративного підходу зумовлений тим, що українська історіографія тривалий час була представлена двома відгалуженнями - діаспорною та офіційною радянською історичними науками. Свій шлях розвитку мала й зарубіжна історична думка. Тому порівняння дали можливість з'ясувати й оцінити різні погляди авторів на діяльність західноукраїнських легальних і нелегальних політичних структур, громадських організацій та військової еміграції у Другій Речі Посполитій. Цей метод допоміг відшукати причини проникнення в аналізовану літературу помилкових положень та способи їх уникнення в майбутньому (наприклад, необ'єктивний показ істориками УРСР чисельності, соціального і національного складу КПЗУ, перебільшення ними ролі комуністів у суспільно-політичних процесах або ідеалізація окремими представниками української діаспори націоналістичних структур та їх керівників). Історико-типологічний метод забезпечив доволі важливу сторону пізнавального процесу - впорядкування сукупності об'єктів чи явищ на якісно визначені типи (класи) на основі властивих їм загальних істотних ознак. Хронологічний метод сприяв вивченню історіографічних фактів з позицій їх взаємозв'язаного процесу, в якому окремі етапи і періоди порівнювалися з метою виявлення об'єктивних закономірностей нагромадження і поглиблення історіографічних знань. Натомість проблемно-хронологічний метод дав можливість глибше зрозуміти бачення істориками тих чи інших процесів і явищ через виділення їх в окремий предмет дослідження. Власне наукові пріоритети лягли в основу формування трьох тематичних блоків дисертації: легальний політичний табір, радикальні політичні середовища та масові самоврядні об'єднання. З допомогою біографічного методу персоніфіковано розвиток теми, простежено творчий шлях окремих істориків, показано їх внесок у примноження знань. Водночас його використання дозволило виявити певні особливості руху історичної думки. Зокрема, порівняння праць М.Панчука, Ю.Сливки, С.Макарчука, І.Васюти, написаних у різних суспільно-політичних умовах, характеризує якісні зміни історіографічного процесу.

Зроблено висновок, що суспільно-політичне життя українців у міжвоєнній Польщі у його широкому розумінні - це доволі складний комплекс, у якому перепліталися соціально-економічні та етнополітичні інтереси. Тому у процесі історіографічного аналізу даної проблеми використовується широкий спектр пізнавальних засобів.

У третьому підрозділі “Репрезентативність історіографічних джерел” дисертант запропонував та обґрунтував схему класифікації джерел за такими групами:

1) документальні джерела;

2) узагальнювальні дослідження;

3) монографії, статті, матеріали наукових конференцій;

4) навчальні посібники, підручники, довідкові видання;

5) науково-популярні та публіцистичні праці;

6) бібліографічні покажчики, книжкові огляди, рецензії;

7) мемуарна література;

8) дисертаційні дослідження.

До історіографічного дискурсу залучено ті джерельні публікації, що відбивають певний рівень розвитку наукових історичних знань про діяльність західноукраїнських політичних партій та громадських організацій, націоналістичних і прокомуністичних структур, української військово-політичної еміграції, а також про суспільну функцію Греко-католицької церкви. Крім того, використано декілька архівних документів, які дозволили, з одного боку, повніше розкрити творчий доробок С.Томашівського та М.Рудницької, а з іншого - спростувати недостовірну інформацію, подану окремими авторами.

Особливе місце у джерельному комплексі дисертації посідають узагальнювальні дослідження - здебільшого колективні праці синтетичного характеру, присвячені історії України чи окремим її періодам, певним сферам суспільного життя. Власне колективні роботи були характерною рисою радянської історичної науки. Вони сприяли уніфікації наукового стилю, коли відрізнити одного автора від іншого стало майже неможливо, а поняття “творчості” було спотворене. Дослідники української діаспори не створили колективних праць з питань суспільно-політичного життя українців у міжвоєнній Польщі. Зате стараннями О.Субтельного зроблено спробу узагальнення історичного минулого України від давнини до сучасності. Його книга “Україна: історія” у першій половині 1990-х рр. справила позитивний вплив на процес утвердження національно-державницького спрямування історичних досліджень в Україні. Невдовзі з'явилися історичні синтези вітчизняних учених, які мають багато спільного і, водночас, різняться історіософським та методологічним інструментарієм Історія України: нове бачення. У 2 т. / [Авт. кол. Гуржій О.І. та ін.; за заг. ред. академіка НАН України В.Смолія]. - К., 1996. - Том 2. - 496 с.; Історія України / [В.Ф.Верстюк, О.В.Гарань, О.І.Гуржій та ін.; Під ред. В.А.Смолія]. - К., 1997. - 416 с.; Історія України / [Ю.Зайцев, В.Баран, Я.Грицак та ін.]. - Львів, 1996. - 488 с.; Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. / Я.Й.Грицак. - К., 2000. - 360 с.. Ключові питання політичного розвитку західноукраїнських земель у 1920-1930-х рр., діяльності української еміграції в Європі висвітлено у п'ятому томі “Політичної історії України. ХХ століття” Політична історія України. ХХ століття: У 6-ти т. - К., 2003. - Т. 5. - 720 с., працях С.Кульчицького Кульчицький С.В. Україна між двома війнами (1921-1939 рр.) / Станіслав Владиславович Кульчицький. - К., 1999. - 336 с., І.Васюти Васюта І.К. Політична історія Західної України (1918-1939) / Іван Кирилович Васюта. - Львів, 2006. - 335 с. та ін.

Основний масив історіографічних джерел становлять монографії, які будуються зазвичай на широкій джерельній базі і дають концентровану інформацію про те, наскільки автори володіють сучасними методами історичного пізнання та археографією проблеми. Зазначено, що суспільно-політичні процеси на українських землях у складі Другої Речі Посполитої нерівномірно охоплені такого виду працями. У 1920-1930-х рр. вони зі зрозумілих причин не видавалися, а друкована продукція була представлена здебільшого брошурами і статтями. Значна кількість монографічних досліджень з'явилася у другій половині ХХ ст. Увага представників української діаспори була зосереджена на осмисленні здобутків і втрат національно-визвольної боротьби українців у першій половині ХХ ст. Історики радянської України в основному розробляли революційну тематику. В незалежній Українській державі на монографічному рівні вивчаються майже всі аспекти теми. У роботі аналізуються монографії М.Кугутяка, І.Федика, І.Соляра, І.Райківського, М.Кучерепи і Р.Давидюк, І.Васюти, присвячені діяльності українських легальних політичних партій та організацій. Різні аспекти праворадикального руху розкривають роботи Г.Касьянова, А.Кентія, Д.Вєдєнєєва, М.Мандрик, В.Косика, С.Квіта, М.Посівнича та ін. Історія модерного українського консерватизму представлена у науковому доробку В.Потульницького, С.Гелея, В.Марчука, М.Москалюка, О.Єгрешія. Чи не найбільше монографічних досліджень присвячено діяльності українських громадських організацій (праці І.Андрухіва, Б.Трофим'яка, І.Зуляка, Б.Савчука, В.Окаринського, І.Шумського, О.Маланчук-Рибак та ін.). У книжковому форматі вийшли дослідження Л.Реви-Родіонової і З.Струк з історії західноукраїнської кооперації. Добре розробленою на монографічному рівні можна вважати проблему формування та функціонування української військової еміграції в Європі, зокрема у Польщі (праці В.Трощинського, І.Срібняка, М.Павленка, А.Портнова, С.Литвина, В.Сергійчука).

У роботі використано монографії польських (Р.Тожецький, М.Папежинська-Турек, А.Хойновський, Р.Томчик, Я.Радзейовський, М.Шумило, Я.Мокляк, Р.Висоцький, О.Вішка), російських (Н.Пашаєва, В.Помогаєв, М.Семиряга, К.Федевич), німецьких (Г.Роос, Г.-А.Якобсен, Ф.Брудер), американських (Дж.Армстронг, О.Мотиль) та інших зарубіжних авторів, які реконструюють суспільно-політичне життя Галичини та Волині на тлі геополітики в Центрально-Східній Європі.

Найбільшу кількість історіографічних джерел у цьому дослідженні складають наукові статті, які значно повніше й оперативніше, ніж книжкові видання, відбивають багатогранність сучасної історичної думки, процес нагромадження знань з актуальних проблем суспільно-політичних процесів на українських землях.

Констатовано, що важливу складову джерельної бази історіографічного дослідження становлять підручники та посібники. Такого роду видання відрізняються від уже згаданих синтезів тим, що мають дещо вужче функціональне призначення - вони розраховані безпосередньо на студентів вищих навчальних закладів та учнів загальноосвітніх шкіл.

Інформативно наповненими є енциклопедії та довідкові видання. Зазвичай їх створюють провідні науковці, тому акумулюють у собі найновіші досягнення історичної науки на тому чи іншому етапі її розвитку. Що стосується історико-публіцистичної літератури, то вона, за словами Я.Калакури, “нерідко дає первісне відображення й узагальнення явищ історичної науки” Калакура Я.С. Українська історіографія: Курс лекцій / Ярослав Степанович Калакура. - К., 2004. - С. 20.. Цей жанр історіописання був притаманний як діаспорним, так і радянським дослідникам. Історико-публіцистичні праці є невід'ємною частиною й сучасного історіографічного процесу.

Окрему групу історіографічних джерел складають бібліографічні покажчики, книжкові огляди, рецензії з проблеми, що досліджується. Бібліографічні покажчики дають уявлення про кількісні параметри праць та їх тематичну спрямованість, що, безперечно, полегшує пошукову роботу дослідника. Натомість книжкові огляди та рецензії містять оцінки фахівців, представників громадськості тих чи інших робіт, нерідко історіографічні.

Історіографічне узагальнення передбачає використання документів особового походження, зокрема мемуарів. При цьому не можна забувати, що ці джерела часто-густо містять некритичні характеристики своїх однодумців або необ'єктивне ставлення до опонентів. Тому у цій роботі з'ясовано політичні й ідеологічні уподобання авторів мемуарів, відокремлено в них об'єктивне від суб'єктивного. Крім того, зроблено відповідну селекцію мемуарів. Показано, що немало такого роду творів (як-от: І.Кедрина-Рудницького, С.Шухевича, Л.Крушельницької) виходять за межі звичайних спогадів.

Репрезентативним історіографічним джерелом є дисертації. Їх цінність зростає у зв'язку з тим, що, залишаючись переважно неопублікованими, вони у сукупності певною мірою характеризують рівень розвитку історичної науки на окремих етапах її існування. У дослідженні використано чотири десятки авторефератів кандидатських і докторських дисертацій, присвячених різним аспектам теми.

Зроблено висновок, що запропонована класифікація історіографічних джерел слугує базовою основою для комплексного аналізу української і зарубіжної історіографій суспільно-політичного життя українців у міжвоєнній Польщі. Критичне використання джерельного комплексу дозволяє з'ясувати сучасний стан, повноту і достовірність вивчення проблеми, виявити недостатньо досліджені питання та виробити рекомендації для подальших наукових пошуків.

У четвертому підрозділі “Основні етапи та соціокультурні умови розвитку теми” виділено періоди вивчення суспільно-політичного життя українців у міжвоєнній Польщі (1920-1930-ті, 1940-1980-ті і 90-ті рр. ХХ- початок ХХІ ст.) та показано історико-культурний контекст аналізу наукової проблеми в історичній ретроспективі.

З'ясовано, що гострота українсько-польських взаємин, розпорошеність української еміграції, поступове утвердження тоталітаризму в радянській Україні у міжвоєнний період не сприяли розвиткові національної історичної думки. Але і в цих умовах, зважаючи, зокрема, на наявність в устрої Польської держави елементів демократії, здійснювалася пошукова робота, створювалася наукова й полемічна література. Західноукраїнська й емігрантська історіографії розвивалися у нерозривному взаємозв'язку. Найбільше їх єднало ведення дослідницької роботи в річищі державницького напрямку.

Виразною поліваріантністю позначений розвиток теми у 1940-1980-х рр. Фундаторами й оборонцями національних традицій української історіографії залишалися численні наукові осередки, що діяли в діаспорі. В академічному полі зарубіжного українства поряд з традиційними консервативною та національно-демократичною течіями торувала собі дорогу й націоналістична. Першими дослідниками, які аналізували суспільно-політичне життя українців у міжвоєнній Польщі на основі позитивістсько-романтичних схем, були колишні партійні та громадські діячі, учасники національно-визвольного руху. Молодша генерація дослідників новітньої української історії (І.Лисяк-Рудницький, О.Субтельний, М.Богачевська-Хом'як) була пов'язана переважно із провідними науковими центрами СШАі Канади, а отже, зорієнтована на західні теоретико-методологічні концепти.

На відміну від діаспорної, радянська історіографія характеризувалася високим ступенем заідеологізованості, цитатно-ілюстративним викладом матеріалу, войовничою термінологією, процвітанням колективних робіт, поступовою уніфікацією наукового стилю. Публікації з новітньої історії західноукраїнських земель перебували під пильним контролем цензури. Суспільно-політичні процеси на українських землях у складі міжвоєнної Польщі висвітлювалися однобічно: переважав показ революційної боротьби широких людських мас під керівництвом комуністичних організацій, натомість діяльність національних політичних сил замовчувалася, а якщо висвітлювалася, то надто викривлено. Лібералізація суспільно-політичного життя в СРСР позначилася лише на тематиці і підходах до вивчення комуністичного руху. Та попри це радянську історичну науку не можна розглядати як єдиний потік.

Кінець епохи сталінізму здебільшого позитивно вплинув на розвиток польської історичної науки. Найважливішим явищем нового періоду став методологічний плюралізм. Чимало уваги польські автори присвятили питанням новітньої історії України, яку аналізували більш об'єктивно, ніж це дозволялося історикам в УРСР. Цю традицію успадкували вчені демократичної Польщі, де після 1989 р. спостерігається справжній “бум” українознавчих студій. Хоч праці польських істориків у своїй більшості і містять зважені оцінки українського національного руху, все ж написані з виразним ухилом у бік “полоноцентризму”.

Доведено, що найпродуктивнішими для розвитку теми стали 90-ті роки ХХ- початок ХХІ ст. Це пов'язано з тим, що після проголошення державної незалежності України почалася нова епоха в історичній науці: змінилися пріоритети, підходи і методи дослідження, утвердився дух плюралізму в науковій творчості, вперше за багато десятиліть учені отримали доступ до заборонених раніше архівних матеріалів. Прикметно, що вітчизняні праці з різних питань історії України є здебільшого україноцентричними. Великий вплив на відродження національних традицій історичної науки справила українська діаспора. Суттєвими є успіхи у справі структурної перебудови системи історичної освіти, підготовки нових кадрів, які легко сприймають методологічні інновації. Суспільно-політичні процеси на західних землях України у міжвоєнний період, історія української військової еміграції перебувають у полі зору вчених академічних інститутів та істориків наукових центрів західного регіону України. Свідченням цього є десятки монографічних і дисертаційних праць, численні наукові конференції та семінари, публікації документальних матеріалів. Історики традиційно зосередили увагу навколо політичної та соціально-економічної проблематики, намагаючись інтерпретувати відомі й невідомі факти в річищі еволюціонізму, проте окремі автори демонструють рух і в напрямку культурної та інтелектуальної історії (О.Рубльов, В.Потульницький, С.Гелей, Б.Савчук), гендерних студій (О.Маланчук-Рибак, М.Дядюк, Т.Раєвич). Нові політичні реалії й нова інтелектуальна атмосфера сприяють переглядові усталених поглядів на спільну українсько-польську історію і подоланню стереотипів.

Отже, періодизація і загальна характеристика основних етапів вивчення суспільно-політичного життя українців у міжвоєнній Польщі допомогли з'ясувати механізм впливу соціокультурних факторів на розвиток теми, простежити безперервність і наступність, спадкоємність і тяглість історіографічного процесу, знайти алгоритм для показу персонального внеску провідних істориків у збагачення і примноження історичних наукових знань.

У другому розділі “Легальний політичний табір у працях українських і зарубіжних істориків”, поділеному на три підрозділи, аналізуються історіографічні джерела, що розкривають діяльність лояльних до Польської держави різнорідних українських політичних середовищ.

У першому підрозділі “Західноукраїнський політикум національно-державницького спрямування” в історіографічному аспекті висвітлюються впливові політичні рухи Західної України міжвоєнного двадцятиліття - національно-демократичний, уособленням якого була Українська народно-трудова партія - Українське національно-демократичне об'єднання (УНТП-УНДО), та соціалістичний, представлений головно радикальною (УРП-УСРП) й соціал-демократичною (УСДП) партіями. Доведено, що у 20-30-х рр. ХХ ст. відбувався процес нагромадження первинних знань з означеної проблематики. На сторінках окремих видань і часописів порушувалися питання партійно-політичного життя в краї, зокрема міжпартійних взаємин, ставлення місцевих еліт до Польщі та радянської України тощо. Праці М.Лозинського, С.Томашівського, З.Пеленського, П.Лисяка, А.Крушельницького мали переважно полемічний характер, тим не менше їх цінність полягає у постановці проблеми. Фрагментарністю відзначалися й роботи польських авторів, проте вони стали підґрунтям для наукового пошуку наступних поколінь істориків.

Історія західноукраїнського політикуму національно-державницького спрямування привертала увагу дослідників періоду 1940-1980-х рр. Для радянської історичної науки притаманним був партійний підхід до проблеми. М.Кравець, І.Васюта, Ю.Сливка, С.Макарчук загалом об'єктивно висвітлили політику Польської держави щодо українців, тим не менше польсько-українські взаємини подали з позицій примату “соціально-класового” над “національним”. Українські національні політичні середовища, по суті, не вивчалися, їх зображено такими, що “зраджували” інтереси власного народу, вели боротьбу проти СРСРта вислуговувалися перед “міжнародною реакцією”. Лише наприкінці 1980-х рр. львівські суспільствознавці у колективній монографії “Возз'єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною” посередньо показали провідну роль УНДОв українському національно-визвольному русі. Роботи польських дослідників 1970-1980-х рр. - А.Хойновського, М.Папежинської-Турек, Р.Тожецького - відзначалися фактологічною наповненістю, значним рівнем аналітики та неупередженості, а також меншою, порівняно з радянською історіографією, заанґажованістю комуністичними доктринами. Автори розглядали західноукраїнські партії центристського спрямування як складову частину українського національного руху.

У повоєнні десятиліття різних питань партійно-політичної розбудови Західної України торкалися представники зарубіжного українства. Тоді ще не було створено глибоких наукових праць, переважали публікації, побудовані на спогадах авторів. Особливо цінними у цьому відношенні є праці І.Кедрина-Рудницького та І.Макуха. Роботу останнього можна розглядати як першу спробу написати історію УРП-УСРП. Вплив західних методик наукової діяльності позначився на творчості М.Стахіва, який подав розгорнуту соціологічну характеристику західноукраїнського політичного спектру. Представники зарубіжного українства брали за основу вивчення історичних подій методологію соціального плюралізму й, відповідно, зуміли висвітлити окремі аспекти об'єктивніше. Введені ними до наукового обігу історіографічні факти стали провісником фахового підходу до вивчення суспільного розвитку західних земель України у міжвоєнний період ХХ ст. І.Лисяк-Рудницький, О.Субтельний, Т.Гунчак та ін. кваліфікували українську націонал-демократію важливою націєтворчою силою, яка виступала за конституційну демократію та незалежність України, прагнула до соціальної справедливості.

Після 1991 р. відроджується інтерес до вивчення всього спектра українських політичних сил в їх історичній ретроспективі. Об'єктом спеціального дослідження став національно-демократичний рух. Вітчизняні історики всебічно розкрили участь УНТП у боротьбі за відродження української державності протягом 1919-1923 рр., причини і наслідки кризового стану в партії, процес консолідації національно-державницьких сил у 1923-1925 рр. та створення УНДО(С.Кульчицький, Р.Симоненко, О.Красівський, І.Соляр, М.Кугутяк, І.Васюта). Предметом підвищеної уваги вчених стали організаційно-політична діяльність націонал-демократів, вироблення стратегії і тактики партії, масово-політична робота та боротьба за згуртування українського політикуму (М.Кугутяк, М.Швагуляк, Б.Хруслов). Зроблено спробу вивчити організаційну структуру та соціальний склад УНДО. Вперше на фаховому рівні порушено проблему “радянофільства” представників українського національно-державницького табору (О.Павлюк, О.Зайцев, І.Соляр). У центрі наукового зацікавлення С.Кульчицького, М.Кугутяка, І.Васюти, Л.Зашкільняка, М.Швагуляка, І.Бурковської та ін. перебувало українсько-польське порозуміння 1935 р. Вказані автори дійшли консолідованої думки: “нормалізація” - тактичний компроміс, а не принципова угода; вона не користувалася популярністю як у польському, так і українському суспільствах; її крах був зумовлений головно небажанням польської сторони виконувати свої зобов'язання перед українцями. Сталися істотні зрушення в дослідженні демократичного соціалізму Західної України. І.Райківський довів, що політичним ідеалом відновленої 1928 р. УСДП була побудова соціалістичної, самостійної і соборної України. М.Пікуляк простежила етапи формування національно-державницької платформи УРП, а О.Боднар - основи політичної програми УСРП. Почала висвітлюватися проблема використання західноукраїнськими політичними силами місцевих самоврядних та вищих законодавчих органів влади Другої Речі Посполитої (М.Іваник). Партійно-політичну проблематику відображає література з історичної персоналістики (праці О.Сухого, Я.Комарницького, І.Скакальської, Л.Шептицької, О.Жерноклеєва та І.Райківського). Назагал історики сходяться на тому, що попри всі труднощі, взаємні непорозуміння та реальні принципові розходження західноукраїнський політикум центристського напряму, представляючи інтереси різних верств населення, в міру своїх сил робив немало для захисту важливих національних інтересів, утвердження його державних прав.