Історія формування та розбудови структур прикордонної варти на території України (кінець ІХ-початок ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ Т.Г. ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Спеціальність - 07.00.01. - історія України

ФОРМУВАННЯ ТА РОЗБУДОВА СТРУКТУР ПРИКОРДОННОЇ ВАРТИ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ (КІНЕЦЬ ІХ - ПОЧАТОК ХХ СТ.)

МОЦЯ Богдан Олександрович

Чернігів - 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії та археології України Чернігівського національного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка

Науковий керівник доктор історичних наук, доцент

Свистович Степан Михайлович,

професор кафедри історії та археології України Чернігівського національного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, старший науковий

співробітник,

Кривошея Володимир Володимирович,

Інститут політичних та етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса НАН України,

головний науковий співробітник

кандидат історичних наук, доцент

Колибенко Олександр Володимирович,

Інститут археології НАН України,

старший науковий співробітник

Захист відбудеться "5" жовтня 2010 р. о 14 годині на засіданні cпеціалізованої вченої ради К 79.053.01 у Чернігівському національному педагогічному університеті імені Т.Г. Шевченка (14000, м. Чернігів, Проспект Миру, 13, ауд. 308)

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Чернігівського національного педагогічного університету імені Т.Г.Шевченка (14013, м. Чернігів, вул. Гетьмана Полуботка, 53)

Автореферат розісланий "4" вересня 2010 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент А.М. Острянко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Сучасна наука визначає державу як найвищу форму організації суспільства, яка забезпечує захист та погодження усіх інтересів за допомогою права на певній території, означеній кордонами. Тож державний кордон - це концентрований вираз безпосередніх інтересів держави. Його охорона обумовлюється потребою захисту національних інтересів на зовнішніх межах, забезпечення яких покладається на певні державні органи. Прикордонна охорона і є тим засобом, котрий покликаний здійснювати захист інтегральних національних інтересів.

Однак історія становлення й розвитку структур прикордонної охорони на території України нерівномірно висвітлена в сучасній науці. Пов'язані з означеними процесами питання ще не ставали предметом узагальнюючого спеціального дослідження. Головна увага приділялася історії прикордонних військ за доби Радянського Союзу або у часи після здобуття Україною незалежності.

Актуальність роботи зумовлена необхідністю уточнити закономірності розвитку формувань прикордонної варти у попередні періоди розвитку державних утворень на території сучасної України, встановити роль історичного досвіду і практичного спадку у формуванні сучасної системи прикордонної охорони.

Метою дослідження є узагальнення та інтерпретація наявної джерельної бази і значного фактичного матеріалу попередніх досліджень в контексті формули "держава-кордони-прикордонна варта", на основі яких простежується еволюція концепції охорони державного кордону на території України до початку ХХ ст.

Для досягнення мети вирішуються такі завдання:

· проаналізувати стан і ступінь розробки досліджуваної проблеми в історіографії, рівень і повноту її джерельного забезпечення;

· визначити основні тенденції здійснення державної політики стосовно формування та розбудови прикордонної варти на території України, з'ясувати їх вплив на розвиток системи охорони кордонів у ІХ - на початку ХХ ст.;

· охарактеризувати забезпечення безпеки кордонів різних державних утворень на території України та зміни у порядку здійснення прикордонного контролю;

· простежити зміни в управлінні, структурі та кадровій політиці прикордонної охорони;

· дати характеристику процесам еволюції прикордонної охорони на території України в загальноісторичному контексті;

Об'єктом дослідження виступає кордон та структури його охорони на території сучасної української держави.

Предметом дослідження є історичне явище виникнення й еволюційної зміни прикордонних вартових формувань в часовому вимірі.

Методи дослідження визначалися метою роботи та її завданнями, а методологічну основу роботи складають принципи історизму і наукової об'єктивності. Було використано комплексний підхід, в основу якого покладені основні методи вивчення історичних процесів і явищ, а саме: історично-порівняльний метод, логічний, системний та емпіричний.

Наукова новизна дослідження полягає у встановленні, на основі залучення вперше до аналізу широкого комплексу джерел та досліджень попередників, тяглої спадкоємності щодо охорони кордонів в діяльності державних утворень, до складу яких входили землі нинішньої України, від часів Київської Русі, Великого князівства Литовського та Речі Посполитої, через вдосконалення засобів охорони за доби козаччини, набуття позитивного досвіду та подальше виокремлення прикордонної варти Російської і Австро-Угорської імперій, до діяльності відповідних формувань часів Української Народної Республіки, що сприятиме правильному розумінню процесів формування українського кордону та структур його охорони.

Хронологічні рамки роботи охоплюють кінець ІХ - початок ХХ ст., що відповідає сучасній періодизації вітчизняної історії.

Географічні межі роботи оконтурюються історичними кордонами державних утворень, до складу яких у зазначені історичні періоди входила територія сучасної України та деяких сусідніх районів.

Практичне значення отриманих результатів полягає у можливості використання окремих положень під час написання навчальних посібників, читання курсів лекцій, проведенні практичних занять у вищих навчальних закладах, створення експозицій музеїв, у історико-краєзнавчій роботі.

Апробацію основних положень здійснено в низці наукових публікацій, а також у доповідях на регіональних, всеукраїнських та міжнародних наукових конференціях, семінарах і наукових зібраннях: "Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. Міжнародна наукова конференція" (Запоріжжя, 1997), "Деснинские древности-ІІ" (Брянськ, 1997), "V Міжнародна археологічна конференція студентів та молодих вчених" (Київ, 1997), "Середньовічні старожитності Південної Русі-України. Міжнародна студентська наукова конференція" (Чернігів, 2002), "Нові дослідження козацької доби в Україні" (Київ, 2003).

Головні положення дисертації висвітлені у 13 друкованих працях, з них 4 опубліковані у фахових виданнях ВАК України.

Структура і обсяг роботи обумовлена метою і завданням дослідження. Робота складається з вступу, шести розділів, висновків, додатків та списку використаних джерел та літератури (455 позицій). Загальний обсяг дисертації складає 181 сторінку.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі подано загальну характеристику роботи, розкрито її новизну та актуальність. Визначено мету і завдання, предмет та об'єкт дослідження, його хронологічні та територіальні межі. Зазначено практичне значення і наукову новизну, наведено відомості про особистий внесок здобувача, апробацію результатів дослідження.

У першому розділі дисертації "Історіографія проблеми та джерельна база дослідження" проаналізовано стан і ступінь розробки досліджуваної проблеми в історіографії, а також її джерельне забезпечення

Розпочинаючи огляд історіографії проблеми зазначимо, що на сьогоднішній день спробу узагальнити наявні відомості щодо розвитку системи прикордонної варти на території України здійснив лише один дослідник - М.І. Кабачинський. У своїх достатньо ґрунтовних науково-популярних працях Кабачинський М.І. Історія кордонів та Прикордонних військ України / М.І. Кабачинський. - Хмельницький : вид-во Хмельницької міської друкарні, 2000. - 216 с.; Кабачинський М.І. Історія охорони кордонів України / М.І. Кабачинський. - Хмельницький : вид-во Національної академії Державної прикордонної служби України ім. Б.Хмельницького, 2005. - 355 с., а також багатьох окремих статтях він зміг залучити значну кількість джерел, що відносяться до різних періодів в історії України, для окреслення поступової еволюції прикордонної варти від часів давніх слов'ян до початку 90-х рр. ХХ ст. Основна заслуга його полягає у здійсненні першої спроби узагальнення інформації, пов'язаної із вивченням традицій оборони нинішніх українських земель. Погоджуючись з ним в цьому аспекті, необхідно зазначити, що дослідження проблем становлення і розвитку структур прикордонної охорони на сьогодні ставить питання щодо поглибленого вивчення цього явища, що пов'язано з появою нових фактологічних та концептуальних праць, а також із можливістю залучення до досліджень більш широкого кола джерел.

Слід відзначити незначну кількість наукових розробок цієї теми вітчизняними військовими спеціалістами та цивільними авторами. При цьому найбільш ефективними стали ті праці, в яких поєднувалися як свідчення письмових джерел, так і дані археологічних розкопок. Такий напрямок особливо набув розвитку в кінці ХХ - на початку ХХІ ст.

Дослідженню різноманітних аспектів здійснення прикордонної охорони за доби козаччини приділяли увагу багато дослідників, починаючи від Д.І. Яворницького, який виклав основні принципи організації запорожцями охорони своїх "вольностей". Також значний матеріал стосовно несення запорозькими козаками прикордонної служби у ХVІІІ ст. міститься в дослідженні А. Скальковського. Д.І. Багалій аналізував захист рубежів Російської імперії козацтвом Слобожанщини. Все місцеве населення виконувало функції спостереження за кордоном з татарами, але крім усього існували ще й спеціальні підрозділи - "вартові та станичні козаки".

Одним з фундаторів дослідження кордонів козацької держави став І. Крип'якевич Крип'якевич І. Студії над державою Богдана Хмельницького : ІІІ. Державні межі. IV. Дороги / І. Крип'якевич // ЗНТШ. - 1926. - Т.144-145. - С. 109-140; Крип'якевич І.П. Адміністративний поділ України 1648-1654 рр. / І.П. Крип'якевич // Історичні джерела та їх використання. - К. : 1966. - С. 123-148.. Сучасні науковці також ведуть мову стосовно охоронної, розвідувальної, сторожової діяльності козацтва на прикордонні їхніх земель Апанович О.М. Збройні сили України першої половини ХVІІІ ст. / О.М. Апанович. - К. : Наукова думка, 1969. - 223 с.; Голобуцький В. Запорозьке козацтво / В. Голобуцький. - К. : Вища школа, 1994. - 539 с.; Сергійчук В.І. Етнічні межі і державний кордон України / В.І. Сергійчук. - К. : Українська видавнича спілка, 2000. - 432 с.; Сергійчук В.І. Українське козацьке військо в другій половині ХVІ-середині ХVІІ століття : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра іст. наук : спеціальність 07.00.01 "історія України" / В.І. Сергійчук. - К. , 1991. - 56 с.. Питання виникнення та розвитку козацької держави, а, відтак, і її кордонів розглядаються в одній з монографій В.А. Смолія та В.С. Степанкова Смолій В.А. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет / В.А. Смолій, В.С.Степанков. - К. : Либідь, 1995. - 624 с. та інших працях.

Крім того, дослідження стосовно виникнення феномену українського козацтва саме на степовому прикордонні та порівняння з аналогічними утвореннями на порубіжжях інших державних утворень, ведуться такими авторами як С.А. Леп'явко, В.А. Брехуненко, В.О. Щербак, О.І. Гуржій та ін.

З науковців, які досліджували українську історію ХVІІІ ст., варто відзначити роботу Г.Г. Шпитальова Шпитальов Г.Г. Військова служба запорозького козацтва періоду Нової Січі в російсько-турецьких війнах : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спеціальність 07.00.01 "історія України" / Г.Г. Шпитальов. - Запоріжжя, 2002. - 16 с., присвячену розгляду ролі та місця військової служби запорозького козацтва в часи існування Нової Січі, а також дослідження С.Ф. Плецького Плецький С.Ф. Уявлення запорозьких козаків про кордон за часів Нової Січі / С.Ф. Плецький // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету : Південна Україна ХVІІІ-ХІХ ст. - Запоріжжя : РА "Тандем-У", 2003. - Вип. 7. - С.244-248., в якому піднімається досить цікава тема - психологія сприйняття козацтвом самого поняття "кордон". Крім того, своєрідною "білою плямою" постсічової історії запорожців є нетривале перебування частини козаків у межах Військового Кордону Австрійської імперії.

Особливо слід виокремити період кінця XIX-початку XX ст., коли на охороні кордонів Російської імперії постав Окремий корпус прикордонної сторожі - формування військового зразка, подібно до якого будувались прикордонні структури до початку XXI ст. Різними дослідниками його історії аналізувалися окремі питання службово-бойової діяльності, навчання нижчих чинів, застосування засобів сигналізації та зв'язку тощо. Так, історію функціонування частин і підрозділів Окремого корпусу прикордонної сторожі на теренах України в загальному відслідковував М.І. Кабачинський Кабачинський М.І. Окремий корпус прикордонної стражі на Українських кордонах / М.І. Кабачинський // Науковий вісник Чернівецького університету : зб. наук. статей : історія, політичні науки, міжнародні відносини. - Чернівці : Рута, 2004. - Вип.229-230. - С.67-72.. Аналізу складових функціонування митного відомства, яке до початку 1890-х рр. опікувалось і прикордонною вартою на території Правобережної України у 60-х рр. ХІХ ст.-1914 р. вже присвячена окрема дисертація.

Революційна ситуація на початку ХХ ст. знову повернула українську державність на спробу утворити власні прикордонні структури під час діяльності Української Народної Республіки та Гетьманату П. Скоропадського. Дослідженню української прикордонної історії доби визвольних змагань 1917-1921 рр. і, зокрема, формуванню Окремого корпусу кордонної охорони, присвячене окреме дослідження Буравченков А.О. Боротьба за українську державність та спроби організувати прикордонну варту в 1917 - 1920 роках / А.О. Буравченков, Г.П. Савченко // Прикордонні війська України: історія і сучасність. - Хмельницький : видавництво Академії ПВУ, 1997. - С. 61 - 71., яке і на сьогодні є одним із найбільш ґрунтовних стосовно вказаного періоду. Крім того, дотично питання встановлення кордонів, формування і розвитку структур їх охорони за часів УНР, Гетьманської держави П. Скоропадського та Директорії розглянуто в працях, що вийшли останнім часом у цілого ряду авторів.

Таким чином, досліджувана проблема не стала об'єктом спеціального наукового дослідження, що уможливлює переосмислення цієї наукової проблеми на підставі ново виявлених відомостей.

Джерельну базу дослідження складають історичні джерела різних типів. При цьому характерною особливістю масиву писемних джерел щодо порушеної проблеми є відсутність систематизованих і узагальнюючих даних, а переважна більшість з них має надзвичайно фрагментарний характер. Кожен з досліджуваних періодів має свою джерельну базу.

Найбільший масив документальних джерел в архівосховищах України зберігається в Центральному державному історичному архіві України та у фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського. Однак переважна більшість матеріалів нині зосереджена в російських архівах, передусім у Російському державному військово-історичному архіві, відділі рукописів Російської національної бібліотеки. Найбільша кількість документів знаходиться в Центральному музеї Прикордонної служби Федеральної служби безпеки Російської Федерації.

Варто зазначити, що документальні джерела дають можливість більш-менш чітко дослідити історію прикордонної справи лише з XVIII ст. Особливу вагу при цьому має документація органів державної влади України чи тих держав, чия юрисдикція поширювалась на дану територію.

Крім того, в наказах, розпорядженнях та рапортах командирів підрозділів різних рівнів, донесеннях, листах, розпорядженнях, циркулярах, статутах, інструкціях і т. ін. містяться відомості про участь прикордонних формувань в операціях щодо боротьби з порушниками кордону, участь у бойових діях під час воєн.

Основними писемними джерелами, що містять відомості про процеси формування кордонів першої східнослов'янської держави, а також про заходи щодо їх охорони, є літописні зводи - Іпатієвський, Лаврентієвський, Радзивіловський, Галицько-Волинський та ін. Певну інформацію знаходимо в "Слові о полку Ігоревім".

Серед писемних джерел для золотоординсько-литовсько-польських часів слід назвати повідомлення післядавньоруського періоду, білорусько-литовські та московські зводи, хроніки, а також деякі твори західноєвропейських авторів, зокрема І. де Плано Карпіні та В. де Рубрука. Певну інформацію можна віднайти під час вивчення текстів Статутів Великого князівства Литовського - збірок правових норм 1529, 1566 та 1588 рр.

Традиції києво-руського та білорусько-литовського літописання знаходять логічне завершення у "козацьких літописах" ХVІІ - початку ХVІІІ ст. Праці Самовидця, Грабянки, Величка містять досить багато відомостей стосовно формування та розвитку в середовищі козацької старшини національної самосвідомості й відчуття державної окремішності, безпосередньої діяльності козаків щодо охорони кордонів.

Цінні відомості стосовно територій нинішньої України у цей період можна віднайти в описах цих земель і так званих "подорожних" записках, що належать перу іноземних авторів, переважно, німецьких та французьких, таких як Е. Лясота, П. Шевальє, Ж.-Б. Шерер та ін.

Оскільки інформація про події і явища, пов'язані з формуванням та розвитком структур прикордонної охорони, яка міститься в писемних джерелах, є доволі фрагментарною і неповною, її структуризація та конкретизація потребувала залучення до аналізу додатково й інших типів джерел, зокрема, речових.

Речові джерела - це, в основному, матеріали, що зберігаються у Науковому архіві Інституту археології НАН України: звіти й польова документація за результатами досліджень укріплених поселень, військових поховань, укріплених центрів різних часів.

Такі матеріали, що мають важливе значення для вивчення питання прикордоння Київської Русі, почали накопичуватися ще з ХІХ ст. Та основні дослідження відносяться вже до ХХ ст. В наступні десятиліття аналогічні роботи продовжувалися, що знайшло відображення в узагальнюючій "Археології Української РСР" Археологія Української РСР. - К.: Наукова думка, 1975. - Том 3. - 502 с., монографіях Ю.Ю. Моргунова Моргунов Ю.Ю. Древнерусские памятники поречья Сулы / Ю.Ю.Моргунов. - Курск : Курский областной Музей археологии, 1996. - 159 с.; Моргунов Ю.Ю. Древо-земляные укрепления Южной Руси Х-ХІІІ веков / Ю.Ю. Моргунов. - М. : Наука, 2009. - 303 с., та М.П. Кучери Кучера М.П. Слов'яно-руські городища VІІІ-ХІІІ ст. між Саном і Сіверським Дінцем / М.П. Кучера. - К. : Ін-т археології НАН України, 1999. - 252 с.. Окремо слід відзначити спеціальне дослідження останнього автора, присвячене "Змієвим валам" Кучера М.П. Змиевы валы Среднего Поднепровья / М.П. Кучера. - К. : Наукова думка, 1987. - 207 с..

Вивченню об'єктів містобудування й оборонного зодчества українського середньовіччя - доби козаччини, які мали безпосереднє відношення до охорони прикордонних регіонів, теж присвятили свою діяльність численні дослідники (Чигирин, Глухів, Меджибіж). Та наймасштабнішими стали археологічні роботи в Батурині, які проводять В.П. Коваленко, Ю.М. Ситий та ін. (зокрема й дисертант). Це дало змогу реконструювати та відтворити укріплення міста, яке першопочатково було засноване як прикордонний укріплений пункт, а з часом набуло державного значення.

Усними джерелами даного дослідження в першу чергу були билини. Їх географія, як і більшості новелістичних, пов'язана з Києвом і передстеповою смугою. Відгомони такого сказання збереглися в Україні як легенди про братів-ковалів, які перемогли змія, запрягли його у величезний плуг і проорали на переможеному змії гігантську борозну ("Змієві вали").

Крім билин певну інформацію щодо проблем, пов'язаних з охороною кордонів, віднайдено в історичних піснях, переказах, думах та бувальщинах.

Для повного розуміння процесу еволюції кордонів державних утворень на території України великий масив інформації містять зображальні джерела, причому не тільки давні карти й схеми, але й сучасні наукові реконструкції. Зокрема, щодо часів козацької доби та розвитку стосунків на "Великому кордоні" значний масив інформації можна отримати з "Опису України" Г.Л. де Боплана.

Підсумовуючи, необхідно зазначити, що комплексне опрацювання всіх категорій джерел та вивчення історіографії окресленої проблеми дає можливість вирішити поставлені у роботі завдання.

У другому розділі "Особливості формування кордону та його захисту в часи Київської Русі" розкрито аспекти функціонування системи охорони кордонів даного державного утворення.

Основною особливістю політичної системи державного утворення, яке у публікаціях означене назвами "Київська Русь" або "Русь-Україна", було те, що його функції головним чином виконувалися військовою організацією - князівською дружиною. В більшості випадків сам "руський" термін означав землю, територіальне ядро первісної Русі - її межі оконтурювалися басейнами рр. Сули, Росі, Горині, Прип'яті, середньої Десни, а також верхів'ями Сейму та Псла . Подальша викристалізація кордонів проходила кілька етапів.

На Русі активно використовувався військовий досвід передових країн тих часів. Зокрема, простежуються аналогії з основними тенденціями ведення бойових дій, які застосовувалися у Візантійській імперії, а саме - від результатів боїв навколо міст великою мірою залежала доля окремої воєнної кампанії або загального результату стратегічного протистояння конфліктуючих сторін.

Виходячи з потреби прикриття центрального ядра держави та її головних населених пунктів від набігів, в основному з боку кочівницького Степу, була вибудувана протяжна система дерево-земляних укріплень - городищ і оборонних ліній, найвідоміші з яких Курська, Посульська та Пороська, а також "Змійові вали".

Для їх захисту та кордонів Київської Русі князі вдавалися до масових переселень людності з інших регіонів, а також полонених. На більш пізньому етапі вони надавали можливість осісти на небезпечних територіях так званим "своїм поганим" - кочівникам, які визнавали залежність від давньоруських князів.

Охорона рубежів тоді ставила за мету, по більшості, захист країни від вторгнення експансивних сусідів. В першу чергу вона здійснювалася на торговельних шляхах. В таких місцях ставилися рухомі вартові пости та застави, котрі повинні були своєчасно виявляти загрозу. Вірогідно використовувалися й деякі тактичні методи - дозори, засідки, секрети. З плином часу способи виконання службових завдань з охорони державних меж набули подальшого розвитку, але в своїх класичних формах вони беруть початок з тих перших етапів становлення державності. В місцевостях, де обов'язки сторожової служби виконували гарнізони прикордонних фортець, функціонували особливі дозори із завданнями спостережного й розвідувального характеру.

Саме за часів Київської Русі оформлюється система охорони прикордонної лінії, спрямована на захист головних центрів держави та її внутрішніх (центральних) регіонів від зовнішньої загрози, яка практично без змін проіснувала до ХІХ ст., закладаються підвалини системи раннього оповіщення стосовно небезпеки ворожого нападу світловими та димовими сигналами від кордону до центру. У цей час постають головні завдання прикордонних охоронних структур, що є актуальним і донині - вчасно виявити пересування ворожих збройних формувань до державного кордону, попередити метрополію про виникнення безпосередньої воєнної загрози, встановити вірогідні маршрути руху атакуючих, вступити з ними в бойовий контакт і своїми діями затримати на час, необхідний для розгортання (мобілізації) основних військових сил держави для надання відсічі супротивнику.

У третьому розділі "Український внесок у захист територій Великого князівства Литовського та Речі Посполитої" розглядаються проблеми, пов?язані з охороною земель означених держав у період другою половини ХІІ-ХVІ ст.

У другій чверті ХІІІ ст. Київська Русь припинила своє існування в результаті навали орд хана Батия, який вщент зруйнував старий державний лад. Давньоруські території виявилися включеними у величезні території Золотої Орди. Але в перші десятиліття ХІV ст. ці землі поступово перейшли під протекторат Литви та Польщі.

Впродовж другої половини ХІІІ-ХVІІ ст. визначилася поземельна структура колишнього територіального ядра Київської Русі. Тоді, політично, дані землі увійшли в нові державні структури як окремі напівавтономні князівства. Пізніше вони були трансформовані у воєводства. Внаслідок експансії Великого князівства Литовського колишні південноруські землі на 100 років раніше звільнилися від монгольського іга, ніж землі Північно-Східної Русі. Кордони даного утворення сягнули гирла Дніпра і Дністра, а на південному сході - басейнів Ворскли та Тихої Сосни.

На рубежі ХV-ХVІ ст. почало інтенсивно зростати населення на південно-східних кордонах України. Там, з метою встановлення перепон татарським набігам, були збудовані замки, які служили місцями перебування адміністрації староств і залог різної чисельності, а також виконували роль вузлових опорних пунктів в загальній системі прикриття кордону та, за потреби, збірних пунктів під час формування збройних загонів та розгортання військ (напр., Меджибізький замок на Хмельниччині та ін.). Окрім того, для зміцнення південних кордонів Великого князівства Литовського використовувалися також підрозділи васально залежних татар і вихідців із Кавказу, яких поселяли поблизу Черкас, Канева та в інших місцевостях.

Традиції литовської держави у захисті кордонів та участі в цьому процесі українських військових підрозділів були продовжені й розвинуті в рамках вже нової держави - Речі Посполитої. Крім того, в другій половині ХV ст. на території так званого "Великого кордону" джерела фіксують появу українського козацтва.

Протягом розглянутого періоду не могло бути й мови про стабільність українських кордонів навіть в межах існуючих державних утворень та їх охорони. Особливості політичного устрою Речі Посполитої не дозволяли мобілізувати наявні можливості для вжиття цілеспрямованих заходів для покращення ситуації на південному прикордонні. Охорона кордонів українських територій цього державного утворення здійснювалась із недостатньою ефективністю, щоб протистояти постійній загрозі з боку Степу та інших зовнішніх ворогів. Але історичний процес в цілому давав змогу накопичувати певний досвід для розвитку майбутньої самостійної держави й відпрацювати деякі методи в охороні її кордонів.

У четвертому розділі "Еволюція та охорона кордонів на Україні за доби козаччини" аналізується динаміка розвитку історичних кордонів українських земель протягом ХVІ-ХVІІІ ст.

Причини, які призвели до виникнення українського козацтва, мали комплексний характер. Та потрібен був певний час, щоб запорожці усвідомили своє значення і місце в тогочасному політичному процесі. Виняток становила тільки така важлива функція, як захист кордонів України від вторгнень орд Кримського ханату. По суті, ще задовго до утворення Запорозької Січі козаки виступили тією військовою структурою, що стримувала агресивні устремління татар щодо українського народу.

Національно-визвольна війна докорінно змінила становище козацтва, що перетворилося на панівну верству тогочасного суспільства. А серед старшини утверджується погляд на контрольовані Військом Запорозьким терени як окреме державне утворення. Назва "Україна" закріплювалась за територіями витвореної держави, а, відтак, набувала політичного змісту.

Ведучи мову про інститути охорони кордону в ці часи, необхідно відзначити, що, враховуючи специфіку процесів поширення державної влади, досить важко віднайти в джерелах характеристику особливостей здійснення саме прикордонної охорони. В такій ситуації найбільш вірогідно припустити, що заходи з убезпечення рубежів від нападів супротивника у сусідів не відрізнялися кардинально. Татарські напади на південні регіони сусідніх державних утворень вимагали заходів з їх охорони, створення системи попередження внутрішніх, більш залюднених областей, їх активної протидії. В тогочасних умовах вести мову про стабільні кордони Запорожжя, яке слугувало своєрідним репером поширення впливу Речі Посполитої на південь, ще не доводиться.

З об'єднанням північно-східних князівств на їх територіях утворюється Московська держава. Протягом тривалого часу тут зберігалась, в основному, вже згадана стара схема охорони територій - з допомогою системи фортець, які оточували центр князівства. В цей час найбільша увага приділяється південно-східному кордону, де існує постійна загроза ординських нападів. Як і за часів Київської Русі, до охорони кордонів знову заохочують і самих татар, а також українське козацтво.

Остаточно сторожова служба була організована при І. Грозному. З часом поліпшується організація несення прикордонної служби, особливо це стосується періоду кінця ХVІІ-ХVІІІ ст. В 1713 р. Петром І створюється українська ландміліція - спеціальні військові поселення, призначені для військово-прикордонної служби, як додаток до вже існуючих інститутів форпостної служби, залучення населення прикордонних областей до охорони кордонів тощо, що проіснувала до 1775 р.

Держави, чий вплив поширювався на українські землі, формували на своїх кордонах структури для захисту територій як свої зусиллями, так і використовуючи місцеве населення. Проте, якщо в середовищі української еліти та в панівних колах польсько-литовської держави проблема східної частини Дикого поля й оптимізації відносин з козацтвом в контексті залучення його для охорони державного кордону так і не була вирішена, то Московське царство розглядало експансію в Степ та інтеграцію козацьких спільнот як одну з ключових державних справ.

У п'ятому розділі "Охорона українських рубежів в системі імперських кордонів ХVІІІ - початку ХХ ст." сформульовано основні тенденції здійснення політики у сфері захисту власних рубежів Російською та Австро-Угорською імперіями. безпека прикордонний варта україна

З розширенням території Росії у ХVІІІ ст. правова основа діяльності прикордонної служби вже не відповідала вимогам часу. Якщо в ХV-ХVІІ ст. у Московській державі кордони на місцевості визначалися за допомогою природних рубежів або ж шляхом зведення штучних укріплень, то в останній третині ХVІІІ - на початку ХІХ ст. вже зафіксовано спорудження прикордонних знаків і сторожових стовпів. Але ставлення московського уряду до сторожової служби українського козацтва не було однозначним.

Водночас із централізацією прикордонної служби провадилось об'єднання російських полків й українського козацького війська на регулярній основі. Розквартировані в Україні гарнізони спочатку в деяких містах поступово підпорядковували собі контроль за станом прикордонної служби (але не безпосередньо виконували її). Впродовж практично всього ХVІІІ ст. реальною силою в охороні та обороні кордонів України були лівобережні й слобідські полки та січове військо.

На протиріччя між російськими владними структурами та запорозьким козацтвом часів Нової Січі значним чином вплинув і психологічний фактор, а саме - уявлення козацької маси про власне поняття "кордон" та способи традиційного існування/господарювання в умовах прикордоння. В часи Нової Січі традиційне для запорожців уявлення про кордон вступило в протиріччя з імперськими нововведеннями і стало одним із дестабілізуючих факторів.

У 70-80-ті рр. ХVІІІ ст. формування ландміліції були ліквідовані (як і форпостні команди), а охорона кордону була покладена на митні органи. На час 1753-1757 рр. припадає ліквідація внутрішніх митниць на українсько-російському кордоні, прикордонні митниці Московської держави переносились на західний та південний кордони Гетьманщини, яка остаточно інтегрувалась в правове поле митного законодавства Російської імперії. Митні органи фактично мали досить обмежене завдання - лише боротьбу з контрабандою, причому себе остаточно так і не виправдали. За умов значного збільшення загальної протяжності кордонів поставало питання про створення спеціальної прикордонної служби. В кінці ХVІІІ ст. знову повернулися до стану, коли організацією прикордонної охорони займалися два відомства: воєнне міністерство та департамент зовнішньої торгівлі.

В першій половині ХІХ ст. інститут військових поселень, як структур охорони кордону другого ешелону, набув подальшого розвитку, але якщо ландміліційні формування носили іррегулярний характер, то військові поселення кавалерії, розташовані на українських землях, були структурними підрозділами російської армії, що існували на засадах самозабезпечення та самокомплектування. Поступово, із втратою ними воєнної актуальності, військові поселення до 1868 р. були поступово ліквідовані.

У зазначений період починається й процес становлення морського кордону України (початком його слід вважати останню третину ХVІІІ ст.). В подальшому для охорони узбережжя Чорного та Азовського морів, як і на сухопутному кордоні, виділяються команди об'їзників. У зв'язку з такими заходами в справі морського нагляду, було здійснено упорядкування морської прикордонної служби на Чорному морі. Встановлено порядок, згідно якому митному догляду підлягали всі судна, що прибували з-за кордону. Такі заходи й інструкції діяли як в кінці ХІХ, так і на початку ХХ ст.

В останній чверті ХІХ ст. різко зросли обсяги міжнародної торгівлі, а паралельно з ними активізувалася і контрабанда. Але методи і засоби боротьби з нею не були адекватними вимогам часу, тож визрівала проблема реформування прикордонної служби. Це трапилося у 1893 р., коли замість прикордонної варти був утворений Окремий корпус прикордонної варти зі статутом військового характеру.

На початку 60-х рр. ХІХ ст. прикордонна варта, як і інші війська, почала комплектуватися із новобранців за призовом. З цього часу служба в прикордонній варті стає одним із видів відбуття військової повинності. Вже у цей час в службі охорони кордону більш чітко проявляється тенденція до викристалізації двох її видів - розвідувальної та вартової. Практика засвідчила, що в прикордонній службі найбільш прийнятною виявилася організація її на воєнних засадах і за воєнним зразком - як спеціальне військо, що здатне проводити приховані (розвідувальні) й відкриті (бойові) дії, володіючи при цьому цілковитою автономністю у веденні прикордонного нагляду. Основним видом служби при цьому стає розвідувальна.

У 1867-1918 рр. Австро-Угорщина, будучи однієї державою, складалася з двох країн. У складі збройних сил перебували сухопутні війська, військово-морський флот, територіальна оборона (ландвер) і ополчення (ландштурм). У складі загальних піхотних формувань Австро-Угорщині станом на 1914 р. налічувалося 6 імператорських і королівських боснійсько-герцеговинських рот прикордонної варти, а в складі формувань жандармерії в 1917 р. був сформований імператорський і королівський військово-поліцейський корпус прикордонної варти.

З розвитком структур прикордонної охорони Австрійської території пов'язана подальша доля частини запорозьких козаків після ліквідації Російською імперією Запорозької Січі - деяка їх кількість досить нетривалий час перебувала у межах Військового Кордону Австрійської імперії, в областях Банат та Бачка. Численні групи запорожців масово з'являються тут у 1785 р. Вважається, що вони несли службу у складі граничарських полків.

До кінця ХІХ ст. прикордонна охорона в Російській імперії отримала повністю закінчену й чітку організацію військового типу зі спеціальними функціями. В Австро-Угорщині це трапилося лише в 1914 р., при чому Імператорський і королівський військово-поліцейський корпус прикордонної варти (у складі формувань жандармерії) мав переважно риси військової частини, призначеної для ведення бойових дій у складі регулярної армії.

У шостому розділі "Відродження державності й проблеми охорони кордонів за часів Української революції 1917-1920 рр." подана характеристика заходів, що були здійснені для охорони кордонів Українською Центральною Радою, Гетьманською державою П.Скоропадського та Директорією.

Сучасний державний кордон України є підсумком тривалого процесу його визначення у ХХ ст. Перша світова війна прискорила політичні зміни в Центральній і Східній Європі, які особливо активізувались після Лютневої революції 1917 р. в Росії. Складні державотворчі процеси охопили всю українську етнічну територію. При цьому основним принципом при визначенні територіальних меж України у переговорах Української Центральної Ради з Тимчасовим урядом та урядом більшовиків став етнографічний.

Уряд П.Скоропадського розпочав переговори щодо кордонів Української Держави з урядами Білорусі та Всевеликого Війська Донського, а також з Кубанською Народною Республікою. Складними були взаємовідносини з Кримом. Наприкінці вересня 1918 р. умови приєднання були узгоджені, але повалення влади гетьмана унеможливило реалізацію задуманого. Об'єктом суперечностей з Румунією стала Бесарабія. В стосунках України та Польщі протиріччя викликало питання щодо західноукраїнських земель.

Загалом, після поразки українських національно-визвольних змагань 1917-1920 pp. у наступні два десятиліття українські етнічні землі знову було поділено між чотирма країнами (Польща, Чехословаччина, Румунія, СРСР).

У 1917 р. в російській армії розпочинається українізація, що певною мірою торкнулась і прикордонних частин, зокрема, в 397-му Запорізькому полку було демобілізовано росіян, а українців зведено в Запорізький ударний курінь. Були зукраїнізовані Проскурівський і Хотинський окремі прикордонні полки. У 1918 р. саме кадри цих полків увійшли до складу Окремого корпусу кордонної охорони.

Проте утворення такого корпусу, враховуючи специфічний характер цього роду військ, проходило з великими труднощами. Загальна нестабільність політичного й економічного характеру, позиція німців, австрійців ще більш ускладнювали ситуацію. Після перевороту 29 квітня 1918 р. план організації цього формування, розроблений за часів Центральної Ради, втілювався у життя урядом гетьманської Української Держави.

Наприкінці весни - на початку літа 1918 року укомплектування прикордонних частин проходило досить активно. Колишні прикордонні частини часто виступали своєрідною базою для новостворюваних.

Напрямками діяльності прикордонної варти було: по-перше, охорона кордону; по-друге - попередження незаконного ввозу та вивозу зброї, боєприпасів, товарів і т.п.; по-третє - затримання дезертирів, кримінальних елементів, контрабандистів та інших осіб, які намагалися перетнути державний кордон без відповідних документів; по-четверте - виконання на кордоні карантинної та поліційної служб. На кінцевих залізничних станціях, які розташовувались кордонні пункти, а в їх тилу - окремі дозорні пункти. Ці організаційно-контрольні структури діяли на підставі тимчасового статуту і були підпорядковані на місцях відповідним губернським старостам, а по вертикалі - Департаменту Державної варти МВС. Перевірка документів пасажирів і пропуск їх через кордон здійснювались на основі типових для міжнародних відносин паспортних правил та особливої інструкції МВС. Пункти пропуску та митні застави стали основними елементами системи охорони кордону. Таким чином, фактично прикордонна варта гетьманської Української держави за цих умов виконувала функції митниці разом з режимними і спостережними.

Проте, з поваленням кайзерівського режиму в Німеччині і розвалом Австро-Угорської імперії, уряд більшовицької Росії анулював Брестський мирний договір.

Зі вступом до Києва у грудні 1918 р. Директорії проблеми охорони кордону не тільки не зникли, а ще більше ускладнились. Головною причиною було те, що в умовах бойових дій територія УНР обмежувалась зоною стратегічного впливу apмії. Кордони в цей час були рухомими, нестійкими, нечіткою була їх політично-етнографічна окресленість, що відповідно впливало на організацію прикордонної охорони. Обстановка, у якій постійно знаходилась УНР, не давала можливості розвивати прикордонні структури, а вимагала в першу чергу поповнювати армію, оскільки саме на фронтах вирішувалась доля країни.

Керівництво УНР протягом 1919-1920 рр. здійснило ще кілька спроб щодо відновлення Окремого корпусу кордонної охорони. У червні 1919 р. в нові частини корпусу влились залишки Подільської, Волинської та Курської прикордонних бригад. В цей період в наказах по армії УНР вперше фігурують прикордонники як окремий рід військ. Однак постійні бойові дії знову не дали змоги командуванню завершити створення корпусу кордонної охорони.

У березні 1920 р. в наказі по армії УНР прикордонні частини знов фігурують як окремий рід військ. Але й ця спроба закінчилась невдачею.

Тож з багатьох вагомих причин початок ХХ ст. не став початком незалежного існування, проте історичний досвід, накопичений під час визвольних змагань того часу, ліг у фундамент сучасної Української державності.

На підставі комплексного вивчення джерельної бази та значного історіографічного масиву попередніх робіт можна зробити наступні висновки.

Досліджувана проблема не знайшла комплексного висвітлення у науковій літературі. Водночас, актуалізована джерельна база є достатньо репрезентативною для здійснення ґрунтовного дослідження структур прикордонної вари на теренах України.

Вдалося встановити пряму залежність формування та розбудови структур прикордонної охорони від певної політики різних державних утворень на території України, яка полягає у підтвердженні вартісності зазначеної на початку формули "держава-кордони-прикордонна варта". Розшифровуючи це зазначимо, що "піків" свого розвитку система охорони кордонів набуває за умов функціонування в потужній централізованій державі (Київська Русь, Російська імперія), тоді як в умовах втрати згуртованості, перебування у стані складання державної території внаслідок воєнних дій різного ступеню успішності, утвердження політичного впливу на ті чи інші регіони (часи польсько-литовської доби, козаччини, Української революції 1917-1920 рр.) прикордонна варта набуває військово-оборонного характеру, здійснюється якщо не епізодично, то несистемно та без належної державної підтримки. Загалом, за ситуації нестабільності кордонів держави завдання захисту кордону превалює над завданням охорони кордону.

Можна констатувати, що забезпечення безпеки кордонів і здійснення прикордонного контролю відчутно різнилось у різні історичні епохи та за часів перебування українських земель у складі тих чи інших державних утворень. Причини цьому необхідно вбачати в об'єктивній різниці політичних, соціальних, демографічних, економічних та військових факторів, притаманних конкретним періодам української історії, оскільки якість рівня охорони кордону напряму залежить від матеріально-технічного та інших видів забезпечення діяльності його вартових. Загальний потенціал ресурсної бази, послідовна реалізація великодержавної політики у сфері охорони кордонів Московського царства, а згодом і Російської імперії призвели до того, що саме в її межах прикордонна варта набула найбільш цілісного вираження, кульмінацією чого можна вважати створення Окремого корпусу прикордонної варти як дійсно відособленого утворення зі специфічними функціями. Правильність подібного підходу підтвердили тенденції формування структур прикордонної охорони у наступні часи, коли всі основні напрацювання фахівців ОКПВ були використані під час створення Прикордонних військ Радянської держави, а, відтак, і України після здобуття нею незалежності. Крім того, саме у Російській імперії в кінці ХVІІІ - на початку ХІХ ст. відбувається важливий перехід від попередньої форми сторожової варти, польової служби, котра мала завдання нагляду, спостереження на прикордонній території, до якісно нової за змістом та формою, котра вже мала завданням, окрім спостереження, бойову охорону чітко визначеного рубежу держави.

Впродовж досліджуваного часового відтинку управління й структура прикордонної охорони невпинно еволюціонували, зберігаючи стійку тенденцію до виокремлення прикордонної варти з-поміж інших родів та видів військ, від богатирських застав Київської Русі до окремих прикордонних бригад часів Російської імперії, УНР, Гетьманської держави та Директорії. Подібна тяглість зумовлена особливою специфікою здійснення діяльності з охорони кордону, що не може бути ефективно здійсненою регулярними військовими формуваннями або виключно силами місцевого населення. Зберігаючи традиційні методи й прийоми несення прикордонної варти, закладені ще за часів боротьби Давньоруської держави з печенігами та половцями, в наступному система управління структурами прикордонної охорони розвивається у напрямку досягнення збалансованості між надмірною централізацією стратегічного керівництва та небезпечною самостійністю у прийнятті рішень воєначальниками. При цьому історичний досвід, зокрема, польсько-литовських часів та запорозького козацтва, переконував, що охорона кордону вимагає спеціальної підготовки, тому з часом питання підготовки відповідних кадрів набуває особливої актуальності. Необхідно зазначити, що саме в Російській імперії вказане питання було розв'язане найбільш ефективно.

Становлення кордону й прикордонної охорони України підтверджує дію діалектичної закономірності, згідно якої простежується логіка історії - зміна об'єктивних умов викликає зміну значення охорони кордону і привнесення нових нюансів, нових аспектів в зміст діяльності прикордонної охорони. Зазначені процеси є спільними для представників усіх суспільств, в тому числі й нинішнього українського, та тісно пов'язані із загальною історією державності. Потреба охорони кордону на землях півдня Східної Європи виникла насамперед із потреби захисту місцевого населення в часи Київської Русі, в першу чергу, від нападів кочових орд. В наступний історичний період на території сучасної України, на відміну від Московського царства, формування держави та її кордонів не здійснювалося синхронно. В Московському царстві спочатку сформувалась в ХVІ ст. централізована держава й утверджувались її кордони з паралельним вирішенням питань їх охорони, що відображено у відповідних царських указах щодо сторожової та станичної служби. А на півдні Східної Європи сучасні українські території спочатку перебували у складі Великого князівства Литовського, а потім і польсько-литовської Речі Посполитої. І хоча суттєвим моментом для цих державних утворень продовжувала залишатись охорона своїх південних рубежів, їх зверхникам так і не вдалось створити чіткої системи прикордонної варти.

З кінця ХVІІІ ст. значна частина сучасних українських земель перебувала під владою Російської імперії, в межах якої до кінця ХІХ ст. прикордонна охорона отримала повністю закінчену й чітку організацію військового типу зі спеціальними функціями. Цього не можна сказати про Австро-Угорську імперію, в якій військово-поліцейський корпус прикордонної варти був сформований лише у 1917 р. і мав, переважно, риси військової частини, призначеної для ведення бойових дій у складі регулярної армії. Новий етап в історії українського державотворення розпочався у 1917 р., коли на основі досвіду прикордонників Російської імперії в Українській Народній Республіці було створено Окремий корпус кордонної охорони (1918 р.). Проте становлення українського кордону і прикордонної охорони, на жаль, внаслідок численних об'єктивних факторів не набуло в цей час остаточної реалізації та завершилось із згортанням національних змагань у 20-х роках ХХ ст.

Підсумовуючи, зазначимо, що, незважаючи на бурхливий перебіг історичної долі українських земель у ІХ - початку ХХ ст., пов'язаний, насамперед. зі значними політичними, економічними, демографічними змінами, можна з певністю стверджувати безперечну спадкоємність традицій охорони кордонів у населення цих територій. Перебування протягом довгого часу на "окраїні" західного та східного цивілізаційних світів, на "фронтирі" співіснування з Великим Степом залишило глибокий слід у свідомості української людності, представники якої певний час асоціювалися в уяві сусідніх народів майже виключно з оборонцями кордонів.

Надалі, під час проведення нових, більш поглиблених наукових досліджень в сфері прикордонної політики України, розкриття й примноження теоретичних поглядів на проблему охорони кордону уможливить наступний крок - розбудову теорії охорони кордону, яка має всі перспективи стати комплексом, системою філософських, соціально-політичних, економічних, правових, воєнних та інших поглядів й ідей cтосовно діяльності держави та її органів щодо власного кордону.

ОСНОВНІ РЕЗУЛЬТАТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ВИЙШЛИ ДРУКОМ У НАСТУПНИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Моця Б.О. Охорона кордонів України в складі Російської імперії. / І.Г. Іванченко, Б.О. Моця // Прикордонні війська України: історія і сучасність: зб.наук.пр. - Хмельницький: видавництво Академії ПВУ, 1997. - С.48-60.

2. Моця Б.О. Запорозька кіннота / Б.О. Моця // Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. Матеріали міжнародної наукової конференції. - Київ-Запоріжжя, 1997. - С. 109-112.

3. Моця Б.О. Укріплення середньовічного Батурина / Б.О. Моця // Матеріали V Міжнародної археологічної конференції студентів та молодих вчених. - К., 1997. - С. 78-89

4. Моця Б.О. Меджибізька фортеця / Б.О. Моця, Ю.І. Толкачов // Археологія. - 2000. - № 3 - С. 72-82.

5. Моця Б.О. Археологічні дослідження Меджибізької фортеці / Б.О. Моця // Середньовічні старожитності Південної Русі-України: міжнародна студентська наукова конференція. Тези доповідей. - Чернігів, 2002. - С. 27-31.

6. Моця Б.А. Первые исследования Батурина / Б.А. Моця // Деснинские древности-ІІ: тезисы конференции. - Брянск, 2002. - С. 105-109.

7. Моця Б.О. Фортеця в Меджибожі / Б.О. Моця, Ю.І. Толкачов // Нові дослідження козацької доби в Україні. - К.: Часи козацькі, 2003. - Випуск 12. - С. 16-24.