Сучасна українська історіографія краєзнавчого руху в Галичині у 30-х роках XIX - 30-х роках ХХ ст.

1

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ КРАЄЗНАВЧОГО РУХУ В ГАЛИЧИНІ 30-Х РР. ХІХ - 30-Х РР. ХХ СТ.

ДУТЧАК ОЛЕНА ІВАНІВНА

ЛЬВІВ - 2011

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

історіографія краєзнавчий галичина туристичний

Актуальність теми дослідження зумовлюється науково-теоретичними й суспільно-пізнавальними чинниками. У формуванні національної свідомості та історичної пам'яті українського народу важливу роль відіграє краєзнавство, що, як вияв практичних і самопізнавальних потреб місцевих громад, виступає вагомим засобом нагромадження фактографічного матеріалу з історичного минулого локальних населених пунктів і територій, чим створює важливу інформативну базу для підготовки узагальнюючих праць з різних фундаментальних наук. За таких обставин зростає інтерес до нагромаджених знань про розвиток краєзнавчого руху в різних регіонах України за окремих історичних періодів, зокрема й у Галичині в 30-х роках XIX - 30-х роках XХ ст., коли витворилися оригінальні й корисні для його сучасного становища масові форми залучення громадськості до збору матеріалів і вивчення місцевої історії та її популяризації й використання в національно-патріотичному вихованні. На розв'язання цих завдань мобілізовувалася діяльність численних наукових і самодіяльних інституцій та окремих ентузіастів.

Ця тема предметно вивчалася декількома поколіннями українських дослідників, здобутки яких вбирає й переосмислює сучасна історіографія. Водночас українські науковці та краєзнавці-аматори активно накопичують новий емпіричний матеріал та, спираючись на модерні науково-методологічні засади, пропонують якісно новий рівень знань з історії розвитку краєзнавчого руху в Галичині вказаного періоду. Отож збір, систематизація, узагальнюючий аналіз виданої за доби незалежності України наукової літератури із означеної теми є актуальним завданням історичної науки. Його розв'язання сприятиме з'ясуванню досягнень, прогалин та подальших перспектив дослідження такого складного і різнопланового явища, як краєзнавчий рух у Галичині у 1830-х - 1930-х роках, який за складних суспільних умов розвитку залишався вагомим чинником культурного й національно-політичного розвитку української та інших етноспільнот регіону.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснено в рамках наукової програми Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника “Етнополітичні трансформації в Україні (західноукраїнські землі в кінці XIX - на початку XXI століття)” (держреєстрація № 0106U002247) та науково-дослідницької теми кафедри туризму і краєзнавства Інституту туризму Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника “Туристично-краєзнавчий рух у Галичині (ХIХ - перша третина ХХ ст.)”.

Об'єктом дисертаційного дослідження є сукупність історіографічних джерел, що з'явилися в Україні за доби державної незалежності (з 1991 р.), діяльність наукових і громадських центрів та творчий доробок окремих фахових науковців і дослідників-аматорів з історії краєзнавчого руху в Галичині вказаного періоду. З таких позицій також вивчалися напрацювання педагогів, географів, мистецтвознавців, музеєзнавців, археологів та представників інших галузей гуманітарних і природничих наук із зазначеної теми.

Предметом дисертаційної роботи є загальні тенденції й особливості сучасного процесу нагромадження наукових знань з історії розвитку краєзнавчого руху в Галичині у 1830-х - 1930-х роках, їх осмислення, інтерпретація та виявлення їх об'єктивності, повноти, достовірності.

Хронологічні рамки дослідження мають два виміри. Перший визначається конкретно-історичними умовами розвитку краєзнавчого руху в Галичині, причому в його “українському вимірі”, який домінує і визначає контури наукових досліджень. Тут нижню межу становлять 30-ті роки XIX ст., що уособлюються з діяльністю “Руської Трійці”, з якою у вітчизняній науковій традиції пов'язується “виникнення” (“зародження”, “початок нового етапу“) [українського] краєзнавчого руху, що таким чином виступає органічним складиком загальних процесів національно-культурного відродження. Верхню межу - 30-ті роки ХХ ст. - символізує вересень 1939 р., коли зі встановленням радянської влади розпочалися глибокі трансформації в усіх сферах суспільного життя Галичини. Цей достатньо цілісний період визначається поступальним розвитком краєзнавчого руху, що зазнавав постійних змін та ідеологічного й організаційного самовдосконалення.

Другий вимір зумовлюється характером українського історіографічного процесу, де 1991 рік - час проголошення державної незалежності України - став не лише формальним (знаковим) у її розвитку, а й започаткував якісні зрушення в розвитку історичної науки. Верхній рубіж сягає 2010 р., коли процес наукової розробки проблеми краєзнавчого руху в Галичині 30-х рр. ХІХ - 30-х рр. ХХ ст. підійшов до логічного завершення, і характеризується наявністю численних різнотипних публікацій.

Географічні межі дослідження охоплюють історико-географічний регіон Східної Галичини, яка у XIX - на початку ХХ cт. розвивалася у складі Австро-Угорської імперії, за міжвоєнного періоду перебувала під Польщею, а за сучасним територіально-адміністративним поділом складається з трьох областей - Івано-Франківської, Львівської та центральної і південної частин Тернопільської. Краєзнавчий рух, що розгортався в її межах, становив відносну цілісність та мав особливості, зумовлені історико-культурними умовами розвитку краю.

Мета дослідження полягає у здійсненні спеціального комплексного аналізу сучасної української історіографії краєзнавчого руху в Галичині 30-х років XIX ст. - 30-х років ХХ ст. Її реалізація передбачає розв'язання таких завдань:

- систематизувати й класифікувати джерельну базу дослідження, визначити зміст та особливості його теоретико-методологічних засад і ступінь наукової розробки проблеми;

- з'ясувати відображення в літературі діяльності наукових осередків та окремих учених й аматорів з розвитку краєзнавчих досліджень у Галичині в 1830-х - 1930-х роках;

- проаналізувати стан вивчення бібліотечного краєзнавства, краєзнавчої бібліографії, музейництва, пам'яткоохоронної діяльності, шкільного краєзнавства як складників краєзнавчого руху в Галичині досліджуваного періоду;

- розкрити процес нагромадження історичних знань про розвиток краєзнавчої туристики в краї.

При вивченні зазначеного кола проблем у загальних рисах аналізувалася наступність їхнього осмислення на різних етапах історіографічного процесу, що передбачало звернення до надбань західноукраїнських істориків другої половини XIX - 30-х років ХХ ст., українських радянських дослідників і авторів українського зарубіжжя.

Методологічну основу дисертаційного дослідження становлять принципи наукового пізнання, об'єктивності та історизму. Його теоретична основа ґрунтується на концептуальних розробках учених про природу і механізми історичного пізнання; про понятійно-категоріальний апарат історичної науки, зокрема й історичного краєзнавства; про теоретичний і практичний досвід наукових студій її визначних представників. Комплексний міждисциплінарний характер дисертаційної роботи забезпечувало поєднання загальнонаукових та спеціальних історичних, зокрема й історіографічних, методів аналізу і синтезу, типології, класифікації, періодизації, системно-структурного і проблемного підходів. Формулюванню положень і висновків сприяло використання історико-порівняльного, проблемно-хронологічного, біографічного та інших методів, які стверджують репрезентативність історіографічного аналізу проблем, пов'язаних із розвитком краєзнавчого руху в Галичині у 1830-х - 1930-х роках.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній уперше здійснено системний аналіз сучасної української історіографії розвитку краєзнавчого руху в Галичині у 30-х роках XIХ - 30-х роках ХХ ст. Запропоновано визначення поняття “краєзнавчий рух”, окреслено сутність його головних складників - бібліотечне краєзнавство, краєзнавча бібліографія й біобібліографія, музейництво, пам'яткоохоронна діяльність, шкільне краєзнавство, краєзнавча туристика тощо. Визначено їхній конкретно-історичний зміст відносно Галичини за досліджуваного періоду, а також теоретико-методологічні підходи до їх сучасного розуміння та аналізу нагромадженої про них літератури. Увиразнено зміст і здобутки краєзнавчої діяльності наукових осередків і культурологічних громадських організацій, а також індивідуально-ініціативної діяльності з розвитку краєзнавчих досліджень. На основі аналізу наукового доробку із цієї проблематики з'ясовано, з одного боку, достовірність підходів і поглядів науковців, які розглядали і трактували фольклорно-етнографічні, історико-краєзнавчі та інші дослідницькі напрями в єдиній тематичній площині, що виправдано, зважаючи на рівень наукових знань у Галичині у XIX - на початку ХХ ст. З іншого боку, показано, що сучасні науково-методологічні розробки дозволяють предметніше “сепарувати” ці окремі складники, які в зазначений період становили зміст широкого поняття “народознавство”, і з таких позицій предметніше вивчати розвиток власне історико-краєзнавчих досліджень.

Підставами для такої дослідницької роботи слугували збір, систематизація, класифікація, аналіз основного масиву історіографічних джерел про краєзнавчий рух у Галичині в 1830-х - 1930-х роках, що нагромадилися за два останніх десятиліття. Загалом у полі нашого аналізу було близько 190 дисертаційних і монографічних праць, понад 580 наукових статей та багато інших різножанрових і різнопрофільних публікацій, які несли неоднакову за глибиною і значущістю інформацію про суть та окремі аспекти дослідницької теми. Таким чином, узагальнювалися доробок, “вузькі місця”, прогалини та окреслювалися головні контури й можливі підходи до її подальшого вивчення.

Апробація результатів дисертації була здійснена на Міжнародній науковій конференції “Степан Бандера в українському національно-визвольному русі ХХ століття” (Івано-Франківськ, 10-11 грудня 2008 р.), Першій Міжнародній науково-практичній конференції молодих науковців, аспірантів, магістрантів “Актуальні проблеми розвитку вітчизняної та всесвітньої історії” (Рівне, 9-10 грудня 2009 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Рекреаційний потенціал Прикарпаття: історія, сучасний стан, перспективи” (Івано-Франківськ, 16-18 грудня 2009 р.), Міжнародній науковій конференції “Актуальні проблеми всесвітньої історії” (Луганськ, 7-8 квітня 2010 р.), науково-практичній конференції “Стан розвитку екскурсійного обслуговування та проблеми управління рекреаційним комплексом Прикарпаття” (Івано-Франківськ - Яремче, 20-22 грудня 2010 р.), а також на звітних наукових конференціях (2008-2011) та на засіданнях кафедр історіографії і джерелознавства та туризму і краєзнавства Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

Публікації. Основні положення і висновки дисертаційної роботи оприлюднено в 11 наукових статтях, 6 з яких опубліковані у фахових виданнях.

Структура дисертації зумовлена метою, завданнями, предметом дослідження; конкретно-історичними умовами розвитку і змістом краєзнавчого руху в Галичині у 1830-х - 1930-х роках; особливостями розвитку сучасної історичної науки в Україні. Вона складається зі вступу, трьох розділів (поділених на 7 підрозділів), висновків, списку використаних джерел (827 найменувань). Основний текст дисертації викладено на 184 сторінках, повний обсяг дослідження - 272 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, хронологічні і територіальні рамки; окреслено об'єкт і предмет та мету і завдання дослідження; з'ясовано його методологічну основу, наукову новизну і практичне значення; подано відомості про апробацію.

У першому розділі “Теоретико-методологічні проблеми та джерельна база дослідження” здійснено класифікацію її джерельного комплексу, визначено ступінь наукової розробки теми та методологічні засади дисертаційної роботи.

У підрозділі 1.1. “Класифікація джерельної бази та ступінь наукової розробки теми” здійснено наукову класифікацію джерельного комплексу, з'ясовано повноту відображення досліджуваної проблеми в історіографії. Джерельна база дослідження - опубліковані праці, що містять відомості про розвиток краєзнавчого руху в Галичині у 30-х роках ХIХ - 30-х роках ХХ ст. Її основу становить різножанрова, різновидова наукова історична література, що з'явилася в Україні після проголошення 1991 р. державної незалежності. Для з'ясування наступності розвитку історіографічного процесу та генези вивчення окремих проблем аналізувався доробок західноукраїнської історіографії 1920-30-х років, українського зарубіжжя та радянських учених.

Групування історіографічних джерел з історії краєзнавчого руху Галичини здійснювалося на основі розробленої історичним джерелознавством класифікації джерел за видовим принципом та з урахуванням особливостей сучасного стану історіографічного процесу. Таким чином, виокремлено такі основні групи історіографічних джерел: 1) наукова література спеціального (за тематикою) узагальнюючого й навчального характеру; 2) монографічні й дисертаційні дослідження, автореферати; 3) публікації наукового й науково-популярного характеру (статті, матеріали конференцій тощо); 4) бібліографічні та анотаційно-бібліографічні видання, рецензії; 5) публіцистична література. Показано їхні інформативні можливості та інші характеристики. З'ясування ступеня наукової розробки теми дисертації передбачає аналіз надбань про наявний рівень знань з історії краєзнавчого руху в Галичині XIX - 30-х років ХХ ст. За формально-функціональним критерієм такі публікації поділено на узагальнюючі історіографічні праці з історичного краєзнавства; історіографічні огляди в дисертаційних і монографічних роботах; спеціальні (переважно статейні) публікації з історіографії окремих аспектів порушеної теми; історико-біографічні праці про життєдіяльність знаних учених тощо.

Так, у працях А. Середяк проаналізовано історіографію краєзнавчих досліджень в Україні за доби державної незалежності та актуальні теоретико-методологічні проблеми їх розвитку. В окремих розділах дисертаційних робіт Л. Баженова, Г. Сеньківської здійснено історіографічні огляди краєзнавчої літератури окремих регіонів України, А. Козицького - ретроспективний огляд літератури про український краєзнавчий рух у Галичині в 1918-1939 рр., Я. Луцького - аналіз праць про туристично-краєзнавчий рух у Галичині в 1830-х - 1930-х рр. тощо. Інша група джерел відображає ступінь дослідженості літератури з окремих конкретно-історичних проблем: І. Смогоржевської - про становлення української історичної бібліографії наприкінці XIX ст. - 1939 р.; А. Блажкевича - про розвиток краєзнавчої бібліографії Галичини у XIX ст. - 30-х рр. XX ст., Н. Заставецької - про діяльність зі збереження пам'яток історії і культури в Західній Україні за міжвоєнного періоду. Вивчалися дослідження про окремі організаційні та інституціональні складники краєзнавчого руху в Галичині (про “Просвіту”, НТШ, молодіжні й туристичні організації, шкільне краєзнавство тощо), де в контексті висвітлення основної проблематики з'ясовано окремі сюжети щодо їхнього відображення в науковій літературі.

Отже, попри певну умовність, запропонована класифікація джерельного комплексу дисертації може слугувати основою для всебічного вивчення різножанрових, різновидових праць та виявлення їх репрезентативності й інформативних можливостей. Література про краєзнавчий рух у Галичині в другій половині XIX - 30-х роках ХХ ст. піддавалася історіографічному аналізу лише за окремими тематичними зрізами переважно в розділах дисертаційних чи монографічних досліджень. Це зумовлює актуальність і доцільність проведення спеціального комплексного дослідження із порушеної теми.

У підрозділі 1.2. “Методологічні засади історіографії проблеми” з'ясовано основи методологічного і методичного характеру праці. Із загального русла “боїв за методологію”, які презентують погляди знаних учених (В. Смолій, І. Колесник, К. Кондратюк, О. Реєнт, Я. Калакура, В. Коцур, В. Потульницький, О. Сухий, Н. Яковенко та ін.), виокремлюються актуальні для нашого дослідження ідеї і напрацювання. Наголошуючи на необхідності розробки методологічних засад історіографічних досліджень, Л. Зашкільняк відзначив, що теоретичний вакуум, який виник із утворенням незалежної України, був заповнений переважно позитивістськими й романтичними схемами кінця XIX - початку ХХ ст. Вони домінують і в працях про краєзнавчий рух у Галичині, дослідження якого також розгорталося в руслі процесу “націоналізації” історії та відповідно до канонів нормативної історіографії (за Г. Касьяновим). Визначено сутність принципів історизму, об'єктивізму, наступності, що становлять методологічну основу дослідження. Охарактеризовано загальні та спеціальні методи, що використовувалися при його підготовці (аналіз і синтез, порівняльний, історико-порівняльний, актуалізації, історико-типологічний, проблемно-хронологічний, історико-системний, історіографічний, біографічний, інституціональний тощо), та особливості й етапність їх застосування. Спираючись на українську наукову традицію та сучасний доробок учених (В. Горбик, Я. Верменич, Я. Жупанський, М. Костриця, В. Круль, Н. Кушнаренко, С. Маловічко, В. Петранівський, В. Прокопчук, А. Середяк, П. Скрипник, П. Тронько, М. Щерба та ін.), з'ясовано дефініції та дискурси щодо визначення базових категорій дисертації: “історіографія”, “українська історіографія”, “регіональна історіографія”. Подано тлумачення понять “краєзнавство”, “історичне краєзнавство”, “регіоналістика”, “історія повсякденності”, “край”, “регіон” та похідних від них на різних етапах історіографічного процесу та в руслі постмодерністських викликів науки.

Зважаючи на поліваріантність сучасного розуміння структури і видової класифікації краєзнавства, з одного боку, та національно-культурного становища українства Галичини у 1830-х - 1930-х роках, з іншого, запропоновано визначення тогочасного краєзнавчого руху як громадського самодіяльного руху наукового, аматорського, пізнавально-просвітницького спрямування задля об'єднання зусиль фахових науковців і широких верств громадськості з метою виявлення, вивчення, збереження пам'яток матеріальної і духовної культури та їхнього використання як націоформуючого чинника розвитку спільноти. Розкрито сутність інституціонального складника краєзнавчого руху у вигляді музейних, бібліотечних, туристичних та інших соціальних асоціацій, а також індивідуальної ініціативної діяльності тощо. З'ясовано суть і зміст головних компонентів краєзнавчого руху - товариств наукового, культурологічного та спеціального (краєзнавчого, туристично-краєзнавчого) спрямування; бібліотечного краєзнавства; краєзнавчої бібліографії; шкільного краєзнавства; туристично-краєзнавчого руху (туристики) та ін.

Отже, незважаючи на складний суперечливий розвиток історичної науки в Україні, зокрема й історичного краєзнавства, констатуємо достатній рівень розробленості наукового інструментарію і теоретико-методологічних засад для розв'язання висунутих у роботі завдань. Запропоновані визначення і характеристики складників краєзнавчого руху дозволяють говорити про його організаційно-ідеологічну оформленість у Галичині в 1830-х - 1930-х роках.

У другому розділі “Відображення в літературі діяльності національних інституцій з нагромадження і популяризації історико-краєзнавчих знань” аналізується сучасна історіографія краєзнавчої діяльності наукових та культурологічних організацій.

У підрозділі 2.1. “Роль наукових осередків та індивідуально-ініціативна діяльність з розвитку краєзнавчих досліджень” з'ясовується відображення в літературі краєзнавчої праці й доробку українських і польських інституцій та окремих фахових істориків і краєзнавців-аматорів.

Визначальною рисою історіографії окресленої проблеми є “універсалізм”, який проявляється у тому, що на початкових етапах становлення краєзнавчого руху в Галичині та значною мірою й за міжвоєнного періоду ХХ ст. зберігалася ситуація, коли громадянська історія, етнографія, фольклористика, археологія, географія, краєзнавство фактично не вирізнялися між собою, а разом з іншими гуманітарними і природознавчими науками становили зміст широкого поняття “народознавство”. Таким чином, виникла дещо парадоксальна ситуація, коли фахові історики, які гуртувалися навколо Ставропігії, НТШ, апріорі не вважали себе краєзнавцями, хоча й проводили дослідження, які, за сучасними мірками, можна віднести до історико-краєзнавчих. Це стосується і не зовсім коректного трактування в сучасних публікаціях просвітницько-народознавчої діяльності громадських організацій (молодіжних, студентських, “Просвіти” та ін.) як “краєзнавчої”. Коріння такої традиції сягають знакової праці І. Франка “Галицьке краєзнавство” (1892), яка знайшла продовження в численній аналітичній, історико-біографічній, довідниковій літературі з різних галузей знань, де одні й ті ж персоналії подаються як історики, краєзнавці, етнографи, фольклористи, педагоги, літературознавці тощо. Окремо відзначаємо критико-аналітичну працю В. Білоус про етнографічні дослідження на західноукраїнських землях у третій чверті XIX ст., де автор застосувала метод просопографії для показу ролі окремих персоналій у їхньому розвитку.

З-поміж дидактичної літератури виокремлюємо працю К. Кондратюка, який наголошує, що найхарактернішою рисою історичної думки доби романтизму був тісний зв'язок між історичними й етнографічними зацікавленнями; посібник “Історичне краєзнавство” (Львів, 2006) (В. Голубко, С. Качараба, А. Середяк та ін.), де визначені етапність і структура українського краєзнавчого руху в Галичині у XIX - 30-х роках ХХ ст.; праці В. Петранівського і М. Рутинського, які розробили його періодизацію на основі знакових подій розвитку громадсько-політичного руху й українського просвітництва та життєдіяльності визначних діячів. Подібні підходи до проблеми зустрічаємо в роботах Я. Серкіза та в нарисах про українське краєзнавство, які підготували Г. Дем'янчук, Б. Дем'янчук, А. Дем'янчук.

У доробку А. Козицького визначено етапи становлення українського краєзнавчого руху в Галичині в 1918-1939 рр. та його поділ на “горизонтальну” (наукову) і “вертикальну” структури, які забезпечували співпрацю між збирачами і популяризаторами краєзнавчого матеріалу та науковцями.

Цей “вихідний блок” наукової літератури окреслює контури історіографії досліджуваної проблеми, які полягають у її національній зорієнтованості (україноцентризмі); переважаючому ігноруванні ідентифікації історико-регіональних, етнографічно-фольклорних і географічних знань, що трактуються як “краєзнавчі“; визнанні факту існування структурованого краєзнавчого руху в Галичині як вагомого явища культурного життя української та польської спільнот.

Аналізується література про вчених-краєзнавців іноземного походження - поляків, чехів, австрійців, вірмен, життєдіяльність яких висвітлювали М. Кріль, Р. Кирчів, Я. Дашкевич, М. Вальо та інші дослідники. Обґрунтовується думка про необхідність розмежування в історіографії питань про “витоки українського краєзнавчого руху в Галичині” та “початки краєзнавчого руху в Галичині”.

Вивчено масив праць про історико-краєзнавчу спадщину Д. Зубрицького, І. Шараневича, В. Площанського, І. Гавришкевича, В. Ільницького, Б. Дідицького, братів Романа, Корнила, Леоніда Заклинських та інших діячів. Їхня життєдіяльність відображена в різнотематичних і різновидових працях М. Бандрівського, С. Борчука, Б. Гавриліва, С. Гелея, Я. Дашкевича, О. Киричук, К. Кондратюка, А. Королька, І. Куцого, І. Орлевич, В. Педича, І. Сварника, Ф. Стеблія, О. Шишка та ін. З напрацювань про діячів, згуртованих навколо Ставропігійського інституту, випливає, що нагромаджений ними місцевий емпіричний матеріал використовувався у студіях з регіональної і локальної історії.

Складну, багатовимірну історіографію про роль і місце І. Франка у краєзнавчому русі Галичини умовно поділяємо на два взаємопов'язані складники: І. Франко як його дослідник і організатор та життєдіяльність Каменяра як об'єкт історико-краєзнавчих студій. Зроблено екскурс у висвітлення цієї проблеми за попередніх етапів розвитку франкіани, показано працю сучасних спеціалізованих наукових центрів і видань, що займаються її вивченням. Аналіз репрезентативних робіт про етнографічно-фольклорну наукову та організаційну діяльність І. Франка (П. Арсенич, Я. Гарасим, Г. Дем'ян, Р. Пастух, В. Скоморовський, ін.) уможливлює висновок про домінуючу тенденцію щодо нерозрізнення фольклорно-етнографічних, історико-краєзнавчих та історичних досліджень І. Франка, хоча частина авторів виразніше розмежовує ці складники (Л. Тимошенко, І. Мохнатюк).

Місцеві науковці вивчають життєдіяльність І. Франка з “прив'язкою” до “своїх теренів”, зокрема Прикарпаття (П. Арсенич, І. Білинкевич, Б. Гаврилів, В. Грабовецький, П. Гуралюк, Г. Луцюк, Р. Шутка та ін.), Стрийщини, Сколівщини, Самбірщини, Турківщини (В. Галик, Г. Дем'ян, Р. Пастух, К. Шевців та ін.), Бойківщини, Дрогобиччини, а також Нагуєвичів й інших міст і сіл (Г. Гром, І. Гачка, З. Гузар, М. Мороз, А. Крушельницька, І. Матковський, А. Петрик та ін.). У них організаційно-пошуково-дослідницька праця Каменяра часто подається в одному контексті з його громадсько-політичною діяльністю, доводиться виняткове значення перебування І.Франка в певних місцевостях для його творчості.

Проаналізовані оригінальні публікації, які реконструюють місця помешкання І. Франка (Р. Горак, Я. Ольховий), відображають його життєдіяльність у руслі чи на перетині психо-, мікро- та соціальної історії (Я. Грицак, Т. Присяжний, П. Присяжний, В. Банжура та ін.), оповідають про народознавчі мандрівки та соцікультурне середовище, у якому жив і творив Великий Мислитель (Р. Горак, Г. Дем'ян, В. Кухар, М. Кріль, М. Яджин та ін.). Аналітичні студії про І. Франка як “історіографа” і “фундатора” галицького краєзнавства (Я. Верменич, М. Костриця та ін.) дають підстави для наукових дискусій.

З'ясовано складність, суперечливість проблеми “НТШ і краєзнавство” та про “особливу роль” товариства в розвитку національної регіоналістики. Вона знайшла відображення у великій кількості літератури про його визначних діячів - М. Грушевського, Ю. Целевича, В. Гнатюка, В. Шухевича, М. Кордубу, І. Крип'якевича, І. Кревецького, Ф. Вовка, Я. Пастернака та про дослідження діячів НТШ у галузі регіоналістики тощо.

Розглянуто групу праць про дослідників-краєзнавців, котрі розпочали творчу діяльність у першій третині ХХ ст. та продовжили її за радянського періоду. Відзначено посилення уваги науковців до краєзнавчої діяльності польських наукових і громадських інституцій у Галичині (Р. Масик, В. Тельвак та ін.).

Таким чином, в українській історіографії знайшла достатнє відображення праця наукових і культурно-освітніх товариств та індивідуально-ініціативна діяльність з розвитку краєзнавчих досліджень у Галичині у 1830-х - 1930-х роках, хоча рівень наукового осмислення окремих її аспектів різний та залишається чимало вузьких, дискусійних моментів у вивченні цієї теми.

У підрозділі 2.2. “Бібліотечне краєзнавство та краєзнавча бібліографія і біобібліографія” аналізуються надбання про ці важливі складники краєзнавчого руху в Галичині за вказаного періоду.

Видавнича, бібліотечно-бібліографічна, краєзнавчо-популяризаторська діяльність “Просвіти”, молодіжних, жіночих, студентських та інших громадських організацій висвітлювалася в узагальнюючих роботах про їхній розвиток та з історії бібліотекознавства. Існує масив різнопланових студій про бібліотеки і бібліографічну працю НТШ (Я. Дашкевич, Л. Ільницька, О. Колосовська, О. Юркевич), “Народного дому”, Ставропігії. Викликають інтерес спеціальні праці із цієї проблеми, зокрема Н. Кунанець, про становлення наукових бібліотек Львова наприкінці XVIII - у 30-х роках ХХ ст. Нагромадилася значна група досліджень про приватні бібліотеки знаних діячів - А. Петрушевича, М. Возняка, І. Свєнціцького, І. Франка, А. Шептицького, І. Крип'якевича, а також польських шляхетських родин Галичини тощо. За характером і змістом до них наближаються публікації бібліографічного характеру про знаних українських бібліотекарів і книговидавців.

Аналіз цього здобутку показує, що у бібліотечних фондах названих інституцій накопичилася значна кількість україномовної та польськомовної літератури, яку за всіма формальними та змістовими ознаками можна кваліфікувати як краєзнавчу.

Історіографічний аналіз краєзнавчої бібліографії здійснено за такими складниками, як індивідуально-ініціативна (публікації авторів, не пов'язаних з діяльністю певних організацій); бібліотечно-бібліографічна; персональна бібліографія (біобібліографічні видання, покажчики, що відображають доробок окремих учених та установ); біографічно-інформативні покажчики на сторінках галицької преси.

Така визначальна риса історіографії української бібліографістики, як багатожанровість, проявляється в дослідженнях про різні конкретно-історичні проблеми; у працях про розвиток історичної науки; у спеціальних історико-бібліографічних дослідженнях; у публікаціях з персональної бібліографістики тощо. Про це яскраво засвідчує значний доробок з краєзнавчої бібліографії діячів “Руської Трійці”, публікації про визначного бібліографа І. Левицького та ін.

Історіографія діяльності наукових та культурно-освітніх товариств у розвитку краєзнавчої бібліографії Галичини в 1830-х - 1930-х представлена в бібліографічних покажчиках, узагальнюючих працях з історії окремих інституцій та у спеціальних розвідках. За проблемно-хронологічним порядком проаналізовано ці три типи публікацій про бібліографічну діяльність “Просвіти” та НТШ. Сучасні науковці започаткували ґрунтовне вивчення українських бібліотечних і бібліофільських товариств (Т. Литвин, В. Пашкова, В. Чорній).

Другий важливий складник історіографії бібліотечно-бібліографічного краєзнавчого руху в Галичині стосується праць про його знаних діячів - М. Грушевського, І. Кревецького, І. Крип'якевича, М. Кордуби, Є. Пеленського та ін.

Прикметною рисою численної групи праць із проблеми краєзнавчої бібліографії, уміщеної на сторінках періодики, стало поєднання аналітико-бібліографічного опису із публікацією тематичних покажчиків. Окрім довідникових видань, їй присвячено й чимало критико-бібліографічних, інформаційно-аналітичних та джерелознавчих статейних публікацій.

Таким чином, нагромаджено масив різножанрової різновидової літератури про розвиток бібліотечного краєзнавства та краєзнавчої бібліографії і біобібліографії в Галичині у 1830-х - 1930-х роках. У ній зазвичай безпосередньо не порушувалися питання про краєзнавчу спрямованість бібліотек чи бібліографістики, однак аналіз показує, що цей складник реально присутній, а то й посідає наріжне місце у функціонуванні певних установ чи розвитку відповідних галузей знань. Про це свідчать спеціальні праці про бібліотечне краєзнавство та краєзнавчу бібліографію, які, будучи невід'ємним елементом інституціонального компонента краєзнавчого руху в Галичині за досліджуваного періоду, заслуговують на спеціальне вивчення.

У підрозділі 2.3. “Музейництво, пам'яткоохоронна діяльність і шкільне краєзнавство” розкриваються особливості й труднощі вивчення літератури із цієї проблематики, зумовлені її знаходженням на перетині різних наукових дисциплін і субдисциплін та іншими науковими і суспільними чинниками.

Історіографія музейництва в Галичині представлена різнотипними, різножанровими, різнофаховими працями. При цьому сучасні науковці невиправдано ігнорують надбання радянської доби (І. Буланий, А. Василенко, Г. Скрипник, І. Явтушенко та ін.), що не втратили пізнавальної вартості.

У реконструкції загального образу музейництва Галичини другої половини XIX - першої третини ХХ ст. сучасні науковці просуваються доволі повільно, рівень осмислення проблеми не завжди відповідає сучасним вимогам, але все-таки маємо позитивні зрушення у її вивченні. Започатковано системне вивчення історії Львівського історичного музею (А. Крутоус та ін.); нарощуються знання з історії Національного музею (М. Батіг, О. Сидор, І. Карсим та ін.), музеїв НТШ (В. Петегирич, Т. Гонтар, О. Сапеляк, М. Хить), музею “Просвіти” та ін. Вивчаються втрати музейних установ краю внаслідок Першої світової війни, а також життєдіяльність знаних музейних діячів. Найкраще досліджені локальні громадські музейні товариства краєзнавчого характеру (А. Данилюк, В. Кушнір, А. Козицький, Б. Савчук та ін.). Іде пошук витоків сучасних музейних установ, що сягають коріннями першої третини ХХ ст.

Історіографія пам'яткоохоронної діяльності як окрема наукова проблема почала кристалізуватися головно в останнє десятиліття. У тематичному відношенні рух за збереження пам'яток історії і культури часто “накладається” на інші складники краєзнавчого руху, передусім музейництво.

Найбільшою є група праць про пам'яткоохоронну діяльність молодіжних товариств, “Просвіти” та інших громадських об'єднань, що показуються як активні учасники руху за збереження історико-культурної спадщини краю. Відхід дослідників від україноцентризму репрезентують розробки про державну політику у сфері охорони історичних пам'яток та про пам'яткоохоронну діяльність польських інституцій (Н. Заставецька, Р. Масик, О. Петровський та ін.). Активно вивчається робота в цій ділянці церковних інституцій Галичини (М. Бандрівський та ін.). Значна кількість історико-біографічних публікацій присвячена окремим діячам пам'яткоохоронного руху.

Історіографія шкільного краєзнавства ввібрала різнопрофільні праці, насамперед історико-педагогічного характеру. У них порушена проблема представлена фрагментарно, тож потребує спеціального комплексного вивчення.

Отже, розглянуті аспекти розвитку краєзнавчого руху мають різний ступінь дослідженості, присвячена їм література відзначається різнопрофільним характером, у тематичному відношенні окремі публікації часто перегукуються й “накладаються” одні на одних. Зберігається диспропорція між більшим рівнем вивченості цієї тематики за міжвоєнного періоду ХХ сторіччя порівняно із другою половиною XIX - початком ХХ ст.

У третьому розділі “Дослідження з історії розвитку краєзнавчої туристики Галичини у 1830-х - 1930-х роках” відстежується процес нарощування знань з історії туристично-краєзнавчого руху, акумульований у значному масиві різножанрової, різновидової літератури. У підрозділі 3.1. “Народознавчі мандрівки діячів “Руської Трійці”, Івана Франка та їх послідовників” реконструйовано динаміку історіографічного процесу осмислення порушеної проблеми, що відобразилося у присвяченій їй сучасній літературі. Дослідження подорожей діячів “Руської Трійці” розгорталося в контексті з'ясування їх ролі в українському національному відродженні та в ракурсі вивчення української етнографії, фольклористики, історичної науки, слов'янознавства (Р. Кирчів, М. Вальо, Г. Дем'ян, С. Малець та ін.). Продовжується продуктивне дослідження мандрівництва подвижників галицьких “будителів” (О. Петраш; збірники із серії “Шашкевичіани” тощо). Історико-краєзнавчий та історико-біографічний характер має більшість праць, присвячених діяльності в цій ділянці І. Вагилевича та Я. Головацького, що пропонують детальні реконструкції їхніх подорожей. Поряд з археографічними розвідками (З. Матисякевич) актуалізуємо оригінальні студії, що в методологічному відношенні близькі до мікроісторії, історії повсякденності та відображають родинне і соціальне середовище, у якому відбувалося становлення діячів “Руської Трійці” (Я. Онищук та ін.).

Народознавчі мандрівки “Руської Трійці” подаються в літературі як “причинкові”, “зразкові” стосовно наступного етапу краєзнавчо-туристичного руху другої половини XIX - початку ХХ ст. На тлі розмаїття його організаційних форм та участі в ньому відомих діячів знаковою постаттю в дослідженнях із цієї тематики виступає І. Франко. Його праці стали “відправними” та відіграють роль важливого історичного й історіографічного джерела з дослідження цієї проблеми. Вагомий внесок у систематизацію знань з історії народознавчих мандрівок 30-х та 80-х років XIX ст. зробили І. Крип'якевич, Є. Пеленський та інші дослідники міжвоєнного періоду. У сучасній історіографії вони висвітлюються переважно в контексті діяльності громадських організацій та в ракурсі історико-біографічних праць.

Отож історіографія народознавчих мандрівок діячів “Руської Трійці”, І. Франка та їхніх послідовників має глибокі традиції в західноукраїнській літературі 1920-30-х рр., доробку радянського періоду й українського зарубіжжя, що позначилося на її розробці сучасними дослідниками. Нарощування знань із цієї теми відбувається передусім завдяки нагромадженню фактографічного матеріалу, тоді як її оціночні характеристики здебільшого екстраполюють погляди учасників і попередніх літописців туристично-краєзнавчого руху Галичини.

У підрозділі 3.2. “Роль громадських організацій у розвитку туристично-краєзнавчого руху” проводиться думка, що ця проблема в історіографії традиційно розглядається у площині розвитку національно-культурного руху українства. За два останні десятиліття нагромаджено значний масив літератури з історії товариств “Сокіл”, “Січ”-“Луг”, “Пласт”, “Орли”, а також студентських і спортивних організацій, де туристичне краєзнавство розглядається як важливий складник їх діяльності. Фрагментарно це питання порушено у працях з історії жіночих, культурно-освітніх та інших інституцій.

Із середини 1990-х років наростає потік спеціальних досліджень з історії туристично-краєзнавчого руху в Галичині, який також стимулювали профільні наукові збірники та конференції. Із кінця 1990-х років розпочався етап поглибленого вивчення його окремих структурних елементів, зокрема товариств “Плай”, “Чорногора”, Кружка любителів Львова, Подільського туристично-краєзнавчого товариства та інших (А. Козицький, Я. Луцький, В. Парацій та ін.). Наступний етап - 2001-2003 рр. - знаменував розширення тематичного діапазону дослідження туристично-краєзнавчого руху, коли стали активніше вивчати його нові форми і напрями, зокрема щодо розбудови інфраструктури туристики, проведення природоохоронної діяльності (В. Клапчук, М. Питуляк та ін.).

Загалом зберігалося становище, коли, намагаючись запровадити до наукового обігу нові факти, дослідники не прагнули переосмислити сутність цієї проблеми, не пропонували нових оціночних характеристик, слабо використовували модерні дослідницькі методики. Позитивною тенденцією стало посилення уваги до польських інституцій, що вивчалися як окремо, так і спільно (порівняно) з українськими. Перспективним виглядає поглиблене вивчення цієї тематики у площині взаємозв'язку з природоохоронною, рекреаційною й іншими сферами, що сприяли розвитку подорожей і ознайомленню з матеріальною і духовною етнокультурою Галичини.

ВИСНОВКИ

Системний аналіз сучасної української історіографії краєзнавчого руху в Галичині у 30-х роках XIX - 30-х роках XX ст. свідчить, що вона представлена значною кількістю історичної та іншої різножанрової літератури, яка має різний рівень інформативності й аналітики. Проведене дослідження підсумовуємо такими висновками:

- зібрані історіографічні джерела показали, що порушена в дисертаційному дослідженні проблема стала предметом широкого зацікавлення з боку істориків та представників інших наук. Сучасна історична наука в Україні, зокрема й історичне краєзнавство, нагромадили достатню методологічну базу та виробили необхідний науковий інструментарій для вирішення висунених у роботі завдань;

- сучасні вчені приділили достатньо уваги вивченню спадщини окремих діячів, істориків та ролі наукових і культурно-освітніх товариств у проведенні краєзнавчих досліджень у Галичині у 1830-х - 1930-х роках. Однак рівень наукового осмислення окремих аспектів цієї проблеми різний, залишається чимало вузьких, дискусійних моментів у її вивченні. З-поміж сучасних науковців існує розуміння побутуючого у зазначений період “універсалізму” знань, коли етнографія, фольклористика, регіональна історія, археологія, географія, краєзнавство трактувалися як “народознавство” й фактично не розрізнялися між собою. За такої ситуації слід диференційовано підходити до вивчення доробку діячів Ставропігії, НТШ, інших наукових інституцій, адже вони апріорі не вважали себе краєзнавцями. Попри високий рівень дослідженості краєзнавчої діяльності І. Франка та І. Крип'якевича, в історіографії зберігається тенденція щодо невиразного розмежування проблематики їхніх історичних та історико-краєзнавчих студій. Оригінальні трактування життєдіяльності цих та інших персоналій пов'язуємо із застосуванням модерних підходів, що відповідають засадам методології мікроісторії, психоісторії та ін.;

- більша частина різножанрової різновидової літератури про розвиток бібліотечного краєзнавства в Галичині у 1830-х - 1930-х роках з'явилася у галузі бібліотекознавства. Краєзнавча бібліографістика представлена передусім у довідникових виданнях, підготовлених установами і фахівцями в галузі бібліотеко- і пресознавства, а також в аналітичних публікаціях, зокрема й комплексних дослідженнях, що з'являються зусиллями окремих учених-істориків. Між тим, не завжди диференціюються поняття “краєзнавча бібліографія” та “історична бібліографія”, тому склалася ситуація, коли навіть у спеціальних працях перше майже повністю ототожнюється з другим. Біобібліографістика розвивається переважно як суміжна складова історико-біографічних студій, хоча за останнє десятиліття з'явилося чимало спеціальних статей, дисертацій, присвячених бібліотечно-бібліографічній діяльності І. Левицького, М. Грушевського, І. Кревецького, І. Крип'якевича, Є. Пеленського, інших діячів та істориків. Активно вивчається краєзнавча бібліографія на сторінках галицьких періодичних видань;

- особливості історіографії музейних установ, пам'яткоохоронної діяльності та шкільного краєзнавства в Галичині у другій половині XIX - 30-х роках ХХ ст. зумовлюються їхнім вивченням на перетині різних наукових дисциплін і субдисциплін. Найкраще розроблена музейницька проблематика, зокрема наявна література дає достатній рівень знань про українські самодіяльні музейні товариства, музеї НТШ та інші українські музейні інституції Львова. Поглиблене вивчення пам'яткоохоронної діяльності розпочалося лише в останнє десятиріччя, однак зусиллями окремих науковців представлено систематизовані знання про діяльність різного роду громадських інституцій та церкви зі збереження історико-культурної спадщини, про державну політику і працю різного рівня офіційних органів та окремих діячів у цій царині. Проблема шкільного краєзнавства в історичних студіях розкривається фрагментарно, тож основний здобуток з її вивчення представляють історико-педагогічні дослідження;

- глибокі традиції вивчення краєзнавчої туристики в краї позначилися на її сучасному осмисленні: чимало фактографічного матеріалу й оціночних характеристик із цієї теми дослідники запозичили з доробку самих учасників і попередніх літописців туристично-краєзнавчого руху. Його історіографії притаманні такі риси і тенденції: існування диспропорції у рівні дослідженості окремих складників туристики; висвітлення її розвитку у працях з історії природоохоронної та рекреаційної діяльності; посилення уваги до вивчення менш відомих організаторів цієї справи, до висвітлення ролі і місця Галичини в загальній інфраструктурі туристично-краєзнавчого руху Польщі, до діяльності польських інституцій відповідного спрямування та ін. Високим рівнем дослідженості відзначається діяльність у цій сфері молодіжних товариств та спеціалізованих туристсько-краєзнавчих організацій.

Визначаємо загальні науково-теоретичні положення, що відображають сучасні рівень, стан, методологічні підходи до вивчення краєзнавчого руху в Галичині у 1830-х - 1930-х роках:

- більшість присвячених йому різнотипних публікацій написані з позицій методології позитивізму та несуть на собі відбиток романтичної історіографії кінця XIX - першої третини ХХ ст., коли повсякчас акцентується на характері та значенні різних суспільних ініціатив і дій у пізнанні етнокультурної самобутності та формуванні національної свідомості українців;

- у хронологічному відношенні окремі складники галицького краєзнавчого руху досліджені нерівномірно: міжвоєнний - “польський” - період його розвитку розроблений значно краще, аніж попередній - “австрійський”;

- при висвітленні цієї теми сучасні науковці повільно відходять від властивого українській історіографії “націоцентризму”, при цьому “польський сегмент” краєзнавчого руху розглядається переважно в одному контексті з “українським”.

Отже, краєзнавчий рух у Галичині у 30-х роках XIX - 30-х роках ХХ ст. роках достатньою мірою представлений у різновидових, різножанрових працях, що становлять невід'ємний складник історіографії загальноукраїнського краєзнавчого руху.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Дутчак О. Актуальні проблеми розвитку туристично-краєзнавчого руху у Галичині другої половини ХIХ - початку ХХ ст. в сучасній українській історіографії / Олена Дутчак // Мандрівець. - Тернопіль, 2009. - № 2. - С. 24-31.

2. Дутчак О. І. Бібліотечне краєзнавство Галичини (30-ті рр. ХІХ ст. - 40-ві рр. ХХ ст.): сучасна українська історіографія / О. І. Дутчак // Гілея: науковий вісник: зб. наук. праць / [гол. ред. Вашкевич М. В.]. - К.: ВІР УАН, 2010. - Вип. 37. - С. 193-199.

3. Дутчак О. Внесок польських та німецьких науковців у розвиток галицького краєзнавства (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.) / О. Дутчак // Схід: аналітично-інформаційний журнал. - 2010. - № 2. - С. 85-88.

4. Дутчак О. Проблеми інституалізації галицького краєзнавства в українській та польській історіографії / Олена Дутчак // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету: зб. наук. праць. - Рівне: Рівненський держ. гуманітарний ун-т, 2009. - Вип. 16. - С. 247-250.

5. Дутчак О. Становлення галицького краєзнавства: історіографічні проблеми інтерпретації / Олена Дутчак, Борис Савчук // Галичина. Всеукраїнський науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. (До 100-річчя від дня народження Степана Бандери). - 2009. - Ч. 15-16. - С. 533-538.

6. Дутчак О. Українська історіографія про краєзнавчу діяльність Івана Франка / Олена Дутчак // Вісник Прикарпатського університету. Історія. - Івано-Франківськ, 2009. - Вип. ХVІ. - С. 153-162.

Размещено на Allbest.ru