Генеральний уряд як інститут влади Гетьманщини другої половини XVII - середини XVIII століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІЖНАРОДНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УДК 340.15(477)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

ГЕНЕРАЛЬНИЙ УРЯД ЯК ІНСТИТУТ ВЛАДИ ГЕТЬМАНЩИНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНІ ХVIІ - СЕРЕДИНИ XVIII ст.

Спеціальність 12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень

ЖУРАВЕЛЬ Микола Володимирович

Одеса - 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національному університеті «Одеська юридична академія» Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України.

Науковий керівник доктор політичних наук, професор ВІТМАН Костянтин Миколайович, Національний університет “Одеська юридична академія”, професор кафедри історії держави і права, декан магістратури державної служби

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор АТОЯН Ольга Миколаївна, Луганський державний університет внутрішніх справ імені Є.О. Дідоренка, професор кафедри теорії та історії держави і права

кандидат юридичних наук, доцент ВОЛОШКЕВИЧ Геннадій Андрійович, Навчально-науковий інститут економіки і права Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, доцент кафедри державно-правових дисциплін, заступник директора з наукової роботи

Захист відбудеться 4 червня 2011 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 41.136.01 Міжнародного гуманітарного університету за адресою: 65009, м. Одеса, вул. Фонтанська дорога, 33.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Міжнародного гуманітарного університету за адресою: м. Одеса, вул. Фонтанська дорога, 33.

Автореферат розісланий 29 квітня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Д.В. Кравцов

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Розбудова незалежної демократичної України зумовила розвиток різних напрямів вітчизняного правознавства. Відбувається нове піднесення й у галузі історико-правової науки.

За умов становлення державно-правових інститутів України неухильно зростає інтерес до відродження та розвитку держави українського народу другої половини XVII - середини XVIII ст.

Фактором, який зближує державотворчі процеси другої половини XVII - середини XVIII ст. із сучасністю, є збереження основних рис політичної ментальності Українського народу.

Як у другій половині XVII - середині XVIII ст., так і тепер українська держава зіткнулася з проблемою якісної організації державної влади з метою впровадження нової, більш ефективної її організації. Як після Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, коли на території українських земель відродилася державність та почали формуватися та створюватися вищі державні органи влади й управління, так і після здобуття незалежності у ХХ ст., існувало декілька тенденцій щодо форми правління новоствореної держави та її подальшого розвитку. Функції, компетенція, підпорядкованість та підконтрольність вищих органів влади й управління, які формувалися в державному механізмі, відбивали саме ті тенденції, які домінували на той час в українському суспільстві. Одноосібна чи колективна форма здійснення державної влади? Саме це питання, поряд із проблемою ефективного розподілу владних повноважень між вищими органами державного управління та побудовою дієвої системи стримувань та противаг, призводило до політичних криз, протистоянь між різними угруповуваннями еліти, міжусобиць та чвар в українському суспільстві.

При побудові дієвої та ефективної системи органів державного управління незалежної України не слід повторювати помилки, які були допущені пращурами при побудові української козацької держави у другій половині XVII - середині XVIII ст. Тому слід пам'ятати про досвід державного будівництва України тих часів, коли новостворена еліта держави розпочала інтенсивний наступ на права вільного народу. Варто звернути увагу на суть, характер і наслідки тих державних перетворень, що сталися в органах влади України другої половини XVII - середини XVIIІ ст. Такий аналіз дасть можливість краще усвідомити логіку сучасних державно-правових явищ, допоможе спрогнозувати перспективи реформування державного апарату України.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до наукових досліджень Національного університету “Одеська юридична академія” відповідно до загальної теми “Традиції і новації в сучасній українській державності і правовому житті” (державний реєстраційний номер 0106U004970) на 2006-2010 рр. Тема дисертаційного дослідження є складовою частиною наукових досліджень кафедри історії держави і права Національного університету “Одеська юридична академія”, що здійснює розробку наукової теми “Традиції і новації в правовому житті України (історичний аспект)” на 2006-2010 рр.

Мета та завдання дослідження. Метою наукової роботи є розкриття суті, основних характерних рис та особливостей Генерального уряду як інституту влади Гетьманщини другої половини XVII - середини XVIIІ ст., встановлення його історичного значення в процесі розвитку національної держави і права.

Відповідно до поставленої мети основну увагу в дисертації зосереджено на вирішенні таких завдань:

охарактеризувати стан наукової розробки проблеми формування та правового статусу Генерального уряду як інституту влади Гетьманщини другої половини XVII - середини XVIIІ ст.;

вивчити процеси походження, становлення та розвитку державних інститутів Гетьманщини;

з'ясувати склад, принципи формування, функціонування та компетенцію Генерального уряду;

надати комплексну характеристику правовому статусу гетьмана як глави Генерального уряду;

проаналізувати основні засади функціонування Ради генеральної старшини та канцелярій як центральних галузевих органів влади й управління Генерального уряду;

дослідити порядок підготовки та основи діяльності в Генеральному уряді канцеляристів як перших професійних державних службовців;

визначити державно-правовий статус української держави;

розкрити компетенцію Ради старшини як вищого органу влади й управління Генерального уряду;

охарактеризувати порядок призначення, обрання та компетенцію посадових осіб, які утворювали Генеральний уряд;

установити роль та історичне місце організації державної влади Гетьманщини другої половини XVII ст. у контексті розвитку європейської державно-правової культури.

Об'єктом дослідження є українська держава, що виникла в результаті Визвольної війни українського народу в середині XVII ст.

Предметом дослідження є Генеральний уряд як інститут влади й управління Гетьманщини другої половини XVII - середини XVIIІ ст.

Хронологічні рамки дослідження обмежені 1648 р. та серединою XVIII ст. Вибір нижньої межі зумовлений початком Визвольної війни українського народу, яка викликала кардинальні зміни в політичній організації українських земель, створивши передумови для виникнення та становлення інститутів влади та управління в українській козацькій державі. Вибір верхньої хронологічної межі зумовлений проведенням царським урядом ряду реформ, які призвели до ліквідації автономного ладу Гетьманщини та поширення юрисдикції державного апарату Російської імперії на українські землі, що входили до її складу.

Географічні межі дослідження охоплюють територію української держави, створеної в середині XVII ст. внаслідок Визвольної війни, а після її розколу - територію Лівобережної та частково Правобережної України, що увійшла до складу Російської імперії.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження обрано діалектичний метод наукового пізнання соціально-правових процесів і явищ, який дав змогу розглядати їх у розвитку, та метод системного наукового пізнання, що дав можливість проаналізувати зв'язки цих процесів і явищ з іншими соціальними процесами і явищами.

Методи дослідження добиралися з урахуванням поставлених завдань. Виходячи із цього, використовувалися загальнонаукові методи, у тому числі й ті, що переважно використовуються в історико-правових дослідженнях. Серед них важливе місце посідають історичний та логіко-теоретичний методи, які знаходяться в органічній єдності. Це проявилось у детальному аналізі та послідовному розкритті системи вищих органів державної влади й управління, які утворювали Генеральний уряд у їх єдності, взаємозв'язку і взаємозалежності (п.п. 2.1, 2.2, 2.3, 2.4, 3.1, 3.2, 4.1, 4.2, 4.3). За допомогою соціологічного та хронологічного методів державно-правові інститути другої половини ХVІІ - середини ХVІІІ ст. розглянуто відповідно до конкретно-історичних умов того часу (п.п. 2.1, 2.2, 2.3, 2.4, 3.1, 3.2, 4.1, 4.2, 4.3). Аналітичний та історико-правовий методи стали в нагоді в процесі дослідження історичних першоджерел (п.п. 1.1). Було використано методи сходження від конкретного до абстрактного та від абстрактного до конкретного, що дозволило шляхом детального аналізу фактичного метеріалу зробити теоретичні висновки стосовно виникнення та формування вищих органів влади, які утворювали Генеральний уряд, їх функцій та компетенції (п.п. 2.1, 2.2, 2.3, 2.4, 3.1, 3.2, 4.1, 4.2, 4.3).

Наукова новизна одержаних результатів. На основі аналізу архівно-документального матеріалу було здійснено детальну історико-правову реконструкцію комплексу вищих органів державної влади й управління, які утворювали Генеральний уряд Гетьманщини другої половини XVII - середини XVIIІ ст. Суттєво поглиблено і систематизовано вже існуючі знання про вищі органи державної влади, запропоновано їхню нову оцінку, спростовано деякі хибні уявлення, встановлено низку нових, раніше невідомих державно-правових явищ.

Наукова новизна дисертації конкретизується у таких головних результатах дослідження:

уперше:

розкрито порядок підготовки та діяльність у вищих державних органах, які утворювали Генеральний уряд, військових канцеляристів як професійних державних службовців;

детально досліджено в історико-правовій науці систему канцелярій Генерального уряду як самостійного державного органу;

висвітлено випадки та порядок призначення наказного гетьмана та встановлено, що інституту наказного гетьмана належало помітне місце в механізмі державної влади та управління Гетьманщини;

поглиблено дослідження порядку обрання гетьманів: процедуру висунення кандидатів на посаду гетьмана, порядок проведення передвиборчої агітації та порядок голосування;

удосконалено:

обгрунтування думки про те, що за формою правління українська держава другої половини XVII - середини XVIIІ ст. була аристократичною старшинською республікою з певними елементами монархії;

дослідження основних нормативних актів, за допомогою яких здійснювалося державне управління Гетьманщиною;

відтворення структури та механізмів діяльності Генерального уряду та здійснення ним владних повноважень;

набули подальшого розвитку:

положення про те, що у сфері управління Генеральний уряд вдало поєднував принцип колегіальності й одноосібності;

теза про те, що Рада старшин і Рада генеральної старшини є близькими за повноваженнями, взаємозамінюючими, але цілком самостійними та незалежними один від одного органами Генерального уряду. Їхнє місце в системі Генерального уряду залежало від влади гетьмана.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що матеріали дисертації відтворюють важливу ланку державно-правового розвитку України, розкривають закономірності та особливості національного державного будівництва другої половини XVII ст. - середини XVIIІ ст. Дослідження дає можливість поповнити історичні уроки з українського державотворення.

Висновки й рекомендації, що містяться у дисертації, можуть бути використані у:

науково-дослідній сфері - при розробці монографій, при підготовці підручників і навчальних посібників та у процесі інших наукових і науково-методичних робіт з історико-правової тематики;

навчально-методичній роботі - при викладанні навчального курсу “Історія держави і права України”;

правовиховній сфері - для формування та підвищення рівня правової культури студентів юридичних вузів.

Апробація результатів дослідження. Головні положення і висновки дисертації було викладено у публікаціях, доповідях на наукових конференціях, зокрема на: Всеукраїнській науковій конференції “Правове життя сучасної України” (18 - 19 квітня 2008 р., м. Одеса); науково-практичній конференції до 90-річчя державної служби України “Державна служба України в історичному контексті: проблеми становлення та розвитку” (18 листопада 2008 р., м. Київ); Міжнародній науковій конференції молодих науковців, аспірантів і студентів “Актуальні проблеми теорії та історії прав людини, права і держави” (21-22 листопада 2008 р., м. Одеса); Міжнародній науково-практичній конференції “Четверті Прибузькі читання” (28-29 листопада, м. Миколаїв); Міжнародній науковій конференції “Життя І.В. Шерешевського як духовна єдність між поколіннями юристів” (13 грудня 2008 р.); Регіональній науково-практичній конференції “Дотримання прав та свобод людини і громадянина: сучасний стан, проблеми та шляхи вирішення” (24 грудня 2008 р., м. Одеса); Міжнародній науковій конференції студентів, аспірантів і молодих вчених “Законодавство кримінально-правового напрямку: стратегія, тактика, техніка. Шості юридичні читання” (24 квітня 2009 р., м. Одеса); Міжнародній науковій конференції професорсько-викладацького і аспірантського складу “Правове життя сучасної України” (5-6 червня 2009 р., м. Одеса); щорічних Всеукраїнських громадських слуханнях “Політико-правове забезпечення державної служби та служби в органах місцевого самоврядування” (24-25 вересня 2009 р., м. Одеса); ІІ Міжнародній науково-практичній конференції “Держава і право в умовах глобалізації: реалії і перспективи” (16-17 квітня 2010 р., м. Сімферополь); ІІ Міжнародній науково-практичній конференції “Роль та місце ОВС у розбудові демократичної правової держави” (23 квітня 2010 р., м. Одеса).

Публікації. Основні теоретичні та практичні результати дисертаційного дослідження знайшли своє відображення у десяти наукових статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України, а також в одинадцяти тезах доповідей і повідомлень на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, дванадцяти підрозділів, висновків і списку використаних джерел, який містить 260 найменувань і розташований на 24 сторінках. Загальний обсяг роботи становить 218 сторінок, основний зміст викладено на 194 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, вказано на зв'язок роботи з науковими програмами, визначено мету та завдання, об'єкт і предмет наукового дослідження, показано його методологічну основу, хронологічні рамки, територіальні межі, розкрито новизну і практичне значення одержаних результатів, викладено відомості щодо апробації та публікації основних положень дисертації.

Розділ перший “Гетьманщина - черговий етап розвитку української державності” складається із трьох підрозділів і присвячений аналізу процесу виникнення та становлення української козацької держави - Гетьманщини, та процесу формування органів державної влади та управління.

У підрозділі 1.1. “Історіографія та джерельна база дослідження” проаналізовано стан наукової розробки проблемних питань, пов'язаних із виникненням, становленням та функціонуванням вищих органів державної влади та управління, які утворювали Генеральний уряд Гетьманщини другої половини XVII - середини XVIII ст.

Проблема виникнення, становлення та функціонування системи вищих органів законодавчої, виконавчої, судової влади й управління, які становили Генеральний уряд Гетьманщини другої половини XVII - середини XVIIІ ст., завжди перебувала у полі зору науковців. Дослідженням цього питання займались юристи, історики, громадські діячі. Але, незважаючи на це, вищі органи державної влади Гетьманщини другої половини XVII - середини XVIIІ ст., які утворювали Генеральний уряд - явище недостатньо досліджене. Це пояснюється недостатнім вивченням архівних фондів.

У XIX ст. цю проблему правознавці порушували лише фрагментарно і побічно. На початку XX ст. органи державної влади Гетьманщини стали предметом дослідження М.Є. Слабченка. Однак, далеко не завжди його твердження мають об'єктивний науковий характер, на що свого часу справедливо вказував академік М.П. Василенко.

Серед вітчизняних істориків цю проблему висвітлював А. Шафонський. Опис окремих державно-правових інститутів Гетьманщини можна знайти і в працях В.Б. Антоновича, М.С. Грушевського, М.І. Костомарова, О.М. Лазаревського, Д.І. Яворницького.

Початок системним дослідженням у галузі історії держави і права України в 20-ті роки XX ст. поклала Комісія з питань вивчення українського права при Всеукраїнській Академії Наук УСРР, яку очолив М.П. Василенко. Працюючи у складі названої Комісії, дослідження Загальної військової ради, Ради старшин та Ради генеральної старшини здійснив Л.О. Окіншевич. Предметом свого наукового аналізу дослідник обрав спочатку систему управління Гетьманщиною, наслідком чого стала поява серії праць, присвячених центральним та місцевим органам влади, зокрема: полковому та сотенному урядам старшини, Раді генеральної старшини та Раді старшин.

Але на початку 30-х рр. ХХ ст. Комісія припинила свою діяльність. Частина науковців, звинувачених у “буржуазному націоналізмі”, змушена була емігрувати за кордон і там продовжувати свою роботу. Вже в еміграції Л.О. Окіншевич опублікував нові праці про загальні принципи організації державної влади та управління Гетьманщини другої половини XVII - середини XVIII ст.

Деякі аспекти діяльності органів державної влади та управління Гетьманщини другої половини XVII - середини XVIII ст. знайшли своє відображення у працях істориків-емігрантів Ю. Гаєцького, З. Когута, О. Оглобліна, О. Пріцака, А. Яковліва, які досліджували вплив україно-московських угод на розвиток державно-правових інституцій, зокрема вищих органів влади й управління Гетьманщини другої половини XVII - середини XVIII ст.

Дещо пожвавились історико-правові дослідження радянською вітчизняною наукою після гучної кампанії щодо відзначення 300-річчя “возз'єднання України з Росією”. До проблеми організації державної влади України другої половини XVII ст. зверталися відомі історики права А.Й. Пашук, А.П. Ткач.

За радянського періоду поряд із розглядом соціально-політичної історії питання державної влади Гетьманщини другої половини XVII ст. вивчав І.П. Крип'якевич. Окремі органи влади й управління Гетьманщини кінця XVII - початку XVIII ст. висвітлено в монографії В.А. Дядиченка. Формування української держави у період Визвольної війни середини XVII ст. та становлення органів влади та управління розглядали В.А. Смолій та В.С. Степанков. Але у цей час науковці змушені були обмежуватися тими дослідженнями, які не виходили за рамки дозволених панівною в СРСР ідеологією.

Після проголошення в 1991 р. незалежності України науковці отримали можливість здійснювати об'єктивні неупереджені дослідження всього комплексу питань, пов'язаних із процесом українського державотворення другої половини XVII - середини XVIII ст.

Новітній погляд на проблеми утворення та становлення Гетьманщини можна знайти у працях провідних істориків та істориків держави і права В.Д. Гончаренка, Н.І. Долматової, Л.О. Зайцева, О.М. Мироненка, П.П. Музиченка, А.Й. Рогожина, І.П Сафронової, І.Б. Усенка та інших учених-правознавців.

Останнім часом проблеми, пов'язані з організацією влади української держави досліджуваного періоду, порушували вітчизняні історики О.М. Апанович, В.Й. Борисенко, О.В. Горяга, О.І. Гуржій, В.І. Сергійчук, В.А. Смолій, В.С. Степанков, А.С. Чайковський, В.О. Шевчук та ін.

Таким чином, у дореволюційній, радянській і сучасній історіографії висвітлено різноманітні питання, пов'язані з історією виникнення, становлення та функціонування того чи іншого органу влади, який входив до Генерального уряду. Однак комплексного, всебічного та детального вивчення вищих органів державної влади Гетьманщини другої половини XVII - середини XVIIІ ст., які утворювали Генеральний уряд, не проводилося.

У підрозділі 1.2. “Суспільно-політичні умови відродження та формування української державності в XVII ст.” здійснюється аналіз соціальних, релігійних, економічних причин Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, а також тих державотворчих ідей, які панували серед української еліти.

Аналіз державотворчих ідей української еліти свідчить, що на початку Визвольної війни ні Богдан Хмельницький, ні старшина ще не спромоглися глибоко перейнятися ідеєю створення незалежної держави в етнічних межах України, а відтак і висунути відповідну політичну програму. Проте, непоступливість польської верхівки та відсутність умов для реалізації “автономістських” планів козацьких поводирів змусили Б. Хмельницького та його оточення взяти курс на розбудову незалежної української держави. І тут одразу ж поставало важливе питання про принципи, на яких буде розбудовуватися державний апарат, які органи влади буде створено, яким чином будуть комплектуватися та, відповідно, якими повноваженнями їх буде наділено. Тобто мова йшла про обрання форми державного правління.

Слід зазначити, що в середовищі тодішньої української політичної еліти існували різні погляди щодо цього питання. На сьогоднішній день вітчизняними науковцями зроблено детальний аналіз державно-політичних поглядів козацької верхівки, проте єдиної точки зору в питанні щодо поглядів козацької старшини на оптимальну форму правління поки що немає. Як правило, домінуючими є дві концепції. У першій, традиційній, наголос робиться саме на республіканських, демократичних тенденціях та поглядах старшини часів Гетьманщини. Протилежну точку зору висловлюють прихильники так званої концепції “спадкового гетьманату”, відповідно до якої гетьман та старшинське оточення були носіями монархічних ідеалів і відстоювали ідею створення монархічної держави у формі “спадкового гетьманату”.

У козацько-старшинському середовищі перебували прихильники різних державно-політичних структур, тож обидві концепції у цілому відображають погляди однієї із сторін. Так, представники козацької старшини - вихідці із козацького, міщанського та селянського стану - більше тяжіли до демократичної республіканської форми правління, відводячи гетьману роль виконавця їхньої волі, військового керівника, але не монарха. Натомість, старшини - вихідці із шляхетського стану (І. Виговський, 1. Богун, Ю. Немирич, А. Жданович та ін.) вважали, що ідея монархізму є притаманною і новій українській державі. У їхній самосвідомості монарх (насамперед польський король) вважався єдиним джерелом легітимної влади, при цьому вони розуміли, що його влада має бути обмеженою.

Неможливість реалізації на Україні монархічного проекту, неприйняття козацькою старшиною державотворчих ідеалів Запоріжжя та тривале перебування у складі Речі Посполитої врешті-решт сприяли поширенню у козацько-старшинському середовищі орієнтацій на аристократичну (шляхетську) республіку, в якій головну роль в управлінні державними справами було б відведено саме представникам старшини.

На основі вищезазначеного робиться висновок щодо неприйняття українською політичною елітою ідеї спадковості гетьманської влади та щодо небажання представників старшини визнати над собою владу людини з їхнього ж середовища, тобто більшість тодішнього старшинського угруповання погоджувалася з можливістю становлення монархічної форми правління, однак лише за умови, що гетьманом буде хтось із них, при цьому кожен хотів зайняти цю посаду.

У підрозділі 1.3. “Закономірності розвитку української козацької державності в XVII ст.” розглядається процес становлення української державності у ході Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, а також процес формування вищих органів влади й управління.

Установлено, що в цей період не було чіткого поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Вищі державні органи поєднували в собі адміністративні, судові, військові, нормотворчі функції. Центральним інститутом влади у другій половині XVII - середині XVIIІ ст. був Генеральний уряд. Установи Генерального уряду розвинулися на основі національної правової традиції та під впливом державно-правового досвіду Речі Посполитої і Московського царства. Так, посади обозного, писаря, підскарбія козацтво запозичило у Речі Посполитої. Європейський вплив простежується на прикладі офіційного діловодства, організації дипломатичної служби. Це пояснюється тісними економічними і політичними зв'язками Гетьманщини з країнами Європи та намаганням орієнтуватися на передові досягнення їхньої правової культури. На кінець ХVІІ ст. владні повноваження з питань управління Гетьманщиною в основному було розмежовано між царським урядом та Генеральним урядом, сформувався механізм їх взаємодії.

З утворенням української держави Генеральний уряд вийшов із підпорядкування Загальної військової ради, як це передбачалося козацьким звичаєм. Рада втратила можливість обирати і розпускати склад Генерального уряду, контролювати його діяльність та судити членів уряду. Генеральний уряд привласнив повноваження Загальної військової ради і зосередив у своїх руках вищу державну владу, а отже відійшов від тих демократичних принципів, що передбачалися козацькими звичаями.

Впродовж другої половини ХVІІ ст. формувалася внутрішня структура Генерального уряду, відбувався процес розподілу повноважень між його установами, складався механізм їхньої взаємодії.

Зроблено висновок, що Генеральний уряд - це система вищих органів законодавчої, виконавчої, судової влади. До його складу входили гетьман, Рада старшин, Рада генеральної старшини, генеральні старшини та канцелярії.

Розділ другий “Гетьман як глава Генерального уряду української козацької держави у другій половині XVII - середині XVIII ст.” складається із чотирьох підрозділів і присвячений характеристиці ролі та місця гетьмана в державному механізмі Гетьманщини.

У підрозділі 2.1. “Походження та становлення посади гетьмана” досліджено походження посади гетьмана та становлення гетьмана як глави української держави у другій половині ХVІІ - середині ХVІІІ ст. Зокрема визначено, що у Польщі на початку ХVІ ст. було впроваджено посади великого коронного гетьмана, польного гетьмана і надвірного гетьмана, які очолювали королівське військо. У цей же час посади великого гетьмана і польного гетьмана встановлено в Литві. Отже, термін “гетьман” реєстрові козаки запозичили із польсько-литовської урядової лексики. Це пояснюється тим, що козаки намагалися підняти статус реєстрового війська, використовуючи високе становище і авторитет польських гетьманів.

Встановлено, що командувача реєстрових козаків польський уряд офіційно називав “Старший Війська Запорозького”. Але самі козаки, а іноді й польські урядові акти наприкінці ХVІ ст. старшого починають називати гетьманом. Остаточно назва “Гетьман Війська Запорозького реєстрового” закріпилась у першій чверті ХVІІ ст.

Але за традицією, що передбачала вибори отамана радою, реєстрові козаки наприкінці ХVІ ст. починають обирати гетьманів на Загальній військовій раді. Попередньо вони висували одного або кількох кандидатів на гетьманство і, об'єднавшись у групи, намагалися переконати опонентів голосувати за їхнього кандидата. За ритуалом виборів кандидат повинен був двічі відмовитися від гетьманства і тільки за третім разом погодитися на умовляння козаків. Новообраного гетьмана ставили на стіл, покривали військовим прапором, схиляли над ним бунчук, салютували з мушкетів. Гетьман і військо складали присягу один одному. На честь новообраного гетьмана у церкві служився молебень.

Але польський уряд визнавав тільки ним призначених гетьманів, а козаки - обраних Радою. Тому, починаючи з кінця ХVI ст., складається практика узгодження кандидатури майбутнього гетьмана між козацькими делегаціями та польськими комісарами. Якщо Рада обирала узгодженого кандидата, його затверджував король. Так формувалася посада більшості гетьманів реєстрових козаків.

У підрозділі 2.2. “Формування процедури обрання гетьмана” здійснено аналіз порядку проведення виборчої кампанії з виборів гетьмана. Аналіз матеріалів свідчить, що з утворенням української держави формування та функціонування інституту гетьмана, порівняно з першою половиною ХVII ст. зазнало суттєвих змін. Посада гетьмана залишається виборною, але процедура виборів втрачає свій початковий демократичний характер. Козацька старшина висуває власного кандидата і формує такий склад виборців, який проголосував би за нього. Вибори гетьмана Загальною військовою радою мають формальний характер.

Гетьманам удалося законодавчо встановити довічний характер влади. Однак до самої смерті владу утримував лише Богдан Хмельницький. Намагання кандидатів у гетьмани та старшинських угрупувань за будь-яких обставин прийти до влади в період з 1657 по 1672 р. призвело до частої зміни гетьманів і значною мірою підірвало авторитет гетьманської влади.

У підрозділі 2.3. “Нормативне забезпечення повноважень гетьмана” розглядаються нормативно-правове закріплення повноважень гетьмана у нормах козацького права в україно-польських та україно-московських угодах та ті фактичні повноваження, якими користувалися гетьмани в залежності від політичної ситуації.

Здійснено аналіз тих повноважень гетьмана, які встановлювалися козацьким звичаєм. До утворення держави за козацьким звичаєм гетьманові належали військові, а також адміністративні та судові повноваження. Після виникнення української козацької держави повноваження гетьмана значно розширилися.

Козацьке право визнавало за гетьманом законодавчі повноваження. Гетьман видавав універсали - правові акти, що мали силу закону.

Гетьман був головою виконавчої влади, він очолював Генеральний уряд.

Гетьману належало право остаточного затвердження на посадах полкової і сотенної старшини.

Гетьман був головнокомандувачем збройних сил Гетьманщини. Він складав козацький реєстр, віддавав накази про передислокацію, мобілізацію чи демобілізацію козацьких полків.

Гетьман відав питаннями зовнішньої політики. Він представляв Військо Запорозьке за кордоном, підписував міждержавні угоди та складав присягу при їх укладенні.

Гетьманові належали широкі судові повноваження. Він очолював судову колегію Ради старшин, а за необхідності - колегію Генерального суду.

Вивчено повноваження гетьмана, які закріплювалися в угодах, що були укладені між Гетьманщиною, з одного боку, та Московським царством і Річчю Посполитою - з іншого. Аналіз матеріалів свідчить, що з часом демократичні принципи козацького права стали на перешкоді розширення повноважень гетьмана. Тому гетьмани, укладаючи угоди з Річчю Посполитою та Московським царством, намагалися законодавчо закріпити не тільки українську державність, але і більш широкі власні повноваження.

Встановлено, що фактично гетьмани або перевищували повноваження, які належали їм за козацьким правом, або ж, навпаки, втрачали частину юридично закріплених за ними повноважень. Адже реальна влада кожного гетьмана залежала від його особистих якостей, від підтримки старшини та козацького війська, а з кінця 50-х рр. XVII ст. - і від прихильності царя.

У підрозділі 2.4. “Інститут “Наказного гетьмана” досліджено, в яких випадках призначався наказний гетьман та якою була процедура його призначення.

Встановлено, що наказний гетьман призначався, коли вмирав або був відсутнім гетьман, що стояв при владі. У такому випадку наказному гетьману тимчасово належала повнота влади постійного гетьмана.

Аналіз матеріалів свідчить, що повноваження наказного гетьмана визначалися тими обставинами, у зв'язку з якими його було призначено або обрано. Найширші повноваження отримував наказний, обраний радою на період, коли посада гетьмана залишалася вакантною. Він виконував функції головуючого під час засідань Загальної військової ради і Ради старшин, очолював Генеральний уряд. Наказному гетьманові підпорядковувалися генеральні старшини і полковники. Але наказному гетьманові належали значно вужчі повноваження у порівнянні із “совершенним” гетьманом. Він не мав права скликати Загальну військову раду. Управління країною наказний повинен був здійснювати разом із Радою старшин і Радою генеральної старшини та під їх контролем. Універсали наказного гетьмана затверджувала Рада старшин або Рада генеральної старшини. Наказний гетьман не мав права призначати та звільняти старшину, розпоряджатися земельним фондом та фінансами, здійснювати судочинство.

Розділ третій “Рада старшин - вищий орган влади й управління Генерального уряду Гетьманщини другої половини XVII - середині XVIII ст.” складається із двох підрозділів і висвітлює порядок формування та компетенцію цього органу. Підрозділ 3.1. “Правова регламентація порядку формування Ради старшин” присвячено огляду нормативно-правового забезпечення порядку формування Ради старшин.

Встановлено, що скликав Раду старшин та вів її засідання гетьман. До складу Ради входили військові старшини: обозний, осавули, писар, суддя та полковники. Іноді запрошувалися сотники, полкові і сотенні старшини та значні козаки. Кількість учасників ради могла сягати кількох десятків осіб.

У першій половині ХVII ст. Рада старшин свої засідання проводила в гетьманській резиденції, а за необхідності - і в інших місцях. Вона вирішувала військові, дипломатичні, судові, адміністративно-господарські справи: узгоджувала кандидатуру гетьмана, обирала наказного гетьмана, здійснювала переговори з іноземними посольствами та направляла власні делегації, приймала рішення про проведення військових операцій, судила козацьку старшину, завідувала військовим скарбом тощо.

З утворенням держави в середині XVII ст. Рада старшин трансформується в один із вищих органів державної влади. У перші роки Визвольної війни Богдан Хмельницький для вирішення найважливіших питань внутрішнього життя та зовнішньої політики Гетьманщини частіше за все скликає саме Раду старшин. Річ Посполита, а з 1654 р. і Московське царство визнавали за Радою старшин повноваження вищого державного органу. Формування Ради старшин регулювалося гетьманськими універсалами та козацькими звичаями. Основних учасників Ради старшин - генеральних старшин і полковників - запрошував гетьман за допомогою усного або письмового оповіщення. До участі в засіданнях Ради старшин запрошувалися насамперед полковники та генеральна старшина.

У підрозділі 3.2. “Компетенція Ради старшин” розглянуто владні повноваження, які здійснювала Рада старшин. Аналіз матеріалів дає змогу зробити висновок, що до утворення держави на підставі “давніх прав і вольностей” Рада старшин підпорядковувалася Загальній військовій раді. Загальна військова рада мала право скасовувати постанови Ради старшин. Але в процесі розбудови держави Рада старшин вийшла з-під контролю Загальної військової ради.

Встановлено, що козацька старшина, користуючись своїм панівним становищем, за умов відсутності розмежування повноважень між установами Генерального уряду, намагалася зосередити у своїх руках якомога більш широку владу. Впродовж другої половини ХVII ст. Рада старшин, порушуючи козацькі звичаї, перебрала на себе частину повноважень Загальної військової ради.

Розділ четвертий “Рада Генеральної старшини і канцелярії - центральні галузеві органи влади і управління Генерального уряду” складається з чотирьох підрозділів і присвячений порядку формування, складу та компетенції Ради генеральної старшини та канцелярій Генерального уряду як вищих органів влади й управління.

У підрозділі 4.1. “Правове становище Ради генеральної старшини” надано загальну характеристику походженню та функціонуванню Ради генеральної старшини.

Зазначено, що Рада генеральної старшини походить із Зопорозької Січі. У XVI ст. у запорожців сформувався звичай, за яким важливі термінові і таємні справи кошовий отаман розглядав на Раді військової старшини. У першій половині XVII ст., керуючись звичаєм, гетьмани реєстрових козаків скликали Раду військових старшин. Рада вирішувала найважливіші поточні справи, незважаючи на те, що її діяльність не передбачалася польським законодавством. В українській державі діяльність Ради генеральної старшини врегульовувалася козацькими звичаями, україно-московськими договорами, постановами гетьмана і Ради старшин.

За звичаєм, до складу Ради генеральної старшини входили генеральний обозний, генеральний писар, два генеральних судді і два осавули. У другій половині XVII ст. учасниками ради стають генеральний хорунжий і генеральний бунчужний.

За своїм складом Рада генеральної старшини була значно оперативнішим, у порівнянні з Радою старшин, органом, адже всі її члени перебували у гетьманській столиці. Це надавало Раді генеральної старшини певної переваги над Радою старшин. Рада генеральної старшини не мала визначеної періодичності скликання. Її засідання проводилися кожного дня. А отже, вона була постійно діючим органом.

Відбувалися засідання Ради генеральної старшини у приміщенні Генеральної військової канцелярії, у власному будинку гетьмана, а під час військового походу - у гетьманському шатрі. Рада генеральної старшини проходила під головуванням гетьмана. За звичаєм учасники ради мали право брати участь в обговоренні питань, винесених на їх розгляд. Свої постанови рада мала приймати шляхом голосування. Проте в дійсності процедура прийняття рішення залежала від авторитету гатьмана та його взаємовідносин із старшиною. У підрозділі 4.2. “Генеральні старшини - вищі урядовці Гетьманщини” проаналізовано походження та повноваження генеральних старшин, які входили до складу Ради генеральної старшини.

Встановлено, що Генеральні старшини: обозний, писар, два судді, два осавули, хорунжий і бунчужний - міністеріали, що очолювали окремі підрозділи Генерального уряду.

Генеральна старшина походить від військової старшини запорозьких та реєстрових козаків. У другій половині ХVІ ст. у Запорозькій Січі сформувався інститут військових старшин - суддя, осавул і писар. Вони обиралися січовою козацькою радою разом із кошовим отаманом терміном на один рік.

У реєстровому козацькому війську 1578 р. польський уряд впровадив посаду військового писаря. Ординація 1601 р. встановила посади військового обозного і восьми осавулів. Сеймова постанова 1625 р. передбачала посади двох військових осавулів і впровадила посаду військового судді. За допомогою військової старшини польський уряд прагнув удосконалити управління реєстровим козацьким військом. У відповідності до польського законодавства військових старшин мав призначати та звільняти коронний гетьман. Але козаки за звичаєм намагались обирати старшину на Загальній військовій раді.

Польські правові акти та козацький звичай закріпили за військовою старшиною військово-адміністративні та судові повноваження.

З утворенням української держави військові старшини розпочинають виконувати функції вищих державних урядовців.

У підрозділі 4.3. “Правовий статус канцелярій Генерального уряду” проаналізовано процес виникнення та становлення канцелярій Генерального уряду як центральних галузевих органів влади й управління. Детально розглянуто процес підготовки державних канцеляристів як професійних державних службовців.

Зазначено, що Генеральна військова канцелярія знаходилась у гетьманській столиці у спеціально відведеному для неї приміщенні. Очолював канцелярію генеральний писар, обов'язки керуючого справами виконував його заступник - реєнт. Штат Генеральної військової канцелярії складався із старших і молодших канцеляристів, що призначалися гетьманом із подання генерального писаря.

Аналіз матеріалів дозволяє зробити висновок, що Генеральна військова канцелярія зосереджувала адміністративне, військове, фінансове управління державою. Екстраполюючи на сучасність, можна дійти висновку, що вона об'єднувала в cобі повноваження кількох галузевих міністерств.

ВИСНОВКИ

У Висновках підведено підсумки дослідження та сформовано найважливіші результати, зокрема:

1. У процесі становлення української державності відбувався процес становлення вищих органів влади й управління. У цей період не було чіткого поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, вищі державні органи поєднували в собі адміністративні, судові, військові, нормотворчі функції. У ході державотворчих процесів Гетьманщини та становлення її як незалежної козацької держави почав формуватися Генеральний уряд, який став центральним інститутом влади у другій половині XVII - середині XVIIІ ст.

2. Установи Генерального уряду розвинулися на основі національної правової традиції та під впливом державно-правового досвіду Речі Посполитої і Московського царства. Так, посади обозного, писаря, підскарбія козацтво запозичило у Речі Посполитої. Європейський вплив простежується на прикладі офіційного діловодства, організації дипломатичної служби. Органи державної влади й управління України другої половини XVII - середини XVIII ст., які утворювали Генеральний уряд, сформувались і набули розвитку також на основі української державно-правової традиції у прогресивних колах козацтва і особливо серед реєстрової старшини. Організація державної влади була простою і не громіздкою, а отже - динамічною та зручною для управління і контролю. Військове походження органів державної влади та складна військово-політична ситуація на Україні у другій половині ХVII ст. зумовили формування військово-адміністративної системи влади й управління. Вона передбачала поєднання військових і управлінських функцій органами державної влади. Як військова організація, така система влади будувалася на принципах одноособовості, але у відповідності до демократичних козацьких звичаїв, одночасно спиралася на принципи виборності та колегіальності.

3. Генеральний уряд - система вищих органів законодавчої, виконавчої, судової влади. До його складу входили гетьман, Рада старшин, Рада генеральної старшини, генеральні старшини та канцелярії. З утворенням української держави Генеральний уряд вийшов із підпорядкування Загальної військової ради, як це передбачалося козацьким звичаєм. Рада втратила можливість обирати і розпускати склад Генерального уряду, контролювати його діяльність та судити членів уряду. Генеральний уряд привласнив повноваження Загальної військової ради і зосередив у своїх руках вищу державну владу, а отже відійшов від тих демократичних принципів, що передбачалися козацькими звичаями. Генеральний уряд, як система вищих органів влади й управління Гетьманщини, формувався під впливом і у взаємозв'язку з царським урядом Московської держави. За Переяславською угодою 1659 р. та наступними україно-московськими угодами другої половини ХVІІ ст. Генеральний уряд підпорядковується цареві, а з 1663 р. - Малоросійському приказові. Царський уряд установив контроль за формуванням та діяльністю установ Генерального уряду. Цар позбавив Генеральний уряд права на зовнішньополітичну діяльність та обмежив його повноваження з питань внутрішньої політики.

4. Слід наголосити на тому, що Генеральний уряд займав центральне місце в системі державної влади Гетьманщини. Він забезпечував існування самої української держави. Розвиток чи занепад Генерального уряду відповідним чином відображувалися на державі. А отже, на підставі висновку про розвиток Генерального уряду впродовж другої половини ХVII ст. слід констатувати, що це означає і розвиток української держави взагалі.

5. Козацький звичай вимагав прийняття рішень із найважливіших питань внутрішньої і зовнішньої політики колегіально. У зв'язку з цим та завдяки високому соціально-політичному становищу козацької старшини в українській державі набули розвитку старшинські ради: Рада старшин, Рада генеральної старшини. На кінець ХVІІ ст. вони привласнили частину тих повноважень, що належали козацьким радам, та створювали подобу козацької демократії. Залежно від обставин, старшинські ради виконували функції окремого органу державної влади або функції консультативно-дорадчого органу при гетьманові. Співвідношення колегіальності й одноосібності в органах державної влади змінювалося відповідно до геополітичноі ситуації та внутрішніх умов.

6. Рада старшин розвивалася на основі українських звичаїв і традицій як станово-представницький орган. Вона мала деякі спільні та відмінні риси із станово-представницькими органами інших країн кінця ХVІІ ст. Наприклад, як і польський сейм, Рада старшин засідала у вузькому та у розширеному складі, до участі в роботі Ради допускалися представники привілейованих станів, вона мала близькі до сейму повноваження. Але процес становлення Ради старшин відбувався за складних військово-політичних умов, у результаті чого, на відміну від сейму, вона формується як військово-адміністративний орган. Рада старшин перебрала на себе повноваження Загальної військової ради і поділяла верховну владу з гетьманом. Гетьман і Рада старшин становили керівне ядро Генерального уряду. Від їх злагодженої роботи залежала ефективність функціонування всієї організації державної влади. А це було можливим за умови, якщо гетьман і старшина були єдиною командою. Однак реалізувати ідею єдності вищого політичного керівництва в українській державі другої половини XVII ст. вдавалося не завжди.

7. Центральна фігура в системі органів державної влади - гетьман. Він був главою держави та главою Генерального уряду. Стабільність гетьманської влади була запорукою розвитку української державності. Влада гетьмана залежала від низки факторів: від його особистих якостей, від генеральних старшин і полковників - команди гетьмана; від геополітичноі ситуації в Україні та навколо неї; від характеру взаємовідносин із царським урядом. При цьому слід відзначити, що з утворенням української держави формування та функціонування інституту гетьмана порівняно з першою половиною ХVII ст. зазнали суттєвих змін. Посада гетьмана залишалася виборною, але процедура виборів втрачає свій початковий демократичний характер. Слід також додати, що розвиток інституту гетьмана гальмувався як внутрішніми чинниками - старшинською опозицією, так і зовнішніми - урядом Московського царства. Царський уряд намагався позбавити гетьмана навіть тих повноважень, що передбачались україно-московськими угодами, коли той проводив незалежну від Московської держави політику, і навпаки, якщо гетьман виконував умови договору та вів промосковську політику, цар делегував йому додаткові повноваження. Інститут гетьманства мав визначальний вплив на розвиток української держави. Зміна влади гетьмана неодмінно екстраполювалася на державно-правове становище Гетьманщини.

8. Важливу ланку в системі органів державної влади становив інститут наказних посадових осіб - тимчасово виконуючих обов'язки основних посадових осіб: гетьмана, полковника і сотника. За необхідності це давало можливість оперативно на певний час передати владу від однієї особи до іншої. Завдяки інституту наказних Українська держава за найскладніших військово-політичних умов не скочувалася до анархії.

9. Помітна роль в організації державної влади України другої половини ХVІІ ст. відводилася генеральній старшині - керівному складу відповідного уряду. Саме козацька старшина забезпечувала функціонування основних державних установ. В історії української держави старшинсько-чиновницькому апаратові належала як позитивна, так і негативна роль. Насамперед це зумовлювалося конструктивним чи, навпаки, деструктивним характером взаємовідносин між гетьманом і найвпливовішими старшинами. Так, упродовж другої половини ХVII ст. в українській державі мали місце дві тенденціі щодо форми правління: 1) намагання гетьманів установити монархію; 2) намагання старшини утвердити республіку. Але в процесі вищезазначеного протистояння гетьманів та генеральної старшини завжди домінував корпоративний інтерес над загальнодержавним, тому обидві сторони, як правило, переслідували корисливі цілі. До того ж у процесі цього протистояння обидві сторони використовували іноземний фактор у досягненні власних цілей, як правило, спрямованих на розширення власних владних повноважень. Чи то Московське царство, Річ Посполита чи та Османська імперія, як гетьмани, так і старшина часто користувалися військовою підтримкою цих держав, завдаючи цим самим великої шкоди національним інтересам.

10. Важливою складовою державного апарату України були канцелярії Генерального уряду. За допомогою канцелярій Генеральний уряд здійснював свою владу. Канцелярії забезпечували не тільки взаємодію названих урядів, але й функціонування державного механізму в цілому. Виникнувши як допоміжний орган, який забезпечував здійснення влади гетьманом, за кілька років канцелярії Генерального уряду перетворилися на ефективну державну ланку, яка вже здійснювала значну частину функцій держави. Вони забезпечували існування української держави у найтяжчі часи Руїни. А отже, розвиток канцелярій у міру становлення держави є цілком закономірним явищем.

11. Система державної влади України другої половини XVII - середини XVIIІ ст. є оригінальним державно-правовим явищем, що не мало аналогів в інших країнах світу. Українська держава посідала чільне місце серед європейських країн. Завдяки вигідному географічному положенню, багатим природним ресурсам, військовому потенціалу вона перебувала у центрі геополітичних інтересів сусідніх країн і мала вплив на їх історичний розвиток. Українська держава другої половини ХVІІ - середини XVIIІ ст. привнесла певний вклад у розвиток європейської та світової цивілізації і правової культури.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

гетьманщина генеральний уряд правовий

1.Журавель М. В. Компетенція Гетьмана в українській козацькій державі в ХVІІ-ХVІІІ ст. / М. В. Журавель // Митна справа. Науково-аналітичний журнал. - 2008. - № 6. - С. 82-87.

2. Журавель М. В. Компетенція генеральної старшини - вищих урядовців Гетьманщини в ХVІІ-ХVІІІ ст. / М. В. Журавель // Актуальні проблеми політики : зб. наук. праць. - 2008. - № 35. - С. 243-249.

3. Журавель М. В. Канцелярії генерального уряду як центральні галузеві органи управління в Гетьманщині в другій половині XVII-XVIII ст. / М. В. Журавель // Вісник Одеського університету внутрішніх справ. - 2008. - № 4. - С. 45-48.

4. Журавель М. В. Порядок обрання Гетьмана на Україні в XVII- XVIII ст. / М. В. Журавель // Держава і право. - 2009. - № 49. - С. 124-129.

5. Журавель М. В. “Інститут “наказного гетьмана” в системі вищих органів влади Гетьманщини в XVII-XVIIІ ст. / М. В. Журавель // Актуальні проблеми держави і права. - 2009. - № 45. - С. 54 - 59.

6. Журавель М. В. Генеральна старшинська рада - вищий орган влади Гетьманщини в другій половині XVIІ-XVIIІ ст. / М. В. Журавель // Актуальні проблеми політики : зб. наук. праць. - 2009. - № 37. - С. 361-367.

7. Журавель М. В. Порівняльний аналіз повноважень гетьмана за нормами україно-польських та україно-російських угод (друга половина XVII-XVIIІ ст.) / М. В. Журавель // Актуальні проблеми держави і права. - 2009. - № 48. - С. 149-156.